О сообществе

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.

Топ участников

Вид:
краткий
полный

Ми любимо тебе, Україно!

Економіка України тримається на позиках і заробітчанах

Трудові мігранти переказують в Україну рекордні суми
 Татьяна Веремеева



У першому кварталі нинішнього року сума переказів склала 2,7 млрд дол., а в другому – 2,8 млрд дол.
Трудові мігранти за перше півріччя 2019 року переказали в Україну 5,5 млрд грн., що на 254 млн дол. більше, ніж за аналогічний період 2018 року. Про це пише НВ з посиланням на дані Національного банку.

Через кореспондентські рахунки було перераховано 1,75 млрд дол., через платіжні системи – 1,8 млрд дол., по неформальним каналам – 2,7 млрд дол. Найбільше грошей Українці перерахували:

- з Польщі – 1,7 млрд дол.;
- з Чехи – 505 млн дол.;
- з Росії – 498 млн дол.;
- з США – 458 млн дол.;
- з Великобританії – 266 млн дол.

Згідно з даними Нацбанку в 2018 році грошові перекази трудових мігрантів в Україну склали 11,1 млрд дол.

Раніше "Коментарі" писали, що за перші шість місяців цього року обсяг переказів у межах України зріс на третину (майже на 33,5%) – до 93,28 млрд грн. або 3465 млн дол.

Источник: https://biz.nv.ua/finance/ukreplyayut-grivnyu-zarobitchane-za-polgoda-pereveli-v-ukrainu-bolshe-5-mlrd-novosti-ukrainy-50044844.html

Обсяг внутрішньої держпозики досяг рекордного рівня

Обсяг вкладень нерезидентів в облігації внутрішньої державної позики (ОВДП) України за підсумками щотижневого аукціону виріс на 8,1 мільярда гривень, або на 9,1% - до 97 млрд гривень. Про це повідомляє видання "УНІАН", посилаючись на дані Нацбанку.

Так, згідно з офіційними даними, обсяг викупу облігацій - близький до рекорду, встановленого на аукціоні в кінці липня поточного року, коли нерезиденти викупили ОВДП на 13,4 мільярда гривень.

З урахуванням останнього аукціону, обсяг вкладень нерезидентів в державні папери, в порівнянні з початком року, зріс на 90,7 мільярда гривень, або в 15 разів. Частка нерезидентів на ринку ОВДП України вперше за два місяці зросла - до 11,8% з 11%, зафіксованих в кінці липня. На початок року цей показник становив менше 1%.

Нагадаємо, раніше портал "Коментарі" повідомляв про нові рекорди мінімуму, які "б'є" американський долар на українському ринку. Згідно з інформацією НБУ ще два дні тому, курс гривні до долара виріс ще на 12 копійок і знову обновив рекорд останніх трьох років. Так, вчора курс був встановлений на рівні 2432,7195 грн. за 100 дол., а сьогодні - 2420,9491 грн. за 100 дол.

https://comments.ua/ua/news/money/public-sector/634862-.html


На сьогодні встановлено ціну на банківські метали

КИЇВ. 26 вересня. УНН. Національний банк України на 26 вересня 2019 року встановив офіційний курс банківських металів, повідомляє УНН із посиланням на сайт НБУ.



Національний банк України станом на 26 вересня встановив такі ціни на банківські метали:

Золото — 1183.291477 грн;

Срібло — 14.306118 грн;

Платина — 744.105656 грн;

Паладій — 1285.061161 грн.

Порівняно з 25 вересня курс усіх вказаних металів зріс, а платини — впав.


Zero Waste – чудова ініціатива

Анатолій Присяжнюк (екс-голова Київської ОДА): Zero Waste – чудова ініціатива, до якої варто долучатися

19.09.2019, 12:14

Кожен, хто буває за кордоном, робить знімки на фоні красивих пейзажів та визначних місць. Зазвичай, так роблю і я, але цього разу маю фото дещо не звичні…

Працюючи свого часу в Київській облдержадміністрації, ми фокусувалися не лише на внутрішній політиці, а й приділяли значну увагу міжнародним питанням. За чотири роки діяльності були підписані угоди про співпрацю майже з півсотнею регіонів з різних країн. І з більшістю з них в мене залишилися гарні стосунки.

Нещодавно на запрошення міського муніципалітету Словенії побував у місті Любляна. І знаєте, що найбільше привернуло мою увагу? Чистота і охайність. І не лише цього міста, але й решти населених пунктів. Скрізь у містах та селах встановлені контейнери для збору сміття, скла, пластику та паперу. Розговорилися з місцевими, з’ясувалося, що словенці активно сповідують концепцію Zero Waste (нуль відходів), що базується на необхідності продукувати менше сміття, використовуючи в побуті речі з органічних матеріалів і такі, що можна переробити. Такий собі перехід від управління відходами до управління ресурсами.

Ця тема мене дуже зацікавила. Тож я відвідав станцію, куди звозять сміття. Тут його сортують та переробляють: здавалося б, з безнадійних відходів виробляють органічні добрива та паливо. Ви запитаєте, а що ж зі сміттєвими полігонами? Вони є також. На сміттєзвалищах добувають біогаз, який мініелектростанції переробляють на електроенергію, що подається в населені пункти. Зазначу, дно котловану сміттєвого полігону вкрите спеціальною непроникною плівкою, яка не дозволяє відходам отруювати грунт та воду.

Багато хто може закинути, що цим прикладом я Америку не відкрив. Погоджуюся. Ще в 2012 році ми почали встановлювати мініелектростанції на сміттєвих полігонах Київщини. А ще - облаштовувати сортувальні лінії. Та, на жаль, ці технології в нас не прижилися: не було куди дівати той продукт, що залишався після сортування. Результат, який сприяв би переробці сміття, зменшенню викидів в атмосферу та шкідливому впливу на довкілля, на превеликий жаль, ми не отримали.

