Трагічні історичні події, пережиті українським народом унаслідок втрати політичної незалежності, наклали зловісну печать на все його життя, зокрема і на етнонім. Як заявив Михайло Грушевський: “Ми є народ, у якого вкрали назву”. Необхідно було змінити етнонім. Свідома зміна етноніма у народу, як свідчить історія, – явище рідкісне і завжди зумовлене дуже складними політично-культурними причинами. Таким унікальним, а в європейській історії останнього півтисячоліття зовсім винятковим, явищем є зміна етноніма в українців і росіян.
На відміну від нас, українців, росіяни зробили це без історичного примусу, добровільно і, можна б сказати, з радістю. Власне кажучи, вони здавна чигали на наш старий етнонім, здавна прагнули змінити історичну семантику нашого етноніма і присвоїли його з великим задоволенням, слушно доцінюючи величезне політичне значення цього явища. “Московщина присвоїла собі нашу давню назву, загарбала нам наше давнє, політичне, державне ім’я – і то навіть загарбала нам його цілком свідомо, з політичним планом” .
Процес зміни етноніма в українців і росіян розпочався по-справжньому близько двохсот років тому і відбувався упродовж новітніх часів. Стосовно українців цей процес закінчився аж після Другої світової війни, хоча, слід сказати, до остаточного його завершення, мабуть, ще далеко . За окреслений період Московія, або Московське государство, перейменувалася в Російську імперію (республіку, федерацію), або просто в Росію, а етнотопонім або хоронім “Русь” – в Україну. Відповідно змінилися етноніми: з крестіян-московитян вийшли русскіє, а з русинів – українці. Треба підкреслити, що “протягом багатьох століть етнічна субстанція українців не мінялася, а формальна зміна етноніма цілком не торкнулася фактичного етнічного змісту поняття” .
Московські панівні кола, виплекані на монголо-татарських державних традиціях, завжди розуміли силу магії слів та значення хороніма. “Питання про самоназвання держави є питання про її міжнародний престиж і оберіг від зовнішньополітичних зазіхань” . Європейців не раз дивувала незрозуміла затятість, з якою вони прискіпливо чіплялися до найменшої формальної помилки в титулуванні, до найдрібнішої неточності в політичній термінології. Насправді за нібито формалістичним ставленням до титулів, термінів, політичних формул і т. д. ховалося перейняте із древнього азіатського Сходу глибоке розуміння ваги мови в суспільному житті.
“Люди живуть не тільки в об’єктивному світі і не тільки у світі громадської діяльності, – твердить знаменитий американський мовознавець Едуард Сепір, – вони значною мірою перебувають під впливом тієї конкретної мови, яка стала засобом вислову для цього суспільства” . І це також стосується історичних понять.
Навмисно плутаючи найдавніші етнічні назви українського народу – руский і руський з русским (через два “с”) , російські великодержавні шовіністи зараховують історію українського народу, його культуру до своєї, створюючи видимість свого 1000-літнього існування і навіть 1000-літнього хрещення Росії, якої, як далі побачимо, навіть за назвою не існувало. Аналогічні спроби робили польські асимілятори, про що також йдеться далі. “Погляди польських і московських учених і публіцистів годилися між собою в одному кличі: Нема ніякої України, нема ніяких українців, є тільки Польща і Росія, тільки польська і російська нація” .
Словесна облуда, свідоме змішування понять і термінів здавна були улюбленим методом ідеологів російського імперіалізму.
Яскравим прикладом такого змішування термінів і понять є питання зміни російського етноніма. За допомогою зміни етноніма російські урядові кола і вчені намагалися довести, що княжа держава Русь зі столицею в Києві була російською (московською) державою. Мета таких тверджень – довести, що нема окремого українського й білоруського народів, а існує тільки один російський народ, отже, українська та білоруська мови – це лише діалекти російської.
