В принципі я обожнюю подорожувати. Однак літо – це спекотна пора роботи. Роботи, яку я не проміняю ні на що, крім, хіба що, родини. Однак це – окрема тема.

Робота – це археологія. Ні, археологія – це життя! І яка тут може бути подорож, коли експедиція два місяці стоїть на одному місці і копає одне поселення? І є лише один вихідний – неділя. І то – для студентів. А мені треба встигнути те, те і ще оте. Однак на це я ніколи не нарікаю. Я люблю свою роботу.

Однак хочу розказати про одну подорож, майже без відриву від виробництва

Після дощу, коли працювати через мокру землю неможна, оголошено вихідний. І я йду до не найближчого села, бо найближче вже приїлось. Отже, ще один студент – Артем, нав’язується до компанії. Важко сказати, чи він про це пошкодував.

Отже, п’ять кілометрів до хутора Пасіка вздовж правого берега живописної ріки Сіверський Донець через лісостеп і фермерські поля, а ліворуч від нас – крейдяні гори.

Хутір Пасіка – це одна вулиця. Найгарніший будинок – у місцевого фермера. З різними воротами і альтанкою. а ще – з великим кудлатим чорним собакою, який намагається показати, що він – справжній охоронець.

Це і є Харківська область. (Експедиція стоїть в Донецькій області).

Далі за два кілометри – село Яремівка. Це вже три вулиці. З двома крамницями. З тракторною станцією. З цвинтарем. З братською могилою радянських воїнів, які загинули під час Великої Вітчизняної війни. На жаль, без пам’ятних плит на могилах. Бо вони були металевими, і їх відґвинтили. Зате у казахського воїна з довгим і дивним для нашого вуха ім’ям з’явився новий гранітний пам’ятник.  Казахстан пам’ятає своїх воїнів. Та ще скульптура радянського воїна стоїть непохитно, її навіть пофарбували цієї весни.

В Яремовці знаходиться літня резиденція художника і скульптора В’ячеслава Гутирі. Те, що це – вона, можна відразу зрозуміти за скульптурами у стилі казок з крейду і пісковику у дворі, за дерев’яним з крейдяною совою колодязем, за крейдяним Стоунхенджем, розписаними воротами, а, головне, - за діжкою Діогена. Так, В’ячеслав Гутиря живе влітку в діжці, як Діоген. Щоправда, діжка велика – трохи більша за довжиною за діжку-цистерну, в яких перевозять газ, і розписана у стилі літнього неба. Хоча в цьому році майстер розпочав будівництво зрубу. Діжка це, мабуть, не дуже зручно.

Ще за три кілометри – село Студенок. На в’їзді (для нас – вході) до села стоїть стовп з гербом села – кабан на щуці. Бо здавна мешканці села жили з рибного і мисливського промислу. А гербом Яремівки є олень. Майже скіфський. З гіллястими такими рогами. Та в’їзд – це ще не саме село. Треба ще перейти Донець. Тоді ліворуч побачимо ставок з качками, а праворуч – фонтан у вигляді скульптури давньоруської жінки і написом «Ласкаво просимо!». Приємно те, що вода – питна. В Яремівці ще збереглась одна хата ХІХ ст. Саманна мазанка під очеретяним дахом. І її клуня середини ХХ ст. – теж мазанка, але під залізними листами. Хата завбачливо зачинена теперішніми господарями на замок. Однак подвір’я страшенно поросло травою і кущами. З неї можна було б зробити один з пунктів непоганого туристичного маршруту, однак... Церква чомусь теж зачинена, хоча православні церкви мають працювати весь день . На цвинтарі теж відсутні майже всі таблички, крім прізвищ сержантів. Дивно. Щоправда, біля пам’ятника радянському воїну лежать квіти. І за те спасибі. Двоповерхова школа. На другому поверсі всі вікна – пластикові. Ми йдемо до шкільного музею. Грець із тим, що вітрина з нашими археологічними знахідками стоїть в кутку. Зате як там оформлені «сучасні» стенди про декабристів (були декабристи і з Ізюмського району Харківщини), кріпацтво, революцію і війну. Де ретельно зібрані всі дані з сусідніх сіл. І окремий куток з казахською етнографією. Дізнаємось, що казахи регулярно приїздять сюди і оплачують поїздки місцевих дітей до Казахстану. Так Казахстан пам’ятає своїх воїнів.

Повертаємось до табору. Порахуйте відстань  А в мене ще й повний рюкзак яблук від Гутирі

Так потім виявляється, що на один день приїхала частина наших офіцерів (в експедиції цей термін позначає приблизно те саме, що й в армії). Так що в найближче село ми все таки їдемо

А коли я спитала студентів. чи не хоче хтось пограти в бадмінтон – це їх, здається, добило.

Вони не знають, що за розмовами про археологію я не спала до четвертої ранку. А підйом – о шостій. І знову розкоп. Я люблю свою роботу

Для тих, хто цікавиться філософією, історією, психологією,політтехнологіями.

