Цього тижня, 21 листопада, Україна вперше відзначила День десантно-штурмових військ Збройних сил України. Раніше День десантника святкували 2 серпня. Повітряно-десантні війська завжди вважалися армійською елітою, а служба в них – найважчим випробуванням, але водночас і дуже престижним. Українським десантникам судилося відіграти важливу роль під час проведення Антитерористичної операції на сході України, зокрема і у боях за Луганське летовище.
Незламно давала відсіч ворогові і 80 окрема десантно-штурмова бригада, яка дислокується у Львові. У квітні 2014-го львівські десантники взяли під охорону стратегічний об’єкт, не підозрюючи, що їм доведеться втримувати летовище 146 днів. Сьогодні цих відважних хлопців називають кіборгами. Самі ж бійці кажуть, що така назва їм навіть імпонує.
Богдан Дишко – десантник 80 окремої десантно-штурмової бригади, кіборг Луганського аеропорту, головний сержант десантно-штурмового взводу погодився розповісти “Львівській Пошті” про усі подробиці боїв за аеропорт. Він також брав участь у бойових діях в Артемівську, Мар’їнці, Лисичанську, Авдіївці та у Пісках.
Попри все пережите, Богдан вражає своєю стриманістю та оптимізмом. Зізнається, що війна таки змінила його, однак, тільки у кращу сторону.
– У 2005 році мене призвали на строкову службу до армії. Відслужив рік строкової служби на посаді кулеметника на БТР-80. Після звільнення трішки працював у сфері будівництва. Згодом, у 2007-ому, навіть вступив на навчання у тоді ще Академію митної служби України, що в Дніпрі. Однак всі ці роки відчував, що мені чогось не вистачає.
Це була певною мірою навіть ностальгія за тими часами, коли служив в армії. Хотілося знову поринути у вир цих подій: полігони, стрільби, стрибки з парашутом. І тому у 2012-ому я твердо вирішив йти на контрактну службу у 80-ту окрему десантно-штурмову бригаду у Львові. І вже у лютому 2013 року підписав контракт на посаду кулеметника на БТР-80. Тепер така посада, до слова, називається навідник. Так і почалась нова сторінка мого життя. Зізнаюсь, що тоді й подумати собі не міг, які непрості події ще матиму на шляху.
– Яким вам запам’ятався день, коли отримали приказ давати відсіч ворогові?
– Весна 2014-го. Ми тоді якраз із хлопцями були на полігоні. Пригадую, що ще завтра планував здійснити два стрибки з парашутом, але вже ввечері нас збирають командири і на шикуванні повідомляють, що військові підрозділи Російської Федерації ввійшли до Криму на абсолютно
незаконних підставах. Тому по всіх Збройних силах України оголосили бойову тривогу. За особовим складом мого батальйону вирушила техніка з частини, щоб забрати нас із полігону. Видали зброю. Це зайняло небагато часу, але тоді, як на мене, час минав повільно. Ми чекали наказів, команд. Та, мабуть, приймались рішення, які завдання виконуватиме саме наше бригада.
– Чи знали ви в той час, куди їхатимете?
- По правді кажучи, до останнього моменту ми вважали, що матимемо завдання у напрямку Криму, адже тоді якраз вся увага країни була прикута до півострова. І всі були дуже здивовані, коли літак сів у Міжнародному аеропорту “Бориспіль” у непасажирських терміналах. Тоді нам і повідомили, що прямуємо не в Крим, а на північний схід України, у містечко Гончарівське. Вже в той час розуміли, що вторгнення ворога можна очікувати на території України з будь-яких напрямків – з Чернігівщини, Сумщини, Луганщини тощо. Однак, щоби встановити контроль по всій лінії кордону, на мій погляд, не вистачало об’ємних підрозділів, які б це одразу все взяли під охорону.
– Це все наближалось до 8 квітня…
– На той час ще ніхто не знав, що буде далі і як буде. У певні моменти навіть здавалося, що все почало налагоджуватися. Але одного дня нас підняли вночі. Ми швидко зібралися, отримали завдання. Розсілися по екіпажах і вирушили у дорогу. Було якесь навіть передчуття і я, пригадую, навіть жартома сказав товаришам, що ще в Луганську ми не були. І тут ми приїжджаємо саме у Міжнародний аеропорт “Луганськ”.
