За відомістю наших джерел, ситуація з убивством міліціонерів під час затримання російських кілерів дещо відрізняється від офіційної. По-перше, операція ця була вельми каламутною спочатку. Група кілерів протягом як мінімум року виконувала замовлення одного з нинішніх тіньових керівників України. Не знаємо, як щодо замовлення на вбивство якихось вірмен в Ужгороді, швидше за все, це «деза», спеціально запущена Могильовим. У кілерів була в останній рік інша спеціалізація, а саме — акції залякування і вбивства тих бізнесменів, які не віддавали свій бізнес, пов'язаний з портовими перевезеннями.Офіційна міліцейська статистика ретельно приховує той факт, що за останній рік в Одесі і інших портових містах Україні сталося кілька вбивств і зникнень людей, пов'язаних з портовими перевезеннями. Господар громадян Росії вже не перший місяць проводить «консолідацію» цього бізнесу в своїх руках, втім, і не тільки цього. Замовлення на усунення кілерів, за нашою версією прийшло саме від їхнього господаря. Причина — група стала некерованою, почала бавитися «лівими» замовленнями і могла, у підсумку, принести дуже небажану додаткову популярність своєму господареві.Саме тому групу передбачалося брати тихо, з тим, щоб потім також тихо передати кілерів людям «господаря», які б за своєю давньою звичкою поховали їх де-небудь під дорожнім полотном. Кого саме напряг «господар» для вирішення цього питання — нам достеменно не відомо. За однією версією-Могильова, за іншою — начальника УМВС Одеської області. Безпосередній наказ на затримання віддав якийсь заступник начальника УМВС Одеси. І ось тут починається підстава. Старшим в цій операції був призначений командир роти «Беркута», цілком нормальний співробітник, який зараз з пораненням знаходиться в лікарні. Начальство передало йому інформацію про те, що з Миколаєва до Одеси на такому-то автомобілі буде їхати іноземець, який знаходиться в розшуку і якого необхідно затримати. Все. Не було сказано нічого ні про групу злочинців, ні про те, що вони є фахівцями з убивств. Мало того, на затримання групі не видали бронежилет і автоматичної зброї. У міліціонерів були тільки пістолети.Коли вказаний в орієнтуванні автомобіль був зупинений співробітником ДАІ, з автомобіля вийшов водій, нахилився щоб відкрити багажник і жбурнув під ноги міліціонерам гранату. Гранату він виніс із собою з салону автомобіля. Після цього двоє злочинців, що залишалися в автомобілі, опустили вікна і відкрили вогонь з автоматів по співробітниках міліції. Ті відстрілювалися з пістолетів, що малоефективно у відповідь на стрілянину з автоматичної зброї. Одному з міліціонерів практично відірвало ногу.Оцінювати дії співробітників міліції, мабуть, безглуздо, тому що вони були просто підставлені своїм керівництвом. Але, оцінювати, безумовно, необхідно діяльності міністра Могильова, який зараз відверто бреше з екранів, і намагається прикрити власний непрофесіоналізм і продажність розповідями про нестачу техніки і зброї в МВС. Зброї, мабуть, все-таки вистачає, якщо нею, наприклад, у Харкові, менти успішно приторговували. Техніки, згадуючи історію з могильовським «кадилаком» — теж у надлишку.

  А ось чому співробітники міліції були відправлені на затримання особливо небезпечних, озброєних злочинців (про що було відомо міліцейському начальству) без автоматичної зброї і навіть без бронежилетів — відповісти потрібно Могильову та одеському керівництву МВС. Тому що, в даному випадку, мова йде або про зраду інтересів служби або про злочинну недбалість, що спричинила тяжкі наслідки. Зрозуміло, що жоден з міліцейських генералів після цієї трагедії не застрелиться, але може бути, їм в цьому допоможуть товариші загиблих міліціонерів?

За матеріалами ОРД

 

Джерело:Політклуб

Справжню бійню влаштували співробітники міліції в центрі села Михайлівка Миколаївської області.«Правоохоронці» під'їхали на двох машинах і відразу почали бити всіх хлопців підряд. Від їхніх рук постраждали семеро, двоє з них лежать в лікарні.Пізно ввечері міліціянти зайшли у генделик випити і почали чіплятися до жінок, через що виник скандал і почалася кривава бійня.Після цих розбірок у лікарні опинилося семеро селян, з них двоє зараз лежать у хірургічному відділенні з переломами та струсом мозку.Всіх трьох дільничних звільнили з органів внутрішніх справ за порушення дисципліни – без пільг, пенсії та можливості поновитися на службі.

