2 серпня в Україні відзначали свято високомобільних десантних військ і вперше українські десантники відзначали своє свято на полі бою, а не тільки в казармах та фонтанах...

За участю офіцерів та курсантів Військової академії, ветеранів Високомобільних десантних військ, а також представників регіональних і центральних засобів масової інформації на базі Військової академії м. Одеса відбулася інформаційно-патріотична акція «Твій вибір — десант».

Учасники заходу вийшли з ініціативою нагадати громадськості про героїчність професії десантника, сфокусувати увагу суспільства на важливості збереження традицій українського війська.

Під час проведення заходу кореспонденти провідних регіональних і центральних ЗМІ побували на повітряно-десантному комплексі, спортивному майданчику та навчальних аудиторіях, де набувають професійного досвіду майбутні офіцери-десантники.

— Сьогодні значна частка наших випускників захищають мирний спокій громадян на сході України. Вони там, де найбільш небезпечно, де потрібні висока бойова виучка і відмінна фізична підготовка, самопожертва і відвага. «Блакитні берети» завжди на передовому рубежі, всі вони виконують завдання у складних умовах, з ризиком для свого життя, та є справжніми патріотами нашої держави, — зазначив тимчасово виконуючий обов’язки начальника Військової академії генерал-майор Олег Гуляк.




Міністерство оборони України зробило кліп про бійців високомобільних десантних військ, які боронять Україну


<iframe width="640" height="360" src="//www.youtube.com/embed/4qLPQpkqTcw?feature=player_embedded" frameborder="0" allowfullscreen></iframe>


Президент України Петро Порошенко відвідав Головний військовий клінічний госпіталь та вручив нагороди десантникам

Президент Петро Порошенко відвідав Головний військово-медичний клінічний центр, де перебувають на лікуванні військовослужбовці, які отримали поранення у антитерористичній операції на Донбасі. Глава держави подякував десантникам за мужність і вручив їм державні нагороди.

Петро Порошенко відзначив, що пишається тим, що в нашій державі є такі військові:

— Україна тримається на таких героях, як ви, ваші імена — назавжди в серцях українців, — наголосив він.

Президент високо оцінив внесок аеромобільних військ в успіх антитерористичної операції у Луганській та Донецькій областях:

— Весь український народ пишається тим, як десантні бригади — 25, 79, 80 та 95 — виконують свої завдання. Десантники завжди там, де важко. Всі наші штурмові операції здійснені їх силами, — заявив Глава держави.

Петро Порошенко поцікавився потребами військовослужбовців та доручив забезпечити їх усім необхідним для лікування та реабілітації, зокрема, протезами.

Президент вручив орден «За мужність» III ступеня старшому сержанту Олександру Пономарьову, який у бою під містом Красний Лиман Донецької області, будучи пораненим, не припиняв вогню та забезпечив розгортання основних підрозділів.

Орден Богдана Хмельницького III ступеня з рук Президента отримав лейтенант Олександр Чорпіта, який був поранений у бою в місті Лисичанськ Луганської області, відмовився від евакуації та продовжував розміновувати фугаси.

Орден «За мужність» III ступеня вручено солдату Юрію Весельському, пораненому у місті Слов’янськ Донецької області, який при конвоюванні вантажу потрапив у засідку. Не зважаючи на поранення, він продовжував керувати боєм та здійснював евакуацію особового складу і техніки.

Солдат Сергій Ільніцький отримав з рук Президента орден «За мужність» III ступеня за те, що при виконанні завдання на кордоні у Луганській області, не зважаючи на поранення, забезпечив доставку боєприпасів.

Старший сержант Сергій Козак нагороджений орденом «За мужність» III ступеня за те, що при конвоюванні вантажу у місті Добре Донецької області, попри поранення, продовжував керувати боєм і зміг евакуювати особовий склад та техніку.



