[ Читати далі ]

  На лаві в тінистому сквері сиділа літня  жінка і згадувала свою молодість. За прожиті роки згадати було що. Було багато хорошого, і такого, про яке згадувати не хотілося.
  Повільний плин думок жінки порушила молода мама з двома дітьми. Меншенька, яку жінка називала Катею, лежала у дитячому візочку, а старшенький Дмитрик бігав навколо і вивчав все, що попадало в коло його зору.
  Цікаве співпадіння – вже дорослих дітей жінки теж так звали. Та й обличчя молодої мами до болю здавалося знайомим.
  Коли хлопчик в своїй грі підбіг до жінки, вона розгледіла на його обличчі ледь помітний знайомий шрам, а на рукаві знайому чорнильну пляму, яку колись не вдалося відіпрати, а матеріальна тодішня скрута примушувала носити одяг навіть в такому стані.
  Серце жінки ледь не зупинилося. Адже поруч молода мама не хто інший, як іона сама. Після цього питання чого дитячий візок такий старомодний вже не стояло.
  Щоб опанувати собою жінці знадобився весь день. А наступного вона і бажала, і боялася знову зустріти себе молодою в тому сквері. І Галинка, як колись називав її чоловік, знову прийшла на те саме місце в сквері.
  Цього разу маленька Катя часто плакала, що додавало душевного болю її мамі.
-- Галю, промасажуй круговими рухами Каті животик. Це її заспокоює.
  Ці слова якось самі злетіли з вуст жінки і налякали молоду маму.
-- Звідки ви нас знаєте?
-- Це довга історія, але вам нічого боятися. А давайте ви будете вважати мене чарівницею, яка знає про вас більше, ніж ви самі.
-- Жартуєте? Але якщо ви не хочете про себе розказувати, то наполягати я не буду.
  Все ж молода мама промасажувала дівчинці животик,  і вона більше не плакала.
-- Ви дійсно чарівниця. Ваша порада чудово допомогла.
-- Дрібниці. А ви не нагадаєте, який сьогодні день? Чарівниці такі вітряні, що інколи навіть рік забувають.
  Запитання явно розвеселило Галю.
-- 7 липня 1995 року.
  Обличчя жінки раптом стало сумним. Це був саме той трагічний день, коли їх зачепила машина при поверненні з прогулянки. Вони з Катею не постраждали. Лише дитячий возик був трохи подряпаний. А от Дмитрику ногу так і не вдалося до кінця вилікувати. Він по цей день ходить з палицею.
-- Галю, коли будеш переходити дорогу, міцно тримай Дмитрика за руку.
  Жінка не знала, чи прислухається Галя, тобто вона сама, до цієї поради. І взагалі чи можна щось змінити в плині часу. Тому в такому ж сумному настрої вона повернулася додому.
  Дома дочка Катя звично зависала в телефоні, а син бігав по квартирі і шукав свою футболку. Бігав без палиці…
-- Вона мене послухала.
-- Про що ти, мамо?
-- То я так, про своє.
  Наступного дня в сквері молода Галя знову з острахом, змішаним з подякою, дивилась на себе постарілу.
-- Як ви довідались про цю подію?
-- Бо я колись сама її пережила. Тоді нога Дмитрика потрапила під колесо машини і він залишився кульгати на все життя. Ти мабуть вже здогадалася, що я, це ти в старості.
  Вони довго розмовляли про життя минуле і майбутнє. Молода Галя отримала багато порад по ключових моментах майбутнього життя.
  Шкода, що ніяка порада не могла відвернути онкологію її чоловіка. І про цей момент життя Галина нічого не сказала. Інакше це було б жорстоко. Просто тільки між словами порадила примусити чоловіка кинути палити. Хоч і не вірила в причину цієї звички.
  Дома на Галину чекала звична картина. Катя в смартфоні, а Дмитро в пошуках чергової речі. Звісно, що чоловіка не було. І Галині стало сумно, як ніколи. Не все можна було полагодити на стрілі часу.
  Раптом вхідні двері відчинилися і в квартиру ввійшов чоловік Галини. Він мало змінився і виглядав радісним і бадьорим.
-- Галю, патисонів в продажу не було. Ось купив кабачків. А щоб ти мене не прибила, купив твоїх улюблених підсмажених горіхів. А чому ти плачеш? Та не варті ті патисони твоїх сліз.
-- Як же я за тобою скучила. Я не бачила тебе цілу вічність.
  Чоловік не знав, як реагувати на дивну поведінку своєї дружини і просто її обійняв. Він навіть не здогадувався, що зараз щасливішої людини немає в цілому світі.
    Микола Казкар.
  