“Наука мусить нарешті освоїтися з тим фактом, що досі багато її тез про стару Русь побудовано на більш або менш зручнім жонглюванні словами “Русь”, “руський” . Наповнена міфологемами російська історіографія виникла і функціонує як невід’ємна частина державної імперської ідеології. Ядром російської історіографії є концепція генеалогічної безперервності панівного в Москві князівського роду. На її підставі в XIX ст. виникли такі кабінетні, позаісторичні терміни, як “Київська Русь”, “Володимирська Русь”, “Московська Русь”, що походять за назвами центрів влади. В середньовіччі цих термінів не знали. “Поняття “Київська Русь” виникло в російській науці як елемент загальних уявлень про історичну долю Росії, – як необхідна ланка в періодизації її буття. Статус терміна як інструменту, фактично забутий, і він (термін) непомітно перетворився у щось значно більше, цілком самостійне, керуючи поза тим нашими уявленнями” . Коли офіційну тричленну формулу або “три кити”: православіє, самодержавіє, народність (насправді: цезаропапізм, деспотизм, шовінізм) замінила доктрина марксизму-ленінізму, догми т. зв. “звичайної схеми російської історіографії” не лише не втратили силу, а набрали характеру священного писання. Не можна тут принагідно не відзначити надзвичайно пікантний і промовистий факт, що написана К. Марксом праця “Secret diplomatic history XVIII century” (“Секретна дипломатія XVIII сторіччя”), в якій класик піддав аналізові російську історію, ніколи не поширювалася і не перекладалася в марксистській країні. Посилання на цю працю основоположника марксизму владою, що називалася марксистською, було негласно заборонене. І це в державі, де жодна історична робота, жодна стаття не могла появитися без посилання на класиків марксизму. Насправді ідеологія нібито марксизму маскувала російський великодержавний шовінізм. “Прийшовши до влади, більшовики, хоч і сповідували віру в історичні закономірності і неминучість краху будь-яких імперій, тим не менше самі вирішили вступити у двобій з історією, насильно відтворили імперію під новою вивіскою і дахом, зробивши в результаті заручниками свого експерименту чимало народів та націй, включно з російським. Те, що відбулося на початку 1990 х рр. у СРСР, можна розглядати як реванш, взятий історією у революційно-інтернаціональної політичної партії, і свідчення того, що “обвал” Російської імперії 1917 р. зовсім не був випадковим” .
Через школу, вузи та інші засоби тотального контролю над ідеологічним життям суспільства імперська термінологія прищеплювалася цілим поколінням росіян, українців та білорусів. Не зайве тут додати, що в російських (радянських) школах на території України виховувалися громадяни чужої державності, а часто-густо національні перевертні. Це були не школи, а казарми яничарів. Історія, яка вивчалася в російських (радянських) школах, була ідеологічною трутизною. Вона калічила українські юнацькі душі, не давала їм ні розуміти, ні аналізувати долю власного народу. Драконівська цензура пильно стежила за всіма публікаціями, не допускаючи найменшого відхилення від офіційних термінів, – зосібно це стосується історичної термінології періоду Київської Русі.
Ті українські підрадянські історики, які не прийняли російської етнонімічної термінології, були брутально репресовані, а твори позарадянських істориків як єретичні були заборонені. Відомо, якого тотального фізичного винищення, засудження та депортації зазнали чільні представники української історичної науки. І не тільки історичної науки. За словами режисера Юрія Іллєнка, справжня еліта українського народу, його генофонд постійно відстрілювався, висилався до Сибіру, морився у тюрмах, витіснявся на вигнання (часто добровільне), переслідувався усіма видами цензури. Йому не давали можливості додумати до кінця жодної серйозної і оригінальної думки. Не дозволяли жодного самостійного вчинку, включно до заборони думати рідною мовою. Народ сторіччями перетворювали в байдужий до всього, крім годівниці, натовп.
Зарубіжні дослідники, в тому числі навіть деякі діаспорні, часто, на жаль, не розуміють ролі та значення у реальних умовах Східної Європи етнонімічної термінології. Показовою є відсторонена позиція І. Лисяка-Рудницького: “Словесна полеміка проти терміна “Київська Росія” не приноситиме користі, і, правдоподібно, не буде продуктивною” . Насправді проблема етнонімічної термінології в умовах Східної Європи є не лише щоденною практикою десятків мільйонів, а й гострою проблемою національної ідентичності. “Найкращі представники української науки добре бачили усю вагу роз’яснювання цієї справи і все присвячували їй багато уваги” . З. Кузеля, розглядаючи терміни Русь, Україна, Малоросія, ствердив: “Питання про цю термінологію творить вихідний пункт у всій схемі української історії” . Зрештою невипадково всі курси історії України, так чи інакше, починаються зі з’ясування у часі і просторі назв, під якими йшли історичною дорогою український і російський народи.
За допомогою маніпуляцій етнонімами “русскій”, “руський”, “русин” ідеологи “Вєлікой Россії” намагаються позбавити українців права на спадщину Київської Русі, показати їх у вигляді етнічної збиранини, без історичних коренів і без традицій. Маніпуляції з іменами відомі здавна. Наприклад, у Стародавньому Єгипті під час спеціального ритуалу розбивали керамічні вироби з написаними на них назвами народів-ворогів, накликаючи у такий спосіб їм загибель. Для досягнення аналогічної мети в новіші часи вдаються просто до заборони власних етнічних назв, до заборони власної мови.
