Є дуже правдива, жорстока книга про війну. Написав її Микола Нікулін, знаний російський мистецтвознавець, провідний науковий співробітник, спеціаліст по живопису Північного Відродження. Скромний, тихий, закоханий у мистецтво професор пройшов усю другу світову і був кілька разів пораненим.

Для росіян, найбільше зомбованих імперською пропагандою, гола правда про жахи і підлість війни, позбавленої всілякого надуманого героїзму, стала справжнім шоком.

Але мене найбільше вразила одна фраза, котра й наштовхнула на невеселі роздуми : «Шло глупое, бессмысленное убийство наших солдат. Надо думать, эта селекция русского народа – бомба замедленного действия: она взорвется через несколько поколений, в XXI или XXII веке, когда отобранная и взлелеянная большевиками масса подонков породит новые поколения себе подобных».

Думаю, що ця бомба вже вибухнула і в них і у нас. Правда у нас вона була не єдиною... Смію зробити припущення, що під час Голодомору українців загинуло значно більше, ніж євреїв під час Холокосту.

Не вдаючись, на разі, у цифри та причини, лише процитую єврея Едуарда Ходоса: «Голодомор 1932-33 годов является делом рук еврейско-большевистского кагала. Итак, опираясь исключительно на исторические факты, мы приходим к единственному выводу:
«Страшный Голодомор 1932-33 годов, официально признанный актом геноцида против украинского народа, целиком и полностью является делом рук еврейско-большевистского кагала, безраздельно властвовавшего в стране в досталинский советский период. Кагановичи, косиоры, френкели, берманы, кацнельсоны… – вот они, каты Украины, выносившие смертный приговор ее народу и приводившие его в исполнение. И хотелось бы мне взглянуть в глаза того, кто ратуя за историческую справедливость, осмелится заявить, что это не так!».

Зрештою, прочитайте «Чортячий санаторій» Василя Рудого і самі все зрозумієте. Гірко, сумно, але, пам'ятаючи реалії вже «застійного» Союзу, доводиться визнати ,що здебільшого гинули кращі. І тоді, й раніше, і під час другої світової.

Для озвірілого бидла, керованого ницими хтивами чекістами та «начальниками», під крилом «єврейсько-більшовицького кагалу», найбільшим ворогом був, звичайно, не класовий. Сірий кардинал Кремля та ритуальний кат українського народу – Лазарь Каганович, походив з багатої жидівської родини, як і сотні-тисячі радянських керівників меншого калібру. Знищували в першу чергу тих, хто був здоровий духом. Виродки або дегенерати (за термінологією Григорія Клімова) люто ненавиділи повноцінних людей зі здоровою психікою, духовних, розумних та національно свідомих.

Чим більше в людині було дегенеративного, неповноцінного – тим більше шансів вижити і навіть зробити кар'єру. Це не була панацея. Дегенерати знищують собі подібних, прямуючи до влади, як павуки в банці. Так звані репресії 1937-1939 років це гарно проілюстрували. Але знищуючи сотнями, тисячами своїх, вони, як і попередники, винищували мільйони кращих!

Тут варто нагадати, що за класифікацією Клімова є й «хороші» дегенерати, котрі свої комплекси трансформують у творчість чи в інше конструктивне русло. Але до вершин влади пробиваються не вони. Клімов стверджує: «Лише людина з ненормально розвинутою жадобою влади (подавлений садистичний гомо-маньяк) може перемогти в бійці за владу. Це аксіома дегенерології».
Легіони «подавлених садистичних гомо-маньяків» йшли «по трупах» до своїх чинів та посад. Мутні хвилі революцій, громадянських та двох світових воєн підняли на самісінький верх вчорашніх «тихих» гендлярів та п'яничок – збоченців з чорними душами.

Смерть косила всіх підряд, але виживали не сильніші, а хитріші й підліші. 
В чистому озері теж може бути мул, але якщо вибрати з нього майже всю воду та добряче потовктись ногами, то воно стане багнюкою. Якщо затампувати джерела, котрі живили це озеро, то багнюка засмердиться та покриється бридкою цвіллю. Це мені нагадує наше пострадянське суспільство.

Джерело національного піднесення, після планового розвалу Союзу, тихо затампували культурно-економічно-генетичним геноцидом. Замість колядок та народних пісень – бездарна попса, на зміну радянській «урівняйлівці» прийшов «олігархічний капіталізм», а замість свіжих овочів, м'яса та молока ми споживаємо хімічні та генномодифіковані покручі у фаст-фудах. Не дивуйтесь – попса, суржик, хімія та ГМО, підконтрольна фінансова система – це все зброя на різних рівнях ведення війни. Про це багато писав та розповідав автор КОБу (Концепции Общественной Безопасности) – знищений теперішніми дегенератами генерал Констянтин Петров.

Хто реалізовує цей диявольський план остаточного знищення України та українського, і не тільки, етносу? Все ті ж виродки-дегенерати, лише замасковані під лібералів та демократів.

Все що ми можемо зробити на цьому етапі – це розповсюджувати правду і діяти позитивно та конструктивно. Вони не бояться революцій та воєн – вони бояться мирного Майдану. І, як справжню нечисть, їх знищить лише живе світло Правди.

Юрій Ситник

Українські посли закликають бойкотувати російську мережу ресторанів “Танукі” за заборону вживати українську мову персоналом:

Сьогодні, напередодні Міжнародного дня рідної мови, ми закликаємо Вас не відвідувати особисто та не рекомендувати громадянам Ваших країн під час перебування в Україні відвідувати ресторани мережі «Танукі», що в Києві розташовані за адресами: вулиця Золотоустівська, 44/22 та проспект Воз’єднання, 5. Наш заклик обумовлений тим, що московський менеджмент цієї російської кампанії в Україні забороняє своїм українським працівникам користуватися українською мовою!!! Прийшовши в Україну, щоб робити тут бізнес, вони вважають можливим диктувати свої правила гри, несумісні – ми в цьому переконані – ні з чесним бізнесом, ні з моральністю. Відтак або їм доведеться обмежитися лише ресторанною діяльністю, не порушуючи прав наших громадян, або рано чи пізно забиратися геть з України. В кожному разі, не відвідуючи ресторан російської мережі «Танукі» в Україні, Ви вчините так, як і повинні вчинити справжні дипломати, як вчинили б і ми самі в аналогічній ситуації.

