Замітки оун-упа

Замітки з міткою «оун-упа»

Сортувати:: нові; популярні

Вид:: короткий; повний

Забуте відродження 1941-го

22.07.11, 21:57
Твоя Україна
війна, німеччина, оун-упа, срср, україна понад усе, урср

Початковий етап совєтсько-німецької війни пов’язаний не тільки із спробою відновлення незалежної Української держави 30 червня 1941 року, - спробою, навколо оцінки якої досі точаться гострі баталії не лише між комуністами і націоналістами, а й усередині національно-демократичного, ліберального, соціалістичного та інших ідейних таборів

Не менш важливим є й те, що перші місяці цієї війни були позначені як розвалом системи більшовицького управління та своєрідним "страйком" Червоної армії, яка воювала мляво і знехотя, кидаючи тисячі боєздатних танків, гармат, літаків і відступаючи чи розбігаючись, так і майже блискавичною самоорганізацією українського населення та створенням ним низки представницьких органів на всій території УРСР, зайнятій Вермахтом – від Галичини до Донбасу.

У такому перебігові подій – про який українська історіографія навіть зараз не завжди наважується говорити відверто, на повен голос, – насправді немає нічого дивного. А як іще мусили ставитися десятки мільйонів жителів УРСР до влади, яка з кінця 1920-х, відкинувши певну лібералізацію доби НЕПу, а вслід за цим і значну частину здобутків часу українізації (знищуваних разом із творцями цих здобутків), перейшла до перманентного терору проти селян, до "загвинчування гайок" у промисловості, до періодичних "зачисток" серед інтелігенції та командного складу Червоної армії? Чого вони повинні були прагнути – класти свої життя за більшовицькі ідеї та "за родіну, за Сталіна"? А тим часом, попри терор з боку влади та шалену пропаганду, пам’ять про революційні події 1917-21 років, про УНР та народну самоорганізацію ("На майдані коло церкви революція іде" – це ж не про більшовиків написано...) – все це жило в народній пам’яті.

[ Читати далі ]

Коментарі: 4

Богдан Бо

Служба безпеки ОУН. Зачинені двері

Центр досліджень визвольного руху

Підписалося 1,04 тис. користувачів

ВИ ПІДПИСАЛИСЯ

«Служба безпеки ОУН. Зачинені двері» режисера Віталія Загоруйка — перша документальна стрічка про один із найбільш професійних та засекречених підрозділів Організації українських націоналістів. СБ залишила про себе мало інформації, зате багато чуток та пліток, стараннями простих людей та ворогів перетворених на жахливі та таємничі історії. Багато документів, які свідчили про її діяльність, зникли в спецархівах, інші були знищені співробітниками СБ в останні хвилини свого життя. Ще донедавна дисертації на цю тему були засекречені. Проте інтерес до неї безсумнівний. Автор сценарію та режисер-постановник — донеччанин Віталій Загоруйко, автор декількох десятків документальних фільмів та телевізійних передач. У фільмі представлені унікальні інтерв'ю колишнього співробітника СБ, зв'язкової УПА, та особистого охоронця Романа Шухевича. Консультативну підтримку надали Центр досліджень визвольного руху та Галузевий державний архів СБУ. У зйомках фільму взяли участь близько 70 членів товариства «Пам'ять», залучалася авто- та бронетехніка, активно використовувалися піротехнічні ефекти. Зйомки відбувалися в Національному музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького», музеї-садибі Устияновичів (с. Вовків), інших місцях Львова та Львівської області.

Коментарі: 1

Богдан Бо

Дискусії навколо Романа Шухевича

Кому не дає спокійно спати
Роман Шухевич?

Роман Шухевич (1907 — 1950)

Цими днями у ЗМІ триває бурхливе обговорення того, яким способом і на основі яких підстав нинішня влада (Януковича - Б.Г.) скасувала присвоєння звання Героя України Степану Бандері. Я ж хочу зіграти, так би мовити, на випередження і звернути увагу на аналогічне судове рішення, яке тільки готується – щодо виключення з числа Героїв України Романа Шухевича. Сумнівів стосовно того, що рішення буде таке саме, як треба владі, у жодної притомної людини немає. Нікчемна (це юридичний термін, який у даному разі збігається із моральним поняттям) мотивація свого рішення суддями – мовляв, Бандера не був громадянином України (коли він насправді ним був у дитинстві), – є свідченням правового нігілізму всієї судової системи країни. Тим більш анекдотичною виглядає така ж мотивація у випадку Романа Шухевича (вона лежить в основі рішення суду нижчої інстанції) – адже йдеться про прем’єр-міністра підпільного українського уряду та головного командира УПА!
Збав Боже, я зовсім не маю на меті тиснути на суд. Хоча б тому, що на нього в принципі неможливо натиснути, бо ж ним керує не сила права, а право сили. Це зафіксовано міжнародними правозахисними та антикорупційними організаціями, відтак суд в Україні є лише виконавцем, складовою отієї сакраментальної «владної вертикалі», яку так успішно вибудовувала Партія регіонів. Тому об’єктом тиску є сенс обирати тих, хто справді ухвалює рішення, а не тих, хто голосує в парламенті за помахом руки Чечетова чи просиджує суддівську мантію у ролі наче-незалежного наче-судді. Хоча і тут шансів мало: як достукатися до свідомості тих, хто мислить категоріями «порожняка», «кидалова» та «відкатів»? Отож і на них натиснути словом, використавши зброю критики, – справа майже безнадійна.