Світ швидко змінюється. А в Україні проблема утилізації відходів як була актуальною для наших міст та сіл, так і лишається. Держава цю проблему перекидає на місцеві органи влади, а без підтримки державних програм її вирішити просто неможливо. Тож люди і далі потерпають від сморіду горіння сміттєзвалищ, непоправної шкоди зазнає і довкілля. То може вже час нам нарешті звернути увагу на проблему сортування сміття та утилізації відходів?

Водночас акцент потрібно робити і на підвищенні екологічної свідомості на екокультури населення, особливо в дітей, підлітків та молоді, для яких екологія має стати модним трендом. Кожен з нас має усвідомлювати власну екологічну відповідальність, мати внутрішню мотивацію вести розумний спосіб життя та якомога менше шкодити довкіллю. Зрозуміти зрештою, що успішність реформування екологічної сфери в більшості випадків залежить від нашого бажання змінюватися, змінювати свої звички, щоденну поведінку.

Zero Waste – чудова ініціатива, до якої варто долучатися. Це філософія поводження зі сміттям, яку варто сповідувати. Необхідно вести діалог і спільно вирішувати проблему. По-іншому ніяк. Особисто я – "За" Zero Waste. Якщо і ви теж, тоді долучайтеся та керуйтеся в житті простими правилами:

 відмовтеся від непотрібного;
 скорочуйте споживання;
 використовуйте повторно, ремонтуйте;
 сортуйте та відправляйте на переробку вторсировину;
 компостуйте органічні відходи.

http://mykyivregion.com.ua/2019/09/19/anatolij-prisyazhnyuk-eks-golova-kiyivskoyi-oda-zero-waste-chudova-iniciativa-do-yakoyi-varto-doluchatisya/

Псевдопатріот і шахрай Семен Семенченко-Гришин

Псевдопатріот і шахрай Семен Семенченко на замовлення вугільного смотрящого Венгрина організував чергову блокаду на Львівщині, – ЗМІ
21 Вересня 2019, 20:18



Псевдопатріот і шахрай Семен Семенченко на замовлення вугільного смотрящого Венгрина організував чергову блокаду на Львівщині, – ЗМІ
Вже майже тиждень триває блокада вагонів вугілля біля Соснівки у Львівській області

Как сообщает издание Багнет, на видео, опубликованном в социальных сетях, видно, как группа людей в камуфляже перекрыли железнодорожные пути. Угрожая водителю тепловоза телесной расправой они блокируют дальнейшее передвижение состава в пункт назначения. Причина блокады – якобы российское происхождение угля. Организатор – бывший народный депутат от «Самопомощи» Семен Семенченко. Именно он первым опубликовал видео с блокадой вагонов у себя в Facebook и призвал пользователей «скинуться» на «нужды блокады», отправив деньги на карту банка.

Позже блокаду поддержали и прибыли на место народные депутаты Михаил Бондарь от «Европейской Солидарности», которого в СМИ связывают со схемами на львовских угольных шахтах, налаженных еще во времена «Порошенко-Кононенко-Кропачева» и Юрий Камельчук от «Слуги Народа», который в частных разговорах называет себя угольным смотрящим от новой власти на Западной Украине.

Новая блокада Семенченко уже вызвала обсуждение в социальных сетях. Журналист Вячеслав Чечило написал, что такой «блокадой» Семенченко просто зарабатывает деньги. «Жадность – блокада угля это элемент конкуренции олигархов и, можно ни на секунду не сомневаться, организована за деньги», – отметил Чечило. Журналист Андрей Павловский в Facebook также отреагировал, что из-за безденежья Семенченко уже взялся за очередную блокаду. «У Семена Семенченко видно закончились ресурсы после последней блокады и депутатство больше не приносит денег, теперь снова перешел к активным действиям. Будет качать Зеленского. Блокирует поезд с углем во Львовской области, который якобы из РФ и снова просит денег на карту…», – написал Павловский.

Такие предположения подтверждают и львовские СМИ, которые сообщают, что на днях Семен Семенченко вышел по телефону на одного из руководителей энергетической компании, куда должен был доставлен состав с углем, и требовал 100 тысяч долларов за снятие блокады. По-видимому, решив подзаработать сразу в нескольких местах.

Ведь заказчиком проплаченной блокады угля журналисты и пользователи в социальных сетях называют угольного «смотрящего» во Львовской области Андрея Венгрина. Венгрин – человек довольно непубличный, но известный в кругах угольщиков и энергетиков. В августе депутаты Львовского областного совета обратились в Генеральную прокуратуру и Службу безопасности Украины с просьбой о расследовании финансовых махинаций на «Львовской угольной компании», организованных Андреем Венгриным. Весной председатель Конфедерации свободных профсоюзов Украины Михаил Волынец обвинил уже бывшего министра энергетики и угольной промышленности Игоря Насалика в работе с одиозными бизнесменами. «Вот он (Игорь Насалик – авт.) тесно сотрудничает со «смотрящим» Андреем Венгрином, который в свое время был «смотрящим» над всеми государственными шахтами. Но после 2016-го года его «подвинули», и теперь он контролирует шахты Львовско-Волынского угольного бассейна. И фабрику «Львовуголь». Далее схема ведет к Калушской ТЭС. То есть Андрей Венгрин имеет непосредственную связь с Игорем Насаликом», – заявил в эфире телеканала Михаил Волынец.

Для Семена Семенченко это не первый опыт таких блокад и сотрудничества с одиозными «смотрящими». Напомним, что именно Семенченко в свое время начал блокаду Донбасса, которая закончилась решением Украины прервать экономические связи с востоком. Сепаратисты в свою очередь «национализировали» украинские предприятия. Законом Украины импорт угля с России сегодня не запрещен.

