А де ж та правда? А нема.
Бо ті, що розпинали Стуса,
Козацькі запустили вуса,
Навчились українських слів
І записались до хохлів.

Ю.Сегеда

Зараз ми вже 22-й рік живемо у нашій самостійній державі, за створення якої й боролися ці люди. Шостого січня 2013 року Василю Стусу виповнилося б 75 років.

Чи йдемо ми так, як хотів того Стус, як мріяли його живі й не живі  побратими, ішовши на палю заради великої ідеї – вільної України? Що б вони побачили, а вірніше, що б сказали, побачивши те, що зараз відбувається у нас?

Думаю, подивившись на нашу сучасність, Василь Семенович не міг би не помітити такої напрочуд дивної закономірності. Всі ті, хто, ризикуючи своїм життям, боровся за самостійність України, хто був за це репресований владою, сидів у радянських катівнях, потерпав за свою боротьбу, зараз у самостійній, незалежній державі животіють, ледве зводять кінці з кінцями.

Навпаки ті, хто їх репресував, катував, гнобив, судив – живуть достойно, багато, користуються повагою і всіма соціальними благами держави.

Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус

Я спробую дослідити такі соціальні, моральні, етичні перекоси на особистості публічної людини, активного політика, Віктора Медведчука. Саме на цій особі, як на прикладі, я вважаю, можна показати правдивість вищесказаного.

Віктор Володимирович в незалежній Україні займав дуже високі пости. І замісник голови Верховної ради, і глава адміністрації Кучми. Прославився, як про нього пишуть, як "князь темників". А регалій – не перелічити.

Але є й інший, як у Корейко, бік життя і діяльності цієї людини, про який не відає більша частина українців. І вона тісно пов’язана, як не дивно, з визвольним рухом 70-х – 90-х років минулого століття.

Ні, Віктор Володимирович не був дисидентом, він, ризикуючи життям, свободою, не боровся за волю України, він виконував інші ролі.

В 1990-х Дмитром Чоботом була видана книжка "Нарцис", в якій він докладно викладає свої думки про ”темні боки” біографії Медведчука. Але не будемо цього торкатися, це вже загальновідомі факти, якими виблискує Інтернет, цю людину українці слава Богу знають, і оцінка йому була дана восени 2012 року.

Ось чому ми візьмемо саме приклад Медведчука у статті до 75-ти річчя поета. Він був захисником на судах по справам українських поетів-дисидентів Юрія Литвина і Василя Стуса. І ось, як він їх "захищав".

У грудні 1979 року Медведчук Віктор Володимирович працював пересічним київським адвокатом і захищав у суді у Василькові члена УГГ Литвина. Це вже була четверта “посадка” поета Юрія Литвина – раніше він карався за “політику” у 1951-1955, 1955-1965 та у 1974-1977 рр.

Литвина традиційно для кінця 70-х звинуватили не у злочині проти радянської держави, а у тому, що він, нібито, “будучи у нетверезому стані та порушуючи громадський порядок вчинив спротив працівникам міліції з використанням насильства”.

Згадує Василь Овсієнко, член Української Гельсінської групи, політв’язень 1973-1977, 1979-1988 рр.:  - У  ті роки існував список адвокатів, з поміж яких тільки і можна було вибирати собі захисника, якщо ти проходив по політичній справі. Це, звісно, були перевірені люди, які мали від КГБ так званий “допуск” до справ такого роду.

Із останнього слова підсудного Юрія Литвина:

"Провокація, вчинена проти мене, – це свідомий злочин, здійснений органами т.зв. радянської влади не лише проти мене як особи, як літератора, як члена Української Громадської Групи “Гельсінкі”, але й проти всіх тих, кому дорогі й близькі ідеали демократії, свободи й гуманізму.

Прокурор будував свої звинувачення не на ґрунті об’єктивних фактів (яких не було), а на хисткому тлі фальсифікацій і прямих лжесвідчень “потерпілих”, які безсоромно брехали на суді під опікою “Влади” і “Закону“…

Пасивність мого адвоката Медведчука в захисті обумовлена не його професійним профанством, а тими вказівками, які він одержав згори, і підлеглістю: він не сміє розкривати механізму вчиненої проти мене провокації".  

