Подаруй мені літо!... Я не знаю, кому і навіщо пишу.. Просто так безкінечно хочеться тепла, турботи,ніжності… Просто мої очі продовжують з надією шукати в очах інших розуміння… Просто вони втомились його не знаходити… Мої руки втомилися бути самотньо-холодними… Їм просто хочеться щоб їх зігріли.. Просто, дивлячись на цей казково-багряний захід сонця, хочеться чогось справжнього,щирого, теплого…

...як Літо…

Тож, подаруй мені його!

(_КоШеНяТкО_)

Як завжди,сиджу уночі Перед аркушем паперу (обов ` язково, вирваним зі щоденника – така вже традиція) На столі тремтить свічка, У плеєрі грає меланхолійна пісенька, пишу… Кому?... Куди?... А головне: Навіщо?... Та,яка різниця?! Хтось,можливо,і прочитає… А може і ні…  

Комусь хочеться стати найкращим, Комусь – першим… Хтось бажає віллу і авто, А хтось – спокійну і затишну хатину в селі…   А я хочу бути вітром… Він вільний, Він самотній серед натовпу, Він сумний і одинокий, Але такий швидкий…   Якби я була вітром, Певне, була б холодним, Пронизуючим наскрізь.. …Осіннім… Від якого завжди всі так Невпинно ховаються… Зав ` язуються шарфом, Вдягають капюшон і рукавиці… І тікають… В кремезні будинки, В затишні кав ` ярні, До когось в обійми…   Або була б теплим І ніжним подихом вітерцю влітку, десь на вечірньому пляжі… А десь на пісочку,біля моря, Сидів би самотній Ти… А я би огортала Тебе Теплом, Ніжним заходом сонця… Торкалася б Твоїх плечей, тихесенько дихала б Тобі на вушко морем…і ніжністю… Я б сиділа ось так,поруч, Забувши про те,що я – Вітер… А Ти б мовчав, слухав прибій, пропускав би крізь пальці пісок, як час.. А я б заздрила тому піску – він в Твоїх руках, ти його торкаєшся, а до мене торкнутись не можеш… Знов забуваю,що я – вітер… Торкаюсь Твого лиця, дивлюсь у задумливі очі, цілую вуста… Чи може стихія цілувати?! Так!Якщо зуміла покохати,то цілувати теж може – теплим подихом прощальних променів сонця торкаюсь їх – Твоїх губ, Твоїх очей… Легко і ніжно торкаюсь Твого волосся… …Вперше… Я божеволію від ніжності… Я згораю в Тебе на вустах, в Тебе на плечах, в Тебе на руках… Але я – Вітер… всього лише стихія… І Ти не знаєш про мою любов… Божеволію від того, що Ти поруч, але не зі мною… Востаннє торкаюсь волосся… І лечу за горизонт – аби знов божеволіти від думки про Тебе… про Твоє волосся… про Твої плечі… про Твої вуста… про Твої очі…   Невже так буде вічно?!....   Більше не хочу бути вітром!!!.... (_КоШеНяТкО_)