Та попри те, що реально вплинути на перебіг подій, пов’язаних із майбутнім скасуванням присвоєння Героя України Романові Шухевичу неможливо з об’єктивних причин, попередити всіх (у тому числі і владу), символом чого саме стане таке скасування і що воно засвідчить, доцільно. А далі, як сказав поет з дещо іншого приводу, «та нехай собі як знають...»

«Демократичний поворот» і його значення

Політик – це його діяльність. Це те, що ним зроблено, і те, що не зроблено, але могло бути зроблено за більшої наполегливості та прозірливості цього діяча. Роман Шухевич зробив надзвичайно багато: під його керівництвом постала підпільно-партизанська Україна з усіма своїми барвами, з плюсами й мінусами, зі здобутками й трагедіями. Та мова зараз про головний здобуток Шухевича: про здійснену під його керівництвом ідеологічну переорієнтацію українського визвольного руху на національно-демократичні орієнтири.

На початку Другої світової війни ОУН виявилася єдиною з-поміж українських політичних сил, яка спромоглася зберегти свої структури. Це було зумовлено специфікою організації – її підпільним та авторитарно-орденським характером. Попри розкол ОУН у 1940 році, обидва крила на загал зберігали характер своєї ідеології, хоча при цьому в революційному відламі, очолюваному Степаном Бандерою, зосередилася більшість тих, хто й далі провадив ідейний пошук – хто в соціал-демократичному напрямі, як Іван Мітринґа, хто в ліберально-консервативному, як Лев Ребет, хто в революційно-демократичному, як Дмитро Мирон («Орлик»). Ідейні пошуки стали значно напруженішими після початку німецько-радянської війни і спроби проголошення відновлення Української держави 30 червня 1941 року. Вже 1942 року «експертна група» (якщо вжити сучасний термін), очолена Василем Куком, дійшла висновку про необхідність істотних змін в ідеології ОУН у разі, якщо організація прагне ефективно боротися за свободу України на просторах усіх українських земель. Відтак проведений після тривалої підготовки під орудою Романа Шухевича улітку 1943 року ІІІ Великий Збір ОУН ухвалив нові програмні документи революційного націоналізму.

«Знищення національного поневолення та експлуатації нації, система вільних народів у власних самостійних державах – це єдиний лад, який дасть справедливу розв’язку національного і соціального питання в цілому світі. ОУН бореться проти імперіялістів і імперій, бо в них один пануючий народ поневолює культурно і політично та визискує економічно інші народи... Тому ми проти російського комуно-большевизму і проти німецького націонал-соціалізму. ОУН проти того, щоб один народ, здійснював імперіялістичні цілі, «визволяв», «брав під охорону», «під опіку» інші народи, бо за цими лукавими словами криється огидний зміст – поневолення, насильство, грабунок. Тому ОУН бореться проти російсько-большевицьких і німецьких загарбників, поки не очистить України від усіх «опікунів» і «визволителів», поки не здобуде Української Самостійної Соборної Держави (УССД), в якій селянин, робітник і інтелігент могтиме вільно, заможньо і культурно жити та розвиватися... Українська народня влада всі економічні ресурси та всю людську енергію спрямує на побудову нового державного порядку, справедливого соціяльного ладу, на економічне будівництво країни та культурне піднесення народу».

Ось так були визначені головні напрямні діяльності ОУН. Говорилося і про конкретні напрями боротьби націоналістів. Зокрема, за «індивідуальне та колективне користування землею, в залежності від волі селян», «за вільну працю, вільний вибір професії, вільний вибір місця праці», «за свободу профспілок», «за вільний доступ до всіх наукових і культурних надбань людства», «за свободу друку, слова, думки, переконань, віри й світогляду, проти офіційного накидання суспільності світоглядних доктрин і догм», «за повне право національних меншостей плекати свою власну по формі й по змісту національну культуру», «за рівність всіх громадян України, незалежно від їх національности, в державних та громадських правах та обов’язках, за рівне право на працю, заробіток і відпочинок»...

В основі майбутнього економічного ладу автори програмних документів бачили органічне поєднання державної та громадсько-кооперативної власності у промисловості, державної, кооперативної та приватної торгівлі, індивідуального й громадського землекористування, залежно від волі самих селян, – і водночас відкидали саму можливість допустити визиск працівників з боку як зажерливих капіталістів, так і комісарів-партократів.

А от про популярне нині ґендерне питання: «за повну рівність жінки з чоловіком в усіх громадських правах і обов'язках, за вільний доступ жінки до всіх шкіл, до всіх професій, за першочергове право жінки на фізично легшу працю, щоб жінка не шукала заробітку на праці в шахтах, рудниках та інших тяжких промислах і в наслідок цього не руйнувала свого здоров’я».