Позже в декабре 2018 года Семенченко оказался замешан в международном скандале. Его и еще шесть граждан Украины задержали с оружием во время выборов в Грузии. У задержанных, которые прибыли в Грузию, по словам местной полиции, изъяли оружие – пистолеты «Макаров» и «Беретта», автоматическое ручное огнестрельное оружие, боеприпасы. Было возбуждено уголовное дело по статье Уголовного кодекса Грузии о незаконном хранении оружия. Советник экс-президента Украины Юрий Бирюков тогда написал, что с задержанными связан депутат Верховной Рады от «Самопомощи» Семен Семенченко. Активист Андрей Дзиндзя подтвердил эту информацию, отметив, что Семенченко удалось избежать задержания только благодаря дипломатическому паспорту. «Семенченко сбежал, оставив своих сообщников. Также сообщается, что задержание членов ОПГ Семенченко произошло после попытки ими оружия, задокументировано спецслужбами Грузии», – написал Дзиндзя. Позже СМИ стало известно, что банда Семенченко действовала в Грузии за деньги беглого младоолигарха, прячущегося в России, Сергея Курченко.

Независимый украинский журналист Владимир Бойко предполагает, что такие истории – не простая случайность или просто жадность Семена Семенченко. После проведенного расследования Бойко установил, что Семенченко подделал документы и работает на российское ФСБ. За время своей деятельности в Украине Семенченко сумел неплохо обогатиться, собрав несколько десятков миллионов гривен и несколько миллионов долларов для добровольцев, которые осели в его карманах. Ведь до своего депутатства Семенченко возглавлял батальон «Донбасс».

«Более года я исследую биографию нынешнего депутата Верховной Рады, который называет себя Семеном Семенченко. Я могу утверждать, что он – мошенник, ранее судимый гражданин Украины, который не является тем человеком, за которого себя выдает. Его настоящее имя – Константин Гришин. В ходе журналистского расследования мне удалось выяснить, что есть факты, компрометирующие его биографию. И эти факты были использованы российскими спецслужбами после оккупации Россией Крыма. Семенченко – уроженец Севастополя, он там родился, долго проживал и именно там в 1996 году был арестован и восемь месяцев содержался в СИЗО. В Севастополе Семенченко работал барменом в баре “Оболонь”, его арестовали по обвинению в совершении ряда преступлений – от незаконных валютных операций до сокрытия краденого.  Дело в том, что, как выяснилось, все материалы уголовного дела в отношении Гришина Константина Игоревича были вывезены из Севастополя в Москву, поэтому Семенченко изменил свою фамилию, чтобы не могли его идентифицировать, и сейчас смело заявляет, что таких фактов в его биографии не было. Но в его биографии есть факты, которые могут служить основанием для вербовки», – рассказал в интервью «Радио Свобода» Владимир Бойко.

https://politeka.net/ua/reading/1167289-psevdopatryot-y-moshennyk-semen-semenchenko-po-zakazu-ugolnogo-smotriashchego-vengryna-organyzoval-ocherednuiu-blokadu-na-lvovshchyne-smy/

Хто каже про біду в Україні? Невдахи!

Ми багатшими європейців! В Україні продано найдорожчі в історії машини
Стало відомо, які авто воліють наші співвітчизники

Інформація про те, що Україна найбідніша країна в Європі не відповідає дійсності. Такий висновок напрошується після того, як стало відомо, що українці в цьому році купили автомобілі, які не можуть собі дозволити європейці через їх неймовірно високу вартість. Про це повідомляє портал epravda .

Українці купують навіть Бентлі

Втім, українці стали купувати більше нових автомобілів. Як зазначає джерело, цього літа в Україні було зафіксовано зростання продажів нових автомобілів на 18%. Дилери заявили, що реалізували майже 23 тисяч нових автомобілів.

Найпопулярнішим авто в Україні за підсумками 3-х літніх місяців став KIA Sportage.

Топ-10 найбільш затребуваних у українців нових машин виглядає наступним чином:

1. KIA Sportage,

2. RENAULT Duster,

3. RENAULT Logan,

4. TOYOTA RAV4,

5. RENAULT Sandero,

6. Toyota Land Cruiser Prado,

8. SKODA Octavia,

8. ХЮНДАЙ Тусон,

9. NISSAN Qashqai

10. TOYOTA Camry.

Слід зазначити, що в червні і липні 2019 року було поставлено відразу кілька рекордів продажів.

Найдорожчим придбанням українців став броньований Mercedes-Benz S600. Його купили за ціною більш ніж 800 тисяч доларів.

Були ще покупки скромніше. Кілька новеньких Rolls-Royce (Phantom і Cullinan) придбали за ціною 570-670 тисяч доларів. Звичайно, в порівнянні з Mercedes - це не так і дорого.

Роллс Ройс теж користується популярністю в Україні

Крім вищезазначених машин, українці придбали кілька Bentley Bentayga і Continental GT і GTC за ціною в межах 300-380 тисяч доларів. Купили наші співвітчизники також Lamborghini Urus за 280-300 тисяч доларів і Aston Martin DBS за 380 тисяч доларів.

А от придбання таких автомобілів як Range Rover, Porsche Cayenne і 911 за ціною в районі 240 тисяч доларів взагалі не здається якимось винятком. Всього ж за 3 літніх місяці за інформацією було продано близько сотні дорогих люксових автомобілів, що коштують понад 200 тисяч доларів.

Ось хто після цього, зможе називати Україну найбіднішою державою Європи.

Петро Порошенко відвідав Книжковий форум у Львові

Порошенко відвідав Книжковий форум у Львові

21 вересня, 17:43

    Колишній глава держави наголосив на важливості зберігати пам'ять про події на Донбасі

/ Фото: eurosolidarity.org

Потрібно робити все, щоб збільшити кількість українського продукту для формування української ідентичності, тому Книжковий форум у Львові є важливою складовою збереження саме українського інтелектуального простору.