Життя неможливе без кохання,кохання неможливе без болю,біль неможливий без рани,рана неможлива без насилля,неважливо,духовне воно чи фізичне,але воно веде за собою сльози,думки про самогубство і,невдовзі,сам акт суїциду.   Дуже часто виникає питання «Навіщо ми живем?».Я ні разу не чула гідної відповіді на нього. Ми народжуємось,ростемо,вчимося,закохуємось,одружуємось,спимо,народжуєм дітей,старієм,бачим внуків,помираємо.. Але іноді наше життя здається таким жалюгідним,пустим.. Чому все так? Зараз дуже модним є різати вени. Дуже часто зустрічаються підлітки,особливо-дівчата,які хоча б раз різали себе.. Навіщо?...   Фізичний біль - можливість приглушити душевний. Коли з порізаної вени на холодну підлогу ванної кімнати капає багряна кров…Густа,солонувата,тепла кров темно-червоного кольору…ти маєш змогу забутися. Ти вже не думаєш ні про зраду,ні про пустоту,самотність.. ти думаєш тільки про холодне залізо-лезо у твоїй руці,про звук крапель крові,що капає на підлогу. Повільно … Кап – кап – кап…   «Н і ! Стоп! Я не хот іла помирати ! Я лише намагалась забути свій душевний біль..» - думаєш ти. Швидко стаєш на ноги,біжиш до раковини,по дорозі викидаєш лезо. Миєш рану. Вона пече,кров не перестає текти. Так,саме текти,вона вже не крапає,а ллється,як і сльози із твоїх очей. Рука терпне. Ось ти вже не відчуваєш пальців – вони ніби оніміли,а коли намагаєшся поворухнути ними,в районі порізів з`являється дивне і дуже страшне відчуття – тобі лоскотно…Ти боїшся..   З ванної кімнати,не закриваючи воду,ти біжиш до аптечки,знаходиш там бинт. Хаотично перев`язуєш рану. Ти вже не просто плачеш од болю,ти кричиш од страху-що ж тепер буде. Рука заніміла. Бинт на руці став темно-кривавого кольору. Страшно…Боляче…Образливо..   Ти трохи заспокоюєшся.. Сльози потихеньку висихають,ти просто хаотично схлипуєш час од часу…Відходиш назад,натикаєшся на стіну…Повільно,наче пожовклий лист восени,ті сповзаєш по ній…Сідаєш на підлогу,схлипуєш…Декілька хвилин ти сидиш,не видаючи ніяких звуків,емоцій,навіть думок…   Чуєш цокання годинника,воно дратує,нагадує про час,реальність,життя…Ти повертаєшся в більш-менш нормальний стан,підводишся з підлоги... «Скоро прийдуть батьки…Треба прибрати.. Якщо вони це побачать,їм буде боляче..» - думаєш ти…   Йдеш на місце,де щойно намагалась покінчити з собою,прибираєш,закручуєш воду,витираєш кров з підлоги,зі стінок ванни,з холодного леза. Воно й досі приваблює тебе. Холодне,закривавлене,блискуче і неймовірно гостре залізо…Але тепер ти зупиняєш себе,витираєш його від крові,відносиш до кімнати,кладеш за улюблену іграшку – ховаєш…   Так,ти його не викинула,а саме заховала. Просто ти знаєш-фізичний біль приглушає душевний,якого в твоєму житті дуже багато.. Занадто багато для 14-ти річної дівчинки…   Тебе завжди тягнуло до гострих предметів – лезо,ніж,шматочок розбитого скла…Це все – арсенал,що супроводжує майже все твоє життя…А ще твоє життя одвічно супроводжує смуток,біль,зрада…   Сьогодні ти бачила його в обіймах своєї подруги.. Боляче.. Ти майже звикла до зради,але ця була найболючішою…Ні,вона не була твоєю кращою подругою,та й з ним ви не були офіційно разом.. Він був минулим.. Але такий ніжний,солодкий,збуджуючий спомин…   Літо. Річка. Галаслива компанія…Він трохи випив,але не був п`яним…Ви майже не були знайомі…Але були так близько…Ти й сама не помітила,як опинилась в його обіймах,ще хвилина,й він ніжно зриває з твоїх вуст солодкий поцілунок… «Ваше» дерево.. На ньому було вирізьблене сердечко…Ні,його викарбували не ві,але воно було таким рідним,знайомим. На твоїм серці напевне назавжди лишаться ці рубці – залишки серця на дереві,залишки кохання в твоїй душі…   Ви були так близько.. так ніжно…Ти нікого і ніколи не цілувала,як його…Хто знає,можливо ти ще будеш так цілуватись,як тоді…Та навряд…Тобі здавалось,що ви – це не «Ти» і «Він»,а саме «Ви»…Але тепер ти розумієш,що ні…Можливо,він чогось злякався – він боїться серйозних відносин,відповідальності…Він напевне хотів порозважатись…Защеміло серце…   Тепер його не повернути і ти це знаєш,але так болить серце,душа…Тепер ти виниш у всьому лише себе,хоч розумієш,що все набагато простіше – ти не була йому потрібна…Але ці очі,цей погляд,ці руки,губи,волосся – темне і густе.. Та посмішка навік закарбується у пам`яті…Залишаться і ті слова,що болючим лезом ріжуть тебе зсередини,щораз коли ти згадуєш…   Серце рветься на шматочки…Такі чотирикутні шматочки з пошарпаними краями,обведеними чорним маркером…десь у кутку без діла валяється скотч…Взяти б його і склеїти цих засланців до купи,але заважає пам`ять – тобі боляче навіть поворухнутись в цій клітці з колючого дроту,що обвив тебе з усіх боків спогадами…  А вона…Твоя «подруга»!...Вона чудово знала,як ти до нього відносишся.. І зрадила…посміялась.. Що ж,ти помстишся!.. Ще декілька хвилин тому ти через неї і нього хотіла покінчити з собою…Ще б трохи,і ти б це зробила…Ти дивишся на перев`язану руку…Вона болить…Бинт на ній став багряний…Ти з болем і ненавистю відвертаєш голову від руки…   Тепер в твоїх очах ненависть,бажання відомстити і лише одне питання: «…Чому саме вона?Чим я гірша?...»…Ти помстишся…Треба лише трохи почекати…   І коли ти стала такою жорстокою?...Сама не знаєш…  Кожна дівчина по суті – янгол,але коли їй відрізають крила,їй доводиться літать на мітлі…. (_КоШеНяТкО_)

