хочу сюди!
 

Alisa

39 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 34-46 років

Замітки з міткою «історія»

Оця людина




...В ОДНОМУ ЧЕРЕВИКУ, ЗНЕВАЖАЄ БІЙЦІВ УПА, ЯКІ ГИНУЛИ ЗА ДЕРЖАВУ УКРАЇНА. В ТОЙ ЖЕ ЧАС НОСИТЬ УКРАЇНСЬКІ НАГОРОДИ І ВІДЗНАКИ І ОТРИМУЄ ПЕНСІЮ ВІД ДЕРЖАВИ УКРАЇНА, ОБОРОНЦЯМ ЯКОЇ ВІН СТРІЛЯВ У ПОТИЛИЦЮ...

Спогади про рідний край: Великий Березний




Тут була горожанка

      Із незапам’ятних часів у Великому Березному завжди працювали дві школи – горожанська і народна (початкова). Народна школа нараховувала 8 класів. Хто мав бажання, то після четвертого класу міг здавати іспит до першого класу чотирирічної горожанки.
Навчання в народній школі було обов’язкове як за Чехословаччини, так і за Мадярщини. Якщо дитина пропустила (не відвідала школу декілька днів), родичів штрафували фінансово, або вони змушені були фізично, і до того ж безкоштовно, самостійно, або ж з кіньми відпрацьовувати на різних трудомістких роботах. Було й таке, що учень міг залишатися через неуспішність в одному класі і два роки підряд. У такому випадку, якщо учневі виповнилось 13 чи 14 років, його відраховували зі школи і він тоді не здобув навіть і початкової освіти.
       Дисципліна в школі була досить суворою. Порушників карали фізично: били паличкою по зігнутих пальцях руки, по долоні, а нерідко й по голові, ставили до кута класу, клякати на коліна на підсипане зерно жита чи кукурудзи.
      У давнину не було звичним звертатись до вчителів по імені і по батькові, а тільки так: “Пан учитель”, “Пані вчителько”,  “Пан директор”. Людям старшого покоління запам’ятався директор школи Людвік Потокій, вчитель Світельський, вчителька Смеречанська і ін.
У школі, як завжди, вчили читати, писати, рахувати, співати, танцювати. Велика увага зверталася на трудове навчання – дівчата шили, вишивали, в’язали, вирощували квіти, а хлопці були більше зайняті на пришкільній земельній ділянці, вчились столярній справі тощо.
Звичайно ж, раз на тиждень, у кожному класі священик проводив уроки релігії, кожний з яких розпочинався і закінчувався молитвою “Отче наш...”. Обов’язком кожного було в неділю і в інші свята ходити до церкви. Зрозуміло, що в ті часи , окрім неділі, вихідними були й інші свята - релігійні, а також деякі державні.
        До школи дітвора, зазвичай, бігала з кобільчатами на плечах і босоніж, бо хто прийшов обутим до школи, на нього вказували, як на дивака. Учні спільно дружили, у скруту подавали один одному допомогу.
Набагато складнішим було навчання в горожанській школі. Тут вже вводились предметні уроки: історія, природознавство, алгебра, мовознавство, креслення, а також і трудове навчання. Звичайно ж, збільшилась і кількість вчителів – предметників. Горожанка на той час була престижною школою. Це була, фактично, школа підготовки урядовців різних спеціальностей. До горожанки у Великому Березному ходили діти не тільки місцеві, але й із віддалених сіл – Ставного, Волосянки, Лютої, Чорноголови, з ближніх сіл Перечинщини і навіть із сіл Улич та Убля (Словаччина).
Піднебесний  Яворник
         На схід від Великого Березного, на небосхилі на висоті майже 1000 м над рівнем моря розляглася гора Яворник. Свою назву вона дістала від породи дерев. З переказів дізнаємось, що під гребенем гори в давнину росли красені явори. Ці дорогоцінні дерева так сподобались людям, що вони викопували тут насінники і пересаджували для краси у своїх обійстях. Явір так полюбився нашим предкам, що вони навіть склали про нього рекрутсько-парубоцьку пісню:
“Гей, явор, явор, – явор зелений, зелений,
Под нашим облачком саджений”.