На мій погляд, Литвин чітко дає зрозуміти, що у даному випадку його адвокат сумлінно виконував злочинний наказ.

 "Умереть ему мы не дадим...". Як загинув Юрій Литвин

Мабуть, Віктор Володимирович виправдав довіру своїх патронів - вже через рік йому довірили захист іншого, але більш небезпечного для влади "злочинця" Василя Стуса. Процес тривав з 29 вересня по 2 жовтня 1980 року і відбувався у залі Київського міського суду.

“Хроники текучих событий”, які передавала за кордон російська правозахисниця Людмила Олексієва, доносять до нас таке:  

"Медведчук на суді у Стуса визнав, що всі “злочини”, нібито вчинені його підзахисним, “заслуговують на покарання”. Але просив врахувати, що Стус, працюючи на виробництві, “виконував норму”(!), а до того ж має низку хронічних захворювань".

На судовому засіданні Василь Стус зробив заяву, що до нього застосовують фізичні тортури. Хоч як дивно, але ця заява не викликала жодної реакції у Медведчука. Зате великий інтерес адвокат проявив до політичної характеристики В.Стуса та його ставлення до націоналізму, що погіршувало становище підсудного.

Першого жовтня після заслуховування свідків із двогодинною промовою виступив прокурор Аржанов. Його змінив адвокат Медведчук, який в унісон прокурору повторив, що "всі злочини Стуса заслуговують покарання". Після цього судове засідання було перерване. Наступного дня (2 жовтня) засідання почалося відразу із зачитування вироку.

Таким чином, Василя Стуса було незаконно позбавлено права на останнє слово. Незважаючи на протести В.Стуса, їх не підтримав адвокат В.Медведчук, що може свідчити про змову проти поета між захистом і звинуваченням у стінах радянського суду.

Суд йшов вже два дні (29 і 30 вересня), але адвокат Медведчук навіть не проінформував родичів, у тому числі – дружину поета, про це.

Після такого "захисту" Стус отримав за вироком суду максимальне, що можна було отримати по його статтям – 10 років таборів особливо-суворого режиму й 5 років заслання й статус "небезпечного рецидивіста".  А чи отримав Медведчук гонорар з родичів підсудного за здійснення "захисту"?

Після жорстокого, по суті, смертельного вироку, із заслання на увесь світ пролунав одинокий, але сильний голос академіка Андрія Сахарова:

“Нелюдяність вироку українському поету Василю Стусу – сором радянської репресивної системи. Так життя людини ламається безповоротно – це розплата за елементарну порядність та нонконформізм, за вірність своїм переконанням, своєму “я”…

У червні-липні 1977 року співзасновник УГГ, вчитель з Донеччини Олекса Тихий так почав своє останнє слово на суді над ним і письменником Миколою Руденко у місті Дружківка Донецької області:

"Як я вже говорив, винуватим себе не визнаю за жодним пунктом звинувачення. Мені доводиться захищатися не тільки від слідчих, які сфабрикували “справу”, прокурора, але й від мого адвоката. Його професійний обов’язок — захищати, а не звинувачувати.

Він повинен був заявити, що за статтею 62-ю не обов’язкова присутність адвоката, і відійти. Так зробив адвокат на попередньому моєму суді. А адвокат Корецький все-таки виступив. Причому він, як я і сподівався, половину своєї промови присвятив карабіну. У справі нема жодного доказу щодо цього пункту, і він це знав".

Олекса Тихий - "буржуазний націоналіст" із Донбасу

Адвокатом на суді Олекси був не Медведчук, але це доказує версію Василя Овсієнка про існування списку  "перевірених" людей, які мали "допуск", а, знаючи як робила та система, то їх з певністю можна вважати агентами КДБ.

