хочу сюда!
 

Татьяна

50 лет, телец, познакомится с парнем в возрасте 46-50 лет

Заметки с меткой «ато»

Їх немає в офіційній статистиці

1 лютого загинули два українських бійця: Олександр Рибальченко та Ярослав Козак


http://www.vistochka.com.ua/2018/02/1-lyutoho-2018-zagynuly-2-ukrainskyh-biytsia.html

1 лютого загинув боєць батальйону "Донбас" Ярослав Козак

Військовий був родом із села Сторожинець, що у Чернівецькій області....



Командир 503 батальйону Вадим Сухаревський

 Командир 503 батальйону Вадим Сухаревський: "Вирішив стати офіцером, бо мене дратувало, що більшість командирів не здатні приймати рішення. Боялись тоді, часто бояться і зараз"В.Ясинська
Колись я зарікся, що якщо стану офіцером, то буду належати до тієї категорії військових, які за будь-яких умов, незважаючи на кар’єру і зірки на погонах, не бояться приймати рішення і відстоювати його.

Командир 503 батальйону Вадим Сухаревський: Вирішив стати офіцером, бо мене дратувало, що більшість командирів не здатні приймати рішення. Боялись тоді, часто бояться і зараз 01

Я родом з містечка Берегове, це Закарпаття. Закінчив  мукачівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою. Вчитись на військового було моєю ідеєю, я навіть через це посварився з батьком.  Оскільки він був трохи ображений на армію, бачив мене кимось іншим з набагато кращим життям, на кшталт юриста і таке інше. Але я все одно пішов учитись туди, куди хотів – у військовий ліцей. На той момент для мене це був експеримент у житті – подивитися, що таке армія. Я бачив у формі батька, тому хотів випробувати і себе. Скажу чесно, що після ліцею від мене пролунала фраза: "Хто скаже, що я буду військовим – перегризу горло", - дитяча психіка не витримала залізних іграшок.

Далі була строкова служба у ВДВ, але саме там все кардинально змінилось, і я, можна сказати, захворів армією, бо ВДВ – це стан душі, релігія. В мене було відчуття себе в строю по-перше, легендарних військ, по-друге, тих, хто живе духом захисту Батьківщини, підготовки, гартування себе, виконання бойових завдань. Я підраховував, що з 16 місяців служби до підписання контракту тільки 4 місяці я провів у ППД, все решта  - полігони, причому 5 зимових, табори місяцями, міжнародні навчання. Було дуже круто. Я служив у розвідці – і це також наклало свій відбиток.

Вже солдатом-строковиком за своєю ініціативою я виявив бажання брати участь у підготовці до виїзду в Ірак. За півтора місяці до від’їзду підписав контракт. 10 лютого 2004 року з аеродрому Скнилів за температури повітря мінус16 ми вилетіли в Ірак, прилетіли, а там плюс 28. І почалася наша служба в розвідроті. Три місяці я був в особистій охороні командира бригади. Потім пішло загострення. Бій, який відбувся 6 квітня, в той час називали перший загальновійськовий бій ЗСУ. Нашу роту зажали в місті - почалися мінометні обстріли, один убитий, 5 поранених. Врятувало те, що ми були на БТРах і мали крупнокаліберні кулемети -  відстрілялися, а противник зазнав великих втрат.  

В Іраку багато було цікавого, але за 9 місяців служби ми втратили 9 чоловік. Для держави в ті часи – це був шок. Коли я повернувся додому, був твердо впевнений, що звільнюся з армії. Вирішив так хоча б тому, що служба в армії – це відсутність нормальної сім’ї. За 16 місяців строкової служби в мене не було відпустки, а потім 9 місяців в Іраку – досить велике моральне навантаження для хлопця в 19 років. Я був якщо не наймолодший, то один з молодих учасників бойових дій взагалі. Вже тоді отримав УБД. Але в мене було елементарне бажання погуляти і відпочити від всього, що пройшов. Відпустка велика - 45 діб. І мені вистачило перші два тижні, щоб відпочити, подивитися, як живеться на гражданці і зрозуміти,  що мені дуже не вистачає армії і я хочу до своїх хлопців.  В принципі, велика заслуга всього того періоду в тому, що зараз у мене рівна і спокійна психіка. За увесь час, проведений в зоні АТО, я намагався не підвищувати голос, хоча ситуацій, де можна було б вийти з себе, траплялось достатньо.