          Про Яворник є багато добрих спогадів. Він і грів, і годував, і життєвої наснаги людям давав. На самих початках люди тут освоювали великі площі під сінокоси. Звідси звозили в свої господарства високопоживну гірську пашу для власної худоби. Це була надзвичайно важка фізична праця. Косарі добира-лись в гори пішки, наспіх скла-дали примітивні колиби, щоб було десь заховатись від дощу і переночувати в них після нат-рудженого дня. Адже чоловіки перебували на цих сінокосах по декілька днів.
Яворник – єдине місце для паломництва збирачів яфин. Окрім цього тут знаходяться і рідкісні види лікарських рослин. А ось один природолюб-мандрівник натрапив навіть на загадкову квітку, квітку кохання – едельвейс. Ростуть у підніжжі гори і різні їстивні гриби, а також малина та й ще деякі інші безцінні дари при-роди.
У свій час з-під Яворника, на околиці села Забрідь, дерев’яними жолобами на майже кілометровій відстані “різнювали”, тобто сплавляли , заготовлену деревину. А робилось так. На хребті гори зрізували ліс, потім нарізали на “сяги” (метрові поліна) і складали в штабелі біля спеціально виритого водозабору. Коли настав час, воду запускали в жолоб, в який одне за одним кидали поліна і вони по течії пливли на нижню естакаду. Звідси деревину гужовим транспортом відвозили на залізничну станцію у Великий Березний, вантажили у вагони і відправляли замовникам.
        Та найбільш знаним Яворник став за Чехословацької республіки, коли в кінці двадцятих років минулого сторіччя на од-ній з полянок був побу-дований невеличкий бу-диночок для прийому відвідувачів. Поруч з ним (і на такій солідній висоті) віднайшли джерельце чистенької, як сльозинка, води і облаштували казкову криниченьку. І в найспекотніше літо вода в цій криничці завжди була такою холодною, як казали відвідувачі, що “аж зуби ламала”.
         Відтоді наш Яворник став ніби візитною карткою Великого Берез-ного. Почався справжній туристичний бум. Люди йшли сюди масово в різні пори року і з різних міст і сіл краю, а також гості з Будапе-шта, Праги і навіть з  Відня. В центрі селища біля парку, на них завжди чекали підібрані провідники, які вели туристів знайомими стежками до наміченого місця.
        Назва “Яворник” згодом стала такою звичною і звучною, що її присвоювали промисловим підприємствам, закладам гро-мадського харчування. А в 70-і роки минулого сторіччя, коли ра-йонна газета йменувалась “Радянське село”, на її сторінках під рубрикою “Явірницькі струмочки” друкувались творчі спроби літстудійців.
        Та чи не найбільший розголос дістала Яворник-гора, коли на одній з її вершин у 1993 році був споруджений телеретранслятор, що дало можливість і найвіддаленішим селам району дивитись всі центральні телепередачі. Його висока залізна вежа зі стрімкою антеною, яку видно за десятки кілометрів, стоїть тут, мов маяк, і ледь не крикне: “Я – Яворник!”.
Вже не синагога,  а Будинок  культури
        У нас, у Великому Березному, ще й досі є окремі місця, споруди ­ мовчазні свідки давнини, про які можна розповісти досить цікаві і захоплюючі епізодичні факти. Візьмім, до прикладу, будову теперішнього районного Будинку культури. Споруджений він ще за Чехословаччини як бужня (синагога). Цей молитовний дім діючим був аж до 1943 року, допоки мадяри не депортували, забрали в концентраційні табори всіх євреїв. Сюди до цього примі-щення мадярська влада битком завезла конфісковане майно. По війні, на жаль, тільки декілька власників того добра повернулися додому, які дивом залишилися живими. Вони й розповідали про  страшну трагедію, що трапилася з їхніми родинами, котрих гестапівці розстріляли, живцем спалили, за-душили в газових камерах.
        Вже після встановлення радянської влади цей дім не став молитовним. Бо й нікому було до нього ходити. Спорожніле приміщення (мадяри все загорнули з собою) довгий час використовувалось для складів. Згодом тут було обладнано спортивний зал. А через кілька років проведено реконструкцію, зведено панельне перекриття під другий поверх, зал для глядачів зі сценою, адміністративні кабінети та кімнати для гурткової роботи. Таким ми його бачимо й нині.
Була в нас і  “Просвіта”
       На другій половині вулиці Корятовича, навпроти парку стоїть ще один (чомусь безномерний), непримітний будиночок, про який теж варто дещо згадати. Побудований він у 1938 році товариством “Просвіта”. Це був єдиний культурний центр в селищі. То була і хатачитальня, і місце для роботи гуртків художньої самодіяльності, зборів пластунів, та й просто для різних сходок, вечірок. Восени цього ж року в передній частині будинку було обладнано невеличкий зал під друкарню: завезли машини, верстати й інше необхідне друкарське обладнання. Готувались до випуску просвітянської газети. Та цьому не судилось відбутись, бо вже в березні 1939 року наш край окупували мадяри і “Просвіта” перестала існувати. А будинок відтоді і понині використову-ється різними службами для власних потреб.
Андрій Халахан

"Ставный названый уд мытного уряда..."

«Ставный названый уд мытного уряда, де ставали платити мыто на переході до Польщі»

Так писав наш народознавець Гіадор Стрипський  про село Ставне (зараз Великоберезняський район Закарпатської області) у листі до Яноша Меліса 24 вересня 1942 року. Там, окрім того, Стрипський вказував, що назва ця у документах і літературі часто подається неправильно (Ставна, Ставне і т.п. – І.Ц. ), бо творці тих назв не знали, як звучить «ім’я його в устах народу».