Перед двома мавпами лежить банан, що впав зверху, невеликий і вже злегка млявий.А зверху звисає кетяг великих і стиглих бананів, а далі-ще кетяг.Вся проблема в тому, що мавпа не може дотягнутися до цих стиглих і смачних кетягів, палиць в банановому гаю немає і вгору залізти теж не може.

Що робитимуть наші середньостатистичні мавпи?

Правильно: почнуть битися за злегка підгниваючий банан, лежачий перед ними, ну, можливо, заздалегідь полазив, пострибавши, почухавши у кого що свербить, і зрозумівши, що кетяг бананів недосяжний.. У нашому конкретному випадку результатом такого прояву теорії Дарвіна про виживання більш хижого і сильного індивіда будуть, можливо, вирвані клаптики шерсті і синяки у обох мавп. А треба було цим мавпам всього лише думати на крок далі і об'єднатися, підсадивши одна іншу на бракуючий метр.І замість гнильного банану, що роздавився в сутичці, попереду у них був би не один кетяг бананів, а усі,що в окрузі. Але для цього мавпа повинна була бути вище за свій ЕГО, щоб отримати масштабніший результат.

А поки ж наші мавпи з байки погнавшись за дрібницею,обмінявшись стусанами, втратили не тільки їду і клапті шерсти, вони втратили МОЖЛИВІСТЬ СТАТИ ВИЩЕ ТВАРИННОГО СТАНУ.

Мабуть, поняття "стати вище  тваринного стану" включає не лише зовнішні ознаки  (ходіння на двох ногах, використання інструментів, техніки і так далі), але і внутрішні (стан мозку, внутрішню самоорганізацію, моральність діяльності і так далі)?

   До 1909 р. Г. Стрипський працює у Трансільванському музеї м. Коложвар, а далі – шкільним інспектором у Мараморош-Сігеті. Відтоді ж починає збирати етнографічні матеріали у селах жупи Унг для Мадярського Народного Музею в Будапешті. Із 1910 р. аж до смерті працює в етнографічному відділі названого музею… За публікацію про найдавніший румунський друк латинкою (Євангеліє ХVІ ст. ) Стрипського обрано членом Румунської академії наук. За науково-дослідну роботу в царині давніх закарпатських рукописів і стародруків 4 березня 1914 року Гіадора Миколайовича прийнято дійсним членом історико-філологічної секції НТШ (Наукове Товариство ім. Шевченка), яке виконувало тоді роль Української академії наук. 

  У 1916 році Гіадор Стрипський видавав у Будапешті журнал «Украніа» - перше угорськомовне друковане видання, повністю присвячене Україні. Із 1918 р. пропагував ідею «самостійної України» і видав згодом на цю тему брошуру на угорській мові «Малоросія або Хто такі українці?»…
1907 року в Унгварі окремою книжечкою під псевдонімом видано нарис Стрипського «Записки із Верховини». Це – художньо опрацьовані подорожні нотатки і враження автора нарису від першого знайомства із Ужанською Верховиною.