Мужчине хочется быть рядом с мудрой женщиной. Той, которая примет его таким, какой есть, поддержит, попросит помощи, проявит слабость, позволит о себе заботиться, не станет навязывать свое мнение..
И никому не хочется быть мужем «умной», той, которая замучает советами, лишит возможности принимать решения и брать ответственность, для которой собственная правота важнее отношений с другими людьми.

Чем мудрость отличается от умности?

- Умная женщина, обнаружив ошибку мужа, ткнет его носом. И напомнит, что она его об этом предупреждала.
- Мудрая женщина – поддержит, приободрит, иногда сделает вид, что ничего не заметила.

- Умная женщина в кризисной ситуации возьмет бразды правления и научит мужа жить правильно.
- Мудрая женщина очень тонко покажет ему направление и поддержит в намерении дойти туда.

- Умная женщина будет учить детей математике, несмотря ни на что.
- Мудрая – увидит в каждом из них личность.

- Умная женщина на работе будет стараться быть лучше других и не совершать ошибок. При этом большинство коллег будут относиться к ней очень настороженно.
- Мудрая женщина создаст в коллективе атмосферу любви и тепла.

- Умная женщина будет вмешиваться в жизнь своих взрослых детей, давать им непрошенные советы и рекомендации, рассказывать им о том, как правильно растить детей.
- Мудрая женщина позволит детям получить свой жизненный опыт и поддержит в любой ситуации.

- Умная женщина будет бороться с влиянием свекрови, отстаивать свою независимость от родителей, ругаться с ними из-за их советов.
- Мудрая женщина научится улыбаться, слушать молча, соглашаться. И делать по-своему. С любовью.

- Умная женщина хочет изменить весь мир, переделать всех людей вокруг.
- Мудрая женщина начнет меняться сама. И примет других такими, какие они есть.

- Умная женщина думает, что счастлив тот, кто прав.

- А мудрая женщина знает, что прав тот, кто счастлив. (c)

Женился ноутбук на аккумуляторной батарее. Выбирал самую-самую: высоко­качественную, высокопродуктивную, высоко­эффективную, с большим внутренним объёмом и потенциалом. И всё для того, чтобы питала она его как можно лучше и как можно дольше. Без подзарядки. Не любил ноутбук отвлекаться на всякие там подзарядки, считая их батарейкиным вздором.

Так они и жили: ноутбук питался всем на зависть, а батарейку свою не подзаряжал. «И так хорошо работает», — думал он, занимаясь своими ноутбуковскими делами. А батарейка попискивала иногда, подмигивала, надеясь вразумить своего супруга и направить его на путь истинный. Мол, и я нуждаюсь в питании, несмотря на то, что я — батарейка. Но писк её поглощали равнодушные предметы, разбросанные по дому, и пустота.