 

 

Джерело:  politclub.org

Вранці 2 січня 1944 року село Гумниська Теребовлянського району на Тернопільщині оточив загін СС. Почалася облава. Німецькі солдати виламували двері, обшукували хати, зазирали в погреби. Ловили всіх чоловіків призовного віку і в чому були тягнули до місцевої школи. Зібраним оголосили, що напередодні гумничанський загін УПА в перестрілці убив німецького офіцера. Якщо за десять хвилин винних не буде видано, почнуться розстріли. Селяни понуро мовчали. В зазначений час — і ні секундою пізніше — солдати почали хапати по чотири чоловіки й виводити надвір. Під стіною школи в селян стріляли з кулемета. Всього було вбито сорок два чоловіки. Це була типова історія в часи Другої світової війни. Вона згадалася в наш час — після подій у селі Семиполки Київської області.

У ніч із 3 на 4 вересня в Семиполках прозвучав постріл. Як з’ясували селяни уже вранці — від нього помер майор міліції Микола Симоненко — начальник Калитянського (сусіднє селище) відділу МВС. Близько третьої години ночі несподіваний гість заявився на сільську дискотеку. Як заявить одразу після інциденту міліція — по роботі. У свідків із селян — інше пояснення, про що згодом. Між майором і місцевим мешканцем Віталієм Запорожцем виник конфлікт. Після сутички Запорожець збігав додому, повернувся з мис­ливсь­кою рушницею і вистрелив у живіт міліціонеру. Понад годину той спливав кров’ю — від чого й помер. Ніхто не викликав ні «швидку», ні міліцію. Запорожець покинув зброю і зник. Зараз на місці трагедії — чорна пляма на асфальті, чарка, хліб і два букети — один з міліцейськими ліліями, а інший — із чорнобривців, видертих із сусідньої клумби.

 

Найцікавіше почалося наступного ранку. На трасі Київ — Чернігів, яка проходить через село, зупинився цілий десант — близько десяти автобусів міліцейського спецназу. З них вискочило понад дві сотні озброєних чоловіків, які почали прочісувати село. Вривалися на подвір’я, хапали молодих людей і забирали — часто в самих шкарпетках. «Я там був на дискотеці, але самого проісшествія не бачив, — розповідає мешканець Семи­полків Анатолій Козелецький. — Вранці увірвалися, зв’язали, як злочинця. Штани успів натягнути, але був тільки в носках». Майже двадцять молодих людей під конвоєм доставили у Броварський міськвідділ міліції, де, «як свідків», «допитували». «Били трохи. Було чуть-чуть і фізично. Но в основному морально тиснули», — каже Козелець­кий. Вимагали свідчень проти Віталія Запорож­ця і відповіді на запитання — де він. Майже як у історії з Другої світової війни. Дарма Козелецький казав, що уявлення не має, де Запорожець. Людей тримали у відділку майже дві доби. В селі розповідають, що частину хлопців вивезли в ліс, ближче до кар’єру і, погрожуючи зброєю, вимагали зізнатися, де ховається підозрюваний. Утім, синців на тілі ні в кого нема — на що радо звертає увагу Київська обласна міліція.

Колишній дільничний міліціонер Семиполок, нині підполковник у відставці Григорій Цирь, каже, що раніше таку ситуацію годі собі було уявити. Хвалиться — міліцію поважали, хоча фізичного насильства навіть до підозрюваних він не застосовував. Цього разу Григорій Цирь і його син, який добре знав підозрюваного Запорожця, переконалися, що методи змінилися. Колишній дільничний розповідає: «Ми картоплю копали на городі. Син підходить до мене і каже — міліція дзвонить. Я беру трубку. Кажуть — під’їжджайте до дискотеки. Я питаю, чому й навіщо. А мені — «куда скажем, туда і під’їдеш». Нас повезли у Бровари, у міськвідділ. Приїхали ми туди, там уже рєшотки впереді, вони — вперед, молоді, а я, уже старий, задишка, відстав. Заходжу — дивлюся, чоловік шість-сім окружили сина і вже там щось... Я їм — що за беззаконіє, я підполковник міліції як не як. А потім син мені говорить, що вже встигли його вдарити і сказали — ми зараз тебе в поле вивезем, і тебе ніхто не найде. Говори, де він. Руки-ноги переламаємо інакше. Оце такий психологічний тиск на дитину».