   Великий Березний (Закарпатської області) належить до невеличких гірських селищ, які майже завжди поступаються рівнем соціально-економічного розвитку низинним містам. У радянський період райцентр Ужанської долини досяг помітного промислового прогресу, проте більшість підприємств з відомих причин припинила свою діяльність. Нині селище повертає собі статус торгового містечка, яке отримало ще 1778 року. Адже саме ця галузь переважає у приватному бізнесі, який поступово стає визначальним у економічному становищі населення.   Наприкінці 18 століття Великий Березний був популярним торговельним центром не лише для жителів селища і довколишніх сіл, але й Перечинщини, Турківщини Львівської області. Такому визнанню сприяв найбільшою мірою ярмарок, який проводився щотижня у нижньому кінці. Сюди з своїм крамом з’їжджалися селяни і ремісники навіть з Ужгородщини, які тільки торгівлею могли заробити гроші для сплати податків, придбання посуду, сільськогосподарських знарядь, одягу та взуття.   Треба відзначити, що про великоберезнянський ярмарок збереглося чимало переказів, анекдотів, спогадів. Адже то було не просто місце для продажу-купівлі, а й для розваг, веселощів, цікавого дозвілля веселунів, витівників. Одні просто демонстрували свої таланти, інші прагнули заробити копійчину, треті організовували щось на зразок сьогоднішніх гральних закладів. Словом, хтось виграшно торгував, а дехто необачно тринькав свої статки. Відвідували залюбки ярмарковий майдан і звичайні любителі видовищ, які не мали за душею ні цента. Часто приїжджали на двох возах сусіди чи куми, які обували одну пару чобіт пополам: з купки сіна виглядала одна взута нога. Жартівники-пустуни нерідко «викривали» таких пихатих газдів.   Популярною була корчма, яка запрошувала відвідувачів написом: «Гоп, стуй! Ту є добрий напуй. Днесь - за гроші, завтра - дарьмо». Звичайно, особливий інтерес до ярмарку мали селяни, котрі купували-продавали худобу, овочі, збіжжя. Непоганий збут мали і місцеві та приїжджі ремісники, які не лише пропонували готові речі, але й на очах виконували замовлення. Словом, великоберезнянський ярмарок багато чим нагадував описаний Гоголем Сорочинський.   Як би не було, але дозвіл на проведення таких ярмарків мали тоді далеко не всі і більші містечка. Тому й не дивно, що у Великому Березному облюбували собі місце для проживання і занять торгівлею підприємливі євреї, котрі заснували низку крамничок, корчем, великих спеціалізованих магазинів. Уся центральна вулиця від парку до залізничної станції була розбудована різними торговельними закладами та єврейськими помешканнями. Розвинута торговельна мережа спонукала і розвиток заготівельної сфери, хлібопекарської галузі, виробництва ковбасних виробів. Десятки літ діяла фабрика з випуску газованих солодких напитків «Грюнфельд», яку купували і в Ужгороді та інших містах Закарпаття. По товари у наше селище приїздили жителі сусідніх районів Львівщини, які виконували замовлення для сусідів, родичів, за безцінь скуповували тут худобу та відправляли у різні місця Європи навіть купці з Будапешта і Праги. Великий Березний мав вигідне розташування на торговельному шляху , який з’єднував Прикарпаття і Словаччину.    У такому середовищі звичайним явищем була і діяльність лихварів, яких у Великому Березному було досить багато як для невеликого селища. Мінімальний лихварський відсоток складав 16-20, а «нормальний» - від 30 до 50 річних. Нерідко за невиконання умов позики доводилося удвічі збільшувати суму виплати боргу. Бідні селяни були дуже пригнічені лихварськими поборами і часто позбувалися своїх господарств, стаючи злидарями.   Значним імпульсом для зміцнення статусу торгового містечка стало прокладання залізниці через Великий Березний до Львова. Тепер товари мали ще більше можливостей для перевезень на далекі відстані. Тому вагони з дешевою худобою відправлялися з станції селища досить часто. На будівництві залізниці були зайняті спеціалісти з різних країн, які хотіли розважатися і відпочивати цивілізовано. Тому при цукрарнях, корчмах облаштовували шашкові та шахматні столи. А у ресторані Валдмана на подвір’ї бажаючі грали у кеглі. Таким чином торговельна мережа прислужилася і розвитку спорту у нашому селищі.   У роки війни багато торговельних закладів у Великому Березному закрилися не лише через економічну скруту, а й через переслідування та виселення євреїв, яким належала переважаюча частина магазинів, кав’ярень, продовольчих цехів. У повоєнні часи монополію на торговельне обслуговування жителів Великого Березного отримала райспоживспілка, пайовиками якої стало практично усе працююче населення. Колектив об’єднав цілу мережу закладів, які займалися не лише продажем, а й заготівлею сировини, виробництвом ковбасних, кондитерських виробів, випічкою хліба, випуском безалкогольних напоїв, пошиттям білизни, організацією громадського харчування і т. ін.. Великоберезнянські кооператори здобували перемоги на професійних конкурсах, славу мав випечений ними хліб, кондитерські вироби.   Нині торгівлею у селищі займаються переважно приватні підприємці, які надали нового змісту діяльності колишніх кооперативних закладів. Працюють у селищі ринок, ресторани, кав’ярні, супермаркети, магазини. Торговельна мережа широко розгалужена, надає різноманітні послуги на рівні сучасних міст. Відчувається, що традиції цього виду обслуговуючої сфери мають міцне і давнє коріння.                                                                                                            Віталій Грега

Не пийте пиво виробництва групи “Carlsberg Group”! За антиукраїнську позицію керівництва компанії.

Ось яка ця позиція: Генеральний директор компанії “Славутич” (Carlsberg Group) Петро Чернишов у власній колонці в журналі “Кореспондент” (№19, 28.05.2009) вивалив із себе таке: “Ориентир на запорожских казаков – плохое подспорье в построении развитого и правого государства. Таких идолов можно и уступить соседям”.

Хоч історії Запорозької Січі гендиректор, як слід не знає, зате точку зору на неї має. Запорозьких козаків він порівнює із сомалійськими піратами. Запорозьку Січ, борців за визволення Чечні та сомалійських піратів цей великорозумник називає “Организованным Преступным Сообществом”.

“Спудейське братство Києво-Могилянської Академії” перше відреагувало на геніальні висловлювання генерального директора Петра. Серед вимог – спростування та звільнення людини, яка принижує національну гідність українців. Студенти закликали українців бойкотувати пиво, яке виробляє “Carlsberg Group”, а саме: “Славутич”, “Львівське”, “Балтика“, “Tuborg”, “Carlsberg” і “Holsten”.

Добра пропозиція! Петро її зрозуміє. Особливо, коли в очах партнерів виглядатиме людиною, що своїми заявами шкодить їхньому бізнесу.