Повернувшись в армію, вирішив, що хочу стати офіцером, бо коли служив в Іраку, мене дуже дратувало , що більшість наших командирів були абсолютно не здатні приймати рішення. Вони боялись тоді, часто бояться і зараз, і чекають, що за них хтось його прийме. Таких випадків дуже багато. І я зарікся, що якщо я стану офіцером, то буду належати до тієї категорії військових, що за будь-яких умов, незважаючи на кар’єру і зірки на погонах, не бояться приймати рішення і відстоювати його. А ще я все зроблю для того, щоб хоча б один мій підлеглий сказав, що ті знання і вміння, які він отримав від мене, – допомогли йому в житті і службі. З тих пір я стараюсь дотримуватися цих принципів.

Командир 503 батальйону Вадим Сухаревський: Вирішив стати офіцером, бо мене дратувало, що більшість командирів не здатні приймати рішення. Боялись тоді, часто бояться і зараз 02

Я повернувся в армію, поступив в одеську військову академію, бо там готували десантників, а я був фанатично відданий ВДВ, перед вступом отримав сержанта. Закінчив з червоним дипломом. І так сталося в житті, що я поступав, будучи заступником командира другого взводу спеціального призначення розвідроти 80 бригади, а повернувся на службу  його командиром, тобто у свій взвод, на той час він майже весь складався з контрактників, більшість з яких вже брали участь у миротворчих місіях. А коли почалася служба, я "вичавлював" хлопців до кінця: марш-кидки, поїздки в гори, ночівля в спальниках зимою на висоті 1600 метрів. Те, що подобалося мені, я давав їм, і відповідно віддача з їхньої сторони була велика. Потім, у 2011 році, я став начальником розвідки батальйону, а далі командиром аеромобільної десантної роти в батальйоні.  І саме, коли був на цій посаді,  8 березня 2014 року ми пішли маршем по північних кордонах нашої країни.

Я був абсолютним прихильником Майдану, повністю підтримував його. І коли почалася війна, то говорити про ставлення до ворога було б дивно – окрім почуття ненависті до противника я більше нічого не відчуваю. І втрати серед моїх хлопців я ніколи нікому не пробачу.

Весною 14-го року в Чернігівській, Сумській, Харківській областях ми не раз виходили на кордон на підсилення прикордонників, де були зосереджені підрозділи і десанту, і вертолітних, і ракетних військ кацапів. Вже тоді  ми чудово розуміли, що це війна.

У Слов’янську нам давали можливість воювати і робити так, як ми вважали за потрібне.

На початку квітня 2014 року підрозділи бригади зайшли в сам Луганськ. У повній готовності до виконання завдань. Тоді там були захоплені тільки адмінбудівлі. В ніч с 12 на 13 квітня від командира бригади надійшла команда про те, що ми маємо висуватися у Слов’янськ. Що там відбувається - ми не розуміли, не знали і хто такий Гіркін і так далі, бо інформаційно були відрізані. Я своєю ротою здійснив марш під Слов’янськ, 13 квітня ми потрапили  у засідку і прийняли перший бій.

15 квітня - офіційний початок АТО. Тоді представниками від Збройних сил, крім вертолітників, було всього-навсього 2 роти – моя на БТР-80 і одна рота 25 бригади на БМД. Ще було двоє представників генералітету ЗСУ - Геннадій Воробйов і Юрій Борискін, а всі решта - внутрішні війська "Альфа", "Омега". Основна ставка робилася на них, а ми були як підтримка. Під Слов’янськом на повну йшли розвідки боєм. І 2 травня ми спільно з спецпідрозділом "Ягуар" та "Омега" за  підтримки вертольотів, починаємо штурмувати перший блокпост. Саме тоді ворог збив два наших вертольоти  Мі-24 – це було в кінці квітня. Ми займались пошуком пілотів. Але блокпост ми захопили - і десь через добу-дві, так само впоралися з другим блокпостом, у сєпарів він називався "Восточный скорпион" - знаходився він на одному з перехресть доріг у Слов’янську. Там ми були практично оточені з чотирьох сторін ворогом. По нас стріляли з мінометів, "Нон". Почалися сутички з ворожими ДРГ,  Саме там ми взяли зампотила "ДНР". Це був дядько, який їхав на здоровому джипі, сказав, що до сина в гості. Ми обдивились його машину і вже, коли були готові відпускати, випадково один з бійців нащупав рукою гранату в районі коробки передач. І ось тоді ми знайшли в машині подвійне дно, а там помпову рушницю, два бойових ножі, два пістолети, розгрузку, форму, документи "зампотила" "ДНР", 30 тис. грн і серед всього цього фалоімітатор.  Хлопці все розклали, покликали мене і всі ржуть. Тоді я спитав у нього, що мужик, а нащо він тобі? Він відповів, що доживеш до моїх років – зрозумієш.