І про зовнішньополітичні орієнтири не було забуто. Отже: «Наші цілі здобудемо, вийшовши поза межі України та зв’язавши нашу боротьбу за УССД з боротьбою інших поневолених або загрожених імперіялізмами народів, зокрема народів Сходу, Прибалтики й Балканів, пропагуючи й реалізуючи наше гасло волі народам і людині й права кожного народу на самостійницькі національні держави та протиставитись реакційним концепціям і планам імперіалістів».

Іншими словами, нові програмні настанови ОУН були на рівні вимог часу і передового рівня розвитку демократичної політичної думки.

Слово і діло

Хтось може сказати, що все це були тільки слова, а насправді ніякого повороту не сталося. Мовляв, сталінська Конституція також проголошувала різні політичні свободи, а насправді все було зовсім інакше.

По-перше, сталінська Конституція СРСР насправді зовсім не проголошувала ніяких демократичних свобод. Ці «свободи» забезпечувалися виключно «у цілях зміцнення соціалістичного ладу» (ст.125). А стаття 126 фіксувала партійну природу радянської держави: «Найактивніші і найсвідоміші громадяни з рядів робітничого класу й інших прошарків трудящих об’єднуються у Всесоюзну комуністичну партію (більшовиків), яка є передовим загоном трудящих у їхній боротьбі за зміцнення і розвиток соціалістичного ладу і являє собою керівне ядро всіх організацій трудящих, як громадських, так і державних».

По-друге, практика показала, що керівництво ОУН прагне керуватися тими ідеологічними засадами, які ухвалив ІІІ ВЗУН. Це засвідчує, зокрема, поява у складі УПА значної кількості вояків іншого етнічного походження (у деяких регіонах, за свідченням керівників червоних партизан, число неукраїнців у складі УПА сягало 40%-50%!). Це засвідчує і стан господарства у контрольованих повстанцями районах Волині. Як пише петербурзький історик Олександр Ґоґун, у цих районах господарство було організоване більш ефективно, а селяни жили заможніше, ніж у сусідніх, контрольованих нацистами чи червоними партизанами. Нарешті, улітку 1944 року на багатопартійній основі була створена Українська Головна Визвольна Рада – передпарламент Повсталої України. Головою УГВР стає наддніпрянець Кирило Осьмак (у 1917-18 роках – член Центральної Ради), одним із його заступників – галицький ліберал, депутат польського Сейму Василь Мудрий, прем’єром та командувачем усіма збройними силами – генерал-хорунжий Роман Шухевич.

Зрозуміла річ, тривала жорстока війна, яка накладала істотні обмеження на реалізацію національно-демократичних ідей, але вектор руху був заданий. І для повстанців, і для шістдесятників та дисидентів, і для Народного Руху.

Виглядає, намагання нинішньої владної верхівки скасувати присвоєння Роману Шухевичу звання Героя України є за своїм глибинним підґрунтям прагненням дезавуювати ті політичні та соціальні цінності, за втілення яких боровся прем’єр Підпільної України. А ще – прагненням перекреслити положення чинної Конституції України про тисячолітню державотворчу традицію, звівши її виключно до часів СРСР, як це вже спробував зробити Віктор Янукович у промові до Дня Незалежності у 2010 році.

А ще Роман Шухевич особисто ненависний цій публіці тим, що він, інженер, піаніст, успішний бізнесмен, кинув геть усе заради безнадійної, на перший погляд, боротьби за свободу. Відчуваючи свою ницість у порівнянні з Шухевичем, можновладці водночас щосили прагнуть дегероїзувати його, щоб нинішні молоді українці не ставили свободу народу та свободу людини над усі інші земні вартості.

...Один із провідних ідеологів УГВР – Петро Полтава (Федун) – у ті роки писав, що повстанці ведуть боротьбу «за справжню демократію, проти диктатури і тоталітаризму всіх мастей, за свободу слова, друку, зборів, світогляду, за забезпечення за національними меншостями в України всіх національних і громадських прав, проти всесилля поліції, за таку владу в державі, яка найвищим своїм обов’язком уважатиме служіння інтересам народу, а не своїм імперіялістичним плянам».

Слова, наче написані сьогодні. А це означає, що боротьба триває, і від нині сущих поколінь залежить, чи скоро буде справа Романа Шухевича доведена до перемоги.

Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

http://www.radiosvoboda.org/a/2276957.html

Коментарі: 0

AZV

ОУН-УПА: фото-факты. (не для слабонервных)

21.05.14, 12:28
майдан, оун-упа, украина

http://slavgromada.wordpress.com/history/oun-upa/

Коментарі: 1

dedyscka

В Германии вышла книга об опасности «Свободы»

01.06.13, 18:22
"свобода", бандеровцы, оун-упа, тягнибок

В Германии вышло издание, осуждающее украинский национализм и радикальные движения наподобие партии ВО «Свобода», лидером которой является Олег Тягнибок.

