Брестську фортецю можна по праву назвати двічі героєм.Усі знають про подвиг її захисників у липні 1941.Правда долі самих захисників обивателеві відомі менше,вони замовчувалися довго.Відомо про спільний парад радянських і німецьких військ 23 вересня 1939 року. Але про все це напишу наступного разу - там є багато цікавих деталей.А сьогодні піде мова про першу частину оборони Бреста.

   Для того аби зрозуміти суть написаного зроблю невеличку ремарку. В російській імперській ідеології зараз активно нав'язується ідея того, що назва "Україна", то виключно окраїнні землі Русі, або Польщі. Я хочу спростувати цю тезу використовуючи для бази таку науку як логіка.

   Отож почнемо з руйнування міфів про Україну як окраїну Русі. В 9-му столітті Святослав мав намір перенести свою стлицю на Дунай - аби вона стала центром Русі, там не склалося. Але факт в тому, що століттям раніше центром Русі став Київ... Досить дивно бачити столицю на окраїні - може ви не згідіні? Якщо перетворити в сучасні реаліх, то це-б виглядало приблизно як столиця Росії у Владивостоку... Тупо - не правда-ж?
   Взагалі сама Русь ділилася по кольорам - на Червону (Галичина), Білу (Білорусь) і Чорну (сам Київ, Волинь, Чернігівщина, південні землі Білорусі). І тут виникає логічне питання - якщо всі це землі означені кольорами - то чому російські землі без кольорів? Чи білоруси теж на окраїні жили?
   В цьому нарямку можна довго дискутувати - але факт є факт, ще в 9-му столітті Київ став столицею Русі, хто-б і що не казавю Нині він столиця України - логічне передача спадщини.

   Якщо дивитися на польський варіант назви нашої країни, нібито назва "Україна" це з польського то виникає досить логічне запитання. А чи є взагалі в польській мові щось співзвучне?
   Візміть перекладіть слово "окраїна" на польську і... ...отримаєте досить неспівзвучне слово "peryferiya" - це-ж як треба курнути було полякам аби так слово перетворити в "Україна"?.. Хоча для справедливості хочу наголосити про те, що на окраїнні землі поляки використовували інше слово - margines.

  Далі мене зацікавив чудовий факт - в середині 90-х на території Боснії і Герцеговини існувала сербська держава, що мала назву "краjна Српська" - в перекладі "Сербська країна". Точно так-же як свою країну називав Хмельницький - Украйна, тобто "В країні", "В державі".

  Висновки робіть самі. Але насправді факт того, що імперська ідеологія завернула саме в цьому питанні так це дуже добре. Адже висловлюючи такі ідеї росіяни вже відштовхують українців Заходу і Сходу подалі від себе, а для нових поколінь українців вони сіють лише ненависть - проти росіян і Росії. Так хай-же живе цей імперський міф в ім'я процвітання України!

У жовтні 1618-го московське військо ”в великом ужасе” відступило до своєї столиці й зачинилося в ній. Із кремлівських мурів стрільці й городяни з острахом дивилися, як  Арбатом до Москви підходять запорожці гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного.

У Московському царстві наприкінці XVI ст. згасла династія Рюриковичів. Невдовзі країну охопила громадянська війна — Смута. Аби покласти їй край, 1610 року боярський уряд — Семибоярщина — запросив на престол сина короля Речі Посполитої Сигізмунда ІІІ — 15-річного королевича Владислава. Той мав прийняти православ’я, католицизм у Московії не поширювати, у всьому радитися з боярами й не карати нікого без суду й слідства. Попервах Москва й інші міста охоче присягали новому цареві. Присягнув йому і 14-річний боярський син Михайло Романов. Ім’ям Владислава навіть почали карбувати монету.

Але фанатичний католик Сигізмунд ІІІ не хотів, аби син приймав православ’я. Та й хвилювався: московити перед тим убили двох царів, а ще одного — запроторили в монастир. Тож до Москви польський гарнізон увійшов без нового царя. У країні вибухнуло повстання. Народне ополчення, зібране князем Дмитрієм Пожарським і нижньогородським купцем Кузьмою Мініним, 1612 року поклало край польсько-литовському пануванню.Невдовзі на земському соборі на трон обрали 16-річного Михайла Романова — родоначальника майбутньої династії Романових.

— Миша Романов молод, умом не дошел, и нам не поваден будет, — вирішили бояри.