Жоден із авторів цього звернення не має причетності до ресторанного бізнесу, а відтак наш заклик не є прагненням розправитися з конкурентами. Так само було б зайвим запевняти Вас, що ми, професійні дипломати, не могли би виступати проти розвитку торговельно-економічних чи культурних відносин України з будь-якою державою світу.

Джерело:  Телеканал новин 24, УП, Політикан

10 березня Україна відзначатиме 148-му річницю створення Гімну «Ще не вмерла Україна». Організатори закликають усіх охочих прийти заспівати Державний Гімн разом.

До участі у акції вже зголосилися об'єднання «Самопоміч», НСОУ «Пласт», ГО «Завжди вірні», ГО «Борець», ГО «Молодіжний націоналістичний конгрес», ГО «Інститут громадського лідерства».

Програма заходу:

10 березня, неділя
13:30- 13:40 - збір учасників заходу на пл. Ринок (біля Нептуна, що з тризубом!).
13:40 - 13:50 - шикування учасників на площі біля входу в Ратушу.
13:40 - 13:55 - роздача учасникам та перехожим листівок з текстом гімну, розгортання прапорів України (з собою беремо лише національну символіку - державні прапори, вишивані сорочки).
14:00 - 14:01 - з вікон Ратуші звучать сурми.
14:01 - 14.06 - звучить барабанний бій, учасники заходу виконують Гімн України (всі три куплети).
14:07 - завершення акції.

Гімн України

    «Ще не вмерла України і слава, і воля,
    Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
    Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.
    Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

    Приспів:

        Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
        І покажем, що ми, браття, козацького роду».

    Станем, браття, всі за волю від Сяну до Дону
    В ріднім краї панувати не дамо нікому.
    Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє
    Ще на нашій Україні доленька наспіє

    А завзяття, праця щира свого ще докаже
    Ще на нашій Україні піснь гучна розляже
    За Карпати відіб'ється, згомонить степами
    Україні слава стане поміж народами

Історична довідка

Створення українського гімну бере початок з осені 1862 року. Український етнограф, фольклорист та відомий поет Павло Чубинський пише вірш «Ще не вмерла Україна», якому в майбутньому судилося стати національним, а згодом і Державним Гімном українського народу. Поширення цього вірша серед українофільських гуртків, щойно об'єднаних у Громаду, сталося миттєво. Проте, вже 20 жовтня того ж року шеф жандармів князь Долгоруков дає розпорядження вислати Чубинського «за вредное влияние на умы простолюдинов» на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції.
Перша публікація вірша П.Чубинського була у львівському журналі «Мета», 1863, № 4. Отримавши поширення на Західній Україні, патріотичний вірш не пройшов повз увагу й релігійних діячів того часу. Один з них, отець Михайло (Вербицький), ще й знаний композитор свого часу, захоплений віршем, пише музику до нього.
10 березня 1865 року у Перемишлі під час першого на Західній Україні шевченківського концерту відбулося публічне виконання «Ще не вмерла Україна».
Вже з 1917 року твір П.Чубинського та М.Вербицького почав використовуватись як Державний Гімн, але оскільки він не був законодавче затвердженим, використовувалися й інші гімни.
15 січня 1992 музична редакція Державного Гімну була затверджена Верховною Радою України, що знайшло своє відображання у Конституції України. Проте, тільки 6 березня 2003 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Державний гімн України». Законопроектом пропонувалося затвердити як Державний Національний гімн на музику М.Вербицького зі словами тільки першого куплета і приспіву пісні П.Чубинського «Ще не вмерла Україна». Цей закон підтримали 334 народних депутати, проти висловилися 46 з 433, що зареєструвалися для голосування. Не брали участі в голосуванні фракції Соцпартії і Компартії.
З прийняттям цього закону Стаття 20 Конституції України набула завершеного вигляду. Національний гімн на музику М. Вербицького отримав слова, віднині затверджені законом.


До 140-річчя першого виконання

У цій історії символічним є те, що автори представляють території двох віддалених одна від одної частин України. Вірша „Ще не вмерла Україна” написав у 1961 році уродженець хутора, нині селища Чубинське біля Борисполя поруч з Києвом – Чубинський Павло (1839-1884). Він відомий український етнограф, фольклорист і економіст, вчений європейського рівня. За свою діяльність перебував під постійним наглядом поліції. У 1861 році, тобто після смерти Т.Шевченка та його перепоховання в Каневі (22 травня 1861 року) у серпні П.Чубинський написав вірш „Ще не вмерла Україна”:

Ще не вмерла Україна ні слава, ні воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Ще розвіє чорні хмари, і біля віконця
Ми в своїй вкраїнській хаті діждемося сонця.

Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,
Запануємо ми, браття, у своїй сторонці.
Наливайко, Залізняк і Тарас-Трясило
Із могили нас зовуть на святеє діло.

Спогадаймо ж славну смерть лицарів козацтва
Щоб не стратить марно нам свойого юнацтва.
Гей Богдане-Зиновію, необачний сину,
Нащо віддав на поталу неньку-Україну.

Щоб вернути її честь, станем куренями,
Наречемось України вірними синами...
Наші-братчики-слов’яни вже за волю встали,
Не діжде ніхто, щоб ми позаду зоставлись.

Тож вставайте разом всі, братчики-слов’яни.
Зллі згинуть вороги, і воля настане...
Душу тіло ми положим за нашу свободу
І докажем, що ми, браття, козацького роду.

Гей о гей же, браття милі, нумо братися за діло.
Гей о гей, пора вставати, пора волю здобувати.