Батарейка работала долго, качественно, старательно. Она служила своему ноутбуку из всех своих батарейкиных сил, и, наконец, совсем разрядилась. Ноутбук хочет работать, а батарейка не питает его.

Разозлился ноутбук на батарейку, пригрозил, что разобьёт её вдребезги, раз она такая бессильная и бесполезная. Батарейка заплакала, но не имела сил сказать даже слово в своё оправдание.

Они и расстались. Ноутбук приобрёл себе новую аккумуляторную батарею, а с прежней развёлся.

Новую супругу ноутбук чтил не больше прежней. «Зачем её подзаряжать, если я могу решить все проблемы, просто заменив иссякшую батарейку на новую?» — думал ноутбук.

И батарейки его иссякали, причём так быстро, что вскоре он и сам потерял им счёт.

Бедные-бедные батарейки! Остерегайтесь выходить замуж за такие ноутбуки! Подзарядка своей батарейки — важнейшая потребность достойного ноутбука.

Светлана Коппел-Ковтун

Цим запитанням, чисто «гороскопічним» на перший погляд, може задатися й християнин, якщо тільки міркуватиме він про древо, що всередині нас. Не думати про нього, мабуть, небезпечно і навіть злочинно.

Усередині кожного з нас росте і розвивається дерево. Воно неодмінно має розквітнути й дати плоди, причому, не обов'язково у свій природний час. Нерідко явити плід треба, незважаючи на терміни, — за вимогою долі й потреби ближнього, щоб не бути проклятим, як неплідна смоковниця.

Всередині одних людей проростає хресне Древо Життя, посаджене Спасителем, і плід його — Сам Христос в нас. В інших зростає юдине Древо Смерті, плодом якого колись став сам Юда, повісившись.

Насіння обох древ чекає на свій час всередині нас: яке з них почне живити людина своїми бажаннями, вчинками, думками, почуттями, усим життям своїм — і тим проростить?

Бійся, людино, пророщувати в собі погане насіння! Воно виросте швидше за тебе і задавить тебе, як бур'ян, висмокче з тебе всі життєві соки. Не встигнеш навіть озирнутися, як сам станеш травою непотрібною, бур'яном на городі Бога Живого.

Бійся, людино, не відповісти на потребу ближнього, тим паче — посміятися над нужденним! Неплідна смоковниця, винна менше за тебе, проклята лише за очікування свого природного строку, за неготовність відповісти на поклик Владики всіх строків і термінів.

Нужденний завжди благає голосом Владики, і скорбота його — завжди скорбота Самого Спасителя.

Бійся, людино, не проростити в собі хресне Древо Життя — тільки його соки зроблять тебе чуйним, сильним і по-справжньому живим.

Всеукраинский журнал «Мгарскій колоколъ» 
№ 121, февраль 2013

Равнодушие – это безразличное отношение к проблемам, неприятностям и горестям другого человека.

Удар за ударом, ногою, ще раз ногою, рукою, ще ногою… Вона принишкла й удавала мертву, точнісінько як зараз показують про деяких тваринок. Закуталася ковдрою, й щосили мружила очі, вдаючи міцний сон. Її щелепи були затиснуті, губи поблідли від цього. Але вона не здавалася й щосили вдавала ніби не помічає мене!

- Вставаааай! Роби щось! Паскудо! Подивися на малих! Вони вже не встають третій день! Роби хоч щось! Бодай щось!

Вона вкуталася ковдрою з головою, міцно тримаючи свій «фронт».

Безсилля далося взнаки, в очах все рябіло так, ніби світло довкола підсилили разів у десять,  хоч до кімнати лиш потрапляло непряме сонячне світло з вікна. Для нашої культури й виховання, я здійснила чи не смертний гріх – підняла руку, та ще й ногу на матір. Та я завжди була ніби чужа й інакша. Це все татова кров. Чому, коли всі з сім’ї не мали сили навіть звестися, я мала сили трішки більше, й могла навіть наставити синців? Можливо, це все та ж татова кров, що наділила деякою нахабністю, й я завжди крала з нашої кухні їжу, якій було призначення бути розділеною для всіх. Мені було конче необхідно – й я брала з байдужістю до інших, коли потерпала. Саме тому, я гадаю, в мене було трішечки більше сили.

