«Злука», яка не відбулася...
- 21.01.18, 21:46
Ця хата ще збереглася на самій околиці нашого селища. Після війни, коли я приїжджав додому на канікули, раза три заходив сюди, дивився. Майже нічого не змінилося з тих пір, оце тільки може зіщулилася якось, вікна перекосилися, двері похилились, замазка на шибках відпала.
Мамо казали, що там тепер живуть прикомандировані. Ну, звісна річ, не шкодують чуже добро.
А тоді, перший раз, коли я несподівано об’явився у їхньому дворі, усе сяяло чистотою і затишком. А біля входу в хату на зеленому килимку з книжкою в руках лежала Параска, дядьки Микифора єдина дочка. Вона з дитинства була хвора на ноги, не ходила.
Сонечко якраз збиралося сховатися за хату і я, мружачи очі, дивився на неї. А вона, не поспішаючи, натягнула на себе ковдру і я бачив її відкриті маленькі груди. Вона засміялась:
Дядько Микифор її дуже любив, навіть з-за неї другий раз не оженився. Жінки на нашій вулиці завжди їм допомагали по домашньому господарству.
Коли починалися дощі, то Параска весь час знаходилася в хаті, і тільки з приходом зими дядько Микифор виносив її на двір, щоб вона подихала свіжим повітрям. Але Параска не любила цього, їй не хотілось, щоб хтось бачив її на руках батька.
Якось я заскочив у хату, в нас була сусідка, тітка Мотря, розмовляла з мамою:
Мати побачила мене і перевела розмову на щось інше. А моє серце стиснулось, я здогадався про кого це вони. Дядько Микифор, щоб вилікувати Параску, возив її до всіх лікарів, про яких тільки взнавав. Але кожного разу поїздка закінчувалася нічим.
І його віра надихала і підтримувала і дядька і дочку, не давала померти останній надії. І він таки знайшов отакого лікаря, який міг би вилікувати Параску. Тітка Мотря розповіла, що чула у місті про лікаря, молодого, але тямущого, ставить людей на ноги, гроші не бере.
І повіз Параску до нього. Той ретельно обмацав дівчину, щось надавив у її спині, та так боляче, що вона знепритомніла а потім і каже:
І дядько Микифор тільки низенько згинався у поклоні, авжеж, запросимо.
Дядько Микифор дивився на неї а очі в нього сяяли:
Але коли батько пішов на роботу, вона довго дивилася на свої ноги, спробувала опустити їх на підлогу, але нічого не вийшло. «Мабуть, лікар такий самий, як і всі інші!» - вирішила вона.
А за дві неділі до Нового Року за дядьком Микифором прийшли, обшукали все в хаті, нічого не знайшли і забрали його з собою.
Але ті, в зелених кашкетах, засміялись:
- Давай… давай… пошли…
- Тату… - почув дядько Микифор, обернувся і завмер. Параска, його дочка, зробила крок, другий, до нього і вхопилася за край стола.
З тим він і пішов, тільки наостаннє сказав дочці:
Вона дивилася на батька широко відкритими очима. Він же сам продав кабанчика, щоб були гроші для лікаря.
Я якраз пізно ввечері вийшов з хати по нужді і бачив, як виводили дядька Микифора, сховався за тин і спостерігав. На другий день жінки ходили до Параски і заспокоювали її, і дивувалися одночасно, вона сиділа за столом і плакала.
Так вона почала ходити. Спочатку обережно по хаті, потім по подвір’ю, а потім якось зайшла і до нас. Ми якраз сиділи, вечеряли, чуємо, грюк у двері і вона на порозі. Я мало не вдавився.
І загадка з татовими словами розкрилась, Параска у сажі під дверима знайшла схованку з револьвером.
Вона мені показала револьвера, а я розказав їй як треба з нього стріляти.