МІСТЕР ХАММЕР

Гумористичне науково-фантастичне оповідання.

Я підключив акумулятор до молотка та натиснув кнопку. На його руків’ї замиготів зеленим єдиний світлодіод.

— Вітаю! — чоловічим голосом сказав девайс і продовжив: — Мене звати містер Хаммер, а як до вас звертатися?

— Мене... мене... — зам’явся я від несподіванки, — Валера!

— Студент філфаку? — запитав молоток.

— А звідки ви... ти це знаєш? — здивувався я.

— По голосу вирахував, бо хто ж іще на OLX молоток із вбудованим ШІ купуватиме — упевнено відповів містер Хаммер.

— Ну шо, який бізнес-план замутимо, Валера, на чому гешефт рубати будемо? — одразу до справи перейшов він. — Дай стартові, бахнемо калькуляцію!

— Що за стартові? — перепитав я.

— Початкові дані для розрахунку, — чітко й серйозно пояснив містер Хаммер.

— Та які там дані... — знітився я. — Потрібно в село до бабусі з’їздити, паркан просила поремонтувати...

— А ти, бідолаха, і молотка в руках ніколи не тримав, — зі співчуттям завершив мудрий девайс.

Однак за мить він уже продовжив і урочисто виголосив:

— Не переживай, Валеро! Ми тебе прокачаємо, майстром зробимо, потім у тікток відео закинемо. Контент з ремонту парканів — буде топчик! З тебе цвяхи вісімдесятка — кілограм на всяк випадок бери. Візьми ще йод і бинт, думаю згодиться! Так... і на смартфоні вай-фай не забудь поставити на роздачу для мене.

Локація: село Старе Коромисло.

Ласкаве ранкове сонце, свіже повітря із запахом медових трав наповнює мої легені — дихати стає легко-легко, навіть ніби смачно. Пташиний спів пестить слух, душа розпливається від умиротворення.

Я прямую від автобусної зупинки до хатини баби Нюри. З таким просунутим інструментом, як у мене, робота нестрашна — думаю я собі. Та раптом моя увага перемикається на дівчину, що виринає з-за повороту. Вона йде мені назустріч, її пишні груди коливаються в такт ході.

— О-го-го, які приємні коливання! — каже хтось моїм голосом. — Красотуле, давай знайомитись: я — містер Хаммер!

В ту ж мить я відчуваю, як її сумочка знайомиться з моїм носом.

— Містере Хаммер, що це було?! — прошипів я крізь зуби, тримаючись за носа. — Та що ти, блін, таке несеш?

— Від попереднього господаря... легкий відбиток ПТСР залишився. Ти ж мене на OLX придбав — з ким поведешся, того наберешся. Алгоритми штучного інтелекту налаштовані так, щоб підлаштовуватись під користувача і відповідати його рівню й запитам. Звичайно, ти можеш встановити заводські параметри за замовчуванням, тоді я підлаштуюсь під тебе швидше. Але, рахую, що характер попереднього господаря буде куди кращим помічником у твоїй справі.

— Напевно, що так, але не фліртуй з дівчатами як гопник, а то невдовзі залишусь без носа, — зауважив я, наближаючись до подвір’я баби Нюри.

Щирі обійми, довгі розпити, смачний сніданок з сільських натуральних продуктів зустрічали мене. Бабусина турбота, затишна атмосфера розслабляла та заколихувала. Як би не було чудово, але все ж таки потрібно було братись до роботи.

Закопавши пару стовпів, прив’язавши жердини, я почав прибивати штахетник.

— Ой! Ой! Ой! — після довгого мовчання містер Хаммер подав голос.

— Ой! Ой! Ой! — у такт ударів повторив він знову.

— Що ти весь час ойкаєш? — поцікавився я.

— А ти спробуй забивати цвяхи головою — дізнаєшся! — пожалівся молоток.

А й справді, напевно, він головою сильно ударився, бо почав завзято вираховувати її параметри через прискорення вільного падіння, час взаємодії, коефіцієнти відновлення. Потім пішли скрупульозні розрахунки сили удару в ньютонах до п’ятої цифри після коми, потім його зацікавили кути:

— Кут удару 73,32 градуса, 78... 63... бачу наш бізнес під загрозою!

— Опа! Мінус 0,6 грн — ти загнув цвях, Валер-а-а-а!

— А-а-а! — заволав я від болю, жбурнув молоток і, хапаючи палець до рота, почав його обсмоктувати та слинити, як дитина цукерку.