У будинку Запорожців виламали двері, влаштували рейвах; як каже мати підозрюваного Наталія Запорожець, викрали гроші. «В хаті був безлад, двері збиті по верхній планці, нас — голову сільради, сусідку як поняту і мене як депутата сільради — запросили на виїмку документів. Знайшли патрони, патронташ, футляр від рушниці і документи на зброю, — каже депутат сільської ради Людмила Мовчан. — …В хаті на той момент нікого не було, — продовжує вона. — Мати підозрюваного, Наталія Запорожець, у цей час так само була на допитах. Враження від них у неї залишилися далеко не найприємніші: «Давай мене по всіх кабінетах водить, і всі матами: „Да ти алкоголічка, да в тебе морда синя, да ти подивись, як ти одіта, ти ж під заборами валялася. А, дак ти чого його не женила до 34 років? Бо ти з ним спиш!“

Після похорону загиблого міліціонера, як кажуть у селі, його колеги прийшли до хати Запо­рожців. Наталя Запорожець розповідає, що їй погрожували: «А тоді каже: ти як не приведеш нам його живого… А я їм впала навколінці: «Клянуся, що я його не бачила! Я його як бачила біля ресторану, більше його не бачила!» — «…Так як ти його приведеш живого, то буде 15 років, а як ні — то ми будемо його стрілять на куски, і тебе розстріляємо».

Обласна міліція цілком виправдовує своїх підлеглих із Броварського району. Мовляв, якби у вівторок, шостого вересня, Запорожця не знайшли — міліцейська облава виглядала б на квіточки. Проти села збиралися застосувати цілу армію! «Озброєний небезпечний злочинець знаходиться в населеному пункті. Він становить небезпеку? — до рішення суду робить висновки керівник прес-служби головного управління МВС у Київській області Микола Жукович. — Працівники міліції — вони зробили обшуки, зробили засідки скрізь. Питання — скільки чоловік треба, п’ять, десять? Ми хотіли піднімать війська, внутрішні війська, і залучать для того, щоб прочесати територію. Але оскільки у вівторок він був знайдений, то вже не було потреби».

Викликають сумніви твердження міліції, що Віталій Запорожець був озброєний. Рушницю, з якої стріляв у майора Симоненка, він кинув одразу біля місця події. Микола Жукович стверджує, що в затриманого буцімто був ще наган, якого Запорожець начебто десь викопав під час розкопок. Такі дані міліція отримала під час допитів свідків. У те, що наган взагалі існує, віриться з трудом, беручи до уваги спосіб збирання свідчень. Якщо Запорожець справді викопав із землі якусь стару зброю, то навряд чи вона була боєздатною.

Запорожця затримали у вівторок. Як каже Жукович, одразу повезли на судмедекспертизу. І не виявили в нього жодних ушкоджень, крім… вивиху руки. Адвокат підозрюваного говорить про поламані ребра і ключицю. Свідки розповідають, що тієї ночі в ресторані Запорожець сидів зі своєю компанією. Коли раптом з’явився майор Симо­ненко. Учасник дискотеки, сімнадцятилітній Олексій саме тоді зателефонував матері і сказав тільки три слова: «Тут диявол прийшов». Хлопець, згадуючи події тієї ночі, досі тремтить: «Я бачив, як міліціонер Симоненко, чи як його, мого однокласника Риндича побив, потім бачив, як він на другому поверсі отак за горло вхопив — не знаю, як його звати, Кабан — кличка. Він був зовсім у неадекваті. До дівчат ліз».

Люди розповідають, що Віталій Запорожець, який мав давні конфліктні стосунки з майо­ром Симоненком, зробив тому зауваження. За словами людей, міліціонер накинувся на Віталія і сильно того побив. Тоді молодий чоловік побіг додому й повернувся з рушницею. Після короткої словесної перепалки вистрелив. Сорок хвилин Симоненко пролежав на землі з тяжким пораненням. Ніхто не надав йому допомоги і не викликав ані міліцію, ані швидку. Можливо, тому, що в Семиполках покійного майора не дуже любили. Офіціантки придорожніх кафе розказують різні історії про те, як той міг накинутися на когось і, користуючись перевагою у фізичній силі, побити. Натомість запального Віталія Запорожця багато селян готові захищати, зокрема сільська вчителька Тетяна Телендій: «Ми його не оправдуєм, він винен, але прохання до всіх — міліції і прокуратури, влади, все-таки об’єктивно розібратися. Не може людина просто так піти додому, взяти зброю і стріляти. Те, що ця людина… Про покійних або добре, або нічого — але те, що ця людина була не зовсім порядна, всі знають. Не можна робити, що один — нєгодяй, а інший — білий. Це ж треба було людину так допекти, щоб вона за рушницю взялася! Хай суд скаже. Чому до суду людей залякують, б’ють? От Черненка, чоловічину, який виступав, — його ж побили потім. Включаєм потім телевізор, а там — «при виконанні обов’язку». Якого обов’язку? Бачити міліцію і панічно тікати? При якому виконанні обов’язку людина загинула?..». Зараз селяни збирають гроші на адвоката для Запорожця. Наразі Віталій перебуває у слідчому ізоляторі. Триває слідство.