Взагалі, поки ми були в Слов’янську, вивчали на собі номенклатуру калібрів – від 5,45 до 122, але там нам давали можливість воювати і робити так, як ми вважали за потрібне. Через півтора місяці служби там нас замінила 25 бригада.  А наступного дня ми вирушили в луганський аеропорт. Коли ми десантувались, вороги збили Іл-76. А на той час аеропорт був у повному оточенні, без світла, без води. Вся оборона обмежувалася злітною смугою, відповідно самим аеропортом. Далі – все було заміноване. Але ми виїжджали шукати Іл. Нас корегував літак  - і ми знайшли загиблих. Зібрали останки - це був не перший досвід, бо ми шукали  тіла і до того: виколупували кістки з вертольотів - наді мною збивали літак Кульчицького, Ан-28, ті ж самі два Мі-24 після штурму Семенівки 95 бригадою, але оскільки на борту Іла людей було дуже багато, то було дуже моторошно.

 Луганський аеропорт – це, грубо кажучи, стара будівля з хорошим ремонтом, без підземних укриттів, з бункером, який залишився з радянського часу і спочатку, з точки зору бойових дій, в аеропорту було досить спокійно. А от вже в середині липня пішла досить солідна інтенсивність вогню. Я досі пам’ятаю, як по нам довбанули перші “Гради", але я вжив заходів перестороги – і усі хлопці були в бункері. Просто до того по нам декілька разів били 120 міномети, а в мене після Слов’янська, де вони по нас херачили щодня, вже як передчуття було. Ми порахували, що в Cлов’янську тільки 4 дні було без обстрілів.  А потім "гради" сипали по нам постійно – і почали рівняти з землею все.

Проте саме в обороні аеропорту на мій період нічого такого цікавого не було. Цікаве почалося, коли ми перейшли до активних дій. Якось моїй роті поставили задачу взяти під контроль бічну дорогу від Георгіївки до аеропорту і забезпечити зустріч і супровід колони, яка мала прориватись до нас на підмогу, це мала бути БТГР 80 бригади. І ось тоді ми вибили два опорники сепарів. Один з них прямо посеред кладовища.  Я зосередив роту на маршруті і був готовий до зустрічі і супроводу наших хлопців. Тобто основні контрольні точки зайняв, ми зробили все, як має бути - 2 БТРами дивились на Георгіївку і чекали на колону.

І коли ми її побачили, там зав’язався бій. Ми вирушили їм на зустріч, зайшли в село, а там разом з "Айдаром" захопили блокпост, зосередились в центрі села на ньому, Колона, що проривалася до нас, нарешті заїхала в село, але вона отримала команду повертатися назад.  В результаті ми залишились на ночівлю з айдарівцями, і з 4 танками, і десь в 4,30 ранку  наступного дня сєпари почали вибивати нас звідти. Бій був досить важкий,  Але ми переломили хід бою:  я зняв з дороги свій танк і він підбив сєпарський, ще один ворожий Т-72 підбили в самому селі. В тому бою в мене було 4 поранених. Таким чином ми відстояли Георгіївку і дорога через неї стала артерією до аеропорту. А насправді ця артерія була шириною, як стежка, а навкруги були сепарські позиції.  Під Георгіївкою ми розбили розвідроту ЛНР, було багато трофеїв, наприклад АГС і СПГ, у нас до того часу його не було, бо СПГ тоді були зняті з озброєння. І ми згадували програму з училища, як ним користуватися, вчилися стріляти. Потім нас з цими ж айдарівцями відправили на Лутугине.

Командир 503 батальйону Вадим Сухаревський: Вирішив стати офіцером, бо мене дратувало, що більшість командирів не здатні приймати рішення. Боялись тоді, часто бояться і зараз 03

Ми йшли на ротацію, але складалося таке враження, що вороги нам махали рукою "Тільки йдіть вже швидше".