Про це п'ятий президент України (2014-2019), лідер політичної партії "Європейська солідарність" Петро Порошенко сказав під час відвідування XXVI Книжкового форуму у Львові разом з дружиною Мариною.

"Тут фантастична українська атмосфера. Вітаю всіх, хто приїхав сьогодні до Львова, так ви сьогодні точно отримаєте тут величезне задоволення – я це відчуваю, і ви точно це відчуєте", – поділився враженнями від форуму Порошенко і згадав, що в дитинстві почав читати дуже рано.

"Я дуже люблю книги, і ця любов не минає і зараз. Сьогодні вже перейшли на електронні книги, вже ти можеш збільшувати шрифт, вже можеш читати ввечері ... Але це такий барометр, це такий тест, лакмусовий папірець того, щоб ти залишався в інтелектуальному просторі України", – зазначив він.

Порошенко підкреслив, що сьогодні на форумі можна придбати багато книг.

"Але це не витрати, це – інвестиції, інвестиції в особистість", – сказав він і зазначив, що потрібно збільшувати число книг, фільмів, програм на радіо і телебаченні для формування української ідентичності.

"І ми зі свого боку робили, робимо і будемо робити все для того, щоб ці книжки, цих фільмів було більше", – зазначив Порошенко.

Він також відвідав ветеранський намет, де представлені книги, авторами яких є військові, які захищали незалежність і територіальну цілісність України на сході країни.


Він особливо наголосив на важливості зберігати пам'ять про події на Донбасі і військове братство, і саме завдяки спогадам безпосередніх учасників цих подій це стає можливим. Крім того, спогади ветеранів важливі і з юридичної точки зору як свідчення для Гаазького трибуналу, додав він.

"Дуже важливо зараз, щоб ми не відводили (війська. – Ред.) і не віддавали українську землю, якими б "формулами Шайнмайєра" це не прикривалося. Дуже важливо зараз, щоб те, заради чого віддавали життя українські герої, щоб захистити українську землю і захистити українців, які проживають на Донбасі, це було першим пріоритетом держави. І для того, щоб наповнитися цим почуттям, треба було приїхати сьогодні до Львова, у ветеранський намет. Тут справжня позитивна енергія", – сказав Порошенко.

"Я думаю, що вчитися любити Україну потрібно саме у цих хлопців. Треба почитати їх книги", – сказав Порошенко і додав, що обговорив з ветеранами можливість видання їх аудіокниг, і плани зі створення фільмів на основі їх творів.

"Ключова позиція – формування національної ідентичності в значній мірі формується в цьому наметі", – додав він.

Нагадаємо, на XXV Книжковому форумі у Львові презентація фотокниги "Донбас і Мирні" викликала бурю емоцій.

Книгу буком форум у Львові оголосив переможців 2019 року

У Львові оголосили найкращі книги BookForum Best Book Award
  • 20.09.2019, 10:16,
  • Соломія Григор’єва

Вчора, 19 вересня, в конференц-залі Палацу мистецтв пройшла офіційна церемонія нагородження найкращих книг головного культурного фестивалю країни «BookForum Best Book Award». Цьогоріч три малих журі визначали переможців у 17 номінаціях.

Загалом на конкурс було подано 517 видань від 103 видавництв (35 з них беруть участь вперше).

Гран-прі здобула книжка Василь Косів «Українська ідентичність у графічному дизайні 19451989 років», видавництво «Родовід»

Претенденти на гран-прі:

Богдан Логвиненко «Ukraїner. Країна зсередини», «Видавництво Старого Лева»

Михайло Перун, Оксана Гайова «На скелі віри. Митрополит Андрей Шептицький», видавництва «Апріорі», «Артос»

Переможці у номінаціях

Класична українська література — Григорій Сковорода «Байки Харківські», видавництво «Terra Incognita»

Сучасна українська проза — Марина Гримич «Клавка», видавництво «Нора-друк»

Сучасна українська поезія — Василь Голобородько «Яблуко добрих вістей», видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»

Класична іноземна література в українському перекладі — Джеффрі Чосер «Кентерберійські оповіді. Двотомник», видавництво «Астролябія»

Сучасна іноземна література в українському перекладі — Арундаті Рой «Міністерство граничного щастя», «Видавництво Старого Лева»

Література для дітей від 0 до 5 — Мар’яна Савка «Родинна абетка», «Видавництво Старого Лева»

Література для дітей від 6 до 8 — Колектив авторів «Фонтан казок. Сучасні українські казки», видавництво «Фонтан казок»

Література для дітей від 912 — Стефан Каста, Бу Моссберґ «Експедиція з мурахою Софі», видавництво «Час майстрів»

Література для підлітків — Зофія Фаб’яновська-Міцик «Банзай. Японія для допитливих», видавництво «Урбіно»

Non-fiction — Шон Керролл «Велика картина», видавництво «Фабула»

Біографія — серія «Постаті культури»: В. Панченко «Повість про Миколу Зерова», Л. Ушкалов «Чарівність енергії: Михайло Драгоманов», видавництво «Дух і літера»

Історія — Сергій Плохій «Ялта. Ціна миру», видавництво «Клуб Сімейного Дозвілля»

Війна на Донбасі, анексія Криму, переселенці — Євгенія Подобна «Дівчата зрізають коси», видавництво «Люта справа»

Візуальна книга — Тетяна Павлова «Євгеній Павлов. Скрипка», видавництво «Родовід»

Комікси та графічні романи — Ярослав Світ «Троє проти Зла.
Двотомник», Комікс-студія «Світи»

Наукова література — Богдан Мисюга «Герметичні кола Карла Звіринського», Музей сучасного українського мистецтва Корсаків