Нова влада відразу заходилася вибивати податки з розореної країни. Невдоволенням з цього приводу й вирішив скористатися Владислав. Подорослішавши, він вирішив поборотися за московський престол. 1616-го він маніфестом закликав московитів ”бить ему челом и покориться как законному государю”. Владислав нагадував, що й Михайло Романов присягав йому, й запевняв, що за його влади всім жити стане краще.

Наприкінці 1617 року королевич вирушає здобувати силою московський престол. Але справи в нього відразу пішли не надто добре: бракувало грошей, задарма військо не хотіло воювати, а серед потенційних підданих виявилося замало його прихильників. Владислав не зміг узяти Можайськ — фортецю, що прикривала шлях на Москву. Навесні 1618-го він звертається по допомогу до козацького гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Той погодився допомогти королевичу як законному претендентові на московський престол. І влітку 1618-го 20-тисячне козацьке військо рушило на Москву.

”Запорогов” московські літописці характеризують як ”змии лютыи и волцы хищницы”, жорстокіших за татар. Ось як відображено в літописі взяття міста Лівни: ”А пришол он, пан Саадачной, с черкасы... и Ливны приступом взял, и многую кровь християнскую пролил, много православных крестьян и з женами и з детьми посек неповинно, и много православных християн поруганья учинил и храмы Божия осквернил и разорил и домы все християнские пограбил и многих жен и детей в плен поимал”.

Фортецю Єлець гетьман узяв хитрістю, імітувавши відступ. Місцевий воєвода кинувся навздогін — ”со всеми людьми из города вышел” — і потрапив у влаштовану козаками засідку. Тут вони захопили татарське посольство, яке поверталося до Криму з великими грошима.

У поході уславився майбутній гетьман, а тоді полковник — Михайло Дорошенко. На чолі авангардного загону — як у народній пісні: ”попереду Дорошенко, а позаду — Сагайдачний” — він узяв міста Лебедянь, Данков, Єпіфань, Скопин і Ряжськ.

Не піддалося козакам лише місто Михайлов. Після першого невдалого штурму роздратований гетьман погрожував оборонцям, що невдовзі візьме місто ”яко птицу рукою своею и предаст огню”, і обіцяв їм відрізати руку та ногу і віддати собакам. Та михайловці відбили і другий штурм. Залишивши під мурами цього ”середньовічного Сталінграда” майже тисячу загиблих, ”всепагубный враг Саадачной с остальными запороги отиде от града со страхом и скорбию”. Щодо страху, то тут літописцям навряд чи варто вірити. Бо невдовзі запорожці форсували Оку, взяли міста Каширу, Касимов і Романов. Сагайдачний особисто подолав у двобої воєводу Бутурліна. Отоді-то на решту керманичів московського війська ”напал ужас великий” і вони відступили за кремлівські мури.

Під Москвою запорожці з’єдналися з 14-тисячним військом королевича. Гетьман передав йому полонених воєвод, а навзаєм отримав прапор та булаву. Штурм міста мав відбутися 12 жовтня вранці. Але польські сапери не зуміли підірвати стіну. Тож козаки ухилися від участі в битві. Невдовзі Владислав і Сагайдачний відступили від Москви. Запорожці взяли посади довкола Серпухова. А в околицях Калуги лютували так, що й через 10 років там на місці восьми сіл лишалися лише згарища. Це була така собі ”операція з примушування до миру” московитів.

Прикордонного Курська на зворотному шляху гетьман чіпати не став — ”присылал от себя дву человека: обявляя, аки он града Курска, уезду и в нем живущим воинству своему заповеда ни единого зла сотворяти”. 1620-го від імені Війська Запорозького відправив посольство до Москви й запропонував Михайлові Романову ”служить напротив всяких его царского величества неприятелей”. Той подякував, виділив ”300 рублев легкого жалования”, а від послуг відмовився — мовляв, ні з ким воювати не збирається.

1621 року гетьмана Сагайдачного було смертельно поранено в переможнійдля нього битві з турками під Хотином. У панегірику ”На жалобний погреб зацнего рицера Петра Конашевича-Сагайдачного” ректор київської братської школи Касіян Сакович серед іншого зазначив:

"Полуночниі тиж краї будуть памятати

Долго єго мужество, бо ся ім дал знати.