http://www.mil.gov.ua/news/2014/08/01/tvij-vibir-desant/

Україно! Пишайся, це сини твої! Сергій Собко – підполковник, командир механізованого батальйону 30-ї окремої механізованої бригади.  З липня 2014 року підрозділ виконує бойові завдання в зоні проведення АТО.  27 липня 2014 року батальйонна тактична група під його командуванням взяла стратегічно важливий  плацдарм - висоту Саур-Могила.  За мужність, героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України,  Указом Президента України від 23 березня 2015 року Сергію присвоєно звання Героя України  та нагороджено орденом «Золота зірка». Сергій розповідає: «Навчався і закінчив Одеський інститут Сухопутних військ.  Далі служба у рідній 30 бригаді від командира взводу до заступника командира  батальйону. 2007-2008 рр. - Косово.  Неодноразові навчання на різних військових курсах та школах країн НАТО.  Всі знання, що здобув, стали в нагоді.  Взимку 2014 року готувався до навчання в Командно-штабному коледжі ЗС США,  проте перед весняним конфліктом був призначений командиром батальйону.  8 березня залишили розташування частини.  Спочатку Херсонська область, а в липні перше завдання в АТО.  Ніколи до того моменту не думав, що доведеться відстоювати кордони власної держави у сучасному,  начебто демократичному світі. Свої досягнення я особистими не вважаю.  На мою думку всі почесті - це заслуга тих людей, які знаходяться зі мною поруч у таких складних умовах.  В колективі багато грамотних, сміливих, цілеспрямованих військовослужбовців.  Їх досвід, вміння, знання дозволили мені побачити всю силу людського героїзму.  Саме вони стоять поруч та допомагають вибрати правильний напрям руху,  для того, щоб захистити всіх тих, хто так вірить в нашу перемогу і чекає на всіх  нас. Дійсно пишаюся що очолюю таких офіцерів, сержантів та солдат.  Вони, проявляючи неймовірну мужність, рятували життя своїм побратимам за рахунок  власного здоров'я і безпеки. Хочу відмітити неймовірну силу волі, і вміння  згрупуватись в надскладні моменти, наприклад, коли сержантам доводилось  брати на себе командування підрозділом після поранення чи загибелі офіцера.  Висловлюю вдячність першій танковій роті, якою командував капітан Вінник -  Кращих і відважніших танкістів я не зустрічав. За їхньою бронею ми, піхота,  завжди почували себе впевнено і безпечно.  З сумом згадую тих кого вже не повернути.. найважчим особисто для мене на  війні, є те, коли повертаючись після бою... повертаються не всі, а тим кого вже  ніколи не побачиш і не почуєш неможливо висловити свою вдячність за їх героїчні вчинки.  Що нас всіх підтримує? Беззаперечно розуміння того, що вдома на нас чекають і  люблять. Кожен з бійців не уявляє себе без підтримки рідних і родичів, друзів і  навіть геть чужих для них людей, які проявляють свою доброту, турботу,  хвилювання, підтримку військовослужбовцям через волонтерство, добрі слова,  матеріальну і моральну допомогу. За це кожен з нас висловлює неймовірну  вдячність і готовий стояти на охороні нашої безпеки, допоки над нашою країною  не буде мирного неба!» Від вдячних патріотів України - Низький уклін тобі, Сергію!  Низький уклін твоїм побратимам!  Слава тобі, Україно! Слава Героям твоїм! photo by Roman Nikolayev

Під цією назвою розпочинаємо цикл публікацій про українців, які залишили свій слід в історії України. У роковини національних героїв ми окреслюватимемо хоча б основні віхи з їхнього життя.
Отже,




Дмитро Донцов  народився 29 серпня 1883р. у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Вступивши до Петербурзького університету, навчається до 1907р. на правничому факультеті, але після двох арештів за революційну діяльність емігрує за кордон, закінчує у Відні студії і одержує ступінь доктора права. З того часу і починається його активна теоретично-публіцистична діяльність. Виходять твори “Модерне москвофільство”, “Мазепа і мазепинство”, “Підстави нашої політики” та ін.

Розуміючи крайню необхідність вироблення нової української ідеології   - Великої Української Ідеї, “яскравої, виключної, всеобіймаючої” доктор   Донцов   повністю присвячує себе надважливій справі; засновує газету “Заграва”, а з 1922 року у Львові за редакцією Д.Донцова виходить “Літературно-Науковий Вісник” (“ЛНВ”), з 1931р. – “Вісник”, навколо якого згуртовуються молоді націоналістичні сили. Поетів, письменників та науковців, котрі були   постійними авторами та дописувачами часопису назвали “вістниківцями” До них відносимо Олену Телігу, Юрія Липу, Євгена Маланюка, Юрія Клена, Олега Ольжича та багатьох інших.

Основна праця Донцова – “Націоналізм” (1926) стала певною мірою євангелієм для молодого покоління українських патріотів. Саме з ідей “Націоналізму” зродились легендарні чини лицарів УВО, ОУН, УПА та їх послідовників. Донцов є тим, чиє Слово родить Чин, Слово – “твердая криця”, “кличний дзвін”.

Неперевершений Майстер слова, блискучий публіцист, Д.Донцов дав нам твори, значення яких переоцінити неможливо. Його слово гостре, стиль пристрасний, мова лаконічна, означення влучні і чіткі, аргументи переконливі і незаперечні. І цим він страшний для ворогів України. Його вони панічно бояться і ненавидять і зараз.

