Тезісно Україна виглядає наступним чином.

1. Кремль тисне на нинішню владу України задля більшого впливу у регіоні. Влада Віктора Януковича чинить опір намаганням Москви відібрати ГТС і т. і.

2. Лідер опозиції Юлія Тимошенко продовжує перебувати за ґратами. Ряд політиків та аналітиків називають її прокремлівським політиком.

3. Днями Президент Росії Віктор Медведєв оголосив, що наступним Президентом Росії має бути Володимир Путін. Деякі політологи прогнозують посилення тиску на українську владу і, зокрема, на Віктора Януковича.

У нинішніх умовах відпустити Ю.Тимошенко означає послабити владу В.Януковича і автоматично посилити владу Кремля в Україні – її політична сила зможе вести повноцінну передвиборчу опозиційну кампанію, а Москва продовжуватиме вести свій тиск.

Критичної точки громадських протестів в Україні немає. А це означає, що при владі залишатимуться ще всі ті, хто при ній зараз. Країни Євросоюзу не роблять реальної політики по відношенню до України, обмежовуючись поодинокими заявами.

Тож, слід очікувати послабленої влади в Україні і жодної реальної їй альтернативи? То, чи є реальний вихід з ситуації, в якій опинилася Україна? Хто і що може виправити цей стан?

Нещодавно на сайті "Буквоїд" опубліковано два відгуки на книгу
"Червоне і чорне. Сто українських поетів і поеток" ,
упорядковану Борисом Щавурським
 і надруковану видавництвом "Богдан" 2011 року:

http://bukvoid.com.ua/news/books/2011/09/27/125508.html



http://bukvoid.com.ua/news/poetry/2011/09/23/070646.html



Автори відгуків Він і Вона, Чоловік і Жінка, два живодайних начала Дерева Життя,
у кожного власний погляд на книгу, у кожного власний погляд на поезію.

Він (Василь Карп"юк) і Вона (Олена Клюшник) відтворюють свої враження від жіночого і чоловічого примірників збірки "Червоне і Чорне".

Вона говорить серйозно про вірші поетів чоловіків Чоловічого примірника антології, Він розглядає жіночу поезію Жіночого примірника як палітру з вірогідних коханок, що щовечора можуть подарувати насолоду своєю поезією, Він іронічний, максимально відвертий у своїх ідеях.

Вона в перших рядках свого відгуку теж прагне до іронічності, але для неї поезія - це серйозна  дама, Вона дивиться на підбірку Червоне і чорне як на можливий канон, в якому зібрані всі представники всеможливих течій і напрямків української поезії, Вона оцінює цю поезію з позиції захопленого критика, котрий все ж більше закоханий в поезію, ніж в авторів поезії.

Він, натомість, бачить поеток жінок такими прекрасними і чудовими, що мав би за радість насолоджуватись творчістю будь-якої з них...

Хто з них правіший за іншого не відомо, адже поезію, чи то писану чоловіком чи жінкою, ще не збагнув до кінця ніхто...

Тому краще не баритися, і взяти до рук ті два прекрасні томики Червоного і чорного і насолодитися  творчістю чоловіків та жінок, з-під пера котрих виходить в світ поетичне диво.

Вчора з i.ua та інших порталів пропала гра "Щаслива ферма"..

Режиссеры культового американского мультсериала в первой серии 23 сезона «Симпсонов» посмеялись над образом, в котором можно угадать Виктора Януковича.

Об этом пишет «Главком».Одним из главных персонажей нового эпизода стал некий наполовину гангстер, наполовину влиятельный политик Виктор. Он имеет крепкую фигуру, лицо с довольно грубыми чертами. Сидит этот Виктор в столице Украины Киеве, где недалеко от Майдана Незалежности в огромном кабинете. Его охраняют несколько вооруженных до зубов охранников. Помощник учит его пользоваться компьютером и Интернетом.В одном из эпизодов Виктор пересматривает свою электронную почту и очень радуется тому, что певица Бейонсе согласилась спеть на дне рождения его дочери.Еще один показательный эпизод мультика – история с женой «Виктора». Она в кадре появляется только раз, но очень не вовремя. На что «Виктор» возмущенно рявкает на нее: «Я же приказал тебе сидеть в своей комнате». Очевидно, даже в Штатах уже все знают историю о фактической высылке Людмилы Янукович в Донецк. Ничего удивительного – американцы были сильно озадачены, когда во время прошлогоднего визита Януковича в США он привез с собой не жену, а «подругу» диаспоры Анну Герман.

"ОБКОМ"

Автор не відомий.  http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/09/26/56636/ З метою привернути на свій бік потенційних класових ворогів із числа дрібних ремісників і торговців, більшовицька влада пристосовувала реальність до своїх догм. У 1923 р. частка євреїв у народних комісаріатах становила 26%, росіян - 47% і українців - 12%. Напочатку 1920-х рр. більшовик єврейського походження І. Брагін висловлював думку, що катастрофічне економічне становище,в якому опинилося єврейське населення у СРСР, було спричинене громадянською війною та погромами, а також, головно, знищенням традиційної соціально-економічної бази. З огляду на їхнє соціальне походження дрібних торгівців і ремісників, євреїв зараховували до категорії "ворогів народу" і позбавляли прав. Запровадження нової економічної політики в 1920-ті рр. сприяло певному поліпшенню умов життя і, зокрема, широкому процесові пристосування до іншої культури.