Через короткий час рукопис П.Чубинського потрапив до відомого Львівського літератора Ксенофонта Климковича і він надрукував вірш „Ще не вмерла Україна” одночасно з „Заповітом” та „Мені однаково” – як вірші Т.Шевченка, а тому певний період часу вважали, що вірш цей написав Т.Шевченко, але в скорому часі автор став відомий і збірка потрапила до священика, композитора уродженця с. Улюч Добромильського повіту на Львівщині Михайла Вербицького (1815-1870) і він написав музику на вірш П.Чубинського „Ще не вмерла Україна”. Цей твір Чукбинського-Вербицького, вперше був виконаний в 1983 році в Перемишлі на святі Івана Купала. „Перемишль, 0 писав А.Вахнянин, - був неначе розсадником мукального життя русинів в якому брали жваву участь музикальні родини Леонтовичів, Сінкевичів, Менцінських, Лаврівських, Кордасевичів, Вербицьких та ін.”. На початку 1963 року в Перемишлі А.Вахнянин організував студентську громаду до якої належали вихованці духовної семінарії та учні гімназії. А.Вахнянин був послідовником „перемиської музичної школи” Михайла Вербицького та Івана Лаврівського. Під впливом творчости Т.Шевченка і зв’язків з великою Україною в Перемишлі та інших галицьких містах в яких були гімназії засновувались  таємні гуртки. Обидві частини поневоленої України інтенсивно, хоч і нелегально, проводили формування національної свідомости. У час розгулу російського деспотизму на підросійській Україні у 1891 році групою українських патріотів було засноване таємне „Братство Тарасівців”, які на могилі Т.Шевченка в Каневі прийняли присягу, серед активних тарасівців був видатний діяч українського національного руху Микола Міхновський (1873-1924), який у 1900 році написав працю „Самостійна Україна”.
Після першого виконання гимну „Ще не вмерла Україна” у 1863 році через півтора роки, в грудні 1864 року, перемиський єпископ Тома Полянський (1796-1869) запропонував режисерові Карелу Канцу включити пісню в оперету „Запорожці”. Після успішної прем’єри оперети пісню „Ще не вмерла Україна) заспівали у Львові, Станіславі, Володимирі-Волинському та східних регіонах України.
Перемишль тривалий час був осередком української національної культури. Так в Українському дівочому інституті 21 березня 1901 року вперше відбувся публічний концерт у честь Т.Шевченка на якому серед інших пісень була виконана пісня „Ще не вмерла Україна”. Доповідь з якою виступила викладач О.Домбчевська, вона закінчила словами: „Україна ще не вмерла, та не вмре”, там же була виконана пісня на слова І.Франка „Не пора, не пора москалеві й ляхові служить”.
10 листопада 1901 року студенти Львівського університету співали пісню „Ще не вмерла Україна” на студентському вічі з вимогою відкриття українського університету. У зв’язку з цими подіями сенат університету призупинив навчання і розпочав розслідування в справі недозволеного віча. Двох студентів В.Темницького та І.Косевича було виключено з університету назавжди, а М.Щуровського, В.Пачовського і Є.Бурчинського на два до чотирьох курсів.
Студентська молодь самоорганізовувалась і коли розпочалась світова війна у 1914 році вони створили Український легіон – Українські січові стрільці. При виході першої сотні 10 вересня 1914 року до оборони Карпат комендант УСС М.Галущинський прощав їх словами „Ще не вмерла Україна”. В Карпатахна Бескиді за Вербіжем хор сотні В.Дідушка співав на цісарські уродини, після Служби Божої, пісні: „Ще не вмерла Україна” та „Ой у лузі червона калина”.
Пісня „Ще не вмерла Україна” ставала масовою і навіть у таборі військовополонених українців з російської армії у Фрайштадті (Австрія) 25 березня 1917 року на вічі вони в супроводі оркестри проспівали „Ще не вмерла Україна”. Ними були поставлені вимоги повернення прав до Переяславського трактату з 1654 року, які порушені московськими царями.
Був бурхливу овацію був проспіваний гимн „Ще не вмерла Україна” 11 січня 1918 року після прочитання М.Грушевським ІV Універсалу (проголошення самостійности України) і оголошення результатів голосування у Будинку Центральної Ради в Києві.
Величним відспівуванням національного гимну „Ще не вмерла Україна” закінчилось 19 жовтня 1918 року засідання Української Національної Ради у Львові у великій залі „Народного дому” на вулиці Театральній 22, на якому було проголошено Східну Галичину територією Української держави.
Після програшу визвольних змагань, у міжвоєнний час, на Західних територіях України на всіх патріотичних зібраннях виконувався український національний гимн. У боротьбі за українську державність у березні 1939 року сейм Карпатської України проголосив своїм державним гимном пісню „Ще не вмерла Україна”, державною українську мову і синьо-жовтий прапор з тризубом. В час Другої світової війни 30 червня 1941 року у Львові після зачитання Я.Стецьком Акту про відновлення української державности у будинку „Просвіти” на пл. Ринок 10, учасники Народних Зборів виконали гимн „Ще не вмерла Україна”.
Пройшло ще багато часу української бездержавности і тільки 24 серпня 1991 року Верховною Радою України був проголошений Акт незалежности України, всенародно схвалений 1 грудня 1991 року. Одначе офіційним Гимном Української держави Конституцією України від 28 1996 року було визнано тільки музику М.Вербицького без слів і щойно 4 березня 2003 року Верховною Радою (конституційною більшістю) був затверджений текст державного гимну (фрагмент вірша П.Чубинського). Треба відмітити, що жоден із парламентських представників Фракцій Комуністичної та Соціалістичної партій за прийняття тексту не голосували. Тепер велично звучить повний гимн України, і можна закінчити словами І.Франка:

Довго нас недоля жерла,
Досі нас наруга жре,
Та ми крикнем: „Ще не вмерла,
Ще не вмерла і не вмре”.

