хочу сюди!
 

Vika

51 рік, скорпіон, познайомиться з хлопцем у віці 46-50 років

Замітки з міткою «щоденник війни»

МІЙ ЩОДЕННИК ВІЙНИ. Част. 20,21,22

ГРОШІ НЕ ПАХНУТЬ?
Війна з одних робить бідняків, інших робить багатіями. Війна не вигідна справа тільки для тих, хто гине на ній, для тих, хто втрачає дім, роботу, звичний уклад життя. Але, як це не страшно, навіть серед співгромадян знаходяться ті, хто досить непогано примножує свої банківські рахунки під час війни.
Хтось заробляє на броніках і касках, хтось під виглядом волонтерів переганяє автівки, хтось відверто тирить і продає гуманітарку. Для мене це важко вкладається в голові. Яким циніком і відвертим покидьком треба бути, щоб робити це все в своїй країні. Країні, яка воює. Щоб заробляти на людях, які ідуть воювати. Щоб продати нужденному продукти, які він мав би отримати безкоштовно.
Всі мої знайомі, що йшли воювати, взуття, каски і броніки купували за свої. Ціна шолома, який ще треба замовити з Європи, становить від 500 євро. Вартість бронєжилета приблизно так само. Берці, окуляри, наколінники, перчатки, рюкзак, аптечка...
В військових частинах кажуть, що забезпечення на всіх не вистачає.
І при цьому в інтернеті легко можна знайти і купити форму, на якій написано "власність ЗСУ, не для продажу".
Кажуть, війна все спише. А совість? Чи хіба ці люди, що наживаються на крові, навчились жити без неї.
Одного дня мені подзвонила подруга, її чоловіка відправляли на передок.
- Що робити? Відправляють майже голих.
- Давай просити по людях. 
- Я не можу. Я стидаюся.
Про це я вже писала. Українці легко віддають. А от просити не вміють, навіть, якщо треба просити на бронік для людини, яка піде на війну. Про вимагати від командування я вже мовчу.
Потім історія повторюється вже з кумом (отим, з яким ми попали під обстріл). Знову збираються відправляти. Знову голих-босих.
Де ж форма, яка "власність ЗСУ, не для продажу"? Як "не для продажу" опиняється в інтернеті в необмеженій кількості і досить активно продається? Чи будуть це розбирати після війни?
З часом ситуація більш-менш стабілізується і забезпечення стає кращим. Але скільки на початку одяглося за свій кошт?
Чи знайдуть винних?
Навряд.
Чи когось, хто тепер наживається на війні буде мучити сумління?
Теж навряд.
Та, не дивлячись ні на що, я все одно впевнена, що гарних українців, які віддають останнє, набагато більше, ніж тих, які в такі найскладніші часи гребуть під себе. Як кажуть, одну хвору скотину в здоровому стаді дуже помітно, тому на всіх нас іноді нападає зрадонька і нам здається, що ми погані. Це наслідки тієї самої пропаганди, коли віками створювався образ "жадібного малограмотного хохла". Насправді, українці чудові. Ми в міру щедрі, ми в усьому щирі, ми безмежно розумні, ми дивовижно мудрі, ми до біса працьовиті і, як виявилося, дуже сміливі. І великою помилкою було розбудити в нас ненависть. Це ми теж вміємо робити досконало.

* * *
НАЙДОВША ЧАСТИНА ЩОДЕННИКА
14 червня мама порізала вени. 
Врятували.
(Далі дуже довгий текст. Але, сорян, це таке особисте і сумне, що поки викласти не можу і навряд зможу. 
Мама на антидепресантах. 
Смерть батька, важкі перебіги ковіду і інсульту, війна... все разом її зламало). 

* * *
ДЕСНА 3
Що у мене працює добре, так це передчуття лиха. Два дні я ходила сама не в собі. Я добре знаю ці відчуття, мене починає тіліпати до підняття невеликої температури. Жінки мене зрозуміють, це стан подібний до ПМС. Але у мене був не ПМС, у мене був стан ЧНХ (чекання неминучої херні). Я була майже впевнена, що щось видасть знову мама, але ні.
25 червня о 5-й ранку я вкотре прокинулася від вибухів. Чоловік міцно спав. Як він примудряється не прокидатись при прильотах ракет, я не розумію. Хоч в/ч Десна від нас по прямій менше 10 км, а точніше по Гугл карті десь 8 і між нами поле і ріка, тобто звук особо глушити нічому, то бабах звучить досить голосно. Ні, не голосно, а офігенно нехило.
Потім знову вибух. Чоловік спить.
- Ти чуєш?- штовхаю в бік чоловіка?
- А? Шо?- витираючі заслинені губи, питає чоловік.
- Знову по Десні!
Ми збиваємось рахувати прильоти. Звикші до того, що після обстрілів іде тиша, ми засинаємо. Не одразу звісно, але концентрація адреналіну слабшає і ми вирубаємось.
Прокидаюся вдруге я знову від того самого. Такого сильного обстрілу по Десні ще не було.
Потім протягом дня все як в тумані, періодичні одинокі прильоти і не зрозуміло, що то ракети чи ППО, бо звук дуже подібний.
В обід я йду в город, бо бур'яни самі себе не пополять, одночасно ловлю на городі слабкі нотки інтернету і пишу подружкам про обстріли. В цей самий момент прямо над нашим лісом щось збивають. Я чітко бачу дуже високо в небі слід від ракети, який заходить у велику білу хмару, а з неї вже не виходить. Потім до всіх цих подій додається ще збивання безпілотника.
Що сказати... день був дуже насичений і ми його пережили. 
Ввечері в новинах читаю, що по Десні в цей день було випущено біля 20 ракет!!!
Я подумки уявляю кількість жертв, але цього разу, на диво, постраждали тільки будівлі. На відміну від минулих разів, спрацювала тривога і всі були в укриттях. І гатили в цей раз явно не по чітких координатах, бо ракети впали то між будівлями, то в парку, то ще десь. Задачею було, ми так всі вирішили між собою, просто завдати побільше руйнувань. 

P.S. Всіх люблю. Поки роблю паузу в щоденнику. Глави пишу, але все треба редагувати, бо пишеться сумбурно і без ком.


МІЙ ЩОДЕННИК ВІЙНИ.Част 17,18,19

ДІТИ
День за днем іде в новинах з фронту, в хатніх турботах і ти забуваєш сказати своїм дітям, як ти їх любиш. Через війну ти вже і не помічаєш які вони у тебе стали дорослі, які хороші. Так, вони всі різні. Так, вони іноді чудять і роблять щось наперекір тобі, але вони не стають від цього менш твоїми. Це твоя плоть і кров, це те, що буде назавжди в тобі. Колись в майбутньому, можливо, ми будем з ними жити по різних містах і наші погляди не завжди співпадатимуть, але діти це те, що ніколи не перестане бути в нас. Це як окремий орган нашого тіла.
Розумієш, що троє дітей всі різні, але вони всі гарні. І це не від того, що вони твої. Вони добрі, чуйні, дуже розумні , але вони точно не такі ідеальні, як ти хочеш.  Вони мріють не про те, про що мріяла ти, вони люблять не те, що любила ти, їх майбутнє не таке, як ти запланувала. Єдина надія, що у них все буде добре. І нехай їхнє добре буде по їхньому. Твоя місія навчити і показати своїм дітям, як розрізнити біле і чорне, навчити істинам, що є добро, а що зло.
А чи є майбутнє у твоїх дітей? Чи ця війна буде така милосердна до них? Чи взагалі варто вчити дітей планувати і відкладати на майбутнє, чи правильніше дати їм бути щасливими в цей момент і цього дня, бо наступного може і не статися.
Але я впевнена, що щоб не трапилося, я маю бути на їхньому боці. Я маю зробити все, щоб допомогти їм. Я просто маю їх любити тепер і зараз, бо любов не можна відстрочити і відкласти на майбутнє. І війна не відміняє обнімашки і поцілунки.

