Як Муха народила Дракона

  • 25.10.22, 13:55
Ідея "народити" бетонну скульптуру муляла мене давно, але знаючи, що це брудна і важка робота, я весь час відкладала свою задумку. І от цієї весни все склалося. Я сиділа вимушено в селі біля мами, яка була після інсульту. Біля мене сидів мій старший синок, бо ставив їй крапельниці. І це був час, коли вже було покопано, але садити ще рано.
Ідея, що саме буде, з'явилася сама собою в одну хвилину. Чоловік перед цим привіз старі шини і вони якось самі склалися в змію. Ліпити змію я не хотіла, бо пам'ятник собі при житті це не скромно. А от задумка з драконом дуже навіть сподобалася, бо завжди любила все східне.
Отже, що було на початку...
1. Бажання творити.
2. Робоча сила (не здря ж я їх нарожала).
3. Шини
4. Старі махрові рушники, светри і шарфи
5. Металева сітка (каркас)
6. Швабра і пластиковий бутиль (шия і голова)
7. Штукатурна сітка (додаткове підсилення)
8. Цемент М 500
9. Пісок
10. Клей ПВА
11. Фарба біла для зовнішніх робіт
12. Колор
13. Балія, відра, пензлики, шпателі
14. Гарна погода

Втілення проекту в життя зайняло 3 тижні. 4 дні пішло на ліплення, потім я чекала, щоб все схопилося і закріпилося. Фарбувала через пару тижнів, бо там є свої ньюанси. Ну тобто, якщо не фарбувати, то роботи на 4 дні... Але при умові, що ви такі дурні, як я.
Першим ділом робився каркас




Далі каркас обліплювався просоченими цементним розчином рушниками, светрами, шарфами. Попереджаю, що краще різати на шматки і ліпити так, щоб шматки перекривали один одного. Бо я пхала цілого рушника, а потім він з розчином важив триста кілограмів і дістати з балії було дуже важко. Але, якщо ви такий самий дурний як я, то не ріжте, насолоджуйтесь власною силою і впертістю))
Перший шар з ганчір'я сохнув у мене 2 доби.
Потім я приступила до другого шару, накладала штукатурну сітку і по ній формувала вже щось схоже на дракона.
Третім шаром робила луску звичайним шпателем, то не складно.
Вийшло отаке...



Ну і в завершенні пофарбувала тваринку всіма кольорами, які мала.









Отак Муха народила Дракона, чому тішуся неймовірно. Якщо він простоїть зиму і не розсипеться, то хочу народити ще щось.

P.S. Всіх люблю

Сільські історії. Перше кохання.

  • 23.10.22, 18:10
Моє перше кохання, як і мало би бути, сталося років в 14 саме в селі. Я на той час, як і більшість підлітків, не вважала себе гарною. Якщо подивитись на себе тодішню теперішніми очима, то я була досить мила дівчинка, трохи дикувата і дивакувата, але мила.
Найкращою моєю подругою в селі була моя двоюрідна сестра. Сестра зустрічалася з крутим хлопцем, який мав Яву... всі інші якості після цього не мали значення. Я хоч і ходила на танці, але з танців йшла одна, а це в 14 років, між іншим, позорисько ще те. Ну я не буквально йшла одна, ми йшли нашою великою компанією, але саме через мене нас було непарне число. Але літо тільки починалось...
В один день на танцях з'явився Він. Він приїхав до своєї баби з Кишиньова, весь такий модний і красівий. Мене і до того приглашали на медляки, але додому ніхто не проводив. Цей танець був особливим. Я досі пам'ятаю, що то був Скорпионс Still loving you, а мій кавалер пахнув одеколоном Тет-а-Тет. В той вечір нас йшло вже всіх по парам. І наступні вечори теж. Звичайно я закохалася. Ну а як було не закохатися?... Поки вся наша компанія сиділи парами один на одному і гріли під футболками руки, то він лазив на черешню, набивав ними повну пазуху і сідав біля мене, а я їла ті черешні, які пахли одеколоном і була горда від того, що ті черешні рвалися тільки для мене. Іноді сестра підгобувала мене:"Олька, дай і мені тих черешень!" А я відповідала:"Най твій ухажор сам лізе і сам рве!" Але її ухажор лазити не збирався, бо лазити через дівчину по деревах то принизливо, тим паче, що у тебе і так Ява.
Якось вдень ми сиділи на лавці. Поприходили сестрині подруги. Брат з дядьком висіли на мурі і обговорювали, які всі були взимку ще зелені, а на літо різко обросли цицьками і стали сракаті. І в цей момент підійшов Він. В руках він тримав рози. Я вся зашарілася і взяла букет. Хтось з дівчат прошепотів:"Це він напи$див біля школи, це там такі ростуть". Мій кавалер нічого не сказавши, мовчки пішов далі. А я стояла з тими розами, як я тоді думала, як придурошна і навіть було якось встидно, бо ніякого дня народження у мене не було.
Німу сцену перервав дядько:
- Шо, дівки, завидно? Вам не дарять, а Ольці подарили.
- Ой, прямо... він їх не купив, а вкрав біля школи.
- Твій тобі чогось не краде, - сміявся далі дядько.
До кінця літа мені ті рози дядько згадував щодня під будь-яким приводом..
- Давай, дівки, прибирайте швидше від свиней... Ну то й шо смердить... ясно, що це не Олькіні рози пахнуть.
Або...
- Шо, Олька, рози більше не приніс? Мабуть біля школи сторожа поклали.
Або...
- Знаєте чого ухажор Ольці рози подарував? Хотів за цицку потриматись. А знаєте чого більше не несе? Бо Олька не дає.
Гумор в селі штука специфічна, а у мого дядька взагалі...
Так ми проходили з місяці два. Аж поки одного дня я не побачила його на річці з іншою.
Так, дядько був правий. Та інша давала... 
Я страждала мовчки. Страждала аж до наступного літа. Ні, нового кохання не сталося. Просто перестраждала. Кавалерів в селі я більше не заводила. Не того, що ніхто не залицявся. Просто таких, як Він, там в селі більше не було... навіть з Явами.
Я досі з теплотою згадую ті почуття. І навіть колись в соцмережах знайшла його і написала:"Як ти?" Він відповів:"Добре. Приємно, що ти пам'ятаєш мене". На цьому і все. Але я завжди вважала, що моє перше кохання не було нещасним, воно пахло черешнями і розами, а ще трохи одеколоном Тет-а-Тет. Просто тоді мені було 14, а йому майже 20. І я дякую, що він залишив це кохання чистим.