Книга «Правые в Раде: „Свобода“, национализм и коллаборационизм с фашистами в Украине и Европе» напечатана берлинским издательством Verlag am Park.

Читать далее »

Коментарі: 0

Богдан Бо

Ярослав Стецько про Степана Бандеру

ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

ПЕРЕДМОВА

Багатство тематики, що її охоплює Степан Бандера у цій книзі, нехай не лякає вдумливого читача. Твори автора мають незмінно одну золоту нитку, яка проходить крізь усі міркування й глибинні аналізи подій і процесів української визвольної боротьби. Степан Бандера зосереджує свою увагу передусім на всебічній розробці перспектив української національно-визвольної революції, і це є центральна тема його інтелектуальної творчости. Підходячи до цієї основної теми, раз-у-раз з різних точок бачення, аналізуючи різні її аспекти з внутрішнього чи зовнішньо-політичного боку, автор розгортає власнопідметні, закономірні, — зумовлені українськими якостями й вартостями, ориґінально-українськими первнями, революційним незнищенним людським українським потенціялом і геополітичним становищем України, її природними багатствами, вродженим генієм та трудолюбивістю нації, — перспективи розвитку української національно-визвольної революції. Залізна логіка його арґументації, передбачливість щодо розвиткових процесів, стимульованих революційною ідеєю, революційними кадрами й революційною пляновою дією, аналіза внутрішніх протиріч імперії й системи, спричинюваних і поглиблюваних революційно-визвольними націоналістичними діями, — дає нам образ не лише зенітного пункту — всенароднього повстання, але й переможної визвольної війни уярмлених націй проти російського окупанта й більшовицької тиранської тоталітарної системи. Зосередження автора на цій головній справі визвольної боротьби України цілком не означає нехтування ним різновидних компонентів боротьби й росту нації взагалі.

Немає важливої проблеми у житті нації, якої Степан Бандера у своїй багатій інтелектуальній, публіцистичній і журналістичній творчості не заторкнув би, не менш і в своєму різноманітному листуванні, з оприлюдненням якого з різних причин ще доведеться зачекати. Але суть справи у тому, що в ієрархії вартостей і завдань Степан Бандера відсував усе другорядне, наприклад, внутрішньо-партійні суперечки, внутрішньо-український партійно-політичний комплекс на дальший плян, згл. вмуровував його відповідно до питомої ваги даного явища у велику будівлю успішного розгортання національно-визвольної революції.

Він аналізував всебічно значення спільного фронту поневолених російським імперіялізмом і комунізмом націй, об'єднаних в Антибільшовицькому Бльоці Народів (АБН), надаючи цій спільній боротьбі особливої ваги. Ставка на власні сили України у великому таборі поневолених націй, які життєво зацікавлені у розвалі російської імперії й знищенні більшовизму, — докладно розроблена автором як дороговказ не лише для революційної ОУН. Степан Бандера глибинно розумів найінтимніші тонкощі й можливі ускладнення спільного фронту поневолених націй, якщо не поставити його на правильних основах — респектування абсолютного суверенітету кожного партнера спільного фронту.

Автор бачив імперію й систему зсередини й іззовні, її слабкість і силу, яка радше полягала й полягає в духовій, ідейній і політичній слабкості вільних націй світу. Викриваючи політику т. зв. мирної коекзистенції майже чверть століття тому, автор як політичний візіонер передбачає усі від'ємні й руїнні елементи її для вільних націй. Його аргументацію того часу можна дослівно повторити стосовно сучасної політики т. зв. детанту.

Насправді з точки зору передбачливого не тільки революційно-визвольного лідера, але державного мужа високої якости, автор розкриває дійсну альтернативу до атомової війни, альтернативу, що її основні засади мають незмінне тривале значення.

Уважаючи, що шляхом визволення України та інших поневолених націй є орієнтація й розбудова власних сил революції, автор сміливо вимагає від вільних націй не трактувати України й інших поневолених націй як чинника, який постійно має стримувати більшовицьку навалу, а, навпаки, у власному інтересі вимагає від них включатися збройне у визвольну війну поневолених націй, усвідомивши її цілі й визнавши її носіїв господарями на власній землі, її суверенами. Це повинна би бути спільна визвольна війна у спільному інтересі проти більшовицької варварської аґресії, а жодна інтервенція “визволителів”, які на своїх баґнетах постійно несли нове рабство.

Визвольна революція приносила завжди незмірно менше жертв, ніж аґресивна, імперіялістична війна, чи масовий народовбивчий терор, зокрема російського більшовицького окупанта. Це автор переконливо довів.

Його розуміння національно-визвольної революції це не механічний процес розгортання лише технічно-революційних актів, чи виключно реакція на утиски й переслідування, але це глибинний, закорінений у світоглядових, ідеологічних, релігійних, культурних, правових, суспільних, традиційних вартостях української нації й людини — духово-орґанічний процес.