Професор Іван Головацький

Є сумніви чи був засуджений хоч один справжній вбивця Брагіна, Момота, Щербаня, Гетьмана? Чи був у слідства хоч один справжній свідок?
І чим далі тим більше сумнівів з цього приводу. Адже чого лише вартує "професійний" свідок Мар'їнков, який свідчив майже в усіх процесах. Він розповідав, що був дуже близький з членами "кривавої банди" (Рябін та Кушнір навіть ночували в його готельному номері), а потім виявилося, що він має особливо близькі стосунки і з трьома генералами СБУ. Зокрема, він бізнес-партнер Юрія Вандіна, який свого часу розслідував вбивство Щербаня. Погодьтесь, це нонсенс, коли свідок обвинувачення близький з автором обвинувачення!
Автор пропонує так само шокуючу інформацію для роздумів відносно іншого свідка у справі, який буде виступати в суді незабаром. Автор має на увазі Володимира Щербаня.
Ось лист, який в 2007 році був направлений Уповноваженій з прав людини Ніні Карпачовій колишнім майором міліції В'ячеславом Синенко, який був засуджений за участь у вбивстві Брагіна. http://www.ostro.org/general/politics/articles/1210/
Синенко стверджує, що обвинувачення проти нього було сфальсифіковане, і, до речі, відомий нам Мар'їнков був основним свідком, що свідчив проти Синенка.
Однак автор хоче звернути увагу на інший фрагмент цього листа. Синенко пише, що з тих кого слідство називало бандою Кушніра йому лише "відомий Кушнір, як брат керівника слідства підполковника Кушніра Якова і як агент керівника УВС м. Донецька генерала Варакі В.М. на псевдо "Рогов".
Як виявилося, це правда, що брат Кушніра працював в міліції. Автору це підтвердили його колишні сусіди в будинку на вулиці 50-тої Гвардійської дивізії в Донецьку. Щоправда, він пішов на пенсію задовго до вбивства Щербаня. В 1992 заснув адвокатську фірму "Інюр", а через кілька років виїхав в Ізраїль. Він і нині проживає там.
Отже стосовно брата Кушніра Синенко сказав правду. А чи правдиві його слова, що Кушнір був агентом генерала Варакі? Якщо це так, ми отримаємо дуже цікаву картинку. Справа в тому, що генерала Варака в середині 90-тих в Донецьку знали, як людину надзвичайно близьку до губернатора Володимира Щербаня.
А ще, як людину, що мала не найкращу репутацію. Сайт ОРД якось писав, що генерал Варака "годувався з рук" відомого кримінального авторитета Гіві Немсадзе, а в 1989 році особисто бив Вячеслава Чорновола, що приїхав в Донецьк у справах Гельсінської спілки.
Однак не зважаючи на кримінальний хвіст, що тягнувся за генералом, Володимиру Щербаню він був настільки близьким і дорогим, що коли він був призначений губернатором Сумщини, то запросив Вараку в свою команду. Однак заступником губернатора Сумщини Варака працював не довго. Вже через місяць він загинув в автокатастрофі...
Отже, якщо Синенко в 2007-му році писав Карпачовій правду, що Кушнір агент Вараки, то виходить, що Володимир Щербань теж міг бути замовником вбивства Євгена Кушніра?
Хоча особисто автор не вважає такий логічний висновок вірним. Проте, що важливо – помилка в логічному ланцюжку могла статися не лише, якщо брехав майор Синенко, а також, якщо слідство повністю сфальсифікувало справу відносно банди Кушніра.
І справді, чому до судового процесу у справах вбивства Брагіна та Щербаня про "криваву банду" Кушніра на Донбасі ніхто не чув. У місцевих жителів на слуху були інші "герої", такі, як Гіві, Алік Грек, Юрій Малой, Ринат, Міша Косой. Отже є серйозні підозри, що слідство свідомо знайшло не тих вбивць у справах Брагіна, Щербаня, Момота.
На завершення, ще кілька фактів для роздумів на тему, хто кому, що оплачував.
В 1994 році в Донецьку була відкрита філія "Приватбанку". За свідченнями джерела автора, банк в перші роки своєї роботи активно відмивав гроші Щербаня. Проте, що нам особливо цікаво, також він "фінансував" роботу донецької міліції, зокрема генерала Варакі. В 1995 році зокрема, банк заснував "Благодійний Фонд сприяння міліції", який впродовж кількох років очолював особисто генерал Варака. А керівником донецької філії "Приватбанку" в ті роки, була Валентина Арбузова, мама нинішнього віце-прем'єра Сергія Арбузова, першого серед "сімейних" кадрів старшого сина Януковича.
Отже при бажанні, якщо дуже тягнути за вуха і брати покази в таких свідків, як Синенко, а не Мар'їнков справу вбивства Щербаня можливо притягнути і до звинувачення "сімейних".

Уполномоченному по правам человека

при Верховной Раде Украины

Карпачевой Нине Ивановне

Синенко Вячеслава Васильевича,

1949 года рождения, .

урож. г Донецкой обл., украинца, .

обр высшее, б/п, не судимого ранее,

пенсионера МВД, майора милиции в отставке

осужденного по сфабрикованному делу

Генпрокуратурой Украины

Апелляционным судом Донецкой области

к пожизненному лишению свободы,

нахожусь в СИ-5 г. Донецка

в ожидании рассмотрения

моей кассационной жалобы

в Верховном Суде Украины

от 14.02.07 г. NС – 208 и С – 279

от 28.02.07 г. уг. дело N1-8/07

Заявление

19.06.07 в Ваш адрес, мною было направлено заявление NС – 923, но ответа я не получил, и решил побеспокоить Вам повторно, так как от Вашего участия в его рассмотрении зависит моя жизнь, и жизнь и честь моей семьи.
Дело в отношении меня, сфабриковано спустя 10 лет. Мне инкриминируется соучастие из корыстных побуждений, в проведении взрыва на стадионе "Шахтер" 15 ноября 1995 года (на самом деле взрыв на стадионе произошел 15 октября 1995 г. – "Остров"), к которому я не имею никакого отношения. Забегая наперед, хочу отметить, что все что произошло на стадионе "Шахтер" до мельчайших подробностей, уверен, известно Ренату Леонидовичу. Известны организаторы преступления, лица заминировавшие стадион, лица осуществившие подрыв, лица находившиеся на стадионе в момент взрыва, осуществлявшие наблюдение за стадионом и осуществлявшие прикрытие подрывников Акулова и Пилипенко. Позволю себе перечислять их согласно уголовного дела: Михайлов, Волков, Полежай, Лобков, Брюхин, Титов, Зангелиди, Баликоев, Елканидзе, Пушняков, Денисов, Болотских и ряд не установленных лиц, кроме взрывников – Акулова и Пилипенко, всего около 18-20 человек.
Во время судебных слушаний Денисов и Болотских пояснили, что со мною не знакомы и в день взрыва не видели и ничего не слышали ни от членов банды, ни от организаторов о том, что Синенко Вячеслав находился на стадионе во время взрыва и осуществлял с другими членами банды охрану взрывников. Следствие ГП пришло к выводу, что я не член банды и не знал о ее существовании (обвинительное заключение дело N49-1733 лист дела 120). Какие же мотивы, в сфальсифицированном против меня деле, версии выдвигаются следствием? Синенко рассчитывал на получение в виде благодарности от организаторов преступления (N49-1733 лист дела 120)
Из организаторов взрыва – Алиева, Мильченко, Рябина, Алиева Альберта, Лурика, Кушнира мне известен Кушнир, брат начальника следствия подполковника Кушнира Якова и как агент начальника УВД г.Донецка генерала Вараки В.Н. по псевдониму "Рогов".
С потерпевшим Брагиным у меня были добрые приятельские отношения, никогда ничем не омраченные, Алик умел дружить. С Двойных (начальник охраны Брагина, полковник СБУ в отставке, погиб во время взрыва – "Остров") был знаком по работе и после его ухода в охрану Брагина, неоднократно с ним встречался. Отношения наши были теплыми и дружескими, много было общих знакомых среди работников СБУ, в частности генерала СБУ Иванова Валерия.
Кроме этого, меня должны были видеть 30-40 работников милиции Калининского РО и 50-60 работников Ворошиловкого РО в которых я трудился и где меня все знают. Но нужные следствию показания дает через 10 лет, подставной свидетель капитан Годына. Который используется одним и тем же следователем Пудаком против других работников милиции, Писарева Олега, зам. нач. РОВД м-ра милиции, ст.опера Изотова м-ра милиции, которые не подтверждаются в суде.
Меня хорошо знают и я долгие годы поддерживал дружеские отношения с нынешними депутатами от партии Регионов в Верховной Раде Украины:
Белашом Борисом Федоровичем донецким поэтом.
Вечерко Владимиром Николаевичем профессором зав. кафедрой медицины Донецкого мединститута.
Малышевым Владимиром Степановичем генерал-лейтенантом милиции, ныне начальник службы безопасности КСМ (СКМ – "Остров"), с которым проработал долгие годы в Калининском РО.
Ляшко Михаилом Михайловичем, бизнесменом.
Рубаном Юрием Георгиевичем, президентом промоутерской компании "Юниор бокс".
Подкопаевой Лилией.

