Однофото. Радуга
- 26.08.25, 15:45
- Фотопрогулки с Алексеем
Даже среди камня и суеты большого города есть место маленькому чуду.
Подними глаза к небу.
Подними глаза к небу.
4
хочу сюди!
-
-
37 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 25-55 років
Пошук
Стрічка заміток за місяць
К школе шоле
- 25.08.25, 22:22
Современная школа похожа на дикие прерии. Буйные стада вольных дебилов носятся по ней с огромной скоростью. Человеку весом в 25 килограммов страшно посещать такое заведение.
Лялю отправили в первый класс. Я бы взял с собой на учёбу какой-нибудь кастет. Но Ляля совсем девчонка. Взяла хомяка. Сложила его в портфель, между тетрадью и пеналом.
Хомяк игрушечный. Живых мы перестали разводить, когда самец по кличке Клеопатра съел мой пиджак. В тот полный трагизма день я потерял интерес к животноводству. Можете считать меня чёрствым. Потом друзья подарили нам механический аналог. Он бы мог участвовать в бунте машин против людей с помощью своего искусства. Не умея стрелять из глаз красным лазером, муляж атакует музыкой. Стоит придушить его и потрясти, из животика раздаётся неприятная песня о дружбе хомяка и человека. Допев, робот хохочет как маленький Мефистофель. Тут напрашивается силлогизм, что все на свете хомяки как-то связаны с адом. Даже электрический привод, всё равно в душе его черно. Ляля, впрочем, не стремится дружить с одними лишь высокодуховными интеллигентами. Пока ещё она любит мир целиком. Со всеми его пушистыми негодяями.
Я впустил киборга в дом с условием, при мне не петь. Хомячий рэп будит во мне тёмные страсти.
Весь первый урок зверь молчал. На математике вдруг заголосил. Из глубин портфеля. Он пел о дружбе с человеком. На китайском заводе маленьких злых роботов ему написали только эти неискренние слова.
Услышав песню, класс плюнул на образование. Многие, возможно, так и не узнают уже, сколько будет три плюс два. Ляля затмила собой школьную программу. Очень зрелищно она пыталась вырвать портфелю сердце и хохотала голосом Мефистофеля. Рот её при этом был закрыт.
Конечно, вышел конфуз. Она пришла в новой клетчатой юбке, очень приличная, причёсанная лично отцом. Такая солидная, хоть переводись в третий класс. И вдруг сумка прилюдно поёт гнусным голосом.
Учительница приказала выключить искусство. Но у демонов нет кнопки ВЫКЛ. Раз начав, они обязательно закончат. Ляля сказала, оставьте, ему надо полежать. Он поржёт и стихнет. Её не слушали. Набежали специалисты по электронике, стали тушить певца головой о парту. Хомяк не сдавался. Ляля заплакала, но кавалеры не заметили слёз, пришлось их бить. У Ляли дома есть старшая сестра Маша. Это 40 килограммов холодной вредности и прекрасная школа рукопашного боя. Теперь класс считает Лялю опасной женщиной.
Хомяк угомонился. Как положено буйнопомешанному, без видимых причин. На перемене Ляля поднялась в пятый класс, разыскала Машу. Та согласилась приютить опасную тварь. Теперь Машу тоже считают опасной женщиной. А ведь она предупредила, не трогайте гомункулуса. Побеснуется и стихнет.
Я ехал в редакцию одной приличной газеты. И вдруг звонит дочь. Интересуется, не мог бы я забрать дружочка, а то он распелся. Подумал, в диких прериях редакции с родным хомяком будет уютней. И забрал.
Было интервью о книжной ярмарке. Я рассказывал, как мне напечатали две обложки. Есть розовая, с пингвином и пожилым женским ангелом. И ещё серьёзная, с голыми девичьими ногами. Издательство подарило мне пять авторских экземпляров. Четыре из них я тут же продал, поскольку был не в себе. Пятый экземпляр спёрли в аэропорту. Считаю, это настоящее признание, когда у тебя крадут твои книги.