    Є, звичайно, й інші думки щодо походження ойконіма «Ставный». Найчастіше в його основі бачать староукраїнський термін «став», котрий означає водночас і невелику, заповнену водою, заглибину, і греблю – загату на ріці.   Варто згадати легенду про таку греблю – гать поблизу Ставненського потоку – на переході до села Загорб (ле-генду опублікував Петро Куртанич). Можливо, у давнину саме звідси через околиці Загорба і гори Черемхи пролягав шлях до перевалу Бескид …   Безумовно, ім’я кожного села слід пов’язувати із місцевими назвами. У нашому випадку це, насамперед, най-мення потоку – Ставный, від котрого і отримало назву село. Можливо, початки тієї назви пов’язані із словом «ставниця», яке за словником Грінченка має такі синоніми: стадниця, стайня, конюшня … Або ж її основою є термін «ставе», що згідно сучасного румунського словника означає літній табір для коней. Адже найдавніші топоніми в околицях Ставного і, в першу чергу, гірські вершини, також є романськими (румунськими) з огляду на їх походження: Тарниця, Біскід, Берце, Черемха, Мунчіл, Кучера, Плішка…   Нема єдиної думки і стосовно першої письмової згадки про село. Автори нарису про історію Ставного Аристархов Л. М. та Вайданич В.І. такою вважали документальну згадку 1549 року, посилаючись на угорського дослідника Ласло Деже (див. «Історію міст і сіл…», вид. 1969 р., стор. 189 ).   У виданій 2007 р. книзі «Великоберезнянщина» сказано, що перша письмова згадка про село Ставна відноситься до 1567 року…   Олександр Мицюк у «Нарисах з соціяльно – господарської історії Підкарпатської Руси», виданій року 1938-го, вказував, що Ставну документи згадують від 1549 р., а виникнення цього села відноситься, на його думку, на період між 1451 та 1549 рр., а точніше – наприкінці ХV ст. (див. вказану працю, т. 2, стор. 72).   На 1600 р. у Ставнім нараховувалося вже майже п’ять десятків ґаздівств і було воно, як на ті часи, великим селом.   Із ХVІІ ст. відома родина ставненських немешів Гаталичів. А 1682 р. «газда у Стауні Василь Манкук був власником 6 волів, 6 коров, 10 свиней, 60 овець, 3 коней». У відомому словнику Павла Чучки ніби знаходимо уточнення цього прізвища чи прізвиська: «1682р., с. Ставне: Манкі Федор». Думаю, то – різні написання Ставненського прізвища Маняк – Моняк…   Кінець того століття і початок нового ХVІІІ принесли із собою на Ужанську Верховину війни, голодування, спустошення… Сусіднє із Ставним поселення Луг було випалено дощенту. Безперервні бійки у війні між лабанцями і каруцами, грабежі з боку обох воюючих сторін, різко скоротили людність Ставного. Перепис 1720 р. засвідчує, що багато пустуючих телексів (земельних наділів) захопили в оренду місцеві євреї, хати ж сільських газдів, що залишились, були розкидані по всьому селу на далекій відстані одна від одної. Один із найперших – церковний опис Ужанщини року 1741-го засвідчує, що парохія Ставна, без філії, мала дерев’яну церкву, котра обслуговувала тільки 10 обійсть (близько однієї сотні вірників). Парохом був Іван Ставний. Цю ж дерев’яну церкву Миколая Чудотворця згадує і церковний опис парохій 1751 р. Храм мав тоді три дзвони і мальовані не на дереві, а на полотні, церковні образи…   Наступні віки були для Ставного щасливішими. Село стає центром церковного округу, т.зв. Ставенського деканату. У 1847 році сюди входило 8 парохій, де було 8 дерев’яних церков та ще 4 дерев’яні церкви у чотирьох філіях. Про церковну і світську історію цих сіл, чи, точніше кажучи, про історію Ужанської Верховини, кілька нарисів наприкінці ХІХ ст. видав місцевий парох й історик за покликанням Лендєл Константін Мігай. Найкраща його праця має назву (у перекладі з угорської): «Село Ставна, минуле і сучасність». Ця, по суті, перша друкована історія  Ставного була видана у тодішньому Унгварі рівно 110 років тому …
Іван Циганин

Благородний слід на культурній ниві (Іван Раковський)

Серед плеяди видатних діячів краю є і наш земляк, уродженець Ставного (тепер Великоберезнянський район, Закарпатської області) Іван Раковський. Священик, педагог, публіцист та культурний діяч, він своєю творчістю залишив помітний слід в історії.

Піонер закарпатської журналістики Іван Іванович Раковський народився у сімї ставненського урядовцянотароша 5 березня 1814 року (за іншими твердженнями – 5 березня 1815-го ). У Ставному, що був  у ті часи центром довколишніх греко-католицьких парохій, діяла вже і єдина на всю Ужанську Верховину церковна школа. Після тієї школи Іван продовжував навчання у гімназіях в Ужгороді й Кошицях, а потім – в Ужгородській духовній семінарії.

