хочу сюда!
 

Ирина

49 лет, стрелец, познакомится с парнем в возрасте 50-59 лет

Заметки с меткой «історія»

Принцеса Діана і містер Бін...


Принцеса Діана впізнала містера Біна...

Фотографія

ФОТОГРАФІЯ
Було це, наче, зовсім нещодавно, всього лишень якихось п'тьдесят чотирі роки тому... В усякому разі, пам'ятаю, наче то було вчора...
Того року взяли мене мої родичі на Чорне море. Це було перше море в моєму житті. Потім було і Біле і Червоне і майже Жовте, до якого я трохи не доїхав, але Чорне було першим, тому й запам'яталось, як перше кохання. Багато можна було б розповісти про ті мої юнацькі враження, але я тут розповім лише про один епізод, що назавжди врізавя в моюпам'ять. Пізніше я обійшов з наметом майже все Кримське узбережжя, але тоді, родичі були з дитиною чотирьох рочків, тому відпочинок мав бути не "диким", а цивілізованим. Отже, приїхали ми у Євпаторію і зняли кімнату. Хазяйкою була бабуся Віолета, дуже поважного віку, а ще більш поважної статури; ростом під два метри, сива, як лунь, міцно складена, чимось нагадуючи скіфську бабу, у якої жодний науковець так і не зміг знайти місцезнаходження талії... До того ж вона палила цигарки "Біломор-канал" і мала далеко не старечий - гучний, з хрипотцей від тютюну, боцманський голос. Розмістивши нас і забезпечивши необхідним, Віолета вручила нам ключи, сказала: - Звертайтесь, "якщо що" і більше в наші справи не втручалась. Будинок Віолети стояв на небережній, і до моря було не більше сотні метрів. Одного разу щось було потрібно принести на пляж, чи віднести, - побіг я до нашого житла. Пані Віолета сиділа у глибокій задумі перед розкритим фотоальбомом. Такий фотоальбом можно зараз в музеї, хіба що, побачити; величезний, з півметра завдовжки, в шкіряній, з золотою, трохи облізлою тиснявою на обкладинці, з двома карбованими клямками на куточках.
Я взяв потрібне, і збирався вже бігти на пляж, коли пані Віолета покликала мене, владно поманивши до себе помахом широкої долоні. Я наблизився до столу і побачив фотографію, що займала весь аркуш альбому. На фотографії, в повний ріст була зображена оголена дівчина.
Не порнографія, не еротика - фотомитець добре знав свою роботу, це був витвір мистецтва! Абсолютно ідеальна, наче точена з Каррського мармуру фігура, цнотлива поза, сором'язлива, загадкова посмішка в куточках напіврозтулених вуст, розкішні коси весняними струмками огортали повні груди і, зливаючись на лоні, струмували долі...
До того часу я вже був щасливом володарем фотоапарату "Смена 4" і моєю настольною книгою була, вже доволі обшарпана книга В.П.Микулина "25 уроков фотографии", що була передана мені моєю старшою сестрою у спадок. Я з захватом вивчав закони композиції, розстановки освітлення (ліплення фактури світлом) і вже ніколи бездумно не клацав затвором фотоапарату, як в перші дні, попередньо не продумавши композицію. Старовинна фотографія (а їй було вже явно за 50 років, вразила мене не тільки незрівняною дівочою красою, але й високою майстерністю фотохудожника, що зумів за допомогою примітивного пристрою-коробки з ковпачком замість затвору і світлочутливої пластини передати тепло юного дівочого тіла.

- Тобі подобається ця дівчина? - спитала Віолета, огортаючи мене якимось дивним поглядом. Що я міг сказати? Було б мені хоча б двадцять, а то, тільки лише школу закінчив, і таки питання, та ще й від такої поважної матрони... Щось незрозуміле промимрив розгублено... Віолета сумно затхнула і сказала, якимось незнайомим теплим голосом:
- Це я... Спіймавши мій здивовано-недовірливий погляд, що метушливо забігав між копією і оригіналом, Віолета по-молодому струснула сивиною і задерикувато запитала:
- Що? Не впізнав? Не схожа? Та я й сама себе вже не пізнаю. А було... Ой, було! Тільки завдяки цьому альбомові і впевнююсь, що те, що згадується - не марево, не маячня, а таки було... Вона різко захлопнула альбом і знову відкрила його на першій сторінці.
- Сідай, я покажу тобі, яке було життя при тому "проклятому цараті"...
Присів я коло неї на хвилинку і забув про море... З далекого минулого на мене дивились поважні чоловіки. Офіцери і цивільні. Жінки в розкішних кринолінах. Діти, мов лялечки, сім'ї, де на відміну від фотографій сімей нижнього стану, де жінки обов'язково стояли, спираючись на плече чоловіка, вся сім'я розміщувалась на шикарних кріслах чи канапках. В усіх погляди беззаперечної "впевненості у завтрашньому дні". Я знав, що невдовзі на них очікувало, і мені стало сумно. Пані Віолета, підтверджуючи мої думки, почала знайомити мене зі своїми родичами.
...Цей розстріляний, той закатований, цей зісланий і зник без сліду, той - від тифу чи чахотки, а от цим двом поталанило; вони ще до 1905, тихо-мирно пішли ще в кращий світ, ніж той, що залишили... Одна я чудом врятувалась, бо в лазареті працювала інкогніто.
- І що? Невже ніхто з них вчасно не емігрував? Віолета сумно посміхнулась:
- Ніхто ж і уявити не міг, що той набрід переможе... А вони ж патріотами були. Хто воював до останнього, хто в лазаретах, хто всім своїм майном допомогав владі, нічого не шкодуючи...
- А чому ж тоді царська влада не втрималась?
- А ніхто ж не був готовий до тієї жорстокості, яку той плебс виявив. До того перевороту усі війни велись згідно міжнародним правилам. Вбивали, звісно, завжди, але не знищували сім'ї за те, що хтось з родичів здався, або перейшов на бік супротивника, і цівільних не чіпали. А тоді їх лідер проголосив, що державою може керувати навіть кухарка, і кухарки радісно використавши нагоду, ломанули в керівництво з впевненістю, що той "хто был никем, а стал всем", ніякої відповідальності за свої дії нести не буде, якщо виявлятиме постійну собачу відданість кухарській владі...
Уявляєте? 1962 рік, з того часу минуло 45 років. Переможена фашистська Німетчина, полетіли перші супутники, Гагарін... А тут, раптом, такі страшні слова: - "переворот", "набрід", "плебс", "кухарська влада"... Я, правда, і раніше чув, навіть, від самого Хрущова щось подібне, не кажучи вже про "кухонні" розмови, і все ж стало мені, не те, щоб страшно, але, якось, дуже-дуже не по собі...
Віолета помітила мій пригнічений настрій і, з жалем сказала:
Мабуть ранувато тобі це все одразу переварити і осягнути. Просто запам'ятай і думай... І з тим знову захлоппнула албом, поклавши на нього міцну, майже чоловічу, переплетену синіми вузлуватими венами руку. Знову перехопивши мій погляд пані Віолета, наче вперше, й собі, уважно подивилась на свою руку і, посмхнувшись, спитала:
Що, не тільки я, нинішньою моєю зовнішністю, але й, навіть, рука моя не схожа на руку дами з вищого світу?... Нічого від мене, тієї, не лишилося... А знаєш, яку посаду обіймала я перед віходом на пенсію? Такелажником! Бригадиром такелажників в нашому порту! А альбом цей - не повіриш, тільки минулого року на світ Божий зі схованки витягла, бо через нього могла б десь в Магадані свій вік скінчити... Помотало мене життя, помотало... Отже, хлопче, нічого мені зараз не кажи, а просто запам'ятай нашу розмову. Можливо тобі ще доведеться жити в новому суспільстві, то ж, як казав Тарас Григорович, згадай мене незлим, тихим словом...
Я запам'ятав Ваші слова пані Віолета, і, в результаті тієї розмови, хоч як мене тягли до комсомолу, - так і не вступив. Мав з цього приводу, звісно, достатньо багато неприємностай. Але так і не вступив а ні в "їхній" комсомол, і ні в "їхню"партію...
З тієї давньої розмови я виніс ще одну важливу думку; Той альбом, ні, краще сказати Альбом, був збірником художніх світлин, - відбитком минулого часу, містком між минулим і майбутнім. Тепер, коли прогрес дозволив, навіть, дошкільнятам володіти казково-фантастичною, порівнянюючи з минулими камерами-обскурами, технікою, мистецтво Фотографії перетворилось на "фотканьє" а вражаючі своєю художньою досконалістю фотосвітлини на нікчемні "фоткі". Виходить, і нині здравствуют "кухарчині" онуки-правнуки.
Сумно...