За даними перепису 1926 р., в УРСР мешкали 1 574 428 євреїв (5,4% загального населення), а в Криму - 45 922. У 1937 р. ці цифри складали відповідно 1 470 484 (5,2% загального населення УРСР) і 60 857 (5,8% населення Криму). За 10 років єврейське населення УРСР зменшилося на 104 тис.осіб, або на 6,6% (для порівняння, українське населення за ці роки зменшилось на 4,3%). Таке зменшення чисельності пояснювали голодом, який на початку 1930-х рр. спустошив українське село, а отже й єврейські містечка, а також значним виїздом євреїв до міст і великих промислових центрів, де вони швидко припиняли вживати їдиш, хоча він вважався рідною мовою для близько 40% міського єврейського населення, 36% у Криму і набагато більшої кількості в західному регіоні: 81% - у Кам'янець-Подільському районі, 73% - у Вінницькій області, 71% - у Житомирі. Попри цей усе ще високий відсоток на 1939 р., традиційна єврейська культура швидко зникала. З виїздом молоді до міст рвався зв'язок між поколіннями. Зокрема, на Першому з'їзді радянських письменників у 1934 р. єврейський літератор Іцик Фефер дякував радянській владі за те, що вона вивела євреїв з їхніх "далеких кутків" і "вогнем" знищила смугу осілості.

Ці слова дають змогу зрозуміти активне сприйняття значною частиною євреїв радянської "революції". В обмін на відступництво й відмову від своєї віри євреям обіцяли рівність, про яку вони мріяли століттями. Виїзд за кордон, якщо він іще був можливий, уже ніяк не виправдовував себе. Значні рішення перших років утвердження радянського ладу наводили на думку, що євреї знайшли, нарешті, батьківщину в СРСР і, зокрема, в Радянській Україні. З метою привернути на свій бік потенційнихкласових ворогів із числа дрібних ремісників і торговців, більшовицька влада пристосовувала реальність до своїх догм. Вживали заходів,  щоби перетворити єврейське населення на робітників і селян. Ця політика ґрунтувалася на мрії сіоністів про повернення до землі, а також, до певної міри, на переселенні за імператора Миколи І єврейських сімей на хутори. У 1924 р. було створено Комітет із земельного облаштування єврейських трудящих (рос. КОМЗЕТ) і Товариство із земельного облаштування єврейських трудящих (рос. ОЗЕТ), які мали забезпечити влаштування частини єврейського населення на селі у взаємодії з американською організацією "Джойнт".

Основні єврейські господарства постали в Україні й Криму. Сільське населення України неприязно поставилося до поселення "чужинців, які займали землі, що їм не належать". До певної міри таку думку поділяла Рада народних комісарів України, вважаючи, що з огляду на нестачу землі в Україні доцільно було б надавати українським євреям наділи на Кавказі, в Криму і навіть на Далекому Сході, в Біробіджані.

Наприкінці 1920-х рр. в сільському господарстві були зайняті 100 тис. українських євреїв. Прискорення процесу колективізації сільських господарств і жорстоке вилучення продовольчих продуктів призвели до нищівного голоду, який торкнувся всієї України. Невдовзі єврейські сільськогосподарські поселення було ліквідовано. У 1938 р. "Джойнт" припинив надавати фінансову й матеріальну допомогу. Життя євреїв у 1920-1930-ті рр., зокрема, громадське життя й культуру, характеризує перехід від надії, що живилася радянською утопією, до розчарування, а далі й до відчаю. Після революції й громадянської війни Ленін і більшовицька комуністична партія відкинули на певний час гасла із закликами до боротьби з буржуазним націоналізмом.

У партії було створено єврейські секції - "євсекції". Паралельно з цим Народний комісаріат у справах національностей, очолюваний Сталіним, створив Центральний комісаріат у єврейських національних справах -"Євком". На загальнодержавному рівні перевагу надавали федералізації, а не централізації. Політика "коренізації" мала на меті сприяти перетворенню республік на суб'єктів національного й комуністичного характеру. Залучення до керівних органів місцевих кадрів, які добре знали мову і звичаї населення, сприяло масовому напливу євреїв у державні органи. Після звільнення чиновників, що прихильно ставилися до царського режиму, або після їхнього зникнення у вирі революції багато посад часто обіймали євреї, ультурний рівень яких, у цілому, був вищий, ніж у решти радянського народу. У 1923 р. частка євреїв у народних комісаріатах України становила 26%, росіян - 47% і українців - 12%. Поділ території республік на національні автономні округи й національні області забезпечив широкомасштабний розвиток культури на мові їдиш, яка дістала статус офіційної в Білорусії і в Україні. В окремих єврейських районах, як-от Києві, Одесі, Харкові,Бердичеві, ця мова використовувалася в судах (46% у 1931 р.) і правоохоронних органах. Освіта переживала небачений підйом. На території України й Білорусії у 1924 р. близько 400 державних шкіл вели навчання на їдиші для 50 тис. учнів. У 1931 р. таких шкіл буловже 110, і їх відвідували близько 130 тис. учнів, а їхні батьки мали змогу читати цією мовою газети й журнали, яких виходило 50 назв на початку 1920-х рр. і 668 назв у 1932 р. Існували також понад два десятки національних театрів і концертних залів. 1920-1930-ті рр. стали також золотим віком літератури на їдиші в СРСР.