* * *
ІНСУЛЬТ
16 квітня не віщувало нічого поганого. Ми з старшим сином приїхали в село. Я з самого ранку пішла в город, Максим перебирав щось в мотоциклі. Мама з малим Степаном займалися хатніми справами. Десь по обіді до мене прибіг Степан і крикнув: "Любі погано!"
Мама сиділа в кріслі майже без свідомості і ледве щось бубоніла собі під носа. Ліва половина її обличчя обвисла, ліва рука не діяла.
Інсульт.
Викликати швидку сенсу не було. Наше село прив'язане до Чернігова, а там  зараз не до бабусь. Чернігів тільки недавно звільнили, лікарні переповнені пораненими, всі вільні руки на розборах завалів.
Місцева дільнича лікарка назначила лікування. З трудом, але знайшли майже всі ліки по місцевих аптеках в Острі. Дуже в нагоді стала ветеринарна освіта Максима і вміння ставити крапельниці.
Майже одразу після перших двох процедур ліва сторона тіла стала приходити до норми, але у мами з'явилися галюцінації. Вона не розуміла того, що видіння бачить тільки вона і змушувала то виганяти з її кімнати мух і метеликів, то перевіряти чи не падає стеля, а ще часто вона розмовляла з людьми, які "приходили" до неї. Будь-які наші намагання довести мамі, що нікого в кімнаті нема, викликали у неї агресію. Коли це раз чи два, то може було би і весело, а коли це відбувається постійно і ти майже не спиш, бо вимушена бігати, щоб перевірити всі мамині галюни, то нервова система стає, як струна. Одного разу вночі вона зірвала килимок біля ліжка, бо, за її словами, за ним "була шафа з нитками і їх треба було розплутати". Я прибігла на шум, коли килимок вже було зірвано і нігтями мама шкребла по стіні, шукаючи ручки від шухляд уявної шафи.
Як виявилося, то видіння викликали ліки, які були призначені для стимуляції мозкової активності і після курсу лікування все поступово прийшло до норми, але у мами почалася страшенна депресія. Ходити вона ще не могла, лише виходило самостійно сісти і з допомогою рук самій пересідати на стілець-туалет, що був поряд. Поступово мама почала ставати на ноги, але пересувалася, штовхаючи перед собою табуретку. Думки про те, що вона стане всім обузою, наштовхнули її на думки про самогубство.
Почалося нове пекло. Якщо війна стала пеклом N1, то це було пекло N2.
Спочатку мама наковталася таблеток від тиску, але проспавши майже добу, прокинулася з новою ідеєю різати вени. Поки я була на вулиці, бо хочеш-не хочеш, а треба ще було обробляти город, вона притаскала ніж, поставила біля ліжка відро, щоб в нього стікала кров і майже встигла, але тут зайшла я і на останній секунді вихопила ніж.
Я заховала всі ліки, ріжучі предмети, мотузки, токсичні речовини і перетворилася для мами на найгіршого ворога за те, що я посміла поламати плани щодо її власного рішення. А всі, хто не підкорявся волі моєї мами, зазвичай, або просто викидалися з її оточення, або все одно з часом мусили підкоритись. Придумати новий спосіб піти з життя перетворився для неї на якусь цікаву забаву і знущання наді мною. Вона говорила так: "Як не хочеш, щоб було по моєму, то терпи, або дай зробити те, що я хочу". Всі навколо роблять те, що їм хочеться... не маю права цього робити тільки я. Я завжди маю щось терпіти, я завжди маю всім прощати. А я хочу тільки одного - спокою і спати. Як я, курвамать, хочу спати. Щоб всю ніч. Щоб без кошмарів. Щоб не прокидатися від страху, що проспала занадто довго.
Перше пекло війни, що наклалося на друге пекло після маминого інсульту, перетворило мене на ядерний реактор, який мусив працювати і видавати енергію на дітей, будинок, город, але цей реактор був на грані вибуху.
З певним часом нервова система мами стала приходити до ладу, потроху на місце повертався і мій дах. Чи надовго?...

* * *
ДЕСНА 2
17 травня я все ще в селі.
В цей день всіх нас в 4:30 ранку розбудили жахливі вибухи. З перервою в хвилину-дві їх пролунало п'ять. Це не було ППО. Ці вибухи були такі самі, як ті, коли бомбили Десну. Знову. Ми вже почали забувати звуки війни... вірніше не забувати, а чекати. І знову цей жах, знову паніка.
На ранок в новинах повідомили про 4 ракети і 8 загиблих. Чому 4? Я чітко чула 5 вибухів. Може наші намагались збити?
Буквально ще через пару днів до нас почали доходити страшні чутки. Син місцевої депутатки, який ще з чергувань тероборони прив'язався до Максима, натякнув про 500 постраждалих (вбитих і поранених). Це так відрізнялося від офіційних повідомлень, що мозок відмовлявся в це вірити. Як виявилося згодом, то наша влада замилює очі не менше кацапської, яка після потоплення свого крейсера "Москва" офіційно визнала одного загиблого.
Весь жах і трагедія Десни ще були в тому, що напередодні туди з'їхались наші хлопці для навчань і казарми, в які влучили ракетами, були забиті. По тих же чутках, наступного дня мали військових з казарм розселяти, але хтось здав цю інформацію ворогу і казарми накрили ракетами.
В  будь-якій війні є зрадники, в будь-якій країні є прихильники ворога, але у нас це виявити набагато важче. У кожного з нас є родичі з росії, доля кожного українця, так або інакше, переплетена з цією країною. Хтось там народився, хтось там жив, хтось мав звідти чоловіка чи дружину, а хтось там працював.
Але як зрадник може жити після цього? Чи легко йому було приймати це рішення? Чи зробив він це за власну ідею чи від страху, бо був на гачку?
Чи легко жити після зради?
Майже через два тижні влада офіційно визнала 87 загиблих, число поранених не називалось. Ну якщо на кожного загиблого можна припустити 4-5 поранених, то так і виходить, що постраждало 500 людей.
Жах. В один день, за пару хвилин, через зраду того, хто перебував, скоріш за все, в тій самій військовій частині знищено 500 одиниць нашої живої сили, це якщо говорити мовою війни. А якщо говорити людською, то зруйновано 500 доль. Ці хлопці, мужчини, дівчата, жінки ні на кого не нападали в чужій країні. Вони жили своїм життям, ходили на роботу, виховували дітей, будували плани, кохали, любили, ненавиділи, тримали котів, їздили влітку в Затоку, мали свій улюблений АТБ чи Сільпо за рогом, саджали весною розсаду  або були айтішниками...  
Страшно.
Війна колись закінчиться.
А чи закінчаться в Україні зрадники?