Гала - історична довідка

3-го серпня 1945 року Чехословаччина позбавила права етнічних німців і угорців на отримання чехословацького громадянства. У 1945-1946 з Чехословаччини було депортовано 3 млн.судетських німців, які у 1938 підтримали анексію Судет Німеччиною.

1 січня 1993 року  Чехословаччина розділилася на лівобережну та... ой, на Чехію та Словакію, не дивлячись на те, що за результатом опитувань лише третина населення з обох боків підримувала розділ.

Наразі обидві країни у складі ЄС де, образно кажучи, лижуть тим же німцям що фактично очолюють євросоюз.

  То прецедент вже відбувся?
Чого ж ми чекаємо? (с)

Монархія по-українськи


Монархія по-українськи: хто і чому претендував на український престол

У проекті хронограф на сайті EtCetera ми говоримо про тих людей, події та явища в історії України, про яких вам навряд чи розповідали в школі чи вузі.
Ви не повірите, але ще не так давно реально існували люди і цілі рухи, які хотіли бачити Україну монархією. Більш того, такі люди існують і зараз. Ви запитаєте: навіщо? Ну, по-перше, це красиво. Хто з нас не зворушувався англійською королевою, яка сама водить машину і розводить маленьких сосископодібних собачок? А дехто не просто зворушувався, а плекав мрію: от би й мені так. А по-друге… А по-друге, і це вже серйозно – нестачі в різного роду навколополітичних фріках у нас ніколи не було.
Утім, про все по порядку. Ідея української монархії народилася ще в роки Першої світової війни, в організації під назвою «Спілка визволення України». Її активісти сподівалися, що уряди Німеччини та Австро-Угорщини, які воювали проти Російської імперії, допоможуть Україні досягти незалежності.
Ідеалом політичного устрою майбутньої України для «Союзу» була конституційна монархія – вони вирішили, що на республіку німці з австрійцями просто не погодяться. А претендентом на престол бачили когось із австрійського імператорського дому. Найбільш підходящим варіантом здавався ерцгерцог Вільгельм Франц Габсбург, троюрідний племінник государя імператора Франца Йосифа. Так-так, того самого, якого засиділи мухи в знаменитій епопеї Ярослава Гашека про бравого солдата Швейка. Тим більше, що ерцгерцог Вільгельм співчував українському рухові і навіть служив у легіоні січових стрільців під ім’ям Василь Вишиваний. До речі, деякі кола української еміграції пророкували йому престол навіть після війни. Утім, сам Вільгельм Габсбург всі подібні пропозиції категорично відкидав.
Набагато ближче до реалізації своєї мрії українські монархісти підійшли в квітні 1918 року, коли вчорашній царський генерал Павло Скоропадський, не без підказки німецьких військових, що окупували Україну, згадав про своїх козацьких предків, розігнав законний український парламент – Центральну Раду – і оголосив себе гетьманом. Правда, монархія протрималася менше року і була зметена повстанням під прапором Української Народної Республіки. Скоропадському довелося емігрувати до Німеччини. Там він, однак, продовжував іменувати себе гетьманом і навіть на якийсь час об’єднав навколо себе українських монархістів. У свій час прихильником Скоропадського був навіть такий видатний мислитель, як основоположник українського консерватизму В’ячеслав Липинський.
Але вже через кілька років в гетьманському таборі почалися чвари і розколи. Прихильники Скоропадського ніяк не могли вирішити, яка саме монархія потрібна Україні – виборна чи спадкова. А у декого з них, за влучним висловом того ж Липинського, і зовсім стерлася межа між монархією і диктатурою. Зрештою, рух – і до того не надто численний – розвалився на кілька угруповань, які постійно гризлися між собою. А після того, як в 1957 році при загадкових обставинах (можливо, не без участі агентів КДБ) загинув син і спадкоємець гетьмана-невдахи, Данило Скоропадський, ідея українського монархізму померла і юридично. Дочка Данила від будь-яких претензій на престол публічно і безапеляційно відмовилася.
Проте монархічна ідея відродилася на початку 1990-х років, вже в незалежній Україні. Більш того, її навіть намагалися просувати в політику. Правда, як би це м’якше сказати, політику вже дуже маргінальну. Спочатку український престол намагалася спорудити Українська національно-консервативна партія. Ви чули про таку партію? Ото ж бо ж. З’явився і Союз гетьманців-державників, але він складається всього з кількох людей. У 2002 році якась ініціативна група відправила листа тодішньому Президенту Леоніду Кучмі з пропозицією відновити гетьманат. Кучма таке важливе послання чомусь проігнорував, і справа на цьому і закінчилася. Нарешті, на парламентських виборах 2006 року ультраправа партія УНА-УНСО раптово виступила з програмою якоїсь «сонячної революції», яка, на думку партійних ідеологів, мала привести до «третього гетьманату». Виборці не оцінили глобальність задуму – партія набрала всього 0,06%.
Загалом, з монархією в Україні якось не склалося…
Стоп! Здається, ми упустили найважливіший момент. Кого, власне кажучи, українські монархісти бачили на престолі рідної країни? О, повірте, це – чудові люди. Ось, наприклад, якийсь Михайло Карачевський-Вовк. Людина з таким чудовим ім’ям з’явилася у Львові в 1993 році. Він називав себе «великим князем Київським, Чернігівським і Карачевський», зводив свій рід від Рюриковичів і розповів, що приїхав з Франції. Князь навіть провів в місті «перший міжнародний форум відродження монархії в Україні». Перший форум, правда, виявився також і останнім. Зате сам «великий князь» ще довго роздавав направо і наліво графські і баронські титули. До речі, дарма смієтеся – Карачевському-Вовку вдалося «розвести» цілком серйозних людей. Наприклад, дворянський титул з його рук отримав тодішній міністр закордонних справ Геннадій Удовенко. На жаль, в середині 2000-х сліди «великого князя» губляться.
Приблизно одночасно з Карачевським-Вовком з’явився ще один претендент на український престол – «ясновельможний князь Аргутінський-Долгорукий, Аршакід», а «в миру» звичайний одесит Володимир Подгайнов. України йому здалося мало, тому він висловив претензії ще й на трон Вірменії. Утім, крім чвар з місцевими спадкоємцями дворянства, він нічим особливо не запам’ятався. Був ще якийсь «король Михайло» зі Львова, який проголосив себе прямим нащадком Данила Галицького. Цей персонаж називав себе главою «ордена українських монархістів», що з нього одного і складався. А на початку 2000-х громадський рух «Трон» відправив листа синові останнього австрійського імператора, Отто фон Габсбургу. Учасники руху написали, що вважають пана Отто єдиним законним претендентом на український трон і навіть присягнули йому на вірність. Уявіть собі, яке здивування викликав у 91-річного лояльного громадянина Австрійської Республіки такий лист! Габсбург відповів, що дуже задоволений і бажає щастя українському народу.
Але найбільш бурхливу діяльність розвинув на початку 1990-х якийсь громадянин Іспанії, який називав себе «королем України-Руси Олельком ІІ». Варто зазначити, що українським королем цей старий авантюрист став уже після того, як претендував на трони спочатку Чорногорії, а потім Греції – як ви розумієте, обидва рази невдало. До Олелька потягнулися різні авантюристи і дивні особистості з України, яким він щедро роздавав княжі і графські титули.
Найбільш наполегливим з них був якийсь Орест Карелін-Романишин.Після того, як у 1994 році Олелько відійшов в інший світ, Орест оголосив, що перед смертю король призначив його «регентом». Через якийсь час регентства йому здалося мало, і він коронував сам себе під ім’ям «короля Ореста І». Це дуже специфічна людина. Крім царственого титулу, він називає себе магістром декількох лицарських орденів, а також «митрополитом Карпатським». Утім, сан в християнській церкві не заважає королю сповідувати язичницьке вчення РУН-віри. Сам він ніякого протиріччя в цьому не бачить: мовляв, «я вірую в Бога всіх релігій, ні з ким не хочу лаятися». Орест стверджує, що навіть був в АТО, правда недовго: «Мені сказали, щоб я більше на фронті не з’являвся, оскільки дано завдання російським снайперам мене пристрелити». А ще кілька років тому король розповідав, що регулярно спілкується з інопланетянами.