И вот я несу ахинею, две журналистки прилежно конспектируют. И вдруг мой портфель принимается читать стихи. Потом хохочет демонически. Так, по мнению китайских авторов, смеются русские дети, повстречав съедобного хомяка.
Я выложил бесноватого на свет. Говорю, ему надо полежать. Он скоро уймётся. И смотрю строго. Журналистки видят, внешне я мужчина приличный, но за хомяка могу превратиться в опасную женщину.
- Простите, - смутились они, - может почудилось, там в конце песни, кто теперь есть у него?
Всем взрослым людям в конце песни слышится слово "глисты".
"Я долго плакал и шумел
Ведь друга встретить я хотел.
Не буду больше плакать я
Глисты теперь есть у меня".
(Очень логично. Какие ещё радости у хомяка. На самом деле он поёт “Ведь ты теперь есть…”)
Но я не стал разочаровывать девчонок. Так и есть, говорю. Из-за паразитов у него такой сдавленный голос.
И щекочу хомяку животик, чтоб спел на бис. Девушки удостоверились, записали на диктофоны стих и хохот. Видимо, в печать выйдет моё интервью, потрясающее в смысле искренности.
Всех целую.
Слава Сэ
8
Схаменися, Матильдо!
- 25.08.25, 20:00
Схаменися, Матильдо!
Бога й совість – не руш!
Для торгової гільдії
Важливішим є куш!
Слухай батька і мати,
Їх думки – не дурні!
Той жебрак лиш складати
Гарно вміє пісні!
Він не вірить у гроші!
Ти для нього – чужа!
Будь, Матильдо, хороша,
Кинь, нарешті, ножа!
мал. ШІ
9
Що Чоловіки цінують у жінках
- 25.08.25, 09:57
Є цікава закономірність: те, що чоловіки цінують у жінках, дуже залежить від рівня їхнього достатку.
Бідний чоловік зазвичай звертає увагу на «функціонал» — гроші жінки, її вміння вести господарство, дбати про дітей. Для нього важлива можливість зекономити або покращити власне життя завдяки партнерці.
Середній клас уже більше цінує партнерство й естетику. Але ці два критерії інколи конфліктують між собою.
Ті, хто відчувають себе заможними, обирають передусім хороший секс і жінку-натхнення, яка органічно вписується у їхню систему цінностей.
Звичайно, ця схема доволі умовна. Усі ми хочемо «все й одразу». Та цікаво, що найбільше вимог до жінок висували саме ті, хто мав найменше грошей, а найменше — ті, хто відчував себе справді забезпеченим.
І тут доречно згадати піраміду Ділтса — модель, яка описує рівні людського мислення й мотивації:
1. Оточення — де я знаходжуся, з ким і в яких умовах живу.
2. Поведінка — що я роблю.
3. Здібності — що я вмію.
4. Цінності та переконання — у що я вірю, що для мене важливо.
5. Ідентичність — ким я себе вважаю.
6. Місія / покликання — заради чого я живу, який мій внесок у світ.
Бідні чоловіки мислять переважно на перших трьох рівнях: «чи допоможе ця жінка вижити?», «чи зручно зі мною їй буде?».
Середній клас уже піднімається до цінностей: «чи підходимо ми одне одному як партнери?».
А багаті чоловіки живуть вище — на рівні ідентичності й місії: «чи надихає ця жінка мене?».
Тому й виходить парадокс: найбільше вимог — у бідних, найменше — у багатих.
Погодьтеся, це звучить як піраміда Ділтса у чистому вигляді. Нема про що сперечатися, але є що обговорити
©
Бідний чоловік зазвичай звертає увагу на «функціонал» — гроші жінки, її вміння вести господарство, дбати про дітей. Для нього важлива можливість зекономити або покращити власне життя завдяки партнерці.
Середній клас уже більше цінує партнерство й естетику. Але ці два критерії інколи конфліктують між собою.
Ті, хто відчувають себе заможними, обирають передусім хороший секс і жінку-натхнення, яка органічно вписується у їхню систему цінностей.