МІЙ ЩОДЕННИК ВІЙНИ, Част.14,15,16

БУЧА
Справжнім шоком не тільки для українців, а і для всього світу стала Буча. Коли, після відходу ворога, нам відкрився той жах і те пекло, яке творили окупанти в колись прекрасному містечку, спочатку був ступор. Мозок відмовлявся сприймати той факт, що у 21 ст люди здатні творити такі злочини, цинічно прикриваючись незрозумілою великою метою, в яку, скоріше за все, мало вірили навіть ті, хто її придумав. Потім була просто чергова шалена доза ненависті до ворога.
Моя знайома, яка виїхала з Бучі, просто написала:"Не питайте мене ні про що. Я поки не можу про це говорити".
Насправді містечко Буча об'єднало в собі трагедії цілої низки міст: Ірпінь, Гостомель, Бородянка і ін. Коли росіян нарешті вибили з цього напрямку, то очам відкрилася жахлива картина. Десятки загиблих переростали в сотні, а сотні в тисячі. Трупи в цих містах знаходили скрізь: розстріляні на вулицях, закатовані до смерті в підвалах і багато масових поховань. Щоб якось виправдати себе, російська влада намагалась брехати, що всі трупи несправжні і, начебто, їх було підкинуто спеціально, щоб очорнити російських солдатів. Але нестерпний трупний сморід, який переслідував всіх міжнародних експертів, які приїхали туди на перевірку, не давав жодного шансу повірити росіянам. Всі ті, хто відвідав Бучу, Ірпінь, Бородянку, одноголосно називали дії окупантів геноцидом українського населення. Всі в світі дізналися про Бучу так само, як колись дізналися про Срєбрєніцу, Цхінвал, Грозний, Алєппо.
А попереду ще правда про Маріуполь...

* * *
МАРІУПОЛЬ
Оборона Маріуполя війде в світові підручники історії. А про захисників Маріуполя наші нащадки будуть складати легенди, як про 300 спартанців... при умові, що їм не промиють мозок якоюсь херньою накшталт комунізму, як промили мозок нашим дідам і батькам. Всього за пару десятків років переважна більшість українців забули про голодомори, про УПА, про переселення українців на крайню північ росії, про все, що мало знищити нас як націю. Потомки тих, хто пережив геноцид, з щирим серцем працювали в колгоспах, "давали странє угля" і вели своїх дітей в піонерію.
Все це я пишу і вірю, що мої діти не забудуть, що вони не стануть равликами, що вони знайдуть слова і для своїх дітей, щоб ті розуміли за що була ця війна.
Отже, Маріуполь.
Оборона цього міста почалася в перший день війни, при тому, що оточив його ворог одразу. В місті перебували загони наших військових. Деякі через певний час одразу здалися. Чи можна їх засуджувати? Я не знаю. З одного боку, вони давали присягу, а з іншого, що обрала б я, якщо був вибір або померти, або мати хоч якісь шанс побачити своїх дітей.
Ті ж, хто залишився в оточенному місті, вели боротьбу майже три довгих місяці. Три місяці під цілодобовим шквалом снарядів і ракет. Якими сильними духом треба бути, щоб витримати це? Як сильно ти маєш любити те, що борониш, щоб знову і знову виходити на бій?
Всі в світі дізналися про український підрозділ "Азов". Світові військові аналітики назвали його найбоєздатнішим і найрезультативнішим підрозділом у світі. Страшно уявити, що витримували щодня ті хлопці і дівчата. Шалена гордість і безмежна несправедливіть, що вони були там так довго один на один, без підтримки і майже без надії на порятунок.
В кінці травня "Азов" здався за наказом командування. Історія покаже, але хочеться вірити, що ті з азовців, хто залишився живим, повернеться в Україну і в російському полоні іх просто не стратять.
Я навіть не можу уявити, як цивільне населення могло існувати і як виживало в тих умовах, коли з обох сторін стріляли, коли щодня щогодини на них щось летіло, падало, вибухало, вбивало їхніх сусідів, близьких, коли цілі багатоповерхівки ставали пустелями з випаленими зіницями вікон, коли бувші дитячі майданчики ставали цвинтарем для дітей, які колись безтурботно там гралися в пісочниці.
Росіяни дозволяли евакуацію тільки на територію Росії. Їм необхідно було показати світовим СМІ, що мешканці тікають саме до них, шукають порятунку саме у них. Звісно, що голодні і налякані люди погоджувались їхати куди завгодно, тільки би врятувати своїх дітей і себе. Але всіх біженців суворо перевіряли на наявність специфічних татуювань, дивились їхні сторінки в соцмережах, проводили співбесіди на виявлення патріотичних переконань. Тих, хто "вдало" здавав іспит, відправляли як можна подалі на Північ в табори для переселенців. Для російського телеглядача моментально знімався ролик про щасливі родини, які тікали від нацистів і знайшли нарешті своє щастя десь під Чітою. Єдине, що не розповідали по телевізору, чого ці "врятовані" люди не тікали з України до того моменту, доки їх прийшли рятувати.
Прийти з війною, розбомбити місто, зруйнувати дім, перекреслити всі плани на майбутнє... і вєлікодушно вивезти і поселити в якомусь бараці в найдальших єбенях і всією росією пишатися, що вони врятували людей - ось, що треба знати про вєлічіє руской душі.

* * *
КОЛАБОРАНТИ І СЕПАРАТИСТИ
Основною причиною ще в 2014-му почати цю війну було те, що комусь на росії здалося, що в Україні російськомовним громадянам забороняють розмовляти російською мовою. І на стільки пропаганда це розкрутила, що в Україні російськомовні в один момент "прозріли" і подумали: "Вот блін, а дєйствітєльно. Ето же надо такоє, нашіх дєтєй заставляют учіть украінскій язик".
Дійсно, з якого це дива в Україні мають бути українські школи, українське телебачення і українська преса? А тут ще бандерівці майданити вздумали. Це ж треба! Виходити на протести це ж страшно! Так, я не помилилася. Пропаганда про утиски російськомовних почалася ще до Майдану.
Ген терпіли сидить в багатьох з нас і совок головного мозку так само присутній в кожному. Але будь-яка хоч трохи освічена людина в нашій країні, яку боженька нагородив критичним мисленням і логікою, розуміє, що Україна, порівняно з тою самою росією, мала і має набагато більшу свободу слова, вибору, дії. Скільки на росії якутів, удмуртів, татар і ін.? А скільки там шкіл, де викладають їхньою мовою? Але ніхто не рятує удмуртів в росії, навіть самі удмурти давно вважають себе рускімі. Так само і тувінці з якутами. Вони завзято взялися спасати російськомовних в Україні від "нацистів", але трохи забули, що справжні нацисти давно знищили їхню мову, історію і релігію.
Не буду заперечувати, що прихильників "руського міру" в Україні вистачало, але не так їх було багато, щоб аж почати війну. Здебільшого, на тому самому Донбасі люди жили своїм звичним життям, ходили на роботу, діти досить легко адаптувалися до того, що викладати в школах почали українською... аж поки з боку сусіда не почалася атака пропаганди того, що Донбас треба рятувати від бандерівців. Вся ця херня легко лягла на потрібний ґрунт і в потрібний момент пролунало "путін, ввєді вайска!".
Здавалося, є приклад Абхазії і Придністров'я, де прийшов славнозвісний "руській мір". Та повернуся до здатності людей мислити і аналізувати певні історичні події. А тут, як з'ясувалося, виявились проблеми.
У багатьох, хто вийшов з Совєцкого Союза, прокинулись такі сильні фантомні болі за тим режимним об'єктом, що ідея повернення морозива по 11 копійок і ковбаси по 2,20 затьмарила тисячі доводів того, що це ніколи не станеться.
Якщо в 14-му це ще якось можна було пояснити, то в 2020-му вже треба було бути відвертим ідіотом, щоб купитися на те, що росія несе якесь добро. За 8 років окупований Донбас перетворився на територію без життя. На територію без прав. На територію навіть без назви. Яке майбутнє дітей, назва батьківщини яких - це три літери? Ким вони себе вважатимуть? Можливо росіянами? А хтось може і українцем? Та точно не стануть називати себе денеерівець або еленерівець. Росії так похер на майбутнє цієї території, що вони вирішили, що трьох літер буде достатньо для назви.
Та, як не дивно, навіть тепер знаходяться ті, хто радіє приходу росії. Серед таких позбавлених логіки опинилася і мамина подруга тьотя Рая з Мелітополя.
Коли в їхньому місті владу захопили росіяни, то тьотя Рая подзвонила мамі, та попала на мене. Одразу пішов шквал інформації про те, як ій було погано при українцях і як стало гарно при росіянах. Радість від двох пакетів гуманітарки давала тьоті Раї ілюзію, що так буде завжди. Як писав Шевченко: "За шмат гнилої ковбаси..."
Розмова почалася більш-менш мирно...
- Ну як ви?- почала я.
- Нормально. Цены правда выросли, но это переходной период...(бла-бла-бла)... главное, что у нас тут теперь нет бендеровцев из Азова.
- А були?
- Ну да...ходили тут в начале с автоматами. Я сама видела. Приперся один в аптеку, ему дали все без очереди. Наглые ужас.
- Може часу не мав, бо вас захищати треба було?
- От кого?!!! Нас только от бандеровцев надо защищать.
Намагаюся повернутися до минулого і примітивно донести інформацію...
- А що поганого зробили бандерівці?
- Ну, Оля, они же с цветами встречали фашистов и потом воевали против наших.
- Тобто, раділи окупантам?
- Ну да.
- А Росія окупант?
- Ну вроде получается так (визнає, але не охоче).
- А ви їм раді?
- Ну а че...
- Тобто бандерівці раділи окупантам - це погано, а ви радієте окупантам - це добре? Виходить, що ви такі погані, як бандерівці чи бандерівці такі хороші, як і ви?
- Ой, Оля, с тобой разве можно разговаривать, у вас там все мозги промыли американцы. Сравнила нас с бандеровцами...
-Дійсно. Між вами нічого спільного.
Далі розмова набирала обертів, аж поки я не перейшла на ультразвук і не послала тьотю Раю на хер.

