Ні про що аби було

  • 21.02.22, 13:11
      Пишу, бо хочеться якось підтримати людей в ці срані панічні часи.
      Мої останні пригоди.
      В суботу їздила в село, сіла машиною в болото. Дякую коханому, що кинув мені лопату в багажник і пластмасові херні, щоб кидати під колеса. Звідки знав, що я сяду?! Лопатою відкидала пару кубів болота, але херушкі... сіла добре. В селі маю кореша дядю Володю. Зателефонувала. Прийшов. Він керував. Я слухала. Виїхали. Люблю чоловіка і дядю Володю, але по різному.
       Поїхала за насінням. В моєму любимому магазині "Садівник" людей пусто. Питаю продавчиню, що за фігня, в цей час вже люди гребуть як скажені. Каже, що люди всі в депресіях і сіяти на розсаду нічого не хочуть. Нічого, ще є час. Головна посівна в травні-квітні.
       Зиму сиділи з Степаном вдома, дома тепло і можна не спати на обід. Сьогодні нарешті пішли в садочок, як бонус новорічний подарунок, який ми не забрали раніше. В садочку діток майже нема.
       Пишу замітку і жую коту бублики. Кіт мій дуже любить бублички, але жувати сам їх не може. Отака у нас з котом взаємовиручка, він дозволяє себе любити, а я йому за це жую бублики. Ще я йому зв'язала светрика і шапку. Коту воно до дупи, а мені приємно.
       На підвіконні розквітла квітка, вона не знає про всі плани або не плани путіна, у неї час квітнути.
Життя триває...

P.S. Будьмо, як квітка.

 



Сердушко вам від мого котика. Яке є...


Всіх цілую, але панікерів не в засос.

Українські меми

  • 28.01.22, 08:51
Трохи вступ. До 14-го року я була звичайна руськоговоряща жінка українського походження, але в певний момент вирішила, що пора...
Як це було:
1. Перестала боятися, що хтось буде сміятися з мого рішення
2. Перестала переживати за думку руськоговорящіх, які говорили, що краще літературна російська, ніж крива українська. Не такий страшний суржик, як його малюють.
3. Перейшла переважно на українське чтиво
4. Перейшла на українську в блогах
5. Весь свій інтернет намагаюся зробити українським, підтримую всі українські ютюб канали вподобайками і підписками. У ФБ відвідую тільки українські спільноти.
6. Перестала відповідати українцям російською на російську, нехай гади вчать. Виключення - ті, хто взагалі ніц не розуміє, але таких майже нема.
7. Почала думати українською.

Виключення: книги, деякі новини, Невзоров, Бабченко і мій чоловік (він намагається, але не старається)

Ну і я вам притащила знову прекрасного. Зацініть останній мемчик, він мій любчик, бо до сліз фантастичний.




Далі нагадування, що вже пора скуповувати семена...







З валізкою таке саме.. таке саме





Прямо про мене 100% і ще діти...


Ну трохи є...



Всі ми трохи така пташечка...

Ну а це просто шедевр серед українських мемів, обожнюю його 

P.S. Всіх цілую, але російськомовних не взасос.

30%, 11 голосів

35%, 13 голосів

0%, 0 голосів

8%, 3 голоси

14%, 5 голосів

0%, 0 голосів

0%, 0 голосів

14%, 5 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Мій найкращий день

  • 24.01.22, 17:07
Пам'ять стерла багато подій, але відчуття, коли тобі на живіт кладуть теплий оксамитовий комочок і ти відчуваєш його кожною клітинкою свого організму, це я не забуду ніколи. Ще пару хвилин тому здавалося, що твій нестерпний біль ніколи не скінчиться, а вже тепер нова людина намагається схопити тебе за пальця і зрозуміло, що цей зв'язок назавжди і ніякі сили в усьому світі не розірвуть його. З очей починають текти сльози і стан абсолютного максимального щастя пронизує твій мозок і тіло. Ти храм! Ти галактика. Ти цілий безмежний всесвіт!


Прекрасного вам, юашники +18

  • 23.01.22, 14:52
Почнемо...

Знайшла цікаві меми і адаптувала їх під юашку..
Поїхали...

Тут трохи про періодичне помирання сайту і.ua...