Сільські історії

  • 22.10.22, 16:49
Просто щоб підтримати якось вас, під час того, як з рашки летять блєдіни, напишу вам сороміцьких історій з мого зеленого життя.

ПРО ТЕ, ЩО В СЕЛІ ВСІ ВИХОВАНІ
Мені 13-ти минало...
Літо. Село. Я на літо в селі. В селі туалет. А туалет поставлений так, що він в городі біля межі, але за хатами і з двору не видно. Городи в селі довжелезні і широчезні, аж до горизонту. Сіла я. Сидю. І думаю, чого закриватися, як всі дорослі по роботах, а в дворі одна бабця. І тут чую, що хтось шльопає калошами з того боку, звідки ніяк не готувалось нападєніє, якраз збоку городу. А дотягнутися до дверей не можу, бо тримаю штани і ноги затерпли. Виявилось, що сусід вирішив зрізати через наш город і пре повз наш туалет. Іде він біля мене. І у мене мимоволі виривається:"Добрий день!" Бо я ж дівчинка вихована, а не якась дика )). Сусіда аж заціпило від переляку перед кабінетом, бо з відкритого туалету він "добрий день" не чекав. А сусід теж був вихований. І він мені теж:"Добрий день, Оля!" Досі, як згадаю, то він у мене перед очима, як живий в тих калошах.

ПРО МОГОРИЧІ

Випити в селі на вечерю стакан вина то діло святе. А в нашому селі, що на кордоні з Молдовою, то це було за правило. При цьому алкоголізмом мало хто страждав. Вино було у всіх! У нас в старій касої стояли 200-літрові діжки і ніхто їх не сторожив.
Якось сестрі, що була на рік старша, був привід винести могорич на танці. Але в цей день була її черга пасти худобу. Мені було дано завдання націдити вина в трилітрову банку, але так, щоб баба не бачила і взагалі ніхто, бо випити стограмовий стаканчик з усіма то одне, а пити десь за клубом, то інше.
Сестра пасе корови. Дядько з тіткою на роботі. Бабка в городі. Я іду на діло.
Беру трилітрову банку і літрову кварту. Тягну зі шланга в кварту і потім несу до банки. Бо тримати банку невдобно. Націжую останню кварту, несу до банки, виливаю... і в кварті лишається майже половина. Куди? Вилити? В діжку не вийде. На двір не можна, бо вино пахне так, що баба зразу учує. Беру гріх на душу і випиваю все в себе.
Провал.
Просинаюся від того, що сестра штурхає моє п'яне тіло і випитує де банка. Банка є! Банка з вином! Завдання виконано!
До танців ще є 3-4 години. Сестра збирає мене без мене, крутить плойкою кучері, малює зелені тєні і я вже гарна і майже твереза іду з нею виставляти могорич.
Але за клубом сестра всіх попереджає, що Ольці сьогодні вже не наливати, бо ще обригає її джинсову спідницю.

ПРО СТАНДАРТИ ГІГІЄНИ

Була в нас в селі річка... ну як була, є і тепер, але вже не та. Річка приймала до себе всіх: і спітнілих доярок, і дурних нас, і качок... і мертвих свиней. В спекотний день ми з сестрою брали камери і бігли на річку. Там в обід збиралася ціла тусовка, як тепер кажуть. Було нам років 13 і 14, коли цицьки вже виросли, але купатися з качками в річці ще було не встидно. Ми радісно скакали у воду між качками, пірнали з головою і міцно тримали писок затуленим, бо сцяли у воду всі, а напитися чужого сцяння, то некультурно і образливо. Інше діло - мертве порося, яке прибивало десь до берега в корчах! Хлопці турляли його до нас дівчат патиками, а ми збивалися в купу і голосно кричали, як кокєтки.
Одного разу ми з сестрою почали чухати голови. Тітка Тамара садила нас по черзі перед собою, міцно фіксувала голову між колінами і проводила огляд. Ладно у сестри було два куцих фостика, а у мене позаду виросло дві товстих коси аж до сраки. Воші на той час це була проблема досить часта.
Віддати таке позорисько до школи навіть не було і думки. А мене взагалі ще треба було передавати батькам таку, яку було взято. А як в селі тоді виводили тоді воші? Тільки гасом.
Намастила нам тітка Тамара обом голови, замотала в кульки і сказала так сидіти годину. А в селі тоді, не те шо тепер, постійно в двір хтось ломився. То сусідка за молоком, то до дядька принесе когось щось приварити... Коротше, просиділи ми з сестрою в кукурудзі, щоб не засмердювати хату, невідомо скільки часу. Той гас попалив нам вуха і лоба та в'ївся так, що ми потім ще тиждень не ходили на танці. А просрати тиждень танців, то, я вам скажу, не шутки.
Приїхала я в місто все одно разом з вошами і нарешті був привід обрізати ті кляті коси. Але я все одно плакала, як їх відрізали, бо плакав папка, якому було їх шкода. А мені було шкода папку.