У політичному контексті СРСР розвиток єврейської культури ніс у собі цілу низку парадоксів, які можна було розв'язати тільки силою. Перший із них стосувався місця євреїв у громадському житті України. Єврейські кадри підвищували на посадах за рахунок представників інших національностей. Посилення влади Сталіна в 1930-ті рр. поклало край "буржуазно-націоналістичному" процесові "коренізації". Ліквідація євсекцій стала кроком на шляху заборони єврейських партій, створених до або після революції, за винятком Робітничої комуністичної партії "Поалей Ціон" і легального крила організації "Гехалуц" ("Піонер"), яка займалася навчанням осіб, що мали виїхати до Палестини. Інший парадокс стосувався штучного поділу між культурою й релігією. Загальна боротьба з релігією була невіддільна від боротьби з єврейською культурою, коріння якої йшло від Тори і Священних книг. Звідси "цілком логічне" закриття синагог (у Вінниці з її 22 тисячами євреїв у 1930 р. залишилося тільки дві молельні) та їхнє перетворення на клуби чи спортзали, а це провіщало розпад єврейства. У 1931 р. в Україні налічувалося 95 тис.учнів у єврейських школах, а в 1933 р. їх було вже на 20 тис. менше. У 1938 р. перший секретар КП України Микита Хрущов виступив проти існування єврейських шкіл. Згідно з секретними угодами німецько-радянського пакту 1939 р., слідом за вторгненням німецьких військ у Польщу СРСР анексував східну частину Польщі - Білорусію, Західну Україну й велику частину Галичини. У червні 1940 р. СРСР захопив Північну Буковину, райони Хотина, Ізмаїла й Аккермана. За деякими оцінками, напередодні вторгнення Німеччини на радянськутериторію в червні 1941 р. єврейське населення в Україні, яке становило значну частку європейського єврейства, сягало 2 млн. 500 тис.осіб. Загалом у СРСР мешкали близько 5 млн. євреїв. У період з 1917 по 1940 р. життя євреїв колишніх Російської й Австро-Угорської імперій розвивалося неоднаково. Євреї Польщі,Румунії й Чехословаччини зберегли традиції й звички, від яких їхні радянські брати по релігії були "звільнені" в ім'я великого політичного ідеалу. З'єднання різних частин тіла єврейського народу не відбулося. Радянська влада швидко вживала адміністративних заходів для закриття об'єктів культу і культурних організацій, наштовхуючись при цьому на опір релігійних єврейських кіл. У 1939-1941 рр. близько 300 тис. євреїв залишили західні райони Польщі, анексовані Німеччиною, прагнучи знайти притулоку СРСР. Дехто з них намагалися влаштувати собі якесь житло влісах, але радянські прикордонники видворяли їх "до Німеччини". Декому, однак, пощастило залишитися. Тих, хто спромігся в'їхати в СРСР, розподіляли за віком і за можливою політичною діяльністю. Згідно з директивою, яка стосувалася усіх біженців, тих, хто був запідозрений у політичній діяльності, тисячами відправляли до в'язниць або трудових таборів. У такий спосіб вони змогли уникнути долі близько 2,5 млн євреїв, знищених нацистами на радянській території.

В Умани милиция задержала сторонников
ВО «Свобода», которые двинулись от памятника Гонте и Зализняку,
скандируя: «Умань без хасидов».
Митингующих силой погрузили в два автозака, некоторых били, передает Интерфакс-Украина.
При этом местные жители — их около ста человек, в основном, люди преклонного возраста — защищали митингующих.
До инцидента, представители ВО «Свобода» проводили в оцеплении
«беркутовцев» встречу с избирателями у памятника Гонте и Зализняку,
поскольку суд запретил им акции.
После того, как «встреча с избирателями» закончилась, оцепление
правоохранители сняли. Молодые люди выстроились в колонну, и, скандируя,
решили пройти по улице. «Беркутовцы» вновь оцепили их и стали
задеживать.
Возле здания милиции собрались представители ВО «Свобода» и около 30 местных жителей.
Зампредседателя ВО «Свобода» Андрей Ильенко, депутаты от «Свободы»
потребовали их пропустить, показывая депутатские удостоверения».
«Беркутовцы» некоторых ударили, оттолкнули и отказались пропускать.
Затем вышел начальник горотдела милиции, который заявил, что по отношению к задержанным составят протоколы и отпустят.
Пресс-служба ВО «Свобода» сообщает о более чем 50 задержанных.
«В столкновении с „Беркутом“ пострадал депутат Киевского областного
совета Андрей Ильенко. Также задержали двух журналистов — руководителя
пресс-службы ВО „Свобода“ Кирилла Бабенцова и руководителя черкасской
пресс-службы Юрия Ботнаря», — отмечено в сообщении.
В партии также заявляют, что возле здания милиции произошла драка:
«После того, как группа жителей подошла к райотделу, а депутат
Киевсовета Ильенко, пользуясь своими полномочиями о первоочередном
приеме граждан, обратился к милиции, произошла массовая драка во время
которой были избиты многие „свободовцы“, в том числе Андрей Ильенко».
Кроме того, «Свобода» сообщила, что к задержанным не пускают врачей и адвокатов.
В то же время, начальник управления связей с общественностью МВД
Виктория Кушнир сообщила «Интерфакс-Украина», что за попытку провести
запрещенную судом акцию в Умани задержали около 60 человек.
«У них были дымовые шашки, рогатки и другие предметы нападения», —
сказала Кушнир. Она также добавила, что участники акции держали плакаты
антисемитской направленности.
Участников акции задержали для выяснения обстоятельств.