Автор наголошує зокрема первні духової революції, наростання революційного кипіння, революціонізацію широких народніх верств на усіх ланках життя, що в остаточному висліді об'єктивуватиметься в зенітній точці: всенародньому організованому збройному повстанні ОУН-УПА. Українська революція це передусім процес внутрішнього визволення нації й розбудження та самоусвідомлення її традиційних ориґінальних історично притаманних українських вартостей і якостей, які мають вирішальне значення у всеохопленні широких народніх кіл в ідейному аспекті, яке унаявнюється у дійовому та, у відповідний момент, у збройному аспекті.

Його тривожила можливість двофронтової війни України та інших поневолених народів проти двох варіянтів російських імперіялістів — більшовицьких і антикомуністичних, підтриманих евентуально деякими західніми державами. Як передбачливий стратег він всебічно розробляє оборонні заходи України, вказуючи на шляхи розщеплювання двофронтової війни. З його кругогляду не зникає й загроза та небезпека т. зв. націонал-комуністичної диверсії, проти якої він рекомендує успішні рецепти протидії.

Степан Бандера виводить свою теорію визвольної революції з глибинних ідеологічно-світоглядових, суспільно-політичних, економічно-програмових, релігійно-правних преміє християнського українського революційного визвольного націоналізму з питоменним українській нації історичним народоправством, з основними універсального значення ідеями “свобода народам” — “свобода людині”, які, — покладені в підвалину АБН, є метою визвольної революції: розвал російської імперії на незалежні національні держави поневолених нині народів у їхніх етнографічних межах і знищення комуністичної, тиранської, тоталітарної, монопартійної системи.

Степан Бандера не міг би бути визначним теоретиком української визвольної революції, якщо б він не був водночас її ідеологом, бо визвольна революція це не лише технічно-воєнна механіка, але передусім глибинні духово-світоглядові й політично-програмові та національно- і соціяльно-політичні процеси, що творять підґрунтя для збройної боротьби, партизанської, повстанської, чи регулярної визвольної війни.

Розв'язка проблеми внутрішньо-української політики була для Степана Бандери засобом мобілізації народу для визвольно-революційної боротьби, для скріплення революційно-визвольного потенціялу. Тому під тим кутом треба розглядати теж його концепцію виборного Закордонного Українського Національно-Визвольного Центру. Це було б помилкою припускати, що автор змінював свої засадничі погляди щодо цього — у різних часах оформлювання своїх праць. Суть його погляду лежала завжди не в афірмації тієї чи тієї організаційної форми, інституції, чи центру, але в актуальній придатності даної формації для скріплювання революційно-визвольної боротьби, з погляду суверенітету української політики й принципів формації даного центру, згідно з волею більшости народу та гарантії росту здорових політичних сил, які мають співтворити стосовну формацію.

Тому, враховуючи сукупність поглядів Степана Бандери, в осередку яких стоїть змаг за успішність національно-визвольної революції, кожен загально-національний всеукраїнський центр відповідає його поглядам, якщо іде назустріч скріпленню революційно-визвольної боротьби.

Степан Бандера вмів оцінити також ретроспективно всенародній збройний вклад, що врятував народ від багатомільйонових жертв терору й депортації. Розгортання і зміцнення революційного потенціялу двофронтової війни ОУН-УПА, а у тому зокрема понад десятирічна збройна боротьба, всенародне повстання УПА, мала у нашій історіософії останніх десятиріч в ньому теж особливого інтерпретатора.

Визначення історичного місця в новій періодизації української історії, українській державності, відновленій ЗО червня 1941 року, як дороговказові на історичному шляху нації й орієнтирові для вільних націй світу свідчить про його здатність думати великими історичними категоріями державного мужа-революціонера.

Степан Бандера був християнин-націоналіст, як це він постійно у своїх творах підкреслює, уважаючи, що Бог і Україна дають віру у перемогу та силу витримати терпіння, муки й лихоліття, а, якщо треба, то й мужньо прийняти смерть.

Степан Бандера був за справжнє, традиційне українське народоправство, і який близький він у всіх своїх поглядах до героїчних патріотичних шести- і семидесятників!

Степан Бандера ставився дуже критично до політики урядів західніх держав, а особливо уряду ЗСА, натавровуючи їхню політику стосовно України теж з погляду їхніх власних інтересів. Він убачав традиційне русофільство в них, брак віри в національну ідею, комерційно-еґоїстичний короткозорий підхід до істотних проблем буття чи небуття духової культури, вічних вартостей духу, свободи й справедливости для нації й людини.

Ідеї, кадри, дія — це три елементи, які проймають його визвольні міркування. Бувши надзвичайно толерантним до інакше-думаючих, респектуючи політичне зрізничкування громадськости, він присвячував особливу увагу розбудові Організації Українських Націоналістів (ОУН).