Пікчі-×уїк

  • 12.10.22, 10:07
Я думала, що це тільки у мене така хрінь...
Гей, чувак, що придумав тут ці кончені перевірки на людяність, ти взагалі в курсі, що вистрелив собі в ногу і одночасно добив мою нервову систему?
Я вже третій раз намагаюся написати чергову геніальну замітку з гарними фоточками і тупо не можу навіть зберегти її.
- Докажіть, що ви людина.
- Так, я людина.
- Знайдіть зображення коня.
- Ось. Знайшла три.
- Перевірте себе.
- Добре. Ще три коня.
- Ви бажаєте зберегти зміни?
- Шо? Які в сраку зміни? Так. Бажаю
- Ви людина?
- Так, курво, я людина.
- Знайдіть зображення лева.
- Знайшла.
- Перевірте.
- Перевірила.
- Ви бажаєте зберегти зміни?
- Сссссука! Тааааак!
- Ви людина?
- А ти? Ти, кончена тварюко? Хто ти?
- Знайдіть зображення човна.
- ОСЬОООООО!
- Перевірте себе.
- ПЕРЕВІРИЛА!
- Ви бажаєте зберегти зміни?
- Я БА ЖА Ю ЗБЕ РЕГ ТИ КУРРРР ВА ЗМІ НИ!!!!
- Ви людина?
- Нє... я не людина! Я, КОНЧЕНЕ ЧОРТІШО, НЕ ЛЮДИНА, Я ЗВІРРРРРРР!!!! Я НЕ БАЖАЮ НІЧОГО ЗБЕРІГАТИ! Я НЕ ХОЧУ НІЧОГО ПУБЛІКУВАТИ! ГОРИ В ПЕКЛІ! Я ПІШЛА НА КОНЧЕНИЙ ФЕЙСБУК!

Чоловік захотів лису кицю

  • 08.10.22, 14:55
З лютого місяця, з невеликими перервами я просиділа в селі, а чоловік в Броварах. Дітей переполовинили, а кота переполовинити не вийшло, бо він один. Кіт сидів в селі зі мною.
Одного разу телефонує мені чоловік і починає плакатись, що мало того, що я сама десь, так і кота нема, а йому треба з кимось вранці пити каву, а ввечері поговорити. Ну, думаю, скучив... буде зараз вмовляти приїхати. А нє... починає нити, що йому треба кішка і тільки лиса.
Криза середнього віку штука серйозна. Що там перемикає не ясно, але мушу прислухатись. Не заведу кішку, він може впасти в нєрви. Пішла я шукати по своїх каналах, може хто продає недорого, може хто віддає. Ну і якось у Фейсбуці вспливає посилання друга на посилання ще когось, що віддають кішку. Я туди. Кішка в Броварах! Ну не диво?! Списались, поговорили, дійшли згоди. Забрав чоловік кицьку, радів як дитина. При чому раніше в такій поведінці він замічений не був. Але, як кажуть, що з літ, то з розуму. Радіє... шле мені відео і фоточки, бігає по магазинах шукає смачний корм. Диво та й годі.
На вихідні приїхав до мене в село. Заходить і ніжним голосом розповідає, як Ватрушечка його обпісяла.
Шо бля@ь? Ватрушечка? Обпісяла?
Ще раз. ВАТРУШЕЧКА. ОБПІСЯЛА.
При тому, що кішку, як я пам'ятаю, при передачі з рук в руки звали Аделіна.
Хто знає мого чоловіка, той мені хрен повірить, що в певний момент його так климануло. Якщо колись він впадав в істерику, що в маршрутці припали пилюкою його туфлі, то тепер його тупо обісцяла кицька і він гад спокійний.
Від появи Аделіни-Ватрушечки офігили всі. Мій Добі з порогу отримав по морді. Мене обматюкала на котячий мові. З розгону залізла на стіл і стала жерти мою святкову вечерю, що я приготувала для коханого чоловіка. Вночі вона відкрила всі кастрюлі, всі тумбочки, надгризла всі бублики і насрала... пардон накакала в спальні. Потім вона зігнала Добі з моїх грудей черговим ляпасом по рожевій морді і мирно вляглася на мені спати. Засинала я з тривогою...
Перше враження виявилося хибним. Просто киця за останні дні пережила багато стресу і взагалі вона добра і пухнаста... ОК, просто добра.
А з чоловіком ще треба вияснити. Бо ВАТРУШЕЧКА це, бляхо-мухо, серйоно. Ще рік тому кицька була би мінімум якась Джинжер.

1.Мій любчик Добі


2. Не олені, побриті і поголені





Знову про те саме...

  • 07.10.22, 15:46
Ну що ви тут? Трясця, як без мене тут сумно. Люди, ну пишіть щось! Та просто вкиньте якусь живу фотку зі свого смартфона, та хоч з лічильником, хоч з котом... Ну чесно, не хочу вас всіх втрачати. Розумію, що війна. Але ж ми ще живі. Згадайте, як тут було весело! Згадайте, що тут колись було життя.
Сіла на лавку в парку, думала зайду і почитаю блоги... І що?! Почитала тільки Ёлку.
Сало, ти що маєш такі грубі пальці, що не можеш раз на тиждень в кніпочки попасти і настрочити замітку? Не вірю, бо ти ледаще котище і пальці у тебе рожеві, як соски у цнотливої старшокласниці. Тому взяв і написав щось!