Працював у єпископській канцелярії священиком у селі Вишна Рибниця. Звідси повернувся в Ужгород на посаду віце – ректора духовної семінарії. Одночасно викладав і в Ужгородській учительській семінарії.

Досконало вивчив російську граматику і літературу. Слава про його знання у тій царині сягнула й до високих урядових кабінетів. І в 1850 році Івана Раковського призначають на посаду офіційного перекладача державних законів, котрі друкувалися у видавництві «Зємскїйправитєльствєнный вЬстникъ для королєвства Оугорщины» (виходив до 1859 р.).Однак, окрім вузького кола правників той вісник майже ніхто не читав. Тому І. Раковський мріяв про таке видання, яке читали би всі, й, насамперед, священики. Мрії здійснювалися, у березні 1856 року на теренах нашого краю з’явилося перше періодичне видання, друковане кирилицею. Його повна назва така: «Церковная газета в пользу восточно-католической церкви, соединенной с римським патриаршеским престолом» . На титулі вказано, що газети видавалася  у м. Будині (тепер – Будапешт) товариством св. Стефана, та ім’я ректора – «Іван Раковський, священик Мукачевской епархии». «Церковная газета» виходила щотижня у четвер, на восьми сторінках невеликого журнального формату. Від 1 березня 1856-го до 20 червня 1858 р. видано всього 106 номерів.

На сторінках часопису читачі знаходили проповіді та повчання, знайомилися з біографіями церковних діячів – Бачинського, Тарковича, Повчія, Кутки, Довговича, Лучкая. Знаходив читач і публікації місцевих авторів, таких як О. Гомічков, О. Духнович, О. Павлович, А. Кралицький, А. Дешко, стрічав і повідомлення  із сільських парохій. Та переважали у газеті І. Раковського все-таки статті релігійного змісту, передруковані із російських богословських видань. Так, редактор старався збудити у читачів «руський дух» і мріяв поступово привчати своїх одноплемінників до великоруської літературної мови. Тому від кожного номера газети віяло духом православної Росії. Саме через той дух і «язык,опасний для австрийской империи», у червні 1858 р. газету І. Раковського закрили. Сам  редактор ніби погоджувався застосовувати надалі не російський шрифт, а церковнослов’янський і писати неросійською літературною мовою, а місцевим діалектом. І вже 10 липня того ж рокувидання відновлюється під уже іншою назвою – « Церковный вЬстник для Русинов Австрїйской державы», надалі виходить 10-го, 20-го і останнього числа кожного місяця.

У першому номері вісника редактор І. Раковський писав: «Преждє старалисьмеся писати по формам ве-ликорусскаго язика,ныні ж хочем писати по нашему обласному наріччю. Но якому правописанію, и якой граматиці послідуєм мы при употреблениї нашого обласного наріччя?.. Вознамірилизьмеся пи-сати по собственной граматиці, ілі, лучше сказавши, поєлику изданной нами граматики нєт решилисьмеся руководствовати собственными соображеніями по часті употребленія нами письменного руського язика».

У жовтні 1858 року австрійський уряд закрив і «Церковний вестник» (видано всього 16 номерів). Про причину сам Раковський писав так : «Я отрешен от долности моей единственно на том основании, что я все еще продолжал писать по великоруски».

Згадані видання нині справедливо називають газетами Раковського. Вони першими будили національну свідомість і протистояли поголовній мадяризації краю. Вони були прикладом і дороговказом для наступних поколінь закарпатських журналістів. Газети Раковського – це тільки один із тих благородних слідів на культурній ниві краю, котрі залишив наш Будитель.                       

                                                                                                                                                            Іван Циганин.

Очередная брехня Табачника или еще раз о Малороссии

"Министр образования" Табачник объясняет, что в названии «Малороссия» изначально заложены «нежность и почтение к родине исторической Руси», а не сознательное унижение Украины.

«В том, как пытаются сегодня исказить эту позицию, выдав Украину за что-то приниженное и незначительное - ложь политиков и большая трагедия нашегонепонимания», - подчеркнул Табачник.

«Малая Русь - это синоним Руси изначальной… Ведь во всех славянских языках есть аналог, демонстрирующий, что слово «малая» в данном случае не является принижением. Поляки именно так называют сердце своей страны, откуда пошла их государственность - Малопольска. В Праге центральная, основная и древнейшая часть города называется «Мала Страна», - объяснилминистр образования.

http://lb.ua/news/2011/09/14/114757_Tabachnik_slishit_nezhnost_v_slove.html

Как мы убедились в статье По поводу Малороссии, в средневековье Малой Русью, в противовес Большой Руси (т.е Киеву), называли епархии, такой ненавистной Табачнику, Галицкой митрополлии. И вообще, история этого  термина замысловато-ситуационная, и никакого особого смысла там нет.