Під цю категорію, зважаючи на відомі нам дії, підпадає, на мій погляд, й Медведчук. На ці думки наводять багаточисельні дописи в Інтернеті, про його щільну співпрацю з КДБ, і його сьогоднішня дружба зі своїм кумом, полковником КДБ Володимиром Путіним, якою він пишається і, на мій погляд, демонстративно афішує.

"Чому обвинувачення, які мені висувають, стосуються адвоката? – каже Медведчук. - Чому, коли говорять про подальшу долю поета, не згадують про слідчі органи в особі КГБ, прокуратуру або суд?“.

Що на це можна відповісти? Мінімум те, що названі Медведчуком органи за своїм профілем і повинні були розслідувати, обвинувачувати й судити, що вони справно й виконали. А він же повинен був захищати, але цього не робив, а навпаки.

Пряма мова Медведчука:

"Сначала Стус был осужден на 5 лет. Потом, когда я имел честь… Даже не знаю – в кавычках…, защищать его – на 10 лет, я действовал профессионально и выполнил свой долг как адвокат".

"Если кто-то думает, что я мог бы спасти Василия Стуса, то он или лжец, или никогда не жил в Советском Союзе и не знает, что это такое. Решения по таким делам принимались не в суде, а в партийных инстанциях и КГБ. Суд лишь официально утверждал объявленный приговор", – стверджує Віктор Медведчук.

Медведчук робить такі заяви, щоб обілити себе, довести, що ніхто в СРСР не міг би діяти інакше, але, на мій погляд, це цинічна брехня. Я доведу, що навіть в СРСР тоді були адвокати, які чесно виконували свій обов’язок.

Медведчук каже, що не має стосунку до смерті Стуса. ВІДЕО

Наприклад, у Василя Овсієнка на його другому процесі, де йому інкримінували спротив міліції, адвокатом був такий Сергій Макарович Мартиш. 1972 року Мартиш писав касаційну скаргу синові Оксани Мешко Олесеві Сергієнку. За що його позбавили доступу до політичних справ.

1979 року він, за порадою О. Мешко, захищав Овсієнка у сфабрикованій кримінальній справі, вимагав виправдати його за відсутністю складу злочину і порушити справу проти міліціонерів. За що мав догану по службі.

Василь Овсієнко розповідає:

"Захисник Є.Сверстюка на прізвище Михайлик, хоч який був переляканий, а таки виніс його "Останнє слово" і передав дружині. Іван Семенович Єжов домагався в Херсоні цілковитого виправдання Лідії Гук. Після чого його теж позбавили доступу до політичних справ. Між іншим, його п. Лідії порадила Оксана Мешко.

Неля Яківна Немиринська, яка жила в Луганську, брала участь у кількох політичних процесах. Зокрема,  сумлінно захищала Йосифа Зісельса в Чернівцях. Вела справу Миколи Руденка в касаційному суді. І винесла та передала дружині Раїсі його вірші та "Останнє слово".

Так що тоталітарний режим не видушив усе людське в людях".

Очевидно, що роль Медведчука, як адвоката, у процесі над Стусом не була вирішальною. Але, людина з совістю та професійною честю не мала би братись за справу, у якій не збиралася докласти всіх зусиль для захисту свого підзахисного (якщо, звичайно, не мала щодо цього ідеологічних упереджень, або вищевказаних договірних забовязань).

А тепер розповідати про те, що “я не міг”, на мій погляд, низько й гидко.

І веде сьогодні в нашій країні Медведчук себе нахабно й самовпевнено. Чого тільки вартий останній випадок з заявою Медведчука про спростування інформації про нього в провінційну (!) газету "Наша Дружківка", кореспондент якої написав "темники Медведчука", замість "так звані темники Медведчука".

Навіть у далекому містечку, що на Донеччині, він помітив, що зачеплені його "честь та гідність".  А де ж була ваша честь і гідність, коли ви, пане Медведчук, коли ви замість виконання своїх професійних обов’язків – захисту підсудного, – практично приймали бік обвинувачення? А то були не пересічні українські громадяни, то була наша національна еліта, і ви це прекрасно знали!

