Велика Вітчизняна - знана і незнана.

Останнім часом, і ви, мабуть, з цим погодитесь, однією з найпомітніших
ознак суттєвих змін у суспільній свідомості став величезний інтерес до
вітчизняної історії, і передовсім до її складних, трагічних сторінок,
до періодів і фактів, про які ми знали не всю правду або які протягом
десятиріч ретушувалися, перекручувалися, прикрашалися.[ далі ]

Хіба
можуть навчати росіяни українців.








0
коментарі:

1. Війна: український рахунок Серії 1-9
2. Ціна перемоги Серії 1-5
заходьте і скачуйте в кого як вийде
http://www.ex.ua/user/rjasne

      Василь Васильович Брензович був ровесником Чехословацької Республіки. Але в 1942 році такої держави вже не було (Закарпаття, яке до війни входило до складу Чехословаччини, на той час було окуповане Хортиською Угорщиною) і його мобілізували до "мадярської" армії й відправили на Східний фронт, де і перейшов на бік Червоної Армії. Як громадянин Чехословаччини, був відразу направлений до чехословацької військової частини в СРСР. Пройшов відповідну підготовку водія танка і став воїном другого танкового батальйону 1 Чехословацької танкової бригади. Того самого батальйону, де командиром танкової роти був і майбутній Герой Радянського Союзу та Чехословаччини Степан Вайда ...
      Фронтові дороги танкіста Василя Брензовича невіддільні від шляхів його військової частини. На початку 1945-го всі три батальйони Чехословацької танкової бригади поповнили особовий склад, в т.ч. і за рахунок закарпатських «добровольців». Отримали від радянського командування і 65 нових танків Т-34. Прискорений курс навчання проходив у словацькому місті Кежмарок, звідси через польську територію Чехословацьку танкову бригаду перекинули у Верхню Сілезію. А потім її зарахували до складу радянської 38-ї армії і чехословацькі танкісти наступали в напрямку Моравської Острави. Для другого танкового батальйону, у складі котрого воював В. Брензович, найважчим став бій за польське місто Творкув. Зустрівшись тут із німецькими «тиграми» й «пантерами», 2-й батальйон танкової бригади вимушений був зайняти кругову оборону, командування якою взяв на себе командир танкової роти поручик Степан Вайда. Після того бою він стане капітаном, а ще Героєм Чехословаччини і Героєм Радянського Союзу. Але посмертно...
      Під вечів 6 квітня 1945 року ворожий снайпер обірвав життя мужнього командира, котрий був родом із Тячівщини. А свободнік 2-го батальйону вийшов із того бою живим. За умілі дії Василя Брензовича нагородили орденом Червоної Зірки.
      А ще в бою за м. Творкув чехословацьких танкістів вразила смерть їх побратима із 1-го танкового батальйону Івана Країла. Він згорів у своїй бойовій машині, згорів так, що жодних останків не залишилося. Тому і похорону його тоді не було...
      Моравську Остраву – сталеливарну і кам’яновугільну базу фашистів захищали 18 піхотних та кілька танкових дивізій, а також корпус озброєних до зубів есесівців. Побудовані заздалегідь укріплення німці зміцнили ще й закопаними в землю танками і протитанковими гарматами, створили «зондеркоманди» есесівців, озброєних фауст-патронами. А командувач цього угрупуваня німецьких військових частин фельдмаршал Шернер наказав ще й розстрілювати кожного, хто самовільно спробує залишити бойову позицію. Чехословацькі танкісти розпочали наступ 15 квітня у складі 38-ої армії генерал-полковника Москаленка з метою вийти на рубіж автостради Опава – Острава.
    І запалахкотіли на опавських полях, мов смолоскипи, і радянські, і чеські танки. 16 квітня згорів у танку десятник Сабов Михайло Дмитрович, родом із с. Іза. Із далекого м. Бузулук прийшов він сюди до маєтку Альбертовце, де його, обгорілого, хоронили друзі – танкісти.
Наступного дня – 17 квітня 1945 року згорів у танку 19-річний Михайло Декет із Тячівщини. Лише 2 лютого 1945-го він став танкістом 3-го батальйону і впав невдовзі за опавське село Болатіце.
     Того ж 17 квітня в бою за це ж Болатіце загинув і свободнік В. В. Брензович... Їх, та всіх тих, що загинули в цьому бою , хоронили 19 квітня на південно-західній окраїні села...   Завдяки сотням і тисячам таких, як вони, тут, під Опавою, німцям не вдалося зупинити наступаючих. Тікаючи, вони підпалили місто. 21 квітня чехословацькі танки у складі радянського війська вступили в палаючу Опаву...
      30 квітня 1945-го на куполі спаленого берлінського рейхстагу замайорів Прапор Перемоги. Того ж 30 квітня танкісти Чехословацької бригади увійшли у Моравську Остраву. Свободніка Василя Брензовича, як і всіх тих, що в ім’я Перемоги згоріли у жертовному вогні Великої війни, серед переможців вже не було...
    ...А під високими Бескидами, у затраченому серед гір і лісів селі Сухий (Великоберезняського району Закарпатської області) продовжували ждати воїна-танкіста дружина Марія Боринська і трирічний синочок Василько.
      Збереглася погосподарська книга тодішньої Сухівської сільради за 1946-1947 роки, яка дає змогу побачити, яким було життя солдатської вдови і її сина. Вони проживали в господарстві № 52 разом із матір’ю Бернзовича В.В. і її трьома дітьми. Колгоспу і ті роки ще не було і сім’я трудилася на чотирьох гектарах землі, із яких засівали ( переважно вівсом і житом ) майже три гекрати. Мали в господарстві одного коня і три корови. І все це утримували на своїх плечах дві жінки – мати загиблого ( Пайзяк Ганна ) і її невістка...
     Зберігся досі і протокол комісії по призначенню пенсій і допомог при Округовому Народному Комітеті у Великому Березному від 30 жовтня 1945 року, згідного котрого сім’ї загиблого фронтовика призначено щомісячну допомогу в розмірі 125 пенге. А на зворотньому його боці відмічено, що 09.11.1945 згаданій сім’ї виплачено відразу за жовтень і листопад 250 пенге, а 04.12.1945 їм виплачено вже 50 радянських рублів за грудень. З 1 жовтня 1946 року сім’ї загиблого військовослужбовця призначено пенсію в сумі 214 карбованців.
       В 1947 році Марія Олексіївна із п’ятирічним сином перейшла в господарство № 23 Крайнянського Степана, тобто вдруге вийшла заміж.
       Малий Василько про свого батька чув, звичайно, часто, але не міг його пам’ятати. А ще дуже не любив гратися у «руських і німців», тобто у війну, котра забрала у нього батька. Змалку закохався у гармошку і добре на ній грав. Невідомий фотограф вдало зафіксував мить, коли хлопець із улюбленою гармошкою сидить поряд із своїми ровесниками ( Василь Цигак і Василь Готра ), котрі гордяться своїми гімнастерками і фуражками із зірками...
По війні прах воїнів із багатьох опавських сіл перепоховали на військовий цвинтар м. Глучін. Тут зійшлися разом і Василь Брензович, і Михайло Декет, і Михайло Сабов, і Іван Країло, і багато інших, хто згорів на тій війні у прямому і переносному значенні. А в Сухому давно вже померла колишня солдатська вдова Марія і давно не живе у селі її єдиний син...

