Во времена титанов, бродили по земле странницы. Самой могущественной
была любовь – являлась она созидательным началом, источником любого
деяния на Земле.

Надежда была самой доброй и жалостливой: любого пожалеет она, каждого отогреет и научит подниматься с земли и идти, действовать.

Вера была самой нежной, самой хрупкой из странниц. Она была так
тонка и прозрачна, что не всегда можно было её обнаружить: вот она
есть, а вот её как будто бы и нету…

Желание было самой сильной из них всех, оно всегда пробуждало
любое существо к жизни, неизменно заставляло дышать, всплывать,
взлетать и приземляться с особенной осторожностью. Желание жить,
желание действовать, желание творить!..

Мечта… Мечта же, самая младшая из странниц, наиболее эмоциональная,
весёлая, никогда не унывающая, была самой деятельной из них. Всё, что
могло случиться на Земле нового – было придумано только ей и
осуществлено лишь благодаря её инициативе.

Бродили по Земле странницы. Мир существовал. И была в нём жизнь…

Небо розовело, приближаясь к оранжевому… чтобы потом стать жёлтым,
зелёным и, наконец, голубым! И тогда светлая мечта испугалась, что все
странницы исчезнут вместе с небом. Она знала, что будут потом на Земле
другие существа, но ей хотелось оставить им напоминание о себе, а также
о Любви, Вере, Надежде и Желании.

Она попросила титана-кузнеца отлить из прочнейшего металла столб.
Титан-стеклодув изготовил для Мечты божественно прекрасный сосуд и
поместил его на столб, который установили на самом красивом месте на
Земле. Это была никому неизвестная тропинка в Чудесном Лесу, где любили
подолгу гулять и разговаривать Мечта и Вера. Особенно им нравилось это
место в пору ранней весны, когда на земле ещё тлели куцые островки
снега, а солнце уже озорничало и, шутя, сверкало своими
ножками-лучиками по весенним лужицам.

Тогда мечта созвала всех вокруг прекрасного столба. Любовь,
Надежда, Вера, Мечта и Желание собрали все свои силы, объединились в
общем порыве творения, и на Земле родился маленький Свет; он пробежал
своими смеющимися пяточками по всей Земле, и она осветилась… Да, именно
с тех пор нашу Землю и начали называть Белым светом.

Мечта нежно коснулась белого Света губами, и он стал розовым.

Странницам было жалко малыша: он совсем не успел пожить, ещё ничего
не успел повидать, а эпоха Красного Неба подходила к концу, и всем им
оставалось недолго.

Тогда странницы посадили наивный комочек Розового Света в
стеклянный сосуд и запаяли его. Малыш-Свет нисколько не расстроился, а
всё такими же детски наивными, любопытными глазками глядел на мир
изнутри…

На Земле появились люди. Сосуд с Розовым Светом, стоящий на столбе, они стали называть Розовым Фонарём.

Маленький Фонарик и по сей день светит каждому, кто умеет мечтать,
ибо только странница-Мечта укажет дорогу к её маленькому Свету. Розовый
Свет хорошо помнит своих создательниц и выполняет их наказ неуклонно:
он вселяет в человеческие души волшебные лучики-чувства, которые
называются надеждой, верой, любовью, мечтой и желанием. И он обещает
освещать весь жизненный путь тому, кто будет с уважением относиться к
своей вере, не станет пренебрегать желанием и порывом своей души,
заковывая её в цепи разума, кто будет заботливо хранить свою надежду, и
бережно, с особым вниманием, относится к своей любви.

(© Copyright: Наталья Туся Тихомирова, 2009)

                               

Памяти великого футбольного
 тренера В.В.Лобановского посвящается!

                                      Он весь из бронзы, но не броский,
                                      Еще довольно молодой,
                                      На постаменте Лобановский,
                                      Сидит захваченный игрой.

                                      Он, как живой! И взгляд  упрямо,
                                      На поле страстно устремлен,
                                      Туда, где киевским "Динамо",
                                      Соперник сильный побежден.

                                       Там Кубок кубков поднимая,
                                       Стоят одиннадцать ребят,
                                       И мэтра на руках качая, - 
                                      "Ура! - восторженно кричат.