Далі, в серпні, був рейд, внаслідок якого ми з’єдналися з 95-ю та роз’єднали  "ЛНР" і "ДНР" -  за 4 дні всі разом ми звільнили 7 населених пунктів. Після захоплення нашими підрозділами Новосвітлівки та Хрящуватого, моя рота стояла під Красним, там по нам майже цілодобово била арта російських підрозділів. З їхнього боку були штурми - і 17 серпня мене поранило. Поки я був в госпіталі, почалися штурми аеропорту і відступ наших військ. У Краснодоні опинилося дев’ять чоловік полонених, четверо людей з моєї роти. Коли ми витягли хлопців з полону, вони розповідали, що росіяни питали у них, які наркотики вони вживали, що так довго протримались в аеропорту.

Загалом у госпіталях, спочатку у Харкові, а потім у Чернігові, я провів близько місяця. Поки була реабілітація - в мене народився син.  Я забрав їх з дружиною з пологового, а наступного ранку вже їхав у поїзді у Львів. 14 жовтня 14-го року знову поїхав на фронт. А 24 листопада я дізнався, що мене зачислили до  Національного університету оборони імені Черняховського. З’ясувалося, що наказом міністра оборони, ще у серпні, мене зарахували до університету  на факультет повітряно-десантних військ і сил спецоперацій. В результаті 26 листопада я був у Львові, за день здав посаду командира роти і прийняв посаду заступника командира батальйону з повітрянодесантної підготовки. 28 числа зранку я вже був у Києві на навчанні, а 10 грудня починалася перша сесія. Я її здав на відмінно і добре. Мені запропонували залишитись на викладацьку діяльність. Це було в кінці літа 15-го року. Спочатку  я відмовлявся, але потім погодився. Подумав, що наче як повоював, і нарешті буде можливість побути з сім’єю. Погодився, пройшов конкурс, а за 4 дні до випуску дізнався, що мене призначено командиром батальйону морської піхоти. І насправді, ця новина мене дуже порадувала, бо  душею я все ж таки був у військах. Дружина, звісно, плакала, бо налаштувалася на спокійне нормальне життя.

Вже півтора року - я командир батальйону. Робота насправді дуже цікава, але адміністративні питання задовбують, бо окрім боєготовності, треба ще думати, як нагодувати, відремонтувати, забезпечити і так далі. Але своїм підрозділом я пишаюся. Батальйон стоїть на лінії фронту протяжністю 11,5 км. У деяких місцях ми просунулися  вперед до  4,5 км. Втрати з того боку озвучувати не буду, але якщо коли ми заходили на позиції, вороги "зустрічали" всім, чим тільки можна - два тижні велися постійні обстріли, хлопці під вогнем міняли своїх попередників, то коли ми в червні цього року виходили на ротацію, не було жодної кулеметної черги в наш бік. Складалося таке враження, що вороги нам просто махали рукою "Тільки йдіть вже  швидше". Взагалі, ми дійшли до того, що відстань між нашими і сепарськими окопами в деяких місцях була 60 м. Але при всьому цьому з жовтня 16-го по червень 17-го року в нас є важкий тягар – наші загиблі. Проте для молодого підрозділу, сформованого нашвидкоруч, зуби і характер ми показали і дуже конкретно. Тільки за останню ротацію в батальйоні - один орден Богдана Хмельницького III ступеня, понад чотири десятки орденів "За мужність" III ступеня і один II ступеня. А державних і відомчих нагород понад п’ять сотень.

Зараз ми остаточно дислокуємося в Маріуполі - тепер це наш дім, і тримати, і обороняти його нам. Переходимо на структуру окремої військової частини. І з точки зору самостійності в роботі -це позитивно, тому що це розвиток. Загалом, для мене служба в морській піхоті – це суцільний позитив. Мені дають працювати, мені довіряють - і це дуже важливо. А вся діяльність офіцера – це, як я вже казав, прийняття рішення. А ще командир має поєднувати в собі два бажання:  зберегти особовий склад і виконати задачу. Ці терези в офіцерській службі і найважче витримувати. Дуже багато часу йде на роздуми, на планування, а після того на аналіз. І звинувачення себе в чомусь – це те, з чим доводиться жити. Але коли я розумію, що зробив мінімальну кількість помилок, я щасливий.