Серед інших праць варто виділити “Дух нашої давнини”, “Хрестом і Мечем”, “Росія чи Європа”, “Московська отрута”, “Дві літератури нашої доби”, “Туга за героїчним”, “За яку революцію”, “Правда прадідів великих”. “Клич доби”...

Помер д- р Донцов 30 березня 1973 року в Канаді. Похований в Америці на кладовищі Бавнд-Брук. Ми ще не спромоглися перевезти прах Донцова на рідну землю, але нині Донцов повертається в Україну в своїх безсмертних творах і він, “невтомний сурмач волі” і сьогодні у боротьбі. У перших лавах.

Три роки тому 19 липня десантники 95 ОАЕМБр почали бойовий марш протяжністю 470 км для деблокування українських підрозділів у районі Ізварино (Луганська обл.), з них 170 км тилами бойовиків. У ході рейду було звільнено 3 тис. осіб та понад 250 од. техніки. 13 воїнів-десантників загинули

Три роки тому 19 липня розпочався найдовший у військовій історії світу рейд. Його здійснили десантники 95-ї окремої Житомирської десантно-штурмової бригади під командуванням Героя України, генерал-лейтенанта Михайла Забродського у ході збройного конфлікту на Донбасі.

Керівництво АТО дало наказ перейти до наступальних дій, задля визволення підрозділів 24-ї омбр, 72-ї омбр, 79-ї оаембр, які здійснюючи блокування російсько-українського кордону, потрапили у оточення на південному сході Луганської та на сході Донецької областей.

Згідно з планом операції, підрозділи 95-ї оаембр, 30-ї омбр, 51-ї омбр, 25-ї опдбр мали звільнити Савур-Могилу, населенні пункти Степанівка та Маринівка, встановити контроль над переправами на річці Міус та забезпечити вихід із оточення зазначених підрозділів. Ударними виступили батальйони 30-ї омбр і 95-ї оаембр, укомплектовані військовослужбовцями контрактної служби. Основною складовою операції був рейд 95-ї оаембр. Для участі у ньому було відібрано 400 кращих бійців із 1-го і 13-го окремого аеромобільних батальйонів бригади.

Бій за Лисичанськ

Першими боями в ході рейду стали бої за звільнення Лисичанська. За планом звільнення міста, 19 липня підрозділи 95-ї оаембр мали здійснити наступ і вийти на південні околиці міста і з півдня почати зачистку. 24-а бригада - вдарити з півночі. Паралельно з 95-ю оаембр по двом напрямам із півдня заходив батальйон Національної гвардії "Донбас". Його завданням була зачистка міста в напрямі до центру.

Спершу передовий загін не зміг здобути стратегічно важливу висоту і змушений був відступити. Однак згодом прибуло підкріплення, поранених евакуювали в тил і бойове завдання було виконане. Після цього десантники взяли під контроль нафтопереробний завод, не допустивши його знищення бойовиками. Тим самим забезпечивши прохід іншим військам, що йшли слідом за ними.

Загалом бій за Лисичанськ тривав від обіду до самого вечора. Силами АТО було захоплено значні запаси зброї та боєприпасів: протипіхотні міни, фугаси, тощо. Відповідно до маркувань і дат усі вони були виготовлені в Росії.

Того дня внаслідок бойових дій загинули 5 десантників і близько 40 було поранено.

Штурм Савур-Могили

Наступним став бій за Савур-Могилу, який розпочався приблизно за тиждень опісля звільнення Лисичанська.

Десантники 95-ї оаембр покинули свій базовий табір на півночі від Артемівська, вийшовши на трасу Харків — Ростов, пройшли у напрямку с. Луганське, обійшли його з півночі через Миронівський, біля Дебальцевого звернули з траси Харків-Ростов і рухались на південь. Зокрема, маршрут пролягав через населені пункти Рідкодуб, Стіжківське, Стіжкове, Контарне, північні околиці Шахтарська.

В районі с. Гірне відбувся бій за блокпост поблизу залізничного переїзду. Спочатку цей блокпост був знищений першою групою бригади. Однак, коли тим же маршрутом йшла друга група, на неї влаштували засідку. Засідку відбили, а сам блокпост було прийнято рішення знищити. Укріплення знаходилося на важливій трасі Н21, якою надходили підкріплення до бойовиків.

Після цього група продовжила рух на південь, біля с. Тернове повернула на південний схід.