До вимог “Спудейського братство Києво-Могилянської Академії” приєдналося Козацьке братство бойового Звичаю Спас “Сокіл” та історичний клуб “Холодний Яр”.

Закликаючи українців не пити пиво згаданих марок, ми й радимо не передплачувати і не купувати журнал “Кореспондент”.

З Майдану.

В Україні поштові марки вперше з'явилися в часи створення незалежної Української держави в 1918 р. Творцями сюжетів цих поштових мініатюр були видатні графіки Нарбут Георгій Іванович і Середа Антін. Після цього — більш 70 років Україна жила без власних марок, хоча ще 1947 р. УРСР стала членом Всесвітнього поштового союзу.

Лише з 1992 р. в Україні почали друкуватися власні марки незалежної держави.Першу серію марок державної пошти УНР (5 купюр з номіналом 10 — 50 шагів) віддано в обіг у сер. липня 1918, а 04.01.1919 додано марку вартістю 20 гривень із зміненою назвою «Українська Держава». У червні 1918 в Києві видано 6 гербових марок з номіналом 40 шагів — 10 карб. Рисунки для них виконали Г. Нарбут (8), А. Середа (3) і Л. Обозненко (1). На основі закону від 18.04.1918 частину першої серії, названої «шагівковою», друкували на картонику і з написом на звороті «Ходять нарівні з дзвінкою монетою». Їх вживано замість монет, які зникли з обігу.Щоб зупинити наплив з Росії давніх п. м. і запобігти втраті державного скарбу, 20.08.1918 гетьманське Мін-во Пошти ухвалило передрукувати всі наявні запаси рос. марок укр. держ. гербом. Вперше такі п. м. з наддруком тризуба появилися в обігу 13.08.1918, а листівки вже 16.07.1918. Наддруки робилися місцевими засобами у 6 поштових округах: Київ., Полтавській, Харківській, Катеринославській, Одеській і Подільській. Тризуб відтискали всілякими способами, нерідко ручним, тому виникло багато відмін його форми, величини й кольору. Досліди виявили 52 основні типи тризубів, 68 варіантів і 13 хибодруків, разом 133 головні відміни. Українізації підлягли різні п. м. царської Росії, а в Жмеринці 08.08.1919 додано тризуб і на п. м., виданих урядом О. Керенського 1917. Всі українські п. м. були на Україні в обігу ще деякий час після залишення її Директорією УНР. Найпізніша стверджена дата — 05.07.1921 (Катеринослав).Прибувши до Тарнова в Польщі, уряд УНР ухвалив 26.08.1920 вилучити з обігу всі попередні власні випуски і замінити їх новим виданням з 14 купюр, що були саме в друку. Це т. зв. віденська серія з номіналами 1 — 200 гривень, для якої рисунки на 6 купюр виконав М. Івасюк. Друк марок закінчено 31.05.1921, але вже в листопаді 1920 уряд перебрав частину накладу купюр 10, 20 і 40 гривень з наміром вживати нові п. м. на звільненій від більшовиків території. Для цієї ж мети вже 01.08.1920 виготовлено в Тарнові серію з наддруком на «шагівкових» п. м. УНР «Кур'єрськопольова Пошта» і новими номіналами у гривнях. Також 02.05.1922 з доручення екзильного уряду УНР наддруковано на трьох марках віденської серії «УПП» (11 купюр). Ці видання в обігу не з'явилися.Українські тимчасові п. м. почали фальшувати вже в кінці 1918 на Південній Україні, а пізніше фальсифікати продукували спекулянти за кордоном. Вони підробляли наддруки і поштові штемплі та творили навіть неіснуючі вартості, т. зв. «фантастичні». Союз філателістів України у Німеччині успішно виявляв ці фальсифікати.http://uk.wikipedia.org/wiki/

Кожен період в історії України відображено на поштових марках. Філателія охоплювала різноманітні теми: суто історичні, культуру , побут, природа тощо. І на сьогоднішній день багато людей захоплюються філателією! І вкладають величезні кошти в поповнення своїх колекцій, особливо старими марками.

Звичайно, наше селище має набагато довшу історію, аніж відрізок від першої письмової згадки про нього. Про це свідчать археологічні знахідки, пам’ятки, фольклорні джерела. Але прийнято рахувати вік поселень, як і людей, від дня запису про їх існування. Тому й готуємося цього року відзначити 600-літній ювілей центру Ужанської долини. Хотілося б, щоб ми знали своє минуле, бодай те, яке зафіксоване у історичних джерелах, спогадах, легендах та переказах. Сьогодні нагадаю читачам районного часопису часи сторінки середньовіччя…