Источник: Украинская правда

В Донецке продолжают появляться граффити с вариациями на тему «Спасибо жителям Донбасса…». Об этом пишут «Донецкие Вести».

После ликвидации надписи «спасибо, Донецк, за ананаса» на стеле при
въезде в город и затирания надписи «Янук наш позор» на одном из главных
памятников в городе, надпись «Спасибо нам за Карабаса» появилась
на заборе вокруг стройки на одной из центральных магистралей Донецка —
проспекте Ильича.

Жители Калининского района успели ее сфотографировать. На следующий день
забор уже был демонтирован. Спустя некоторое время его восстановили,
но пролеты поменяли местами, чтобы надпись не читалась.

ФОТО туту: http://novosti.dn.ua/details/163971/

Наше життя в Україні є надзвичайно цікавим і несподіваним, як от вмикаю телевізор і опиняюсь завдяки прямій трансляції прямо на урочистому заході за участю найвищих персон держави - на вшануванні 1000-ліття Собору Софії Київської.
Отак і живемо: за дріб'язковими політичними чварами не помічаємо великих, просто глобальних речей, якою є, на моє тверде переконання, зазначена подія: 1000-ліття Софії Київської. Коли відзначали нещодавно 1020-ліття  християнству в Україні - це вражало, але віра є річ не матеріальна, а духовно-абстрактна, тоді як культова споруда навпаки більше є матеріальним символом-носієм духовності. І щоб така будова збереглась впродовж 1000 років - це вражає! І не десь там у Тибеті чи ще глухому закутку землі, а в самому епіцентрі багатьох соціальних зрушень-заворушень, конфліктів і воєн, які відбувались на землях українських і зокрема - у Києві. Вражає, що й казати.
Розумію, що наше покоління розбалувано на круглі дати: то урочисте 1000-ліття хрещення Русі у 1988 р., то спокійне відзначення 7500 років від Створення Світу за літописними джерелами лічби у 1992 р., а тоді вже надгаласливе святкування міленіуму - 2000 років від народження Христа. Якось 1000-ліття Софії Київської не збуджує на такому фоні, отож ми події майже і не помітили. Простіше кажучи: вчора ще не знали, а позавтра вже й забули. Подібним чином промайнуло в Україні пошанування 150-річчя смерті Тараса Шевченка - майже непомітно, як завжди скромно...
Особисто я був і залишаюсь противником примусового святкування будь чого, тому що втрачається сам зміст свята, яке і походить то за назвою від поняття "святість" - суто духовна якість виключно особистого характеру. До святості, як і до любові, силою примусити неможливо. Примусити можна до фальшивого зовнішнього вираження пошани і захоплення, але в душі це може бути тільки добровільно. Як учасник багатьох так званих "добровільно-примусових" заходів, на яких значна чисельність люду не приєднувалась до настрою свята, а навпаки від нудьги і очікування, коли ж це скінчиться, можна було очманіти, якщо не вдавалось подрімати... Подібні примусові святкування я б назвав як анти-свята або посвяти до ненависті як не байдужості до змісту події.
А проте для мене не дуже приємним було спостерігати, як цьогоріч на 150-ту річницю смерті біля підніжжя пам'ятника Тарасу Шевченку у Львові 10 березня о 18 годині вечора горіло всього 4 лампадки і на ранок їх число не збільшилось, але всеодно це значно краще за сотні чи тисячі зігнаних людей, які коло Шевченка запалять свічки з примусу. Одночасно це і показник різним деклараціям патріотизму: за яко націоналістичну ВО "Свободу" проголосував зомало не весь Львів, а до Шевченка прийти - то не таке важливе ні тим виборцям, ні тим обранцям...
І 150-річчя дати дня народження Івана Франка також  у Львові на покладанні квітів 27 серпня до пам'ятника поету масовістю не відзначалось - чисто формальні ритуали влади, гарні промови один до одного, бо кому ще мають говорити, як від усього багатотисячного колективу університету ім. Івана Франка було з 10 чоловік на чолі з ректором і явно усі не з доброї волі, а по необхідності "за протоколом"...
Тепер ось 1000-ліття Софії Київської без жодної яскравої реакції в суспільному житті країни включно з так званим П'ємонтом України - західним регіоном. І церковним отцям зціпило вуста, бо щось не поділили конфесійного. Ну і нехай так буде, як є! Почекаємо, коли прийде час і прийдуть люди з відкритим серцем і щирою душею до всіх наших велетів духу і безцінних святинь, вони прийдуть з пошаною не через дати і ювілеї, а просто щоб відчути себе гордими синами і доньками великого народу і прекрасної держави. І будуть шанувати щоднини свої історичні надбання.
А до сучасних аж надто свідомих націоналістів-патріотів я не маю жодних претензій: ви як сучасники нікого і нічого не шануєте з свого минулого - і вас не пошанують нащадки, а забудуть, як щось незначне і мізерне. Ну і грець з вами. Краще буду про Софію Київську щось компонувати.
І всіх закликаю, в кого є почуття національної гідності - щось написати своє про Софію Київську в різних блогах і сайтах. Кон трошки і створимо грандіозну хвилю пошани!