Зранку 28 липня підрозділи 95-ї оаембр разом із підрозділами 30-ї пішли на штурм Савур-Могили. Попереду йшли танково-механізовані підрозділи, за ними - аеромобільні. Позиції на висоті передали БТГр "Колос" 51 омбр. Штурмові групи бойовики обстрілювали з "Градів". Бій тривав приблизно дві години.

Піхотинці утримували Савур-могилу з 21:00 вечора 28 липня до 4:00 ранку 29 липня. Але через сильний артилерійський обстріл з російської території підрозділам 51 омбр довелось відступити.

Звільнення Степанівки та Маринівки

Після штурму Савур-Могили, наступним етапом рейду стала участь десантників 95-ї оаембр в операції виведення заблокованих підрозділів на кордоні. Разом з ними в операції брали участь БТГр та реактивний артилерійський дивізіон 30-ї механізованої бригади, ротна тактична група 72-ї механізованої бригади, сили і засоби від 3-го полку спеціального призначення. Всього 1611 військовослужбовців. Першим завданням було звільнення населеного пункту Степанівка.

Дві механізовані та одна танкова рота 30-ї омбр провели вдалу атаку по бойовикам із північно-західного напрямку. За годину-півтори українські війська зайняли південно-західну частину населеного пункту. Одразу почались обстріли зі сторони Дмитрівки, Маринівки та російської території. Бої тривали декілька днів. Після цього, була звільнена Маринівка.

Ізваринський котел

На початку серпня батальйони 95-ї оаембр та 30-ї омбр перейшли в наступ в районі населених пунктів Латишеве-Розсипне, чим дали змогу заблокованим підрозділам у районі Ізварино вийти з оточення. Для цього використовували наведену переправу через р. Міус на відстані 3 км на північ від Дмитрівки, над якою вже був встановлений контроль за 19 км від кордону з Російською Федерацією.

Зауважимо, під час переправи, противник постійно обстрілював українські підрозділи, зокрема і з російської території. Декілька переправу розбивали вогнем артилерії. Українські танкісти утримували її два дні, допоки всі підрозділи не переправились через річку. Після цього, залишили свої позиції.

Загалом тоді на правий берег р. Міус було виведено до п'яти батальйонів зі складу 24-ї, 51-ї, 72-ї та 79-ї бригад ЗСУ та Державної прикордонної служби, які обороняли державний кордон. Це близько 3 тис. осіб та понад 250 од. техніки.

Втрати за тиждень проведення операції склали 74 поранених та 11 загиблих. Безпосередньо під час виходу втрат не було.

Бої за Красний Луч

Наступним етапом рейду стала участь підрозділів 95-ї оаембр в створенні коридору на ділянці Степанівка — Красний Луч — Червона Поляна — Лутугине для ізоляції бойовиків від надходження підкріплень з російської території. Українські підрозділи — БТГр 95-ї оаембр і 1-а БТГр 30-ї омбр опинилися в складному становищі, оскільки бойовики розташовували свої РЗВО в житлових кварталах міст, а терикони використовувались ними для позицій артилерії.

Також під час бої за Красний Луч і Міусинськ відбулись перші бойові зіткнення між підрозділами українських Збройних сил з регулярними підрозділами ЗС РФ. Просуваючись на північ, БТГр 95-ї оаембр перерізала автошлях між Красним Лучем та Антрацитом, яким здійснювалося технічне підкріплення бойовиків, встановивши блокпости на загрозливих напрямках. Їм назустріч зі сторони Красної Поляни висунулась 2-га БТГр 30-ї омбр, замкнувши зовнішнє коло оточення.

Через декілька днів опісля цього 95-ї оаембр вийшли з району Красний Луч-Антрацит і пройшовши по тилах противника в напрямі на Дебальцеве повернулись 10 серпня у вихідний район біля Слов'янська.

Загалом протягом 25 днів бойового маршу було подолано понад 400 км, із них 170 км тилами бойовиків, та знищено три блокпости противника. Поставлене завдання було виконане успішно, однак у ході рейду 13 воїнів-десантників загинули, також до місць початкової дислокації не повернулося 60% одиниць техніки.

На думку американського військового експерта Філіпа Карбера, цей рейд є найдовшим в новітній воєнній історії, а 95 ОАЕМБр "найкращою бригадою такого типу в світі".
"Михайло Забродський і його 95-та бригада на початку серпня стали частиною військової історії. Вони прорвали лінію оборони сепаратистів, здійснили марш аж до Маріуполя, повернулися вздовж кордону, знищили кілька російських артилерійських батальйонів, які знаходилися вже на українському боці кордону, забрали їхню зброю і обладнання, російські танки проїхали аж до самого Луганська і повернулися до Слов'янська. І це - найдовший рейд збройного формування у військовій історії світу. Це неймовірна робота, повірте. На жаль, це сталося за два тижні до російського наступу. Тобто, якби це сталося трішки пізніше, вони б били росіян з тилу, тому б перебіг війни складався б по-іншому. Але це - не їхня помилка", - зазначив він.