Звичайно, ця схема доволі умовна. Усі ми хочемо «все й одразу». Та цікаво, що найбільше вимог до жінок висували саме ті, хто мав найменше грошей, а найменше — ті, хто відчував себе справді забезпеченим.
І тут доречно згадати піраміду Ділтса — модель, яка описує рівні людського мислення й мотивації:
1. Оточення — де я знаходжуся, з ким і в яких умовах живу.
2. Поведінка — що я роблю.
3. Здібності — що я вмію.
4. Цінності та переконання — у що я вірю, що для мене важливо.
5. Ідентичність — ким я себе вважаю.
6. Місія / покликання — заради чого я живу, який мій внесок у світ.
Бідні чоловіки мислять переважно на перших трьох рівнях: «чи допоможе ця жінка вижити?», «чи зручно зі мною їй буде?».
Середній клас уже піднімається до цінностей: «чи підходимо ми одне одному як партнери?».
А багаті чоловіки живуть вище — на рівні ідентичності й місії: «чи надихає ця жінка мене?».
Тому й виходить парадокс: найбільше вимог — у бідних, найменше — у багатих.
Погодьтеся, це звучить як піраміда Ділтса у чистому вигляді. Нема про що сперечатися, але є що обговорити
©
3
Грибне місце.
- 24.08.25, 21:50
Не зважаючи на те, що Оля народилася і зростала в місті, її улюбленим місцем було сільське подвір’я рідної бабусі. В тіні великої груші вона зачитувалася книжками, насолоджуючись п’янким повітрям з неповторним запахом квітів і бабусиної городини.
Після теплих літніх дощів Оля йшла до лісу на своє улюблене грибне місце. Одначе їй завжди псували настрій корінці від зрізаних грибів. Мабуть це грибне місце було не тільки для неї улюбленим. І у Олі визрів авантюрний план вирішення даної проблеми.
З давніх часів повелося, що тутешні сільські мешканці боялися лісових мавок. Мов, заманюють вони до себе і людина більше не повертається додому. А молодих хлопців вони обплітали своїм довгим волоссям і душили в міцних обіймах. І Оля вирішила зіграти в лісі роль такої мавки.
Макіяж і відповідне вбрання не було проблемою, бо Оля в місті відвідувала театральний гурток, і навіть одного разу грала роль лісової мавки. Просту мотузяну гойдалку вона попросила зробити свого дідуся. Той довго сміявся над задумкою Олі, але присягнувся мовчати, як риба.
На подив Олі її витівка спрацювала навіть ліпше, ніж вона очікувала. Побачивши лісову мавку на гойдалці в довгій білій до п’ят сукні, сивим волоссям на плечах і з чорними очима, як провалля, збирачі грибів бігли геть від проклятого місця, немов за ними гналися вовки.
Чутки, що в одному урочищі з’явилася неприкаяна лісова мавка, блискавкою рознеслася по селу. А ті, що не повірили, потім шкодували про свою безпечність. І більше ніхто не наважувався йти туди по гриби.
Жартівлива витівка Олі вдалася на її радість і гордість за свої акторські здібності. А місце на гойдалці так сподобалося, що вона днями з книжкою в руках проводила там в лісовій тиші і прохолоді літніх днів. Вбрання мавки одягала за звичкою і на випадок зустрічі з не віруючими в казкове лісове життя. Нічого ходити до її грибного місця.
Та одного разу молодий хлопець не став втікати від Олі, яка гойдалася у вбранні мавки. Він був засмучений і без кошика. Явно не збирач грибів. Зупинившись поодаль, він явно хотів звернутися до буцімто мавки, але не наважувався. І це збентежило Олю.
-- Що, юначе, тебе привело в заборонене для людей місце?
-- Розлюбила мене моя дівчина. Світ мені не милий. Краще я помру в обіймах лісової мавки, чим житиму далі.