Богдан Гордасевич
м. Львів



Софійський собор (Київ)

Інформація про будівлю
Розташування     Україна, Київ
Координати     50°27 пн. ш. 30°30 сх. д. (G)
Замовник     князь Ярослав Мудрий
Початок будівництва     4 листопада 1011 р.
Кінець будівництва     11 травня 1018 р.
Стиль     візантійський (первісний), українське бароко (сучасний)
Адреса     Софійська площа
Приналежність     музей

Софія Київська або Софійський Собор — християнський собор в центрі Києва, пам'ятка української архітектури і монументального живопису 11 — 18 століть, одна з небагатьох уцілілих споруд часів Київської Русі. Одна з найголовніших християнських святинь Східної Європи, історичний центр Київської митрополії. Знаходиться на території Софійського монастиря i є складовою Національнoгo заповідника «Софія Київська». Окрім цього собору до Національного заповідника належать такі пам'ятки історії, як Золоті ворота, Андріївська церква, Кирилівська церква і Судацька фортеця.
Собор, як головний храм держави, відігравав роль не тільки духовного, а й політичного та культурного центру. Під склепінням Cв. Софії відбувалися урочисті «посадження» на великокняжий престол, церковні собори, прийоми послів, затвердження політичних угод. При соборі велося літописання і були створені перші відомі на Русі бібліотека та школа.


Історія Собору

У «Повісті врем'яних літ» заснування Софійського собору значиться під 1037 роком. Натомість в Новгородському літописі ця подія позначена 1017 роком. В будь-якому разі, засновником собору історичні джерела визначають київського князя Ярослава Володимировича (Мудрого). В останні роки набула певної популярності гіпотеза щодо заснування Софії Київської князем Володимиром, але на думку більшості європейських вчених ця гіпотеза є безпідставною.
Храм присвячено Софії — Премудрості Божій. Це одна з найскладніших абстрактних категорій християнського богослів'я, що має багато тлумачень. За апостолом Павлом, Софії символічно відповідає іпостась Христа — втіленого Слова Божого. Тільки пізніше, коли розповсюдилося ототожнення Софії з Божою Матір'ю, храмове свято київського собору перенесли на 8 (21) вересня — день Різдва Богородиці. Художній образ Софійського собору мав втілити багатогранний зміст, вкладений у цей символ. Тим пояснюються його грандіозні розміри та надзвичайно ускладнена структура. Загально кажучи, інтер'єр Софії відтворює середньовічну модель Всесвіту, а зовнішній вигляд — образ Граду Божого — Небесного Єрусалима.
За свою багатовікову історію собор пережив навали ворогів, пограбування, часткові руйнування, ремонти і перебудови.
Реконструкція первісного вигляду Софіївського Собору
Київський Софійський собор був однією з найбільших будівель свого часу. Загальна ширина храму — 54,6 м, довжина — 41,7 м, висота до зеніту центральної бані — 28,6 м. Собор має п'ять нав, завершених на сході апсидами, увінчаний 13-ма верхами, що утворюють пірамідальний силует, і оточений з трьох боків двома рядами відкритих галерей, з яких внутрішній має два яруси. Довгий час вважалося, що галереї прибудовані до собору пізніше, але дослідженнями останнього часу доведено, що вони пов'язані з ним єдиним задумом і виникли водночас. Тільки хрестильня, вбудована у західну галерею, належить до середини XII ст.
Увінчувала собор ступінчаста композиція з тринадцяти бань, покритих свинцевими листами. Стіни викладалися з великих природних каменів — граніту й рожевого кварциту, що чергувалися з рядами плитоподібної цегли — плінфи. Мурування виконували на рожевому вапняно-цем'янковому розчині. Первісно собор не був зовні потинькований і побілений.
У 1051 р. на Київський престол в Соборі висвячений митрополит Іларіон.
У 1054 р. в Соборі похований Київський князь Ярослав Мудрий.
У 1055—1062 рр. Собор розбудовував Великий князь Київський Ізяслав Ярославич.
У 1093 р. в Соборі похований князь Всеволод І.
У 1113 р. в Соборі відбулася коронація Великого князя Київського Володимира ІІ Мономаха
У 1125 р. в Соборі відбувся похорон Володимира ІІ Мономаха
У 1154 в Соборі відбувся похорон князя Вячеслава.
У 1169 Київ захопив та зруйнував володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський, син Юрія Долгорукого та половецької князівни, який пограбував Софію, вкравши всі цінні золоті речі та релігійні реліквії, в тому числі безцінну ікону Пресвятої Богородиці