Великого звіжества там доказуючи,

Мєста і городи іх моцниє псуючи."

У фільмі ”1612” запорожців зображено поліцаями при ”тогочасних натовцях”

Радянська історіографія оминала увагою московський похід Сагайдачного. Бо ця подія не вписувалася в концепцію ”віковічного прагнення українського народу до возз’єднання з російським”.

Сучасні російські історики здебільшого інтерпретують похід як провальний, бо, мовляв, Москви та деяких потужних фортець козаки не взяли. Утім, Сагайдачний і не ставив за мету покласти козаків під мурами Кремля за царя Владислава Жигімонтовича. Козаки взяли поважні трофеї —за тогочасною воєнною логікою більш, ніж досить, щоб вважати похід вдалим.

Наголошують і на тому, що похід був політичною помилкою. Адже невдовзі козаки тікали на територію Московського царства, де оселялися біля тих міст, які палив Сагайдачний. Натомість воєводам цар наказував, аби вони ”к черкасам имели береженье и ласку”.

У новому російському історичному фентезі ”1612” українських козаків зображено такими собі поліцаями при ”тогочасних натовцях” — закованих у лати польських крилатих гусарах і найманцях-мушкетерах.

Гетьман ніколи не напивався п’яним

Петро Конашевич-Сагайдачний (бл. 1570–1622) походив зі шляхетського православного роду з-під Самбора (тепер Львівщина). Здобув освіту в Острозькій академії. Запорозьким гетьманом став 1600-го. Сучасники про нього писали, що ”змалку привчився натягати лук, зброї та коня з рук не випускав, з негодою боротися витривалістю; легко переносити всяку тяготу, голод, труд, не боятися ворога і в небезпеці проявляти мужність”. Гетьман тримав військо в дисципліні — сам обходив вартових. Мало спав, і, наголошують очевидці, ніколи не напивався п’яним, як це водилося серед козаків. Також відзначають, що був він ”скупим на слова” — тобто мовчазним. Хоча, за потреби, міг виголосити промову.

Сагайдачний уславився передусім морськими походами на турецькі володіння.

http://politiko.ua/blogpost62375

Перебуваючи в «банє» (слава нашим адмінам!), переключився на інші форуми, зокрема іноземні. Знаючи польску мову, багато поспілкувався з поляками. Зміст «меседжу» польских патріотів можна зобразити висловом одного з них: «холєра матка, Львув то єсть польске място, а ви єстеш бруднє хлопи». Я думаю зрозуміло. З російської сторони я думаю теж «меседж» відомий: «Крим бил, єсть і будєт русскім», «украінци ето видуманная нація» і т.п. Є прогрес в наших сусідів зі сходу - це те, що зникла «путіноманія», котра була ще декілька років тому. Але «ура-патріоти» почали продукувати нові міфи. Не маючи змоги створити щось нове, посарпалися в «нафталіні» і витягнули старий добрий міф часів першої світової – «української нації не існує, її вигадали австрійці, німці, за деякими версіями євреї». В поляків також, до речі, поширений цей міф, тільки в іншій інтерпретації – «українців спочатку вигадала російська імперія, потім знову вигадали комуністи, щоб ставити їм бідолашним палки в колеса». Тобто категорії мислення є зрозумілими - в поляків то «вєлька жечь посполіта», в росіян – «велікая расійская імперія».

У Ліни Костенко є чудовий вираз: «Мужчини імперських націй мислять категорією сили. Мужчини поневолених, але гордих, націй мислять категоріями свободи». Я замислився, якими категоріями мислять українці? Тут мені дуже допоміг один хлопчина з авкою УПА на націоналістичному форумі, який взагалі сказав: «треба віддавати Росії Крим і східну Україну, тоді нам легше жити буде, бо будемо захищені від Росії». Я відповів «патріоту», що якби він сказав це Роману Шухевичу, той би його одразу ж розстріляв. І правильно зробив би. Маю сподівання, що наступе час, коли за таке будуть хоча б адмін штраф стягувати. 

Тобто більшість мислять категоріями тампону «тампакс» - аби було сухо. Ось до прикладу на одній передачі, здається Кісєльова на Інтері, один з так званих «націоналістів» В’ячеслав Кириленко заявив щось на кшталт: «ми спробували стати незалежними од Росії власними силами, в нас нічого не вийшло, тож ми повинні інтегруватися до Європи, щоб та нас порятувала». Горда нація, я думаю, відправила б цього політикана після таких заяв на смітник історії, а в нас буде ще на арені… Пану Кириленку відповім, що не треба перекладати свою «політичну імпотенцію» на голову держави. Але все ж є попит на цю позицію., значить «призрак бродіт» по країні.