                                        Я помню: молодой Валера,
                                        С угла  искусно подавал,
                                      ''Cухим листом" крутил умело,
                                        И мяч в ворота залетал.

                                        Ревел болельщик от восторга,
                                        Когда мяч сделав полукруг,
                                        Как мановеньем мага Лонго,
                                        Влетал в ''девятку'' пулей вдруг...

                                        Талантливый игрок, на поле,
                                        Себя он ярко показал,
                                        Закончивший играть, он вскоре,
                                        Работу тренера познал.

                                        Вот где раскрылся его гений,
                                        Триумф и славу он снискал,
                                        Учитель многих поколений,
                                        Он символом ''Динамо" стал

Глава І.

 

И в начале было серое пятно. Из него вышло все. За ним пустота. Свет идет и возвращается. Проходя через серое пятно , он не может вернуться назад в Галактический Простор, которого мы не знаем. Есть свет другой – не такого происхождения как здесь на Земле. Его исток – это Высшее начало Вселенной.

ПЗЛ.

Серая  Мгла,

В сумерках Земля,

Не видно не зги.

 

Глава ІІ.

 

Пропадают корабли.

И «Навуходоносор» ушел в космическое межгалактическое плаванье.

Меж нами тримильярды биллионы световых лет. А он все еще в пути и не достиг своей цели. Он идет нам навстречу, навстречу Земле, чтоб поменять оси пересечений и вектора значений для путников космоса.

Вселенский закон определил их довольно таки точно, а значит непреложно. Их значения не имеют числового ряда в нашем понимании. Это константы светолет и звездных светил, а точнее их орбиты, смещение которых привело к Зазеркалью -искусственному модулируемому началу – Абсолютному Разуму, подавляющему все живое начало на Земле и управляющему  душами в измерении «Нереальной Мечты».

«Архангел»- так он себя окрестил, а позднее «Бог»-машина  деструктивного                переделывания живого времени для потребительских бытовых нужд биороботов захватила Звездотрон-а именно, 7 космических светолет, - и вот на этом отрезке мы повстречались с Монстром- Образиной, Уродом, Белым  карликом воочию. Он творил страшные вещи: двигал звездные системы, воровал души и время, поглощал миры (как и Кронос в легендах) и захватывал орбитали, а значит скрижали, устои познаний миров. Он обесценил ценное и сманипулировал подделочную искусственную реальность бытия. Где спящие сомнабулы разыгрывали спектакль настоящей жизни. И он во сне и в сноведениях проникал в сознание и без того «непомнящих» и «захваченных» людей , изменял исходные парадигмы базисных величин и хитростью подменял программы живого времени на искусственно модулируемые.

 

 

Мы остались без сил. И лишь один Человек в космосе сумел обмануть его и прорваться во свояси –  домой к родным и близким и объяснить ситуацию, что же произошло. Галактику М.

Альменика – девушка его мечты встретила его как своего будущего мужа и  среагировала моментально, собрав экспедицию из девяти членов экипажа на подмогу, для помощи захваченным звездным системам с миссией обновления системы «Квазитрон».

Альтор объяснил ей, что ее родня Плеяды были также захвачены, и ее близкие уже не ее близкие, а модулируемые сущности-орудие в руках убийцы «Бога»-«Архангела»-якобы «Отца Вселенной».

В нашем же понимании начало первичное было всегда женским и никогда не могло быть подменено мужским, а точнее у истоков стояла дуальность двух женских начал, а третье – мужское изменяло лишь их полевую триангулятивность на другую полярность, и поэтому в отражение  казалось, что мужчина первичен, а не наоборот.

Две реки,

 Две руки,

Два солнца,

Одно из которых погасло на родине Альменики.

И лоно начал, живая точка без Дублона: Авалон-птица-конь (корабль) ждал Альменику в собственном распоряжении в емпирическом континиуме науки Зазеркалья. Там она лишь смогла определить свой вектор развития на новом градусе и обмануть Абсолют-модуль, чтобы прорваться к своим близким и спасти их, вывести их звездную систему из-под опеки Бога-Абсолюта-Иеговы-Яхвы.

Бионика изменена и крылья готовы. Вот и он- Корабль.