Про Чехию не знаю, а вот про Польшу Табачник брешет! Первой столицей польского государства был небольшой городок Гнезно. Именно он считается родиной польской нации. Так вот: Гнезно находиться как раз в БОЛЬШОЙ ПОЛЬШЕ, POLONIA MAIOR на карте!!!

Малая Польша (POLONIA MINOR) - территории, которые были присоединены к польскому государству позднее. Название Малая Польша используется с XV в. Смысл латинского названия Малой Польши - "Polonia Minor" близок к понятию "младшая Польша", по отношению к землям нынешней Великой Польши, на которых зарождалось польское государство.

Т. е. ни о какой логике дихотомии "Малая Польша"/"Большая Польша" = "коренные земли"/"присоединённые земли" речи быть не может. Всё, как раз, наоборот! Зато вполне понятна логика дихотомии "маленький"/"большой".

Исконная, Большая (Великая), Русь - это  Киев, а Галичина - это Малая, присоединенная позже, Русь. Собственно так и было.

Теория о Малороссии - исконной Руси - притянута за уши славянофилами и не имеет под собой никакого основания!

На "день единства России"... Авантюра русько-літовської шляхти.

1605 рік. Того ж року цар московський ся явил і ве Львові бул. Мнішко (Мнішек), воєвода руський, дочку за него дал і до Москви єго провадил на паньство   і осадил єго бул. Єднак же ляхи хотіли верх мати над Москвою, почали їх зневажати. Москва, видівши, що зле, ізмінила царя, убили, і людей много, а других в неволю побрано, і Мнішко сиділ. І с того ся война почала в Москві і точилася много. Потім през присягу поддалась була столиця гетьманові Жолкувському. Потом знову облегла їх була москва і так їх трапили, же не мали що їсти, а ні пити... (з літопису)

Пропоную Вашій увазі переклад  статті, з білоруського сайту, присвяченої походу польсько-русько-літовської армії на Московію.

4 листопада наш східний сусід відзначатиме День національної єдності - на честь повстання Мініна та Пожарського, що поклало кінець смутному часу в Московській державі на початку XVII ст. і т. зв «польської інтервенції». Образи головних московських повстанців, забронзовілих на Красній площі Кремля, оспіваних аріями і дитячими віршиками «Сусанін-герой», через живучу російську імперської-радянську спадщину до цих пір складають виразний емоційний контекст, через який більшість білорусів сприймає події цієї історії. Деякі - згадуючи, що заведені в болота поляки були не тільки поляками. Але поки Похід шляхти Речі Посполитої на завоювання московського престолу не отримав в нашій національній історіографії істотної уваги, так і залишається ця ностальгія щодо адекватності сприйняття абстрактною і найчастіше - беземоційною. Можна було б традиційно скаржиться, що й тут дали маху літератори, не створили грандіозних у своїй патриотичності творів, але по-перше, та ж нехай і знаменита Клушинская битва - далеко не єдина і не перша у списку неоспіваної військової слави білорусів, а по- друге ... такий, чи близький до такого, твір є.

Московський похід очима солдата

Самуїл Маськевич походив з білоруського шляхетського роду, з села Сервечь під Новогрудком. З 21 року - професійний вояк, як сказали б зараз. Він бився під Кокенгавзеном, воював з повстанцями під час Рокошу проти короля, потім у 1609 р. нанявся волонтером в армію Речі Посполитої, що відправилася ставити на чолі Російської держави сина Сигізмунда Вази, Королевича Владислава. Далі були облога Смоленська, та сама Клушинская битва, взяття Рославля, постій в Москві, і, нарешті, повернення з московської авантюри на Батьківщину. Тут, в Новогрудку, він систематизував свої колишні щоденники, доповнив їх мемуарами, і вийшов знаменитий у вузьких колах «Щоденник Самуїла Маськевича». Згідно з цими нотатками вже зараз можна знімати кіно, правда, не на «Білорусьфільмі» (не тільки тому, що у них декорація згоріла).

Що бачить солдат на війні? Зовсім не те, що придворний літописець. Тут поразку з присмаком зради або кулуарної гризні ніколи не відіб'ється пустоцвітом і патетикою. Тут перемога на жилах, коли один проти п'ятнадцяти - це вже не хвалоспів, це подяка Богу за диво. Непредвзятість - мабуть найкрасивіша риса «Щоденника».

Облога Смоленська.