 Мені іноді здається, що багато хто хоче, щоб Україна стала такою собі маленькою Литвою, з «фєєрією» демократії, бутіків і супермаркетів. Загубилася десь на мапі і «ви нас не чипайте, і ми вас не будемо». От тільки такі державки – оазиси швидко стираються з мапи, коли «не в ту масть пішли або козир змінився». Згадайте Чехословаччину Бенеша, Сербію з Косово, Грузію з Абхазією та Південною Осетією.

Останнім державником, що мислив далі за «хатинку біля тину з червоною калиною» був гетьман Богдан Хмельницький. Недарма тільки но утворивши якусь подобу державного утворення, він одразу вклинився в боротьбу за молдавський престол. І не тому, що більше скіпетрів бажав, а тому що знав, що поважають тільки сильних. І співпраця з Росією можлива тільки з позиції сили. Тому за Хмельницького і було «стратегічне партнерство», як любить жонглювати зараз цією фразою наш президент. А після нього була «дружба», потім«братерство», а насамкінець «згвалтування». І головною помилкою гетьмана Івана Мазепи, при всій повазі до цієї особистості, було те, що він «приєднався» до «польско-шведського» союзу. А мусив би підняти спротив і сам створити цей союз, як це робив той же Хмельницький.

В пересічного росіянина згадка про Севастополь може викликати піну з рота, поляка буде трясти від згадки про Львів. А в українця жоден м’яз не поворухнеться при згадуванні Придністров’я, Кубані чи то Холмщини та Підлящщя. Бенджамін Франклін казав: «Той хто пожертвував свободою заради безпеки не заслуговує ні того, ні іншого». А свободною може тільки сильна країна. А сильна країна буде тільки там де є сильний народ. Тому нам потрібно припинити ці соплі, мазохіські самокатування, побороти комплекс неповноцінності та повернутися до категорії Великої України від Сяну до Дону.

У Варшаві парк біля посольства РФ перейменовано в парк ім. Надії Савченко 

     Почитала замітку нашого блогера мандрівника visnyk  http://blog.i.ua/user/3593109/2260296/   і згадала символ міста Зелена Гура - Бахус. Скоріш за все ми не всіх і бачили, але ті що попали в кадр цікаві рєбята 

Поляки відсвяткували День незалежності маршем у Варшаві. Учасники прийшли до будинку російської амбасади і видали там новий хіт, який посяде належне місце серед таких хітів ПТН-ПНХ, Путін-Хуйло і так далі. 

США замовчували злочини СРСР в Катині – нові документи

Національний архів США оприлюднив нові документи, які підтверджують, що адміністрація Рузвельта допомогла приховати провину Радянського Союзу за розстріл у 1940 році в Катині польських офіцерів.

Як повідомляє Associated Press, нові дані посилюють підозру, що США не хотіли дратувати свого тодішнього військового союзника Сталіна.

За наказом Сталіна в Катині НКВД розстріляло понад 22 000 поляків.

Понад півстоліття Радянська Росія звинувачувала в злочині нацистів і визнала провину лише в 1990 році.

Архіви свідчать, що в 1943 році американські військовополонені надсилали до Вашингтона закодовані повідомлення, описуючи, що бачили напіврозкладені трупи в Катинському лісі біля Смоленська, в Західній Росії. На місце злочину їх та британських полонених силою привезли нацисти, щоб вони засвідчили наслідки події.

Ця інформація доводить, що вбивства вчинили не нацисти, які лише незадовго до того окупували цю територію.

"Серйозні сумніви"

Як передає з Вашингтона кореспондент ВВС Кім Ґаттас, близько тисячі сторінок нових матеріалів допоможуть зрозуміти, що і коли було відомо США.

Історики вже давно вважають, що президент Франклін Делано Рузвельт не хотів оскаржувати версію подій, висунуту Сталіним – союзником, на якого американці розраховували у боротьбі проти Німеччини і Японії.

За повідомленням Associated Press, інформацію про різанину приховували на найвищих рівнях Вашингтона.