В 1240 році Київ захопив хан Батий та зруйнував і пограбував більшість культурних пам'яток. Софіївський собор встояв, але був поруйнований та пограбований.
У 1375 р. собор ремонтував митрополит Кіпріян.
У 1416 році Київ розграбував і спалив хан Едігей, у 1482 році — Менглі-Гірей.
У 1497—1577 рр Собор лишається без догляду.
У 1577 р. Богуш-Гулькевич Глібовський на свій кошт ремонтував собор.
Нове відродження Софії Київської пов'язане з київським митрополитом Петром Могилою У 1633—1647 рр. митрополит проводить кап. ремонт собору та оздоблює його. Навколо нього споруджено дерев'яні монастирські будівлі, а всю територію обнесено високою дерев'яною огорожею. До робіт у соборі Петро Могила залучив італійського архітектора Октавіано Манчіні. Основним будівельним матеріалом була цегла і вапняно-піщаний розчин. Причому цегла часто застосовувалась не тільки для мурування стін і склепінь, але й для фундаментів. Стандартних розмірів цегли не було, тому іноді навіть в одному будинку можна зустріти цеглу різної величини. Внаслідок нерівномірності випалювання цеглини мали різні відтінки — від темно- червоного до світло-жовтого. Як правило, всі внутрішні приміщення будинків мали склепінчасті перекриття. У житлових приміщеннях стояли печі, облицьовані візерунчастими полив'яними плитками, що надавало інтер'єрам особливого колориту.
У 1638 р. в Соборі засновано чоловічий монастир.
У 1654 році кияни затверджували у Софійському соборі рішення Переяславської ради про військовий союз з Московією.
У 1690—1707 рр. митрополит Варлаам Ясинський проводить кап. ремонт собору при особливому зацікавленні та матеріальній допомозі гетьмана І. Мазепи. В галереях надбудовано поверхи, вибудовано 4 нові куполи, перебудовано на бароковий стиль верхи старих веж. Збудовано нову муровану дзвінницю, звану мешканцями Києва «Тріумфальна дзвінниця». Головний купол гетьман І. Мазепа наказав позолотити своїм коштом.
У 1651 р. позолочено верхні малі куполи.
У 1697 році велика пожежа знищила дерев'яні будівлі Софійського монастиря.
У 1699 р. почалося спорудження нових кам'яних будинків навколо собору. Будівництво тривало по 1767 рік. У цей період споруджено дзвіницю, трапезну, хлібню (пекарню), будинок митрополита, західні ворота (Браму Заборовського), монастирський мур, південну в'їзну башту, Братський корпус, бурсу. В архітектурі цих будівель і в зовнішньому вигляді Софіївського собору після поновлень знаходимо характерні риси української барочної архітектури XVII—XVIII століть.
У 1843—1853 рр. позолочено іконостаси. Надбудовано четвертий поверх дзвінниці.
У 1786 монастир скасовано, а його землі секуляризовано.
У 1851—1852 реконструйована дзвіниця.
У 1917 р. — початок досліджень Софії комітетом охорони старовини та мистецтва.
29 квітня 1918 року — миропомазання Павла Скоропадського на гетьмана всієї України єпископом Никодимом.
У 1921 р. — всесоборна висвята протоєрея Василя Липківського на Митрополита Київського і всієї України.
Всеукраїнська академія наук створює Софійську комісію, яка рятує собор від знищення радянською владою. Від 1928 до 1930 — секретар комісії Барвінок Володимир Іванович.
В 1934 територія Софійського монастиря оголошена Державним історико-архітектурним заповідником.
Комуністичний уряд забороняє служіння в соборі. Всі золоті та срібні цінності (царські ворота, ікони, срібні кадила, свічники, дорогі церковні ризи, книги) забрано, позолочені іконостаси розібрано, золото здерто, а решту- спалено.
У вересні 1941 р. за свідченням колишнього завідувача Софійського заповідника Олексія Повстенка більшовики намагалися замінувати та підірвати Собор, але, на щастя, ця спроба виявилася невдалою.
В 1941—1943 рр. за німецько-гітлерівської окупації Києва, зграбовано експонати Софіївського архітекткрно-історичного музею, частину дорогих ікон та фотоархівів. Все те німці вивезли до Німеччини.
У 1950-их, за часів СРСР, проводились реставраційні роботи, під час яких виявлені та відкриті фрески 11 сторіччя (фрагментарно, там, де вони збереглися) та відновлені фрески 18 сторіччя.
У 1990 ансамбль Софійського монастиря занесено до Переліку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Зараз це — Національний заповідник «Софія Київська».

