Нічогенька стаття в УП :http://www.pravda.com.ua/news/2009/4/7/92829.htm

Підтримую майже всі тези.

Советую почитать интересную дискуссию по поводу понятия свободы

Если будет желание можете и присоединиться. Сам с интересом читаю, что народ пишет. Думаю, особенно заинтересует Терджимана

Черною тоскою

Прощаюсь я с тобою

Не будем больше рядом,

Да это и не надо

Надеюсь, что забуду

Страдать уже не буду

Не быть тебе мечтою

Твою я дверь закрою

Слеза очистит лужу

Ты больше мне не нужен!

У нас свободная страна. В том смысле, что всем спасибо, все свободны.

И вот я прибыл из града стольного Киева после митинга в поддержку законопроекта 9073 «Об основах государственной языковой политики в Украине».

С благополучным прибытием!

Выспавшись и решив некоторые рабочие вопросы, хочу поделиться личными впечатлениями и информацией с места события.

Сперва – итоги моей (и нашей) маленькой победы:

Текст Закона Украины «Об основах государственной языковой политики».
http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?pf3511=41018

Многим лень читать (знаю!), потому краткий дайджест того, чего теперь имеем:

Государственным языком страны остается украинский, но всяк гражданин может выбрать, на каком языке получать информацию – в быту, в газетах, кино, учебных заведениях, транспорте, государственных учреждениях и торговле.

Весь документ об этом. Основной язык – украинский, но можешь выбирать удобный.

Собственно, это и было до принятия Закона. 

Что изменилось?  И зачем тогда массовая истерия, мордобои в парламенте, протесты толпы и драки с милицией?

Делюсь открытием.

Принятый Закон дает право выбирать язык коммуникации на свое усмотрение. 

Украинские патриоты дрались за то, чтобы ВЫБОРА НЕ БЫЛО.

Чтобы в СВОБОДНОЙ и ВОЛЬНОЙ стране, о которой они мечтают,  у граждан НЕ БЫЛО ВЫБОРА.

Возможно, я чего-то не понимаю в патриотической пропаганде, но когда разложишь суть платформ народной и антинародной партии, то вижу следующее:

«Настоящие украинцы» хотят свободы и отмены любых ограничений в деле распространения своих взглядов, образа мыслей, культурных особенностей и своей воли. Идеал такой свободы – единообразие. Единый язык, единый народ, единая страна, единая вера, культура и история, единая церковь и единый Вождь. И сами называют это «демократией».

«Ненастоящие украинцы» предлагают (хотят, но не навязывают) многообразие отношений в многообразном государстве, среди разнообразных групп и сообществ граждан. Идеал такой вольницы – самостоятельность. Делаю, что хочу, исходя из своих предпочтений. Такое государство «настоящие украинцы» обзывают «диктатурой» и противодействуя ей, создают «КОД».

Люди, нас обманывают. Или пытаются обмануть навязчивой пропагандой.

В итальянской сказке «Волшебный голос Джельсомино» герой попадает в страну лжецов, где ловким королем  все понятия подменены на противоположные. «Настоящие украинцы» мечтают построить именно такую страну. Где мудрость , если она москальська, выдается за глупость, где террористы становятся героями, победители – оккупантами, преследование инакомыслящих – «правым делом» и чтобы даже кошки мяукали мовою.

Где граждане радостно верят, что родная власть делает  «10 шагов навстречу людям» и пробегает ежедневно по 3 километра.

Что за прошедший год любимый вождь создал миллион новых рабочих мест.

Что покупать вонючий русский газ по $49 несправедливо дорого, а по $490 – крайне выгодно. Что прикарманить народом собранные деньги для больницы будущего и направить их в раскрутку политической карьеры жены любимого вождя – это очень тонкий международный момент и дуракам его не уразуметь.
Что ВЕликий Провиднык ОУН почти освободил Украину от польского гнета, а за 3 дня до победы еврей Сталин все испортил.  А москаль Хрущев обделил страну, прирезав только Крым. А мог бы отдать ещё Кубань, Приуралье и Повоьжье.

Всем предлагают верить, что  львовские державни диячи, будучи не в состоянии построить местный стадион и аэропорт, захватив власть, смогут обустроить всю страну. Что «Закон о люстрации» (не написанный, кстати), сделав в одночасье безработными 116 000 государственных управленцев,  сделает страну процветающей. И что украинский патриотизм –это зов души предков, как у патриотов Григян, ТурчинОВа, Кэтрин- Клэр, и Тимошенко – Карр.