Оля здогадалася, що це той самий Іван, про якого говорили люди, що він закохався в вітряну дівчину. Попереджали ж його, але кохання сліпе. А в той же час хороша дівчина Галя була закохана саме в нього. Ех, хлопці, хлопці, тягне вас до тих, хто красиво танцює і голосно сміється, а справжніх добрих дівчат не помічаєте. Так думала в цю мить Оля і підбирала слова втіхи для Івана.
--Слухай, Ваню, невже ти думаєш, що можна прожити спільне життя з тією, в якої одні втіхи на думці?
-- Звідки ти знаєш моє ім’я?
-- Ти забув з ким розмовляєш?
-- Вибач. Але як же мені бути?
-- Зверни увагу на дівчину Галю. До речі, вона в тебе закохана.
-- Це точно? Ой, ще раз вибач. Галя дійсно хороша дівчина. То я побіг!
-- А як же померти в обіймах лісової мавки?
Останню фразу Іван зрозумів правильно, як жарт, бо навіть не оглянувся. Це вперше, коли від Олі в образі мавки людина бігла не від страху, а окрилена надією. І Оля аж запишалася собою. От тільки б її грибне місце не постраждало. А то так люди і мавок перестануть боятися.
Побоювання Олі виявилися не безпідставними. Одягатися у вбрання мавки Оля більше не стала, а просто ходила до улюбленої лісової гойдалки, щоб в тиші читати цікаві книги. І хоч збирачі грибів обходили те місце десятою дорогою, але одного дня біля Олі знову з’явився молодий хлопець.
Хоч в місцеві психологи йди, -- подумала Оля.
-- А де лісова мавка?
-- І тобі доброго дня. Що, теж хочеш померти в обіймах лісової мавки?
-- Вибач, і тобі доброго дня. А чому відразу померти?
-- Та шукав тут один казкової смерті в обіймах мавки.
-- Ти про Івана? Так він зараз з Галею і вони щасливі. А сама то звідки про Івана знаєш?
-- Так може я і є та лісова мавка.
-- Не схожа ти на мавку. Та ще й з книгою в руках. У мавок є своя бібліотека?
Від останньої фрази хлопця Оля засміялася. Її сміх теплою хвилею прокотився по душі юнака.
Слово за слово, і Оля з Миколою не помітили, як наступив вечір. Вони врешті рушили по лісовій дорозі до села. А за ними услід дивилися троє сестриць справжніх мавок. Вони давно спостерігали за цікавим дійством, яке організувала Оля. І навіть в чомусь їй заздрили.
-- Як думаєте, сестриці, вони подружаться?
-- І подружаться, і одружаться. Ти ж бачила, як блищать їх очі.
-- Я перша гойдаюся на гойдалці!
-- А я друга!
В лісі можна було побачити пусту гойдалку, що розгойдується без вітру. Але в те місце майже ніхто не заходив, бо кожен боявся зустріти лісову мавку.
Микола Казкар.
Після теплих літніх дощів Оля йшла до лісу на своє улюблене грибне місце. Одначе їй завжди псували настрій корінці від зрізаних грибів. Мабуть це грибне місце було не тільки для неї улюбленим. І у Олі визрів авантюрний план вирішення даної проблеми.
З давніх часів повелося, що тутешні сільські мешканці боялися лісових мавок. Мов, заманюють вони до себе і людина більше не повертається додому. А молодих хлопців вони обплітали своїм довгим волоссям і душили в міцних обіймах. І Оля вирішила зіграти в лісі роль такої мавки.
Макіяж і відповідне вбрання не було проблемою, бо Оля в місті відвідувала театральний гурток, і навіть одного разу грала роль лісової мавки. Просту мотузяну гойдалку вона попросила зробити свого дідуся. Той довго сміявся над задумкою Олі, але присягнувся мовчати, як риба.
На подив Олі її витівка спрацювала навіть ліпше, ніж вона очікувала. Побачивши лісову мавку на гойдалці в довгій білій до п’ят сукні, сивим волоссям на плечах і з чорними очима, як провалля, збирачі грибів бігли геть від проклятого місця, немов за ними гналися вовки.