МІЙ ЩОДЕННИК ВІЙНИ. Част. 20,21,22

ГРОШІ НЕ ПАХНУТЬ?
Війна з одних робить бідняків, інших робить багатіями. Війна не вигідна справа тільки для тих, хто гине на ній, для тих, хто втрачає дім, роботу, звичний уклад життя. Але, як це не страшно, навіть серед співгромадян знаходяться ті, хто досить непогано примножує свої банківські рахунки під час війни.
Хтось заробляє на броніках і касках, хтось під виглядом волонтерів переганяє автівки, хтось відверто тирить і продає гуманітарку. Для мене це важко вкладається в голові. Яким циніком і відвертим покидьком треба бути, щоб робити це все в своїй країні. Країні, яка воює. Щоб заробляти на людях, які ідуть воювати. Щоб продати нужденному продукти, які він мав би отримати безкоштовно.
Всі мої знайомі, що йшли воювати, взуття, каски і броніки купували за свої. Ціна шолома, який ще треба замовити з Європи, становить від 500 євро. Вартість бронєжилета приблизно так само. Берці, окуляри, наколінники, перчатки, рюкзак, аптечка...
В військових частинах кажуть, що забезпечення на всіх не вистачає.
І при цьому в інтернеті легко можна знайти і купити форму, на якій написано "власність ЗСУ, не для продажу".
Кажуть, війна все спише. А совість? Чи хіба ці люди, що наживаються на крові, навчились жити без неї.
Одного дня мені подзвонила подруга, її чоловіка відправляли на передок.
- Що робити? Відправляють майже голих.
- Давай просити по людях. 
- Я не можу. Я стидаюся.
Про це я вже писала. Українці легко віддають. А от просити не вміють, навіть, якщо треба просити на бронік для людини, яка піде на війну. Про вимагати від командування я вже мовчу.
Потім історія повторюється вже з кумом (отим, з яким ми попали під обстріл). Знову збираються відправляти. Знову голих-босих.
Де ж форма, яка "власність ЗСУ, не для продажу"? Як "не для продажу" опиняється в інтернеті в необмеженій кількості і досить активно продається? Чи будуть це розбирати після війни?
З часом ситуація більш-менш стабілізується і забезпечення стає кращим. Але скільки на початку одяглося за свій кошт?
Чи знайдуть винних?
Навряд.
Чи когось, хто тепер наживається на війні буде мучити сумління?
Теж навряд.
Та, не дивлячись ні на що, я все одно впевнена, що гарних українців, які віддають останнє, набагато більше, ніж тих, які в такі найскладніші часи гребуть під себе. Як кажуть, одну хвору скотину в здоровому стаді дуже помітно, тому на всіх нас іноді нападає зрадонька і нам здається, що ми погані. Це наслідки тієї самої пропаганди, коли віками створювався образ "жадібного малограмотного хохла". Насправді, українці чудові. Ми в міру щедрі, ми в усьому щирі, ми безмежно розумні, ми дивовижно мудрі, ми до біса працьовиті і, як виявилося, дуже сміливі. І великою помилкою було розбудити в нас ненависть. Це ми теж вміємо робити досконало.

* * *
НАЙДОВША ЧАСТИНА ЩОДЕННИКА
14 червня мама порізала вени. 
Врятували.
(Далі дуже довгий текст. Але, сорян, це таке особисте і сумне, що поки викласти не можу і навряд зможу. 
Мама на антидепресантах. 
Смерть батька, важкі перебіги ковіду і інсульту, війна... все разом її зламало). 

* * *
ДЕСНА 3
Що у мене працює добре, так це передчуття лиха. Два дні я ходила сама не в собі. Я добре знаю ці відчуття, мене починає тіліпати до підняття невеликої температури. Жінки мене зрозуміють, це стан подібний до ПМС. Але у мене був не ПМС, у мене був стан ЧНХ (чекання неминучої херні). Я була майже впевнена, що щось видасть знову мама, але ні.
25 червня о 5-й ранку я вкотре прокинулася від вибухів. Чоловік міцно спав. Як він примудряється не прокидатись при прильотах ракет, я не розумію. Хоч в/ч Десна від нас по прямій менше 10 км, а точніше по Гугл карті десь 8 і між нами поле і ріка, тобто звук особо глушити нічому, то бабах звучить досить голосно. Ні, не голосно, а офігенно нехило.
Потім знову вибух. Чоловік спить.
- Ти чуєш?- штовхаю в бік чоловіка?
- А? Шо?- витираючі заслинені губи, питає чоловік.
- Знову по Десні!
Ми збиваємось рахувати прильоти. Звикші до того, що після обстрілів іде тиша, ми засинаємо. Не одразу звісно, але концентрація адреналіну слабшає і ми вирубаємось.
Прокидаюся вдруге я знову від того самого. Такого сильного обстрілу по Десні ще не було.
Потім протягом дня все як в тумані, періодичні одинокі прильоти і не зрозуміло, що то ракети чи ППО, бо звук дуже подібний.
В обід я йду в город, бо бур'яни самі себе не пополять, одночасно ловлю на городі слабкі нотки інтернету і пишу подружкам про обстріли. В цей самий момент прямо над нашим лісом щось збивають. Я чітко бачу дуже високо в небі слід від ракети, який заходить у велику білу хмару, а з неї вже не виходить. Потім до всіх цих подій додається ще збивання безпілотника.
Що сказати... день був дуже насичений і ми його пережили. 
Ввечері в новинах читаю, що по Десні в цей день було випущено біля 20 ракет!!!
Я подумки уявляю кількість жертв, але цього разу, на диво, постраждали тільки будівлі. На відміну від минулих разів, спрацювала тривога і всі були в укриттях. І гатили в цей раз явно не по чітких координатах, бо ракети впали то між будівлями, то в парку, то ще десь. Задачею було, ми так всі вирішили між собою, просто завдати побільше руйнувань. 

P.S. Всіх люблю. Поки роблю паузу в щоденнику. Глави пишу, але все треба редагувати, бо пишеться сумбурно і без ком.


МІЙ ЩОДЕННИК ВІЙНИ.Част 17,18,19

ДІТИ
День за днем іде в новинах з фронту, в хатніх турботах і ти забуваєш сказати своїм дітям, як ти їх любиш. Через війну ти вже і не помічаєш які вони у тебе стали дорослі, які хороші. Так, вони всі різні. Так, вони іноді чудять і роблять щось наперекір тобі, але вони не стають від цього менш твоїми. Це твоя плоть і кров, це те, що буде назавжди в тобі. Колись в майбутньому, можливо, ми будем з ними жити по різних містах і наші погляди не завжди співпадатимуть, але діти це те, що ніколи не перестане бути в нас. Це як окремий орган нашого тіла.
Розумієш, що троє дітей всі різні, але вони всі гарні. І це не від того, що вони твої. Вони добрі, чуйні, дуже розумні , але вони точно не такі ідеальні, як ти хочеш.  Вони мріють не про те, про що мріяла ти, вони люблять не те, що любила ти, їх майбутнє не таке, як ти запланувала. Єдина надія, що у них все буде добре. І нехай їхнє добре буде по їхньому. Твоя місія навчити і показати своїм дітям, як розрізнити біле і чорне, навчити істинам, що є добро, а що зло.
А чи є майбутнє у твоїх дітей? Чи ця війна буде така милосердна до них? Чи взагалі варто вчити дітей планувати і відкладати на майбутнє, чи правильніше дати їм бути щасливими в цей момент і цього дня, бо наступного може і не статися.
Але я впевнена, що щоб не трапилося, я маю бути на їхньому боці. Я маю зробити все, щоб допомогти їм. Я просто маю їх любити тепер і зараз, бо любов не можна відстрочити і відкласти на майбутнє. І війна не відміняє обнімашки і поцілунки.