Це місцеві блохери питають щось у адмінів 

Це у нас тут така боротьба з ботами і тролями...

Це ми так тут панікуємо...

Це ми так шукаємо цікаві замітки...

Все ще шукаємо...


Це ми так в юашці реагуємо, коли бачимо тут рекламу

Це якщо хтось поміняв нік чи аватарку...

Це 60-ти річний блогер вдає з себе 35-ти річного

А так на ранок хтось реагує на свої вечірні коментарі

А це в час ночі ми намагаємось вимкнути телефон...

А це ми нарешті заснули і через 10 хв дзвенить будильник

А такі ми всі тут міліонери і олігархи...

А це ми вибрали собі владу, але терпимо...

Всі ми після свят восьминіжки...

Ну і в коментарях під замітками про вакцинацію..

Хтось з блогерів пішов у Фейсбук...

А це коли виклав замітку з порадами, як налагодити відносини з оточуючим світом

А це якогось блогера послали в бан, бо всіх дістав

Сьогодні тільки про політику

  • 22.01.22, 05:42
Прочитала про розмову Parichka з родичами з Білорусі. Я недавно вітала своїх зі святами. Вони живуть в Нєрюнгрі, це Якутія.
.... бла-бла-бла здоров'я і всєго харошего
.... бла-бла-бла... ой у нас тут по тєлєвізору гаварят, что будєт вайна Расії с Амєрікой с вашей стараны...
Тут моя толерантність кладеться на поличку і тухне світло добра.
- Люда (її звати Люда), а скажи мне пожалуйста, какого хера ваш наполеон снова нагнал войска на нашу границу?
- Знаешь Оля (мене звати Оля), а правильно делает (в голосі відчуваю гордість), свои границы нужно защищать.
- Люда бл..(стрималась), от кого?!?
- Ну от НАТО.
- Нахер вы сдались НАТО?
- А чего они тогда вас туда тянут? Они ж к нам подбираются через вас. Вы не должны их пускать.
- Люда бл..(знову стрималась), а может это нам решать? И вообще, если бы ваш придурок нас не трогал, то нам это НАТО и не нужно было.
- Ой, Оля, давай не будем. Я в политике не разбираюсь.
- А давай, Люда, будем! 8 лет ваше плешивое чмо (розумію, що Люду коробить, тому і підбираю епітети) убивает нас на нашей же земле. Вы там вообще задумывались, что мы каждый день хороним молодых пацанов? Вы вообще задумывались, во сколько обходится эта война вам? У вас что в стране всё хорошо? Ты, Люда, задумайся, сколько стоит сейчас содержать всех тех, кто стоит на украинской границе? У вас там в Якутии, я смотрю, некуда больше деньги девать, как только на войны.
- Ой, не хочу о политике. Я вообще хочу уехать отсюда. У нас все квартиры хохлы поскупали. Только у них сейчас есть деньги, у наших нет.
- Украинцы...(хочу виправити, але потім розумію, що не треба було).
- Ну да, я ж говорю хохлы. Их последние года опять много стало. Оттуда с ДеНеЭра.
- Ну и хорошо. Значит Якутия скоро будет наша.
- Ой, да берите! Мы-то что с неё видим? Сидим на золоте, а сами голожопые.
- Ну зато Крым ваш и НАТО вас боится.
- Ой, Оля, да всё я поняла... Вы там уже все за Америку и против нас!
- З Новим Роком, Люда. Слава Україні (ржу)
- Ага, давай. Звони, єсли чо...

А потім Люда мені пише:
- Наверное весной свалю к брату Белоруссию, погружу Серёжу на самолёт (чоловік паралізований після інсульту) и уеду. Давно надо было, а он (чоловік) всё не хотел, любил север. У нас работа только в Москве, а там квартиру я никогда не куплю. А кругом Москвы такое же, как в Якутии. А в Белоруссии цены на квартиры нормальные и брат рядом. Все равно Белоруссия, считай, та же Россия.

І, чисто по людські, шкода мені її. На ній чоловік інвалід і донька, яка не працює, бо теж проблеми зі здоров'ям. Але отак поговорили. 

Сьогодні в Нєрюнгрі тепло, всього -25. На Новий Рік, казала Люда, у них було -40. Ну його нах.. Ненавиджу холод, зиму, білий сніжок. Ненавиджу будь-який знак "мінус" біля температури.