А потім до неї прийшов один з тих, хто заарештовував її батька і вона його вбила. Ми якраз знову вечеряли і почули постріл. Батько схопився і кинувся на двір в ми всі за ним. А вже через перелаз спішила Параска, вона була бліда і в руці тримала торбинку.
Батько відвіз Параску на станцію і вона нічним потягом виїхала. Більше я її ніколи не бачив. Ті, в зелених кашкетах, довго опитували усіх сусідів, але ніхто нічого не сказав. Бо любили дядька Микифора. Всі показали, що вона не ходить і тим збили зеленокашкетників зі сліду.
А через місяць, це ми потім взнали, дядька Микифора розстріляли, як польського шпигуна. Бо прізвище у нього було Янушевський, як, до речі, і у половини нашого селища до війни.
24.12.2000р.
Опубліковано з дозволу автора: Виченд Тутс Запорожье http://h.ua/story/442302/#3364164
До Архіву Центру досліджень визвольного руху передали архів із документами підпілля ОУН і УПА.
Про це написав на своїй сторінці у "Фейсбуці" президент Благодійного фонду "Літопис УПА" Микола Посівнич.
"Нарешті закінчилася майже місячна епопея із пошуком і поверненням архіву ОУН-УПА знайденого біля Радехова. Дякую за підтримку у його повернені усім небайдужим друзям та інформаторам, які дали інформації про цю знахідку. Особлива подяка: голові ОДА Олегу Синютці, голові УСБУ полк. Олександру Ткачуку, начальнику обласної міліції ген. Валерію Середі та начальнику управління державної пенітенціарної служби України у Львівській області Михайлові Дзюдзю", - повідомив історик.
За його словами, архів досить добре зберігся. Документи датуються 1944-1946 роками. Серед них: звіти, печатки, бофони (підпільні облігації), касові книги, листи втрат. За своїм змістом документи хоплюють території сучасних Сокальського і Радехівського районів Львівської області.
Архів передали на реставрацію, зберігання й опрацювання Центру досліджень визвольного руху.
Нагадаємо, у Львові на будівлі в’язниці "Бригідки" 23 грудня відкрили меморіальну таблицю на честь бойовиків ОУН Василя Біласа і Дмитра Данилишина.
Як виявили дослідники, засоби масової інформації існували в світі з давніх давен. Наприклад, прізвище «Сміт» вірніше має писатися як «ЗМІт», тобто прізвище з цим ключовим сполученням літер веде своє походження від представників ЗМІ, які хоч чимось, але прославилися на ниві журналістики. ГолдЗМІт, БлекЗМІт, просто ЗМІт – це нащадки славетних журналюг, що спотворювали світ за багато років або століть раніше за нас. Кажуть, що іноді деякі первісні ЗМІ були незалежними. Так це чи ні – ми зараз можемо лише здогадуватися.
Звичайно, що самою незалежною від влади та олігархів були ті ЗМІти, що видавали свої творіння на заборах, стінах та інших загальнодоступних та письмо придатних поверхнях публічного розгляду. Але навряд чи вони могли заробляти цим своїм писанням на життя, бо їхні опуси часто-густо не перевищували об’ємом трьох літер, які навіть тоді знали й неписьменні читачи первісних ЗМІ. Першими постраждалими журналістами були саме ті, хто писав на заборах та стінах – власники означених поверхнів відловлювали майстрів ху.дожньо- заборного слова та жорстоко били. Своїм обмеженим світосприйняттям власники не розуміли, що таким чином здійснюють кривавого тиску на свободу слова. Але, незважаючи ні на що, заборно-стінова журналістика дожила й до сьогодення завдяки велетенським зусиллям аматорів прози та поезії, що вони розміщують на різноспрямованих рівних поверхнях в самих неочікуваних для цього місцях. Прошу зауважити, що живопис теж має походження від заборно-стінової літератури та й досі може з нею поєднуватися в одних майстрів.