 PS: За оборону Слов’янська  Вадима нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня, а за бої в районі Луганського аеропорту - орденом Богдана Хмельницького II cтупеня

Текст і фото: Віка Ясинська, "Цензор.НЕТ"

Убийцы в белых халатах




 

Казалось бы, это мифы не такого уж далекого, но прошлого. Однако, как выяснилось – нет. Убийцы в белых халатах ходят среди нас, получают от государства зарплату, потом будут получать и пенсию. При этом – делая свою черную работу, направленную в пользу государства-агрессора. Может быть, потому, что их руководители – это бывшие регионалы, а теперь – так называемый «оппоблок»?

Мы прекрасно помним, что так называемая «партия регионов» развязала войну. Что именно они стояли у истоков российской агрессии, что они – «пятая колонна» оккупанта. И, когда мы смогли остановить полчища нечисти из Мордора, в ход пошли иные средства. Окопавшиеся и пользующиеся безнаказанностью орки стали всячески противодействовать государству на тех уровнях, где они были задействованы. Здесь и водители маршруток, и госчиновники, и осатаневшие от желания превратить Украину в филиал Лугандона «русскомирные беженцы» (родственники которых «мочат укропов»)… Расскажу об одном из уровней, где «русский мир» проявляет свои гнилые замашки. Про убийц в белых халатах. Попросту говоря – о врачах, старающихся отработать возлагаемые на них «русским миром» надежды.

Не важно – происходит это из-за их личной ненависти к Украине и украинцам или стимулируется начальством-оппоблоковцами. Главное, что это происходит. Во время войны. Когда от врачей зависят жизни людей, отдавших свое здоровье в борьбе с врагом. И когда врачи делают все, чтобы убить таких людей. Я говорю, слишком обобщая детали? Хорошо – вот вам конкретное имя: Денисюк Сергей Владимирович, заведующий терапией для ветеранов в больнице на «Радуге» г. Лисичанска Луганской области. Судя по всему, это отделение стало инкубатором для электората «оппоблока» - то есть господ Шилина (судом подтвержденного коррупционера), нардепа Дунаева (считающего «опочленцев» борцами за свободу) и прочей регианальной нечисти, окопавшейся в Лисичанске.

Денисюк Сергей Владимирович считает, что можно постараться довести до инфаркта или инсульта поступающего на лечение ветерана АТО, когда даже небольшое волнение может его убить. И старательно делает это. Прикрывает его действия (или – руководит им) главврач больницы на «Радуге», «русскомирный» депутат от «оппоблока». К тому же, по сведениям, некоторые врачи работают там после отбытия наказания, связанного с врачебными преступлениями.

Самое интересное, что полицаи не усматривают ничего плохого в том, что врач (!!!) старается убить пациента. Они даже не ознакомились с фактами, всего лишь «проведя беседу» с несостоявшимся убийцей. А убийцей Денисюк Сергей Владимирович в данном случае не стал только потому, что ветеран АТО оказался с устойчивой психикой и крепкими нервами. Но полицаям на это насрать. Для них важнее – скинуть с себя дело. Но, может быть – и прикрыть сепара, не дать в обиду. Ведь они думают, что скоро Луганская область станет «особым регионом» и здесь будут править лугандоны по своим, лугандонским, правилам. И потому не хотят запятнать себя борьбой с сепаратизмом, чтобы остаться на пригретых полицайскими задницами местах. Тогда сепары и оккупанты их оставят на должностях, но платить за все это беспредельное дерьмо будет Украина. Наверное, именно так они и думают.

Я уже не говорю о судьях, отпускающих на свободу убийц-сепаратистов; я не говорю о полицаях, которые спокойно проходят мимо песенок, прославляющих «новороссию» (типа – это же «личное мнение», хотя имеется в УК Украины статья за пропаганду терроризма). Я не говорю о том, что оккупант спокойно может жить даже на подконтрольной Украине территории – несмотря на то, что «компетентные» службы прожирают немалые деньги из средств налогоплательщика, чтобы такого не было.

Сейчас мы говорим всего лишь об убийцах в белых халатах. В частности – о Денисюке Сергее Владимировиче из г. Лисичанск Луганской области.

 

Продолжение следует.

Трагедія під Волновахою три роки тому

Трагедія під Волновахою: В окупованому Докучаєвську розвісили проукраїнські листівки
36685 ПЕРЕГЛЯДІВ
 
Субота, 13 січня 2018, 22:27

В річницю трагедії під Вохновахою, коли від обстрілу бойовиків автобуса на блок-пості загинули 12 людей, в окупованому Докучаєвську розвісили проукраїнські листівки.