https://uk.etcetera.media/monarhiya-po-ukrayinski-hto-i-chomu-pretenduvav-na-ukrayinskiy-prestol.html

Петро Могила.

Результат пошуку зображень за запитом "петро могила"

Перше ніж торкнутися  цієї постаті в релігійній  культурі, варто зауважити на  таких важливих  речах  як особистість  Петра Могили і його  безпосередній вплив на формування  духовно – культурних цінностей, їхнє прищеплення  українському народу.

Петро Могила народився  1596 року в молдавському князівстві, міста Сучави (Румунія) в родині  власника  земельних  володінь Валахії та Молдови. У 1612 р. – у зв’язку з військовими баталіями і поразкою Могил  від  Кантеміра Мурзи, родина майбутнього київського митрополита  змушена  була тікати в державу – Річ Посполиту, в якій  шукала підтримки у найближчих своїх  багатих родичів: племінниці батька – Раїни Могилянки, матері Єремії Вишневецького, у володінні якого зосереджувалися землі Лівобережної України.Поступово  син Симеона Могили Петро почав засвоювати  духовну освіту у Львівській братній школі.  Своє навчання він закінчив  довгою подорожжю за межі України, слухав цікаві лекції в університетах Західної Європи. Пізніше  освоїв мистецтво володіння латиною.

Могила брав  участь у військовій баталій під містом Хотин,  знаходився під сильним  впливом київського  митрополита  Іова Борецького і з його допомогою  прийняв  чернецтво. У 1627 р. –  його було обрано  настоятелем Києво – Печерської лаври і підпорядковано Константинопольському патріарху, присвоєно носити титул «великого архімандрита» . Після смерті Іова Борецького йому було передано бібліотеку та призначено  духовним наставником. Під час того  як  Могила  став архімандритом лаври, між ним та Ісаєю Копинським  – наступником Борецького сталася ворожнеча. Петро Могила  не скорявся волі митрополита, окремо від нього облаштував собі при лаврі вище духовне училище з викладанням  вільних  наук  грецькою,  латинською і слов’янською  мовами.

У 1631 р. – було відкрито перше духовне училище під керівництвом Петра Могили. У 1632 р. – заручивсь підтримкою польського короля Владислава IV  він отримує дозвіл про незалежне існування православної церкви від  унійної. З його допомогою було засновано великий духовно – просвітницький центр  в Україні, який став носити назву  «Могилянської академії». Завдяки святительській діяльності Могили  набувало свого сенсу  життя духовних  інституцій  в Києві.

Могила став фундатором та будівничим  багатьох церков, спочатку рівноапостольного князя Володимира у селі Берестове, що на Київщині, на честь трьох святителів, яка була передана братському монастирю.

Почалася серйозна робота по очищенню зруйнованих  останків Десятиної церкви у 1635 році. Усі необхідні засоби для монастирів та церков надсилалися Петром Могилою від матеріальної власності лаври,  за рахунок пожертв, які подавалися благочестивими людьми.  

Петро Могила  намагався реформувати  саму православну церкву, був великим богословом на той час. Видав  багато богословських творів, зокрема  видав «Учительне Євангеліє» патріарха Каліста, свою книгу під назвою «Амфологіон» з переліком молитов, душе корисних повчань  на користь іудеїв; «Євхологіон» (молитовник, требник); «Православне сповідання» (катехізис у латино мовному варіанті), який було осуджено Київським собором 1640 року і підтримано Ясським собром 1643 року. У 1645 році Петром Могилою було виданою «Зібрання  короткої науки про артикули  віри православних кафоличних християн».

У 1662 р. – його катехізис  у грекомовному варіанті було відіслано для східних патріархів , а вже потім  на основі їхнього підтвердження – надруковано в місті Амстердам. Могила стає укладачем ще одного твору, що носить  різко полемічний характер «Літос» (Камінь). Твір був написаний ним  як обґрунтування  апологетики і протидію  унійним та римо-католицьким церквам. Тут вміщувалася літургіка з поясненням самого богослужіння, таїнств, обрядів , постів та свят, устрою православних храмів.