Велич заборно-стінової літератури полягає в її лаконічності. Достатньо трьох-п’яти літер, і все, що хотів сказати автор, відкривається у своїй багатогранності, що свідчить про неабиякий талант до ху.дожнього слова у письменника (на жаль, вони частіше за все є анонімами). Але я зараз навіть не про це. Після перегляду трилогії «Матриця», стає зрозумілим, що сюжет фільму полягає в протистоянні маргінальних помиїв суспільства проти стабільної структури традиційно-роботизованого суспільства, основою якого є саме ЗМІ. Не дарма ж головного героя трилогії звуть «Агент ЗМІт», якому протистоїть якийсь там «Нео». Але ось в чому, власне, і таємниця сюжету, прихована від стороннього глядача з єзуїтсько-масонською хитрістю: Neo = New, Neo = One. Тож цілком логічно постає словосполучення New One чи то One New.
Що з цього виходить, стає зрозумілим з сюжету. Тобто, Агент ЗМІт не дає працювати Вані Нью (чи то Нью Вані). Бо Агент ЗМІт є рупором провладної корумпованої олігархії, а Нью Ваня є унтерЗМІтом не менш корумпованої, але далекої від влади тієї ж олігархії.
Все, що далі трапилося – є лише рекламою Нью Вані та вихвалянням могутності Агента ЗМІта (власне, тих сил, що за ними стоять). Кінцем трилогії є порозуміння Агента ЗМІта з Нью Ванею шляхом фактичного злиття обох тих початкових версій суспільства в одне.
Власне, залишилося одне питання – коли корумповані провладні олігархи приймуть до себе не менш корумпованих, але олігархів не при владі, то вони всі стануть провладними. ЩО ТОДІ БУДЕ З СУСПІЛЬСТВОМ?
На цій приємній ноті я закінчую свій репортаж з домашнього кінотеатру, бо писати стільки літер на заборі мені впадло, тож катуйтеся через інтенет.
В. Тамбовський, душелюб та людовєд, дохтурь ненормативних наук, проффесор кафедри ізячної словісності Солсберійського державного університету.
Це вже очевидно:
- слід негайно зміцнювати західні рубежі України відповідно до принципу - SI VIS PACEM, PARA BELLUM;
- слід негайно видворити з України польського консула в Луцьку за реваншистські заяви щодо відсутності в українців національної державності у 1918-1921 роках;
- працівникам СБУ слід негайно допитати і відсторонити від керівництва Львовом очільника партії «Самопоміч» Андрія Садового – за ведення ним таємних переговорів із міністром ЗС Польщі, який на той час відверто проявив свою українофобію;
- слід негайно готувати звернення від парламентарів України до керівництва ЄС та до президента Польщі з приводу деструктивної діяльності варшавського МЗС, заручившись підтримкою Литви (до якої Польща теж висловлює низку неадекватних претензій);
- слід негайно розпочати процес відновлення історичної справедливості щодо визнання тяглості сучасної Української Держави від рівно століття тому – 7 листопада (за старим стилем) 1917 року – проголошеної Української Народної Республіки, та визначити Днем Незалежності і Соборності України 22 січня. Адже саме того дня 1918-го року було затверджено ІV Універсал Української Центарльної Ради, який проголошував самостійність УНР, а 22 січня 1919 року відбувся Акт злуки УНР і ЗУНР в єдину Українську Народну Республіку.
Слід усвідомити, що 24 серпня було, по-суті, задекларовано Акт ВІДНОВЛЕННЯ Української державності (як і 30 червня 1941 року), народженої у вирі Української національної революції 1917-1918 років.
Таким чином, якщо влада в Україні проголосить 22 січня наступного року Днем сторіччя Української Незалежності, то захланні сусіди України автоматично втратять всі свої недолугі аргументи щодо надуманих територіальних претензій, а наша держава отримає юридичне право на моральні та матеріальні компенсації від країн-окупантів.