* * *
ІНСУЛЬТ
16 квітня не віщувало нічого поганого. Ми з старшим сином приїхали в село. Я з самого ранку пішла в город, Максим перебирав щось в мотоциклі. Мама з малим Степаном займалися хатніми справами. Десь по обіді до мене прибіг Степан і крикнув: "Любі погано!"
Мама сиділа в кріслі майже без свідомості і ледве щось бубоніла собі під носа. Ліва половина її обличчя обвисла, ліва рука не діяла.
Інсульт.
Викликати швидку сенсу не було. Наше село прив'язане до Чернігова, а там  зараз не до бабусь. Чернігів тільки недавно звільнили, лікарні переповнені пораненими, всі вільні руки на розборах завалів.
Місцева дільнича лікарка назначила лікування. З трудом, але знайшли майже всі ліки по місцевих аптеках в Острі. Дуже в нагоді стала ветеринарна освіта Максима і вміння ставити крапельниці.
Майже одразу після перших двох процедур ліва сторона тіла стала приходити до норми, але у мами з'явилися галюцінації. Вона не розуміла того, що видіння бачить тільки вона і змушувала то виганяти з її кімнати мух і метеликів, то перевіряти чи не падає стеля, а ще часто вона розмовляла з людьми, які "приходили" до неї. Будь-які наші намагання довести мамі, що нікого в кімнаті нема, викликали у неї агресію. Коли це раз чи два, то може було би і весело, а коли це відбувається постійно і ти майже не спиш, бо вимушена бігати, щоб перевірити всі мамині галюни, то нервова система стає, як струна. Одного разу вночі вона зірвала килимок біля ліжка, бо, за її словами, за ним "була шафа з нитками і їх треба було розплутати". Я прибігла на шум, коли килимок вже було зірвано і нігтями мама шкребла по стіні, шукаючи ручки від шухляд уявної шафи.
Як виявилося, то видіння викликали ліки, які були призначені для стимуляції мозкової активності і після курсу лікування все поступово прийшло до норми, але у мами почалася страшенна депресія. Ходити вона ще не могла, лише виходило самостійно сісти і з допомогою рук самій пересідати на стілець-туалет, що був поряд. Поступово мама почала ставати на ноги, але пересувалася, штовхаючи перед собою табуретку. Думки про те, що вона стане всім обузою, наштовхнули її на думки про самогубство.
Почалося нове пекло. Якщо війна стала пеклом N1, то це було пекло N2.
Спочатку мама наковталася таблеток від тиску, але проспавши майже добу, прокинулася з новою ідеєю різати вени. Поки я була на вулиці, бо хочеш-не хочеш, а треба ще було обробляти город, вона притаскала ніж, поставила біля ліжка відро, щоб в нього стікала кров і майже встигла, але тут зайшла я і на останній секунді вихопила ніж.
Я заховала всі ліки, ріжучі предмети, мотузки, токсичні речовини і перетворилася для мами на найгіршого ворога за те, що я посміла поламати плани щодо її власного рішення. А всі, хто не підкорявся волі моєї мами, зазвичай, або просто викидалися з її оточення, або все одно з часом мусили підкоритись. Придумати новий спосіб піти з життя перетворився для неї на якусь цікаву забаву і знущання наді мною. Вона говорила так: "Як не хочеш, щоб було по моєму, то терпи, або дай зробити те, що я хочу". Всі навколо роблять те, що їм хочеться... не маю права цього робити тільки я. Я завжди маю щось терпіти, я завжди маю всім прощати. А я хочу тільки одного - спокою і спати. Як я, курвамать, хочу спати. Щоб всю ніч. Щоб без кошмарів. Щоб не прокидатися від страху, що проспала занадто довго.
Перше пекло війни, що наклалося на друге пекло після маминого інсульту, перетворило мене на ядерний реактор, який мусив працювати і видавати енергію на дітей, будинок, город, але цей реактор був на грані вибуху.
З певним часом нервова система мами стала приходити до ладу, потроху на місце повертався і мій дах. Чи надовго?...

* * *
ДЕСНА 2
17 травня я все ще в селі.
В цей день всіх нас в 4:30 ранку розбудили жахливі вибухи. З перервою в хвилину-дві їх пролунало п'ять. Це не було ППО. Ці вибухи були такі самі, як ті, коли бомбили Десну. Знову. Ми вже почали забувати звуки війни... вірніше не забувати, а чекати. І знову цей жах, знову паніка.
На ранок в новинах повідомили про 4 ракети і 8 загиблих. Чому 4? Я чітко чула 5 вибухів. Може наші намагались збити?
Буквально ще через пару днів до нас почали доходити страшні чутки. Син місцевої депутатки, який ще з чергувань тероборони прив'язався до Максима, натякнув про 500 постраждалих (вбитих і поранених). Це так відрізнялося від офіційних повідомлень, що мозок відмовлявся в це вірити. Як виявилося згодом, то наша влада замилює очі не менше кацапської, яка після потоплення свого крейсера "Москва" офіційно визнала одного загиблого.
Весь жах і трагедія Десни ще були в тому, що напередодні туди з'їхались наші хлопці для навчань і казарми, в які влучили ракетами, були забиті. По тих же чутках, наступного дня мали військових з казарм розселяти, але хтось здав цю інформацію ворогу і казарми накрили ракетами.
В  будь-якій війні є зрадники, в будь-якій країні є прихильники ворога, але у нас це виявити набагато важче. У кожного з нас є родичі з росії, доля кожного українця, так або інакше, переплетена з цією країною. Хтось там народився, хтось там жив, хтось мав звідти чоловіка чи дружину, а хтось там працював.
Але як зрадник може жити після цього? Чи легко йому було приймати це рішення? Чи зробив він це за власну ідею чи від страху, бо був на гачку?
Чи легко жити після зради?
Майже через два тижні влада офіційно визнала 87 загиблих, число поранених не називалось. Ну якщо на кожного загиблого можна припустити 4-5 поранених, то так і виходить, що постраждало 500 людей.
Жах. В один день, за пару хвилин, через зраду того, хто перебував, скоріш за все, в тій самій військовій частині знищено 500 одиниць нашої живої сили, це якщо говорити мовою війни. А якщо говорити людською, то зруйновано 500 доль. Ці хлопці, мужчини, дівчата, жінки ні на кого не нападали в чужій країні. Вони жили своїм життям, ходили на роботу, виховували дітей, будували плани, кохали, любили, ненавиділи, тримали котів, їздили влітку в Затоку, мали свій улюблений АТБ чи Сільпо за рогом, саджали весною розсаду  або були айтішниками...  
Страшно.
Війна колись закінчиться.
А чи закінчаться в Україні зрадники?