Наприкінці серпня того ж року командувач 95-ї оаембр Михайло Забродський отримав високе звання Герой України з врученням ордена "Золота Зірка" за особисту мужність, самовідданість та високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України.

Через рік опісля рейду Центральна телерадіостудія Міністерства оборони України презентувала фільм "Рейд. Сила нескорених", який був присвячений описаним подіям.

Бойовики назвали нас «укропами». Думали, що сміються над нами. Та коли воїни з шевронами «Укроп» почали їх бити, сепари перестали сміятися.Потім орда обізвала «кіборгами» упертих хлопців в ДАПі. І прізвисько «кіборг» перетворилось на синонім слова «герой».
Тепер вони нам знову подарували черговий мем. «Безсмертний полк». Так агентура бойовиків в Авдіївці називає захисників «промки».
Ну, що ж. Дякуємо за креатив. Готуємо нові шеврони

Франківський «кіборг» Тарас Кукуляк про «пекло» Донецького летовища

 

Фіртка поспілкувалась з 27-річним «кіборгом» з Івано-Франківська Тарасом Кукуляком, позивний «Кук» та з перших вуст дізналась про військові будні «кіборгів», плюси і мінуси перемир’я та чим Тарас завдячує компанії «Samsung»…

 Ще донедавна Тарас і не підозрював, що йому доведеться побачити війну на власні очі. До того як його мобілізували працював пакувальником, захоплювався футболом, займався джиу-джитсу, ходив в тренажерний зал, загалом просто жив звичним мирним життям.

 - Тарас, розкажи як потрапив в зону бойових дій і зокрема в Донецький аеропорт?

Попав я під мобілізацію 13 серпня 2014 року. Призвали мене майже по спеціалізації, адже в армії я був снайпером. Спочатку три місяці перебував на Яворівському полігоні, кожного дня ми там проходили бойову підготовку на високому рівні: стріляли з різних видів зброї, не жаліли патронів, проходили тактичні навчання, їздили на БТР, жили в спартанських умовах. Після навчань наш 3-ій батальйон 80-ої аеромобільної бригади 9 листопада відправили в Костянтинівку. Там ми майже 2 місяці жили в школі, чекали на відправку в аеропорт.

 - Ви одразу знали, що будете боронити летовище?

Так, нам сказали, що ми будемо заходити в аеропорт. Нам розповіли яка там ситуація, тож ми тільки чекали моменту, коли нас туди відправлять. Другого січня вже виїхали в село Піски, де були 3 дні. Там також велись інтенсивні бої, жили ми тоді в підвалі покинутого особняка. А заходили в аеропорт ми ще коли було оголошено перемир’я. Їхали через блок-пост «ДНР-івців», тоді там були присутні й представники ОБСЄ. Насправді так, проїжджаючи через блок-пости ворогів, ми не хотіли заїжджати та потім подумали, що треба міняти хлопців і зрозуміли, що немає іншого виходу, крім цього. Хоча насправді є й плюси з такої ротації: всі живі повертаються, всі живі заходять. Та й взагалі якоїсь такої ворожості я не помітив, коли ми заїжджали, все було мирно. Нас пропустила «ДНР-івська» міліція, поверхнево оглянули наші рюкзаки, навіть свої сухпайки нам дали. Такі культурні люди виявились, чи може це вони таку «показуху» влаштували. Але ніхто нікого не ображав, навпаки цікавились як життя, нормально спілкувались. Та по-іншому й не могло бути, бо там присутніми були як представники з їхнього боку так і з нашого, а також спостерігачі ОБСЄ.

 

 - Що відбувалось, коли ви потрапили в аеропорт? В яких умовах ви там воювали, чи вистачало їжі, боєприпасів?