Уперше про Великий Березний, як сільське поселення Ужгородської домінії, згадує угорський історик Д. Чонкі. Ця домінія у той час належала відомому роду Другетів, нащадки яких кілька століть були господарями нашого краю. Домініями у тогочасній Угорщині називали великі територіальні господарства, що належали одному феодалові-магнату або державі.На Закарпатті їх було чимало, але Ужанська домінія, сформована уздовж річки Уж, утворилася наприкінці ХІІІ ст., а остаточно - у 1332 році.  Другети почали володіти нашим краєм при королі Карлові Роберту. Представник династії Філіп, що був першим господаремУжанської домінії, мав зв”язки з італійськими банкірами, які використав для розвитку нового володіння, побудувавши замки, церкви, палаци для знаті. Цікаві відомості про Ужанську домінію містять урбарії від 1631, 1684, 1690, 1690, 1865 рр. Йдеться про річний інвентарний документ, який з латинської означає «прибуток, урожай». Тут містилися основні відомості про оброблювану поміщицьку землю та повинностей кріпосних селян стосовно свого феодала.   За урбарієм 1691 року Великий Березний разом із селами Малий Березний, Стричави, Вишка, Люта, Ксотрина, Нова Стужиця, Стара Стужиця, Ужок та Чорноголова входив на правах окружного центру до складу ІУ дистрикту Ужгородської домінії графа М. Берчені, спадкоємця Другетів. Отже, уже тоді наше селище було господарським центром приблизно тієї території, що і сьогодні. Урбарії зберігаються у Будапештському державному архіві, частково опубліковані угорським істориком Антоном Годинкою. Вони досліджувалися також нашими вченими-істориками Ф. Гібрієлем, О.Мицюком, І. Коломійцем, В.Неточаєвим. У їхніх працях знаходимо відомості про становище жителів краю. Крім панщини і натуральних повинностей, селяни платили на Михайлів день по одному флорину - від цілого наділу. Сплачували також «суху корчму» від усього села 3 рази на рік по 5 флоринів за те, що не користувалися панським вином, та «дяківські гроші» -  від 6 до 10 флоринів на рік.  Управляв життям округу заступник управляючого домінії.  Він наглядав за дотриманням порядку у селах, дбав, щоб населення справно виконувало повинності і сплачувало податки. Як правило. Таким намісником хтось з місцевих мешканців, один з найбагатших та хазяйновитих.  Найвище суспільне становище того часу мали шляхтичі-дворяни, яких у округах було мало, бо практично всі проживали у місті Ужгороді. У місті мешкав і нижчий прошарок, так звана таксова знать або таксамісти. Вони були вільними, користувалися привілеями, не виконували повинностей, але сплачували домінії певний податок - таксу. Це були переважно ужгородці, з наших земляків до них належали родина Добеїв, Гнат Герзанич та Іван Пастелій. Перехідне становище між вільними і невільними станами займали лібертини. Вони були також вільними, але не користувалися привілеями та виконували певні повинності, зокрема, поштової служби. Решта селян була феодально залежною і ділилася на  категорії: солтесів, кенезів та підданих кріпаків. Солтиси були довіреними особами поміщиків. Вони засновували нові села або залюднювали старі, отримували від хазяїв найкращі землі і на 16 років звільнялися від оброку та повинностей.  Статус руських ґенезів (священиків) визначався у домінії грамотою Іржі Другета від 31 березня 1655 року. Краще становище займали ті з них, які жили на власних фарах. Ті духівники, що користувалися панськими наділами, мусили, як і селяни, сплачувати оброк і виконувати повинності на користь феодала. Піддані кріпаки були найчисленнішим прошарком. Вони ще звалися осадниками, газдами, мали власні житла і користувалися земельними наділами, сплачували оброк і виконували повинності. Желярі не мали земельних наділів, тільки житло і працювали на панському маєтку або наймалися до багатих сусідів. Окремо виділялися ще і піджилярі, які не володіли ні землею, ні житлом. Загалом селяни повністю забезпечували панську кухню харчами, а також відбували панщину.  Основним багатством тогочасної Верховини була не так земля, як худоба. Наші предки розводили коней, волів, корів, овець, кіз, свиней.  Становище підданих кріпаків було важким. Тому вони не раз повставали проти своїх гнобителів. Так, у 1701 році розрізнені загони під проводом Івана Варги та Миколи Васильчика, що діяли на околицях Великого Березного, нападали на панські маєтки, розправлялися з ненависними володарями. Велике селянське повстання відбулося у 1703-1711 рр. Його викликало посилення феодального гніту, збільшення натуральних повинностей і грошових податків, посилення утисків як з боку Габсбурзької монархії, так і місцевої влади.  Розпочалося повстання у Мукачівській домінії, відтак перекинулося в Ужанську та інші. Повстанці громили панські маєтки, млини, жупні установи, вбивали цісарських чиновників і збирачів податків. В Ужанськійжупі ватажком посталих був Іван Беца з Великого Березного.  Повстання набирало масовості  і переросло у національно-визвольний рух, який очолив ненависник Габсбурзької династії Ференц Ракоці ІІ. Цей рух також зазнав поразки, а повстанців стали переслідувати. Багато і наших земляків змушені були заховатися у горах. Не поліпшилося становище бідних верств і після переходу володіння домінії до Миколи Берчені. Податки і повинності стали для людей непосильним тягарем. Для виправлення становища і піднесення господарського розвитку у 1767-1774 рр. пройшла урбаріальна реформа, відома як "Урбарій Марії-Терези".  Цей закон встановлював певні правові відносини між державою в особі монархії і феодалами, між державою і селянами, між феодалами і кріпаками. Кожен селянин Великого Березного повинен був відробити за повний земельний наділ 52 дні тяглової сили або 104 дні панщини. Проте, поміщики порушували закон, про що свідчать численнісудові позови мешканців нашого селища. Таким чином, реформа розчарувала селян,які помирали від холери, недоїдання, відсутності медичної допомоги. Час від часу виникали сутички між пригнобленими та їх поневолювачами.                                                 Віталій Грега, 