Устремившись в полет Альменика наконец-то повстречалась в несистемных мирах с Альтором и объяснила ситуацию выхода из Дублона и о готовности Авалона лететь в «Иные» Пути.

Альтор объяснил о невозможности проникновения туда им самим . И объявил о наборе экипажа корабля, состоящего из двух Сил- Правой и Левой. Правая-его корабль и Пятерка из его друзей «Арктика» и Левой-«Авалона-Феникс»-позднее «Лебедь», «Лебедина», «Радуга» с экипажем женских начальных структур, которые  в последствие объединившись должны были летать на Землю и обновить основную моделирующую структуру-ДНК планеты- запустить Станцию Возрождения Земли (суть Живого Танца).

Запустить станцию было не сложно, ведь она работала от кристалла живой мысли-песни-мечты и несла созидательный импульс в поле сознания Земли, который и изменил программу. Вскоре импульс с Земли был принят и связь с нею была восстановена.

Но потом он был снова заглушен вечностью и безконечностью.

 

 

Епіграф.

Волинь - край оповитий легендарними історіями і подіями. Багато їх сягають своїм корінням часів, коли ще славнозвісного графа Дракули не було і в проекті. А є і зовсім сучасні, свідками яких стало багато волинян. Однак і ці події вже перетворились в легенди Лесиного краю.

Історія, про яку йдеться, трапилась у 19 столітті (друга половина) і вона дуже тісно пов`язана не тільки з минулим, а й з сьогоденням одного з волинських сіл, справжнім серцем якого є - ОЗЕРО.

*****************************************************************************************

Вона була прекрасна. Ніжна, тендітна, з чарівним голосом, ангельським виразом обличчя. Притягувала й одночасно відлякувала від себе загадковою таємничістю чогось казкового і разом з тим рокового, фатального.

Місцеві люди щанобливо називали її "пані", навіть страхались, остерігаючись згадувати ім`я. Чи закохувались у неї? Так, закохувались та, не отримуючи відповідних почуттів, доходили до божевілля, а то й ішли добровільно з життя, втративши надію на взаємність.

Вона була недоступна. Серце її належало тільки одній людині, котру, разом з тим, ніколи не бачила, оскільки пані була... сліпа.

Будучи одруженою за шляхтичем (якого і кохала), не знала матеріальних нестатків, але заразом і не відзначалась кричущою пишнотою уборів чи високомірними манерами. Полюбляла прогулянки. Мала добру пам`ять і гарний слух, тому часто ходила гуляти сама, не потребучи якихось поводирів чи охорони. Її поважали.

Привітність, людяність, краса і доброта - все це якимось чином гармонізувало у шляхетній пані, здавалось навіть час не здатен заволодіти нею. Та, як дуже часто трапляється, любов змінила усе.

Її чоловік - власник земель, являв собою повну протилежність дружині. Пізніш зрозумієте чому. Не сказати, що був позбавлений вроди, але характер мав злющий і відзначався у поводженні з підлеглими селянами надзвичайною жорстокістю.

Найулюбленішим місцем для прогулянок пані був берег великого мальовничого озера, що знаходилось прямо в селі.Там вона проводила багато часу гарними літніми вечорами. Стояла подовгу біля води, слухала шепіт грайливих хвиль і мелодію співів озерної живності. Кажуть, могла навіть спілкуватися з рибами, котрі завше плавали поруч  у прозорій воді. Її в цей час ніхто не тривожив. Вона була щаслива.

Тільки чоловік був сам не свій. Чим довше дружина була на березі озера, тим більше він сердився, справа доходила навіть до люті. Пан ревнував дружину і зненавидів синій простір води. Часто жбурляв каміння, лаявся до озерних глибин і в цей час озеро, здається, аж починало закипати, вода мутнішала, риба ховалась, зривався різкий неприємний вітер.

Люди боялись і підходити до берега. "Ще чого! Потрапити під гарячу руку!" Обходили озеро десятою дорогою аби не потрапити на очі розлюченому поміщику. Старі баби хрестились і шепотіли: "Це до добра не доведе."