Урочисті заходи в заповіднику 22 вересня

21 вересня 2011 року до свята 1000-річчя Софії Київської відбулися: відкриття після реставрації пам’ятки XVIII cт. – Брами Заборовського, презентація проекту «Ангели Софії Київської» та висадження дерев на честь 1000 – річчя заснування Софії Київської.
Брама Заборовського – пам’ятка архітектури національного та світового значення побудована за проектом видатного архітектора Іоганна-Готфріда Шеделя. Браму було споруджено між 1731?1745 рр. як західний парадний в’їзд на територію митрополичого двору, з боку Золотих воріт. Свою назву вона дістала від імені замовника – Київського митрополита Рафаїла (Заборовського). Брама Заборовського входить до системи муру південно-західної частини території ансамблю Софійського собору. Розташована паралельно західному фасаду Будинку митрополита вона формує разом з ним митрополичий двір. У сучасній містобудівній ситуації пам’ятка оточена високою фронтальною забудовою Георгіївського провулку. Проте завдяки своїм неперевершеним бароковим формам, понині залишається його основною архітектурною домінантою.
Сучасна Брама Заборовського – це відбудована під час реставраційних робіт 2007–2009 рр. будівля з автентичним західним фасадом. Відбудова приміщень кордегардії з арковим проїздом здійснена на первісних фундаментах з повним відтворенням барокових форм пам’ятки. Рівень ґрунту біля західного фасаду брами понижено до рівня первісного, внаслідок чого пам’ятці повністю повернули початкові пропорції та її функція західного входу на подвір’я Софійського собору була відновлена.
Брама Заборовського – одна з небагатьох збережених кам'яних будівель української цивільної архітектури ХVІІІ ст., вирішених у традиціях архітектурного стилю бароко. Вона є невід’ємною і важливою частиною ансамблю Софійського собору, який внесено до Списку об’єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Поряд з цим відбулася презентація «Квітково-Ангельської феєрії», створеної з робіт Миколи Білика, В’ячеслава Гутирі, Надії Козак, Олени Козак, Сергія Козака, Олександра Козака, Зінаїди Ліхачової, Андрія Курила та Луїзи Черешкевич, а також презентація «Казково-Ангельської феєрії», створеної видавництвом «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га» та Іваном Малковичем.
Проект «Ангели Софії Київської» розпочався 19 вересня 2007 року, на свято Михайлового чуда, зі старту проекту «Відтворення постаті Архистратига Михаїла і воздвиження її на шпиль Південної вежі Національного заповідника «Софія Київська», на реалізацію якого знадобилось довгих три роки і зусилля багатьох науковців, митців, благодійників та меценатів, а також просто небайдужих людей.
Протягом 2008 року Громадською організацією «Асоціація «Український бурштиновий світ», Міжнародним благодійним фондом «Українська родина», Центром ділового і культурного співробітництва «Країна - Україна» спільно з Національним заповідником «Софія Київська» було створено Галерею Ангелів, відкриту в Митрополичих палатах Святої Софії і презентовану найширшому загалу відвідувачів: від Короля і Королеви Швеції до вихованців Бучанської школи - інтернату.
А 1 жовтня 2010 року відбулася довгоочікувана подія: воздвиження на шпиль відтвореної постаті Архістратига Михаїла, який тепер увінчує Південну вежу Національного заповідника «Софія Київська».
Відродження Брами Заборовського, шедевра українського бароко, Національним заповідником «Софія Київська» дало можливість облаштувати в споруді, що свого часу була тріумфальним в’їздом до Митрополичих палат, «Галереї Ангелів», нові експозиції які було презентовано Радою Фундаторів проекту: Квітково-Ангельська Феєрія» від дизайн-студії «Український бурштиновий світ» і художниці Зінаїди Ліхачової, майстра художнього скла Андрія Курила, київської родини скульпторів – керамістів Козаків та відомої скульпторки Луїзи Черешкевич; «Казково – Ангельська Феєрія» від дизайн студії «Український бурштиновий світ», видавництва «А-БАБА-ГАЛА-МАГА» та арт-майстерні «Самодєлкі» (samodelki.com.ua).
Ця шляхетна справа з відновлення духовного зв’язку поколінь є внеском у скарбницю української культури та знаковим проектом для Києва як міста і столиці Української держави.
У День Різдва Пресвятої Богородиці друзі і гості віковічного Храму Премудрости Божої поринули душею до духовно – сакральних таїнств Святої Софії, пройшлися Ангельськими Садами, де торкнулися рукою до створеної скульптором В’ячеславом Гутирею постаті Архістратига Божого Михаїла, який є вічним стражем Святої Софії та нашого рідного міста.
Портрет Рафаїла Заборовського, виконаний з українського бурштину, переданий Радою Фундаторів проекту в дар Національному заповіднику «Софія Київська» для постійного експонування в приміщенні Брами Заборовського спонукає нас поклонитись славному Митрополитові та пізнати «життєві подвиги» цього «світильника істинного».


1000-річчя Софії Київської: Янукович назвав її символом свободи і єдності

Президент зазначив, що, починаючи із часів заснування, у період Київської Русі, Софійський собор виконував роль духовного, культурного, просвітницького, політичного центру.
Президент Віктор Янукович вважає, що Софійський собор у Києві є символом свободи і єдності України. Про це він заявив, виступаючи на урочистостях з нагоди 1000-річчя Софійського собору.
"Завжди Софія Київська була центром тяжіння для тих, хто боровся за свободу і єдність України. І ми повинні пам'ятати, що саме отут в 1991 році Всеукраїнське народне віче підтримало акт про державну незалежність України", - сказав Президент.
При цьому Янукович зазначив, що, починаючи із часів заснування, у період Київської Русі, Софійський собор виконував роль духовного, культурного, просвітницького, політичного центру, і в подальшій історії завжди відновлювався після руйнувань, втілюючи незламність православ'я.
Президент також подякував працівникам Національного заповідника "Софія Київська" за внесок у збереження культурної спадщини.
В урочистостях також беруть участь прем'єр-міністр Микола Азаров, голова Верховної ради Володимир Литвин, колишній президент (1991-1994) Леонід Кравчук, голова Київської міської державної адміністрації Олександр Попов, міністри, представники Адміністрації президента, духівництво.
Нагадаємо, у серпні Кабінет міністрів виділив Міністерству культури 17,45 млн гривень на здійснення заходів щодо святкування 1000-річчя заснування Софійського собору й проведення протиаварійних і ремонтно-реставраційних робіт в Андріївській церкві в Києві.
http://tsn.ua/ukrayina/1000-richchya-sofiyskogo-soboru-yanukovich-nazvav-yogo-simvolom-svobodi-i-yednosti.html

Слухаючи новини все частіше приходять аналогії з сатиричного доробку Фелікса Крівіна.