Ще у далекі 20-ті роки славетний борець за самостійну Україну отаман Яків Гальчевский пояснював, чому вони масово йшли на смерть: "Нас може й не стати, але залишимо по собі пам’ять, легенду для нових борців!".

Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин, інші тисячі героїв дійсно залишили по собі пам’ять, легенду. І саме це, як пише отаман – добра пам’ять для українців. А що залишить після себе Медведчук? Залишимо відповідь на це питання самому Віктору Володимировичу…

За незламність духу, жертовне служіння Україні і національній ідеї, високі гуманістичні ідеали творчості у 2005 році Ющенко присвоїв Василю Семеновичу Стусу звання Героя України, посмертно… Героями України у нас переважно є управлінці, трудящі, спортсмени, військові і державні діячі.

253 Герої України. Хто вони і за що отримали нагороду?

Якби Стус подивився на цю нагороду, коли б взнав, хто стоїть поруч з ним у списку, чи не поступив би він так, як свого часу Ліна Костенко, яка відмовилася прийняти цю нагороду з рук Віктора Ющенка, заявивши: "Політичної біжутерії не ношу!". Як відмовилися від нагороди побратими Стуса – Леонід Плющ, Євген Сверстюк, Мирослав Мартинович, сказавши, що державні нагороди не сумісні з політичним торгом.

Ми бачимо, як розділено сьогодні наше суспільство на таких "медведчуків" і решту народу. Перших мало, але вони підступні, цинічні, безчесні, нахабні і знаходяться у владі, або при владі. Інших багато, але це наш заляканий, не пробуджений, ошуканий народ, який ще не оговтався від радянського страшного експерименту, в голови якого серпами й молотками десятки років забивали совок – найстрашніше, чим наділила нас комуністична чума.

Але часи незалежності не минають безслідно. Народ прозріває.

На Байковому кладовищі стоять три хрести. Це три могили людей, які, як на Січ, з тисячами своїх побратимів йшли у радянські табори, бо саме там, у "малій зоні", зароджувалися паростки майбутньої держави – Незалежна Україна, паростки майбутнього українського громадського суспільства (Є. Сверстюк).

У не такому далекому 1989-му тіла Тихого, Стуса й Литвина привезли сюди з далекого холодного Уралу і всім миром, під тремтіння Київського КДБ поховали на рідній землі.

Я вірю, що прийде час, і він не далекий, коли народ знову заходиться і тепер вже навпаки – вивезе з України всіх "медведчуків". "Згинуть наші воріженьки / Як роса на сонці, / Запануємо й ми, браття, / У своїй сторонці!".

Читайте також:

Чи вбивав адвокат Медведчук поета Стуса?

"Думки про рідний донецький край". Текст Олекси Тихого 1972 року

Різдво Василя Стуса

Стус і Нобель. Розвінчання міфу про премію для поета

Цвинтар теж має "чорний вхід".

Взагалі Листопад і Цвинтар перебувають в гармонії - настроєвій.

Життя як жовтий лист… Правда, пафосно-примітивно звучить?

Як і деякі пам'ятники. Примітивні й пафосні. Як люди…

Чому жовтий?

Ні, не тільки тому що впаде, а тим паче до чиїхось ніг.

Життя - це "жовта газетка", а цвинтар - підшивка.

З правди на цвинтарі, як і в житті, хіба дати.

Правда в землі. Вкупі зі скелетами з шафи.

Зверху дати і підсумок.

Чийсь Хрест. Доставлений як естафетна паличка на місце призначення…

Зрідка епітафії.

Зрідка щирі.

І щирі слова, несказані при житті,

падають навколо могил жовтим листям

у відблисках холодного осіннього сонця.

Їх у всіх багато, таких слів. Це спільний Хрест людства…

Хрест - універсальний символ.

Як перехрестя земного й вічного.

Пройденого й незрозумілого, яке зійшлося в точці.

Кінцевій точці захопливого роману або нудної повісті…

Шановні пані та панове!