Разом із назвою, із коротеньким словом “Русь” московські правителі хотіли відібрати багатовікову культурну спадщину наших предків, їхні політичні надбання. Як слушно ствердив проф. О. Огоновський, від українського народу московський імперіалізм “присвоїв собі народну назву “Русь”, користується його стародавньою літературою і голосить світові, що Русь-Україна єсть настоящою Россією” . Такої ж думки дотримувався і видатний славіст О. Брюкнер, який у своїй “Історії Росії” зазначив: “Виплеканий монгольськими ханами примітивний народ з мізерним, орієнтального характеру культурним надбанням раптом перетворився у старовинний з багатющою спадщиною європейський народ” .
Таким чином, московські правителі, перейнявши наш старий етнонім, досягли мімікричного ефекту, тобто уподібнення чогось одного до іншого.
Привласнення росіянами нашого етноніма, незважаючи на його перекручену фонетично форму, внесло цілковитий хаос у розуміння історії Східної Європи, “неясність й баламуцтво” , сильно затерло, зокрема для західних дослідників, межі між двома – українською і російською – історико-культурними спадщинами. За незначними винятками, на Заході під впливом офіційної термінології ці межі, по суті, не розрізняють. Західні історики, мовознавці, літературознавці, мистецтвознавці, археологи нерозбірливо приписують росіянам усе наше минуле . Через етнонімічну мімікрію розпливчасті ці межі і в писаннях “вітчизняних” дослідників. Досить сказати, що, наприклад, у шкільному підручнику “Історія СРСР”, виданому в Україні, українські діти вичитують, як то “російські” (!) князі Олег та Ігор панували в Києві. Із подібних фактів, почерпнутих, зокрема, з науково-популярної, публіцистичної та художньої літератури, можна б скласти не одну книгу.
Від другої половини XVIII століття (“Історія Русів”) триває ідеологічна суперечка за етнонім “Русь” і за все, що з ним пов’язано, яку закарпатець Ю. Венелін свого часу назвав суперечкою між “южанами и северянами” . Цю ідеологічну боротьбу, до певної міри, можна порівняти з боротьбою двох європейських історіографічних шкіл – романської та германської. Сперечаються, чи цивілізація Заходу виникла на тлі давньої римської культури, чи то нова цивілізація германського походження. Суперечка має суто кабінетний характер.
Однак суперечка “южан и северян” не має і не може мати академічного, флегматично-спокійного характеру. Свого часу М. Грушевський застерігав, що український історик не може виступати з позицій нейтрального, скептично налаштованого дослідника. Звідси інколи надмірна полемічність у суперечці, інколи надмірна категоричність суджень. Адже йдеться тут, ні більше ні менше, про право українців та білорусів на існування як окремих народів. Для московських імперіалістичних кіл твердження про нібито спільний етнонім є засобом ідеологічного узаконення загарбання і гноблення України та Білорусії, солодка мрія про вічне володіння ними, за правом начебто спадкоємця Київської держави – Русі. Пропаганда в такому плані в Росії не вщухає донині.
Схема історичного процесу, заснована на ідентифікації понять “Русь” і “Росія”, до недавнього часу викладалася в школах усіх республік СРСР . Така практика, зрештою, продовжується до сьогодні в Росії і частково в Україні.
Безпрецедентний сімдесятирічний антиукраїнський терор більшовизму, період відвертої фальсифікації, елементарної брехні, жорстокого поліційно-ідеологічного нагляду, коли українських істориків фізично знищували разом з їх забороненими творами, відлучили цілі покоління українців від свого минулого. Трапляється, що навіть освічені люди плутаються у визначенні та розрізненні етнонімів “Русь”, “Україна” і їх похідних форм. “Упродовж історії, – як дуже влучно зазначає у своїй праці “Нові обрії стародавньої України” доктор Олександра Копач, – міняються назви мешканців і території України, а це впливає на неясність і плутанину, чого ми й самі зазнаємо на собі зі зміною стародавньої назви “Русь” на “Україна” .