Людям навязывают убеждение, что национальные чувства есть только у настоящих украинцев. Других чувств быть не может. А если изредка есть, на Украине их могут испытывать лишь «рабы, туристы, оккупанты». 

Внушается вера, что ради спасения украинской идеи оправданы любые поступки. И мир делится на украинцев и противников Украины. Потому война неизбежна и желательна.

Заставляют верить,  что Украина – это только ВОНА. Иной быть не может.

А мне не верится.

И всё.

В последнее время «свободовская» публика в интернете распространяет огромное количество дешёвой писанины, общим смыслом которой является утверждение, будто Партия Регионов возрождает Советский Союз («совок» в их терминологии).

Опровергнем «свободовский бред» железными аргументами и неопровержимыми фактами.

Меморандум
ректора Українського Католицького Університету
про
відвідини УКУ представником Служби безпеки України –
відповідальним
за стосунки з Церквами
Львів, 18 травня 2010 р., кабінет ректора,
9:50-10:34

Вранці 18 травня о 9:27 я отримав дзвінок на свій
приватний мобільний телефон від представника СБУ, який попросив про
зустріч. Ми домовилися зустрітися через двадцять хвилин у приміщенні
ректорату УКУ. Цей співробітник вже контактував з ректоратом рік тому,
під час візиту до університету тодішнього Президента України Віктора
Ющенка. Він також відвідав ректорат пізнього пообіддя 11 травня 2010 р. в
справі запиту Інституту екуменічних студій та Інституту історії Церкви
про підписання угоди щодо опрацювання архівів СБУ. У цей час
представників ректорату вже не було в кабінетах, і він мав, за висловом
директора Інституту екуменічних студій д-ра Антуана Аржаковського, з ним
«дуже добру зустріч».
Після свого прибуття 18 травня, цей
співробітник у ввічливий спосіб повідомив про те, що деякі політичні
партії планують протести та демонстрації з приводу суперечливої (а в
деяких випадках обурливої) політики нової української влади. Студенти
будуть задіяні у цих протестах. Існує небезпека, що деякі з цих акцій
можуть супроводжуватися провокаціями. Він ствердив, що студенти,
звичайно, мають право протестувати, однак адміністрація університету
повинна їх застерегти, що ті, хто візьме участь у будь-якій протиправній
діяльності, будуть притягнуті до відповідальності перед законом.
Протиправна діяльність включає в себе не тільки акти насильства, а й,
наприклад, пікети, що блокують доступ до робочих місць урядових
службовців (або будь-які інші протести, не санкціоновані владою).
Після
усного представлення справи співробітник поклав на стіл розкритого
листа на аркуші паперу, що був адресований мені. Він попросив мене
прочитати листа, а тоді підтвердити підписом, що я ознайомився з його
змістом. Відвідувач ствердив, що після того, як я прочитаю і підпишу цей
лист, він повинен забрати його з собою. Оскільки я зміг побачити, що
документ був адресований мені як ректорові (я також зауважив, що на
ньому було два підписи, які надавали йому особливо офіційного
характеру), я спокійно відповів, що всякий лист, адресований мені, стає
моєю власністю і повинен залишатися у мене, принаймні у формі копії.
Лише за цих умов я міг погодитися прочитати цей лист (не говорячи вже
про те, щоб його підписувати).
Співробітник був явно збентежений моєю
відповіддю. Видавалося, що він не мав подібних прецедентів, тому що у
моїй присутності зателефонував по мобільному зв’язку до свого
(місцевого) керівництва, запитуючи про інструкції, що робити далі.
Начальник відмовив у дозволі лишити мені чи то оригінал, чи копію листа,
сказавши, що СБУ побоюється, що я «можу опублікувати його в інтернеті».
Я поставив запитання про доцільність всієї цієї процедури та про
необхідність такої секретності й відмовився навіть дивитися на листа і
читати його зміст. Молодий співробітник був розчарований і частково
збентежений, однак не чинив додаткового тиску і не сперечався з моєю
аргументацією.
Наша розмова мала й душпастирський момент. Я нагадав
співробітнику той факт, що СБУ як нащадок колишнього КДБ, у якій
залишається багато працівників ще з радянських часів, обтяжена спадщиною
фізичного й морального ламання і калічення людей, та що він, як молода
одружена особа, повинен бути обережним, аби не допуститися вчинків, які
можуть завдати непоправної шкоди йому особисто та осоромити його перед