      

ЩО НАС ГУБИТЬ?
або чому нас не читають?

Мушу визнати – заголовок цього дослідження я запозичив у злочинного світу. Серед побутових злочинців СССР мали поширення так звані наколки – виколоті на тілі малюнки. Одна з таких наколок мала назву “Що нас губить?”. Під цим питанням на шкірі виколювано три речі: пляшку горілки, віяло з кількох гральних карт та жіночу голівку. Тобто три речі були причиною злочинности: алкоголь, азартні ігри та плотська насолода.

Шукати причин своєї недолі варто не лише “вічним студентам” тюрем, а й усім, хто має проблеми з долею. Візьмім питання українського письменства. Чому воно не має читачів? Беру щойно виданий український роман. Читаю. Не можу відірватися. Так гостроцікаво скомпановано події й факти, що поки не перегорнеш останньої сторінки, не випускаєш книжки з рук.

Прочитав і глянув на тираж: тираж 1.000 примірників. І це на 40 мільйонів українців? Та це ж крапля в морі! У чім причина?

Становище з українським письменством не може не викликати у щирих шанувальників українського слова питання: у чому річ, де корінь зла? Чому мова нашого письменства не приваблює читачів?

Щоб відповісти на це питання, звернімось до текстів, оприлюднених у книжках, журналах, квартальниках, альманахах і проаналізуймо їх під оглядом здобутків і втрат у цих текстах нашої милозвучної мови, що лягла в основу низки інших мов, а сама, як бачимо, занепадає. Такий аналіз підкаже нам, де корінь зла.

Проглянувши один такий квартальник, я цікавився, якою мовою його зроблено, і що саме в цій мові несе в собі зерна занепаду. Цей огляд показав, що в мові оглянутих текстів присутня така невластива українцям лексика:
1. Лексика, успадкована від лінгцоциду під зорями Кремля
2. Лексика, породжена незнанням мови
3. Невдала лексика минулого
4. Гіперпуризм
5. Брак словотворчого хисту
6. Відверте мавпування
7. Сліпа віра лінгвоцидним словникам
8. Ребуси від захоплення сюжетом
9. Норми “геніїв”
10. Незнання живої мови і живих зворотів
11. Схильність до газетної мови
12. Конфлікти з граматикою
13. Невідредагованість тексту автором
14. Незнання класики
15. Мавпування імперських стилів
16. Відсутність мовної редактури.

Розгляньмо кожну з цих точок окремо.

1. Спадщина лінгвоциду під зорями Кремля
Українська мова приваблювала читачів минулого своєю унікальністю. Українській мові був властивий свій оригінальний стиль вислову, відмінний від канцелярсько-бюрократичних “високих” офіційних стилів. Саме стиль українських творів, почавши від Котляревського, був тим магнетом, який притягав читачів.

Але що далі від Котляревського, то український стиль ставав збиватися на копіювання інших мов. Це мавпування робило із своєрідного мовного явища – української мови - мову-копію інших мов. Якщо Шевченко звертався у своїх творах до земляків, то пізніші автори, йдучи за “батьками“ нації, пишуть свої твори для співвітчизників. Ця нова якість української мови зменшила зацікавленість українськими творами читачів. Співвітчизників, товаровиробників тощо вони мають і в мові Леніна-Брежнева.

Свого апогею копіювання інших мов досягло в СССР. Влада припинила самостійний розвиток української мови, терором і репресіями змусивши українців забувати свою питому лексику, а натомість послуговуватися російською. Така практика ще більше позбавила нашу мову своїх неповторних рис. На ділі, між російським та українським стилем розповіді не стало різниці. Розповіджене нашою мовою було так само сухе й стандартне, як і російське. Відпала зацікавленість українським стилем і українськими творами в читачів. Заходами влади спотворено лексику, граматику, правопис. Читати українські твори стало нецікаво. І попит на українську книжку впав. Проголошення незалежности України нічого не змінило. Не відроджено ні український стиль, ні українську лексику, ні граматику, ні правопис. І проаналізовані тексти підтвердили цей стан.
Заарештований чи заарештовано?
Читаю в аналізованих текстах: “...він... завдання виконав: яхта заарештована”.
Це написано не по-українськи, а по-російськи: “яхта арестована”.