У школі про нас вже й забули. Ми втрьох не ходили туди вже з тиждень. Та й сенсу не було – у такому стані. У школі на той час нічого не видавали запросто так – тільки за гроші.  Менші інколи перебивалися пригощаннями своїх друзів в яких ходили серед пажів. Я до того була не здатна, й здебільшого суворо спостерігала за їжею інших. Виховання й якась внутрішня суворість не дозволяли брати чуже, навіть коли пропонували. Треба було вдавати, ніби все гаразд і все прекрасно. Аби суспільство не відторгло безповоротно і назавжди.

Мені було 13, і я навіть гадки не мала, що його робити, як правильно. Якщо йти працювати – то куди й ким? Просто вийти на вулицю й кричати «дайте мені працювати» безглуздо. Про центр зайнятості й не чула ще тоді, й тим більш про соціальні служби. Ми жили у впевненості, що покладені виключно самі на себе, у цьому крихітному всесвіті серед бетонних стін, бетонного неба й бетонної землі.

У відчаї повернулася до кімнати, де на кожному з ліжок, окрім мого, без рухів лежало по дитині. Рухнула на постіль й відчула полегшення, та прірву сну.

Матір звелася й кудись пішла.

Згодом принесла чорний буханець хліба.

- Позичила в сусідів? На хліб? Вдвадцяте без повернення попередніх дев’ятнадцяти боргів? – я не знаю звідки у мені стільки сарказму, жовчі, злості. І як я ще сміюся. Та мені щиро було смішно. Малі свердлили очима ніби два чортика, жуючи той хліб. Для них я ніби демон. Й не дивно. – Чого не підеш десь працювати?! – висміювання перетворювались на істеричний крик.

- А сама чого не підеш!!!! – матері увірвався терпець. – Здорова дівка, сраку розвалила ліжком!!!! – очі вилазять з орбіт, обличчя червоніє… Це в неї істерика, й відчай. Увірвався терпець. А в мене черговий синець, бо й не зчулася, як та зарядила своїм загартованим, на сільських  здорових харчах  й тяжкій праці, міцним кулаком, мені прямісінько в око. Та так, що в мене ніби друга голова виросла, тільки чорна. – Геееть!!!! Геееть з моїх очей!!! Сволото!!! Звідки ти таке вродилося!!! – мить і я вже за дверима квартири.

 

- Ходімо! – суворо й твердо промовила мама.

Задавати питання було марно – це було ясно з тону.

Всі вчотирьох  одяглися в що було (а то такий собі одяг, головне, що охайний та випраний), й кудись пішли.

Це вже було літо. Канікули. Нещодавно ми були на своїй ділянці городу, що нам виділила держава. А це двадцять чотири кілометри від дому. Повірте – я це точно знаю, бо виміряне власними ногами. Мені оце цікаво – невже влада думала, що люди, яким виділяють городи, всі з машинами, з можливістю заправляти ті машини? … Людина при владі завжди міряє все по собі не задумуючись, і якщо та людина дістається мерсом з власним водієм туди-й назад будь-куди, то в неї в голові безумовна впевненість, що це всі так. Не задумуючись над реальністю.

Ми ходили пішки. Садили картоплю з лушпайок. І напередодні, хоч ще й не час, накопали трохи тої «картоплі». Вона величиною з квасолю була. На смак – так жахливо, що й не передати. То ніби й не картопля зовсім була. Якщо ви візьмете картоплю, що полежала на сонці, з зеленою плямою. І з’їсте тільки те зелене місце на ній – це буде приблизний смак тієї нашої «картоплі».

Та картоплі самої було замало. Мама це розуміла. Вони привела нас у парк-ліс, що неподалеку. Там було дуже гарно. Раннє літо, сонячно, багато людей відпочивають. Всі грають у бадмінтон, чи кидають фрісбі. Сидять на пікніках. Гуляють з колясками, з собаками. Тощо. Всі такі красиві. Модні. Такі інакші, ніж ми. Дуже часто ми просто мовчки сиділи на траві й спостерігали за якоюсь з сімей, що приїхали на красивій машині, припаркували її тутки ж на траві, включали модну сучасну музику, розкладали пікніки, танцювали, стрибали й бісилися. Ми ж – просто сиділи й заворожено дивилися. Відчуваючи захват від кольорів їхнього одягу, від сріблястості їхньої машини. Від того, як вони багато можуть рухатися, і як це в них граціозно виходить...