У справу втрутилися преса і народні депутати України. Після цього про події в Семиполках стало відомо в Міністерстві внутрішніх справ. Із МВС у Семиполки виїхали слідчі внутрішньої безпеки. Спілкувалися з матір’ю затриманого, обіцяли розібратися у справі й справедливо оцінити дії міліції після загибелі їхнього колеги.

На суботу сімнадцятого вересня у клубі Семиполок заплановано зустріч селян із представниками Київської обласної міліції.

Ще один нюанс. Люди, котрі кажуть, що їх били під час допитів і затримали на 40 годин, навіть не планують подавати якихось заяв. Одні бояться можливої помсти. Окремі навіть не усвідомлюють, що їхні права було грубо порушено. А частина просто не вірить у те, що заявами можна чогось добитися. «Чому ж ніхто ніколи не звертався в прокуратуру, якщо покійний був таким поганим?» — риторично запитує речник Київської обласної міліції.

 

 

ZN,UA

У кулуарах Верховної Ради ТСН вирішила дізнатися, чи є в жадібності щось хороше, і чи притаманна ця риса характеру заможним українцям.

У звичайний робочий день Верховної ради ТСН просила гроші в народних депутатів. Однак собливою щедрістю обранці не відзначилися, і п'ять гривень на доброчинність дали не всі.

Звичайний день, звичайне засідання Верховної ради. Питання до депутатів незвичайне - прохання дати 5 гривень. Перевірка, чи треба бути щедрим, щоби сюди пробитися.

До першої категорії депутатів - суперщедрих - потрапив один Євген Суслов. Він увесь у батька, який утримує дитячий будинок і офіційно всиновив двадцять одну дитину."5 гривень – можна. Якщо на добрі справи - з задоволенням. Якщо на добрі справи - тримайте всі", - сказав Суслов.

Наступна категорія - довірливі й раді допомогти, навіть не цікавлячись, на що підуть гроші. Третя - за раціональні вкладення - гроші дають, але хочуть знати, на які добрі справи вони підуть.

Четверту категорію мама ділитися не навчила. Водночас хтось упевнений у своїй щедрості, утім грошей не дає.

Остання категорія - жінки, які розвіяли всі міфи, що від природи скупіші сильної статі. Вони, зокрема, пишуть законопроекти, які б змусили багатих ділитися хочаб двома відсотками доходів. Щоправда, колеги не підтримали.

Відтак, за годину часу у Верховній раді назбирали шістсот дев’яносто чотири гривні, які відійшли школі для дітей із вадами мовлення. У школі нещодавно якраз вкрали коробку, де вчителі збирали пожертви на нові іграшки дітям.

Від блогера    Зате наші політики значно більше витрачають на власні забаганки.

http://blog.i.ua/community/3252/802500/

Люблю казки. Особливо, Шагразадині.

2011 року у  Теронопільському видавництві "Богдан" 

вийшов томик нових перекладів

Валерія Рибалкіна "Тисячі й однієї ночі".

http://www.bohdan-books.com/catalog/book_159_3372/

Рекомендую почитати, переклад відтворює специфіку

 арабського віршування та римованої прози.

Крім того, у книзі можна знайти казки, що раніше

не перекладалися українською.

Ось фрагмент:

http://www.bohdan-books.com/userfiles/file/books/lib_file_1805138467.pdf

Чрезвычайное происшествие произошло в ночь с 29 на 30 сентября в Одесской области. В результате перестрелки погибли двое милиционеров, еще четверо получили ранения.

Как сообщили в ОСО МВД Украины, личность одного из участников перестрелки с милиционерами достоверно известна – им оказался уроженец РФ Аслан Дикаев, 1982 года рождения, который разыскивается за убийство.Работники уголовного розыска получили оперативную информацию о том, что Дикаев, который является гражданином Российской Федерации, нелегально проживает в Одессе, и совершает заказные убийства. Это милиционеры выяснили, занимаясь раскрытием двойного убийства, которое было совершено 29 июня этого года в селе Баранинцы, Закарпатской области. Там были застрелены двое мужчин.Оперативники установили автомобиль, на котором передвигался Дикаев. Его черный ВАЗ 2110 был замечен недалеко от Одессы. На посту ГАИ возле села Кошары машину остановил инспектор ДПС. За рулем находился Дикаев. Он передал документы и вышел из автомобиля, чтобы открыть багажник. В этот момент сотрудники спецподразделения «Беркут» начали операцию по задержанию. Дикаев бросил в их сторону две гранаты, и начал стрелять из пистолета ТТ, а пассажир, находившийся на переднем сиденье, открыл огонь из автомата Калашникова. Один из бойцов «Беркута» выстрелом ранил автоматчика. Но третий из преступников успел затянуть раненого обратно в машину, и они скрылись.В результате перестрелки четверо милиционеров ранены. Двое погибли. Это двадцатиоднолетний Виктор Коженко, сотрудник «Беркута», и сорокалетний работник ГАИ Александр Розмарица.Все сотрудники милиции ориентированы на розыск автомобиля ВАЗ 2110, черного цвета, госномер ВЕ 6181 АР, в котором во время происшествия было как минимум трое мужчин.