Для успіху революційної боротьби необхідна пробійна авангардна, монолітна, фанатична, з вірою у свої правди, сила. Ідеї перемагають, коли перемагають їх носії. ОУН це унапрямлююча, мобілізуюча й організуюча народ у боротьбі ідеологічно-політична формація. Без неї, без дороговказу, без організаційного орієнтиру немає перемоги широких кіл народу. Сама стихія без керми і вітрил не переможе у зударі з таким страшним ворогом, як Росія й її пробійна сила — КПСС. Проти КПСС мусить стояти по цім боці барикади ОУН і АБН. Проти НТС та інших єдиноне-ділимців стоїть теж ОУН. Ідеї єднають світоглядово й духово, конкретні напрямні вказують шлях боротьби, а Організація ґарантує систематичність, пляновість і правильність дії, мобілізуючи найширший фронт нації. Тому так високо цінував у своїх творах і у всьому своєму житті-боротьбі Степан Бандера революційну ОУН. І на шляху розбудови її поляг смертю Героя. Хто втратив віру в український націоналізм, хто прагне заступити будь-якоюсь намісткою ОУН, — стає проти революційно-визвольної концепції Степана Бандери, відступаючи від ідей великого подвижника визвольної революції, який у центрі уваги своїх міркувань ставить революційну ОУН, її ролю організатора революції.

Коротке було творче життя Степана Бандери. В концтаборах і у підвалах найгірших тюрем — предовгі роки — йому було заборонено писати. Він міг тільки передумувати в постійній непевності, чи будь-коли його думи й ідеї, концепції й пляни зможуть здійснюватися.

Духова спадщина Степана Бандери своїм змістом небуденна. Можливо, щойно майбутні історики виявлять, чи Степан Бандера героїкою свого життя, своїми чинами революціонера-націоналіста, лідера визвольної боротьби, а чи своїми ідеями й думками, теорією національно-визвольної революції, своїм вченням більше вплинув на успіх революційної боротьби. Проте, ледве чи можна відділити революціонера чину, організатора й прагматика революції від її теоретика та ідеолога !

Ярослав Стецько

“В кожному ідеологічному чи політичному русі найважливішу ролю відограють два основні його складники: ідея і людина. Провідні ідеї і світоглядові засади в ідеологічному русі та керівні програмові постанови в політичному — творять “душу”, істоту, внутрішній зміст руху. Люди, які визнають, поширюють і здійснюють ідеї та програму і з тією метою беруть активну участь в русі, — творять його живий, діючий організм.”

Степан Бандера

Коментарі: 0

dedyscka

Как бандеровцы уничтожали поляков Галичины

20.07.13, 09:02
оун-упа

Алексей Попов

14 июля польский президент Бронислав Коморовский побывал в Луцке на траурных мероприятиях по случаю 70-летия Волынской трагедии.

Двумя днями раньше польский сейм принял резолюцию, где назвал уничтожение поляков в те годы «этнической чисткой с признаками геноцида». Такое же определение дано и в принятой ранее резолюции сената страны.

О волынских событиях традиционно вспоминают в начале июля: кровопролитие в 1943-м достигло пика именно в эти дни; апогеем стало 11-е (канун дня Петра и Павла), когда были одновременно атакованы более 150 населенных пунктов.

Однако подобные расправы в тот период не ограничивались Волынью...

Волынь и Галичина — велики ли различия?

«Волынская резня», «Волынская трагедия» — эти общепринятые у нас названия сужают представление о происходившем 70 лет назад. Какой стереотип порождают они сейчас у тех, кто неравнодушен к проблеме, но не стремится глубоко вникать в нее, довольствуясь (как абсолютное большинство) полузнанием? Раз «Волынская» — значит, кровавые события имели место на Волыни. То есть в пределах нынешней Волынской области. Правда, некоторые знают: есть и более широкое историко-географическое понятие Волыни, включающее и Ровенскую обл., большую часть Житомирской, а также север Хмельницкой и Тернопольской. Это территория, которую полностью охватывала Волынская губерния Российской империи, а затем, уже частично, Волынское воеводство межвоенной Польши (Волынская, Ровенская области и север Тернопольской). Но как ни определяй границы Волыни, такая локализация тех событий влечет искаженный взгляд на них.

Ведь в массовом сознании украинский национализм вообще и ОУН-УПА в частности связаны в основном с теми украинскими землями, что входили в 1920—1939 гг. в состав Польши. То есть и с Галичиной, и с Волынью, но прежде всего с первой. И это в общем верное представление. Но раз мы говорим о Волынской трагедии — массовое сознание с ней Галичину не связывает. А значит, можно счесть, что там в те годы ничего аналогичного не случалось. Почему? Может, поляки в тех краях не селились? Или бандеровцы на самом деле меж собой существенно различались — и политика уничтожения поляков была не всеобщей, а локальной, обусловленной взглядами отдельных командиров, но не идеологией движения?

Есть и другие концепции. Например, три с лишним года назад участник форума «2000» под ником «Случайный Прохожий» писал:

«Селянские отряды УПА основной своей целью видели не некую абстрактную борьбу за некое абстрактное украинское государство, а борьбу за конкретный кусок земли. Отсюда кровавая резня на Волыни. Отсюда и жестокость в боевых действиях. Вооруженный селянин борется за кусок земли и свою хату... Например, на Волыни, из общего населения чуть более 2 млн., украинцев было 68%, поляков — 16,6%, евреев — 9,85%, немцев — 2,25%, русских — 1,13%, 2,17% чехи и другие национальности. Подавляющее большинство населения — польского (около 80%) и украинского (около 97%) — проживало в селе.