МІЙ ЩОДЕННИК ВІЙНИ, Частина 12,13

ПРОПАГАНДА
Війна ніколи не почнається просто так. До війни людей планомірно готують. Одним нав'язують причини, чого вони мають напасти, іншим - чого вони мають тримати оборону. У війні завжди є агресор і жертва. Програє, звісно, агресор. І це не залежить переможе він у війні чи ні. У випадку з Німеччиною, сталося навпаки тільки з причини того, що вони відверто покаялися і що Радянський Союз був таким самим агресором, а може і більше. Але все одно весь світ буде на боці жертви, хіба за винятком парочки повністю залежних від агресора країн. Історія російсько-українських відносин завжди, через якесь умовне затишшя, вибухала війною. З якої причини українці наступали на одні і ті самі граблі, я зрозуміти не можу. Пишу цей щоденник в надії, що мої діти передадуть його своїм онукам і ті вже навчать і своїх нащадків, що Росія - це ворог. Хоча я плекаю надію, що ще я встигну побачити, як ця недоімперія рухне і розвалиться на купу, вільних від Москви, країн і народів.
Але повернусь до пропаганди...
Війна це історії про негідників і героїв. І якщо їх нема, то можна і треба їх вигадати. Важко зліпити героя з того, хто напав, але ворожа пропаганда примудряється робити навіть це. Я не знаю, як треба промити мозок людині, щоб вона повірила в те, що іде вбивати заради добра. Як треба засрати голову цілому народу, щоб він виправдав злочини своєї армії проти мирного населення.
Інший бік пропаганди - це міфи і легенди, які складаються для підтримання духу населення і війська, що захищає свою країну. Всі ці напівправдиві історії народжуються прямо на наших очах. І якщо половина в них - казка, то інша половина - справжнісінька правда. Пілот "Привид Києва", який збив десятки ворожих літаків, або цигани, що сперли танк у ворога, або дідусь з Бучі, який з мисливської гвинтівки щоночі полював на кацапів, або хлопці з Сум і Охтирки, які перші дні стримували ворога на танках майже одними коктейлями молотова і ,звісно, збройні сили України, що просто фантастично били ворога... хоча про ЗСУ це не на половину міф і легенда, а на всі сто процентів правда. Як і правда те, що серед ворога рідко зустрічалися порядні і освічені люди, здебільшого це були малограмотні молоді хлопці, які в свої 20-25 років дивувались освітленню в наших селах, розповідаючи про це своїм родичам, і не гребували тягнути з українських хат примітивну побутову техніку типу міксерів і блендерів. Для них було дивиною, що українці живуть досить заможно, порівняно з їхніми родинами, і все, що їм вкладалося в голову, виявилось відвертою брехнею. Свої камази "визволителі" набивали коврами, ноутбуками, телевізорами і навіть одежею, яку виносили з українських будинків. Якось хтось з військових виклав дуже символічне відео, де мертвий росіянин лежить на купі награбованого. Цікаво, як це все сприйматиме його родина? Які емоції будуть викликати ці кадри у них? Навряд чи сором за сина, що розстріляв якусь родину і забрав їхнє майно, скоріш за все, це буде ненависть до того, хто його убив.