Эти люди отлично меня знают и дадут Вам полную характеристику меня как личности и мог ли я, не являясь членом банды, имея 20 лет за плечами работы в ОУР, в 46 лет, ради благодарности, оказывать услуги бандитам, более 20 человекам, в осуществлении преступления?
Я через Рубана Ю. Г. после неудавшегося покушения на меня 5.05.98 года, спрашивал у Рената Леонидовича имеет ли он ко мне претензии. Ответ был однозначный: "Не имеет". Если бы я имел отношение, то уже давно бы пропал без вести.
Ренат Леонидович знает обо мне все, но амбиции Васильева Геннадия Андреевича перевесили здравый смысл. Геннадий Андреевич держит на меня большую злость за газетную публикацию в "Комсомольской правде" об отпущенном по его указанию Рухманове (ранее, Синенко в суде называл Рухманова "боевиком Рината Ахметова" – "Остров"). Он пообещал мне, что я закончу свои дни в тюрьме. Его угрозы сбываются. Ложная информация поступила и к Ренату Леонидовичу. Поэтому он дал отмашку суду на пожизненное лишение свободы. Мои попытки объясниться с Ренатом Леонидовичем не увенчались успехом. Я остался не выслушанным.
Прошу Вас ради Правды Божией на Земле ради всего святого посетить меня в тюрьме, если можно с кем ни будь из указанных мною депутатов. Я хочу передать Ренату Леонидовичу письмо, в котором докажу ему свою непричастность к взрыву на стадионе. Если же Ренат Леонидович не захочет отменить свое решение в Верховном Суде, мне никто не поможет и невинный будет утвержден на пожизненное лишение свободы.
Я хочу умереть в лагере, среди людей, я смогу увидеть своих внуков и подержать их на руках, которые родились когда я уже находился в тюрьме. Для этого я должен получить любой срок. Я сильно болен и скоро помру в тюрьме. Суды ничего не решают. Все будет по воле Рената Леонидовича, особенно шансы мои упали до нуля, после моих выступлений в суде. Я знаю, это не прощается, но хочется верить в доброту Рената Леонидовича и его решение.
Нина Ивановна прошу Вас, посетите меня! Не отписывайте мне формальный ответ, что мое заявление переслано в Г Прокуратуру или Верховный Суд. Прошу Вас, ради Христа, помогите мне. Я невиновен в том, что мне приписывают. С уважением и христианской надеждой, осужденный на смерть Вячеслав Синенко.

17.07.07г.

На порозі весна і знову
НОВИЙ КОНКУРС!
"Навчальна книга-Богдан" та "Гоголівська академія" оголошують весняний конкурс - "ГРАВІТАЦІЯ ЛЮБОВІ"!
Для участі вподобайте дві сторіночки:

http://www.facebook.com/gogolivska,
https://www.facebook.com/bohdanbooks,

та напишіть віршик чи прозову мініатюру про любов
(публікуйте твори на сторінці ГАКу) - і отримайте цілий комплект книг чудової Лесі Романчук (роман "Гравітація" у 4 книгах)!!

    
                                         

Пусть меня извинят за москальскую мову,

Спільнота «И так поймут!» ефективно переконує бізнес спілкуватися українською

У спільноти «И так поймут!» понад три тисячі учасників. Активісти певні: правом україномовного споживача отримувати інформацію про товари і послуги рідною мовою безсовісно нехтують. І так далі тривати не може. Вони вимагають від комерційних фірм спілкування українською і досягають успіху.

Рhilips пообіцяв до серпня розробити україномовну версію сайту. Аеропорт «Бориспіль», компанії Toyota Ukraine, «Балтика Украина», Hyundai, київський дилер автомарки Fiat Італавто», низка інших брендів почали вести свої сторінки у Facebook українською. Кількість учасників руху за права україномовного споживача постійно зростає.

Підприємці, котрі використовують для спілкування з клієнтом російську натомість, кажуть, що україномовного споживача нема, він нечисельний або йому й так зручно – без рідної мови у меню ресторанів, інструкціях та інтерфейсах техніки, на цінниках у супермаркетах тощо. Ну, себто українці «и так поймут». Принаймні, такі аргументи озвучували різні бізнесові структури у відповідь на запити і прохання учасників спільноти українізувати комунікацію з клієнтами.

Митні війни і мовна проблема

Ще з часів СРСР активно утверджувалися стереотипи, що українська – мова села, нею розмовляє бідна, нечисленна та неосвічена меншість. Але, попри ґрунтовне зросійщення, всім смертям на зло українську назвали рідною 67,5% населення України – згідно з переписом населення 2001 року.

Засновник «И так поймут!» Роман Матис певен, що україномовних громадян було і є багато, але вони переходять на російську, хоча послуговуються рідною в побуті. Просто так звикли. Тому статистика, якою оперує бізнес, вибираючи мову для спілкування з клієнтами, не є правдивою.

Звідки береться статистика? Матис уважає, що більшість міжнародних компаній приходять в Україну зазвичай через Росію. Багато з них увійшли на український ринок у 90-их роках минулого століття та на початку 2000-их. З того часу мовна ситуація змінилася, а от мовна політика – ні.

Транснаціональні корпорації роблять гак через Росію, аби потрапити на наш ринок. Вони керуються обставинами і бізнес-логікою.