Професійна література — Ігор Гнесь «Архітектура інтер`єру: 20+», видавництво Національного університету Львівська політехніка

Спеціальні відзнаки:

Спецвідзнака Малого журі (Львів) — О. Мельник, В. Величко, І. Оксаметний «Бойчукізм. Проект «великого стилю», ДП «НКММК «Мистецький арсенал»

Спецвідзнака Малого журі (Київ) — Лу Юй «Чайний канон», видавництво «Сафран»

Спецвідзнака Малого журі (Харків) — Леонід Ушкалов «Сковорода від, А до Я», «Видавництво Старого Лева»

Спецвідзнака Місто (Львів) — Оксана Пасіцька «Львівський
Манчестер і Галицька Каліфорнія: соціально-економічна діяльність українців
Галичини (2030-ті роки ХХ ст)», Інститут українознавства ім. Івана
Крип’якевича НАН України

Спецвідзнака Місто (Київ) — Сергій Єкельчик «Повсякденний сталінізм: Київ і кияни після Великої війни», видавництво «Laurus»

Спецвідзнака Місто (Харків) — Артур Рудзицький «Ілюстратор „Кобзаря“ Василь Седляр та його доба», Державне спеціалізоване видавництво «Мистецтво»

Спецвідзнака за найкрасивіше видання (Львів) — Гео Лерос"KYIV STREET ART", видавництво «Саміт-книга»

Спецвідзнака за найкрасивіше видання (Київ) — О. Мельник, В. Величко, І. Оксаметний «Бойчукізм. Проект «великого стилю», «НКММК «Мистецький арсенал»

Спецвідзнака за найкрасивіше видання (Харків) — Джон Мілтон «Утрачений рай», «Видавництво Жупанського»

Спецвідзнака Читацьких симпатій — Юлія Сливка «Чуєш, коли приїдеш додому?», видавництво «ASTRUM»

Персональні відзнаки:

Персональна відзнака голови Великого журі Богдана Тихолоза — Михайло Перун, Оксана Гайова «На скелі віри. Митрополит Андрей Шептицький», видавництва «Апріорі», «Артос»

Персональна відзнака голови Київського журі Ірини Троскот — Богдан Логвиненко «Ukraїner. Країна зсередини», «Видавництво Старого Лева»

Персональна відзнака голови Львівського журі Надії Зелінської — Володимир Рафєєнко «Мондеґрін. Пісні про смерть і любов», видавництво «Meridian Czernowitz»

Персональна відзнака голови Харківського журі Ростислава Мельникова — Тарас Мельничук «Юнак милується автоматом», видавництво «Discursus»

Персональна відзнака координаторки конкурсу Анастасії Ковалишин — Марта Галевська-Кустра «Бодьо вчиться говорити», видавництво «Час майстрів»

Персональна відзнака директорки ГО «Форуму видавців» Катерини Шевченко — Вахтанг Кіпіані «Справа Василя Стуса», видавництво «Vivat»

Персональна відзнака програмної директорки Софії Челяк:

Маріам Петросян «Дім, в якому…», видавництво «#книголав»;

Олег Сенцов «Маркетер», «Видавництво Старого Лева»;

Лариса Денисенко «Я і КонституціЯ», «Видавництво Старого Лева»

Персональна відзнака проектної менеджерки Анни Батищевої — «Жінка в Берліні», видавництво «Комора»

Персональна відзнака керівниці прес-служби Марії Кравченко — Тоні Джад, Тімоті Снайдер «Роздуми про двадцяте століття», видавництво «Човен»

Відзнаки від партнерів

Відзнака від «Freedom Finance» — Діана Клочко «65 українських шедеврів. Визнані і неявні», видавництво «ArtHuss»

Благодійний фонд «Справа СкАрбека» та ГО «Ідея міста» в особі
засновника Назарія Брезіцького вручили сертифікат авторці дитячої
літератури Галині Манів («Киці-мандрівниці. Друг по листуванню»,
видавництво «Рідна мова») на друк свого твору у видавництві «Добра
книжка».

Відзнака від Української академії друкарства — Софія Яблонська «Чар Марока. З країни рижу та опію. Далекі обрії», видавництво «Родовід»

Відзнака від медіа-хабу «Твоє місто» — Мирослав Маринович, Наталія Бордун, Катерина Ридош, Віталій Руденький (упорядники) «Дороговкази лідеру: думки митрополита Андрея Шептицького», видавництво УКУ

Відзнака від Львівського національного літературно меморіального музею Івана Франка — Михайло Зубрицький «Зібрані твори і матеріали у трьох томах», видавництво «Літопис».

Юрій Охріменко Галичина сьогодні ч.1

Юрій Охріменко

Галичина сьогодні
 
Коли заходить мова про Галичину, то і українцям, і полякам, і євреям як правило на пам’ять приходить старий «австрійський» міт Галичини – Марія Терезія, Франц-Йосиф, революція 1848 року, Belle Йpoque Львова – побудова Університету, Політехніки, Опери, Вокзалу, костьолу Єлизавети і т.д. Щоправда кожен з народів вносить в цей міт свою коректуру.

Поляки і справедливо, і дещо надмірно увиразнюють роль Кракова – Matecznika polskosci. Ну а Львів трактують як королівське місто – нав’язуючи до Казимира ІІІ.

Українці і справедливо, і в якості «відповіді» наголошують на «княжому місті Лева». Правда досі плутаються в титулатурах галицьких правителів – одних і тих самих правителів титулують то князями, то королями. Поминаючи при цьому юних угорських королевичів, які сиділи на престолі ще в Галичі. Розібратися у всіх цих Королях Данилах, Левах, Коломанах, Казимирах посполитій людині важко.