Перед своєю смертю митрополит написав  заповіт про передачу  бібліотеки, нерухомої власності Київській колегії, зобов’язував  священиків жити згідно його правил, кожного четверга згадувати його світлу пам’ять. Заповів  і іншим монастирям та церквам, лаврі  виконувати  встановлені ним  канони.  І як виявилося  вже потім, все, що мав Петро Могила  у своєму житті, він присвятив хвалі і служінню Богу.

Згідно  постанови Священного Синоду УПЦ МП  митрополита Київського Петра Могилу було канонізовано  тільки для місцевого шанування, тоді як пропозиція його прославлення як святого була повністю відкинута самою ж комісією в Московському патріархаті. Можливо для цього існують суттєві причини не канонізації  київського митрополита. У грудні 2005 року Помісний собор РПЦ  не визнав канонізації Петра Могили, але ім’я самого святителя Русі  було вписано із власних розпоряджень тодішнього патріарха Московського і всієї Русі  Алексія (Рідігера).  Причина  може  носити не церковний, а власне політичний характер, через що  не відбувся нормальний процес канонізації  Петра Могили  церквою Московського Патріархату.

 


Конашевич-Сагайдачний Петро


Один із найвидатніших полководців Європи, державний діяч, дипломат, — таким постає в нашій історії Петро Кононович Конашевич-Сагайдачний.

Народився гетьман українського реєстрового козацтва 1570 року в селі Кульчиці на Львівщині. Походив з родини православного шляхтича, який мав свій герб. Навчався в школі Львівського братства та знаменитій на той час Острозькій школі.

У 1601 році прибув на Запорізьку Січ. У козацьких походах на Молдавію, Лівонію виявив себе як хоробрий та умілий воїн. Він швидко завоював авторитет серед запорожців. Під проводом Сагайдачного козаки здійснили успішні походи проти Туреччини і Кримського ханства. Особливого розголосу в Європі лицарська звитяга українських козаків набуває після здобуття ними у 1614 році турецької фортеці Синоп, а згодом і Кафи – величезного невільницького ринку в Криму. Козаки розбили 14 тисяч мусульман, потопили багато турецьких галер, визволивши тисячі українських бранців.

Сагайдачний усвідомлював необхідність боротьби й проти Речі Посполитої, але діяв дипломатично, використовуючи слушні нагоди для втілення своїх задумів. Так було у 1618 році, коли король Речі Посполитої звернувся до гетьмана Сагайдачного з проханням взяти участь у поході на Москву. Вислухавши короля, Сагайдачний висунув такі вимоги: розширення козацької території; свобода православної віри в Україні; збільшення чисельності реєстрового козацького війська; визнання Річчю Посполитою судової та адміністративної автономії України.

Король і сенат погодилися на вимоги Сагайдачного, і той, зібравши 20-тисячне військо, в серпні 1618 року рушив через Сіверщину вглиб Московського князівства. Його козаки захопили Путивль і Рильськ, Курськ і Єлець – усього близько 20 міст Московії, розбили ополчення під проводом князів Пожарського й Волконського та полки на чолі з Бутурліним – і у вересні разом з поляками взяли Москву в облогу.

Військо Сагайдачного стояло перед Арбатськими ворітьми Земляного валу й готувалося до штурму. Проте польська шляхта відмовилась продовжувати війну, підписавши з московітами вигідне для себе перемир’я.

У польсько-турецькій війні, яка розпочалася 1620 року, війська султана розгромили поляків у Молдові й готувалися до походу на Річ Посполиту. На допомогу їй знову прийшов Сагайдачний із сорокатисячним козацьким військом. Саме він відіграв вирішальну роль у розгромі трьохсоттисячної турецької армії під Хотином, продемонструвавши бездоганне уміння керувати піхотою і кавалерією, налагоджувати їхні спільні дії в обороні та в наступальних діях проти супротивника, який переважав чисельністю. Хотинський мир, підписаний турками й поляками, був вигідний і для України.

Проявляв гетьман турботу і про розвиток національної освіти та культури. Він з усім Військом Запорізьким увійшов до складу Київського братства, взявши його під свою протекцію. Сагайдачний прагнув відновити значення Києва як православного та культурного центру, він підтримував діяльність лаврського митрополита Єлисея Плетенецького і створеного ним навколо друкарні Києво-Печерської лаври гуртка учених, друкарів та письменників.

1620 року завдяки своєму авторитету гетьман домігся того, що Єрусалимський патріарх Феофан висвятив на єпископів кількох українських священиків, і відновив Київську митрополію.

Хотинська битва стала останньою для гетьмана. Від численних ран, отриманих на полі бою, Петро Конашевич-Сагайдачний помер у Києві в квітні 1622 року.

Пам’ять про Сагайдачного український народ зберіг у багатьох козацьких думах і піснях, найвідомішою з яких є "Ой на горі та женці жнуть". У Києві на Подолі на його честь названо одну з вулиць.


Замок Гербутів - подорож

         Продовжуємо нашу подорож, яка розпочалась тут http://blog.i.ua/user/729788/2232896/ ; http://blog.i.ua/user/729788/2233136/&nbsp  ; http://blog.i.ua/user/729788/2234185/
        Сьогодні на нас чекає зустріч з головним об"єктом, до якого ми і прагнули і з якого розпочалась вся ця затія podmig - Добромильський Замок Гербутів.
        У 1450 році львівський ловчий Микола Гербурт на Сліпій горі поблизу Добромиля звів дерев’яний замок, для захисту навколишніх земель від татар. Але у 1497 році замок таки згорів, а село сплюндрували татари. У ХVІ столітті Станіслав Гербурт почав перебудову замку, використовуючи камінь і цеглу.





       Замок Гербуртів знаходиться не далеко від Добромиля, в селі Тернава, але перед штурмом фортеці слід зазначити, що стоїть вона в лісі на висоті 560 метрів.
       Переночувавши в селі Тернава, підкріпившись і зібравши речі ми вирушаємо на взяття фортеці  sila  Із зупинки в селі Тернава видно вершину Сліпої гори, де саме і знаходиться замок.



Сюди ми дійшли ще вчора і заглибившись в село, переночували скраєчку. Зранку вже йшли до гори і зустріли пару цікавих хаток і хрест на вулиці села Терава.