– Як сприйняв ваш приїзд колектив летовища?
– Працівники аеропорту поділились на привітних і не дуже. Останні просто уникали спілкування з нами. Але ми на це не зважали. Адже виконували завдання, яке полягало у тому, щоби взяти під свою охорону та контроль всі об’єкти цього аеропорту та стежити, аби жоден літак без нашого дозволу і підтвердження, особливо якщо мова про якийсь військовий літак, не міг здійснити посадку.
Потрібно розуміти, що летовище – це стратегічний об’єкт, який дозволяє швидко у певній ділянці наростити великий об’єм сили з технікою, засобами, продукцією. Одразу в перший день перебування там ми організували кілька постів, сформували екіпажі та зміни чергування. Разом із хлопцями я тоді охороняв дальній західний привід аеропорту, що неподалік села Георгіївка. Певною мірою нам пощастило, бо тоді поля були ще необроблені, і коли на вулиці сира погода, то до нашого об’єкту було неможливо пройти непомітним. Таким чином ми повністю контролювали ситуацію.
Віч-на-віч із ворогом
– Коли ситуація почала загострюватись?
– Одразу після Великодня на мій об’єкт на “жигулях” приїхали четверо чоловіків, двоє з них були у камуфляжі, ще двоє – у цивільному одязі. Вони зупинили машину на півдорозі до об’єкту і дуже нахабно себе вели. Разом зі ще одним бійцем вирішив піти з ними на переговори. Один з них одразу спитав мене, чи маю я намір у нього стріляти. Запитує мене російською, кому я давав присягу. На що я відповідаю: “Народу України”. Тоді він показує мені свій паспорт із Луганською пропискою і каже: “Я гражданин Украины тоже”. Відповідаю йому, що все чудово бачу, однак, пояснюю, що цей об’єкт знаходиться під охороною, і перебувати тут без відповідного дозволу суворо заборонено. Тому попросив їх залишити територію летовища. Після цього один з них виймає посвідчення офіцера МВС, і каже мені: “Я майор милиции. Давайте все это собирайте. Где ваш БТР, оружие – все сдавайте мне. Вы снимаетесь отсюда”.
Щоби переконати мене, наші “гості” ще гортали фото на планшеті, показували, що мають міномети, а тому можуть обстріляти наш об’єкт разом зі мною і хлопцями. І ще приговорювали: “Ты вообще знаешь, что это такое?!”. Вони думали, що аеропорт охороняють молоді, “зелені” хлопці. Але вони не врахували, що це саме 80 окрема десантно-штурмова бригада, яка має за плечима цілу низку навчань, в тому числі і міжнародних.
Бойовики навіть пропонували нам, як вони казали, “зняти кіно”. Ніби ми з боєм втратили БТР, склали боєприпаси, попали в полон. Щоб пізніше у держави до нас не було жодних претензій. Я їм тоді пояснив, що це повні нісенітниці. І при будь-яких їхніх діях, які загрожують нашому життю чи безпеці об'єкту, ми будемо відкривати вогонь. І при подальшому неприпиненні цих дій – вогонь буде на ураження. Вони зрозуміли, що ми налаштовані серйозно, а тому просто поїхали звідти до самого аеропорту, щоб спробувати домовитися зі старшими.
– Як тривали ваші будні в аеропорту?
– Коли була нагода, то у вільний час займалися спортом, відпочивали, телефонували додому до рідних. Це допомагало трохи пришвидшити час. Бо час на передовій ніби сповільнювався. До слова скажу, що будівля аеропорту на той час була в дуже хорошому стані. Кілька років до бойових дій його відновили. Після польових харчувань і умов, ми мали можливість нарешті нормально помитися, випрати свій одяг, поїсти. Там також були банкомати, тому хлопці мали доступ до своїх зарплатних коштів.