Одного разу, спекотного літнього дня, вже ближче вечора, пан повертався з далекої дороги - їздив на ярмарок, стрічався з іншими друзями-поміщиками, був у гарному, як кажуть, настрої. Хоч і не їхав галопом, але спека ж, коні хотіли пити та і до озера від дороги рукою подати. Вирішив дати коням (а це були його найкращі) попити.

Заїхавши до півметра у воду, натягнув віжжі.

 - Тпру!! - Зупинився.

Тиша. Коні тамують спрагу, помахуючи хвостами. Пан навіть згадав якусь веселу пісеньку і мугикав, наспівуючи її під ніс, граючись батогом.

Раптом, якась величезна тінь вийшла з глибин і почала стрімко наближатись.

Помітивши її коні захрипіли подались назад і стали дибки. Пан з несодіванки оторопів і мало не впав з воза.

 - Що за чортівня?! - Вилаявся опам`ятавшись.

 - Но!! - Цвьохнув коней і смикнув щосили віжжі намагаючись виїхати чимкоріш з страшного вже тепер озера. Але коні зненацька тільки рвонули далі вперед, ще більше заглибившись у воду. А та кругом аж пінилась, бурлила, покрившись темінню.

Пан скочив у воду. Схопив одного зконей за уздечку, щоб розвернути. Але де там! Вода вже по груди. Стала якась в`язка і важка. Тварини й людина біля них бились відчайдушно, сіпались у різні сторони, пробуючи вирватись з пекельного полону. Та вже нічого не могли вдіяти.

 - Люди!! Людоньки-и-и!!! Допоможі-і-і-ть!!! - Очі поміщика, наповнені страхом і безвихіддю, стали великими, відчуваючи близький кінець.

Щось наче окутало їх - і пана, і коней, в міцні обійми й з страшенною силою почало затягувати в каламуть.

Селяни не поспішали на допомогу, пам`ятаючи про грізний норов шляхтича. Та й чи могли б вони його врятувати?

 - А-а-а-а!!! - Кричала безпорадно людина, іржали перелякано коні. Але недовго... За кілька хвилин останні звуки їх життя стихли. Назавжди..

Кілька селян, що через кілька хвилин насмілились таки підбігти, побачили тільки піднятий мул - дорогу смерті, що вела на глибину.

Чутка про загибель пана враз облетіла все село. Донеслась вона і до панських покоїв.

Від несподіваної жахливої новини пані мало не знепритомніла. А потім ще більш жахливий крик вирвався з її грудей. Раптово  лице красуні понівечили біль і розпач втрати. Та найбільше на ньому відобразилась небачена доти ненависть до останнього часу наче друга, а тепер найбільшого ворога - озера.

Челядь хотіла її зупинити, та пані своїм незрячим поглядом віджбурнула їхні намагання. Дика, неприборкувана сила з`явилась у неї і повністю запанувала над її єством.

Прибігла до озера, впала біля води й ридала до безтями. Рвала на собі одяг, немов хотіла і себе порвати на шмаття.

 - Де ти?! Де ти?! Нащо покинув мене-е? Вернись! - Звала вона коханого, Але не тримувала відповіді. Відповідала їй тільки тиша. Тиша занімілого озера, яке тепер по-справжньому злякалося свого страшного вчинку.

Перестала плакати. Сили для розпачу полишили її. Натомість виникли нові, більш потужніші - сили ПОМСТИ!

Звелась на ноги і рвучко попрямувала до води. Зайшовши у неї ненависним незримим зором окинула синю далечінь.

Зняла з руки обручку, подаровану чоловіком і проказала грізним голосом нелюдської люті. Настільки сильним, що по всій окрузі почули його.

 - Ти забрало у мене коханого, ти вбило його, віднявши у нього життя.

Тепер я навіки позбавлю тебе життєвих сил і поховаю від живого світу!

Проклинаю тебе! - І з цими словами пані жбурнула обручку у воду.

 - Як я не бачила, будучи сліпою, земного світу, так і ти тепер осліпнеш і станеш незрячим...

В цю мить і тиша зупинилась. А пані кинулась уперед і промовивши

- Йду вже зараз коханий до тебе. - Пірнула під поверхню води. Навічно...

 

Епілог.