МІЙ ЩОДЕННИК ВІЙНИ, Част.14,15,16

БУЧА
Справжнім шоком не тільки для українців, а і для всього світу стала Буча. Коли, після відходу ворога, нам відкрився той жах і те пекло, яке творили окупанти в колись прекрасному містечку, спочатку був ступор. Мозок відмовлявся сприймати той факт, що у 21 ст люди здатні творити такі злочини, цинічно прикриваючись незрозумілою великою метою, в яку, скоріше за все, мало вірили навіть ті, хто її придумав. Потім була просто чергова шалена доза ненависті до ворога.
Моя знайома, яка виїхала з Бучі, просто написала:"Не питайте мене ні про що. Я поки не можу про це говорити".
Насправді містечко Буча об'єднало в собі трагедії цілої низки міст: Ірпінь, Гостомель, Бородянка і ін. Коли росіян нарешті вибили з цього напрямку, то очам відкрилася жахлива картина. Десятки загиблих переростали в сотні, а сотні в тисячі. Трупи в цих містах знаходили скрізь: розстріляні на вулицях, закатовані до смерті в підвалах і багато масових поховань. Щоб якось виправдати себе, російська влада намагалась брехати, що всі трупи несправжні і, начебто, їх було підкинуто спеціально, щоб очорнити російських солдатів. Але нестерпний трупний сморід, який переслідував всіх міжнародних експертів, які приїхали туди на перевірку, не давав жодного шансу повірити росіянам. Всі ті, хто відвідав Бучу, Ірпінь, Бородянку, одноголосно називали дії окупантів геноцидом українського населення. Всі в світі дізналися про Бучу так само, як колись дізналися про Срєбрєніцу, Цхінвал, Грозний, Алєппо.
А попереду ще правда про Маріуполь...

* * *
МАРІУПОЛЬ
Оборона Маріуполя війде в світові підручники історії. А про захисників Маріуполя наші нащадки будуть складати легенди, як про 300 спартанців... при умові, що їм не промиють мозок якоюсь херньою накшталт комунізму, як промили мозок нашим дідам і батькам. Всього за пару десятків років переважна більшість українців забули про голодомори, про УПА, про переселення українців на крайню північ росії, про все, що мало знищити нас як націю. Потомки тих, хто пережив геноцид, з щирим серцем працювали в колгоспах, "давали странє угля" і вели своїх дітей в піонерію.
Все це я пишу і вірю, що мої діти не забудуть, що вони не стануть равликами, що вони знайдуть слова і для своїх дітей, щоб ті розуміли за що була ця війна.
Отже, Маріуполь.
Оборона цього міста почалася в перший день війни, при тому, що оточив його ворог одразу. В місті перебували загони наших військових. Деякі через певний час одразу здалися. Чи можна їх засуджувати? Я не знаю. З одного боку, вони давали присягу, а з іншого, що обрала б я, якщо був вибір або померти, або мати хоч якісь шанс побачити своїх дітей.
Ті ж, хто залишився в оточенному місті, вели боротьбу майже три довгих місяці. Три місяці під цілодобовим шквалом снарядів і ракет. Якими сильними духом треба бути, щоб витримати це? Як сильно ти маєш любити те, що борониш, щоб знову і знову виходити на бій?
Всі в світі дізналися про український підрозділ "Азов". Світові військові аналітики назвали його найбоєздатнішим і найрезультативнішим підрозділом у світі. Страшно уявити, що витримували щодня ті хлопці і дівчата. Шалена гордість і безмежна несправедливіть, що вони були там так довго один на один, без підтримки і майже без надії на порятунок.
В кінці травня "Азов" здався за наказом командування. Історія покаже, але хочеться вірити, що ті з азовців, хто залишився живим, повернеться в Україну і в російському полоні іх просто не стратять.
Я навіть не можу уявити, як цивільне населення могло існувати і як виживало в тих умовах, коли з обох сторін стріляли, коли щодня щогодини на них щось летіло, падало, вибухало, вбивало їхніх сусідів, близьких, коли цілі багатоповерхівки ставали пустелями з випаленими зіницями вікон, коли бувші дитячі майданчики ставали цвинтарем для дітей, які колись безтурботно там гралися в пісочниці.
Росіяни дозволяли евакуацію тільки на територію Росії. Їм необхідно було показати світовим СМІ, що мешканці тікають саме до них, шукають порятунку саме у них. Звісно, що голодні і налякані люди погоджувались їхати куди завгодно, тільки би врятувати своїх дітей і себе. Але всіх біженців суворо перевіряли на наявність специфічних татуювань, дивились їхні сторінки в соцмережах, проводили співбесіди на виявлення патріотичних переконань. Тих, хто "вдало" здавав іспит, відправляли як можна подалі на Північ в табори для переселенців. Для російського телеглядача моментально знімався ролик про щасливі родини, які тікали від нацистів і знайшли нарешті своє щастя десь під Чітою. Єдине, що не розповідали по телевізору, чого ці "врятовані" люди не тікали з України до того моменту, доки їх прийшли рятувати.
Прийти з війною, розбомбити місто, зруйнувати дім, перекреслити всі плани на майбутнє... і вєлікодушно вивезти і поселити в якомусь бараці в найдальших єбенях і всією росією пишатися, що вони врятували людей - ось, що треба знати про вєлічіє руской душі.