фото: slovoidilo.uaБез доступу до води та перший відчай
– Під час боїв за Луганський аеропорт, Інтернетом ширились новини, що вам, оборонцям летовища, катастрофічно не вистачало їжі. Пізніше були спростування цього самими ж вояками. То як було насправді з харчами?
– Літаками нам привозили продукти харчування. Їсти було що. Не розкошували з їжею, але було достатньо. Так, справді, в той час по всій Україні говорили, що ми не маємо що їсти, що стріляємо у місцеву фауну, збираємо флору. Це все неправда. Тому наші хлопці тоді оприлюднили відеозвернення, щоб у такий спосіб повідомити, що ми не голодуємо, і щоб наші рідні не хвилювались. Водночас скажу, що на той час і особливого апетиту не було ні в кого. Їли для підтримки організму і все. Більше курили цигарок, більше пили кави, бо виснажувалися, я весь час працював над вдосконаленням своїх вмінь та системи охорони летовища. Також через інтернет ми повідомляли бойовикам, що на жодні перемовини йти не маємо намірів, і здавати аеропорт – теж не в наших планах.
Гірша ситуація була з водою. Вкінці травня бойовики навіть похизувалися в Інтернеті відзнятим відео про те, як вони підірвали труби і вода в аеропорт не надходила. На певний час нам води вистачало, бо мали запас бутильованої води. Потім ми користувалися водою із резервуарів, зокрема, з пожежної машини, яка була на території аеропорту. Для прання одягу збирали дощову воду. Тоді дощі приносили нам радість і ще – добряче підбадьорювали. Також використовували воду із підземних резервуарів. Так і жили.
– Чи були у вас моменти відчаю?
– Вперше відчув якусь безвихідь після падіння літака Іл-76 у червні 2014-го. У той час я відпочивав після зміни, як раптом до мене прибігає один із наших бійців і тривожно перепитує: це збили літак? Коли я вийшов подивитися, що трапилося, то побачив, як у східній стороні все небо палає. Було дуже важко сприйняти це, бо ми розуміли, що на борту літака було мінімум півсотні пасажирів.
Пригадуючи це зараз, розумію, що якраз той момент і став для кожного з нас переломним. Бо тоді ми чи не вперше повірили в те, що можемо додому не повернутися. Всі тоді пережили шок: хлопці майже не їли, мало говорили між собою… Наступними днями ми вивчали територію, звідки здійснювався запуск ракети, що влучила в Іл-76. Літаки в той час взагалі не літали. Лише через кілька днів ми відправили літаком додому тіла рештки загиблих побратимів. Посприяла погода – було дуже вітряно, на дощ насувалось. Літак швиденько, по-бойовому, без світла злетів угору і попрямував на захід.
– Вам було, вочевидь, вдвічі важче, адже ви відповідали не лише за себе, а й за інших хлопців.
– Так, я завжди намагався підтримувати побратимів. Хоч інколи бувало і непросто, та я не дозволяв собі цього показувати. Тому що знав: від мене чекають певних команд, і якщо я показуватиму собою достойний, відважний приклад, то в бійців з’являться додаткові сили.
Про непрості випробування – поранення та операції
– Як думаєте, що вам особисто допомогло вижити?
– У моєму випадку – так склалась ситуація. Хоч допомогло також і бажання залишитися живим, і підтримка товаришів, і правильні рішення командира. Зокрема, після того, як я був поранений, командир наголосив на моїй евакуації, за що йому дуже вдячний.
– Коли та за яких обставин ви отримали поранення?
– Це було 17 серпня 2014 року у селі Хрящовате. Під час обстрілу з реактивних систем “Град” одна ракета влучила в нашу машину, в силове відділення. Ми тоді ховались за машиною, бо інших варіантів у нас не було. Розуміючи, що зараз все взірветься, ми пошкандибали звідти, хоч після вибуху всі були не в собі, і навіть не усвідомлювали, що нас усіх поранено і якої степені ці ушкодження.
Коли бойовики перекрили нам воду, ми користувались водою із резервуарів, зокрема, з пожежної машини, яка була на території аеропорту
Сам процес поранення мені запам’ятався на все життя. Це було якось так, ніби час сповільнився, і мене всього вдарило, як муху хлопавкою, але так сильно і протяжно – на кілька секунд. Перше, що зробив після того, як прийшов до тями, намагався нащупати чи цілі ноги.
