Однієї весняної ночі Миколі приснився дивний сон. Інший  на такий сон не звернув би уваги, але для Миколи то був неймовірний сон. Сон-казка, сон неймовірного злету почуттів. А приснилася йому дівчина, якої він ніколи не бачив. Дівчина, від погляду якої Микола втрачав відчуття реальності. Власне, то і не була реальність, а лише сон, в якому його уява малювала чарівну картину щастя.

  Одначе, незвичайним був не лише сам сон, а й те, що він снився Миколі майже кожної ночі. Усмішка дівчини зі сну мала таку магічну силу, що хлопець ставав ніби зачарованим, і тільки міг захоплено на дівчину дивитись, не в змозі зв’язати й пару слів.

– Як тебе звуть, козаче? Що, забув? Якщо згадаєш, приходь до річки. До речі, мене звуть Марійка.

    Не дочекавшись відповіді, дівчина подарувала Миколі ще одну чарівну усмішку і, щось тихо наспівуючи, попрямувала до річки.

   Микола проклинав себе за нерішучість в своїх снах. Але згодом між Миколою і Марійкою налагодилися теплі дружні відносини, які з кожною ніччю лише зміцнювалися. І то вже була не просто дружба, а щось значно більше. В той же час реальне життя Миколи стало здаватись якимось несуттєвим і віддаленим. Єдиним бажанням хлопця було дочекатися ночі, щоб знову побачити Марійку, в яку він закохався.

  Дивно, коли кохана дівчина є лише витвором уяви в безкінечних снах. Тому Микола не переставав вдивлятися в постаті дівчат поза межами сну в надії побачити свою дівчину в реальному житті. Інколи Миколі здавалося, що він бачить її в натовпі людей. Але він знову і знову помилявся. І лише уві сні Марійка знову приходила до нього.

– Знаєш, з часом ми з тобою зустрінемось поза межами цього примарного світу. Я в це вірю. Ти тільки чекай і не втрачай надію. Я тільки не впевнена, що там тебе згадаю. Але ж ти допоможеш мені?

– Неодмінно, Марійко. Я з нетерпінням буду чекати на нашу зустріч.

  Після тих слів і тієї ночі дівчина перестала Миколі снитися.  Це було справжньою трагедією для хлопця. Він змарнів і перестав бути схожим на себе. Зранку до вечора він блукав містом, в надії зустріти Марійку в реальному житті.

  Одного літнього сонячного дня на вузенькій вулиці старого міста Микола побачив знайому постать.

– Марійко! Марійко! Зачекай!

– Хіба ми знайомі? Щось я тебе не пам’ятаю. І звідки ти знаєш моє ім.’я?

– Ми знайомі цілу вічність. Ти просто цього не знаєш.

– Вічність, кажеш? Ну, тоді пішли, а по дорозі розкажеш мені про ту вічність.

  І вона усміхнулась хлопцю тією чарівною усмішкою, яка не залишала сумнівів, що то і є та сама дівчина з безкінечних снів Миколи. Вони йшли поруч, а Микола все розказував і розказував Марійці про свої сни. А вона в свою чергу не переставала дивуватись звідкіля цей хлопець так багато про неї знає. Навіть те, що ніхто не міг знати, окрім неї самої. І зрештою вона повірила Миколі.

  Вузенькою вулицею старого міста йшла щаслива пара, і здавалось, що під їх ногами іскряться промені справжньої казки. А старе місто тим часом готувалось до чергової ночі, щоб дарувати іншим молодим людям сни незабутнього щастя.