Про це повідомив у Facebook журналіст Андрій Цаплієнко.

"Сьогодні в Докучаєвську, який контролює "ДНР", з’явились ці листівки. З пробаченнями в скоєному злочині. З нагадуванням, хто це зробив. На чиїх руках кров земляків. Що це - каяття чи спецоперація?", - написав Цаплієнко.

На листівках з фотографією автобуса написано: "Волновахо, вибач за вбивство!".

 
 
 

"Я маю лише три фотодокази. Але листівок було багато. На стінах "хрущовок", на парканах, на порталах офіційних будівель. Їх бачили на Театральній та Центральній, на Леніна, на Жовтневій та Незалежності. Бойовики поспіхом зривали їх на Мельникова, Куйбишева та Свердлова. Марно. Люди встигли не те, що прочитати їх, а навіть сфотографувати", - додав він.

Також Цаплієнко зазначив, що невідомо, хто саме розвісив ці листівки.

Як відомо, 13 січня 2015 року бойовики завдали артилерійського удару по блокпосту сил АТО і влучили в автобус із мирними жителями. В результаті обстрілу загинули 12 людей, з яких, п'ятеро чоловіків і сім жінок.

Українська правд

Зустріч звільнених українських заручників у Харкові

Зустріч звільнених українських заручників у Харкові та виступ Порошенка


«ТрудоВыебудни чиновников Украины»


2017 год подходит к концу. В этом году произошло слишком много негативных событий для нашей страны. Это и продолжающаяся война, и постоянные коррупционные скандалы, и рост преступности, и ухудшение уровня жизни… Этот список каждый украинец может продолжать до бесконечности. Становится все хуже и хуже, но мы все равно надеемся на лучшее. Но лучшее не произойдет… А не произойдет по одной простой причине – нашему руководству плевать на нас с высокой колокольни. Этому есть миллионы подтверждений, и вот одно из них.

          В конце каждого года Кабинет Министров Украины разрабатывает бюджет на предстоящий год. В этом году нас ждет настоящий «подарочек» от Кабмина. 34% от предполагаемой доходной части госбюджета (а это не много не мало 913 млрд гривен) пойдет на погашение долгов и выплату процентов за эти самые долги.  В расходной части бюджета заложена сумма для выплат процентов. Она составляет 130 млрд гривен, а выплата долга в размере 176 млрд гривен должна будет выплачиваться «вне» бюджета.

          В таблице указаны суммы, которые руководство нашей страны планирует потратить на нужды государства.


Млрд грн

% от доходной части

Выплату и обслуживание долга

306

33,5%

Силовые органы

117,7

12,9%

Армию

86

9,4%

Аппарат чиновников (секретариат правительства, Верховный Совет, госуправление делами, Министерство юстиции)

21,2

2,3%

Пенсионный фонд

139,3

15,3%

Субсидии на коммунальные услуги

71

7,8%

Всего

741,2

81,2%

Всего без учета выплат по долгу (только проценты)

565,2

61,9%

 

В итоге, получается что всего необходимо выделить 741,2 млрд грн. Но есть еще один мал-ю-ю-ю-сенький нюанс. В середине января 2018 года в лондонском апелляционном суде будут проходить слушания по делу о государственном долге Украины перед Россией. Спешу напомнить – этот долг составляет 3 млрд долларов. Какова вероятность, что Украина выиграет суд? Хм… скорее всего нулевая. А значит нужно опять платить. Да не просто выплатить необходимую сумму, а выплатить также каждый день просрочки
(а дни у нас отсчитываются аж с 2016 года). Конечная сумма к оплате – 3.79 млрд долларов. И если посчитать эту сумму в гривнах то получим 102 млрд гривен к выплатам. И Украина просто обязана будет произвести эти выплаты.