Чутки, що в одному урочищі з’явилася неприкаяна лісова мавка, блискавкою рознеслася по селу. А ті, що не повірили, потім шкодували про свою безпечність. І більше ніхто не наважувався йти туди по гриби.
Жартівлива витівка Олі вдалася на її радість і гордість за свої акторські здібності. А місце на гойдалці так сподобалося, що вона днями з книжкою в руках проводила там в лісовій тиші і прохолоді літніх днів. Вбрання мавки одягала за звичкою і на випадок зустрічі з не віруючими в казкове лісове життя. Нічого ходити до її грибного місця.
Та одного разу молодий хлопець не став втікати від Олі, яка гойдалася у вбранні мавки. Він був засмучений і без кошика. Явно не збирач грибів. Зупинившись поодаль, він явно хотів звернутися до буцімто мавки, але не наважувався. І це збентежило Олю.
-- Що, юначе, тебе привело в заборонене для людей місце?
-- Розлюбила мене моя дівчина. Світ мені не милий. Краще я помру в обіймах лісової мавки, чим житиму далі.
Оля здогадалася, що це той самий Іван, про якого говорили люди, що він закохався в вітряну дівчину. Попереджали ж його, але кохання сліпе. А в той же час хороша дівчина Галя була закохана саме в нього. Ех, хлопці, хлопці, тягне вас до тих, хто красиво танцює і голосно сміється, а справжніх добрих дівчат не помічаєте. Так думала в цю мить Оля і підбирала слова втіхи для Івана.
--Слухай, Ваню, невже ти думаєш, що можна прожити спільне життя з тією, в якої одні втіхи на думці?
-- Звідки ти знаєш моє ім’я?
-- Ти забув з ким розмовляєш?
-- Вибач. Але як же мені бути?
-- Зверни увагу на дівчину Галю. До речі, вона в тебе закохана.
-- Це точно? Ой, ще раз вибач. Галя дійсно хороша дівчина. То я побіг!
-- А як же померти в обіймах лісової мавки?
Останню фразу Іван зрозумів правильно, як жарт, бо навіть не оглянувся. Це вперше, коли від Олі в образі мавки людина бігла не від страху, а окрилена надією. І Оля аж запишалася собою. От тільки б її грибне місце не постраждало. А то так люди і мавок перестануть боятися.
Побоювання Олі виявилися не безпідставними. Одягатися у вбрання мавки Оля більше не стала, а просто ходила до улюбленої лісової гойдалки, щоб в тиші читати цікаві книги. І хоч збирачі грибів обходили те місце десятою дорогою, але одного дня біля Олі знову з’явився молодий хлопець.
Хоч в місцеві психологи йди, -- подумала Оля.
-- А де лісова мавка?
-- І тобі доброго дня. Що, теж хочеш померти в обіймах лісової мавки?
-- Вибач, і тобі доброго дня. А чому відразу померти?
-- Та шукав тут один казкової смерті в обіймах мавки.
-- Ти про Івана? Так він зараз з Галею і вони щасливі. А сама то звідки про Івана знаєш?
-- Так може я і є та лісова мавка.
-- Не схожа ти на мавку. Та ще й з книгою в руках. У мавок є своя бібліотека?
Від останньої фрази хлопця Оля засміялася. Її сміх теплою хвилею прокотився по душі юнака.
Слово за слово, і Оля з Миколою не помітили, як наступив вечір. Вони врешті рушили по лісовій дорозі до села. А за ними услід дивилися троє сестриць справжніх мавок. Вони давно спостерігали за цікавим дійством, яке організувала Оля. І навіть в чомусь їй заздрили.
-- Як думаєте, сестриці, вони подружаться?
-- І подружаться, і одружаться. Ти ж бачила, як блищать їх очі.
-- Я перша гойдаюся на гойдалці!
-- А я друга!
В лісі можна було побачити пусту гойдалку, що розгойдується без вітру. Але в те місце майже ніхто не заходив, бо кожен боявся зустріти лісову мавку.
Микола Казкар.
11