       Далі наш шлях пролягав у гору і чим вище ми підіймались, тим гарніші відкривались краєвиди. Аромат від квітів і трав стояв супер angel bravo  Хотілось впасти в трави, лежати, дивлячись в небо і напитуватись цим божественим нектаром ароматів
Це вигляд попереду, курс тримаємо на ліву гору


 
А це вид позаду, який далі буде відкриватись все краще і краще




    





  
Тут місцевий люд пасе худобу. Корівка відмовилась від фотосесії, відвернувшись і відмахуючись хвостом від нас. А козенятко трохи дало себе зазняти ))


      


        Вже під горою, де починається лісиста місцевість, ми зустріли місцевого жителя, який пас свою худобу. У нього ми уточнили чи на вірному ми шляху. Він з достоїнством  підтвердив, що шлях пролягає саме тут і розповів, що далі йде одна стежка, яка і веде прямо в замок, але на стежці буде одна розвилка і треба йти на ліво, бо права стежка зведе нас вниз до сусіднього села. Якось він скептично на нас поглянув і  додав, що майте мол на увазі там крутий підйом ))) Вийдете? Ми посміхнулись йому і підтвердили, що коли  є мета, зможемо її досягти sila
        І от ми йдемо серпантином хащами до замку. Підйом в деяких місцях дійсно був досить крутий, потім вугол підйому то трішки зменшувався, то знову  крутішав. І весь час стежка звертала і звертала…А ми все очікували, що ось за цим поворотом побачимо Замок.
 




Ось такий ми проробили шлях, дивлячись на карту



        Під ногами на стежці ми бачили свіжий слід від машини.
Дощу вночі не було, отже машина проїхала або сьогодні вранці, або вчора.


        І  НАРЕШТІ  за новим поворотом відкривається об’єкт нашої мрії ura
        Тут ми забули, і що підйом крутий, і що ми заморились, і стали йти ще скоріше, щоб нарешті доторкнутись до часу, до історії, до минулого….





З кожним кроком наближаємось все ближче і ближче







            Підійшовши до воріт, в глибині у дворі замку ми побачили 2 машини. Пройшовши в двір замку нас вітали його гості, які прибули сюди ще вчора і вже збирались від’їзжати. Це були дві молоді пари з Польщі. Ми трохи з ними поспілкувались. Розмова була дружня і приємна. Молоді люди були з Кракова і маючи відпустку вирішили проїхатись по цікавим місцям України. Провівши попередніх гостей замку, ми залишились в гостях у Гербутів


 
Це вхідний тунель, що веде зі входу у двір Замку











        Ми зайшли уверх, і знаходимось над вхідним тунелем і роздивляємось поближче цікаву кладку стін, в якій перекладені цегла з камінням.



















А тут гарно видно товщину замкових стін




У замковому дворі колись, звичайно знаходився колодязь, але тепер там лише яма, зарісша травою



Тут же знайшовся і теперішній мешканець ))) Жирненький равлик



          Історія одного з високогірних замків України сходить до 14-м століття, а саме - 1374, коли герцог Ополе запропонував щедрий подарунок старопольським родичам Гербутам, чиї предки були саксонськими і моравськими іммігрантами. Владіслав Ополе, користуючись підтримкою німецького дворянства, надав Гербутам ділянку на Галиційській землі, що тягнеться в долині річок  Вирва і Стрвяж, на якій він базується в декількох населених пунктах. Невгамовні середньовіччя, часте вторгнення татар та внутрішні війни стали приводом для вжиття заходів для захисту своїх товарів. Внаслідок цього виду діяльності недалеко від Добромиля був побудований укріплений замок. Ця дерев'яна фортеця, що височіє на вершині високої гори, майже 600 метрів, була заснована в 1450 завдяки Миколі Гербуту, де внизу пагорба біля підніжжя замку стали з'являтися перші будівлі, які пізніше дали життя сьогоднішній Тернаві.

        Руйнівне вторгнення татарської орди в 1497 році призвело до нечуваної бідності для мешканців Тернави та Добромиля, чиї садиби, як і Гербутська фортеця, майже повністю згоріли. Для того, щоб Добромиль повернувся до життя якомога швидше, король Ян І Олбрахт дав право вільно торгувати та організовувати торгові ярмарки. Протягом цього періоду кількість жителів значно зросла, включаючи велику кількість переселенців. Місто швидко прославилося ткачами, по товара до яких стояли в черзі торговці з Угорщини та Сілезії, також була дуже популярна сіль, видобуток якої почався на початку 16 століття завдяки сім'ї Гербутів. У 1566 році, коли Добромиль був під керуванням Станіслава Гербута, польський король Зигмунт II Август надав місту  Магдебурзького права.
          Протягом кількох років Станіслав Гербут ініціював будівництво нового замку, який мав би знову опинитися на вершині гори Сліпа, де саме стояла дерев'яна фортеця. Цього разу замок був побудований з каменю та цегли, який був привезений сюди з Варшави. На жаль, з цієї причини будівля часто страждала від вандалів, які викрадали цю надзвичайно стійку цеглу для своїх цілей.
       Цегла дійсно дуже міцна. А суміш для кладки схожа на вапнову, але вона міцна і не сиплеться, коли шкрябаєш її





       Значні будівельні роботи також мали місце під час правління Яна Щенсного Гербута, одного з найвідоміших господарів Добромилю. У той час оплот оточили захисною стіною в формі підкови і доповнили новою вежею, з якої в ясну пору дня були чітко видні навколишні території.
        У першій половині 17 століття чоловіча лінія династії Гербутів згасла, а в 1622 році замок перейшов у руки відомого магната Конєцпольського. За цей період ця фортеця, яка вже почала повільно втрачати свою оборонну цінність, була перебудована новими власниками: замковий комплекс став більш компактним і зруйновані кутові вежі. У XVIII столітті господарі дуже рідко оглядали стіни цього об'єкта, обличчя якого все більше погіршувалося.

Спочатку ми не зрозуміли, чому замок не має закінченої форми. В любому випадку мури повинні бути з усих сторін, хоч і зруйновані, але має щось бути. Але ж задня частина замку зовсім оголена і не має стін. Потім ми з"ясували в чому справа umnik



      У 1784 році господиня фортеці, Анна Білоголовська, дозволила монахам із сусіднього василіанського монастиря зруйнувати частину оборонної стіни. Мешканці навколишніх сіл також доклались до розкрадання стін замку. А після Першої світової війни та Другої світової війни, та після артилерійських атак, колишня резиденція сім'ї Гербутів зрештою втратила монументальне обличчя.
https://castles.today/pl/zamki/ukraina/dobromyl/historia/

Обходили ми Замок вздовж і поперек і мабуть раза три, все боялись  пропустити якісь деталі

На вході є такі виїмки, можливо колись тут була замкова брама, яка фіксувалась в них

 
 


У всих стінах багато подібниї виїмок, а нижче бійниць їх цілий ряд, скоріш за все туди кріпились помости, або ще якість додаткові частини.



Ще цікаві деталі: внизу біля підлоги, в межах видимості є не великі отвори, схожі на зливи, вони під нахилом і виводяться за межі замкових стін



Дуже вразила кладка всередині вхідного/в"їздного тунелю hypnosis bravo  Пройшли віки, а каміння й досі міцно тримається. Тут також гарно видно суміш цегли і каміння в кладці.



Ще ми знайшли цікаві камінці. Нам так хотілось вірити, що це часточка герба smile  Сфоткавши їх, ми бережно склали їх у куточок.