Маськевич в хоругві князя Порицкого, на чолі гетьмана Жалкевского. Облога важка, довга, нудна. Обстріли, підступи, вилазки. В один день, підкапавши петарду під ворота, нападники вдало підірвали її, так що ворота відчинилися. Сотня шляхти увірвалася в місто, і вже почали московіти кидатися зі стін фортеці, щоб сховатися в церкві, Але  «... через  наше безладдя і наші помилки не благословив Господь Бог цього заходу». За першою сотнею на штурм не пішов ніхто, так як «наші начальники, боячись розкриття своїх планів і зради, не попередили свого часу нікого навіть з тих полковників, які командували піхотою. Говорили, що зрадив угорець Моряк, який був капітаном королівської піхоти. Він не пішов у пролом або тому, що не мав духу, або за згодою з противником ». Облога тривала ще майже два роки.

А поки що московський самодержець Василь Шуйський виступає з 35-тисячним військом, щоб допомогти недотиснутим Смолянам. З цього моменту Королівське військо ділиться надвоє: одна половина, разом з королем і гетьманом, повинна залишатися під Смоленськом, друга, що складається з найманців, - йти назустріч Шуйському. Чи не привід для розколу? Найбільші польські магнати, пани Потоцькі, що привели 2000 вершників, не хочуть виступати «в полі», бачачи швидку здачу цитаделі і бажаючи записати славу за взяття Смоленська на своє ім'я. Гетьман Жалкевський, «бачачи їх нещирість і знаючи, як необхідна ця операція, всупереч звичаю і пристойності» кидає табір, короля і направляє свою частину війська назустріч Шуйському.

Пахолки захопили місто

Вся подальша операція - чиста авантюра від початку до кінця. Трохи більше шести тисяч шляхтичів повинні були розбити укріплену шведським корпусом армію Шуйського і захопити Москву. Як пір’я обсмалити. Що говорити про настрій шляхти в армії Речі Посполитої, коли їх пахолки («пахолак» - зброєносець, слуга), виправлені зібрати провіант під Брянськ, заодно завойовують Рославль.

Частина московського війська (Маскевич дає цифру 8000, але вона явно перебільшена) отаборилася на річці Сеж в очікуванні основних сил Шуйського. Обклавши цю частину двома ротами і козаками, решту своєї армії польний гетьман направляє назустріч Шуйського, щоб застати його зненацька. 2500 вершників (Енциклопедія історії Білорусі дає цифру 6325) і 200 чоловік піхоти, кіннота, кілька легких гармат. 24 червня 1610 цей загін пробирається вночі через ліс і несподівано опиняється перед супротивником. Табір Шуйського захоплена зненацька. Жулкевський підпалює сусіднє село, щоб димом прикрити дійсна кількість своїх вояків, і наказує сурмити в труби, бити в барабани. Союзні з московітами шведи виступають назустріч, війська Шуйського також.

«При нашій малочисельності жахливо було навіть кинути погляд на цю незліченну тьму ворога», - кокетує автор щоденника, і на сторінках закипає бій. «Нехай про цю битву розповідає більш докладно той, хто тільки дивився на неї, але мені важко було, і губи пересихають. Ні, тут він знову кокетує. А, ось «Від світанка літнього дня і до обіду годин п'ять» роти, «яким по вісім або десять разів доводилося сідати на коней і виходити на бій», безрезультатно товкуться по полю, тримаючи супротивника, але не змінаючи його. Поступово приходить протверезіння - їх мало, вони на чужій землі, і на милість розраховувати вже не доводиться. До того ж «у нас у всьому [озброєнні] була недостатність, а в його [противника] збільшувалася і сила, і бадьорість. Незважаючи на це, наші воїни за звичаєм кидаються з хоругвами на передові шеренги ворога з кличем: до бою, до бою! Але даремно. Немає ні сил, ні спорядження. Навіть не видно ні полковників, ні ротмістра. Однак ми вступаємо в битву і змішуємся, як у віри, але це нам мало чого дає: ворог вже бачить нашу слабкість ».

Перемогу в цій битві шляхтичам принесли самі московіти. Два відділи їх рейтарів перейшли в контрнаступ. Один вистрілив і почав повертатися під захист своєї армії, інший став наближатися, щоб дати свій залп. Ось у цей момент або роздратовані дзерзкасьцю ворога, чи то з переляку шляхтюкі йдуть на нову авантюру - налітали на зайняті маневрів райтарскія відділи, зьмятаюць них (ті зьмятаюцца напрочуд легко, хвилина - і всі перші ряди охоплює, хвилями розходиться паніка), а за ними і інше московське військо.

Після цієї битви шведське корпус зраджує Шуйського, той біжить до Москви, не сподіваючись на залишки своєї армади, щоб нарешті знайти там чернецтво, смерть і вічний спокій.

Московський постій

Самуїл Маскевіч у складі королівського війська їде до Москви. Без пострілів, битв столиця приймає на постій жменьку завойовників - ті, щоб не кидалась в очі їх малалікасьць, увійшли «без образу» і відразу розбрелися на постій.Постій, що готувався на місяць, завершився через півтора року. Пізніше історики напишуть, що завершити авантюру Посполитої знаті не дав сам король Сигізмунд - схиляючись до ідеї унії Речі Посполитої з Росією, він не відпустив свого сина до Москви приймати царський титул. Це, а також природний народний гнів проти свавольстваў шляхти, підняв російський народ на повстання і остаточне вигнання інтервентів.