Доктор економічних наук, голова спостережної ради Української державної інноваційної компанії, президент Центру ринкових реформ Володимир Лановий пояснює:

- Росія при ввозі на свою територію іноземних товарів виставила високі митні тарифи. Україна ж, навпаки, нуліфікувала чи йде до нуліфікації тарифів на імпортні товари. Тож, щоб завезти товари в Росію, недостатньо розмістити виробництво в Україні. Бар’єри все одно залишаються. Отже, треба розміщувати виробництво в Росії для того, щоб опанувати російський ринок. І з Росії направляти товари в Україну. Тому що в нас жорстких кордонів для ввозу з цього боку не існує.

За словами експерта, ми зараз пожинаємо плоди програної битви у сфері митної політики. Різні правила гри для України і Росії зафіксовані після вступу Росії до Світової організації торгівлі. «Там, де Україні не дозволили мати митні бар’єри на імпорт, Росії дозволили. І, не зважаючи на це, пустили до СОТ», – каже Лановий.

Але експерт певен: ми самі винні. Адже треба було висунути зустрічні вимоги Росії при підписанні протоколу з Україною. Домогтися, аби українські товари не обкладалися митом при ввозі в Росію. Натомість, наша влада закрила очі на все це і узагалі не вела ніяких переговорів з цього питання, не кажучи вже про висування вимог. Так ми програли битву за ринки. Один з наслідків -звуження сфери вживання української мови.

Русифікований інтернет

Чимось схожа ситуація з інтернетом. Ще один активний учасник руху «И так поймут!» – Сергій Плюснін, підприємець, що працює у сфері IT. Він стверджує, що український сегмент інтернету є частиною так званого «рунету».

Більшість кириличного контенту – російською мовою

Більшість кириличного контенту – російською мовою. Тут теж спочатку не було якихось «мовних змов», пробачте за тавтологію. Просто інтернет у Росії скоріше поширився і, відповідно, наповнився інформацією. Коли людина щось шукає в мережі, їй байдуже, ковбаса чи колбаса – аби знайти, де вона продається і скільки коштує. Тому україномовні в побуті користувачі у всесвітній павутині використовували російську.

На це відреагував ринок – навіть український бізнес, оприлюднюючи рекламу та опис товарів на своїх сайтах, робив це російською. Бо так їх швидше знайде потенційний покупець. Адже в першу чергу шукатиме саме цією мовою.

Онлайн-видання медіагрупи «Люкс» Mam.ua та myBank.ua базуються у Львові. Обидва стартували як російськомовні. З часом Mam.ua перейшов на українску, а інтернет-видання на банківську тематику залишило все без змін. Головні редактори розповіли, чому все відбулося саме так.

Діана Яворська, головний редактор сайту Mam.ua:

- Ми на Mam.ua спочатку мали в день приблизно дві тисячі відвідувачів. Відвідуваність зросла не внаслідок зміни мови, але внаслідок більш інтенсивного просування і наповнення сайту. У нас є користувачі як україно- , так і російськомовні. Чомусь переважають останні. Тут варто сказати, що географія відвідуваності – це Львів, Київ і три великі східні області України, які, напевно, більше говорять російською.

Наразі маємо 4000 відвідувачів на день. З огляду на те, що пропонує медіаринок та інтернет нашим мамусям, я би сказала, що російськомовних запитів від користувачів є більше. Тому простіше було прийти на ринок із російською мовою.

Але я думаю, що російськомовних сайтів на цю тему є достатньо і в Росії, і в Україні. Натомість, ми ввійшли на ту царину, де маємо менше конкурентів – через те, що ми стали україномовними. Зауважу, що конкуренція шалена – Mam.ua пише про ті речі, які актуальні для мам і в Росії, і в Китаї, і в Америці. Багато хто пише на ті самі теми. Якщо подивитись Топ-10 по нашій тематиці, то це будуть російськомовні сайти. Україномовний контент є, але його значно менше.

Тож мені здається, що краще робити щось своє. Я не скажу, що після того, як мова змінилася на українську, хтось скаржився і перстав ходити на сайт. Ні, ми продовжуємо розвиватись.

Тарас Островерх, головний редактор myBank.ua:

- Наш сайт наповнюється контентом на банківську тематику. Він був російськомовним і залишається таким. Є статистика, що російськомовні користувачі в інтернеті переважають україномовних.

Також є спостереження, що україномовного контенту є менше, ніж російськомовного. А україномовні готові йти на поступки і можуть спокійно користуватися російськомовним контентом.

україномовні готові йти на поступки і можуть спокійно користуватися російськомовним контентом

Це в той час, коли російськомовні користувачі менше йдуть на такі компроміси. Сайт – це медіабізнес, він має приносити прибутки. Тому є очікування, що з російськомовною орієнтацією він буде монетизовуватися краще. Хоча, якщо говорити про діловий ресурс і вибір мови вже з огляду на наявний досвід, україномовність сайту не означає, що ніхто туди не піде. Просто потрібен якісний контент, а також правильне позиціонування і просування.

До 99% нашого контенту стосується України, українських банків та страхових компанії. Тому ми з російськими ресурсами не конкурували і не конкуруємо. Що ж до статистики користування інтернетом в Україні, то ми нею користуємося при постановці стратегії розвитку сайту і переглядаємо її десь раз на півроку- рік. Згідно з останніми даними, користувачів інтернету більшає, але в пропорційному відношенні україно- і російськомовних змін не відбувається.

Україномовний споживач

Якщо підсумувати раніше сказане, то матимемо такий портрет україномовного споживача. Це ніби більшість населення України, але, з огляду на історичні передумови та специфіку наповнення ринку, люди свою україномовність ніяк не проявляють.

Користуються російськомовними послугами та товарами через відсутність або мінімальну кількість альтернативних варіантів. Часом навіть цієї альтернативи не шукають. Водночас, як каже Роман Матис, бізнес реагує на запит із боку користувача. Нема запиту – нема послуги. Все це можна зрозуміти. Але зрозуміти – не означає змиритися. Запит потрібно формувати.

– От над цим ми й працюємо. Ідея створення руху в тому, щоб оцю думку донести до споживача, – пояснює Роман. – Якщо для вас це питання актуальне і важливе, то ви можете поборотися за свої права.

Учасники руху «И так поймут!» моніторять інтернет на предмет наявності фірм, що нехтують україномовним споживачем. Звертаються в центральні офіси і представництва в Україні транснаціональних корпорацій. Пояснюють. Аргементують. Переконують.

«Тролі», – перша реакція фірми на звернення учасників руху. Та потім поступово приходить усвідомлення, що за вимогами/проханнями додати українську мову стоїть добре організована спільнота. Тут лікарі і юристи, програмісти і дизайнери, менеджери середньої ланки і маститі бізнесмени, держслужбовці і судді. У кожного з них різна мотивація, але мета одна – довести консервативним фірмам, що україномовний споживач існує, має голос і може за себе постояти.