Якщо ви думаєте, що ми захлиналися слиною від ароматів їхніх шашликів – ви дуже помиляєтеся. І пізніше буде ясно чому.

 

Серед всього цього іншого прекрасного світу, мама вела нас поміж відпочиваючими й показувала на якісь маленькі гриби у траві.

- це лугові опеньки. Вони дуже-дуже смачні. Давайте назбираємо, і буде нам до картоплі. Колись, коли я була дуже маленька, мій дід мені це показував, й розказував. Вони дууууже смачні! Ми тоді з дідом назбирали….. (далі завжди була дуже довга розповідь, про діда, тата, маму, і багато іншого). Ми ходили поміж відпочиваючих і збирали ті опеньки. Сказати, що біло соромно – не сказати нічого.  Було бажання зникнути. Особливо тому, що там сиділи, відпочивали сім’ї наших одноліток, друзів, однокласників, тощо. Капюшон натягувався мало не до підборіддя, а саме підборіддя ховалося далеко у плечі на груди, волосся – на обличчя. І головне – триматися подалі, аби ніхто не здогадався, що ми разом. Сказати, що ми виглядали дивними й шизанутими – не сказати нічого.

- Це дуже смачні ягоди! Йди-но спробуй!!! – матір щосили кликала мене, спеціально, аби всі знали, що ми разом. Вона все розуміла, і просто робила навмисне, аби пригнобити мої підліткові переживання. Вона занурилася в якісь кущі якоїсь клумби біля пам’ятника. Всі люди ходили стежкою, чемно, відпочиваючи, а вона навмисно по максимуму дивно себе поводила. Так. То був відчай. І намагання звернути на себе увагу.

Сором та відчай заливав моє обличчя слізьми. І я нізащо і нікому не розказувала в чому річ. Тільки ненавиділа всіх, особливо своїх.

 

 - Ой, твої діти, як ти їх привозила,  геть нічого не хочуть робити! Такі ледачі – жах! Тобі треба подумати над методами виховання! Це ж жах! -  з кухні доносилися голоси. Вечір. Темно. Пізня осінь. Три незворушні тіла на постілях – моє, та молодших. Моє ліжко у кімнаті розміщене так, що при відкритих дверях я бачу стіл на кухні. І я не могла відвести очей від банки з салом, що її було поставлено родичами, заїхавши ми з села у гості. Мені було на все байдуже, я хотіла щоб вони швидше зникли, щезли, змилися до свого села, або будь-куди геть з квартири, аби мені було не соромно накинутися на ту кляту банку з смачненьким салом. Тільки в маминому селі роблять сало за якимсь особливим рецептом. Його ні з яким іншим салом ніколи не сплутати.

Та родичі базікали й базікали безперестану. «Хоч би грошей якихось дали» - думалося мені. Та я знала, що то навряд. Бо мама вже їх ні про що не просить. Бо то марно. Вони уникають щось давати тільки тому, що занадто багато прохань. Це дуже нахабно на їхню думку. Вони вважають, що людина зобов’язана у рівних частинах просити й давати. І їм байдуже на тих людей, яким з якихось причин, так сталося, що нічого дати. Вони просто припиняють таким давати будь що. І їм байдуже. Вони просто не знають такого становища, бо ніколи не стикалися з подібним. А мама надто гонорова, аби змусити їх зрозуміти. Простіш е забити.

Та баночка сала була чисто символічною – аби не йти з пустими руками у гості.  Ще й похизувалися, що забили нещодавно свиню. Ще й розказували чого й скільки з неї наготували, накоптили, тощо.

Моя злість накипала, і я просто хотіла, щоб вони зникли.