Натомість євреї будують свою галицьку ідентичність радше на славних цадиках, цілому гроні блискучих різномовних письменниках – від ідишистського Шолом Алейхема (Шолом Рабинович,1859-1916), через німецькомовного Йозефа Рота (Moses Joseph Roth, 1894 -1939) та польськомовного Бруно Шульца (Bruno Schulz, 1892-1942) до короля івриту Шмуеля Йосефа Аґнона (Шмуель Йосеф Галеві Чачкес, 1888-1970). Ну і, звісно, походження родів Зігмунда Фрейда (Sigmund Freud,1856 -1939) і навіть Карла Маркса (Karl Heinrich Marx, 1818 - 1883).

Тобто в певний момент старий «австрійський» міт Галичини розщеплюється на три окремі мітологічні нарративи. Вони чітко укладаються у великі національні міти – приходить століття націоналізмів – ХХ століття.

Народи пробуджуються. І те пробудження часто плодоносить гекатомбами і національними трагедіями.

Ситуацію ускладнює ще й те, що на націоналізми накладаються великі соціальні утопії – соціалістична, комуністична, націонал-соціалістична.

Вихор цих утопій виносить у небуття цілі фрагменти галицького соціуму.

Нацизм практично вщент знищує специфічне галицьке єврейство. Залишаються буквально одинокі люди – як з совєтського, так і з польського боку кордону. Якщо до «совєтської Галичини» - чотирьох, а потім трьох совєтських областей (Львівської, Дрогобицької, Станіславівської, Тернопільської) і приїжджає якась кількість євреїв – то це цілком інші люди, з інших регіонів, а на загал це люди «совєтські».

Польсько-український етнічний конфлікт, а по-суті війна, 1943-1945 рр. та «обмен населением» між СССР та ПНР майже не залишають нічого від колись квітучого польського життя у східній частині «старої доброї» Галичини.

В совєтському обозі до Галичини приїжджає чимала кількість людей зовсім нових – росіян з центральної Росії, східних українців. На початку 1950-х років у Львові етнічну більшість складають росіяни. І тільки на початку 1960-х міста в Галичини повертаються західні українці – міста виразно українізуються – люди повертаються з сталінських таборів, заслання, виселення, переселення – форм депортацій було безліч.

На кінець 1970-х років українська Галичина остаточно набирає свого сьогоднішнього кшталту. Навіть розпад СССР не призвів до якоїсь масової зміни структури населення.

Однак все попередньо окреслене не відображає того, чим була українська частина Галичини і чим вона є до сьогодні. Очевидно, що йдеться про український нарратив Галичини – спеціально не пишу про території – вони не мають аж таких твердих кордонів, як нарративи. Польський нарратив покриває собою ті самі території. Єврейський – також. Отож в цьому тексті я говоритиму радше про нарратив – нарратив український.

Звісно, що український нарратив шукає своїх «основ» у віртуальній давнині – княжій, королівській, козацькій. Однак сучасний український галицький нарратив починає формуватися з українським національним пробудженням – Маркіяном Шашкевичем, Іваном Франком.

З огляду на неможливість організації українського культурного життя у підросійській Україні, в Російській імперії, Східна Галичина, яка була в рамках Австро-Угорської імперії, витворила перший міт українського галицького П’ємонту, з якого розпочнеться українське національне відродження. І якоюсь мірою це стало правдою.

Однак кристалізується вже на початку ХХ сторіччя. В нього вплітаються міти українських визвольних змагань Західноукраїнської народної Республіки 1919-1923 рр., Українського січового стрілецтва, «Листопадового зриву» у Львові 1 листопада 1919 року. Потім в український галицький нарратив – подобається це кому чи ні – міцно входить міт українського націоналізму і його боротьби за незалежність України. До синьо-жовтого національного прапора міцно додається революційний червоно-чорний. Звісно, що мова йде про саме український галицький нарратив, який творився у конфлікті з польським нарративом. Про польський навратив важко сказати, що він був «галицьким» чи мав виразну «галицьку» відміну. Тоді як в Україні витворився саме «галицький» різновид українського нарративу з дуже чіткими і жорсткими обрисами. Саме він і сформував сучасну Галичину – Галичину, яка 23 роки вже є у незалежній Україні.

Спостерігачі з сторони часто не бачать цієї галицької специфіки. Тоді як сучасна українська Галичина (ну, може, частково з близькими Волинню та Буковиною) в її зударі і з міжвоєнною Польщею, і з сталінським режимом в СССР витворила своє чітке бачення України і Галичини як одного з наріжних каменів майбутньої незалежної України.

Почасти це чітке бачення межує з мітом. Однак значною мірою воно має під собою твердий, майже кам’яний ґрунт.

Свідомість і ментальність галицьких українців у ХХ сторіччі різко кристалізувалась. Відбулося не лише м’яке національне пробудження галицьких русинів, а саме кристалізація національної ідентичності. Напевно цьому сприяла поразка українських визвольних змагань 1920-х років, яку спочатку галицькі українці сприйняли як національну трагедію, але потім трансформували у мобілізаційний ресурс. Якоюсь мірою укра-їнський галицький нарратив був дзеркальним відображенням такого ж польського між-воєнного нарративу. Галицькі українці значною мірою повторювали те, що робили поляки чи чехи – починаючи з інституцій, закінчуючи риторикою. Два міжвоєнні десятиріччя у Галичині йшло скрите і явне польсько-українське протистояння. Хоча було і співжиття, звісно – не можна всього так драматизувати.

Цей процес мобілізації галицьких укра-їнців і остаточного перетворення їх з га-лицьких русинів в українців завершився гіпермобілізацією у рамках націоналістичного і національно-визвольного рухів 1940-1950 рр. У цьому русі було багато помилок і навіть злочинів. Однак це не відміняє того факту, що саме він сформував крайньо жорстку, галицьку форму української ідентичності. Її не зломили ні сталінські репресії – і це не метафора, а факт.

Так витворився другий міт українського галицького П’ємонту.