Всіх цілую, а хто зайшов з мороза, тих не в засос.

З Днем Соборності, українці.

Не можна буть на світі красівим такім

  • 12.01.22, 13:43


Коли я бачу щось красіве, я маю про це розказати всім. Кліп просто мед для 44-х річної жінки... просто мед... просто... мед

Моя нова любов.



3%, 1 голос

80%, 28 голосів

3%, 1 голос

9%, 3 голоси

6%, 2 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Знакові подорожі. Ткварчел

  • 07.01.22, 00:43
     Розділ 2. Ткварчелі або Ткварчел
     Все літо 1992 року я провела в Абхазії. Мамина кума була звідти родом і вони вирішили три місяці пожити на курорті без чоловіків. Туди ми добиралися довго, але з шиком! З Одеси до Сухумі ми три доби йшли теплоходом вздовж чорноморського узбережжя, по ходу зупиняючись в портах Ялти і Батумі. На теплоході був басейн. Я з Олькою (мамина хрещениця) любили сидіти в ньому і спостерігати за гарною жіночкою в офігенному сріблястому купальнику. Вона у великій шляпі з самого ранку займала місце на лежаку і іноді кудись ходила з чоловіками, але потім верталася і займала своє звичне положення. Це тепер я вже розумію, що то була звичайна шльондра, а тоді в тому сріблястому купальнику вона здавалася чарівною русалкою.
     Мама моя дуже переживала, що нас з Олькою скосить морська хвороба і постійно придумувала нам ліки. Ми то смоктали сірники, то лизали валідол, то гризли м'ятні цукерки. Пам'ятаю, що першу ніч я зовсім не спала. Це тільки здається, що коли тебе колихає, то міцно спиться. У мене було навпаки. До ранку я ледве дожила. Я "спала" на другому ярусі, вентилятор, який був наді мною, постійно постукував. На другу ніч мій організм вже звик до качки, але вентилятор заснути так і не дав. Вже під ранок 13-ти річна я, тиха папина квіточка, влупила по вентилятору з ноги і він, падлюка, замовк. З тих пір всі мої проблеми приблизно так і вирішуються: я дуже довго терплю, а потім просто роблю так, щоб проблема зламалася. Ну ви зрозуміли... я з тих, на кому можна довго їздити, але якщо я вирішу, що доста, то скину раз і назавжди. 
     Грузія - це дивовижна за красою країна. Повітря там пахне зеленою кінзою, гарячим лавашем, соусом ткемалі і смаженим м'ясом. Ну мені тоді так здавалося, бо нас наперебій запрошували у гості якісь родичі і ми постійно щось їли. Ми з Олькою знали, коли завозять в крамничку гарячі лаваші і щодня зжерали їх по 2 штуки на день кожна. 
     Мами наші їздили в гори на радонові джерела і поки вони лежали в тих ваннах, ми бігали в сусідню крамницю прикупити щось смачненьке. 
     Майже все літо ми або купалися в морі, або їздили в гори, або просто лазили по місту і весь час їли, їли, їли. Було таке враження, що все там обертається навколо їжі. Всі розмови про рецепти ткемалі, або про те, яку кінзу краще додавати в аджику і, звісно, як смачніше готувати м'ясо. Саме там я закохалася в прянощі і гостре. Коли ми приїхали додому, то мій папуля з жахом дивився, як його булочка лупить з борщем по парі стрючків червоного перцю.
     Літо добігало кінця, а з ним і наш відпочинок. Мами складали в сумки пачки запашного чаю, пакети з пряними травами і банки з соусами, які дарували всі, де б ми не були в гостях. Ми з Олькою пакували в сумки наші старі сандалі, бо тепер на ногах у нас красувалися рожеві тапки мильниці. Щастя наше не мало меж.
     В серпні у нас були куплені білети на літак з Сухумі до Одеси. Ми їхали з міста в аеропорт, а на зустріч нам йшли російські БТРи. В місті почалась паніка. Люди збирали речі і їхали кто куди. Хтось в Росію, хтось ближче до Батумі, а хтось поодиноко стояв з квітами і махав військовим долоньками. Для мене було таке відчуття, що я опинилася всередині кіно і все навколо просто декорації. 
     Наш літак відірвався від землі. Казка скінчилася.
     Далі була війна.
     Абхазія заявила про незалежність. Великій брат надав їй кришу, але взамін ... але взамін він забрав майже все: людей, міста, шахти, мандаринові сади і сотні тисяч щасливих судеб.
     На даний час Абхазія - це територія страху і зникаючих міст. Ткварчел, колись друге після Сухумі місто, покинуло все населення, тепер це місто - привид, його шахти затоплені, будинки заросли деревами, а в крамницях не пахне лавашами. Там панує руський мір. Але я іноді читаю відгуки росіян, які подорожують в Ткварчелі дикунами:"Такой удівітєльний город бєз людєй, как в фільмє ужасов. І всьо пачті на шару. На морє нікаво. В гарах нікаво. Ми так чудєсно атдахнулі." 
     Суки! Які же ви суки! Ви все перетворюєте на фільм жахів.