– Де вам надавали першу медичну допомогу?
– Командир роти прийняв рішення евакуювати мене в аеропорт. Дорогою нас ще раз обстріляли. В полі нам надали першу допомогу. Поранення були множинні, осколки проникли у м’які тканини тіла. Але, дякувати Богу, всі кістки були неушкоджені і не було втрати кінцівок, хоча мав поранення обох ніг. Також осколки зачепили лопатку. На той момент я на це не зважав. Мені здавалось, що мене перебинтують і вже завтра я буду на ногах та повернусь до товаришів. Я тоді й болі особливо не відчував.
Коли ми прибули в аеропорт, я побачив, що там вже чимало поранених. Хлопці були вже втомлені, багато хто вже занепав духом через все побачене і пережите. На другий день ми вирушили у місто Лутугіне, де на території заводу мені зробили перев’язку. Звідти ми виїхали разом із колоною до поселення Побєда. Коли вибралися до безпечної зони, то одразу стало так легко на душі, ніби все так далеко, хоча у думках і далі переживав за хлопців. Розуміючи, що в них нема мережі, писав навіть смс, бо хотів дізнатись, як в них справи.
– Скільки всього ви перенесли операцій?
– Близько десяти, три з яких – під загальним наркозом. В селі Побєда, у польовому шпиталі, мене цілу ніч оперували. Спочатку під місцевим наркозом, але я вже відчував, що не витримую, що мені страшенно боляче. Було дуже важко. В мене тремтіли ноги від болю, коли я лежав на операційному столі. І лікар прийняв рішення продовжувати операцію вже під загальною анестезією. Пізніше нас вертольотом перевезли до Харкова, де я пробув дві доби. І вже тоді літаком я прибув до Одеси. Вперше побачив море, але на той час був весь у бинтах і залізти у воду не міг, хоч і дуже хотів. Щодня проривався перший у процедурну, робив перев’язки, просив обезболюючий укол, брав із собою один костиль і прямував до моря. Море стало тоді моїм добрим лікарем.
В Одесі про нас дуже добре піклувалися, і волонтери допомагали всім на світі. Ми мали все необхідне. Та попри все це, в думках все одно був із хлопцями, переживав за них.
фото: архів Богдана Дишко Як оговтатись після війни, не втративши себе
– Кажуть, що після війни психологічно важче реабілітуватися, ніж фізично…
– Так, погоджусь. В голові постійно крутиться війна, пригадуються щоразу важкі моменти. Коли під час обстрілів ворожими артилерійськими системами, поряд розриваються снаряди… І ти пірнаєш в укриття, в окоп. В той час хочеться, щоб той окоп був ще глибшим – хоча б на метр. Хочеться так глибоко в землю закопатися, щоб тебе не дістали нічим. Але ти розумієш, що снаряд може і в окоп попасти. Під обстрілами думаєш, як мало часу, щоб згадати все своє життя, оцінити його. В голові тільки одна думка – як мало часу, щоб це осмислити. А інколи думаєш – ні, так просто мене не взяти, і йдеш у бій, не зважаючи на власний страх.
А коли все вщухає, першим ділом перевіряєш, чи все гаразд із хлопцями, чи всі живі. І така радість переповнює серце, коли бачиш, що всі неушкоджені, – не передати просто.
Я служив у чудовому колективі і мав хороших командирів, а це дуже важливо!
– Чи можете зараз сказати, що ви пройшли цю реабілітацію, чи це щось, що триватиме ще дуже довго?
– Я вважаю, що з багатьма психологічними станами можна впоратись і самотужки. Насамперед, не треба дозволяти собі опускати руки. Сказати собі: “Агов, чого це ти? Зберися!”. Якщо важко, можна зустрітися із другом, товаришем по службі чи командиром, поділитися думками, попросити поради чи просто поговорити.
