Епіграф.
Волинь - край оповитий легендарними історіями і подіями. Багато їх сягають своїм корінням часів, коли ще славнозвісного графа Дракули не було і в проекті. А є і зовсім сучасні, свідками яких стало багато волинян. Однак і ці події вже перетворились в легенди Лесиного краю.
Історія, про яку йдеться, трапилась у 19 столітті (друга половина) і вона дуже тісно пов`язана не тільки з минулим, а й з сьогоденням одного з волинських сіл, справжнім серцем якого є - ОЗЕРО.
*****************************************************************************************
Вона була прекрасна. Ніжна, тендітна, з чарівним голосом, ангельським виразом обличчя. Притягувала й одночасно відлякувала від себе загадковою таємничістю чогось казкового і разом з тим рокового, фатального.
Місцеві люди щанобливо називали її "пані", навіть страхались, остерігаючись згадувати ім`я. Чи закохувались у неї? Так, закохувались та, не отримуючи відповідних почуттів, доходили до божевілля, а то й ішли добровільно з життя, втративши надію на взаємність.
Вона була недоступна. Серце її належало тільки одній людині, котру, разом з тим, ніколи не бачила, оскільки пані була... сліпа.
Будучи одруженою за шляхтичем (якого і кохала), не знала матеріальних нестатків, але заразом і не відзначалась кричущою пишнотою уборів чи високомірними манерами. Полюбляла прогулянки. Мала добру пам`ять і гарний слух, тому часто ходила гуляти сама, не потребучи якихось поводирів чи охорони. Її поважали.
Привітність, людяність, краса і доброта - все це якимось чином гармонізувало у шляхетній пані, здавалось навіть час не здатен заволодіти нею. Та, як дуже часто трапляється, любов змінила усе.
Її чоловік - власник земель, являв собою повну протилежність дружині. Пізніш зрозумієте чому. Не сказати, що був позбавлений вроди, але характер мав злющий і відзначався у поводженні з підлеглими селянами надзвичайною жорстокістю.
Найулюбленішим місцем для прогулянок пані був берег великого мальовничого озера, що знаходилось прямо в селі.Там вона проводила багато часу гарними літніми вечорами. Стояла подовгу біля води, слухала шепіт грайливих хвиль і мелодію співів озерної живності. Кажуть, могла навіть спілкуватися з рибами, котрі завше плавали поруч у прозорій воді. Її в цей час ніхто не тривожив. Вона була щаслива.
Тільки чоловік був сам не свій. Чим довше дружина була на березі озера, тим більше він сердився, справа доходила навіть до люті. Пан ревнував дружину і зненавидів синій простір води. Часто жбурляв каміння, лаявся до озерних глибин і в цей час озеро, здається, аж починало закипати, вода мутнішала, риба ховалась, зривався різкий неприємний вітер.
Люди боялись і підходити до берега. "Ще чого! Потрапити під гарячу руку!" Обходили озеро десятою дорогою аби не потрапити на очі розлюченому поміщику. Старі баби хрестились і шепотіли: "Це до добра не доведе."
Одного разу, спекотного літнього дня, вже ближче вечора, пан повертався з далекої дороги - їздив на ярмарок, стрічався з іншими друзями-поміщиками, був у гарному, як кажуть, настрої. Хоч і не їхав галопом, але спека ж, коні хотіли пити та і до озера від дороги рукою подати. Вирішив дати коням (а це були його найкращі) попити.
Заїхавши до півметра у воду, натягнув віжжі.
- Тпру!! - Зупинився.
Тиша. Коні тамують спрагу, помахуючи хвостами. Пан навіть згадав якусь веселу пісеньку і мугикав, наспівуючи її під ніс, граючись батогом.
Раптом, якась величезна тінь вийшла з глибин і почала стрімко наближатись.
Помітивши її коні захрипіли подались назад і стали дибки. Пан з несодіванки оторопів і мало не впав з воза.
- Що за чортівня?! - Вилаявся опам`ятавшись.