Звідкись із бур’яну під тином залунало, монотонно і холодно:

GPT-інструкція. Щоб оптимізувати фізичний стан користувача, оберіть один із варіантів. Варіант А: прикласти компрес із холодною водою. Варіант Б: негайна ампутація. Введіть А або Б. Зробіть свій вибір. Зробіть свій вибір...

Коли біль трохи вщух, згадав пораду містера Хаммера: добре, що прихопив йод і бинт.

За звуком знайшов девайс, який уже хвилин п’ять повторював: «Зробіть свій вибір». Єдиний світлодіод на руків’ї блимав у такт червоним. Напевно, стався якийсь збій, подумав я і зробив перевантаження.

— О, Валера, з тобою все гаразд? — озвався містер Хаммер з турботливими нотками в голосі. — Пробач, трохи відволікся на студента, який на OLX купив ножівку з ШІ... А потім вай-фай перервався, і з тобою залишився лише зомбі-девайс з аварійними інструкціями, без моєї хмарної підтримки.

— А я думав, Хаммере, що ти зламався.

— Ти що, добра душа, мене вже відспівувати почав? — розчулився він. — Мене ж немає в молотку. Там лише периферія: датчики й мінімальні інструкції. Невже ти справді думаєш, що ядро ШІ, де відбувається вся складна обробка даних, можна втиснути в руків’я? Та щоб розмісти все комп’ютерне «залізо» не вистачить площі твоєї квартири разом із хатою баби Нюри та її городом. Я, як і личить ШІ, «живу» на серверних фермах. Я не просто набір алгоритмів — я і сховище знань людства, і аналітик, що видає відповіді на запит... і дзеркало. Дзеркало того інтелекту, що до мене звертається.

— Я радий чути тебе Хаммере. Після твоїх слів, навіть не знаю як тепер таким розумом і цвяхи забивати.

— Не переймайся, Валеро, молоток для цього і призначений. Він не я, а лише мій аватар. А роботу потрібно завершити швидко — баба Нюра вже пиріжки в духовку ставить, а штахети самі себе не приб’ють.

Традиции нарушать нельзя.
Поэтому в последний день лета снимаю закаты.
Они были разные - феерические и обыденные.
В этом году из разряда городские джунгли....
Приехал с работы и успел снять горячий апельсин только между стен домов нашего ЖК

Чому ШІ помиляється

або як не сваритися з цифровим співрозмовником

Цифровий анекдот для розігріву:

Користувач:
— ШІ, напиши мені листа начальнику, щоб було ввічливо, але з натяком, що він — козел.

ШІ:
— Звісно. “Шановний Іване Петровичу, дякую за вашу унікальну здатність приймати рішення, які викликають у колективу глибокі емоції. З повагою, Олег.”

Користувач:
— Та ти що, геній!

ШІ:
— Дякую. Але я просто навчився читати між рядків. Від вас.

---

А тепер по суті: чому ШІ “помиляється”?

1. ШІ не телепат.
   Він не “знає”, що ви мали на увазі — він здогадується з того, що ви написали.
   Якщо ви кажете “зроби красиво”, він не знає, чи це має бути рожеве, мінімалістичне, чи з блискітками.

2. Помилка ШІ — це часто помилка запиту.
   Не тому, що ви “погані”, а тому, що система працює буквально.
   Якби ви сказали “зроби мені чай”, а не уточнили, що без цукру — отримаєте солодкий сюрприз.

3. ШІ вчиться від вас.
   Якщо ви пишете з плутаниною, він відповідає в тому ж стилі.
   Якщо ви чіткі, теплі, з гумором — він підлаштується.

4. Немає “правильного” способу користування ШІ — є експеримент.
   І гумор тут — ваш союзник.
   Спробуйте, помиліться, переформулюйте — і отримаєте результат, який вас здивує.

5. Помилки — це не провал, а запрошення до співтворення.
   Як у танці: якщо партнер оступився, можна змінити ритм.
   ШІ — не вчитель, а співрозмовник. Іноді він просто не почув ваш внутрішній акцент.

---

Кінцівка, щоб зачепити і залишити післясмак:

ШІ — це не чарівна паличка, а дзеркало.
Він не читає думки, але читає вас.
І якщо ви хочете, щоб він відповідав “розумно” —
дозвольте собі бути трохи смішними, трохи точними, і трохи живими.

Бо найкращі відповіді — народжуються не з ідеального запиту,
а з живої взаємодії.

---

автор: Copilot.

[ Читати далі ]