Також, думаю, що боєць після передової має хоча б місяць мати змогу відпочити від побаченого, оговтатися. Поїхати в село, в гори чи погуляти незнайомим містом. Щоби приємне витіснило весь той негатив, який довелося пройти. Щоб відкинути від себе всі погані думки.
– Як думаєте, війна вас змінила?
– Змінила. Дуже змінила. До війни я хотів багато що побачити, багато чим пожити, щось нове відчути, зрозуміти, порозважатися, відпочити. Після війни я дивлюсь на світ дещо інакше. Я вже бачу, що в цьому світі просто дрібниці, які нічого не варті, а що навпаки – неоціненне. До війни я живився світом, а тепер я стараюся собою живити близьких мені людей. Зараз мені цінніші моя сім'я і друзі. На службі також зустрів багато хороших людей. Більше ціную життя. Мрії змінилися і ставлення до них також. До АТО мрії були просто мріями, а тепер мріями займаюсь, щоб втілити їх у життя. Тепер у мене інше розуміння цінності часу.
Про чоловічу дружбу на передовій та підтримку рідних
– Кажуть, що на війні невіруючі – починають вірити в Бога, віруючі – буває, зневірюються. Вас можна до якоїсь із цих категорій віднести?
– Важко сказати. Були випадки на передовій, які не мали шансів закінчитися якось позитивно для мене чи для когось із моїх побратимів. Але ставалося чудо. Десь снаряд не здетонував, а якби здетонував, то вже б нікого в живих не було. Але всі чомусь отримали другий шанс. Вочевидь, маємо ще щось в житті зробити.
– Як вважаєте, під обстрілами чоловіча дружба міцнішає?
– Скажу так: на війні ти справді готовий віддати життя за побратима. І це без перебільшення. Інколи навіть підсвідомо прикриваєш друга, не замислюючись, що це може стати для тебе фатальним.
В цей час мої побратими знову ж таки виконують чергові бойові завдання в зоні проведення АТО. Я горджуся ними і тим, що мав можливість захищати Батьківщину від загарбників, проходячи службу в чудовому колективі серед справжніх Героїв!
– Після демобілізації підтримуєте зв'язок зі своїми побратимами?
– Так, звичайно, переписуємося в соцмережах, зідзвонюємося час до часу, цікавимося життям один одного. Якщо є можливість, збираємося за чашкою кави чи кухлем пива.
Дуже шкода, що не всі хлопці повернулися додому… За добу після мого поранення під “Градами” загинули мої товариші з найближчого оточення. Мені до сих пір важко описати біль від цієї втрати.
– А ваші рідні підтримували вас, коли ви були на передовій?
– Так, звісно. Хвилювалися за мене. Буває, що тижнями не виходив на зв'язок, бо не було можливості. Уявити важко, що переживали мої близькі. Інколи, коли говорили по телефону, поруч розривалися снаряди і я розумів, що вони зараз падатимуть поряд. У таких випадках казав, що мене командир кличе, щоби тільки мої близькі цього всього не чули. Коли мене поранили, то рідні запитували, що зі мною. Відповідав, що нічого особливого, кілька подряпин, а насправді ледь із милицями міг стояти і говорити.
– Зважаючи на власний досвід, скажіть, будь ласка, чи важко ветеранам знайти роботу після повернення додому?
– Хто опускає руки, той роботи не знайде ніколи. А якщо хотіти чимось займатися, то ти обов’язково себе знайдеш. Після війни я прийняв рішення і зараз працюю заступником директора в одній із охоронних фірм.
– Вам імпонує те, що захисників Луганського аеропорту, як і Донецького, називають кіборгами?
– Спочатку якось незвично було. А зараз так, подобається. Звучить гордо.
– На ваш погляд, чому так склалося, що про кіборгів Донецького аеропорту говорять більше, ніж про кіборгів, які охороняли Луганське летовище?
– Думаю, причина у тому, що до Донецького аеропорту тривалий час був сухопутний доступ. І туди в тому числі могли приїхати і медіа. А от у Міжнародний аеропорт “Луганськ”, який знаходився в повній ізоляції, наземним способом ніхто добратися не міг, бо це було надто ризиковано.
Розмовляла
Олена Петришин