* * *
ОБЛИЧЧЯ ВОРОГА
З нашого напрямку окупанти окопалися в селах Броварського району. Русанів, Шевченкове, Богданівка, Велика Димерка - ці села перебували під контролем росіян.
Всі подальші історії почуті мною від очевидців. Не буду переказувати щось через треті-четверті руки. Все, що я пишу, відбувалося з моїми знайомими або почуте від учасника подій, тобто з перших вуст.
Солдати не гребували жити в українських хатах, поки їх господарі ховалися в погребах, користуватися такими благами цивілізації, як унітаз і гарячий душ. Це дивно, але навіть в сучасному світі деякі представникі малих народів РФ дивувались тому, що в українських селах є газ, водопостачання і каналізація. Також росіяни, грабуючи магазини, дуже хвалили українські продукти, якість яких їх так само дивувала. Чи то від злості за те, що вони у себе на росії живуть гірше, чи то за наказом командирів, але ці скоти намагались зруйнувати все навколо. Були випадки, що вони стріляли з танка по хаті просто по причині того, що будівля їм здавалася занадто гарною.Також люди розповідали про таку забаву російських танкістів, як на швидкості переїхати чиюсь автівку. Жорстокість і дикість цих недолюдей просто дивувала. Навіть за наявності продуктів харчування, вони вбивали і їли собак, але, можливо, це звичайна страва в раціоні бурятів, тувинців і інших подібних народів...не знаю.
Батьки моєї куми в Богданівці сиділи в сховищі разом з іншими людьми, коли мама куми на хвилинку забігла до квартиои за речами, то речей вже не було. Вигребли всю техніку і навіть дідові і бабові похоронні труси. Ну знаєте... є такий пакет у кожного старого, де лежать труси, майки, тапки і костюм на похорон. 
А один дядько, якого я підвозила на машині, розповів таку історію. Він був в селі під окупацією. Зайшло до них вузькооке чудо і ходило по хаті, як по музею. Довго дивилося на стіну у кухні і нарешті тицьнуло пальцем на газову колонку:
- А что ето?
- Це газова колонка, вона гріє воду.
- А как туда вода ідьот?
У бідного "олєнєвода Бєльдиєва" не вкладалося в голові, як газ і вода поєднуються в коробці на стіні.
Всі ці дикі люди в певний момент зрозуміли, що вони хоч і не мають вдома газу, але вони мають автомат і, завдяки йому, владу над тими, хто живе краще.
Цивільне населення піддавалось постійному залякуванню, багато жінок було зґвалтовано, чоловіків розстріляно. В Броварському районі це було не масово, але було. 
Та не можна сказати, що всі російські солдати вели себе однаково дико. Серед них зустрічались і нормальні люди, при умові, що нормальною можна називати людину, яка пішла воювати в чужу країну. Ці "нормальні" просто стояли в селах, мінімально намагались спілкуватись з цивільними і навіть їжу вони не відбирали, а міняли на дизпаливо і бензин. Скоріш за все, ситуація залежала напряму від командирів. Хтось давав добро на мародерство і вбивства, а хтось намагався цьому завадити, розумівши, що війна ця несправедлива і не має ніякого логічного підгрунтя.
Ще одна історія з напрямку Ірпінь-Буча... Розповіла донька сусіда в селі. В будинок до багатодітної родини зайшли чеченці, перерахували жінок, дітей, чоловіків, засняли відео, як роздають їм гроші (гроші перед цим забрали у цієї ж родини) і тут їх командир звернувся до жінок: "Чєво сідітє в золоте, сєйчас за нами прідут рускіє і оторвут с ушамі". Чеченці відверто не поважали росіян.
Подібне було під Броварами, коли російський солдат, грабуючи одну хату, в своє виправдання казав: "Скажітє, что ми нє буряти, тє ваапщє звєрі дікіє".
Чеченці не поважали росіян, росіяни не поважали бурятів... І ці люди прийшли нас рятувати від нацизму.
Хотілося вірити, що не всі там нелюди і йшли вони на війну під тиском і, можливо, навіть їх гризло сумління... до того моменту, поки нам не відкрилася Буча...

МІЙ ЩОДЕННИК ВІЙНИ, Част 9,10,11

ДОДОМУ
19.03.2022 ми прийняли рішення повертатися додому. Причин було декілька: перша - з понеділка мало початись онлайн навчання середнього, друга - в місті залишався наш пес, який почав вити від серен і нудьги, третя - в селі так і не налагодились поставки продуктів, яких на нашу ораву щодня треба було не так мало, четверте - зять і теща в одній хаті уживалися погано і мої намагання стати між ними миротворцем почали вже напрягати мене саму. Всі ці причини вкупі погнали нас додому.
Виїхали рано, одразу після закінчення комендантської години, щоб встигнути до того, коли почнуть йти колони машин з Чернігова. Саме нашою дорогою йшов гуманітарний коридор, щодня повз наш двір йшли сотні машин і автобусів. Якщо раніше, в мирний час, цим шляхом проїжджало з десяток автівок за день, то тепер навіть утворювались затори. Важко було дивитись на той нескінченний ланцюг поламаних життів, зруйнованих планів і вбитих мрій.
Одного разу я йшла по дорозі і зупинилася автівка, водій запитав, чи вірно він їде. В машині я побачила молоду жінку з немовлям на руках. Жінка була років 30-ти, але абсолютно сива. По номерах було зрозуміло, що родина тікала з Чернігова.
Взагалі, коли відкрили нарешті коридор з Чернігова і автівки йшли через нас, то дивитись на це видовище було дуже складно. Багато машин було простріляно або побито уламками, іноді вікон просто не було, або вони були заліплені пльонкою. Всередині були люди, на обличчях яких відбилося якесь вселенське горе. Машини їхали повільно колонами, в супроводі волонтерів. Я стояла біля своєї фіртки і з мене котилися градом сльози.
Я відверто задавала собі питання, чи так само я переживала 8 років тому? Так, однозначно. Всі вісім років я замислювалась над тим, хто має нести відповідальність за знищені життя незнайомих мені людей на Донбасі, чи тільки вина Путіна, що люди або бігли світ за очі, залишаючи свої затишні домівки, або залишались жити, приймаючи умови окупантів? Яка складова цієї причини? Я для себе її зрозуміла. Якщо власна держава не займається промивкою мізків своїх громадян, то цим займеться ворог. Мало людей здатні тримати свою голову вільною від зовнішніх атак, навпаки, більшість громадян навіть потребують певного програмування. І питання тільки в тому, хто і що пропишуть в твоїй черепній коробці.

* * *
БУДНІ ВІЙНИ
- В житті тільки дві проблеми: як вижити і де знайти їжу.
- Прийшов сусід, взяв лобзік, щоб випиляти приклад.
- Страх йти в душ. Не хочеться померти голою.
- Мозок відмовляється будувати плани навіть на ближче майбутнє і примусити його не вдається.
- З емоцій тільки страх за дітей і ненависть до ворога. Ненависть просто звіряча.
- Виявилось, що найцінніше в житті це звичайні сірі будні без війни.
- З часом перестаєш реагувати і на стрілянину, і на сирени. Сон стає міцним.
- Війна добре фільтрує людей, всі негативні і позитивні якості посилюються в рази.

* * *
ПІД ОБСТРІЛОМ
Надумала я одного дня (25.03.2022) їхати на село. Вирішила, що поїду одна туди-сюди, завезу продуктів по списках. Чоловіка залишила вдома з дітьми. Ні, він у мене не сцикло і не дурне якесь, навпаки, я вперта. Заїхала на заправку - дзвонить кум.
- Ви де?
- Їду на село.
- Всі разом?
- Одна. Туди-назад.
- Я з тобою тоді, все одно нічого не роблю.
Накупили пів машини батонів. Ну і всього, що люди замовили. Мало-хто наважувався їхати ділянку шляху від Броварів до Калинівки, потім після повороту на Пухівку було вже більш-менш безпечно. У мене вибору боятися чи ні не було, мама залишилася в селі і кудись виїжджати на відріз відмовлялася.
Кожну свою поїздку я мала використати по максимуму, моя маленька машинка забивалася під зав'язку. Відчуття того, що ти приносиш користь, якось стабілізувало мою психіку. Бо поки ми сиділи в селі, то моє нічогонеробіння просто з'їдало мій мозок.
Пустила кума за кермо. Поїхали...
В'їхали в село. Одразу дізнаємось, що 5 хвилин тому збили над селом ракету. Поки доїхали до кінця села, то вже збили не ракету, а літак. Ну з тої серії, що на одному кінці пернув - на іншому вже всрався. Короче не важливо. Щось збили.
Роздали всім замовлення. Поїли у мами. Чешем назад додому.
Десь за 10 км до Броварів, якраз в Калинівці, щось гупнуло раз. Кум мені: "Це пусті каністри в машині гупають". Потім ще голосніше ГУП. Він знов: "Це каністри". А я ж вже чую, що ніфіга не каністри. Потім ЯЯЯЯЯКККК влупить десь за машиною. Потім ще раз. Таке враження, що в метрах 300 за нами. Короче, хто куди гатив, по нам чи просто так не ясно. Але ми з кумом трохи не всрались, м'яко кажучи.
Отак з'їздили.

На фото: 1. Отам між хмарами слід від ракети. Зліва - Білорусь. Куди вона летіла не знаю, але сподіваюся, що не долетіла.