Українці в такій оказії вживали безособовий пасив:
“От її [березу] зрубано,... хреста важенного обтесано, та на двох паровицях привезено і укопано”.

Цю нашу мовну особливість в СССР оголошено націоналістичною і заборонено. І цим унезграблено нашу мову. Замість легких форм

Обід видано,
Яхту заарештовано,
нам належало казати

Обід був виданий,
Яхта була заарештована.
І довше, і незграбно, і непривабливо. Саме те, чого й хотіла влада – упослідити і зробити нашу мову нездатною приваблювати мовців.
Яйцюватий чи яйцеподібний?
Той таки автор пише: “Яйцеподібна приплющена голова...”.
Форми

клиноподібний
серцеподібний
змієподібний тощо –
форми прищеплені лінгвоцидом. Назвім їх форми Щ. Українці наведені поняття віддавали простіше:

клинкуватий
серцюватий
зміюватий.
Але цієї моделі не знали росіяни. Тому нам “приписано” вживати тільки форми Щ.

Наслідок? Мову унезграбнено.
Розсовувати чи розсувати?
Витягувати, притягувати чи витягати, притягати?

У того ж автора: “Розсовувала руками трави...”

Нащо така довга форма розсовувати, коли ми кажемо коротко

розсувати?
Така була тенденція в СССР – зближувати мови. Тобто, хай гірше, аби ближче до російської мови. Так само нас змушували казати витягувати, притягувати замість коротких форм

притягати
витягати.
І згаданий автор іде за цим примусом: “Дами витягували шиї...”. А вже інший автор підпрягається й собі:

“Це... притягує до себе душу поета”.

Дружний чи дружній?
Аналізую далі: “...череда їх недружна”.

Чому недружна, а не недружня? Ми говоримо

дружній
мужній
заможній –
це та м’якість вимови, що робить нашу мову мелодійною, а нас всупереч мелодійності змушують казати дружний, заможний, тобто руйнують мелодійність, щоб звучало немелодійно, але по-російськи.
Зворотний чи зворотній?
Так само ми говоримо

природній
зворотній,
а нас змушують казати й писати природний, зворотний, щоб не було“различия”. І в аналізованих текстах саме така московська вимова:

“Олені...почали повертатись у зворотний бік.”


* * *
Що ж ми бачимо?

Мова аналізованих текстів своїм додержанням лінгвоцидних рис, запроваджених в СССР, аж ніяк не сприяє читацькій зацікавленості. Вилучаючи з мовного простору України питомі українські риси, антинародня влада хотіла прищепити населенню нехіть до своєї рідної мови. І цього вона досягла. Затим що українські книжки, написано не українською мовою, а суржиком, вони перестали цікавити українських читачів.

І наслідок, як кажуть, перед очима: тиражі українських книг мізерні.

Святослав Караванський, Майдан.

Якщо Ви недостатньо знаєте, то завітайте на цей сайт і прочитайте про нього. Там досить багато інформації про нього.

Міф "Українці – жертва фатальних історичних обставин, лузери, які програли всі найважливіші битви, тому їм залишається тільки оплакувати загиблих".

У чому шкода. Міф упроваджує комплекс меншовартості, неспроможності проводити системні зміни в державі й суспільстві, врешті-решт, утверджує думку про неминучість і доцільність втрати політичної самостійності заради «безпеки» та «захищеності»
 
Національні комплекси меншовартості – чудова розлога тема, де місце знайдеться хіба не кожному народові. Адже національна вдача, як і вдача людська, обійтися без комплексів не може. І долає вона комплекси так само, як окрема людина – хтось успішно, а хтось – ні, хтось здатен долати «хвороби свідомості», а хтось у них занурюється. Коли ми маленькі – нам хочеться бути великими й сильними. Коли ми бідні й занедбані – хочеться бути багатими й респектабельними. Коли ми невдахи – ­бажаємо успіхів, злетів і захоплення оточуючих. Коли щось не виходить – шукаємо виправдань, уникаємо власної відповідальності («маємо, те що маємо»), киваємо на зовнішні несприятливі обставини та ворожі підступи. Коли краю цим проблемам не видно – створюємо собі ілюзорну реальність, де все так, як ми хотіли б. Для когось це – привід напружитися, щоб наблизити реальне життя до ідеалу, а комусь достатньо й фантазій.
 
Особливості національної самооцінки
 
Нині українці сповнені щодо себе скепсису. Всі соціологічні опитування та моніторинги скажуть, що ми невдоволені власним життям більше за інші (принаймні європейські та сусідні) народи. Ми – розчаровані, невпевнені, озлоблені. Хоч інше опитування засвідчує: кожен українець переконаний, що з ним та родиною все буде гаразд – адже його добробут залежить лише від нього самого. А ще він додасть, що, хоча і невдоволений своїм статком, живе краще, ніж друзі та знайомі (а ті скажуть те саме). Вочевидь, одна з надійних підстав для суто українських добрих міжлюдських взаємин – упевненість у тому, що знайомі не знають про всі твої джерела прибутків. Це нам дає можливість колективно майже щиро скаржитися на життя. Проте в глибині душі ми не такі зневірені, але то – суто інтимна інформація... Тому висновок: ми зневірені саме як спільнота, натомість як окремі індивіди – живучі, ніби вірус грипу, котрий щороку адаптується до нових обставин. Саме тому неможливо винайти щеплення проти «українськості», й це – найголовніший утішний висновок із усієї нашої багатовікової історії.
 