* * *
КОЛАБОРАНТИ І СЕПАРАТИСТИ
Основною причиною ще в 2014-му почати цю війну було те, що комусь на росії здалося, що в Україні російськомовним громадянам забороняють розмовляти російською мовою. І на стільки пропаганда це розкрутила, що в Україні російськомовні в один момент "прозріли" і подумали: "Вот блін, а дєйствітєльно. Ето же надо такоє, нашіх дєтєй заставляют учіть украінскій язик".
Дійсно, з якого це дива в Україні мають бути українські школи, українське телебачення і українська преса? А тут ще бандерівці майданити вздумали. Це ж треба! Виходити на протести це ж страшно! Так, я не помилилася. Пропаганда про утиски російськомовних почалася ще до Майдану.
Ген терпіли сидить в багатьох з нас і совок головного мозку так само присутній в кожному. Але будь-яка хоч трохи освічена людина в нашій країні, яку боженька нагородив критичним мисленням і логікою, розуміє, що Україна, порівняно з тою самою росією, мала і має набагато більшу свободу слова, вибору, дії. Скільки на росії якутів, удмуртів, татар і ін.? А скільки там шкіл, де викладають їхньою мовою? Але ніхто не рятує удмуртів в росії, навіть самі удмурти давно вважають себе рускімі. Так само і тувінці з якутами. Вони завзято взялися спасати російськомовних в Україні від "нацистів", але трохи забули, що справжні нацисти давно знищили їхню мову, історію і релігію.
Не буду заперечувати, що прихильників "руського міру" в Україні вистачало, але не так їх було багато, щоб аж почати війну. Здебільшого, на тому самому Донбасі люди жили своїм звичним життям, ходили на роботу, діти досить легко адаптувалися до того, що викладати в школах почали українською... аж поки з боку сусіда не почалася атака пропаганди того, що Донбас треба рятувати від бандерівців. Вся ця херня легко лягла на потрібний ґрунт і в потрібний момент пролунало "путін, ввєді вайска!".
Здавалося, є приклад Абхазії і Придністров'я, де прийшов славнозвісний "руській мір". Та повернуся до здатності людей мислити і аналізувати певні історичні події. А тут, як з'ясувалося, виявились проблеми.
У багатьох, хто вийшов з Совєцкого Союза, прокинулись такі сильні фантомні болі за тим режимним об'єктом, що ідея повернення морозива по 11 копійок і ковбаси по 2,20 затьмарила тисячі доводів того, що це ніколи не станеться.
Якщо в 14-му це ще якось можна було пояснити, то в 2020-му вже треба було бути відвертим ідіотом, щоб купитися на те, що росія несе якесь добро. За 8 років окупований Донбас перетворився на територію без життя. На територію без прав. На територію навіть без назви. Яке майбутнє дітей, назва батьківщини яких - це три літери? Ким вони себе вважатимуть? Можливо росіянами? А хтось може і українцем? Та точно не стануть називати себе денеерівець або еленерівець. Росії так похер на майбутнє цієї території, що вони вирішили, що трьох літер буде достатньо для назви.
Та, як не дивно, навіть тепер знаходяться ті, хто радіє приходу росії. Серед таких позбавлених логіки опинилася і мамина подруга тьотя Рая з Мелітополя.
Коли в їхньому місті владу захопили росіяни, то тьотя Рая подзвонила мамі, та попала на мене. Одразу пішов шквал інформації про те, як ій було погано при українцях і як стало гарно при росіянах. Радість від двох пакетів гуманітарки давала тьоті Раї ілюзію, що так буде завжди. Як писав Шевченко: "За шмат гнилої ковбаси..."
Розмова почалася більш-менш мирно...
- Ну як ви?- почала я.
- Нормально. Цены правда выросли, но это переходной период...(бла-бла-бла)... главное, что у нас тут теперь нет бендеровцев из Азова.
- А були?
- Ну да...ходили тут в начале с автоматами. Я сама видела. Приперся один в аптеку, ему дали все без очереди. Наглые ужас.
- Може часу не мав, бо вас захищати треба було?
- От кого?!!! Нас только от бандеровцев надо защищать.
Намагаюся повернутися до минулого і примітивно донести інформацію...
- А що поганого зробили бандерівці?
- Ну, Оля, они же с цветами встречали фашистов и потом воевали против наших.
- Тобто, раділи окупантам?
- Ну да.
- А Росія окупант?
- Ну вроде получается так (визнає, але не охоче).
- А ви їм раді?
- Ну а че...
- Тобто бандерівці раділи окупантам - це погано, а ви радієте окупантам - це добре? Виходить, що ви такі погані, як бандерівці чи бандерівці такі хороші, як і ви?
- Ой, Оля, с тобой разве можно разговаривать, у вас там все мозги промыли американцы. Сравнила нас с бандеровцами...
-Дійсно. Між вами нічого спільного.
Далі розмова набирала обертів, аж поки я не перейшла на ультразвук і не послала тьотю Раю на хер.