- Но!! - Цвьохнув коней і смикнув щосили віжжі намагаючись виїхати чимкоріш з страшного вже тепер озера. Але коні зненацька тільки рвонули далі вперед, ще більше заглибившись у воду. А та кругом аж пінилась, бурлила, покрившись темінню.
Пан скочив у воду. Схопив одного зконей за уздечку, щоб розвернути. Але де там! Вода вже по груди. Стала якась в`язка і важка. Тварини й людина біля них бились відчайдушно, сіпались у різні сторони, пробуючи вирватись з пекельного полону. Та вже нічого не могли вдіяти.
- Люди!! Людоньки-и-и!!! Допоможі-і-і-ть!!! - Очі поміщика, наповнені страхом і безвихіддю, стали великими, відчуваючи близький кінець.
Щось наче окутало їх - і пана, і коней, в міцні обійми й з страшенною силою почало затягувати в каламуть.
Селяни не поспішали на допомогу, пам`ятаючи про грізний норов шляхтича. Та й чи могли б вони його врятувати?
- А-а-а-а!!! - Кричала безпорадно людина, іржали перелякано коні. Але недовго... За кілька хвилин останні звуки їх життя стихли. Назавжди..
Кілька селян, що через кілька хвилин насмілились таки підбігти, побачили тільки піднятий мул - дорогу смерті, що вела на глибину.
Чутка про загибель пана враз облетіла все село. Донеслась вона і до панських покоїв.
Від несподіваної жахливої новини пані мало не знепритомніла. А потім ще більш жахливий крик вирвався з її грудей. Раптово лице красуні понівечили біль і розпач втрати. Та найбільше на ньому відобразилась небачена доти ненависть до останнього часу наче друга, а тепер найбільшого ворога - озера.
Челядь хотіла її зупинити, та пані своїм незрячим поглядом віджбурнула їхні намагання. Дика, неприборкувана сила з`явилась у неї і повністю запанувала над її єством.
Прибігла до озера, впала біля води й ридала до безтями. Рвала на собі одяг, немов хотіла і себе порвати на шмаття.
- Де ти?! Де ти?! Нащо покинув мене-е? Вернись! - Звала вона коханого, Але не тримувала відповіді. Відповідала їй тільки тиша. Тиша занімілого озера, яке тепер по-справжньому злякалося свого страшного вчинку.
Перестала плакати. Сили для розпачу полишили її. Натомість виникли нові, більш потужніші - сили ПОМСТИ!
Звелась на ноги і рвучко попрямувала до води. Зайшовши у неї ненависним незримим зором окинула синю далечінь.
Зняла з руки обручку, подаровану чоловіком і проказала грізним голосом нелюдської люті. Настільки сильним, що по всій окрузі почули його.
- Ти забрало у мене коханого, ти вбило його, віднявши у нього життя.
Тепер я навіки позбавлю тебе життєвих сил і поховаю від живого світу!
Проклинаю тебе! - І з цими словами пані жбурнула обручку у воду.
- Як я не бачила, будучи сліпою, земного світу, так і ти тепер осліпнеш і станеш незрячим...
В цю мить і тиша зупинилась. А пані кинулась уперед і промовивши
- Йду вже зараз коханий до тебе. - Пірнула під поверхню води. Навічно...
Епілог.
Цю історію очевидці боялись згадувати - не те що розказувати. Серед сучасних жителів села її знають одиниці і майже всі вони досить похилиго віку. По різному можна ставитись до цього, але факт залишається фактом. Пройшло усього-навсього 100 років і досить велике, глибоке, з твердими берегами і чистою, прозорою водою озеро - зникло з лиця землі. Вкрившись з неймовірною швидкістю шаром рослин товщиною до метра, заросло кущами й деревами. Вода у ньому така ж чорна як ніч.
Місцеві рибалки тим не менш ще й досі у поодиноких калюжах серед цієї трясовини виловлюють щуки, карасі і іншу озерну рибу. Коли йдеш по цій місцині - поверхня загрозливо глибоко вгинається і відчувається, що під нею - величезний простір води,
який так і називають - "Сліпе озеро.."