Ми так прониклись духом цієї місцини, що майже відчували себе її мешканцями. Навіть піднялись якомого вище, а саме над входом в тунель. Там досить багато міста, але дуже заважають трава і кущі. Повиглядали, як дозорні, з вікон. І збоку, і в передні вікна над воротами і чітко побачили вїзну дорогу. Зверху прямо проникаєшся величчю Замку.







Кажуть, що за гарної погоди, з вершини гори на обрії можна побачити навіть місто Перемишль. Нам, на жаль, цього не вдалось, але фото з інету знайшли.



        Підти із Замку сил не було, хотілось бути тут ще, здавалось, що зараз перед очима повстануть якісь люди з того часу і щось нам розкажуть цікавого. Або інші, заморені далекою дорогою, путники заїдуть на конях і розкажуть нам, що нового у світі діється lol
Прощаємось і дякуємо гарному замку і тим, хто багато літ назад збудував його!


Але ж час йде і треба було вирушати в інше місто, в якому нас чекали нові цікавості і вечірній потяг додому.

Далі буде... smile

Продовження подорожі Урочище Саліна

        Звичайно, що наше життя складається не лише з приємних і радісних сторінок. Є в житті і горе, і страждання. Так і наша подорож була не лише приємними місцями, а і сумними місцями пам"яті. Тому що у кого немає пам"яті про минуле, у того не буде і майбутнього. Ми ціленаправлено йшли в ці місця, щоб побачити, зрозуміти трагедію людей, які жили менше як сто років тому на цій землі.
        Від костелу йдемо вгору і натрапляємо на цвинтар, на якому є і старі склепи, і старі кам’яні  хрести, і сучасні захоронення. На території цього ж цвинтаря є захоронення солдат, які загинули під час другої світової війни. І тут хочеться сказати: не вірте в те, що на Західній Україні паплюжать ту пам'ять, що там забули загиблих в тій війні. Це не правда! Там пам’ятають і другу світову війну, і біду, яку спричинили НКВДисти, і чорнобильську трагедію, і загиблих в Афганістані…. Люди, які зазнали переслідувань і страждань від всіх влад, які ходили по їхній землі і намагались підкорити, принижуючи, вбиваючи, знищуючи їх, не втратили здатності пам’ятати, співчувати і чтити пам'ять. prey
        До того ж люди досить привітні і чуйні. Жодна людина, в якої ми уточнювали дорогу нам не відповіла грубо і не відмахнулась від нас. Всі в подробицях розповідали шлях і додавали: як буде не зрозуміло, запитаєте, вас там далі скерують. Відчуття  на душі  від цієї місцевості і людей залишились дуже приємні.











      Далі по цвинтарю ми йти не стали. Ну може якось моторошно трішки було, там була така тиша, лише вітер шелестів то  тихенько, то збільшував свій подих. Відчулась там глибина віків, років...
   
          І от йдемо до сумного трагічного місця – урочище Саліна, яке розташоване в селі Солянуватка, поблизу Добромиля.
Трагедія, яка трапилась в Саліні наприкінці червня 1941 року. Протягом кількох днів в урочищі Саліна загони НКВС замордували і вкинули до шахт понад 3500 людей, здебільшого українців. Очевидці розповідають, що колона арештантів простягалась не на один кілометр. Всіх їх було зігнано в Саліну, і практично ніхто звідти не повернувся. Кілька днів в урочищі на повну потужність працювали двигуни, які приглушували постріли і крики замордованих. Коли катам почало бракувати набоїв, то людей били до смерті дерев"яними молотками, а потім напівживими скидали у шахту. Серед вбитих були місцеві жителі, колишні в’язні перемишльської тюрми, в якій відбували покарання, переважно українські патріоти. Вбитими були й робітники солеварні, які в цей день отримували зарплату і були свідками кривавої розправи НКВС. В навколишніх селах кілька днів було чути стогін і крики людей. На місці трагедії розмішений хрест і пам’ятна табличка в пам’ять про загиблих українців.
          26 червня 1941 року, коли нквс-ники покинули Добромиль, місцеві жителі в Саліні відкрили ями повні трупів, більшість з яких були настільки понівечені, що опізнати їх було практично неможливо. У липні 1941 року місцеві жителі спорудили в лісі братську могилу, де було поховано замордованих.
         Нацисти теж не оминули Саліну своєю увагою, і в липні 1941 року влаштовували тут розстріли євреїв.
          Сьогодні на місці загибелі тисячів людей встановлено меморіальний пам"ятник, капличку, а також відкритий меморіальний комплекс, який має нагадувати сучасникам про трагедію 1941 року - трагедію, яку радянська влада приховувала десятиліттями, але стерти її з пам"яті людей так і не змогла...

      Одразу при вході у ворота стоїть закинута сторожка


Далі двигаємось по довгій дорозі, яка веде в глиб і вглиб. Тиша тут стоїть ще більша ніж на цвинтарі. І було моторошно йти, але ми йшли. Було таке враження, наче все навколо пам"ятає ту страшну трагедію і сумує, скорбить за невинно і кровожадно загинувшими людьми. Дивишся вперед і здається, що там йдуть ті бідолашні люди.... Так і хочеться назвати цю дорогу - дорогою муки і смерті unsmile



Дорога дійшла до кінця і перед нами відкрились сходи до меморіалу пам"яті





       Затамувавши подих, ми тихо, наче навшпиньках, щоб не потревожити душі померлих, йдемо по сходам.
       Коли ми сюди потрапили біля пам’ятника було покладено вінки і квіти. І з’ясувалось, що нещодавно, 26 червня, як раз були роковини трагедії…. Навіть лавочки збоку стоять.





       Пройшовши ще далі вглиб, знаходиться та сама братська могила. Вона стоїть одиноко в глибині і тиші unsmile



А поряд з меморіалом росте яблунька, яка наче каже, що життя продовжується

        
         Відчуття в цьому місці дуже моторошні… Тиша і вітерець, який шелестить верхівками дерев, будоражать всередині і навіюють сумні думки… Перед очима наче вспливають події тих страшних днів… Довго тут залишатись неможливо! Наче земля стогне від болю людей, які тут отримали страшну мученичиську смерть… https://paschen.livejournal.com/20535.html
         Повертались ми звідти з тяжким серцем
         І щоб відволіктись від тягаря, вже на зворотному шляху обійшли старі розрушені і закинуті будівлі соляного заводу.
         З ХV століття впродовж віків тут видобували сіль, що приносило неабиякий зиск місту. Соляна шахта Саліна була відома далеко поза межами Галичини, а тутешня сіль була знаною не в одній європейській країні. У 1622 році Саліною заволоділи магнати Конєцпольські, а з 1772 року солеварні стали власністю Австро-Угорської імперії.
        На кінець ХІХ століття в Саліні нараховувалось чотири шахти - Францішка, Кароля, Коритовського та безіменна. Тут був свій окремий магістрат, костел, житлові будинки і т.д. Одним словом, промисловий об"єкт був практично таким собі окремим містечком.
       Відомо, що у 1938 році на шахтах працювало близько 300 людей, які щодня виварювали 14 тон солі. В часи Другої світової війни соляний завод на короткий час було закрито, проте вже у 1945 році виробництво відновилось. Сіль з Саліни експортувалась навіть до балканських країн.         
       У 1950 році шахти було закрито через нерентабельність.
        На сьогоднішній день на території урочища збереглось чимало будівель, проте всі вони перебувають у зруйнованому стані. Найбільше в очі кидається колишня адміністративна будівля. Кажуть, що ще на початку 1990-х років годинник на цій будівлі перебував у цілком робочому стані, але сьогодні, на жаль, немає навіть шпиля, на якому розташовувався годинник.
Архівні фото. Комусь пощастило застати цей будиночок ще в такому стані




А нам дістались ось такі руїни. Добре хоч небо трішки розігнало чорні хмари.

