Коли я шукала фото міста, то мене на цій світлині наче вдарило струмом. Я впізнала цей будинок і цей балкон, і ці двері біля балкону. На цій довгій лоджії ми з Олькою гризли фундук (((.


     
     

Знакові подорожі. РИГА

  • 06.01.22, 11:50
     В моєму житті якось так складалося, що я опинялася в певних місцях, коли там проходили якісь знакові події. Якщо чесно, то це мені здається неймовірним і фантастичним збігом, зате тепер я можу робити конкретні висновки на власних спостереженнях.  Так в січні 1991 я з класом була в Ризі, а в серпні 1992 з мамою в м. Ткварчел це Абхазія. Що там, що там, саме в ці дні, відбувалися історичні події, які потім повністю змінили напрямок руку країн. Подробиці шукайте в Гуглі, але вони відомі багатьом. Мова йде про переломний момент виходу з СРСР і вибір вектору руху. Тоді я не могла оцінити ситуацію в силу свого віку, але запам'ятати, що і як було, я вже могла добре. Пройшов час. Наслідки вибору, як казав Кравчук, маємо, що маємо. 
     Розділ 1. Рига.
     Нашому класу пощастило з класною керівничкою, ми багато подорожували. Остання наша велика подорож була в Ригу. Гроші на білети збирались ще в вересні, тому наша вчителька не могла передбачити, що станеться в січні. Разом з нами ще поїхав 10-й клас. Наша і їхня класні були подругами, тому так.
     Наше стадо напівдиких дітей, яким батьки позашивали в труси гроші на покупку помад і духів Дзінтарс, зустріла звичайна російськомовна тьотя в окулярах. Вона одразу попередила, що швеньдятись по місту не можна, бо ми приїхали не вчасно, в Латвії нині неспокійно і російською краще мовчати, ніж говорити. Ми не тупі. Таке саме ми чули, коли нас возили в Карпати. Тоді нам було сказано:
     - Щоб ви мені згадали українську, гімна малі, бо получете по сраках і двійку з укр.мови і географії.
     Хоч ми всі жили і вчилися на Буковині, але школа наша була руська, бо містечко складалося переважно з спеціалістів, яких нагнали з усього союзу.
Установу говорити українською ми вивчили ще з Карпат, тому всі захитали головами вверх-вниз. Класуха наша тримала слово, за що була у нас в шаленому авторитеті. Ми її поза очі називали Анка. Наша Анка була родом з Франківщини, мала гостре око і пишні груди. Від того, як вона складає руки на них, ми знали, в якому вона настрої.
     Рига, після нашого рідного містечка з стандартними п'ятиповерхівками, які наклепали в 1973 спеціально під будівництво ГЕС на Дністрі, здавалася казкою. Ми, відкривши роти, йшли за екскурсоводом і ніфіга не чули, бо коли відкритий від здивування писок, то закриваються слухові проходи. Час від часу наша Анка спускала нас на землю шипінням:
     - Слухайте, довбні, я все потім перепитаю. 
     На хвилину ми закривали щелепи, але вони потім автоматично відпадали, бо перед нами з'являлося знову щось таке, що ми не бачили.
     Нас дивувало в Ризі абсолютно ВСЕ! Вузькі вулички, старовинні будівлі, великі магазини, гарні люди, породисті песики, готель, в якому ми жили, якась інша їжа...  Ну і відеосалон в нашому готелі це було щось! Ми потайки пробиралися, коли сеанс вже починався і дивилися американське кіно. Гроші в готелі за це не брали, послуга була закладена в ціну проживання. Відвідувачів теж ніхто не фільтрував. Але нас заклали старшокласники. Коли в салоні йшов фільм "Мальчішнік", а там сцени до 16, ми ржали, як коні, і збивали їм еротичний настрій. Старші вже встигли попаруватися між собою і наші вчительки мали клопіт вночі ходити по кімнатах і виколупувати хлопців з ліжок дівчат.