Темою пропонованої розвідки є спроба коротко висвітлити питання, чому і як відбувався у реальному житті процес етнонімічної мімікрії у росіян, а оскільки цей процес невіддільний від процесу зміни етноніма в українців, то розглядатимемо їх у сукупності, в тій їхній нерозривній взаємозумовленості, у якій вони насправді разом виступають в історії. Слід зауважити, що характер теми вимагає густого цитування розмаїтих джерел. Рясне цитування зумовлене ще й тією обставиною, що за останніх шість десятиліть не з’явилося жодної окремої книжкової публікації, присвяченої цій темі. Винятком є дрогобицьке репринтне видання роботи С. Шелухина “Україна – назва нашої землі з найдавніших часів”, що вперше появилася 1936 р. в Празі. Найпізнішою за часом є публікація С. Боярича “Чому ми називаємося українці: з чого й як повстала, що означає та відколи існує наша національна назва”. Побачила вона світ у Львові ще на початку далекого 1939 р. На Наддніпрянщині, при всіх режимах, цензура не дозволяла порушувати це особливе для Росії питання. Етнонімічна проблема через причини, про які йдеться далі, там не лише замовчувалась, її категорично заборонялося обговорювати. Як наслідок, навіть у великих наукових книгозбірнях Києва, Харкова, Одеси, не кажучи вже про менші культурні центри, україномовний читач не знайде більшості цитованих тут розвідок та статей про національне ім’я українського народу. Зокрема, це праці Богдана Барвінського, Льонгина Цегельського, Миколи Андрусяка, В. Окуня-Бережанського та інших українських дослідників проблем національної етнонімії. Праці вказаних авторів за комуністичного режиму (як і за царського) були суворо заборонені та засекречені. Щоб урівноважити аргументацію у дискусії, переконати сучасного читача в об’єктивності розгляду, не менш часто наводяться цитати з авторитетних російських праць і публікацій, які допомагають розкрити історико-політичну сутність етновизначальних термінів.
IІ. ЗАГАДКОВА НАЗВА
“Русь”, “Руська земля” – таку назву, як відомо, мала держава, що виникла у другій половині IX ст. в середній течії Дніпра, серед племені полян з центром у Києві. Назва “Руська земля” виникла подібно до інших літописних назв (Лядська земля, Болгарська земля, Угорська земля) від спільної назви народів, що заселяли цю територію, згодом етнонім (назва народу) перетворився в політонім (назва політичного утворення). “Ось вже більше тисячу років гримить це ім’я над землею. Усі його знають, усі знають, що воно означає. І, як це часто буває із загальновідомими повсякденними поняттями, вживають, не задумуючись, не сумніваючись в ясності і зрозумілості. Однак той, хто задумувався над походженням і давнім значенням цього імені, міг переконатися, яке далеке воно від ясності, яка важка відповідь на просте запитання, одне з основних запитань нашої науки, та й не лише науки, але допитливої національної свідомості: звідки пішла Руська земля?” – писав відомий російський історик О. Трубачов.
Першу відповідь дають наші літописи.
“БЂ єдинь языкъ словЂнескь: словЂни, иже сЂдяху по Дунаєви, ихьже прияша угри, и морава, и чеси, и ляхове, и поляне, иже нынЂ зовомая Русь...” – читаємо в літописі за Лаврентієвським списком. Отже, слов’янські племена, які об’єдналися навколо Києва, поступово втратили свої племінні назви (поляни, деревляни, сіверяни і т. д.) і, перетворившись в єдину спільноту, ввійшли в історію з етнонімом Русь.
“Найстарша й основна назва для південного руського народу є Русь: так він сам себе називав, відколи із конгломерату племен став народом, і народом державним; так його називали й чужі (поляки називають його так і далі)” .
Походження цієї знаменитої назви здавна цікавило істориків. Воно стало об’єктом численних домислів і гіпотез, викладених у дослідженнях як історичного, так і лінгво-культурологічного напрямів . Накопичена за два останніх сторіччя мовознавча та історична література, присвячена імені Русь, – величезна . Обсяг її настільки зріс, що “майже не піддається огляду” .
Проте досі достатньо не з’ясовано ні історичне походження, ні етимологічне значення цього загадкового слова . “Щодо значіння й початку сієї назви нема одначе повної згоди”, – ствердив М. Грушевський у спеціально присвяченому цій темі екскурсі . “Походження імені Русі, не дивлячись на наполегливі старання вчених, зістається темним”, – скаржився ще на початку XX ст. академік Шахматов .
А наприкінці XX ст. до такого ж песимістичного висновку дійшов американський історик Східної Європи Річард Пайпс: “Звідки взялася назва “Русь”, проте зовсім не ясно” . Інакше кажучи, до сьогодні немає чіткого, достовірного й остаточного тлумачення назви Русь . “Історія світової етноніміки знає мало таких гострих, складних, заплутаних і безнадійно загнаних у глухий кут проблем, як та, що пов’язана з походженням одного з найпростіших східнослов’янських народознавчих термінів – слова русь (Русь)” . Як відзначає Н. Полонська-Василенко, “походження цієї назви являє найбільшу загадку історії України, яка до цього часу не може вважатися цілком вирішеною” . Історик Східної Європи О. Брюкнер дійшов висновку, що “людина, яка дасть правильне означення терміна “Русь”, знайде ключ до давньої руської історії” . Багато вчених припускають, що ця проблема взагалі не має наукового розв’язання . Історична наука “навряд чи коли-небудь зможе найти вповні переконливі рішення цієї складної і заплутаної проблеми” .