Значит нужно экономить. Но экономить на чем? Тут вариантов немного. Себя любимых правительство не обделит это уж точно. Поэтому, все то, что предназначалось для выплат Верховной Раде, Кабинету Министров, Генеральной прокуратуре, Министерству внутренних дел – будет отдано им родимым. Армию тоже обделять нельзя! Кто ж нас тогда будет защищать от орды с востока? Ну, тут ладно, спорить не будем. Так на чем будем экономить-то? Все просто. Сэкономим на медицине, на культуре, на науке, на образовании, ну и на налогоплательщиках. А почему бы и нет? Зачем нам, обычным смертным, деньги? Правительству нужнее. У них работа вон какая сложная, устают, бедненькие… К примеру, Яценюк недавно заявил, что когда был премьер-министром то успел заработать себе межпозвоночную грыжу. Это ж как нужно было за страну трудиться, чтоб себя до такого состояния довести? Да, тяжела жизнь у них, у чиновников… Не то что у обычных людей…

 

 

 

Normal 0 false false false EN-US X-NONE X-NONE /* Style Definitions */ table.MsoNormalTable {mso-style-name:"Обычная таблица"; mso-tstyle-rowband-size:0; mso-tstyle-colband-size:0; mso-style-noshow:yes; mso-style-priority:99; mso-style-parent:""; mso-padding-alt:0in 5.4pt 0in 5.4pt; mso-para-margin-top:0in; mso-para-margin-right:0in; mso-para-margin-bottom:10.0pt; mso-para-margin-left:0in; line-height:115%; mso-pagination:widow-orphan; font-size:11.0pt; font-family:"Calibri","sans-serif"; mso-ascii-font-family:Calibri; mso-ascii-theme-font:minor-latin; mso-hansi-font-family:Calibri; mso-hansi-theme-font:minor-latin; mso-bidi-font-family:"Times New Roman"; mso-bidi-theme-font:minor-bidi;}

Судьба ОРДЛО в свете грядущих реформаций

Проблема интеграции ныне оккупированных территорий ОРДЛО в Украину актуальна как никогда. Ведь, по сути, эта часть украинской суверенной территории не была достаточно прочно интегрирована в украинское суверенное пространство, в угоду местным пророссийским олигархам. Теперь пожинаем плоды откровенно антиукраинской политики внутри своей суверенной страны. Поэтому, нам сегодня критически нужны видимые подвижки и победы на гуманитарном уровне. Начинать нужно с доведения до сознания широкой общественности, что земля Донбасса – это исконно украинская земля, принадлежавшая когда-то Кальмиусской паланке Войска Запорожского. Это была самая большая паланка в Войске Запорожском, включавшая в себя земли Дона и Кубани. Территория ОРДЛО должна быть уверенно прошита украинским информационным теле и радиопродуктом. Население оккупированных территорий имеет право знать, что Украина помнит о нем и делает все от нее возможное для возвращения под свою юрисдикцию, и оно должно быть, по средствам украинских СМИ, проинструктировано как ему поступать в том, или ином случае, временно живая под властью оккупантов. Ныне Украина взяла правильный курс на упредительную работу с молодежью путем разворачивания сети опорных школ, созданием молодежных центров. И молодежь с ОРДЛО потянулась в украинские вузы, выбирая европейскую перспективу, а не «таежную» российскую.

Читать полностью: http://www.unews.info/2017/12/puti-intergacii-ordlo-v-ukrainu/

Европейцам не понять, а россиянам обязательно к просмотру! Артур

Рекордсмен кассовых сборов среди украинских фильмов – военная драма “Киборги” вряд ли покорит мировой прокат, но будет полезна для просмотра россиянам. Считает поляк и проукраинский активист Артур Прузовский посетивший премьеру фильма в Киеве с представителями Польской киноакадемии.  

«Фильм впечатляет и съемками и режиссурой. Это одна из не многих лент остро передающая реалии и состояние людей - патриотически стойкую закалку. Поход в кинотеатр точно не будет потерянным временем, но все-таки данный продукт кинематографа рассчитан на внутренний рынок. Его вряд ли поймут зрители за рубежом.» - прокомментировал Артур Прузовский.

«Для международных кинофестивалей и показов - тема фильма слишком узкая, думаю, польские зрители без предыстории бы не поняли», - добавил поляк.

При этом Прузовский отметил, что «Киборги» было бы полезно показать российскому зрителю что бы они увидели и поняли события происходящие на Украине под другим ракурсом, а не зашоренным росийскими штампами.

Отметим, реалии военного конфликта запечатленные в фильме снимали в мирной части Украины - в столице и Киевской области, а так же в Чернигове. Бюджет картины составил 48 миллионов гривен, из них Госкино выделило почти 24 миллиона.

С 7-го декабря фильм в прокате и с каждого купленного билета пять гривен будет перечисляться на фонд поддержки семей погибших в боях за Донецкий аэропорт.

После проката в кинотеатрах “Киборги” покажут по телеканалу "1+1" (ориентировочно в феврале).