Сергій Плюснін, підприємець (Львів):

- Я народився у Санкт-Петербурзі. Але, розумієте, мова для України – це певна точка диференціації. Якщо уявити собі, що у 1991 році Україна повністью перейшла б на українську, то, я думаю, нас це б відразу від’єднало від радянського контексту, у якому ми де факто досі ще перебуваємо. Є приклад країн Прибалтики, які відразу перейшли на іншу мову і зараз мають іншу ситуацію. Вони – частина Євросоюзу, а ми – російського простору. Тому що мова провокує перенесення в інший культурний, а отже – соціальний та економічний контекст. Не може бути й розмов про незалежність, якщо ми перебуваємо в культурному просторі іншої держави.

Владислав Лебединець, голова правління іноземної страхової компанії (Київ):

- Я давно збирався перейти на українську. Ну бо справді, я ж живу в Україні. Тож просто в один момент всюди, де тільки можливо, почав спілкуватися українською. Начебто в мене добре виходить, хоча 41 рік розмовляв російською. Друзів спочатку здивувала така зміна моєї поведінки, адже я народився в Росії і мати у мене – росіянка. Їм важко повірити в таке моє перевтілення (сміється).

Коли обирав машину, зупинився на тій, виробник якої надає документи до авто, веде сайт та сторінку у Facebook українською мовою. І на роботу беру україномовних працівників, а заповнені російською резюме навіть не розглядаю. Не тому, що люди розмовляють чи пишуть російською, а тому, що вони не знають або не бажають використовувати українську. Друга причина – вважаю таких претендентів неуважними, оскільки вакансія подавалася українською. Хочеш працювати – будь уважним.

Ден Овчарук, підприємець (Львів):

- Долучився до спільноти, бо це актуальне питання. Цікавить сам процес, реакція підприємців. А також те, як змінюється бачення проблеми іншими.

В мене був і є простий принцип. Ми в Україні, тому у державних установах та офіційних подіях – українська мова. Особисті справи – хоч вигаданою. Попри особисте ставлення, раніше мовне право не захищав. Зараз прискіпливіше ставлюсь до того, як зі мною спілкуються у державних установах.

До слова, я російськомовний

До слова, я російськомовний. Вивчив українську на другому курсі. Тому я не так гостро сприймаю російську. Але після останніх подій звертаю увагу друзів та самих підприємців, що вартувало б користуватись українською.

Зараз от запускаю інтернет-магазин українською, хоча, з точки зору охоплення кількості клієнтів, виглядає затія не дуже перспективно. Багато людей звикло ведуть пошук в інтернеті російською, оскільки Рунет більш динамічний та інформативний.

Роксолана Швайка вихователь, психолог у дитсадку (Донецьк):

- Я долучилась до спільноти, бо мене дуже зацікавила ідея, яку вони пропагують. Гуртом відстоювати свої права, мабуть, краще та ефективніше.

набридло, коли всі люди рівні, але одні рівніші за інших

Мені набридла позиція, коли всі люди рівні, але одні рівніші за інших. Коли я звертаюсь до російськомовних громадян російською – це ввічливість, а коли хочу, щоб до мене звертались українською, то шовінізм і ксенофобія. Хоч більшість моїх російськомовних співгромадян обов’язково вивчають українську мову з 1989 року. Та й взагалі, якщо відверто, теж мені проблема. Я ніколи не вчила білоруську, а коли спілкуюсь з білорусами (я українською, вони – білоруською), то майже все зрозуміло, а тут якісь труднощі створюють.

Живу все життя в Донецьку. У нас два варіанти: або асиміляція, або відстоювати своїх прав. Я не самотня тут у своєму прагненні – нас ціла громада. Може, в Донецьку далеко ще не все гаразд, але ж тут також і не випалене поле, як деякі намагаються показати. Тільки недобросовісні політики хочуть представити Донеччину як монолітно байдужий до всього регіон.

Методологія. Як відстоюють право на рідну мову

Учасники руху «И так поймут!» зазвичай навіть не знайомі між собою, не проводять якихось координаційних зустрічей, а кампанії планують безпосередньо в інтернеті. Левову частку організаційної роботи веде Роман Матис.

– Координую дії громади я один, – каже він. – Якщо хтось хоче долучитися, щось дізнатись, то усі питання ставлять мені.

Справа в тому, що активісти стикалися з провокаціями – їх пробували дискредитувати в інформаційному просторі. Тому зараз дуже і дуже обережні.

- Схема, за якою ми працюємо, виглядає так, – розповідає Роман. – Ми ставимо собі завдання. Це робота щодо того чи іншого конкретного бренду. Пріоритет – це компанї, що виробляють багато контенту. Себто, інформаційної продукції про певні види товарів, про які можна багато писати. Це мають бути товари, які цікавлять безпосередньо кінцевого споживача: побутова техніка, аксесуари, предмети розкошу, прикраси чи авто.

Активісти звертають таку увагу на великі корпорації, бо саме вони формують правила гри на ринку. Люди домагаються, аби принаймні на рівні з російською комунікація велася й державною мовою. Це стосується сайтів та акаунтів фірм у соцмережах; ведення документації (у тому числі гарантній, інструкції, цінників тощо); програмного забезпечення приладів із відповідною мовою в інтерфесах і меню тощо.

Спочатку хтось із учасників звертається із листом до офісу компанії. Якщо його «футболять», то до листування долучаються інші небайдужі.

Окрім листування з керівництвом, учасники ведуть боротьбу у соціальних мережах на сторінках таких брендів. Якщо й це не допомагає, пишуть у центральний офіс, хай він хоч у Китаї розташований. У крайньому випадку злісним українофобам оголошують бойкот, організовують антирекламу і заносять їх у «Чорний список» (з ним можна ознайомитися на сторінці спільноти у Facebook).

Зазвичай це буває у тих випадках, коли на численні прохання українізувати ресурс або ніхто не реагує, або реакція нахабна і зневажлива. Учасники руху запевняють, що намагаються бути максимально ввічливими і коректними. Якщо фірма йде на зустріч, то її заносять у «Список фірм, що поважають україномовного споживача». Цим списком користуються при покупках і пропонують його іншим.

Навіть негативний результат може приносити добрі плоди. Інтернет-магазин Rozetka відмовився від задоволення потреб україномовного споживача. Через декілька місяців їх основний конкурент – Deshevshe, – оновлює сайт.