МІЙ ЩОДЕННИК ВІЙНИ, Частина 12,13

ПРОПАГАНДА
Війна ніколи не почнається просто так. До війни людей планомірно готують. Одним нав'язують причини, чого вони мають напасти, іншим - чого вони мають тримати оборону. У війні завжди є агресор і жертва. Програє, звісно, агресор. І це не залежить переможе він у війні чи ні. У випадку з Німеччиною, сталося навпаки тільки з причини того, що вони відверто покаялися і що Радянський Союз був таким самим агресором, а може і більше. Але все одно весь світ буде на боці жертви, хіба за винятком парочки повністю залежних від агресора країн. Історія російсько-українських відносин завжди, через якесь умовне затишшя, вибухала війною. З якої причини українці наступали на одні і ті самі граблі, я зрозуміти не можу. Пишу цей щоденник в надії, що мої діти передадуть його своїм онукам і ті вже навчать і своїх нащадків, що Росія - це ворог. Хоча я плекаю надію, що ще я встигну побачити, як ця недоімперія рухне і розвалиться на купу, вільних від Москви, країн і народів.
Але повернусь до пропаганди...
Війна це історії про негідників і героїв. І якщо їх нема, то можна і треба їх вигадати. Важко зліпити героя з того, хто напав, але ворожа пропаганда примудряється робити навіть це. Я не знаю, як треба промити мозок людині, щоб вона повірила в те, що іде вбивати заради добра. Як треба засрати голову цілому народу, щоб він виправдав злочини своєї армії проти мирного населення.
Інший бік пропаганди - це міфи і легенди, які складаються для підтримання духу населення і війська, що захищає свою країну. Всі ці напівправдиві історії народжуються прямо на наших очах. І якщо половина в них - казка, то інша половина - справжнісінька правда. Пілот "Привид Києва", який збив десятки ворожих літаків, або цигани, що сперли танк у ворога, або дідусь з Бучі, який з мисливської гвинтівки щоночі полював на кацапів, або хлопці з Сум і Охтирки, які перші дні стримували ворога на танках майже одними коктейлями молотова і ,звісно, збройні сили України, що просто фантастично били ворога... хоча про ЗСУ це не на половину міф і легенда, а на всі сто процентів правда. Як і правда те, що серед ворога рідко зустрічалися порядні і освічені люди, здебільшого це були малограмотні молоді хлопці, які в свої 20-25 років дивувались освітленню в наших селах, розповідаючи про це своїм родичам, і не гребували тягнути з українських хат примітивну побутову техніку типу міксерів і блендерів. Для них було дивиною, що українці живуть досить заможно, порівняно з їхніми родинами, і все, що їм вкладалося в голову, виявилось відвертою брехнею. Свої камази "визволителі" набивали коврами, ноутбуками, телевізорами і навіть одежею, яку виносили з українських будинків. Якось хтось з військових виклав дуже символічне відео, де мертвий росіянин лежить на купі награбованого. Цікаво, як це все сприйматиме його родина? Які емоції будуть викликати ці кадри у них? Навряд чи сором за сина, що розстріляв якусь родину і забрав їхнє майно, скоріш за все, це буде ненависть до того, хто його убив.

* * *
ОБЛИЧЧЯ ВОРОГА
З нашого напрямку окупанти окопалися в селах Броварського району. Русанів, Шевченкове, Богданівка, Велика Димерка - ці села перебували під контролем росіян.
Всі подальші історії почуті мною від очевидців. Не буду переказувати щось через треті-четверті руки. Все, що я пишу, відбувалося з моїми знайомими або почуте від учасника подій, тобто з перших вуст.
Солдати не гребували жити в українських хатах, поки їх господарі ховалися в погребах, користуватися такими благами цивілізації, як унітаз і гарячий душ. Це дивно, але навіть в сучасному світі деякі представникі малих народів РФ дивувались тому, що в українських селах є газ, водопостачання і каналізація. Також росіяни, грабуючи магазини, дуже хвалили українські продукти, якість яких їх так само дивувала. Чи то від злості за те, що вони у себе на росії живуть гірше, чи то за наказом командирів, але ці скоти намагались зруйнувати все навколо. Були випадки, що вони стріляли з танка по хаті просто по причині того, що будівля їм здавалася занадто гарною.Також люди розповідали про таку забаву російських танкістів, як на швидкості переїхати чиюсь автівку. Жорстокість і дикість цих недолюдей просто дивувала. Навіть за наявності продуктів харчування, вони вбивали і їли собак, але, можливо, це звичайна страва в раціоні бурятів, тувинців і інших подібних народів...не знаю.
Батьки моєї куми в Богданівці сиділи в сховищі разом з іншими людьми, коли мама куми на хвилинку забігла до квартиои за речами, то речей вже не було. Вигребли всю техніку і навіть дідові і бабові похоронні труси. Ну знаєте... є такий пакет у кожного старого, де лежать труси, майки, тапки і костюм на похорон. 
А один дядько, якого я підвозила на машині, розповів таку історію. Він був в селі під окупацією. Зайшло до них вузькооке чудо і ходило по хаті, як по музею. Довго дивилося на стіну у кухні і нарешті тицьнуло пальцем на газову колонку:
- А что ето?
- Це газова колонка, вона гріє воду.
- А как туда вода ідьот?
У бідного "олєнєвода Бєльдиєва" не вкладалося в голові, як газ і вода поєднуються в коробці на стіні.
Всі ці дикі люди в певний момент зрозуміли, що вони хоч і не мають вдома газу, але вони мають автомат і, завдяки йому, владу над тими, хто живе краще.
Цивільне населення піддавалось постійному залякуванню, багато жінок було зґвалтовано, чоловіків розстріляно. В Броварському районі це було не масово, але було. 
Та не можна сказати, що всі російські солдати вели себе однаково дико. Серед них зустрічались і нормальні люди, при умові, що нормальною можна називати людину, яка пішла воювати в чужу країну. Ці "нормальні" просто стояли в селах, мінімально намагались спілкуватись з цивільними і навіть їжу вони не відбирали, а міняли на дизпаливо і бензин. Скоріш за все, ситуація залежала напряму від командирів. Хтось давав добро на мародерство і вбивства, а хтось намагався цьому завадити, розумівши, що війна ця несправедлива і не має ніякого логічного підгрунтя.
Ще одна історія з напрямку Ірпінь-Буча... Розповіла донька сусіда в селі. В будинок до багатодітної родини зайшли чеченці, перерахували жінок, дітей, чоловіків, засняли відео, як роздають їм гроші (гроші перед цим забрали у цієї ж родини) і тут їх командир звернувся до жінок: "Чєво сідітє в золоте, сєйчас за нами прідут рускіє і оторвут с ушамі". Чеченці відверто не поважали росіян.
Подібне було під Броварами, коли російський солдат, грабуючи одну хату, в своє виправдання казав: "Скажітє, что ми нє буряти, тє ваапщє звєрі дікіє".
Чеченці не поважали росіян, росіяни не поважали бурятів... І ці люди прийшли нас рятувати від нацизму.
Хотілося вірити, що не всі там нелюди і йшли вони на війну під тиском і, можливо, навіть їх гризло сумління... до того моменту, поки нам не відкрилася Буча...
Сторінки:
1
2
3
4
5
6
7
8
26
попередня
наступна