Коли ми заїхали в перший день було більш-менш тихо, а вже потім щодня була стрілянина. Могли й годинами з автоматів, з РПГ (ред. - ручний протитанковий гранатомет), з артилерійської зброї нас обстрілювати. Інколи обстріли стихали вночі, а бувало, що й продовжувались в нічний час. Щодо побуту, то їли ми сухпайки і то небагато, раз в день, бо якось не до їди було, не хотілось просто їсти, мабуть через стрес. Води там як такої не було, бо вона замерзала. Коли дуже хотілось пити , ми розтоплювали воду на вогні. Спали на бетоні, звичайно мали спальники, але вони не рятували, особливо, коли був мороз до -40 градусів за Цельсієм. Траплялось, хлопці казали, що не відчувають пальців від холоду, можливо й було в когось обмороження. В мене, дякувати Богу, такого не було, хоча берці, незважаючи на те, що вони в мене були хороші, замерзали так, що аж шкіра дубіла. В ноги було дуже холодно, на решту тіла ще можна було накинути якісь куртки, дві пари термобілизни одягав, було й таке, що носив 3 шапки (ред. – сміється). Ми грілись біля вогню, від чого все обличчя було в сажі, інколи й не розрізняли між собою хто є хто, бо всі були однаково чорні.

 

 - Розкажи як ви боронили Донецький аеропорт.

За той час, коли я там був, була невдала спроба штурму, але наша мінометка її вдало накрила. До самої вишки, де перебував я, вони підходити впритул боялись, адже знали, що шансів в них майже нема. Боєприпасів для оборони нам вистачало: ми мали велику кількість патронів, гранат, були й РПГ, але ними не було змоги стріляти. Однак підтримка була дещо слабша, спершу мінометка працювала чітко, але потім незнаю чому, але дуже слабо працювала артилерія. До прикладу, коли почались танкові обстріли по нас, ми надавали координати звідки вони стріляли, але наші їх чомусь не «накривали», можливо не було команди. Потім 13 січня почався танковий обстріл. Танк під’їхав на таку відстань, що ми не могли його нічим дістати, а він стріляв по нас прямою наводкою. Після першого вистрілу завалилась кімната, де сиділи хлопці, вони отримали поранення. Тоді також важке поранення в голову отримав наш капелан. Потім бойовики продовжували стріляти, попали в опори і Диспетчерська вежа аеропорту обвалилась. Нам пощастило, що вона була зроблена з моноліту каркасної основи і не завалилась вниз, а впала вбік. В той час я якраз був під нею. Важко передати словами, що я тоді відчував: все потемніло, ти не розумієш, що відбувається. Але добре, що вона впала набік, в іншому випадку думаю ми б навряд чи вижили б.

 - Чому на твою думку терористам так важливо було взяти аеропорт?

Я думаю це справа принципу. Вони просто сильно осоромились коли хотіли захопити його. Довго штурмували, але у них нічого не виходило.

 - Коли і як ти отримав поранення?

Це сталось на 10-ий день мого перебування в аеропорту. 15-ого січня танк таки виїхав і почав бити по нас. Випустив 6 боєкомплектів, за день зробив 150 вистрілів. Однією з таких атак був поранений наш командир. Тоді спробували прориватись броневики, щоб забрати його та інших поранених. Мені дали завдання піти на розвалену вишку для прикриття. Саме тоді я отримав поранення осколком танкового снаряду. Думаю врятувало мене те, що в той момент з боєм таки прорвались броневики і забрали мене разом з іншими пораненими. Потім, пам’ятаю, мене передали в карету швидкої медичної допомоги, а з неї вертольотом доправили в Дніпропетровську лікарню. Осколок зайшов між пластинами бронежилета, який, якщо чесно я ніколи не носив, а в той день одягнув і жилет і каску, виходить це мене врятувало. Осколок увійшов справа, пошкодивши легеню, печінку і забився в нирці. Нирку довелось видалити, а легені та печінку зашили. Ще тиждень я лежав в Дніпропетровську в реанімації, а потім нас перевезли літаком у Вінницький санаторій, де лікували протягом двох тижнів. Звідти я приїхав на лікування в рідний Івано-Франківськ. Хочу відмітити, що в Дніпропетровську надзвичайно хороше ставлення лікарів та медперсоналу до нас. Вони там ходили біля мене як біля рідного. Хочу сказати, що як і вінницькі так і наші івано-франківські лікарі дуже добре виконуюсь свою роботу. Адже з такими важкими пораненнями мене майже за місяць поставили на ноги. Звичайно не обійшлось і без допомоги волонтерів, які дізнавшись про мене, одразу почали допомагати всім необхідним. За це я всім дуже вдячний. Зараз мені вже краще, прохожу лікування, ношу спеціальний підтримуючий пояс та маю дотримуватись дієти.

 - Яка твоя думка про перемир’я, наскільки це було потрібно чи не потрібно?