Сказане не перешкоджає появі нових лінгво-історичних варіантів етимології назви Русь. Тлумачать, наприклад, етнонім “Русь” навіть манерою чоловіків Подніпров’я голити голову . Майже щороку з’являються нові публікації з новим тлумаченням походження терміна Русь . Не так давно Ю. Книш вивів слово Русь із індоіранського культурного контексту . Пробують виводити назву Русь то з фінської мови, то зі шведської, то з датської, готської, естонської, комі, удмуртської, карельської, угорської, хозарської, кельтської, литовської, тюркської, арабської, єврейської і навіть з древніх мов Близького Сходу. Як образно сказано, первісну метрику Русі, трапляється, “випорпують із-під фундаментів піраміди Хеопса або пісків Сахари, Палестини і Мезопотамії” .
Кількість гіпотез постійно зростає. Виникають нові версії, нові вигадливі припущення. Гіпотези, в міру їх виникнення, чимраз більше ускладнюються. Оцінюючи новопосталі гіпотези, В. Щербаківський влучно зауважив: “У всіх дуже багато слів, і дуже багато фантазії, а конкретно дуже мало” . Зараз налічується майже п’ятнадцять основних наукових гіпотез походження етноніма і хороніма (назви країни) “Русь”. Варіантів налічується більше сотні. Серед них, однак, найбільш поширені дві теорії: про скандинавське походження назви Русь і про її автохтонне (слов’янське) походження.
Невщухаючу полеміку щодо походження терміна “Русь” ведуть дослідники історії Східної Європи, починаючи з XVIII ст. 1749 р., в день іменин цариці Єлизавети, офіційний імператорський історіограф Герхард Фрідріх Міллер виступив з доповіддю “Origines gentis et nominis Russorum” (“Походження племені та імені російського”). Саме з цього 1749 р. питання походження Русі зробилося для вчених загадкою . Услід за попереднім імператорським історіографом, теж німцем, Готлібом Зігфрідом Баєром, академік Міллер висунув теорію про норманське походження руської держави, а саму назву “Русь” виводив із шведської мови. Міллер твердив, що назва “Русь” походить від варязького племені Русів, яке на чолі зі своїми князями Рюриком, Синеусом і Трувором прийшло 862 р. зі Швеції у Східну Слов’янщину і дало назву “руському” народові та “поклало початок Руській державі” . Так була офіційно оприлюднена норманська теорія, яка базується на припущенні, що “руссю” фіни називали одне з племен шведів, а відтак від фінів назва перейшла до слов’ян. Норманська теорія спирається, головним чином, на початковий літопис “Повість временних літ”. Нестор-літописець там пише, що “Русь” – це варязьке плем’я, приведене Рюриком на заклик самих слов’ян. Під 862 роком Нестор повідомляє: “Ізгнаша (слов’яни) Варяги за море, і не даша їм дані, і почаша сами в собі володіти, і не бі в них правди, і воста род на род; і биша уособиці в них, і воєвати сами на ся почаша: ркоша: поїщем сами в собі князя, іже би володія нами і ряділ по ряду. – І доша за море к Варягам, к Руси, аще бо звахуть ті Варяги Русь, яко се друзії зовуться Свеє (Шведи), друзії же Урмани (Норвежці), Англане, инії: Готе, тако і сі ркоша Руси Чудь, Словени, Кривичі і всі: земля наша велика і обильна, а наряда в неї ніт; да пойдете княжить і володіть нами. І зібрашася три брати с роди своїми і пояша по собі всю Русь і придоша к словенам первіє, і срубиша город Ладогу і сіде старійший в Ладозі Рюрик, а другий Синеус на Білоозері, а третій Трувор в Ізборьсці. І от тіх Варяг прозвася Руская Земля” .
Так, згідно з літописцем Нестором, відбулося покликання заморських варягів. Шукати генеалогічні коріння панівних династій десь “за морем” складало, як відомо, середньовічну літописну традицію . Хай там як, але із першим кроком наукових досліджень оповідь Нестора про початки Руської держави багатьма російськими істориками “прийнято просто як догмат, тим більше, що наукові дослідження розпочали німецькі вчені” . Доречно тут сказати, що неслов’янське походження назви Русь аж ніяк не варто розцінювати як принципову зневагу національної честі. Я. Дашкевич справедливо вважає, що не варто робити об’єктом національного престижу події, яким минуло понад тисячу років. “Норманські державні утворення займають відповідне місце в історії Англії, Франції, Італії – і цілком не заваджають національному престижеві відповідних націй” .