Комментарии

Михайло Сергійович Грушевський (нар. 17 (29) вересня 1866, м. Холм, нині Польща — † 25 листопада 1934, м. Кисловодськ, РРФСР) — професор історії, організатор української науки, політичний діяч і публіцист, голова Центральної Ради (1917—1918), академік, автор понад 2000 наукових праць.
Біографія
 Походження
Михайло Грушевський, 1895. Батько — Грушевський Сергій Федорович. Уродженець Холму, Михайло Грушевський виріс на Кавказі — спочатку в Ставрополі, а потім у Владикавказі. Проте Сестринівка стала його духовною батьківщиною: тут народилася та виросла його мати Глафіра Захарівна і 17-річною вийшла заміж за професора Київської духовної семінарії 30-річного Сергія Грушевського; у Сестринівці провів своє життя батько Глафіри — місцевий священик Захарій Опоков.
Дід Михайла Грушевського, який благословив онука на навчання у Києві в університеті Святого Володимира, був за життя нагороджений двома орденами Святої Анни, бронзовим хрестом, орденом святого рівноапостольського Володимира, — і йому було подаровано дворянство. Саме дід навчався у Тифліській гімназії і в Київському університеті на історико-філологічному факультеті.
 Університети
В університеті Михайло Грушевський працював під керівництвом Володимира Антоновича. Уже на третьому курсі Грушевський пише наукову роботу «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века», яку 1890 було удостоєно золотої медалі.
1890—1894 — професорський стипендіат Університету Св. Володимира. У травні 1894 захистив магістерську дисертацію «Барское староство. Исторические очерки».
1894—1914 — професор Львівського університету, голова НТШ, головний редактор «Літературно-Наукового Вісника». Засновник і голова Українського Наукового Товариства.
На початку першої світової війни Грушевський приїхав до Києва. Влада була вороже настроєна до вченого — засилає його до Симбірська як українського сепаратиста і «мазепинця». Волю принесла Лютнева революція в Петрограді.
4 березня 1917 в Києві утворюється Українська Центральна Рада, головою якої заочно обрано Михайла Грушевського. Викликаний телеграмою, 12 березня він повертається з Москви до Києва.
 Центральній Раді
Центральна Рада діяла протягом 14 місяців. Першим Універсалом було проголошено автономію України в складі Російської федеративної республіки. Третім Універсалом Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку, а 22 січня 1918 Четвертим Універсалом — повну політичну незалежність України від Росії.
29 квітня 1918 в Києві вже відбувся державний переворот і влада перейшла до рук гетьмана Павла Скоропадського.
Після падіння Центральної Ради Грушевський деякий час (у лютому — березні 1919 року) перебував у Кам'янці-Подільському, де редагував газету «Голос Поділля», пізніше — у Празі, Відні, Женеві.
 Грушевський — академік
Меморіальна дошка на будику на вул. Володимирській де був ВУАН
1923 року був обраний академіком ВУАН. У березні 1924 року із сім'єю приїхав до Києва. Працював професором історії в Київському державному університеті. Був обраний академіком Всеукраїнської академії наук, керівником історико-філологічного відділу. Очолював археографічну комісію ВУАН, метою існування якої було створення наукового опису видань, надрукованих на території етнографічної України в XVI—XVIII століттях. При цій комісії у зв'язку з 350-річчям друкованої справи в Україні був створений комітет, секретарем якого був призначений В. Барвінок.Через шість років його обрали дійсним членом Академії наук СРСР. У 1924—1931 роках очолював історичні установи ВУАН.
 У Москві
Від 1931 року змушений був жити в Москві. У січні 1934 року Володимир Затонський виступив на сесії ВУАН, зробивши основний акцент на критиці академіка Грушевського. Близькість до російських кадетів, орієнтація на німецький імперіалізм у боротьбі з «навалою більшовизму», звинувачення у дворушництві, сумнівність наукової порядності — далеко не повний перелік «гріхів», які посипалися на вченого.
Могила Грушевського на Байковому цвинтарі
Наприкінці 1934 року Грушевський відпочивав у одному з кисловодських санаторіїв і несподівано захворів на карбункул. Втрутилися хірурги. Однак хвороба тільки посилилася, оскільки лікування було некваліфіковане. Грушевський помер 25 листопада.
Наступного дня газета «Вісті» від Ради Народних Комісарів УСРР вмістила повідомлення про смерть. У постанові Раднаркому зазначалося: «Зважаючи на особливі наукові заслуги перед Радянською Соціалістичною Республікою академіка Грушевського М. С., Рада Народних Комісарів УСРР постановила: Поховати академіка Грушевського М. С. в столиці України — Києві. Похорон взяти на рахунок держави. Для організації похорону утворити урядову комісію в такому складі: тт. Порайко (голова), Богомолець, Палладін, Корчак-Чепурківський. Призначити сім'ї академіка Грушевського М. С. персональну пенсію 500 крб. на місяць».)
Похований на Байковому кладовищі Києва (ділянка №6, біля Вознесенської церкви). Автори пам'ятника скульптор І. В. Макогон і архітектор В. Г. Кричевський.