Виписка із особової справи Брензовича Василя:
«Дата і місце народження: 22.11.1919, Суха, Велика Березна.
Фах: землероб.
Освіта : 8 класів сільської школи.
Сімейний стан: жонатий, одна дитина.
Дата вступу до закордонної частини: 10.03.1944.
Військова частина: 1 чехословацька танкова бригада, 2-й танковий батальйон.
Звання: свободнік.
Особове число: 15877.
Коли і де загинув: 17.04.1945, с. Болатіце, окр. Опава, згорів у танку.
Документ про смерть: наказ 1 чех. танк. бриг. № 23/45 від 19.04.1945.
Місце поховання: південно-західна окраїна с. Болатіце.
Нагороди: Чехословацький бойовий хрест зр.1939р.; Чехословацький бойовий хрест зр. 1939 р., медаль за хоробрість, радянський орден Червоної Зірки».







На фото: 1. Василь Брензович ( у центрі ) та Василь Цигак (стоїть у чорному одязі).
2. Василь Брензович (третій зліва);
3. Пенсійне посвідчення Марії Брензович

(продовження, початок Военная проза Бориса Васильева Ч-1)
Рассказ «Пятница» («Юность», 1970, № 6) войны как бы совсем и не касается. Действие его развивается в праздничный день 22 июня 1941 года... Веселая массовка молодежи одного из московских заводов. Лес, солнечная поляна, песни, танцы, веселье. Три друга: кузнец Федор, заводской поэт Сеня, монтер Костя. Влюбленная пара: Костя и молоденькая библиотекарша Капа. Для них в этот день перестали существовать и пространство, и время. Костя говорит Капе: «Капелька!.. Ты моё воскресенье». Капа же, исходя из романа «Робинзон Крузо», объявляет себя «Пятницей». «Я твоя Пятница. Твоя Пятница, слышишь?.. Обними меня. Крепко, крепко!.. »
Счастье настолько овладело влюбленными, что они нимало не задумываются над тем, что происходит в близлежащей деревне. «Вой стоял над деревней, бабий вой над покойником, над минувшим счастьем, над прожитой жизнью...» Им было не до этого. Им и в голову не могло прийти, что в это воскресенье — 22 июня 1941 года — началась Отечественная война.
[ далі ]