Так само сьогодні, вже у незалежній Україні саме галичани та волиняни були і є головним мобілізаційним ресурсом національної «рекон-кісти» і Помаранчевого Майдану 2004 року, і ЕвроМайдану 2013-2014 рр.

Без цього екскурсу в історію саме ХХ сторіччя у Галичині не можна зрозуміти того, чим є сучасна Галичина – і для України, і для самої себе. Хоча ще раз вважаю за необхідне наголосити – історія Галичини ХХ століття, як її бачать українці, може комусь подобатися, чи ні – бо ж ми ведемо мову не про «факти», а про нарратив. Не про те йдеться. Так само, як не йдеться і про те, «хто був у всій цій історії правим, а хто ні». Мова йде про генезу українського галицького нарративу, який на десятиліття запрограмував багато подій, що відбулися після того, як він постав. Не можна мати жодного сумніву - сучасний галицький навратив, детермінуватиме розвиток сучасної Галичини і навіть істотно впливатиме на розвиток України ще не одне десятиріччя. Знову ж – подобається це мені, чи кому-іншому, чи ні.

Здобуття незалежності застало дуже різ-номанітну Україну. В чомусь вона нагадувала міжвоєнну Польщу – можливо тільки в Україні меншими є національні меншини. Натомість Польща майже не знала явища масового непольськомовного етнічно польського насе-лення.

Галичина була одним з центрів, з якого йшли імпульси, які врешті розхитали і зруйнували СССР. Звісно, не можна перебільшувати її значення. СССР розвалився з огляду на істотніші причини – економічну неспроможність, не конкурентоздатність і т.д. Однак безпосередньо «розхитувало» СССР всього лиш декілька регіонів – власне Москва (тепер це звучить дивно), країни Балтії – Литва, Латвія, Естонія, Галичина, Закавказзя. Більша частина України спала. В унісон з Галичиною і частково Волинню, ситуацію розхитував Київ. Потім, звісно, епіцентр подій був у Києві – однак при помітній участі власне галичан.

Саме тоді постав становий хребет сучасної незалежної України, який полягав у союзі Києва та Галичини. При цьому, звісно не слід впадати в не надто виправдану галичиноманію. Інші регіони теж істотно долучалися до творення українськості незалежної України – бо ще довго вона була постсовєтським територіальним утворенням. Прилучалися й інші регіони. Однак тандем Києва та Львова з року на рік міцнішав і ставав все більш оче-видним.

Галичиною наприкінці 1980-х, на початку 1990-х рр. опанував масовий національно-демократичний ентузіазм. Тут слід наголосити саме на демократичній компоненті цих масових рухів. В Галичині, ще до розпаду СССР, народ першим почав перебирати органи влади – обласні, міські, районні ради, виконавчі комітети різних рівнів. Потім демократично обрані обласні ради трьох галицьких областей – Львівська, Івано-Франківська та тернопільська – утворили щось на кшталт регіонального парламенту Галицьку асамблею. Якоюсь мірою це повторювало створення Західноукраїнської народної республіки. До цього об’єднання були готові приєднатися обласні ради інших, не галицьких, західних областей. Це не на жарт перелякало і маріонетковий уряд у Києві, і центральну владу в СССР.

Так вже напередодні здобуття Галичина створила третій міт українського галицького П’ємонту.

Однак після здобуття Україною незалежності центр політичного життя і прийняття рішень різко перемістився до Києва. Галичина значною мірою почала перетворюватися на провінцію. В Україні за президентів Леоніда Кравчука та Леоніда Кучми відбувався великий перерозподіл колишньої державної власності, творилися перші неймовірні статки. Галичина була дещо осторонь цього процесу. З огляду і на структуру її економіки, і на ментальні орієнтації. Так само не занадто вона брала участь і у політичному житті країни – 6 млн. населення у 48 мільйонній Україні все ж були меншістю. В результаті до 2000 року в Україні було збудовано олігархічну державу, якою правило кілька олігархічних сімей на чолі з президентом Леонідом Кучмою.

Однак в Україні на той час почав утво-рюватися середній клас. І його головними базами були, знову ж, Галичина, Волинь, Буковина і Київ. Протистояння олігархів та середнього класу набуло вибухової форми в Помаранчевій революції 2004 року. Роль Галичини у цих подіях була дуже помітною. І не лише в Києві, але і «в тилу» - у Львові, Івано-Франківську та Тернополі – там була база Помаранчевого Майдану 2004 року.

Та помаранчевий Майдан закінчився, як закінчився – розчарування призвело до контрреволюції, яка на чотири роки відкинула Україну назад. Якоюсь мірою це нагадувало початок 1920-х рр., коли галичани відчули себе розбитими. На чотири роки наступила фрустрація, яка так само, як і у 1930-х почала трансформовуватися у жорсткий спротив режиму. Весною-осінню 2013 року у Львові чи не на кожному кроці організовувалися локальні напівтаємні товариства, точилися запеклі дискусії – «що робити». У повітрі знову запахло спротивом. Очевидно, що давався взнаки той самий галицький нарратив.

Міфологічна природа цього нарративу, окрім добрих плодів, породила й масу девіацій – як от спроб відродити націоналістичні практики 1930-х років в сучасній Галичині. І місцями це дало відчутні електоральні здобутки демагогам, які стилізувалися під 30-ті роки.

Юрій Охріменко Галичина сьогодні ч.2



Однак плідним був сам дискурс спротиву.

І він вибухнув наприкінці листопада 2013 року, коли  президент Янукович відмовився підписувати Угоду про асоціацію України та ЄС.

Спочатку це був студентський протест, в якому брала участь значна кількість студентів з Галичини – хоча не домінуюча. Це був Евромайдан.