 Міф про президентство
У спадок від української зарубіжної історіографії сучасній українській спільноті дістався міф про Грушевського — президента УНР, запроваджений Дмитром Дорошенком[2]. Міф прижився в публіцистиці й у науковій літературі.
У середині 1990-х, коли стало зрозуміло, що документи Української Центральної Ради не підтверджують цей факт, міф почав руйнуватися. Зокрема, у виданій до 130-річчя від дня народження Грушевського хроніці його життя, в передмові та переліку подій 29 квітня 1918 дані про обрання Грушевського президентом не наводяться. Серйозний удар по міфу завдано і на державному рівні. Ні на стелі біля зведеного 1999 пам'ятника Грушевському, ні в промові Президента України при його відкритті про «першопрезидентство» Грушевського не йшлося.
З погляду формального, юридичного, а відтак і наукового, Грушевський не був президентом Української Народної Республіки. Такої посади в УНР не існувало, не передбачала її й ухвалена в останній день функціонування Центральної Ради Конституція. Невідомий жодний акт, учинений Грушевським як президентом УНР.
Водночас кваліфікація Грушевського «президент Ради» була тоді досить поширеною, особливо в газетних публікаціях. Це ймовірно пов'язане з тим, що ще одне значення слова президент — голова (рос. председатель). Зокрема Грушевський послуговувався візиткою, де був напис французькою мовою «President du Parlament D'Ukraine» (президент парламенту України — тодішній відповідник сучасного Голови Верховної Ради України), а також пізніше підписувався «бувший президент Української Центральної Ради». В протоколах засідань Ради він називався українським словом «голова». Таким чином Грушевський був не головою УНР, а головою Центральної Ради УНР.
За доби Центральної Ради Грушевський був вищою посадовою особою УНР, якщо й не харизматичним, то найавторитетнішим лідером українства. За влучним висловом М. Ковалевського, він виконував «верховну функцію репрезентанта держави». Можливо, саме це дало підстави А. Жуковському назвати Грушевського «першим некоронованим президентом української держави».
Найповніший реєстр усіх, хто титулував його президентом, склав історик Павло Усенко у праці «Чи був Михайло Грушевський президентом України?». Однак старий міф і далі живе. Тільки у вересні-жовтні 2004 чимало друкованих і електронних ЗМІ знову розтиражували «президентство» Грушевського.
Після обрання у липні 1994 р. Президентом України Л.Д.Кучми його Адміністрація на чолі з Д.В.Табачником почала активно використовувати міф про президентство М.Грушевського з метою знизити значення опонента Кучми Л.М.Кравчука, як першого Президента України. Зокрема, в будинку Адміністрації Президента було встановлено погруддя М.Грушевського, а в 1998 р. було відкрито пам'ятник йому в Києві. Після того, як Л.М.Кравчук досяг політичного компромісу з Л.Д.Кучмою, а Д.Табачник втратив політичну вагу, роздування міфу про президентство Грушевського поступово припинилося.
 Вшанування пам'яті
Пам'ятники і барельєфи
Пам'ятник Грушевському у Києві
Пам'ятник Грушевському у Луцьку
У Києві, Луцьку , Барі та Львові споруджено пам'ятники Михайлу Грушевському. Також невеликий постамент був зведений у місті Козятин на Вінничині.
У двоповерховому будинку в Києві по вулиці Володимирській, 35 у 1927—1930 роках працював Михайло Грушевський, про що свідчить барельєф, встановлений на фасаді. Зараз у цьому будинку міститься громадська приймальня Служби безпеки України.
Михайлові Грушевському відкрито меморіальні дошки у Відні, Празі, Варшаві, Холмі (нині Польща), Тбілісі, Казані, Москві.[3]
Зображення на грошових знаках
Портрет Михайла Грушевського зображено на банкноті номіналом 50 гривень та на пам'ятних монетах 1996 та 2006 років.
Об'єкти, названі іменем Грушевського
Ім'я Михайла Грушевського носить багато вулиць, проспектів та площ в Україні. Зокрема, на вулиці Грушевського в Києві розташовані будівлі Верховної Ради та Кабінету Міністрів України. Є проспект Грушевського в Кам'янці-Подільському та Луцьку , вулиця Грушевського в Хмельницькому, Одесі, Львові, Чернівцях, на якій розташоване, зокрема, приміщення ОДА. Докладніше див. Вулиця Грушевського. Також імя Грушевського присвоєно Барському гуманітарно-педагогічному коледжу. До 130-річчя Грушевського перевидано монографію "Барське староство", яка була його магістерською дисертацією.
Музей Михайла Грушевського
Пам'ятна монета НБУ 1996 року
Пам'ятна монета НБУ 2007 року