     Так от. Хтось зі старшаків пішов і настучав на нас, що ми, малолєтки, дивимось фільм для дорослих. Анка зайшла якраз в той момент, коли була сцена з голими цицьками. Руки на її грудях склалися в позицію, коли нам були глечики.
    - От, паразіти! По кімнатах і щоб через хвилину всі пускали слину на подушку! Я перевірю!
      Десятикласники буквально на секунду відчули свою перемогу.
     - Всі, я сказала. І ви, лосі, теж!
     Після того випадку стадо старших ходило окремо від нашого стада і відверто нас зневажало. Ми в свою чергу зневажали їх, бо придурки зламали кайф і нам, і собі. 
     Одного дня наша екскурсовод якось особливо була занепокоєна. Наша програма подорожей по Латвії була під питанням. Вночі поскидали пару пам'ятників радянської доби. Нічого не придумали краще, як повезти нас в центральний універмаг. Батьки нам дали грошей, то треба було щось купити. Ми скупили всі запаси помад і тонального крема, значки з рок групами, плакати, календарики, понабирали духів мамам і одеколонів Консул папам... коротше, гребли все. Всі свої скарби ми поскладали в модні пакети з обличчями гарних дівчат і іноземними буквами. Потім ми деякий час в цих пакетах носили в школі книжки і одразу було видно, хто бачив світ і нюхав Дзінтарс.
     Отак, всі спітнілі і з яскравими, повними скарбів пакетами, ми зустрілися в холі універмагу. Там стояв прилавок з морозивом. Ми всі чемно стали в чергу з зажатими в кулаці грошима. 
    - Дайтє мнє шоколадного!,- почав перший з нас.
    - Йаааа вассс ні пппаніммаааюююю, - відповіла з прибалтійським акцентом продавчиня і всім виглядом показала, що морозива вона нам продавати не має бажання.
     Наша черга змійкою перемістилася до Анки жалітися, бо до цього моменту всі нас кругом розуміли. Анна Степанівна (так офіційно її звали) підійшла до "злої тьотки" і на українській мові сказала:
     - Я все розумію. Але ці діти з України. Продайте їм, будь ласка, морозиво.
     Ми в черговий раз повідкривали роти. Продавчиня, мало того, що зрозуміла українську, та ще й настрій її різко покрашився, вона розплилася в чарівній посмішці і щедро стала накладати нам морозива.
     Тоді ми не парились, чому так відбулося і образу довго не тримали. Головне, що морозиво ми купили!
     - Казала ж вам, йолупи, говоріть українською!,- голосно крикнула Анка. На що продавчиня голосно розсміялася. А ми тоді ніяк не могли скласти цей логічний ланцюг до купи. Пройшли роки і все стало на свої місця. 
     В ту поїздку я набралася стільки вражень, що згадую і тепер. Це неймовірний палац в Даугавапілс, це меморіал на місці концтабору Саласпілс, це орган в костьолі в Ризі і ще багато-багато всього. 
     Отак я побувала в Латвії. Хто дочитав, тому дякую. Мабуть я трохи старію, бо все більше хочеться писати про те, що зі мною колись сталося.
     Всіх цілую. А хто не розмовляє українською, тих не в засос.
     
Фото:
*Ми стоїмо перед костьолом у Ризі. Задній ряд - старшаки в шапках-пітушках і білих шарфах. Перший ряд ми. Я крайня зправа в білій шубі зі штучного хутра, придурошній в'язаній шапці, яка кололася так, що запам'ятала до тепер і в шарфі, кінці якого дістають майже до колін. У мене на шарфі значок КІSS... бо, трясця, який вже дістався.*
     

Нас стало знову на одного менше...