Про витівки шляхти Маскевіч пише з щирою скорботою, хоча з часом, зі зміною настрою в посполитій армії, туга проходить. «Дикість», грубість московського люду штовхає шляхту на переосмислення власних цінностей, так що нарешті в дикій країні їм можна все те ж, що дозволяють собі тубильці. Так, якщо першого товариша-свавольніка шляхта карає смертю за те, що п'яний стріляв по православних іконах, то наступного вирішує карати не за своїми законами, а за місцевими. Замість смерті за насильство над боярською дочкою якомусь пахолку дають батога. У результаті задоволеними залишилися і боярин, і пахолак. Що тепер могло стримати шляхту від насильства, викрадення Жен безчестили?

Їх звичаї

До речі, про брутальність. Маскевіч ніяк не може зрозуміти московітів, проклинають і знущаються зі своїх образів за те, що ті не врятували їх від грабежів або загибелі тварини («ми на вас молимося, а ви!»). Як не зміг він зрозуміти Івана Грозного, який в ході успішної військової кампанії обдарував смоленську церкву Михайла Арханела, аж зробив їй золотий купол, а під час невдалої - наказав обдерти  з її стін все начиння та скарби, а купол знести пострілом з гармати. Маскевіч не розуміє московітів взагалі, для нього це інша культура, причому інша до непристойності.

Занадто компліментарно для московитів початку XVII ст. буде звучати думка, що тут, на сторінках «Щоденника» зустрічаються різні цивілізації. Практично в кожному фрагменті спогадів про московське «гасьцяваньне» Маскевіч дозволяє собі своє благородне презирство.

Йому не подобається московська їжа («крім тієї Здоби, що схожа на французьку»), йому не подобається, як на банкеті їх пригощали медамі («за кожним разом подавали різні, щоб показати, як багато в їх царстві. Наші хотіли напитися і просили підливати, але одного сорту, проте московіти робили по-своєму »), йому не подобаються застольні розваги - мало що тут ніхто не танцює (« вважають, що шановній людині непристойно танцювати »), то немає ніякої музики (для їх, гостей, правда, запрошували лірників, але що там за музика - тремтіння на одній ноті), а весь відпочинок - це танці блазнів і «надзвичайно сороміцькі приспівки».

Та й «одружуються вони майже що як євреї» (будемо милостиві за некоректність, все ж таки син свого часу) - навряд чи зберігаючи нейтральність, зауважує автор. У Москві жінок  тримають під замком і в чорному тілі, все життя не даючи виходити з двору.

Тут не займаються науками, адже вони заборонені за наказом царя («який боїться, щоб не знайшовся хто мудріший його, тому що тоді народ пагребуе їм і вибере царем мудрішого»). Як про дивно дивне Самуїл Маскевіч розповідає про боярина часу Івана Грозного, який мав прагнення до мов і змушений був брати вчителів - німця, поляка - таємно, вночі, переодягнених в російські одяг.

Однак немає ніякої зневаги там, де звичаї московитів співзвучні соціальній філософії самого Маскевіча. «У бесідах наші, вихваляючися своїми свободами, радили їм об'єднатися з польським народом і також придбати свободу. Але росіяни на це прямо відповідали: «Вам добре ваша воля, а нам - наша неволя. У вас не свобода, а свавілля, якого не знаємо ми, тому що у вас сильний пригнічує і грабує слабкого. У нас же самий знатний боярин не має права образити самого останнього простолюдіна, так як на першу ж скаргу цар робить суд і розправу. А якщо ж сам цар зі мною обійдеться несправедливо, так це його царскае права, оскільки він, як Бог, і карає, і простить ».

На батьківщину - розчаровані

Подекуди початковий скепсис Маскевіча гасне. Він починає дивитися навколо очима мандрівників, долею закинутого у цей такий близький і такий далекий світ. Кремль, Китай-місто, майстерність ремесників, зухвалість злодіїв (що не побоялися вдень на увазі вкрасти в Маскевіча коня) - Росія, далека екзотична країна, така ще проста і, іноді, цікава - пливе в «Щоденнику» через дим пожарищ, кров, насильство , не змешиваючись, однак, з цією безглуздою і нещадною війною. Вже не авантюрою, далеко ні.

Обкладений з усіх боків загонами повстанців, від кожного селянина-провідника чекаючи зради, шляхтичі рвуться на батьківщину - лісами, болотами, голодні, злі, не дочекавшись грошей за службу, розчаровані у своєму нерішучому королі і недалекоглядних командирах. Рвуться й прориваються, наостанок, вже на самому пограниччі мало не потрапивши в пастку. Їм все-таки зрадив селянин-провідник. Відрубали голову.