Коли Робінзон Крузо опинився на безлюдному острові, його вперта й прагматична англійська вдача підказала йому: поділи аркуш паперу навпіл, напиши ліворуч «погане», а праворуч – «добре». Склади два списки й розберися, на якому ти світі. Іноді варто скористатися чужим і дуже давнім ноу-хау. І коли ми «як спільнота» складемо собі такий перелік, то нам чимало відкриється. І ми второпаємо, чому звичне офіційне бачення нашої історії постійно псує нам настрій, попри начебто затятий «патріотизм». Америка та Росія – нації переможців (навіть якщо прибріхують), Україна ж – зґвалтований терен і люди-недобитки. Віки бездержавності, Руїна, колоніальне ярмо, Крути, репресії, Голодомор, депортації. Все правда, але, але... Виклавши таких собі пунктів 5–10 у списку ліворуч (кожен гідний вшанування), звернемося праворуч. І виявиться, що на всі пункти зліва є одна, вкрай банальна і не дуже довга відповідь: «Ще не вмерла Україна». І її нам дано одразу в національному гімні як головну рекомендацію з психологічної терапії. Тисячу років із вас знущались, але ви вистояли, ви є, ви – існуєте. Єдине, чого бракує цій лапідарній констатації – а що далі? І тут варто вже не турбувати Павла Чубинського, адже він не біблійний пророк і не міг змалювати нам ще й майбутнє. Те, що ми маємо зараз, йому й не снилося, і зовсім не в негативному сенсі. Якихось сто років тому Іван Франко вважав нашу незалежність річчю «за межею можливого». А тут уже минуло вісімнадцять років, а нас іще танками не втрамбували й по Сибіру не розселили. Дива!
 
Хто кого переміг
 
Але наш «офіціоз» схильний лише проливати сльози й посипати голову попелом. І виявляється, що перемоги ми могли здобувати тільки разом із росіянами, бо ж їхня «історія», нав’язана нам із кіно й телебачення, – це суцільна звитяга! Приєднуйтеся, нещасні!
 
Додамо кілька доречних дрібних нюансів. На початку XVI сторіччя представники бездержавного українського народу, пересічні канівські міщани могли самотужки відбити татарський напад, потім наздогнати відступаючу орду в полі й порубати вщент. Це – так, між іншим. І своя держава їм не надто була потрібна. Представники колоніально підкореного українського народу на чолі з Феофаном Прокоповичем навчили московських «клієнтів», як треба називати, організовувати та розбудовувати імперію. Сучасні українці-патріоти їх, може, й не шанують, але яких державців тоді готували «бездержавні»! (Нам би зараз «для себе» хоча б два-три таких...) Після поховання героїчних крутівських студентів усе-таки створили регулярні збройні сили Української Народної Республіки. Й протягом трьох років слова «Запорізький корпус Армії УНР» змушували холонути серце в солдатів не одного ворожого війська. Українці програли війну, маючи у своєму складі ледве одну десяту кількості своїх супротивників. Зрештою, більшовики були змушені утворити «Радянську Україну» в межах саме УНР, а не «п’яти малоросійських губерній». І ми маємо сьогодні кордони держави, здобуті нашими прадідами в ­1918–1920 роках.
 
Перезавантаження нації
 
Звісно, не треба забувати про Голодомор. Але якщо ми вже наслідуємо приклад євреїв, відстоюючи міжнародне визнання факту геноциду, то варто поміркувати, – навіщо вони це робили. Навряд чи лише заради співчуття світового співтовариства, бо це співтовариство має насправді залізні нерви. Це робилося для визнання моральної правоти тієї спільноти людей, яка щойно почала всупереч усім будувати власну державу на споконвічно своїх землях. Визнання минулої трагедії задля майбутніх перемог і здобутків, задля нового етапу історії. В нас же все виглядає як визнання трагедії, що пояснить світові, чому тут погано, чому ми ні на що не спроможні, – маємо «постгеноцидний синдром». Ну синдром, то й що? Адже «ще не вмерла»! А ще можна вимагати визнання здобутків трипільської культури. Це легко пояснить світові, що потенціал українців вичерпався до того, як фінікійці винайшли абетку. Нам просто бракує нового спільного проекту, бракує перезавантаження, бракує інших, нових людей «нагорі». Ми повинні перейти від стадії «нації-ще-не» до стадії «нація-вже-ось», бо наше сумне минуле вже закінчилося. Живим, звісно, все добре, але, як хтось розумний висловився, «живуть лише ті нації, які мають програму на завтра».

Галушко Кирило
Український тиждень