Експерт з Катині Аллен Пол каже, що певної частини матеріалів немає в записах слухань Конгресу, проведених у 1951-1952 рр., аби розслідувати вбивства. Це, на думку експерта, означає, що документи навмисне приховали.

Серед нових свідчень – доповідь, яку президентові Рузвельту надіслав тодішній британським прем'єр-міністр Вінстон Черчиль – який також не оскаржував позицію Сталіна – де йдеться про провину Радянського Союзу.

Автор тієї доповіді – Овен О'Меллі, посол Британії при польському уряді у вигнанні, що базувався в Лондоні.

"Нині ми маємо доволі багато негативних свідчень, загальний висновок з яких кине серйозний сумнів на небажання Росії визнати відповідальність за різанину", - пише пан О'Меллі.

Жертви вбивств у Катині – польська еліта, в тому числі офіцери, політики та митці. Їх убивали пострілами в полити лицю, а тіла ховали у масових могилах.

Держави на захід від Росії були приречені на тісний оборонний союз, проте не змогли переступити через власні вузьконаціональні інтереси
Порівняно невеликі народи досить давно зрозуміли, що єдиною можливістю зберегти власну свободу є об’єднання зусиль для захисту від великих та агресивних сусідів.

Від Балтії до Чорномор’я

Перші спроби згуртувати представників українського, польського, фінського, литовського, естонського, грузинського та різних мусульманських народів Російської імперії знайшли свій вияв у створеній 1916 року «Спілці поневолених Росією народів» (діяла до 1918-го). Її учасники розраховували, об’єднавши зусилля та скориставшись підтримкою Німеччини, визволити свої країни від іноземної окупації. Проте подальший досвід показав безпідставність сподівань звільнитися від поневолення з допомогою одного агресивного сусіда коштом іншого.

Негативний вплив військово-політичної нестабільності 1919 року на долю молодих держав Центрально-Східної Європи поглиблювався відсутністю узгодженої позиції держав Антанти щодо перспектив регіону. У той час коли затиснута між трьома фронтами (польським, білим та червоним російським) Україна перебувала на межі втрати державної незалежності під загрозою інтервенцції з боку Радянської Росії, уряди Естонії, Латвії, Литви та Фінляндії, об’єднавши зусилля, шукали можливостей для збереження власної державності.
На кінець 1919-го керівництво згаданих країн було одностайним щодо необхідності тісного політичного об’єднання з метою захисту від німецького та російського реваншизму.

Під тиском небезпеки

У серпні 1919 року глава уряду Карл Маннергейм та міністр закордонних справ Рудольф Холсті виступили з ініціативою створення Балто-Чорноморського союзу для захисту від імперської агресії. На початку 1920 року Холсті вже заявив, що його країна готова сприяти тому, щоб й інші народи Росії, які хочуть звільнитися від її поневолення, приєдналися до союзу держав Балтії. У знекровленої боротьбою на три фронти України з’явився новий шанс для відстоювання власної незалежності.
Присутність України трансформувала союз у Балто-Чорноморський й давала надію на залучення й інших держав, що раніше входили до «Спілки поневолених Росією народів», насамперед Азербайджану та Грузії (які до 1920 та 1921 років відповідно також вели нерівну боротьбу з російською інтервенцією).

Один у полі не воїн

Доля успішного об’єднання Балто-Чорноморських країн визначальною мірою залежала від існування незалежної Української держави.
На жаль, тоді цього не розуміло керівництво найвпливовішої ланки можливого об’єднання – Польщі. Попри успішність конференції та укладення договору про створення союзу Балто-Чорноморських держав, підписаного 31 серпня 1919 року всіма учасниками, він так і не був ратифікований.

Через неповних два десятиліття всі ці країни потраплять під чергову російську окупацію. У вересні 1939-го Сталін і Гітлер поділять Польщу (так само як 19 років до цього, у жовтні 1920-го, Польща та Росія поділили між собою Україну), взимку 1939–1940-го Радянський Союз нападе на Фінляндію, до кінця 1940-го одну за одною російські війська окупують Естонію, Латвію та Литву. Ці країни сповна заплатять за егоїзм та нездатність об’єднатися задля гарантування безпеки в регіоні.

Спроби загравання з путінською Росією, які останнім часом знову робить Польща, та посилення проросійських настроїв в країнах Балтії свідчать про те, що цього досвіду вони все ще не засвоїли.

Джерело