Но только размер сердца!

Грім відгримів... Легші вже хмари -

Не грізні, не темносірі,

Не схожі на темні та злі примари,

А світлі та повні миру.

Всі помаранчевим засіяли -

Сонце ввібрали в себе,

Іншим життям ніби жити стали,

Легко пливуть по небу.

Мов кораблі на повних вітрилах

Шлях свій небесний долають,

В сутінках снам дарують крила -

Хай в мріях щасливих витають.

Сонце зайшло, земля в темних фарбах,

А вони світять та сяють,

Довершують день в казкових барвах,

Доброї ночі бажають.

Якби так людям преобразитись:

Воєн та сліз позбутись,

Світлом добра та щастя світити,

Про сірість та важкість забути...

Сьогодні тихо як ніде,
Сьогодні небо біле-біле,
Нечутно сни скидають крила,
І літо потайки іде.
І ти ідеш, щемливо так,
У небуття, в невідворотнє,
І сяє зіронька самотня,
І губить цвіт останній мак.

[ Читати далі ]

[ Читати далі ]

ГРОШІ НЕ ПАХНУТЬ?
Війна з одних робить бідняків, інших робить багатіями. Війна не вигідна справа тільки для тих, хто гине на ній, для тих, хто втрачає дім, роботу, звичний уклад життя. Але, як це не страшно, навіть серед співгромадян знаходяться ті, хто досить непогано примножує свої банківські рахунки під час війни.
Хтось заробляє на броніках і касках, хтось під виглядом волонтерів переганяє автівки, хтось відверто тирить і продає гуманітарку. Для мене це важко вкладається в голові. Яким циніком і відвертим покидьком треба бути, щоб робити це все в своїй країні. Країні, яка воює. Щоб заробляти на людях, які ідуть воювати. Щоб продати нужденному продукти, які він мав би отримати безкоштовно.
Всі мої знайомі, що йшли воювати, взуття, каски і броніки купували за свої. Ціна шолома, який ще треба замовити з Європи, становить від 500 євро. Вартість бронєжилета приблизно так само. Берці, окуляри, наколінники, перчатки, рюкзак, аптечка...
В військових частинах кажуть, що забезпечення на всіх не вистачає.
І при цьому в інтернеті легко можна знайти і купити форму, на якій написано "власність ЗСУ, не для продажу".
Кажуть, війна все спише. А совість? Чи хіба ці люди, що наживаються на крові, навчились жити без неї.
Одного дня мені подзвонила подруга, її чоловіка відправляли на передок.
- Що робити? Відправляють майже голих.
- Давай просити по людях. 
- Я не можу. Я стидаюся.
Про це я вже писала. Українці легко віддають. А от просити не вміють, навіть, якщо треба просити на бронік для людини, яка піде на війну. Про вимагати від командування я вже мовчу.
Потім історія повторюється вже з кумом (отим, з яким ми попали під обстріл). Знову збираються відправляти. Знову голих-босих.
Де ж форма, яка "власність ЗСУ, не для продажу"? Як "не для продажу" опиняється в інтернеті в необмеженій кількості і досить активно продається? Чи будуть це розбирати після війни?

Мы счастливы, когда нас есть кому обнять...
Понять, принять, поговорить... Нам мало надо, но как многого хотим!
Нам достаточно секунд для получения ощущения счастья, но почему же тогда мы усложняем себе путь к этим мгновениям?!
Почему кто-то должен сделать первый шаг к вам навстречу и быть смелее вас, чтобы вы стали счастливее?!
А ещё не понятно зачем вам создавать рамки, которым кто-то должен соответствовать, если вы сами не хотите соответствовать никаким рамкам?!
Для чего такие сложности???
Так принято? Кем?! Кто вам такую глупость сказал?
Хотите крупицу счастья - стремитесь к ней!!!
Именно крупицу, вам вагонами счастье никто отгружать не будет... Тем более без усилий с вашей стороны!
Поверьте, одно мгновение, сделавшим вас счастливее, перевесит весь негатив, что в вас накопился!
Не гоняйтесь за иллюзией и призраками!
Делайте первый шаг сами!!!