дітьми та онуками. Як священик я почувався зобов’язаним вказати на цю
душпастирську перспективу. До його честі, він відмежувався від спадщини
минулого й заявив про своє прагнення служити потребам українських
громадян. Він також попросив звернути йому увагу, якщо я вважаю, що він
чинить неналежний тиск.
Врешті, я виразив моє особисте й назагал
поширене в народі глибоке розчарування тим, що праця СБУ така
непослідовна, що офіцери безпеки й міліції живуть розкішно, хоч
отримують мізерні зарплати, що їхня діяльність просякнута корупцією та
що нехтуються законні права громадян і їхня рівність перед законом. Я
навів свіжий приклад з моїм двоюрідним братом Теодором Ґудзяком, мером
міста Винники, який у лютому 2010 р. (три дні після обрання нового
Президента) був арештований на підставі сфабрикованого звинувачення в
хабарництві, організованого відомим корупціонером – політичним
конкурентом й колишнім міліціонером – та за допомогою обласної й міської
міліції. Незважаючи на те, що за два місяці до сфабрикованої справи
мер, спираючись на голоси міської ради, надав СБУ відео, на якому
переодягнені у цивільний одяг міліціонери серед ночі безперешкодно
вриваються в його офіс у міській раді, дістають із сейфу міську печатку і
ставлять її на різних документах, СБУ не вжила жодних заходів.
(Предстоятелі Церкви, зокрема Блаженніший Любомир (Гузар), висловили
занепокоєння, що внаслідок маніпульованих асоціацій цей випадок може
бути використаний як привід, аби скомпрометувати ректора УКУ і цілу
інституцію, яка має виняткову репутацію вільної від корупції). Я також
повідомив, що маю достовірні свідчення та аудіодокази того, що мій
телефон прослуховується, і то вже протягом багатьох місяців.
Народ
України продовжує побоюватися й не довіряти як Службі безпеки, так і
міліції через систематичні зловживання законом; через поширену практику
залякування чесних політиків, журналістів, активних громадян; через
зухвалий шантаж і здирства, здійснювані силовими структурами щодо
середнього та малого бізнесу. Я попросив молодого співробітника передати
мою стурбованість такими фактами своєму начальству. Я мав враження, що
він особисто готовий дослухатися до етичних аргументів, але й,
водночас, виконує свою звичну роботу. Мені було ясно, що він старанно
«дотримується інструкцій».
Під час нашої розмови співробітник СБУ
запитав мене про Генеральну асамблею Федерації європейських католицьких
університетів (FUCE), що мала відбутися 20-22 травня в стінах УКУ у
Львові. Він охарактеризував її як важливу подію (вона отримала серйозний
розголос) і спитав про програму, та про те, чи зустріч відкрита для
широкого загалу. Стало зрозуміло, що він був би зацікавлений взяти у ній
участь. Я сказав, що головна тема: «Діяльність католицьких
університетів задля гуманізації суспільства» була оголошена в засобах
масової інформації і що результати обговорень також будуть оприлюднені.
Однак робочі засідання ректорів університетів не є загальнодоступними. Я
пояснив, що 211 членів Міжнародної федерації католицьких університетів
(IFCU) та 49 членів FUCE ретельно слідкують за розвитком єдиного
католицького університету на території колишнього Радянського Союзу.
Вони особливо зацікавились обставинами діяльності УКУ після того, як у
березні на щорічній зустрічі Ради консульторів IFCU в Японії, я мав
нагоду описати деякі наші суспільно-політичні перипетії та загрози
свободі інтелектуального дискурсу (нав’язування радянського бачення
історії; реабілітацію сталінізму і Сталіна, якому 5 травня 2010 р. в
Запоріжжі відкрили новий пам’ятник; відновлення цензури у пресі й на
телебаченні), які несумісні з нормальним університетським життям.
Тоді,
як це й було домовлено на початку зустрічі, я запросив до розмови
першого проректора УКУ д-ра Тараса Добка, якому співробітник повторив
побажання СБУ.
Розуміючи стурбованість СБУ збереженням стабільності
українського супільства, слід зробити декілька висновків з цієї зустрічі
та пропозицій, які на ній були висловлені:
1. Підписання такого
документа, як цей лист, що був мені запропонований до підпису,
рівнозначне зі згодою на співпрацю з СБУ. Особа, яка його підписує,
властиво, погоджується зі змістом листа та з можливими його наслідками. У
практиці радянських спецслужб поставлення підпису на документі, який
був написаний КДБ і зберігався там, було основним методом вербування