Високоповажні представники дипломатичного корпусу!

Дорогі українці!

Вчора пізно вночі я повернувся з Берліну. Позитивно і по-доброму вражений тривалою, багатогодинною, дружньою, відвертою та змістовною розмовою з Канцлером Німеччини Ангелою Меркель. Це надзвичайно важливо, що в особі цього видатного європейського лідера Україна має надійного друга й партнера.

Після переговорів українська делегація завітала до Оранієнбурга, до меморіального комплексу на території колишнього концтабору Заксенгаузен. Там ми вшанували пам’ять жертв нацизму – тих українців, тисяч українців, так само як і представників інших народів, які там утримувались. За свідченнями, ще навість досі остаточно не встановленими, там загинуло від вісьмидесяти до ста тисяч.

Це саме той табір, де закатували Олега Ольжича, де утримувалися Ярослав Стецько та Степан Бандера.

Неначе  місток у часі: батько Степана Бандери, греко-католицький священик отець Андрій, як стверджують історики, похований саме у цьому лісі. Тут наприкінці 30-х років минулого століття московсько-комуністичний режим на п’яти гектарах землі влаштував справжнє пекло. Тут більшовики протягом чотирьох років замордували десятки тисяч людей.

Символічно, що після закінчення Другої світової табір Заксенгаузен не закрився, він перейшов у розпорядження НКВС,  проіснував після війни ще цілих п’ять років. Утримували та мордували там не лише колишніх членів нацистської партії, але й німецьких соціал-демократів, і просто незадоволених впровадженням комунізму у Східній Німеччині… І навіть своїх – колишніх радянських військовослужбовців, які пройшли полон і очікували черги на Сибір, куди їх прирік Сталін.

Побувавши вчора в Заксенгаузені і стоячи сьогодні тут у Биківні, ще і ще раз усвідомлюю, відчуваю кожною клітиною  людожерську подібність нацистського та сталінського режимів.

Нагадаю, парламентська асамблея ОБСЄ вісім років тому ухвалила дуже важливу резолюцію про їхню тотожність. Вона навіть запропонувала запровадити спільний день пам’яті жертв сталінізму та нацизму.

Ось чому, якщо хто не зрозумів, протягом останніх років в Україні і було проведено декомунізацію.  Ось чому відбувся так званий «ленінопад». Ось чому очистилася карта України від імен її катів та душогубів. Ось чому оновилися таблички з назвами вулиць.  Комуністичним ідолам нема і не буде місця в нашій країні.

І без підконтрольних ФСБ-КДБ соціальних мереж мій український народ теж здатен прожити. І, до речі, закон про заборону георгіївських стрічок я теж підпишу, щойно він надійде до мене із Верховної Ради. Чому? Тому, що це не є символікою Другої світової, це символіка  - символ агресії проти України 2014-2017 років. Тому що обвішані цими стрічками бойовики вбивають наших воїнів кожного дня і ночі. І прямо зараз, поки ми з вами тут, вони теж цілять в українських воїнів! Врешті-решт, на жаль ця Росія своєю політикою по відношенню до України сама поставила стрічку поза законом.

Дорогі українці!

Як Президент вже втретє відвідую Національний історико-меморіальний  заповідник «Биківнянські могили». Раніше бував тут як народний депутат і просто громадянин. Але місце таке, що кожного разу хвилюєшся і переживаєш як вперше.  А тепер – і поготів. Адже нині ми відзначаємо вісімдесяті роковини масових політичних репресій 1937-1938 років.

Ще не встигли українці вийти з коми після влаштованого Сталіним геноциду-голодомору, як Кремль розпочав нову екзекуцію, котра в історію увійшла під назвою Великого терору в СРСР. 