2. Купили двох гиндиків, типу на м'ясо ))), щоб дурно в селі не сидіти. Перші два тижні вони жили з нами в кімнаті і спали в коробці, іноді Степан витягав їх в кінотеатр. Потім переселили їх в курятник   індюшатник. Може зроблю про них окрему замітку. Але, якщо ви такі дурні як я, то не заводьте гиндиків. Вони падлюки розумні. Це вам не кури. Ці підступні тварюки влізуть вам в душу, вивчать ваш голос і будуть ходити за вами як собаки. Вони зроблять все, щоб ви почували себе скотиною, яка їсть м'ясо.

ЩОДЕННИК ВІЙНИ.Частини 6,7,8

ЗБРОЯ
З часом, на звук вже починаєш приблизно розрізняти зброю і відстань до бою. Танк - один бабах, гради - череда бабахів, які швидко ідуть один за одним. Саме страшне - ППО. Не такий страшний сам звук, хоча по первах можна було накласти в штани, а те, що якщо воно спрацьовує, то це означає, що на якесь місто летять ракети чи літаки і не факт, що їх всі перехоплять. Зазвичай, новини наступного дня це підтверджували, коли після наших вибухів ППО були влучання в будинки в різних районах Києва.
ППО працювало десь дуже поряд, може притягли в ліс чи поле? Вночі, коли була комендантська година, через наше село перевозили військову техніку, прямо повз мого двора. Все воно було накрите і перевозилось з вимкнутими фарами. Я підглядала, ледве відкривши фіртку і подумки молилася за наших військових. Техніка наша і кацапів наче однакова, але виконує різні завдання. Одні вбивають і гребуть чуже, інші - відстоюють своє.
Я часто задаюся питанням, для чого вкладати ресурси в смерть, якщо можна їх вкладати в життя? Ціна однієї ракети приблизно складає в грошовому еквіваленті ціну за лікування дитини, яка хворіє на рак, або вартість будинку для молодої перспективної родини, яка в майбутньому приноситиме державі користь, або просто цією однією ракетою можна оплатити комуналку цілої купи пенсіонерів, або - або - або... тисячі тисяч або. Але ні, світ вигадує все результативнішу і ефективнішу зброю, яка одним залпом здатна знищити більшу кількість життів. Ніколи не зрозумію і не зможу виправдати бажання однієї людини вбити іншу просто через нелюбов до раси, чи несприйняття її вірувань, чи  політичних поглядів, чи просто через те, що вбивство - найшвидший способ заволодіти майном іншого. Єдине виправдання використання зброї - це захист. Але якщо її нема у одного, то навіщо вона другому? Я би заборонила зброю в будь-якому її прояві, навіть мисливську. Це ще один мій пунктик: я ненавиджу мисливців. Коли ти озброєний тепловізором, суперприцілом і ще купою всього ідеш полювати на тварину, то не називай себе мисливцем - ти підступний і підлий вбивця і май сміливість це визнати.
* * *
ТЕРОБОРОНА
Одразу після приїзду в село, ми пішли на збори місцевої громади. Старші мої хлопці записались в тероборону, їм було доручено патрулювання території вдень, перевірка прилеглого лісу і закинутих споруд, а також лісових доріг. На самому початку надходила інформація про підозрілих осіб чи транспорт, які ставили якісь мітки. По сусідніх селах іноді когось ловили і передавали в поліцію чи військовим. Чоловік і син згадали свої дитячі ігри в індєйців, понакладали на лісових дорогах і стежках різних палок, які слугували своєрідними позначками. Іноді виникали курйози, коли наша тероборона засікала "чужаків", які виявлялися теробороною сусіднього села і навпаки. Але це тільки доводило, що спостереження працює і периметр під наглядом.
Єдине, що дратувало, так це місцевий депутат, якого призначили головним над мужиками, що несли варту. Бувший мент-слідак і при цьому клінічний ідіот, якого односельчани відверто не поважали. Було прийняте рішення, що депутат нехай себе і далі вважає головним, але особливо на нього розраховувати не слід. Чоловіки без нього прекрасно самоорганізувались і розділили між собою повноваження і відповідальність.
Село наше маленьке і знаходиться між двома великими населенними пунктами. Хоча майже у кожного в дворі стояв ящик з коктейлями Молотова, але військові дали наказ не геройствувати, а просто вчасно сповістити, якщо в селі з'явиться щось підозріле. Якщо чесно, то я навіть і не знаю, чи змогла би я ото запалити і кинути той коктейль? Але якщо би поряд кидало ще людей з десять, то точно би змогла, а одній, ясний - красний, сцикотно.
Взагалі, на самому початку, в мені кипів такий адреналін помножений на невисть і страх за дітей, що ночами, в ті нечасті провали в сновидіння, я планувала, як я буду діяти, коли в мою хату зайде ворог. Як я буду себе поводити, що говорити? Насамперед, вирішила я, треба з'ясувати кількість ворожого поголів'я, а там діяти. Я чогось собі подумала, що, якщо я наважусь вбивати, то треба цілити в око... ножиком, виделкою, олівцем... а там валити падлюку на підлогу, сідати йому на груди всіма своїми 86-ма кілограмами і добивати головою об плитку. А якщо він в касці? А якщо він сильніший? А якщо я взагалі не попаду виделкою в око? А що будуть робити в цей час мої діти? А де буде мій чоловік і чи встигне на допомогу? Або, навпаки, чи встигну я на допомогу? Господи, як же я ненавиджу тих, хто примусив мій мозок думати над цим. Пройде час і той, хто буде вивчати мій щоденник, прочитавши про мої планування вбивства, мабуть, навіть засміється і вважатиме це хвилинкою гумору. Але, на превеликий жаль, це зовсім не так. Тепер я дійсно готова вбивати.

* * *
8 БЕРЕЗНЯ
Мені завжди здавалося, що я сильна. Я ні на мить не дозволяла собі здатися обставинам, перла на горбу будь-які трабли, зціпивши зуби і засунувши в сраку всі жіночі сльози і депресії. Але в цей день я прокинулася з якоюсь чорною пустотою. В голові крутиться одне: тримайся, курвамать... у тебе ще не все так погано. Хтось зараз сидить в холодному підвалі, хтось втратив дім, хтось втратив звязок з близькими, а у когось близьких вже нема. Намагаюсь шукати мотивацію, але ніхера не виходить. Все, що здавалося важливим, тепер з гуркотом полетіло в прірву і фіг воно звідти вже вилізе. Знаю, що зараз таке у багатьох. Сподіваюся, що це просто моя особиста емоційна хвиля тимчасово пішла на спад.  Пишу не для того, щоб хтось мені співчував, є багато інших людей, які дійсно цього потребують... просто мені так легше, коли я прописую свої емоції і відпускаю їх в космос під три чорти. Коли через рік Гугл чи ще щось нагада про цей допис, сподіваюся, я просто його не побачу, бо буду раком стояти на городі і сіяти в теплиці редиску, а інтернету так і не буде. Бо все проходить, тільки поганий інтернет в нашому селі вічний і ніякий Ілон Маск цьому не завадить )).
P.S. Сьогодні прийшла під клуб і вголос привіталася зі своїм пеньком, на якому я ловлю інтернет. Пеньок не відповів... цікаво, це гарний знак чи він просто не хоче зі мною розмовляти?