Резня имела наименование «Волынской», а не «Галицийской», потому что колонизация, вернее сказать полонизация, — проводилась и осады создавались в основном на землях Волыни и Западной Белоруссии.

На землях Галичины не было причин для крестьянской междоусобицы. И поясню почему. Почти все польское население проживало здесь в городах и местечках. Сельское население — почти исключительно украинцы».

Концепция весьма стройная, причем данные о национальном составе Волыни приведены в точном соответствии с результатами проходившей в 1931 г. второй переписи населения Польши. Вот только утверждение, что в селах Галичины поляков не было, полностью опровергается данными той же переписи, которые несложно найти в польской Википедии.

Например, в Чертковском уезде Тернопольского воеводства проживали в 1931 г. 40 866 украинцев (48,7%), 36 486 поляков (43,4%), 6474 еврея (7,7%). В уезде было всего четыре городских населенных пункта: город Чертков и местечки Белобожница, Ягельница и Улашковцы (сейчас все три — сёла). Их совокупное население — 25 035 человек. Из них в Черткове — 19 тыс., из которых 46,4% составляли поляки, 30% — евреи, 22,8% — украинцы. Даже если предположить, что все 6 тыс. жителей трех местечек были поляками, то все равно окажется, что более 22 тыс. представителей польской общины (свыше 60% их общей численности) жили в селах, а украинцы в сельской местности имели над поляками всего полуторное превосходство, а не пятикратное, как в селах Волыни.

Аналогичная картина наблюдалась и во всех других уездах трех воеводств (Львовского, Станиславского и Тернопольского) на которые была разделена Галичина. Правда, на Волыни действительно интенсивнее, чем в Галичине, развивалось осадничество — переселение в сельскую местность поляков из центральной Польши, которым доставались большие земельные наделы. Но после прихода Красной армии в 1939-м эта проблема была уже снята. Осадники (как правило, бывшие офицеры) считались особо неблагонадежным элементом. Им было посвящено отдельное постановление Совнаркома от 29 декабря 1939 г. И в том же году 90% осадников были депортированы.

Таким образом, с учетом большей доли поляков среди сельского населения (тогда как на Волыни осадники были ликвидированы), стимул для земельного передела — а значит, и для крестьянской междоусобицы — в Галичине создался даже более сильный.

И междоусобица была в обоих регионах.

Страницы: 1 2 3

Коментарі: 0

dedyscka

Бандеровская ОУН в годы войны. Какие цели ставили бандеровцы

24.11.12, 05:45
история украины, оун-упа

Провозглашение Акта независимости Украины в июле 1941 года в Тернополе. Слева портрет С. Бандеры, в центре — А. Гитлера, справа — Е. Коновальца).

На этот вопрос мы уже в значительной степени ответили в предыдущих материалах. Вернее сказать так: на этот вопрос уже частично ответили документально сами же функционеры (Бандера, Стецько и др.) ОУН-бандеровцев. Однако, для полной ясности приведем несколько программных официальных документов этой организации накануне и во время Великой Отечественной Войны.

В декабре 1940 р.ОУН-бандеровцев издала «Манифест Организации Украинских националистов под руководством Степана Бандеры». Весь этот документ изобилует националистическими лозунгами и примитивной пропагандистской демагогией. Приведем лишь несколько положений из этого документа.

"Разваливая навсегда ужасную тюрьму народов — Московскую империю — творим новый справедливый строй и закладываем основы нового политического уклада мира"1. (Здесь и ниже выделено мной — В. М.)

Эти намерения о «новом строе» и «новом политическом укладе», как видим, полностью соответствовали нацистскому «новому порядку» в Европе и мире.

И дальше:

«Несем новый строй Восточной Европе и подмосковной Азии». Следовательно, в «Манифесте» бандеровцы безоговорочно декларировали, что они идут в фарватере той политики, которую провозгласили и претворяли в жизнь Гитлер и нацисты.

В специальной инструкции «Программные документы ОУН Бандеры», датированной апрелем 1941 г., специально выделены «политические постановления». Приведем несколько из них:

"...ОУН борется за Украинское Суверенное Соборное государство, за освобождение порабощенных Москвой народов Восточной Европы и Азии, за новый справедливый строй на руинах Московской империи СССР.

3. ОУН становится во главе тех украинских революционных течений и сотрудничает с теми революционными движениями порабощенных Москвой народов и с теми государствами, которые стремятся к полному развалу СССР. ОУН считает союзниками Украины все государства, политические группировки и силы, которые заинтересованы в развале СССР и в создании ни от кого независимого Украинского Суверенного Соборного Государства"2.