З кухні до кімнати зайшла моя  двоюрідна сестра, моя однолітка. З сумом почала роздивлятися нас, лежачих під ковдрами. Я намагалася бути привітною, посміхалася до неї. Хоч в очах рябіло, а голова кружилася. Я підвелася. Вона взяла з полиці м’ячика, кілька разів відбила його від підлоги, й кинула мені зі словами «давай пограємося».

- Давай! – радісно скрикнула я, щосили намагаючись бути привітною. Мною хитало, та я щосили намагалася тримати себе на ногах.

Я не змогла зловити м’ячика, він відкотився.

- Тепер ти! – вона кивнула мені на м’ячик, що відкотився у куток кімнати

- Так! Зараз! – відчайдушно я допленталася до м’ячика, коли нахилилася, мною так повело, що ледь не впала. Взяла м’ячика, кинула їй, не влучивши. – Вибач, я краще приляжу. Вибач – я швидше лягла, аби не впасти на її очах на підлогу.

 Сестра ледь помітно фиркнула й повернулася до своїх.

В її очах підтвердилося те, що ми ледачі лежебоки. Я саме так відчула – що не змогла її запевнити в іншому.

Зрештою, вони поїхали. Ми накинулися на сало. Було тільки сало. Більше нічого.

- Мама, а гроші якісь тобі дали?

- Звісно ні – з насмішкою фиркнула мама. – Знущаєшся?

 

(того ж року)

 

Здавлені стогни чулися по всій квартирі. Кожен з нас в свому кутку намагався приховати біль. Потуги до туалету були дуже сильні, але нічого не виходило. Був тільки пекельний біль. Ви коли здавали кров на аналіз, вам проколювали палець? Боляче? А тепер помножте це разів на сто, чи тисячу, і перенесіть локацію болю з пальця на живіт, всередину. Мільйон ножів різали зсередини. Це було пекельно боляче. Та ми все терпіли. Бо найголовніше, це не створювати проблем оточуючим. Не бути проблемою.

Це були не ножі, в животі. А всього навсього батон і молоко.

Мама десь щось получила чи заробила, і принесла білий батон та молоко. Ми того з’їли – випили, і, чесно кажучи, особисто я думала, що це вже смерть.

Але ні! Вижили!

 

Горить свіча на столі… Так ніжно,рівно, гаряче… Від найменшого подиху здригається,майже гасне… А якщо піднести до її полум`я руку, стає тепло… потім – гаряче… а потім – зовсім пекуче… І ти прибираєш руку – щоб не обпектись… Потім думаєш: «Нащо я поліз до вогню?!!...» І гасиш свічу… Але,згасивши,ще досить довго бачиш її пекучий образ…   Це ж треба, лише з твоєю появою можу порівнювати себе з вітром, сльозою,а тепер – зі свічкою…   Зараз я палаю до тебе почуттями… Як та свічка – ніжно і рівно… а ще – гаряче… Від найменшого твого подиху я здригаюсь,майже гасну від ніжності і відданості… повторюю кожен твій рух,подих,навіть погляд беру до уваги… Якщо піднесеш руку – стане тепло я зігрію тебе своїми почуттями, своїми очима, своїми руками, своїми вустами… Я буду віддавати всю свою ніжність, любов,все те,що маю на цім світі – лише за один твій подих… І буду згорати від порожнечі, що настає коли тебе немає… А потім, мов Фенікс,відтворюсь знов одним твоїм поглядом…   Ти піднесеш руку ближче до мене-свічки… і відчуєш біль опіку – в мене в серці палає жагуче Щось – не можу пояснити Це словами… Тобі буде боляче через те,що ти не можеш віддавати мені ті почуття, що я дарую тобі…   І тоді ти згасиш мене-свічу… Щоб більше ніколи не відчувати провину перед люблячим серцем… Але у твоїй пам ` яті ще надовго лишиться те полум ` я почуттів, що я дарувала тобі щораз за один лише погляд, слово, посмішку, порух вій…   Не гаси мене!!! Я хочу бути не Самотнім полум ` ям свічки, а Феніксом почуттів… Але все залежить від Тебе…   Прийми вірне рішення,благаю!!!.... (_КоШеНяТкО_)