Роман Матис про Розетку

Ресурс двомовний, але українська стає стартовою. І загалом україномовні послуги стають якіснішими, ретельніше прописаними, бо раніше працювали так-сяк.

Показовим щодо мовного питання Роман Матис називає підхід київського автодилера Fiat – «Італавто». Фірма вела комунікацію у Facebook виключно російською. Після спілкування з учасниками спільноти «И так поймут!» автодилер російськомовну сторінку просто закрив і почав роботу з чистого аркуша, вже комунікуючи українською мовою. До всього, «Італавто» роблять це настільки якісно, що кількість прихильників сторінки постійно зростає.

– Свого часу, коли вони змінили комунікацію, то активісти не могли натішитися, читаючи їхні нові записи. Зараз мають вдвічі більше вподобань від користувачів, ніж на попередній, російськомовній версії, – розповідає Роман.

Але «Італавто» – це лише із дилерів Fiat. Основний представник цього бренду в Україні фізично розташований в Одесі і україномовним споживачем вперто нехтує.

З аеропортом «Бориспіль» результату вдалося досягти швидко, «малою кров’ю» – участь в акції брала невелика група активістів. Сайт аеропорту був україномовним, а от сторінка у Facebook велася російською. Учасники руху просто почали звертатися до менеджерів сторінки. Переконали провести опитування, якою мовою вести комунікацію у соціальній мережі.

За результатами цього опитування аеропорт «Бориспіль» у Facebook перейшов на українську. Так само лише одного звернення було достатньо, аби на українську перейшли Toyota і Lexus. Тут уже прислухалися до аргументів на користь державної мови офіційні представники брендів в Україні.

Поступово спільнота з онлайну переходить в «реал». Одни з активних учасників руху “И так поймут!”, старший викладач ЛНУ Святослав Літинський подав позов до компанії Самсунг щодо відсутності на пральній машині маркування українською мовою, що є порушенням закону “Про засади державної мовної політики”.

Коли говорять про режим двомовності, то зазвичай мають на увазі: ви зобов’язані говорити російською

З відповіді Самсунг вбачається що вони не імпортують пральні машин з українським маркуванням (отже вся імпортована продукція, на думку позивача, ввозиться з порушенням законодавства). Крім того неправильне розуміння чи трактування маркування іноземною мовою може привести до виведення з ладу пристрою, втрати гарантійних зобов’язань, завдання матеріальної і навіть фізичної шкоди користувачу. Суд прийняв справу до розгляду наступне судове засідання відбудеться 25 березня.

- Коли говорять про режим двомовності, то зазвичай мають на увазі: ви зобов’язані говорити російською, – констатує Роман Матис. – Мене російськомовні друзі питають: навіщо ти цим займаєшся? Мовляв, у нас нема проблеми мови і це все в головах. Я тоді кажу: а яка вам до цього справа? Товари, оформлені російською, купити можете? Всю інформацію потрібну отримати? А я ні. Тому не треба мені розповідати, чим я не маю займатися. Про вас уже подбали. Тепер я прошу, щоб подбали й про мене.

Екс-президент Віктор Ющенко вважає, що справи проти екс-прем'єра і його колишньої соратниці Юлії Тимошенко – не політичні, а справедливі. Це випливає з його слів у інтерв'ю газеті "Коммерсант-Власть". (ВАРТО ПОЧИТАТИ)

"10 років тому найсправедливішим судом у світі, американським, за корупцію на 10 років саджають у в'язницю екс-прем'єра України Павла Лазаренка. За хабар від ЄЕСУ (якої керувала Тимошенко). Суд установив цей факт. У справі дано відповідне визначення по Тимошенко як по фігурантці. Сторона, яка отримала хабар, перебуває у в'язниці. Іншу сторону залишу без коментарів", - сказав Ющенко. 

"Гучна справа в Росії. Російській державі в цілому й Міноборони зокрема був завданий збиток майже в 0,5 млрд дол. За співпрацю з ЄЕСУ, президентом якої була Тимошенко, за рішенням самого справедливого російського суду за ґрати потрапили, здається, п'ять генералів. За те, що вони були корумповані тим джерелом, про яке ми говоримо", - додав він. Ющенко торкнувся й "газової справи".

"Тимошенко підписала гарантії на вибірку щорічно 42 млрд кубометрів газу в Росії. Якщо Україна не вибирає, то платить штраф – 360% ціни, що існує на момент дії угоди. Сьогодні в нас ціна 530 дол за тисячу кубометрів. Штрафи за три попередні роки становлять, здається, 12 млрд дол. Торік – до 17 млрд дол", - завив він. 

"Бюджет країни 30 млрд дол. Очевидно, що Україна ніколи не заплатить. Це наше банкрутство, це наша катастрофа! Тепер питання: це політичне переслідування Тимошенко, як ви вважаєте?", - сказав екс-президент. 

Ющенко додав, що "укласти угоду між "Нафтогазом" і "Газпромом", керуючись двома міжурядовими протоколами, можна в тому випадку, коли виписана директива уряду для підписання такої угоди на певних умовах". 

"Коли умови занесли в уряд, він їх відхилив. Але Тимошенко вже була в літаку. Дубина (екс-голова "Нафтогазу") сказав їй: я не підпишу. А вона витягла з дамської сумочки фіктивні директиви й сказала йому, що директиви є. Я не хочу давати вам відповідь. Приїдете в Москву й розберіться, політика це все чи це право, яке чіпляється за політику", - сказав екс-президент. 

Ющенко не вважає, що те, що Тимошенко і Юрій Луценко перебувають за ґратами, а він на свободі, свідчить про те, що він не небезпечний для влади, а вони – небезпечні. (Шизофренія, Фрунзе 103а. )

"Коли до влади формулюються претензії з приводу того, що вона – джерело корупції, це дуже часто називають політичним переслідуванням… Коли я був президентом, кого за штани візьмеш – це одразу політичне переслідування. Це було за часів Кучми, у мій час, є при Януковичу й буде при тому, хто прийде після нього", - вважає Ющенко.

Зазначимо, що народний депутат Геннадій Москаль назвав президента Ющенка моральним виродком, який на гроші Партії регіонів відбирає голоси в опозиційних партій.

"Сьогодні він (Ющенко) знову воскрес як політик. Лає Тимошенко, лає нас, лає "Свободу", лає усіх, кого тільки можна, з опозиційних партій. Тільки він один праведник. Це моральний виродок, що можна ще про цю людину сказати", - наголосив Москаль.