Давно отгремели залпы Великой Отечественной войны. Но о ней продолжают вспоминать, рассказывать, писать. И вспоминают и рассказывают, естественно, по-разному, по-своему, часто о своём. Решить вопрос о том, что и как рассказать о войне, во многих случаях оказывается не так просто. Что же важно в наши дни знать и помнить о войне, о том, «как всё было»? О чём обязаны советские люди не забывать и помнить вечно? Что из рассказов о войне способно взволновать ум и сердце нашего современника, нашей молодежи?
В рассказе Бориса Васильева «Ветеран» («Юность», 1973, № 4) выступить с воспоминаниями о войне на вечере в заводском Доме культуры поручено ветерану войны бухгалтеру Алевтине Ивановне Копиковой. Ветеран оказался в крайне затруднительном положении. О чём, о ком и что она расскажет? Дело в том, что Алевтина Ивановна прошла войну бойцом банно-прачечного отряда, а попросту говоря — прачкой. Всю войну бойцы этого отряда простояли за корытами... «И чего им нас-то вспоминать, какие мы солдаты,— говорит Алевтина Ивановна.— Я же не на передовой. Я же...»
[ далі ]

З нагоди наближення 9 травня

Борис Васильев

ВЕТЕРАН

—  Алевтина Ивановна, что же это вы свои факты скрываете? Нехорошо!
Старший бухгалтер отдела сбыта Алевтина Ивановна Коникова — пятидесятилетняя, в меру полненькая и еще не утратившая инстинктивного желания нравиться,— удивленно смотрела на секретаря комсомольской организации фабрики. Секретарь был юношески самоуверен, горласт и глядел с победоносным торжеством.
— Я ничего не скрыла, — начала она, лихорадочно припоминая все анкеты, когда-либо заполненные ею.— Я всегда...
—  Да вы же, оказывается, ветеран!
[ далі ]

Як відомо, у наших предків вважалося, що всі добрі
і важливі справи потрібно робити за дня, при світлі Сонця. Але це у нас, Докиєвській і
Києвській Державі. А у нашого споконвічного ворога і історичного
антагоніста Русі - Московії, як зазначали давні мандрівники у своїх
записах, всі справи починалися робитися ближче ночі, або і вночі, як це
було у Великих Князів московських, що не могло не дивувати, адже ніч
могла бути тільки уділом татя або ж розбійника.

Зважаючи, що Україна - невільно духовно держава та ще й політично,
неважко прослідкувати риси діяльності східного сусіда на нашій землі.
Одним із таких деструктивних елементів державності України є Московська
Ортодоксія, ще відома як Українська Православна Церква, встидливо
самозамовчувана, Московського Пархату, тобто Патріархату. Ні для кого не
є секретом, що вона є явним розсадником ворожих Україні настроїв,
прикриттям ФСБ на нашій території. Цій церкві у нас можна ВСЕ. Тим
більше, що і новоявлений Президент - прихожанин ворожої Україні
структури.

У 2007 році тишком, вночі, тайкома, "аки таті" вони спорудили щось
наподобі псячої буди під прикриттям циркового антуражу.



Це сталося біля фундаментів Десятинної церкви. Після цього вони почали
активно обживати територію, по-господарськи придивляючись і до фундаментів давньої споруди.

 Ось вони, герої дня, тобто ночі. До речі, зліва - дзвонар, "божій чєлавєк", як він себе
називає на зіпсованому суржику одного із староболгарських діалектів. Він
неодноразово порушував закон, повинен сидіти у в"язниці, але міліція
цнотливо закриває на його подвиги очі, оскільки церква і міліція у нас -
це дві ланки одного кримінального простору. Та ще й московського
пархату, прихожанином якого є сам "Папа".

Досьогодні стоїть ця незаконнопоставлена споруда посеред Києва, у самому його серці. 

І от, минулої ночі до Десятинної церкви поїхав бетоновоз для заливки
фундаменту. На вилик небайдужих, з"явилася міліція, незаконне
будівництво ж... Коли наряд приїхав, піп із двома охоронцями розкидали
бетон у викопані рови. Міліція спитала про дозвіл, ті дозволу не мали,
але сказали що дозвіл є. "Охоронці порядку", скоріше всього прийшли
тільки задля порядку. Записавши паспортні дані особи, яка викликала
міліцію, вони пригрозили, що на наступний раз штрафуватимуть за
неправдивий виклик...

І хто скаже, чи є ще в Україні закон? А чи і не було?

Holding on
          Не здавайтеся!

Автори Brooker / Reid
Виконує Гарі Брукер

Zika nor nama ... hesah!