Навпроти є ще залишки однієї будівлі, яка теж може зацікавити







Балки попадали, протрухлявіли і з них стирчать чотиригранні ковані гвіздки umnik



А це нам в очі попались слої фарби



     Фото тут   http://photo.i.ua/user/729788/514921/
      Оглянувши місто Добромиль і його  околиці, час йти далі. Ноги гудуть, йдемо приморені, бо все ж таки ніч в потязі, раннє просинання і проходження вже добрих 25 кілометрів даються взнаки. Хочеться вже хоч десь розкинути палаточку, випити гаряченького чаю і скоріше заснути. Але ж до запланованого місця ночівлі ще треба дійти, приблизно зо 3 кілометри. Йдемо з Добромиля до села Тернава, в якому і знаходиться Замок.
Далі буде.... podmig

Наша подорож - Добромиль

         Насолодившись містом Самбір http://blog.i.ua/user/729788/2232896/  , їду далі за цікавими враженнями. Автобус Львів-Добромиль, за годину довіз мене до старовинного міста Добромиля. Виїзжаючи з дому на 3 дні звичайно подивилась прогноз погоди, бо вже у Карпатах серед літа випав сніг moroz omg , майже по всій країні йшли дощі whosthat і була велика вірогідність, що у такому райончику дощів нам не оминути. Дивлюсь я на небо та й думку гадаю boyan lol  ..... Прогноз показує громи, блискавки, дощі.... Ну думаю, капець, вибрались... Приїхавши в Добромиль, весь час дивилась в небо і просила милувати нас, щоб ці пару деньків обійшлись без дощу prey   Бо ж одну ніч нам треба переночувати в палатці, а на другий день піднятись, хоч і не на дуже високу гору, але все ж таки піднятись і по гірській почві.
     Отже в очікуванні свого напарника по подорожі часу дарма не гаючи, пішла роздивлятись Добромиль.

      Добромиль, місто Старосамбірського району Львівської області, знаходиться за 115 км від Львова, недалеко від польського кордону.
За однію з легенд місто названо в честь знатного чоловіка Добромила. Інші ж легенди говорять про те, що назва міста є похідною від словосполучення «добра миля» – саме так казали про відстань від замку на горі Сліпій до міста або від маєтностей Гербуртів у Фельштині (тепер — Скелівка).
Місто вперше згадується як село у 1374 році. Саме тоді князь Владислав Опольський (за іншою інформацією — король Людвіг Угорський) надав саксонському родові Гербуртів маєтки по річках Вирві і Стрвяжу.
В 1497 році польський король Ян І Ольбрахт визнав Добромиль містечком і дав дозвіл проводити на площі ярмарки. Містечко почало швидко розвиватись, сюди переселялись купці і ремісники. З Моравії ткачі привозили високоякісне сукно, за яким, а також за місцевою сіллю, приїжджали купці з Угорщини й Сілезії. У 1531 році Андрій Гербурт заснував латинську парафію і побудував дерев’яний костел. У 1566 році король Сигизмунд ІІ Август надав місту Магдебурзьке право, про це подбав Станіслав Гербурт, власник місцевих солеварень.
Великий внесок у розвиток міста зробив Ян Щасний Гербурт – видатний політичний і польський діяч.
Отже вийшовши з провулку, який вів від автостанції перед очима одразу постала міська Ратуша, яка розташована на центральній площі міста. Дата її зведення точно не відома. Держбуд УРСР зазначав, що вона стоїть з XVIII ст. Інші джерела подають XVI ст. Ратуша нагадує невеликий старовинний замок. На фасаді вежі – проткнуте мечами яблуко — родовий герб Гербуртів, а також герб Добромиля. На її годиннику проставлена дата 1883.





Біля Ратуші знаходиться погруддя Адаму Міцкевичу, з чого не важко здогадатись - тут було польське панування )))



площа Ринок


Зручний і тихий парк біля площі Ринок
(фото з інета)


       Відоме місто і для читачів роману Ярослава Гашека «Пригоди бравого вояка Швейка», де головний герой побував у етапній канцелярії. Через Нижанковичі, Солянуватку, Добромиль, Хирів, Скелівку проходив шлях бравого вояка до Львова.
У Добромилі побував герой роману, можливо, тут був і сам автор.
«Одне було погано,— він (Швейк) ні з ким не міг порозумітися, і його разом з іншими потягли на Добромиль, де мав початися ремонт дороги через Перемишль на Нижанковичі. В етапній канцелярії в Добромилі їх усіх переписали». (З книжки «Пригоди бравого вояка Швейка»).
Добромиль входить до туристичного маршруту «Шляхами бравого вояка Швейка».



         В 1872 році в місті збудовано залізничну станцію. Залізна дорога через Добромиль була протягнута під час будівництва залізничної гілки з Хирова на Перемишль і з'єднувала Львів з Будапештом, так звана Перша угорсько-галицька залізниця.  . Окупація в 1939 році Західної України Радянським Союзом посприяла занепаду, розташованої поруч з Добромилем, вузлової станції Хирів, котра будувалась як великий пересадочний вузол. Залізничні гілки Хирів - Перемишль і Хирів - Стар'ява були відірвані від системи залізних доріг Польщі і стали тупиковими, що автоматично знизило їх значимість. У 1876 р. з'явилися фабрика сірників, миловарня, склозавод, лісопильний та пивоварний заводи.
         
        Розпитавши місцевих жителів де знаходиться залізнична станція, не дивлячись на їх скептицизм і здивування моєю цікавістю, я направляюсь у напрямку станції Добромиль. По ходу до станції роздивляюсь будівлі.













На цій же вулиці зустрілась нова гарна будівля. Це була Загальноосвітня школа. На диво її наповнюваність, для такої місцевості, не мала - 540 учнів.



Біля цієї будівлі триповерхова стара будівля, але вона нічим не примітна, то ж я пішла в шкільний двір  і знайшла там одноповерхову будівлю, явно не молоду )))



Крокую далі і знахожу ще цікаві будівлі





Будинок дитячої творчості. Схоже, що це був чийсь маєток. Там над  вхідними дверями навіть видніється герб.