Р.S. На перших двох фото кацапська техніка, яку спалили Чорні Запорожці в квітні в с.Скибин під Броварами. Машини притягнули і поставили в рядок біля зруйнованої заправки. Я сфоткала, коли їхала додому в Бровари. На одому з танків є залишки кацапа (його обісрані штани), які не віддерли від заліза.  Я б була не я, якби не пошарила навколо. Це жах... купа всього обгорілого: одежа, якісь шльоми від танкістів, чобот (підозрюю разом з ногою, придивлятися було гидко), якісь ремені, сумки... Довго навколо лежали обгорілі трупи, чоловік їх бачив, як тільки відкрили трасу, а я вже застала тільки запчастини кацапів. Трупи позбирали і закопали в канаві, бо та сторона не захотіла їх забираии.
На третьому фото наші коктейлі Молотова, які досі стоять під сараєм, дякую Боже, що мені не довелося їх кидати. Зараз ідея з коктейлями виглядає наївно, але у нас в селі такий ящик є майже у кожного в дворі. Ну і згадаємо Суми і Тростянець, коли місцева тероборона нехило так попалила ними русні.

 





Всіх люблю.

МІЙ ЩОДЕННИК ВІЙНИ 3,4,5

ВІДНОСИНИ
Перші дні в замкненому просторі іде притирання. Всі одразу починають встановлювати лідерство. Мама, що вважає хату своєю територією і чоловік, що є головою прайду ніяк не можуть поділити корону. Мене починає все відверто бісити, але я всіма силами намагаюсь стати між ними миротворцем, що, признаюся, виходить досить хреново. На все це накладається ще те, що моя мама росіянка і провину за все вона намагається перекласти на себе, але робить це, як завжди, на свій манер. Її захист переростає в шалену агресію. Вона вкладає собі в голову, що ми її тепер різко всі ненавидимо, їй починає здаватися, що хтось щось не те сказав, що онуки тепер якось не так на неї дивляться, саме через те, що зять їх так налаштовує (при цьому даю 100%, що це її особисті фантазії), потім вона згадує радянський союз, в якому всі жили дружньо, кляне Путіна і одночасно обзиває мене "махровою бандерівкою". Мамі 84 роки. Всіх скопом хочеться послати на #уй, але стримуюся, бо не на часі і я маю бути сильна. Хмизу у вогонь додає сусід дядя Володя, коли видає мамі просту фразу, що все через дурних кацапів, яким мало свого, то вони лізуть до чужого. А хто у нас кацап?! Мама звісно вирішує, що вона.
В один момент мама театрально починає помирати, вона лягає, складає руки на грудях і відмовляється їсти. Так вона лежить майже добу. На ранок вона встає, як ні в чому не бувало і навіть здається, що здоровий ґлузд повернувся в її голову.
* * *
їЖА
Голова забита постійним пошуком їжі, проблеми з нею вимальовуються все яскравіше. Прогодувати шість людей, хоча би два рази на день, це стає задачею номер один.  В селі магазину немає. Треба їхати в сусіднє місто, в якому є "Сільпо". Товар весь вигребли. Про крупи, цукор і макарони вже не може бути й мови. Ми скуповуємо шоколадних батончиків, вафель і халви майже на тисячу гривень, люди їх поки не беруть, нам відверто щастить, бо шоколад і халва це нормальні такі собі калорії, ще й смачні. Потім я цими солодощами не раз затикатиму писки своїм хлопцям.
Приблизно через тиждень, нарешті, місцева влада прокинулася і почала підвозити хліб, який продавали по дві булки на двір, незалежно від кількості проживаючих там. Хліб завозився не частіше двох разів на тиждень і на наш циганський табір його не вистачало, тому виручав сусід, який віддавав нам право на покупку додадкової хлібини, він жив один і йому вистачало однієї. Ми, в свою чергу, забезпечили сусіда банками з закрутками, яких в нашому погребі було вдосталь. 
Ще частину банок я рознесла по людях, які не мали можливості ні поїхати в місто, через відсутність автобуса, ні купити щось в селі за налічку, бо у більшості всі гроші зберігались на картках. Мої закрутки люди приймали з такою подякою, наче я їм принесла щось неймовірне. Пишу це не для того, щоб хтось прочитав, яка я хороша... ні, я хочу сказати, що українці зовсім не вміють просити про допомогу. Навіть коли повна срака проблем і пустий холодильник, то наша людина ніколи не піде щось вимагати від влади. Ми весело рядочками ходим на вибори, обираємо чергових довбнів, рвем за них глотки і потім нічого від них не вимагаємо. Тому в Україні бути депутатом так легко і вигідно. Тому всі покидьки так рвуться до корита, бо нам нічого ніколи від них не треба. Ми звикли розраховувати тільки на себе. Але ще я побачила і таке, якщо у простого українця є лишок, то він сам знайде, кому його віддати. 
Так у нас в селі з'вився своєрідний ланцюг добра. Хтось ділився рибою, хтось овочами, хтось зайвим хлібом, хтось закрутками. Звістки про те, де можна надибати продукти, розліталася миттю по селу від одного до іншого. Поповнення холодильника провізією здавалося певною радістю і святом. Я розумію, що цей прояв ейфорії від здобування їжі, не є ні чим іншим, як перемогою примітивного над вищим, такий собі привіт від моїх волохатих предків, які приблизно так само раділи черговому вбитому мамонту.
* * *
БОМБИ
Не пам'ятаю якого точно числа, але це було у вісім вечора, наша хата загула та затрусилася і через пару секунд пролунало, один за одним, два шалено потужних вибухи. У вікні ми побачили стовп вогню. За секунду ми вже бігли в погріб і прямо над нами пролетів ворожий літак. Потім ми почули, як він зробив другий захІд і скинув ще дві бомби. А можливо це був другий літак, який прилетів одразу за першим. Бомби скидали на військову частину Десна, яка знаходилась менше десяти кілометрів від нас і явно влучили чи в склад ГСМ, чи в щось таке, що вибухнуло і загорілося.
Мама лізти в погріб навідріз відмовилася, вона гордо заявила, що готова померти. Часу на вмовляння у мене не було, тому я згребла малого разом з першим ліпшим пледом і вскочила в укриття не ступаючи сходами. Чоловік і старший син при народженні були явно недоукомплектованими почуттям самозбереження, бо вони вдвох стояли на вулиці і обговорювали, куди хто полетів і що це може горіти. Періодично вони скидали нам в підземний бункер ковдри, одежу, павербанки, їжу і навіть обігрівач. З часом там стало навіть комфортно і ми з малим навіть задрімали. Середній син звично залип в смартфоні за грою.
Нас розбудив голос нашого тата, який відкрив двері погріба і дивився на нас зверху вниз:
- Харе ховатись. На вихід!
- А можна ми тут будем спати?
- Ні. Спати будем в хаті. Погріб може стати нам могилою, бо баба Люба нас не відкопає. Навряд кацапи будуть лупити по селу. Наше все село коштує дешевше за їхню бомбу. Вони покидьки, але не дурні.
Ми один за одним полізли з підземелля. В ліжка полягали вдягнені. Єдине на що я погодилася, так це зняти куртки. Тато наш чи то має залізні яйці, чи в знак протесту, але ліг спати в одних трусах. Якщо до цієї ночі я ще хоч якось спала уривками, то цю і наступні я була жінка-сова, але не та сова, яка полює вночі і шурхає крилами, перелітаючи з гілки на гілку, а сова, яка втягнула голову майже в дупу і при цьому лежить під ковдрою в спортивному костюмі і носках, прислухаючись до кожного звуку. Ніч рідко давала мені привід розслабитись. Російські військові люблять починати свої гімняні справи в точні години, особливо вони люблять 00:00, 3:00, 5:00. Саме через три хвилини після цього спрацьовує ППО. Отже, якщо знати відправну точку, то можна приблизно вирахувати відстань і швидкість ракети або літака. Якби знати цю відправну точку, то ніч, може, була би трохи "цікавішою". Я люблю розв'язувати різні математичні задачі, рішати судоку чи японські кросворди саме тоді, коли треба заспокоїти нерви.
* * *


Я не знаю якої холєри фотки вставляє боком. Це ми в погрібі. 
P.S. Всіх люблю.