Михайло Грушевський писав у «Споминах»:
«Я любив Сестринівку незвичайно, страшенно мріяв про неї і линув душею до неї цілими десятиліттями мого життя. То це було тому, що, як-не-як, був властиво одинокий пункт, де я міг зв'язуватися з українською стихією, дотикатися до української природи, до її культури… Я кохався у тому селі, що наверх мало усі українські прикмети: чепурненькі хатки, солом'яні стріхи, садки, городи, перелази, зарослі вербами береги…»
На 140-річчя Грушевського відродилося його ім'я і в селі Сестринівці (Козятинський район, Вінницька область) — на матеріалах шкільного музею відкрито новозбудований музей Михайла Грушевського. Первинна споруда — хата діда, пам'ятка історії, не збереглася — розсипалася за останні роки.
У часи незалежності відкрито музеї Грушевського у Львові, в Івано-Франківській області, в Києві. Відтворений будинок невеликий — 6х9 метрів (оригінальний будинок мав розміри 12х17). Там розмістилося багато унікальних речей, серед яких є метрична книга місцевої церкви, де записана Глафіра Захарівна: її хрестини та вінчання.
Праці
    Грушевський Михайло. Про старі часи на Україні: Коротка історія (для першого початку).
    Історія української літератури
    Історія України-Руси
    Ілюстрована Історія України
    Художні твори на сайті ukrlit.org
    Праці Грушевського на аудіобібліотеці litplayer
    На порозі нової України