Если в предыдущих документах провозглашались общие, даже абстрактные лозунги, и такие же планы, то уже в мае в 1941 г. ОУН-бандеровцев издала новую инструкцию под названием «Политические указания ОУН Бандеры», где в несколько закамуфлированной, но достаточно определенной, форме говорится:

"...Собственной борьбой, построением собственного государства собственными силами и по собственной инициативе получить себе роль субъекта и партнера, участника войны и сотворца нового строя на руинах Московской империи.

Отбрасываем роль обсерватора (созерцателя) и пассивно-выжидательную позу во время событий, которые будут происходить на украинской земле, а в частности против войны других государств против Москвы и их владычества«3.

Из выше сказанного можно судить о том, что бандеровцам еще накануне войны стало достоверно известно о войне гитлеровской Германии против Советского Союза, к которой они также так интенсивно готовились. Однако, они не хотели, как видим, быть обычными обсерваторами (созерцателями) событий, а стремились занять роль „субъекта и партнера“ в этой войне „против Москвы“. Но чьим партнером» и чьим «сотворцом нового строя» они мечтали и хотели так немедленно стать? Вполне понятно «чьим»! Гитлеровской Германии!

Дальше в той же инструкции отмечено:

«...Государства, которые ведут борьбу с Москвой и не относятся враждебно к Украине, трактуем как естественных союзников». (Выделено в документе — В.М.).

В Центральном государственном архиве высших органов государственной власти Украины есть документ, который дополняет вышеприведенные положения. Он именуется «Борьба и деятельность ОУН во время войны». Этот документ — довольно некачественный отпечаток машинописной формы, однако отдельные места читаются четко. В нем выделены, в частности, такие установки: «Политические указания», «Акции на ЗУЗ» (Западно-украинских землях — В.М.), «Указания в первые дни организации государственной жизни» и другие.

Здесь, в частности, отмечено:

"Когда советармия расшатана, режим ослабляется, КА (Красная Армия — В.М.) не способна при решительном натиске изнутри оказывать длительное сопротивление — ОУН начинает вооруженную борьбу, вооруженное снабжение, ТОТАЛЬНУЮ (выделено большими буквами — В.М.) борьбу. Это значит: ОУН выходит явно и славно на арену жизни. Начинается взрыв Украинской Революции"4.

И дальше:

"Борьба должна быть твердой, рьяной, безоглядной и беспощадной. Героической, альказарской (альказары — защитники городов-крепостей во времена средневековья — В.М.).

... На ЗУЗ может быть лишь пресса националистического содержания, как в целом и издательская деятельность: это самое касается всех прочих средств пропаганды (радио, театр, фильм и т. д.), в то же время публичные собрания, где распространялись бы националистические идеи и кличи, запрещаются...

... Воспитание молодежи вообще и воспитание ее проводников должны безраздельно принадлежать ОУН."5.

В подразделении «Меншинова (то есть: национальная — В.М.) политика» отмечено:

«Национальные меньшинства разделяются на а) дружественные нам, то есть членов до сих пор порабощенных народов, и б) враждебные нам — москали, поляки, жиды... Истреблять в борьбе, в первую очередь тех, кто будет защищать режим: переселение на их земли, истреблять главным образом интеллигенцию, которую не допускать ни к каким руководящим органам, и вообще делать невозможным продуцирование интеллигенции... Польских крестьян ассимилировать... Предводителей уничтожать... Ассимиляция жидов исключается».

В пункте «Загальні пригадки» приказано:

"а) Наша власть должна быть страшной для ее противников. Террор для чужестранцев-врагов и своих-предателей — творческая свобода, дыхание новых идей украинца-хозяина собственной земли должно из каждого чина, в их каждом шаге пробиваться"6. (Здесь и выше выделено мной — В. М.).

Страницы: 1 2 3

Коментарі: 0

Богдан Бо

Семчишин-"Кривоніс" бойовий командир УПА

Біографія і суть життя бойового командира УПА Семчишин-"Кривоноса"

https://www.youtube.com/watch?v=N-kxZp7rB64

Коментарі: 0

Богдан Бо

Хроніка Української повстанської армії 1942-1954 Частина Друга

Друга частина документального фільму, який розповідає про історію Української повстанської армії 1942-1954 років крізь призму свідчень тридцяти чотирьох очевидців та безпосередніх учасників подій (з понад сто опитаних).

Творці стрічки пропонують подивитися на український повстанський рух з перспективи «простих людей», без пафосу, містифікацій та пропагандистських кліше. Усні історії відкривають нетрадиційний погляд на природу боротьби УПА, дають змогу відчути атмосферу та дух епохи, зануритися у вир бурхливих подій.

Історичний нарис у фільмі не претендує на вичерпність, водночас намагається дати відповіді на питання: що змушувало людей йти зі зброєю до лісу, в чому полягав феномен самоорганізованості під час створення УПА, в чому криється причина довготривалості повстанської боротьби і чому залишилися незнищенною ідея, за яку боролися українці.

Любов та ненависть, відданість та зрада, героїзм та слабкодухість – все це поєдналося в історії УПА, не залишивши місце тільки для чорних, або білих фарб.

Коментарі: 0