  • 04.01.22, 06:59
Сьогодні вночі не стало Антона Денисенка, ми його знали, як Змєєлова http://blog.i.ua/user/8088198/
Юашка знову трохи померла.
Спочивай...


Продовження про дружбу. Передноворічна історія

  • 30.12.21, 12:18
     Я вже писала в минулій замітці, що маю подругу і друга, з якими йду по життю ще зі школи. Хочу написати про одну передноворічну історію, яка сталася зі мною і моїм дружбаном.
     Так вийшло, що після школи наша трійка розділилася. Наша подруга вступила на істфак в Чернівцях, ми в Київ, але в різні навчальні заклади. Якось перед самим Новим Роком, коли сесія вже була здана, а до потяга додому залишалось ще пару днів, я не стала сумувати в общазі, а поперлася в гості до мого кореша. Поки ми погуляли по місту, поки заїхали до нього, поки поїли, поки трохи випили... час вже наближався до ночі. Спати в його общазі я категорично відмовилася. Є у мене такий бзік, що гуляти можна хоч дві доби, а спати добиратися треба додому. Ми викликали таксі і рушили до цілі. Коли ми приїхали, то общага моя була вже закрита. Я постукала в двері і з того боку прокурений голос комендантши мені повідомив, що вхід після 23:00 заборонений. Скільки ми не стучали, нам ніхто не відкривав, а тільки щось гавкав про режим і совість. В решті решт нам пригрозили викликати міліцію.
- Казав я тобі, Олька, що нада було спать у мене.
- Не сци. Я знаю путь в абход!
     Діло було в 90-ті. Весь другий поверх нашої общаги займали братки савлохівської групіровки, але називались вони охоронна фірма. Весь задній двір був заставлений напіврозібраними машинами. Нам туди вхід був заборонений. Але з нашого 9-го поверху було все видно. В будь-якій такій стандартній будівлі від поверху до поверху йшли пожежні сходи. Але між першим і другим поверхами сходи були спиляні на рівні голови. Я підозрюю, що зроблено було спеціально, щоб тікати з будівлі було можна, а залізти в неї було важко. Братки все продумали. Не продумали вони тільки одне - одного разу захоче попасти в свою кімнату підбухана Оля і їй пофіг яка вони крута банда.
    Коротше, беру я свого друга за руку і впевненими, але не рівними кроками веду на задній двір. Перекидаю своє тіло через паркан (дякувати студентам, що під парканом була купа якогось сміття і перекидатись було не високо), потім перекидається тіло дружані і ми чешем до тих спиляних сходів. Далі я вилізаю на шию мого братана і він крехче, але підіймає мене, щоб я учепилася за ту спиляну драбину. "Ну",- думаю я,- "Зараз я постукаю в скло і бандіти мені відкриють". Але один з савлохівців виходив покурити і не зачинив за собою двері. Я відкриваю балкон і пру через довгий коридор до загальних сходів, які ведуть на мій 9-й поверх. Але тут мій кореш кричить:
- Олькаааа, ну шо там? Ти зайшла?!!!
- Даааааа. Я туууут, - кричу голосно я.
    На мій крик вибігає браток з голим торсом і з пістолєтом.
- Ты кто такая? Ты как тут очутилась? 
- Без паніки, мужчіна. Я з 916 кімнати, мене комендантша не пустила. Я до вас через балкон залізла. Відпустіть мене. Я спать хачу. 
- Я ж мог выстрелить!!!
    От дійсно. А якби вистрелив? Тоді довго не думали стріляти чи ні. Але мабуть зіграло роль, що я кричала жіночим голосом. Та я тоді була така втомлено-п'яна і так хотіла спати, що долізла б до ліжка навіть прострелена. Але я не таке гімно. Навіть в такому стані я згадала про свого друга і кажу "працівнику охоронної фірми".
- А не могли би ви передати хлопцю, який мене підсадив, що у мене все добре і викликати йому таксі.
    Накачаний лисий чувак подивився на мене, запхав пістолет в кобуру і пішов в кінець коридора до балкона.
- Слыш, пацан?! Всё нормально у этой чёкнутой. Жди, сейчас будет машина.

Це я якраз на першому курсі в ту саму зиму:


Сторінки:
1
2
3
4
5
6
7
8
25
попередня
наступна