Биківнянський ліс – далеко не єдине місце в Україні, де виконувалися і перевиконувалися так звані ліміти на масове знищення людей – на розстріл або на ув’язнення в таборах ГУЛАГу. Але це чи не найбільша братська могила в Україні, де спочили десятки й десятки тисяч невинно убієнних. Сюди розстріляних привозили прямо вантажівками, іноді цілими колонами. В архівах збереглися покази одного із працівників НКВС, які той дав вже наприкінці восьмидесятих. Він розповів як ночами в Київському обласному управлінні НКВС розстрілювали людей у підвалах внутрішньої тюрми, а вночі «вантажили на машини, спеціальними кліщами брали за шию та за ноги, закидали в кузов з бортами». Потім накривали брезентом і вивозили на поховання до Биківні. Мертві тіла гасилися вапном, присипалися ґрунтом. Для чого вони це робили? Вони думали, не буде жодних слідів злочину.

Десятки років Радянська влада приховувала страшну таємницю Биківні.  А тим часом знаходилися відчайдухи, які навіть в умовах радянської диктатури насмілювалися вимагати правди. Так як це робили наші шістдесятники Лесь Танюк, Алла Горська та Василь Симоненко. 

Горська та Симоненко були вбиті. Танюк пішов від нас нещодавно, на двадцять п’ятому році незалежності. Лесь Степанович залишив спогади про те, як від шкільного завуча із Биківні вони дізналися, що ж тут насправді сталося. Як втрьох пішли оглядати місцевість. Як Василь Симоненко побачив, що малі і несвідомі діти грали у футбол, тут на цьому місці, простреленим у потилицю черепом. І як дорогою назад Симоненко читав вірш: «На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил».

Влада намагалася списати цей злочин на нацистів, ніби тим своїх бракувало. Та навіть брехлива версія була маловідома широкому загалу. Чергову спробу прорвати завісу мовчання, того разу вже вдалу, в середині восьмидесятих зробив київський журналіст Сергій Кисельов. Його доволі смілива як на той час, стаття в «Литературной газете» викликала шквал публікацій в українській пресі, додала енергії та наснаги іншим громадським діячам, які вимагали визнання злочину, покарання та покаяння.

Україна має знати імена особистостей, які боролися за правду і справедливість, тому мій обов’язок – говорити про них. 

Сьогодні я не можу не згадати ще про одну людину. Буквально днями відійшов у вічність Євген Грицяк, царство йому небесне. Він – один із очільників легендарного Норильського повстання в таборах ГУЛАГу, яке політичні в’язні підняли невдовзі після смерті Сталіна. Його подвижницьке життя доводить, що серед українців завжди були герої, здатні чинити опір найжорсткішій диктатурі. Цитую спогади: «Коли почався штурм військами МВС захоплених в'язнями табірних зон, і солдати та офіцери поливали повстанців свинцем з автоматів й кулеметів, українські патріоти відбивалися камінням. А коли й воно закінчилося – заспівали свій гімн «Ще не вмерла Україна».

Вони вірили в нашу майбутню незалежність. Ми здобули її в 91-му, ми захистили її 2014-му, ми боронимо її зараз. Ми остаточно порвали з радянським і пострадянським минулим, впевнено тримаючи європейський курс.

Точно так, як показував компас Миколи Хвильового: «Геть від Москви! Дайош Європу!»

Днями в офіційному віснику Європейського Союзу очікується офіційна публікація рішення про запровадження  безвізового режиму для українських громадян. А опівночі на 11 червня перший українець, в паспорті якого не буде візи, перетне державний кордон в напрямку однієї з європейських країн. В тому числі, звичайно ж, і дружньої нам Польщі.

Биківнянський ліс – місце нашого спільного болю з поляками. І сьогодні я так само схилю голову і покладу квіти до пам’ятного знаку польських поховань. Тут разом з українцями спочивають і тисячі польських патріотів, розстріляних за наказом Сталіна.

Прошу вшанувати пам’ять всіх, хто лежить і тут, і в численних братських могилах та табірних цвинтарях по всій колишній імперії – всіх жертв політичних репресій. Оголошую хвилину мовчання…

Слава Україні!

http://www.president.gov.ua/news/vistup-prezidenta-na-ceremoniyi-vshanuvannya-pamyati-zhertv-41502