 Повне зібрання творів
Повне зібрання творів М. Грушевського – найповніше 50-томне видання творчої спадщини видатного вченого і громадського діяча (всі опубліковані й неопубліковані твори, його епістолярна, мемуарна спадщина й архів).
Кожний окремий том упорядковують фахівці з інститутів археографії, археології, історії України, літератури, співробітники архівних установ і музеїв Львова та Києва.
У першому томі кожної серії вміщена вступна стаття, яка досліджує окремий напрям діяльності вченого. Закінчуються томи коментарем, примітками і покажчиками.
Том 1: Суспільно-політичні твори (1894 – 1907). — Київ, 2002. — 529 с. (Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України). ISBN 966-603-223-6; 966-603-224-4 (т. 1).
Цим томом започатковується видання творів видатного історика і громадсько-політичного діяча Михайла Грушевського (1866–1934). У першому томі вміщено статті історіософського характеру, які визначали напрям і діяльність національно-визвольного руху наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., а також публіцистику вченого 1894-1907 років, що друкувалися переважно в журналі “Літературно-науковий вісник”.
    * * * *
Том 2: Суспільно-політичні твори (1907 – 1914). — Київ, 2005. — 704 с. ISBN 966-603-223-6; 966-603-000-0 (т. 2).
Другий том є продовженням серії “Суспільно-політичні твори” 50-томного зібрання праць М. С. Грушевського. У ньому вміщені публіцистичні статті вченого, що друкувалися у 1907-1914 рр. у журналі “Літературно-науковий вісник”.
    * * * *
Том 3: Суспільно-політичні твори (1907 – березень 1917). — Київ, 2005. — 792 с. ISBN 966-603-223-6; 966-603-453-0 (т. 3).
Третій том серії “Суспільно-політичні твори” 50-томного зібрання праць М. С. Грушевського хронологічно пов’язаний з попереднім томом. У ньому вміщені статті історика, друковані в періодичних виданнях від 1907 р. до початку Української революції (березень 1917 р.). Сюди увійшли публікації з “Ради”, “Діла”, “Села”, “Засіву”, “Украинской жизни” та ін., а також низка маловідомих публіцистичних праць, виявлених під час упорядкування тому.
    * * * *
Том 4. Книга 1: Суспільно-політичні твори (доба Української Центральної Ради, березень 1917 – квітень 1918). — Київ, 2007. — 432 с. ISBN 978-966-603-223-5; 978-966-603-499-4 (т. 4, кн. І).
Перша книга четвертого тому 50-томного зібрання праць М. С. Грушевського продовжує серію суспільно-політичних творів і вміщує публіцистичний доробок видатного історика й державного діяча доби Української Центральної Ради. Статті, промови та звернення М. С. Грушевського, видруковані на сторінках періодичних видань упродовж березня 1917 р. — квітня 1918 р., а також ширші праці, що вийшли окремими брошурами, стали вагомим внеском у розробку концепції Української революції та залишилися важливим джерелом для вивчення й осмислення бурхливих поточних подій зазначеного історичного періоду.
    * * * *
Том 5: Історичні студії та розвідки (1888 – 1896). — Київ, 2003. — 592 с. ISBN 966-603-223-6; 966-603-276-7 (т. 5).
П’ятий том зібрання праць М. С. Грушевського у 50-ти томах розпочинає нову серію “Історичні студії та розвідки”. У ньому вміщені статті, джерелознавчі розвідки та науково-інформаційні публікації, які друкувалися в журналах “Киевская старина”, “Чтения ИОНЛ”, “Правді”, “Записках НТШ” протягом 1888-1896 рр.
    * * * *
Том 6: Історичні студії та розвідки (1895 – 1900). — Київ, 2004. — 696 с. ISBN 966-603-223-6; 966-603-367-4 (т. 6).
Шостий том зібрання праць М. С. Грушевського є другим томом серії “Історичні студії та розвідки” і охоплює період 1895–1900 рр. У ньому вміщені публікації документів, джерелознавчі розвідки і передмови, історичні статті та науково-інформаційні матеріали.
    * * * *
Том 7: Історичні студії та розвідки (1900 – 1906). — Київ, 2005. — 792 с. ISBN 966-603-223-6; 966-603-439-5 (т. 7).
Сьомий том зібрання праць М. С. Грушевського продовжує серію “Історичні студії та розвідки” і охоплює період 1900—1906 рр. У ньому вміщені археографічні публікації, передмови, історичні статті, огляди, рецензії та некрологи пам’яті видатних постатей того часу.
    * * * *
Том 8: Історичні студії та розвідки (1906 – 1916). — Київ, 2007. — 776 с. ISBN 978-966-603-223-5; 978-966-603-484-0 (т. 8).
Восьмий том зібрання праць М. С. Грушевського продовжує серію “Історичні студії та розвідки” і охоплює період 1906—1916 рр. У томі вміщені численні історичні статті, огляди, рецензії, археографічні передмови та публікації вченого, некрологи й посмертні згадки про істориків, суспільних діячів — сучасників Грушевського.
    * * * *
Том 9: Історичні студії та розвідки (1917 – 1923). — Київ, 2009. — 592 с. ISBN 978-966-603-223-5; 978-966-603-628-8 (т. 9).
Дев’ятий том зібрання праць М. С. Грушевського продовжує серію “Історичні студії та розвідки” і охоплює період 1917—1923 рр., а також містить додатки за роки 1908-1916. У томі вміщені історичні статті, огляди, науково-популярні праці вченого.
    * * * *
Том 11: Літературно-критичні праці (1883 – 1931), “По світу”. — Київ, 2008. — 784 с. ISBN 978-966-603-223-5; 978-966-603-568-7 (т. 11)
Одинадцятий том зібрання праць М. С. Грушевського у 50-ти томах відкриває серію “Літературно-критичні та художні твори”, до якої увійшли статті, виступи, передмови та рецензії Грушевського на літературні теми. Тексти, написані упродовж 1883—1931 рр., окреслюють читачеві позицію вченого щодо цілої низки літературних явищ і постатей кінця ХІХ—початку ХХ ст., визначають його роль у тогочасному літературному процесі. Також у томі опубліковане культурологічне есе “По світу”, в основу якого покладені враження від подорожей найвизначнішими містами Італії.
    * * * *
Том 14: Рецензії та огляди (1888 – 1897). — Київ, 2008. — 432 с. ISBN 978-966-603-223-5; 978-966-603-592-2 (т. 14)
Чотирнадцятий том розпочинає нову серію повного зібрання творів М.С.Грушевського в 50 т. — “Рецензії та огляди”. Видатний історик написав упродовж свого життя близько 700 рецензій, оглядів, бібліографічних заміток на історичну тематику, фактично започаткувавши українську рецензійну школу. Його публікації в цьому науковому жанрі є вагомим внеском в українську історіографію.