таємних інформаторів (сексотів).
2. Такі методи не мають відомих
(мені) прецедентів у незалежній Україні в досвіді УКУ та Львівського
Національного Університету, чийого довголітнього ректора (і колишнього
міністра освіти і науки 2008-2010 рр.) Івана Вакарчука я спитався
безпосередньо після цієї зустрічі. Ці методи були добре відомі в
радянські часи.
3. Конфіскація листа після підписання робить його і
підпис інструментами для використання СБУ на власний розсуд.
4.
Можливі сценарії використання подібного документа включають таке:
a)
У випадку арешту студента, СБУ може звернутися до ректорату з
оскарженням, що університет був поінформований про небезпеку для
студентів, але не вжив необхідних заходів, щоб вберегти їх від
протиправних вчинків чи насилля щодо них. У такому випадку адміністрації
університету може бути висунуте звинувачення з подальшою моральною та
юридичною відповідальністю. Звинувачення з юридичними наслідками може
стати інструментом змусити університет піти на компроміс стосовно своїх
засадничих принципів (свободи слова, форм суспільної діяльності та
критики, навіть релігійних практик – все це має свої прецеденти в
недавній історії). Більше того, влада може використовувати такий
претекст, аби здійснювати потужний тиск на університет з метою
приборкати будь-які студентські протести.
б) Після гіпотетичного
арешту студента чи студентів, їхнім колегам і батькам, як і іншим членам
університетської спільноти можуть показати документ, яким адміністрація
була попереджена, і їй порадили приборкати прояви студентської
активності. Оскільки адміністрація не відвернула студентів від
незаконної діяльності, яка стала приводом для арешту, батьки й інші
особи можуть зробити висновок, що університет недостатньо (неадекватно)
піклується безпекою своїх студентів. Це був би найефективніший спосіб
поділити університетську спільноту та підірвати репутацію університету
серед його найважливіших членів – студентів.
5. Явний та справжній
сюрприз, яким стала для співробітника моя відмова вчинити так, як
вимагалося, може означати, що він не часто зустрічається з подібною
реакцією. Він пояснив мені, що регулярно працює з духовенством. Можна
припускати, що подібним чином зверталися або будуть звертатися і до
інших душпастирів (які працюють з молоддю, студентами і т.д.), та що
хтось не міг або не зможе відмовитися підписати такий документ.
6.
Заходи такого типу породжують острах і тривогу. Вони й задумані для
того, аби залякати адміністрації університетів та студентів. Вони є
елементом методології, добре знаної українському народові. Відродження
таких практик є свідомою спробою відродити методи радянського
тоталітарного минулого та наново посіяти страх у суспільстві, яке тільки
почало відчувати свою свободу.
7. Оскільки лише декілька з приблизно
170 українських університетів заявили протест проти недавніх змін у
політиці та освіті, а багатьох ректорів спонукакли і/або змусили
висловитися на їхню підтримку, то зрозуміло, що останнім часом у вищу
освіту швидкою ходою повертаються страх і пристосуванство. Можна
очікувати, що УКУ буде об’єктом особливої уваги й можливого тиску в
наступні місяці. Солідарність міжнародної спільноти і, особливо,
академічного світу буде важливою допомогою для УКУ, аби університет
відстояв свою принципову позицію стосовно інтелектуальної і суспільної
свободи.
8. Відкриті висловлювання і публікації на ці теми є мирним і
найбільш ефективним способом протидії секретному контролю та
залякуванню студентів і громадян. Як стало очевидним під час згаданого
випадку, представники владних структур є особливо чутливими до винесення
їхніх дій на публіку. Інформація може відігравати запобіжну, коригуючу й
зцілюючу роль, якщо вона виявляє заплановані дії, які мають на меті
обмежити громадянську свободу, демократію та людську гідність.
Слід
зазначити, що 11 травня 2010 р., коли українські студенти організовували
протести у Львові та Києві, представник апарату Ігоря Держка,
заступника Голови ЛОДА, відповідального за гуманітарні питання,
зателефонував до ректорату й запитав про статистику – кількість
студентів, які беруть участь у демонстраціях. В УКУ відповіли, що не
знають, яким чином вести такі підрахунки.
Прошу пам’ятати про УКУ,
про всіх студентів та громадян України у Ваших думках і молитвах.