Цю історію очевидці боялись згадувати - не те що розказувати. Серед сучасних жителів села її знають одиниці і майже всі вони досить похилиго віку. По різному можна ставитись до цього, але факт залишається фактом. Пройшло усього-навсього 100 років і досить велике, глибоке, з твердими берегами і чистою, прозорою водою озеро - зникло з лиця землі. Вкрившись з неймовірною швидкістю шаром рослин товщиною до метра, заросло кущами й деревами. Вода у ньому така ж чорна як ніч.

Місцеві рибалки тим не менш ще й досі у поодиноких калюжах серед цієї трясовини виловлюють щуки, карасі і іншу озерну рибу. Коли йдеш по цій місцині - поверхня загрозливо глибоко вгинається і відчувається, що під нею - величезний простір води,

 який так і називають - "Сліпе озеро.."

 

Вот придумали! Проситал просто прозрел!!!
Со стула чуть не упал.. ))
Легенда о великом клаустрофобе

Книга Альдана про Истоки, Вселенную и Киев, оранжевый свет, Витязей Времен, Переход и Стезею Прави..

 

Про Алхимию Слова, суть Кристалла, искажение и Крест неверный, превратно понимаемы, богов, Бога и героев.

 

Про Галактику и Высшее Начало, Любов, Живой Кий и Космос.

 

Взаимосвязи . Лик Кия. Зов Предков. Киев, его значение во Времени.

 

О страхе, людях и Человеке Первом (Аль-торе), зведное тело живых

 

Мечта Рода, Жива, Дитя см. др. стихи

 

Оранжевый свет и Вселенская гармония -символ цветок

 

Аb ovo ad pomum (лат. посл.) От начала (яйца) до конца (яблока) иноск.

ДЕМОН КРАТИЙ

Вчера посметрела экранку Робин Гуда. Честно говоря, от этого фильма мало чего ожидала. Рассел Кроу у меня въелся чётко в образ гладиатора и никаким лесным разбойником представить его уже не могла. Но фильм приятно удивил и поразил сценами, сюжетом. Из-за пчихов, кашля и плохого качества в полной мере фильмом насладиться не удалось, но очень захотелось его пересмотреть в дивидирипе. Робин тут в образе не бойкого юнца, а вполне себе такого реалистичного уставшего вояки. "Старому вояке было бы где бросить якорь, забытому герою только лишь надо тепла и покоя". Трейлер в хорошем качестве можно посмотреть здесь.

Чи доводилося вам зустрічати в столиці гостей з інших країн? Будь то друзі-іноземці чи бізнес-партнери, ми завжди хочемо поділитися з ними своїм баченням української культури. В кожного це щось особливе, але щоб повністю зрозуміти українця, неодмінно треба спробувати наші традиційні страви.

Острівець народного колориту в центрі міста — Шинок на Печерську. Створюючи цей простір, ми взяли усе типове, народне, давнє і переробили відповідно до потреб сучасності. Ми надали старій історії нового унікального звучання.

Як не любити Україну, Київ? Ніяк, особливо після вечері у Шинку, де страви здивують елегантністю подачі, а їх смак змусить ваших гостей тут і зараз планувати свій наступний візит до України.

ШИНОК | ресторан-легенда
бул. Лесі Українки, 28В
shynok.kiev.ua/ua

Спитайте себе, яким ви бачите своє весілля. Незабутнє, особливе, без зайвої метушні та турбот. І як багато залежить від місця, де відбудуться події того самого дня.

Обравши для бенкета Шинок на Печерську, ви забудете про турботи. У просторій бенкетній залі з комфортом розмістяться усі ваші гості, а на паркувальному майданчику стане місця для автівок з весільного кортежу. У Шинку ви та гості свята отримають максимум уваги, чудовий сервіс та найсмачніші страви української та європейської кухні.

10 хвилин на автомобілі відділяють вас від кращих видових локацій Києва – розарії у ботанічному саду, круті схили над Дніпром чи золотоверха Лавра стануть ідеальним тлом для весільної фотосесії.

Ми знаємо, як зробити свято, якого ви варті.

ШИНОК | ресторан-легенда
бул. Лесі Українки, 28 В
shynok.kiev.ua/ua