Загальновідоме, наприклад, іншомовне походження назви ряду європейських країн і народів. Так, римська Галлія і її населення отримали своє нове ім’я Франція (французи) від германського племені франків, Англія і англійці – від германського племені англів, слов’янська Болгарія і болгари – від племені тюркського походження – булгар. Але в специфічних умовах царської імперії питання про походження терміна Русь набрало відразу позанаукового політичного забарвлення.
“Так звана норманська теорія покликання Русі з самого початку не була простою теоретичною проблемою, а була стягом войовничих німецьких придворних кіл і служила винятково політичним цілям” . Після згаданого виступу Міллера відразу спалахнула гостра ідеологічна суперечка. За наполяганням Ломоносова, доповідь Міллера була конфіскована та знищена. Так розпочалася боротьба “норманістів” із “антинорманістами”, яка триває досі. Норманісти, доказуючи, що слово Русь є давнім етнічним означенням шведів, робили з цього політичний висновок, що так звані східні слов’яни нездатні до самостійної історичної діяльності. Ось чому це питання має чітко виражений політичний характер .
Як погляди норманістів, навіть у пом’якшеній формі, набирають антислов’янського присмаку, видно з такої цитати: “Три головні сточища водні – Балту й північного Білого моря, Каспію й Чорного моря – ось шляхи торговлі й культурних зв’язків, на яких спільні володарі північногерманського походження – своєю проворністю, твердою витривалістю і грізною мужністю – поклали основу державної організації народів, злучених у східнослов’янській мовній групі” .
Теза норманістів переносила питання про походження Русі “з царини історії слов’янщини до сфери історії скандинавських народів. Для слов’ян залишалася роль інертної маси, підложжя для історичної активності норманських зайд” .
Як вже було сказано, з часу виголошення академічної промови Міллера історики поділилися на два антагоністичні табори. Одні з них (Баєр, Міллер, Шлецер, Кунік, Томсен, Мягісте та ін.), а за ними майже всі російські історики (Татіщев, Карамзін, Соловйов, Ключевський, Погодін та ін.) визнають, що термін “Русь” скандинавського походження. Інші, в тому числі ряд видатних українських істориків (Максимович, Костомаров, Антонович, Грушевський, Багалій, Чубатий та ін.), вважають, що назва Київської держави і її народу – місцевого, автохтонного походження.
Найкраще погляди антинорманістів висловив патріарх української історіографії Михайло Грушевський: “Очевидно “Русь” було спеціальне ім’я Київської околиці, Полянської землі, і як всі проби вивести руське ім’я від інших чужих народів, північних і полудневих, не удаються досі, то приходиться вважати його просто тубильним споконвічним іменем Київської околиці” .
Існують розмаїті компромісні версії. Наприклад, Р. Смаль-Стоцький, Г. Вернадський, Г. Пашкевич доводять подвійне (скандинавське і подніпровське) походження назви “Русь”. Згідно з їхніми версіями, назва пов’язана одночасно з норманами і зі слов’янами Подніпров’я. На думку Смаль-Стоцького, запозичене у фінів ім’я шведських вікінгів (варягів) “Ruotsi” у слов’янізованій формі “Русь” після завоювання норманами Подніпров’я зустрілося тут, у слов’янському середовищі, з місцевим словом “русь”, що виникло від кольору волосся – “русий”. З ним згідний Г. Пашкевич, який доказує, що термін “Русь” виник на означення кольору “червоний”, “рудий”. Нормани були, гадають, здебільшого рудими. А тому заснована норманами держава отримала назву Русь. Про русяве волосся перших слов’янських поселенців на Подніпров’ї, а звідти – і назви Русі, писав ще в XVIII ст. український історик Я. Маркович .
Г. Вернадський припускає, що в середині VIII ст. зі Швеції в приазовський степ прибула ватага норманів, яка власне створила руську державу. Пізніше, в IX ст., із Данії на терени Подніпров’я прибула нова хвиля варягів. Північна (датська) і південна (шведська) “русь” злилися в одну державу з тією ж назвою.