МІЙ ЩОДЕННИК ВІЙНИ. Частина 1.2


Привіт всім. Я є. Я жива. Я весь час була в Україні, просто з херовим інтернетом. Пишу щоденник. І для себе, і для своїх дітей. Бачення того, що відбувається, особисто моє і тісно переплітається з моїм приватним життям. Всі, хто мене читає і знає, вже звик, що я вивертаю вам всю свою душу і тіло тельбухами наружу.
Щоденник буду викладати частинами, по одній-дві.
Читайте...

ПОЧАТОК ВІЙНИ
24 лютого 2022 року я прокинулася за пару хвилин до п'ятої ранку від страшного сну. Все моє тіло наче наповнилося передчуттям майбутнього неминучого нещастя. Я давно навчилася читати свої нічні видіння і саме ця картинка не віщувала нічого доброго. Мені і раніше снилося щось подібне і завжди воно попереджало про якесь горе. Цього разу я бачила купу гнилого смердючого м'яса і в голові великою строкою пробігло ВІЙНА.
Розмови про майбутню велику війну велися вже не перший місяць. З кожної щілини нас попереджали про неї і робилось це так ніжно і турботливо, що люди сприймали ці новини, як буденність. Блогери наводили купу доводів, чому її не буде і наперебій називали причини. Спокою додавало ще те, що, насправді, військові дії велися в країні вже вісім років, переростаючи то в більш гостру, то в більш тиху фази на певній лінії розмежування, не розповсюджуючись на дальші території. Ніхто не хотів вірити, що якогось ранку ворог так знахабніє, що бомби впадуть на Київ.
Прокинулась я за пару хвилин до війни з чіткою думкою, що ось-ось вона почнеться. І вона почалась. Перший вибух просочив тваринним жахом все тіло. Цей страх не можна ні з чим порівняти. Це одразу страх за все, що є цінним в твоєму житті. Страх за дітей, яких я весь час оберігала від страху. Страх за маму, яка в селі за 60 км від тебе. Страх за чоловіка, який у відрядженні далеко. Страх за дім. Страх за все місто, яке прокинулось разом з тобою. Страх за цілу країну, яка ще не скоро зможе спокійно спати. Тебе пронизує страх помножений на багато страхів одразу.
Звук вибуху не схожий ні на що, що ти чула раніше. Він особливий, як і страх. Це звук війни. Це страх війни.
Перший крик: "Діти, війна! Всі до мене!" Рівно через хвилину мої напівсонні пацани натягують штани і носки, тягнуть з шафи перші попавші під руку реглани і ще через хвилину всі вже в куртках і шапках чекають команду.
Я на автоматі рахую вибухи:"...два, три... п'ять..." П'ять сильних, ще кілька слабших. Я ще не вмію визначати небезпеку за звуком. Ми всі четверо забиваємось на першому ярусі двоповерхового ліжка. Навіть якщо хата впаде, то стійки і другий ярус мають нас захистити, принаймні, мені так тоді здається.
Друга моя думка - треба телефонувати чоловіку, який у відрядженні в Кременчуці. Кричу в слухавку сонному чоловіку:
- Нас бомблять!
- Заспокойся, можливо це диверсія, або вибух газу. Я зараз щось дізнаюся...
Ми паралельно починаємо шукати інформацію в інтернеті. Фейсбук вибухає постами про бомбардування в усіх кутках України.
Мені телефонує чоловік:
- Тримайся, дій по ситуації. Я збираю мужиків і будем їхати додому.
Майже весь день проходить, як в тумані. Постійні пошуки новин, телефонні дзвінки рідним і знайомим. Я намагаюся писати рідні в Росію. Там переживають, але до кінця не вірять.
Не пам'ятаю о котрій годині, але точно в другій половині дня, нарешті приїжджає чоловік. Наша хата на їхньому шляху додому перша. За кермо сідає другий. Отак по черзі всі мужики добираються додому. Службова машина залишається у того, хто живе найдальше.
До приїзду чоловіка я намагалась зібрати документи і речі. Все перетрушується ще раз під його контролем, щось викидається, щось додається. В хаті повний хаос. Періодично до нас хтось приходить, хтось уходить. Чайник кип'ятиться безперервно. Чай. Кава. Розмови, розмови, розмови. Ніхто не знає, як діяти в такій ситуації.
Першу ніч війни не пам'ятаю. Я точно не спала. Чоловік після дороги спав міцно. Причиною його гарного сну було ще те, що він поки не чув вибухів. Його мозок ще був незалежним від звуків війни і все сприймав нормально, не так, як я. Мене ж лякало все, що порушувало нічну тишу: гупання десь на вулиці, тупотіння кота по підлозі, клацання конвектора... все тепер для мене звучало, як зброя.
* * *
КУДИ ЇХАТИ?
Вранці наступного дня зателефонували в місцеву тероборону. Людей записалося повно. Було сказано, якщо не вмієте поводитись зі зброєю і не маєте цінних навиків, то поки відбій. Було прийняте рішення їхати в село, там мама одна і, якщо чесно, була якась впевненість, що наше село таке забите і мале, що там буде спокійніше.
Згребли всі продуктові запаси (декілька пачок крупи, м'ясо з морозілки, домашні консерви і пару пляшок олії), загрузили особисті речі, пледи, на тіло прикріпили сумки з документами, запхали в машину кота разом з його лотком і поперли в Чернігівську область. Собаку вирішуємо залишити в місті, він у нас вуличний хлопець досить великих розмірів, до того всього нам здається, що все має минути за декілька днів. Сусід береться доглядати нашого Оззі, корму у нього вистачає, ставимо відро води та залишаємо його, як охоронника.
Їхали двома машинами: чоловік і менші діти попереду, а позаду я зі старшим сином і котом. Кіт явно нервував і періодично клав в лоток свій внесок в той піхвець, що творився навкруги. В салоні смерділо невизначенністю і котячим лайном. Невизначенність при цьому смерділа сильніше.
На якомусь зі світлофорів зателефонував чоловік і повідомив, що він вирішив повернутись і взяти масло, щоб потім його поміняти у себе в машині. Оце мене в моєму чоловікові одночасно і бісить, і дивує. Він вміє в певний придурошний момент подумати, що він буде робити далі. Я цього не вмію. Було вирішено, що я тихо їду попереду, він доганяє по ходу.
Виїзд з нашого міста був вільним. Мало-хто їхав в той бік. Навпаки, всі тікали звідти.
На нашому шляху весь час зустрічалися самостворені блокпости, наші документи і багажник перевіряли на кожному з них. Про всі свої зупинки я попереджаю чоловіка, який їде десь позаду. Тоді в мою голову якось не прийшло, що робити цього не можна. Якраз в пункті призначення чоловік мене наздоганяє.
Ми в селі. Вигружаємо речі. Видихаємо.
* * *

Досі відчуваю провину перед Оззі. Так, ми повернулися до нього. Так, він був нагодований і вигуляний. Але...


P.S. Всіх люблю.