Дівчинку Галю з раннього дитинства виховувала бабуся. Улюбленим заняттям онуки було годинами дивитися на зоряне небо і уявляти невідомі далекі світи. Мабуть якраз туди переселяються люди після своєї смерті. Галя була впевнена, що десь там живуть і її батьки.
  Коли Галя підросла, то стала не просто сидіти на бабусиному подвір’ї і милуватись зорями, а майже всю ніч гуляла опустілими вулицями села. За що її стали вважати дивакуватою і з нею майже ніхто не дружив.
-- Галю, ти б не гуляла так довго ночами, а то ще якийсь неприв’язаний собака покусає. Чи п’яний хуліган причепиться.
-- Бабусю, та ті собаки чомусь бояться мене більше, чим я їх. А хулігани вночі сплять.
  Та одного разу п’яний задеркуватий Гриша зустрівся на її нічному шляху. А коли хотів її зачепити, сталося щось неймовірне. Ніби побачив привида, бо хмелю як не було. Тікав він від Галі, падав, хрестився, і знову біг.  
  Кажуть, що Гриша після того перестав пити і став, як шовковий. А що сталося, нікому не розказував.
  Люди в селі стали помічати, якщо Галя до когось зайде, то та людина днями помирала.  Спочатку сприймали це за співпадіння, але системність говорила сама за себе.
-- Василино, а чого то до тебе заходила Галя?
-- Та не приходила вона до мене.
-- Ой, Василино, не до добра те. Я сама бачила, як вона від тебе виходила. Готуй домовину для своєї матері.
-- Бог з тобою, що ти таке кажеш.
  А наступного дня старенька мати Василини дійсно померла. І з тих пір всі від Галі сахалися. Не було їй життя в рідному селі. Тому після смерті бабусі вона переїхала туди, де її ніхто не знав.
  Але село є село, і згодом на новому місці на неї чекало таке ж саме гоніння. Дивним було те, що сама Галя не пам’ятала відвідин чужих людей, але інші часто бачили її в чужих оселях, куди неодмінно приходила смерть. І Галі знову приходилося переїжджати.
  Настав час, коли у неї не залишилося сил так далі жити. Вона сиділа в глибоких роздумах на призьбі чергової хатини і світ їй був не милий.
  Галя навіть не помітила коли поруч з нею присіла стара жінка. В руках вона тримала косу, і Галя зрозуміла хто це. Їй навіть стало легше на душі від можливості позбавитись від свого проклятого життя.
-- Доброго дня. Рада тебе бачити, Смерте.
-- Не люблю це ім’я. Краще називай мене Марійкою.  
-- Гаразд, Марійко. Що, вже підемо?
-- Не поспішай. Ти ж зовсім молода.
-- То чому ти до мене прийшла?
-- Я прийшла, щоб подякувати тобі за твою роботу. Адже ти, сама того не знаючи, була моєю помічницею. Хорошою помічницею, нічною. Від мене тобі подяка і нагорода в вигляді 100 років життя. А ще ти тепер при бажанні зможеш відтерміновувати на довгі роки відхід людини в інший світ. Але не зловживай цим, бо добрі діла можуть приносити болю не менше, чим погані.
  Смерть зникла так же раптово, як і з’явилася. А на душі у Галі стало легко і вона вперше за довгі роки відчула радість. Цього разу вона не стала переїжджати у чергове село, а поселилася у великому місті і влаштувалася санітаркою в одну з лікарень. Це давало змогу вивчати невиліковно хворих пацієнтів, і якщо їх історія торкалася душі Галі, хвороба відступала назавжди. Запідозрити в цьому санітарку навіть в голову нікому не приходило.
  Одного разу Галі довелося з’їздити в рідне село за якоюсь довідкою. Там вона дізналася, що маленька Ганнуся, яку виховує її бабуся, доживає останні свої дні. Серце у Галі облилося кров’ю і вона переступила поріг їх хатини.
  Стара бабуся, побачивши Галю, впала на коліна.
-- Благаю тебе, не забирай мою онуку. Дай їй ще хоч трохи пожити.
-- Не бійтеся, Олено Степанівно, буде жити ваша онука. До 90 років доживе.
  Бідна бабуся не знала, що й гадати і що робити. Вона так і стояла на колінах, а по її щоках текли сльози.
  Тим часом Галя підійшла до ліжка Ганнусі і усміхнулася їй.
-- Привіт, Ганнусю. Тобі не набридло лежати. Вставай і готуй книжки, бо завтра підеш до школи.
  Дівчинка усміхнулася, підвелася з ліжка, і пішла збирати зошити з книжками. А ще вчора вона навіть очей не відкривала.   
-- Все буде добре, Олено Степанівно. Ліки можете викинути у смітник.
  Коли наступного дня Ганнуся прийшла до школи, у всіх подиву не було меж. Адже подумки з нею всі вже попрощалися.
  Звістка, що Ганнусю спасла та сама Галя, блискавкою пролетіла по селу. Село ніби ожило від сплячки. Всі почали шукати Галю, але для неї в колись рідне село дорога давно поросла полином.
    Микола Казкар.
 
 

Середина июня....
Погода более менее наладилась. Идем на закат на дикий пляж


[ Читать дальше ]

Наш третій, завершальний допис з серії публікацій, присвяченій історії становлення та розвитку фінансового контролю на Харківщині в часи Незалежної України.

[ Читати далі ]

[ Читати далі ]

Derric and Tonica