Концепція норманістів, незважаючи на її антипатріотизм для самих росіян, набрала в російській історіографії XVIII–XIX ст. характеру офіційної версії походження Руської держави. М. Карамзін вбачав навіть якісь особливі достоїнства слов’ян у тому, що вони нібито добровільно вибрали монархічний спосіб правління, закликавши чужоземних норманських правителів. Протягом усього дореволюційного періоду норманісти посідали в російській науці панівне становище . Така неприхована, як–не–як антипатріотична, постава російських істориків мала свої позаісторичні політичні причини. Як відомо, невдовзі після Петра I на царському троні засіли поспіль одні чужинці . Династія Романових у прямому чоловічому поколінні припинила своє існування зі смертю Петра II, в жіночому – зі смертю Єлизавети Петрівни. З 1761 року аж до березня 1917 року, тобто до відречення Миколи II, Російською імперією правила німецька за своїм походженням династія Гольштайн-Готторн. За допомогою генеалогічної еквілібристики її продовжували офіційно називати династією Романових, проте істина ніколи не була таємницею для дослідників.
Царі із цієї династії, для яких прізвище Романов було історичним псевдонімом, одружувалися “за традицією” з німецькими принцесами. Так, Петро III одружився з принцесою Софією Августиною-Фредеріці-Ангольт-Цербською, майбутньою царицею Катериною II. Петро III і Катерина II народилися в Німеччині. Їхній син Павло І одружився з принцесою Вюртембергською Софією–Доротеєю. Їхній син Олександр І – з принцесою Луїзою Баден-Баденською. Про Миколу I навіть складено пісню: “Царь наш немец русский, носит мундир прусский”. Прадід Миколи I, одружений з дочкою Петра I, був справжнім німцем. “Отже, його дід, Петро III, був уже лише наполовину росіянин. Оскільки він, у свою чергу, одружився з німкенею, то його син Павло, батько Миколи I, був уже на 3/4 німець і лише на 1/4 росіянин. Однак Павло знову одружився з німкенею; значить, у його сина, в самого Миколи I, була вже тільки 1/8 частина російської крові та 7/8 німецької” . Сам Микола I одружився з принцесою Фредерікою-Луїзою-Шарлотою-Вільгельміною. Їхній син – Олександр II – одружився з принцесою Максиміліаною-Вільгельміною-Августою-Софією-Марією Гессен-Дармштадською. Олександр II – з принцесою Дагмарі Датською і останній цар – Микола II – з принцесою Алісією Гессенською. До речі, цей останній цар, який проводив жорстоку політику заборони української мови та культури, нещодавно був канонізований російською православною церквою як святий, разом з дружиною і дітьми.
Німецьке походження російських вінценосців треба було якось ідеологічно обґрунтувати. Ось звідки бралася схильність російських офіційних кіл до норманської концепції, яка історично виправдовувала панування чужинців-німців у Російській імперії.
Хоча німці в Росії XIX ст. складали усього 1% населення, зате серед керівництва міністерства закордонних справ їх було 57%. Вихідці з Німеччини і німці, які народилися в Росії або в остзейських (балтійських) провінціях, становили серед керівництва військового міністерства 46%, серед керівництва пошти і шляхів сполучення – 62%. Відомо, наприклад, що всесильний начальник III “отдєлєнія” і шеф жандармів німець О. Бенкендорф взагалі не знав російської мови .
І після революції аж до середини 30 х рр. XX ст. супроти норманістів серйозної полеміки в Росії не велося. Вважалося що варязьке питання вже остаточно “вирішене на користь норманів” . Але з приходом у Німеччині до влади Гітлера з його расистськими проповідями пронорманська позиція радянських істориків раптово зазнала діаметральної переорієнтації. З’ясувалося, що норманське походження терміна Русь дає підставу німецьким ідеологам для політичного висновку, що тільки германський расовий елемент дав слов’янам організаційну та державницьку структуру, бо слов’яни (зокрема росіяни), мовляв, не здатні на державотворення. І тоді розпочалася нещадна боротьба з норманістами, які несподівано зробилися для марксистів-інтернаціоналістів запеклими класовими ворогами. Погляди норманістів офіційно засуджувалися як ідеологічно шкідливі, а вважатися “норманістом” стало політично небезпечним . Відтоді радянські історики стали в цьому питанні на позицїї, близькі тій українській історіографії, що дотримувалася автохтонної теорії. “Із 40–50 х рр. в радянській історіографії утвердилася версія про “південноруське” походження назви, що першопочатково позначала територію Середнього Подніпров’я навколо Києва (так звана “Руська Земля” у вузькому розумінні, яка виявляється за літописними даними XII–XIII ст.)” .
Радянські історики стали пов’язувати походження терміна Русь з назвою притоки Дніпра – річкою Россю або з придніпровським містом Роднем чи одним і другим одночасно . Початки цього погляду ведуть ще від Густинського літопису 1670 року. Автор літопису “між різними здогадами”, “чего ради наш народ Русю наречеся”, згадує, що се виводять “иныя от реки глаголемыя Рось” .