НИЧТО ЧЕЛОВЕЧЕСКОЕ В основополагающей формуле: «Кто был ничем, тот станет всем» — заключена вековая мечта всех нищих, голодных, бесправных, бездарных, безмозглых, бесчестных, бесстыжих и бессовестных. Государство победившего люмпен-пролетариата было рассчитано именно на них. Говоря, что ничто человеческое им не чуждо, древние вряд ли могли предположить, что это ничто, отделившись от человека, возьмет над ним власть и начнет его перелепливать по своему образу и подобию. Что возникнет государство, в котором на всех руководящих постах будет восседать ничто человеческое. А если пост окажется не руководящим, то ничто человеческое все силы приложит, чтобы сделать его руководящим, — будет ли это пост чиновника, дворника, сантехника или просто мальчика на побегушках. Потому что в стране победившего люмпен-пролетариата каждый, кто был ничем, должен непременно стать всем, чтобы подняться над другими из своего ничтожества. Конечно, это ничто, придя к власти, прежде всего постаралось избавиться от тех, кто представлял собой что-то. Сначала оно избавилось от богатых, национализировав чужое добро, затем от недостаточно нищих (коллективизация и раскулачивание) и, наконец, от умных, талантливых, с царем в голове, потому что царь в голове опасен для любой власти. Эссе, сэр! Время, однако, шло, и ничто, которое стало всем, все больше тревожилось: а вдруг оно снова станет ничем? И тогда оно отменило диктатуру люмпен-пролетариата и объявило, что отныне мы все будем жить по-человечески, поскольку ничто человеческое нам не чуждо. И пока население соображало, как это нужно жить по-человечески, ничто человеческое уже стало так жить. Но от этого, сэр, оно не стало более человеческим. Ничто есть ничто, в нем всегда нечеловеческого больше, чем человеческого, хотя в чем-то оно человеческому не чуждо.

ВЛАСТЬ И ОППОЗИЦИЯ  Пришли бандиты к власти, а разбойники ушли в оппозицию. То есть стали следить со стороны, что бандиты делают неправильно, и критиковать их за эти неправильные действия. Например, в бюджете на текущий год пятнадцать процентов было выделено на грабежи и всего лишь восемь процентов на квартирные кражи. Как же при этом развивать экономику? А на вооруженные нападения с целью причинения телесного и другого ущерба и вовсе выделено пять процентов. А ведь сюда входит и любовь. Не с первого взгляда, а с первого действия. Бандиты много чего делали неправильно, поэтому народ все чаще вспоминал благородных разбойников, которые у богатых отнимали, а бедным обещали раздать. Правда, прошли только первый этап: отнять отняли, а раздать не успели. Ничего, когда снова придут к власти, раздадут. Теперь, когда половина дела фактически сделана, остальное будет не так трудно. Что касается бандитов, то они были в принципе против того, чтобы у богатых отнимать, потому что сами очень быстро становились богатыми. Как же им было у себя отнимать, а тем более допустить, чтоб у них отнимали другие? За это разбойники тоже критиковали бандитов, упирая на то. что, когда они, разбойники, придут к власти, они будут только раздавать, ничего ни у кого не отнимая. Конечно, народу это нравилось. Кому не понравится, когда ему дают? Это намного приятнее, чем когда отнимают. Так и случилось, что разбойники пришли к власти, а бандиты ушли в оппозицию. Народ затаил дыхание: ну, сейчас будут раздавать. Но никто ничего не раздает. Потому что эти бандиты все разграбили, и теперь нечего раздавать народу. — Нужно еще немного поотнимать, — говорят разбойники. — Поотнимаем, поотнимаем, а потом уже будем раздавать. Возмущается народ. И оппозиция возмущается вместе с народом. А благородные разбойники начинают отнимать у богатых, чтобы потом, конечно, бедным раздать, но у богатых богатство в таких местах, что его не отнимешь, — надежно спрятано. Приходится отнимать у бедных. У этих все их добро на виду. С одной зарплаты отнимешь, с другой отнимешь, так оно постепенно и собирается. Отнимают разбойники, а как время приходит раздавать, уходят в оппозицию, чтоб возмущаться вместе с народом. Бандиты придут, награбят — и уходят в оппозицию, чтоб возмущаться вместе с народом. Не поймешь, кто грабит, кто возмущается. Ясно только, что все с народом, все за народ. Грабители и ограбленные — едины.  

ЧИНГИЗ — ДЕМОКРАТИЯ Когда татаро-монголы уходили с русской земли, им хотелось оставить по себе какую-то память. Чтоб потом о них говорили: — А помните, как у нас было при иге? Эх, золотая была орда! Смотря с чем сравнивать. По сравнению с нынешними, орда была действительно золотая. Хан Ахмат, большой души человек, высказался в том смысле, что оставить надо не какую-то мелочь, а что-то большое, может быть, даже великое. И тут он вспомнил, что великое по-монгольски — чингиз, и очень обрадовался: — Оставим-ка мы им на память наше великое чингиз. Пусть у них отныне все будет с нашим великим акцентом. Так оно и случилось. Уже первый русский царь был не просто Иван, а Чингиз Иван (Иван Великий). И первый русский император был не просто император Петр, а Чингиз Петр (Петр Великий). А когда наступила Чингиз-революция (Великая революция) и в стране стали строить Чингиз-социализм (Великий социализм), тут уже что ни чин, то чингиз, хоть и малый чин, а чингизом себя воображает. И все, что в стране делалось, было чингиз, то есть с акцентом не то ига, не то нашествия. А потом грянула Чингиз-демократия. Тут уже и чином быть не надо. Кто ни пожелает, тот и чингиз. И была бы эта орда золотая, но все золото исчезло неизвестно куда. И тогда началось нашествие на другие страны. Чингиз-нашествие. Но теперь уже ничего не завоевывая, а просто завывая: — Мы стары, как татары, мы голы, как монголы… Подайте сколько не жалко на наше светлое будущее, на нашу великую орду!