о.
Борис Ґудзяк
Ректор
Українського Католицького Університету
19
травня 2010 р.Б.

Свобода – это полная гармония с самим собой. Это счастье осознания самого факта бытия, со всеми его радостями, проблемами и печалями. Это дорога под ногами, ветер странствий в лицо, верный друг рядом. Свобода, ты и ветер. Что еще нужно для счастья? Татьяна Устименко Человек со свободным выбором может отказаться от... свободного выбора. Бернард Вербер О свободе говорить и вовсе бессмысленно: никто толком не знает, что это такое, но всякий рад представиться крупным специалистом по данному вопросу. Среди любителей порассуждать на эту тему я не встречал ни единой души, имеющей хотя бы смутное представление о предмете разговора. Кто знает – молчит, пряча жуткое свое сокровище на самом дне глазных колодцев.  Макс Фрай Быть свободным — значит верить в собственные желания. Многие из них кажутся неосуществимыми. Так кажется. Просто надо сделать первый шаг. Дальше — легче… Быть свободным — значит никогда не жалеть. Быть свободным — значит желать, добиваясь желаемого. Эльчин Сафарли

Метро. Очень удобный вид городского транспорта. Без утомительного и нервозного стояния (сидения в машине) в пробках, на метро перемещаешся по городу днём намного быстрее, чем на машине.

Вечером на машине быстрее и удобнее ехать, но утром же приехал на работу без машины. И поэтому приходится ехать вечером домой на метро. Но, в этом тоже есть свои "плюсы". Можно порассматривать девушек. Их лица, прикрытые джинсами или другими одеждами ягодицы, обтянутые колготками ножки, позаглядывать в декольте так, невзначай, якобы и не хотел этого делать, но глаза просто сами туда смотрят и, в надежде увидеть больше, чем получится, аж залазят за края этого самого декольте, вытаращиваясь и выпучиваясь, как у рака.

Вечером не такая толкучка в вагонах метро, как утром. Есть даже сидячие (несколько штук даже) места. Я присел абсолютно якобы случайно рядом с молоденькой девушкой. У неё были такие аппетитные губки! Такой невинный взгляд! Такой, говорящий о неординарности вкуса и бурлящей фантазии девушки, стиль одежды! Что я уже аж начал придумывать поводы, как заговорить с этой девушкой.

Но, пока я думал всё это, поезд внезапно резко тормознул, и я (якобы не удержался) упал на девушку, столкнул её, что она чуть не упала, а я, как Superman, поймал её в свои объятия. Мои глаза оказались напротив её глаз. В её взгляде я прочитал заинтересованное удивление и не увидел ни капли испуга. От этого взгляда, мой разум был помрачён. Я закрыл глаза и впился неистово поцелуем в её губы. Они были немного прохладные и сладкие на вкус. Она ответила мне на мой поцелуй и обняла меня за спину. Мы прижались друг к другу обнявшись, и я почуствовал её упругие груди... На какое-то время, время нашего поцелуя, мир вокруг нас остановился. Время замерло, боясь своим ходом нарушить наш поцелуй. Никого вокруг нас не существовало. Для нас, нам казалось - мы были одни. Когда воздух в наших лёгких закончился, я отпрянул от её страстных губ набрать воздуха в лёгкие и позволив тем самым ей сделать то же самое, и открыл глаза...

... Я открыл глаза и увидел, что сплю. Сижу на лавке в вагоне метро рядом с молодой девушкой и откровенно сплю... И всё что было (и поцелуи и обниманья) мне просто напросто приснилось. Я повернулся к девушке, она повернула голову и посмотрела на меня. Я улыбнулся и подмигнул ей. Она подарила мне свою улыбку в ответ. Мы повернули свои головы прямо и уставились взорами в никуда перед нами. Каждый думал о своём. Но нас, точнее - наши мысли что-то всё-таки объединяло.

Просто так в нашей жизни ничего не случается. Везде и во всём есть воля творца.