Through this hourglass
         Стрімко пересипаються піщинки
Sands are running fast
         в цьому пісочному годиннику.
In deserted plains
         На висихлих рівнинах
Kingdoms write their names
         царства вписують свої імена.
On these burning sands
         В цих випалених пустелях
Kingdoms show their hands
         королівства демонструють свою могутність.
In these killing fields
         На цих полях битв
Soldiers show their steel
         солдати виявляють свою відданість.
The men who play the gods of war
         А ось і ті, хто має себе за богів війни,
They stay behind the guarded door
         ці сидять за дверима з охороною.
And hostages who seek release
         А ось заручники, хто жадає визволення,
They're crying out to keep the peace
         вони закликають до збереження миру.

Holding on ... Holding on
        Тримайтеся... Не здавайтеся...
One day we will be free, one day if we're strong
        колись ми станемо вільними, колись... якщо ми сильні.
Holding on ... Holding on
        Тримайтеся... Не здавайтеся...
Through the shadows cast to a brighter day
         Крізь морок вирушайте до світлого дня!

In these fields of stone
        На тих скам'янілих полях
Far away from home
        далеко від батьківщини,
In this vale of tears
       в тій долині сліз
Young men waste their years
         молоді люди марнують свої життя.
The men who play the gods of war
        Ті, хто має себе за богів війни,
They stay behind the guarded door
        ці сидять за дверима з охороною.
Religious leaders teaching hate
        Релігійні вожді сповідують ненависть,
Praise the war and call it fate
        славлять війну і називають це долею.

СЛУХАТИ

  Іван Андрійович Варгулич (1909-1942) із верховинського села Бистра був серед тих, хто зі зброєю в руках став на шляху коричневої чуми фашизму ще в 1936-1939 рр.. на теренах Іспанської республіки.
     Народився і виріс майбутній антифашист у гірському селі нашого краю Верховина Бистра (Великоберезняського району Закарпатської області). Його родина належала до малоземельних, тому Іван був змушений податися на заробітки.
     Спочатку опинився у словацькому містечку Міхаловце, а потім емігрував аж у Бельгію. Тут, у місті Льєж, пішов працювати на вугільну шахту, а потім через скорочення шахтарів став безробітним. Без довгих вагань записався добровольцем іспанської республіканської армії.
      Документально засвідчено, що у 1938 році Іван Варгулич воював у Іспанії в складі інтернаціональної бригади 45-ої дивізії, тричі був поранений. Сам про один з епізодів маловідомої для наших сучасників війни розповідав так:
     «Коли надійшла команда про відкликання інтернаціональної бригади з Іспанії, розпочалася евакуація у напрямку до французького кордону. Але війська профашистського диктатора Франко наступали дуже швидко. Тоді командування республіканської армії  звернулося до нас з проханням зупинитися і стримати наступ франкістів, прикривши таким чином організований відступ республіканців до Франції. Кожен вирішував за себе добровільно. У числі добровольців опинився і я. У наступному бою мене поранило у шию та ногу...».    Цілком очевидно, що мова іде про заключні акорди громадянської війни в Іспанії і, зокрема, про бої у грудні 1938-го та лютому 1939-го у провінції Каталонія на північ від міста Барселона.
   Подальша доля іпсанського волонтера  з Ужанської Верховини була наступною: концтабори Аржелес в Іспанії і Боре на півдні Франції, звідки волонтерів інтернаціоналістів відправили по своїх країнах. Так учорашній камрадо (по-іспанськи товариш) Варгулич знову опинився у бельгійському місті Льєж. Знову працював там у шахті, а коли німецькі фашисти окупували країну, переїхав до німецького міста Гельсінкірхерхорст. Звідси попросився у відпустку до рідного села.
   Була вже осінь 1940-го. Деякий час Іван перебував у своїх сестер, але ті жили бідно і бути на утриманні їх сімей невдовзі не схотів. До того ж, ним зацікавилися мадярські жандарі.
     А сталося це так. Василь Вудмаска, бойовий побратим Івана по іспанській війні і його земляк, розповів про їх пригоди у далекій Іспанії своїй дружині Олені Лукан, а та довела все до відома жандарів. Не чекаючи арешту,  11 березня 1941 року поблизу с. Сянки Іван Варгулич перетнув кордон СРСР. Червоні прикордонники повезли його у селище Сколе. І почалися довгі допити. Та обставина, що Іван перебував і працював деякий час на території Німеччини, давала змогу енкаведистам підозрювати його у шпигунстві. Не допомагала і участь у боротьбі із фашистами в Іспанії...
   16 грудня 1941 року «особлива нарада» засудила І. А. Варгулича  на 5 років ув’язнення і вислала у Вятський табір, де 30 липня 1942 року він помер. Так радянська влада оцінила діяльність добровольця-антифашиста.