З одного боку непотрібно було, адже вони вороги далі захоплювали територію, гинули солдати. А з іншого – набагато менше гинуло людей. Загалом бойовики перемир’я не дуже дотримувались, можливо воно і було в окремих місцях, але не в аеропорту. Це була показуха, ні в аеропорту ні в Пісках перемир’я ніколи не було, ми були в оточенні. Насправді, якби у нас була зброя, ми ті накази мабуть і не виконували б. Але у нас не було такої зброї, яка могла б дістати танк. Бо яке може бути перемир’я, якщо по нас стріляють танками? Ми могли б відстрілюватись, якби мали змогу. Хто розуміється у військовій справі той знає, що для того, щоб вистрелити потрібно, щоб ззаду була відстань хоча б на 10 метрів, бо інакше полум’я відіб’ється від стіни і тебе спалить. Там на вишці ми не мали можливості відстрілюватись з гранатомета. Та й знаходився танк на такій відстані, що попасти точно в нього було б важко. Збити його можна було б спеціальною системою ПТКР ( ред.- Протитанкова керована ракета). Нам обіцяли її завести, але тоді в нас її не ще було, привезли вже пізніше.

 - Як там до вас ставились місцеві?

Коли я ще був два місяці в Костянтинівці, там до нас загалом ставились добре. Хоча були й такі, які дивились на нас «косо», говорили «Навіщо ми сюди приїхали», але більшість, я б сказав, що нормально відносились. Багато місцевих людей навпаки дякували нам за те, що ми їх захищаємо. Молодь добре відносилась, і старші люди, коли йшли до церкви, говорили щоб нам Бог помагав. На Новий рік, взагалі до нашого блок-поста приїжджали привозили мандарини, шампанське, було таке, що й гроші давали.

 - Як отримували якусь інформацію, як дізнавались новини?

Насправді нічого ми там не знали. Тільки хіба що коли дзвонили додому, тоді рідні нам щось розповідали. А в аеропорті ми ні з ким не спілкувались, бо не виходили звідти, там навколо всюди були розкладені розтяжки.

 - Про що там думали солдати, на які теми між собою спілкувались?

В основному ми намагались одне одного позитивно налаштовувати. Говорили про те, хто чим займатиметься коли повернеться додому, думали якими словами нас зустрінуть рідні, дівчина. Взагалі там не було такого часу, щоб довго розмовляти. Насправді там було якось так сумно, погода така «сіра», хмарно, холодно, панувала якась нагнітаюча атмосфера. А коли почались обстріли, не всі витримували, траплялись випадки, що хлопці падали духом. Але їх було небагато, в основному ми намагались підтримувати одне одного, заспокоювали, мовляв, приїде підмога, а потім буде ротація. Також велику підтримку нам надавав наш військовий капелан Олександр, він сам з Одещини. Кожного дня він молився за нас, підходив з кожним розмовляв, читав спеціальну молитву. Він також отримав важке поранення, але нещодавно я йому телефонував і знаю, що він вже нормально себе почуває.

Потім наші з вишки пішли в контратаку і потім вийшли вдало в Піски, так що практично з вишки залишились всі живі. А в терміналі хлопців спочатку травили газом, а потім завалили термінал і хлопці залишились під завалами. Це мені розповів командир, який приїхав до мене в лікарню, але бачив він це на власні очі, там же отримав поранення і його звідти вивезли. Казав, що з підвалів лізли чеченці, потім травили наших бійців газом і врешті заклали тротил та підірвали термінал. Наших хлопців недаремно назвали «кіборгами», бо вони тримали оборону до останнього, ніхто не втікав, всі мужньо воювали. На жаль в боях дехто загинув, а декого взяли в полон.

 - Наскільки змінилось твоє ставлення до життя після війни?

До війни я жив звичайним життям, ходив на роботу, займався спортом. Після війни ставлення до життя змінилось повністю. Якось більше цінуєш такі дрібнички, на які колись і не звертав уваги, навіть коли просто ходиш по рідній вулиці. Почуваю себе зановонародженим, враховуючи, що отримав важкі травми, мені взагалі пощастило, що так все закінчилось. Перший тиждень після поранення взагалі не міг спати, жахіття снились. Здавалось, що я все ще там, тривають бойові дії і треба брати автомат і боронитись. Такі сни кожного дня були. Очевидно, що війна завдала удару по психології. Але потім поступово це припинилось, зараз взагалі цього немає. Читав, що багато хто починає пити, але я вважаю, що це «відмазка». Я також багато чого бачив там, але мене після пережитого на алкоголь не тягне. На мою думку, те, що хтось говорить: «от я п’ю, бобув на війні» - це лише прикриття.

 - Чи отримав посвідчення учасника АТО?