       А ось ще один будиночок, самий ближчий до станції. Можливо там жив якийсь директор залізничної станції? umnik question




        
       Так я йшла, йшла і все не бачила де ж та станція. Вирішила звернути в провулочок і побачила залізничну колію. І вже вдалині виднілись залишки тієї станції. І я по шпалам, опять по шпалам іду – грало у мене голові ))) boyan lol    А я тьопкала по коліям.
        На зустріч йшов дядєчька з клунками. Я його запитала: Звідки їдете і де ж вже та станція Добромиль? Він посміявся і сказав, що їхати треба прямо і вже за кущами буде станція.


        
У шпалах я бачила якісь залізні штучки. Одну підчепила, а то була якась скоба


        Дійшовши до місця призначення став зрозумілий скептицизм місцевих жителів. Такий сум охопив від самотності цієї, колись можливо людної станції. Пригадались кадри з фільмів про відкриття залізниць, про те, як благоговійно люди ставились до цього дива – Залізниці… Мабуть і тут колись раділи першому проїхавшому потягу… Мабуть тут висів колокол, який сповіщав про наближення потяга. А сьогодні повз станцію йде лише електричка Львів - Нижанковичі, та й то 2 рази на день, зранку в одну сторону, а під вечір в іншу.





От цікаво, якого року цей кафель? Хто його сюди поклав?







         З сумом я поверталась назад в місто, де ми повинні вже зустрітись з Мандрівничком. І це мене радувало, бо після зустрічі зі станцією я відчула якусь пустинність, жалість до неї бідненької …  
Цього разу пішла трохи іншими вуличками Добромиля і знайшла старі, і на жаль занедбані будиночки.







      Під час війни тут жив командир гестапо. Він залишив жахливе пам'ятне обличчя у вигляді подвір'я з мацевами - плитами єврейського надгробка з написами, що встановлюється на могилі  для увічнення пам'яті померлого єврея. Я не знала, що вони там є, а лише побачила в інеті. Схоже, що ними було вимощено доріжки у дворі.



     Попросилась в місцевий магазин підзарядити телефон, купила каву і сіла почекати і відпочити в скверику. Тут пробігала білочка, трохи розважила мене.


      
     І вже дочекавшись Мандрівничка, ми підкріпились перед подальшою дорогою, пригостивши місцевих рєбят, які прибігли на нюх )))







Після отриманої від нас курячої відбивнухи, цей пес став наш навєкі lol  Влігся біля нас і поки ми розмовляли і намічали подальший маршрут, він лєжав біля нас, іноді відбігаючи гавкнути на людей, які проходили мимо.



      Відпочивши, вирушаємо далі, бо на сьогодні у нас ще було заплановано відвідати Урочище Саліна, дійти до сусіднього села і розміститись на ніч біля підніжжя Сліпої гори, на якій і розташовано наш вождєлєнний Замок mmmm
        Прямо поряд з нами костел:
У другій половині ХVІІ ст., як розповідають місцеві старожили, церкву Святої Трійці, збудовану на кошти Петра Сагайдачного, перебудовано на костел. У 1719 році Войцех Михальський, тогочасний державний радник Добромиля, піддав костел ґрунтовному ремонту. Тоді костел було посвячено як Розп'яття Христового. Тепер костел перебуває у розпорядженні місцевої римо-католицької парафії. Він є пам’яткою архітектури місцевого значення.








Вже дорогою до Саліни ми знову роздивлялись будиночки і місцеві цікавини






 А це такий смішний чи сарайчик, чи не знаю що. Він маленький, але як видно функціональний )))


В Добромилі є Пожежна частина. ЇЇ будівля нічим не примітна, то навіть не фоткала, але ж в її дворі знайшли цікаву штучку umnik  пожежний насос, схоже він тут стоїть як пам"ятник



 Дорога до Саліни лежить під гірку і вже піднявшись на узвишшя ми бачимо костел з іншого боку



    Отже ми йдемо до сумної сторінки нашої подорожі, яка буде далі...  
      

Памяти Левка Лукьяненка

Сегодня о нём будет сказано много красивых, хороших слов. Сказано заслуженно, а не потому что он ушёл из жизни. Хотя мы никогда не были единомышленниками и наши взгляды на многие вопросы, касающиеся развития Украины, расходились кардинальным образом, его личность вызывает у меня подлинное уважение.


Это человек, который был приговорён к расстрелу за попытки защитить от советской власти интересы рабочих и крестьян, который провёл больше четверти века в тюрьмах, лагерях и ссылках за свои взгляды, который четыре раза был избран депутатом Верховной Рады и сохранил при этом умеренность.


Лукьяненко всего хватало. Он никогда не гнался за выгодой и деньгами, и это очень большая редкость для политика. В новостях показали его частный дом и сад, где он любил собирать фрукты. Поражает, что при грандиозных масштабах этого политика, Лукьяненко вёл весьма скромный образ жизни. До конца своих дней он был счастлив двумя вещами — Служением Украине и своим домом с фруктовым садом.






В начале его общественной деятельности за права и свободы украинцев на него смотрели, как на смутьяна, провокатора и сумасшедшего. В 60-е годы даже вообразить, что Украина станет независимым государством, было невозможно. Слишком крепкой была хватка ЦК КПСС, слишком промыты были мозги населения. Обрушение Советского Союза казалось невозможным до последнего дня. Потребовались десятилетия, чтобы мечта Лукьяненко воплотилась в реальность.


Лукьяненко стал автором «Акта провозглашения независимости» и набрал 4,5% на выборах президента Украины в 1990-м году. Фантастические падения и взлёты в его биографии поражают воображение!


Этот человек — символ эпохи послевоенной советской Украины и диссидентства. К людям, которые прошли тюрьмы, репрессии и выстояли, относятся, также Вячеслав Черновол и Иван Драч. Целая плеяда Личностей с большой буквы ценой своих жизней и благополучия выполняли работу по отсоединению Украины от Российской империи. Только сейчас к нам приходит понимание того, насколько великим делом они занимались, без всякой надежды на успех.


Диссиденты внесли колоссальную лепту в становление Украины как независимого государства. Кроме того, их делами было положено начало глобальному процессу децентрализации. Сначала пал колосс на глиняных ногах — Союз Советских Социалистических Республик, затем образовалось суверенное государство Украина. Сегодня проводится ряд реформ, в результате чего центральная власть, сконцентрированная в Киеве, постепенно лишается своего права на тотальный контроль и распределение денег. А это значит, что крепнут регионы, и новое поколение пассионариев получит больше возможностей для дальнейшего развития и создания Украины Будущего.


История Лукьяненко является образцом того, что такое Служение народу и безграничная Вера в то, что рано или поздно Правда восторжествует. Это подлинный источник вдохновения для либертарианцев Украины, потому что сегодня идея о супербогатой Украине воспринимается так же, как когда-то в СССР идея о её независимости.


Светлая память

Государственному Деятелю,

Пассионарию и Герою Украины.



Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
69
предыдущая
следующая