Повернення додому всього в двох рядках - «навмисне затримався у брата, щоб не йти разом з військом через Литву». Не несуть більше за військом крила знаменитої Клушинскої битви. Ось і всі емоції, вся патетика і пафос. Так повертався додому втомлений тридцятидвохлітній воїн. І приблизно так поверталася з дикою чужої країни вся напівзабута авантюра білоруської шляхти.

Дияруш Самуїла Маскевіча По: Антологія давньої білоруським літератури. ІХ - перша половина XVIII ст. - Мінськ: Білоруська наука, 2005.

Українська рицарська поезія початку XVII ст.

Дуже цікаво спостерігати, як в, здавалось  би, прості й зрозумілі сьогодні слова, ще 500 років тому, вкладався абсолютно інший зміст.

Виявляється, в ті часи, славні сини россійського племені  упокоювали Україну від татар та... москви!

Та й саме слово "Україна" в ті часи розуміли геть по іншому. Тоді Україною звалась  історична земля Великого князівства Руського, така як Волинь, Поділля, Галичина...

Отже, пропоную Вашій увазі зразок українською рицарської поезії початку XVII ст.: вірш на честь славного і вдатного руського-українського рицаря , князя Семена Лика. У 1620 р. він, зокрема, у такий спосіб прокоментував королівський судовий позов, написаний до нього польською мовою: “то страхи на ляхи, а я-м русин. Відаєт король єго милість, жем русин, а позви міні по полску шлеть”. Тільки за це, як на мене, йому потрібно було б в Черкасах поставити пам'ятника!

Въ томъ же року 1621 въ рицерскихъ справахъ досветченый его милость князь Семенъ Михайловичъ Лыко на подстарост†Черкаскомъ, который не былъ преконаный боемъ, але презъ чаровницу тамъ же въ Черкасехъ съ тымъ се светомъ пожегналъ, где забавы и некоторые справы рицерские виршами коротко выписую, чого самъ, при боку его будучи, почасти естемъ сведомъ:

Бо то есть дорогий обычай рицера жаловать

И смерть его своею смертию откуповать;

Такъ чинили оные валечници,

Купуючи Гектора зацного Троянчици:

Золото взаемъ ваги поступили

Тело оное мужне великимъ коштомъ чтили;

Въ кождомъ то давномъ рицерскомъ народе

Мужа до бою золотой даровали свободе

И его рицерские поступки оферовали,

Богу несмертелному за него дяковали.

Такого вожа зыскало российское племе —

Дорогой карбункулъ неошацованое цене,

Зацна кровъ мужного князя Лыка кости

Рыцеръ неошацованый жалости

Князь Семенъ Лыко, вожъ делный,

Цнотъ, уместности и скромности полный.

Егды за его приводомъ замокъ Московскій Белгородъ добывали,

Кгды презъ штурмъ и бой добылъ места и замку, где войско здобывало.

Скарбу немало; потомъ збурилъ Рылскъ, Путивль

Съ подивенемъ всихъ, яко оный князь былъ такимъ рыцеремъ,

Кгды се тежъ на Муравскихъ шляхахъ съ татарами потыкалъ:

Такъ, яко се биютъ воды о скалы

Такъ се князя Лыки войско съ татарскимъ зошло,

Не великостю але моцю его прошло;

А самъ межный князь почалъ своимъ продвовати,

Побивши татаръ, почалъ щасливе триумфовати:

Зачимъ отъ Москвы и отъ Татаръ упокоилъ Украину; тымъ

Здорове людей и местъ Украинныхъ обваровалъ своимъ.

Такую моцъ тотъ зацный мужъ въ словехъ у силе

Мевъ вдячный рицерству и отчизне миле;

Кгды се съ послугою своею где поспешилъ,

Великою учинивши корысть всихъ тешилъ,

Або военымъ способомъ векъ свой увесь травилъ,

Въ поляхъ дикихъ коло шляховъ Муравскихъ татаръ длавилъ.

Часомъ отъ зною, то отъ горачности

Опрочъ хлеба потравъ и безводной млости

Тымъ способомъ веку онъ молодого зажилъ

И рицерской дельности такъ набылъ

Самъ тежъ щасливе въ Олександрове премешкивалъ,

Потехъ своихъ зъ великою радостю заживалъ.

R_

R_

Забута велич "маленької" землі

Протягом останніх років з’явилося багато досліджень, які свідчать про існування в минулому на території України потужного цивілізаційного ядра, яке дало початок кільком іншим культурам. При цьому, як правило, дослідники звертаються до прадавніх джерел (Геродот, Йордан тощо). Проте не менш переконливо свідчать про правдивість цієї гіпотези й пізніші джерела — географічні карти 16-18 сторіч.[ ПРОДОВЖЕННЯ ]

Цікавий серіал з історії україномовний

Цікавий серіал з історії україномовний і гарно проілюстрований, тому рекомендую заходити, підписуватись, одобряти, поширювати, коментувати і сприяти.