Затаврувавши погляди норманістів як фашистські та буржуазні, радянські історики писали: “Радянська історіографія остаточно спростувала антинаукове твердження норманістів, нібито термін “Русь” походить від назви норманського племені, яке в 2-й половині 9 ст. проникло в Східну Європу, заснувало тут державу і дало їй своє ім’я” . Насправді походження слова “Русь” пов’язане з територією й стародавнім населенням сучасної України, особливо з Середнім Подніпров’ям, Києвом, Черніговом, Переяславом .
Українські діаспорні історики дотримуються певного компромісного вирішення проблеми. “Слово Русь, як можна думати, належало первісно чужому племені, яке підбило південні племена східнослов’янської групи, організувало серед них державу й само зникло, розчинилось серед слов’янської стихії, залишивши по собі одну назву, яка й стала тепер назвою нашої народності й нової держави. Ця назва Русь стала нашим національним іменем і держалася у нас дуже довго” .
Відзначаючи антинорманську позицію крайової історіографії, вони пишуть: “Це аж ніяк не заперечує важливість ролі, що її відіграли перші князі та їхні дружинники варязького походження у формуванні державного ладу в Київській державі” .
Новітні українські історики традиційно дотримуються антинорманістського спрямування. Так, у нещодавно виданій роботі читаємо, що “етнонім Русь виник на Середній Наддніпрянщині і вже в IX ст. міцно закріпився за Київською державою і був широко відомий за її межами. Згодом назва русь, руський вживалася за самоназванням українців. Етнічне визначення “руський” у розумінні “український” трапляється вже з XIV ст. і безперервно зберігається протягом століть” . Подібної думки дотримуються інші сучасні дослідники: “Аналіз писемних свідчень показав, що найбільш правдоподібно слід уважити теорію південного походження назви Русь” .
Несподівано оригінальну версію оприлюднив академік Омелян Пріцак. Він спробував поєднати дві протилежні теорії – хозарську та норманську. До 930-х років, згідно з концепцією Пріцака, у Києві панували хозари (та й само місто Київ було засноване як хозарський форпост на західних рубежах каганату), згодом – нормани. Назву “Русь”, на думку Пріцака, перенесла до Східної Європи рутено-фризько-норманська торговельна компанія .
У каламутному вирі т. зв. “норманського питання”, якого ми коротко торкнулися, загубилася справжня проблема терміна Русь. Як бачимо, всі зусилля дослідників спрямовувалися на з’ясування його походження: скандинавське воно, тюркське, автохтонне чи ще якесь. Такий стан справ дає можливість російській історіографії за завісою схоластичних міркувань приховати інше надзвичайно важливе й актуальне питання: йдеться не про норманське, східне чи автохтонне походження етнічного терміна, яке має суто академічне значення, а про історію його вживання. Бо “не таке важливе походження назви, як те, що вона означає” . Саме історія вживання терміна Русь та похідних є однією з тих фундаментальних проблем, що відігравали і відіграють донині величезну роль у становленні національної свідомості у східноєвропейських народів. Інакше кажучи, на відміну від питання про походження назви Русь, яке є, в усякому разі в наш час, більше суто теоретичним питанням, сама історія вживання терміна і його семантика належать до числа тих наукових проблем, що мають винятково злободенне політичне значення. Бо, як побачимо далі, все це розкриває механізм етнонімічної мімікрії московського імперіалізму . Ось чому московські дослідники, які списали буквально гори паперу, породивши велетенську літературу про етимологію терміна Русь, майже зовсім нічого не говорять про історію його вживання. А історія ця – надзвичайно цікава і промовиста.
Чи не єдиний російський дослідник цієї проблеми в повоєнний час А. Соловйов скаржився: “XIX ст. вся увага російських істориків була поглинена горезвісним питанням про походження Русі і руського імені, проте питанням про розвиток цього імені вони зовсім не займалися” .
Не займалися, що не випадково, цим питанням російські історики і в XX ст. Не тому, звичайно, що їм ніяк не вдається, як вважав А. Соловйов, визволитися від нав’язливого “норманського питання”. Питання про розвиток назви Русь належить до числа тих небезпечних “слизьких” тем, розгляд яких приводить до розхитування самих основ традиційної (“звичайної”) схеми російської історіографії. Братися за таку тему російські історики не наважуються. Об’єктивний її розгляд неодмінно спричиниться до руйнування імперського історико-філологічного міфу про право Москви на Київську спадщину (Москва – другий Київ), з усіма наслідками, які з цього випливають.
2