Тут є люди, які допомагають мені з цим питанням. Але в мене є всі документи, в яких сказано де, коли і за яких умов я отримав поранення. Тому з посвідченням думаю проблем не буде. Спочатку в Дніпропетровську мені дали довідку, в якій було написано, що в мене захворювання, оскільки поки немає підтвердження з військової частини, що я дійсно перебував в зоні бойових дій, і тільки після цього виробляють довідку що це поранення, а не захворювання. Коли мене перевезли в Івано-Франківськ, мій батько поїхав у Львів, щоб взяти довідку в якій написаний діагноз мінно-вибухове осколкове поранення, в ній вказано «під час бойових дій в Донецькому аеропорту на диспетчерській вишці отримав поранення танковим снарядом». Це основна довідка, з якою можна виробляти посвідчення.

 - Взагалі як тебе зустріла і як проводжала твоя дівчина, як підтримувала, чи навпаки не відмовляла, які слова говорила?

Думаю мою дівчину, її звати Галя, можна ставити в приклад всім дівчатам, які чекають хлопців з армії. Як тільки я отримав поранення вона одразу приїхала в Дніпропетровськ, кожен день була зі мною там, потім у Вінниці і в Івано-Франківську. Допомагала, підтримувала мене, не спала ночами. А ще готувала мені, бо тоді не можна було їсти звичайну їжу, я і тепер маю дотримуватись спеціальної дієти. Якраз в цьому і проявляються справжні почуття. Ще коли я був на полігоні, то вона намагалась мене відмовити, бо знала, що мене кинуть в гарячу точку. Я одразу казав їй, що нам дадуть важкі завдання, оскільки я служив у ВДВ (ред. – Високомобільні десантні війська). Але разом з тим вона й знала, що я все-рівно піду. Єдина надія була на перемир’я, думали, що можливо на політичному рівні вдастся домовитись. Але сталось, як сталось. Взагалі вважаю, що мені пощастило з такими пораненнями вижити і відносно швидко піти на поправку. Крім того, я міг отримати і серйозніші поранення і тоді невідомо як би склалась доля.

 - Що ти маєш на увазі?

По-перше я вже казав, мене врятував бронежилет, якого я раніше не носив, але в день поранення одягнув. Ще одним рятівником виявився фотоапарат, який тоді знаходився в кишені штанів. Тому осколок, який міг поранити мою ногу потрапив у фотоапарат. І зараз до речі він і досі в ньому, але це не заважає йому працювати й далі ( ред. – сміється)

Нещодавно я написав компанії «Samsung» лист з подякою за те, що фотоапарат їхньої фірми врятував мені ногу. Поки відповідь не прийшла, але якщо прийде то я готовий віддати їм цей апарат, якщо потрібно.

 - Які «найяскравіші» спогади з війни? Яка картинка з’являється перед очима як тільки згадуєш про своє перебування там?

Там було справжнє пекло. Коли це все падало, рушилось, мені здавалось, що це все відбувається не насправді, а наче у фільмі. Взагалі коли ти їдеш на війну, то спочатку думаєш: «а якось буде нормально» та коли ми приїхали в аеропорт мені здавалось, що це зйомки бойовика зі спецефектами. Спершу ще якось звично сприймались обстріли, а останні два дні були надважкими, коли постійно під’їжджали танки, літали вертольоти, здавалось, що це страшний сон.

 - Який твій прогноз на найближчий період?

Чесно сказати, для того, щоб нам відвоювати наші території у сепаратистів, російських воєнних і найманців потрібна міжнародна підтримка, як грошова так і технічна. Бо своїми силами нам буде важко без великих втрат відвоювати своє. Найкращим виходом було б введення миротворців, а тоді думаю можна було б вирішити питання на політичному рівні.

 - Що би ти побажав тим хлопцям, яких зараз мобілізовують для захисту нашої землі?

Перше, що хочу сказати, це те, що хлопцям треба серйозно віднестись до підготовки на полігоні, бо це все пригодиться на Сході. Крім того, треба психологічно себе налаштувати, це важливий момент, бо коли їдеш туди - психологічна готовність грає визначальну роль. По собі можу сказати, що мені найбільше пригодились там навіть не навики, а психологічна стійкість.

 Олена Британська

Прочитала на фейсбуці:" Душа защеміла...[ Читати далі ]

МОЛОДШИЙ СЕРЖАНТ БОГДАН ЛЯХ: "МИ ВИКЛИКАЛИ АРТИЛЕРІЮ НА СЕБЕ. ЗДАЛОСЯ, ЩО ТУТ МОЄ ЖИТТЯ І ЗАКІНЧИТЬСЯ"

День пам’яті Василя Сліпака: спогади про легендарного Міфа

[ Читати далі ]