Після того, як їх жорстко розігнали, під-нялася значна частина країни – і почалося з Києва та Галичини з Волинню. Становий хребет незалежної України повстав проти режиму. Почався Майдан Гідності, який переріс в Українську національну революцію 2014 року. І знову запліччям революції в її найважчі моменти стала Галичина.

 Помаранчевий Майдан 2004 року та майдан 2014 року створили четвертий міт українського галицького П’ємонту – міцного запліччя української державності.

Чи всі ці міти є тільки мітами? Зовсім ні. Так, в них багато перебільшень, не все корелює з фактами, багато речей оцінкових і навіть емоційних. Інколи забагато галицького снобізму і ґлорифікації. Доходить навіть до демонізації галичан і галичанства – спритні політичні маніпулятори з Москви ними страхають жителів південно-східної України. І часто це вдається – галичан представляють не лише «страшними», «проамериканськими», «проевропейськими», але й неймовірно сильними, майже супермена-ми, «які прийдуть і щось неймовірного зроблять, а тому від них потрібно рятуватися». Саме такою була демагогічна риторика Путіна, коли він анексовуав Крим. Навіть у своїй тронній промові у Георгієвському залі в Кремлі з нагоди «включення» Криму в Російську Федерацію, він не міг не згадати галичан, звівши їх до «страшних бандерівців», яким він не віддасть Криму. Можливо це і був апотеоз галицької величі – в останній момент «цар Всея Руси» врятував від них Крим.

Над цим історичним казусом чи гримасою можна іронізувати, однак, виявляється, попри всі свідомі маніпуляції Путіна, український галицький нарратив виявився не кабінетною конструкцією, не домислами карликуватих галицьких снобів, а напрочуд ефективною зброєю, яка ефективно діє в живій історії.

Модерний український галицький нарратив не зводиться до народництва ХІХ сторіччя, хоча з нього вийшов.

Модерний український галицький нарратив не зводиться до націоналізму ХХ сторіччя, хоча він значною мірою прилучився до його творення.

Модерний український галицький навратив сьогодні надзвичайно живий. Він знайшов нові демократичні і майже космополітичні форми. Так, все ще є політичні спекулянти, які визискують старі і вже замшілі націоналістичні тренди. Однак найпривітнішою рисою сучас-ної Галичини є те, що в ній, як в горнилі постає найновіша, якщо хочете – постмодерна, українська галицька ідентичність.

Ми пишемо - «українська галицька» - бо вона дійсно є і українською, і галицькою. І у своєму «галичанстві» вона, звісно, відрізняється від інших регіонів. Там теж творяться свої цікаві ідентичності – як от на Закарпатті чи Буковині.

Якоюсь мірою ці ідентичності конкурують одна з одною, якоюсь доповнюють. В даному опусі ми звернули увагу на найзагальніші тренди. Їх можна розвивати, показувати не лише політичну чи суспільну складову – як у цьому тексті.

Дуже цікавою є культурна і духовна складова.

Галичина конфесійно відрубний регіон України. Переважна більшість вірян належать до Української Греко-Католицької Церкви. Рівень релігійності галичан, і реальної і обрядової, на порядки вищий, ніж в інших регіонах України. Рівень духовної та релігійної відкритості до світу, в тім і релігійного світу, також на порядки вищий. І ця відкритість має як традиційну природу, так і інституційні основи – як от український католицький університет у Львові.

Що стосується культурної складової, то без-сумнівним стилістичним трендом останнього десятиріччя стало саме галичанство. У Львові, Івано-Франківську та Тернополі культивується все галицьке. Навіть Чернівці, які за казкових часів Габсбургів теж колись входили у Галичину, інколи мають галицькі сентименти – принаймні в стилістиці кнайп.

Однак крім куртуазно-кав’ярняного гали-чанства появилася і більш серйозна тенденція. І полягає вона у ре-конструкції все тієї ж «казкової австрійської Галичини» (Галичину можна змінювати на Львів, Коломию, Дрогобич чи навіть Болехів).

Коли Галичину «випотрошили як рибу» вона не могла не задихатися. Спеціально вживаю цього брутального порівняння – те, що зробили з цим поліетнічним, полікультурним, полірелігійним краєм у жорсткому ХХ сторіччі інакше назвати не можна. По суті Галичину позбавили її сутності – всього її чару та оригінальності. Для краю, що б про це не думали ті чи інші патріоти, це була жахлива травма. Через 70 років після неї вона вже не так болить. Відійшли люди, які її пережили. Залишилися лише свідчення цього шоку у текстах Станіслава Лема (Stanisaw Lem, 1921 - 2006) чи Збіґнєва Герберта (Zbigniew Herbert;  1924 -1998), Пауля Целана (Paul Celan, Paul Ancel, 1920 -1970) чи Рози Аусляндер (Rose Auslдnder, Rosalie Beatrice Scherzer, 1901 - 1988). Але також Юрка Андруховича та Юрка Винничука.

І до теперішніх львів’ян, станіславівців та дрогобичан почало доходити, що в тих архітектонічних просторах, в яких вони вже народилися і прожили все своє життя, є певні пустоти, певні ніші, певні синкопи. Що когось поруч з ними немає. Контури цих «когось» поступово почали окреслюватися з огляду на замовчування, з огляду на просте незнання. У більш спокійні часи, коли вже давно минув біль від депортацій, репресій, гонінь є більше часу і схильності взяти просто крейду і обвести на стіні чи підлозі контури цієї «умовчуваної фігури», яка завжди була коло нас.

Однак завершімо цей поетичний відступ – в українському галицькому суспільстві за часи незалежності народилася і розквітла проблема ре-конструкції всього без винятку культурного ландшафту Галичини – в її локальних іпостасях, звісно.

Так, повернути польську, німецьку, єврейську чи чеську людність неможливо. Але ж хтось має пильнувати за їхнім галицьким культурним спадком. Хто? Нікого, окрім теперішніх львів’ян, тернополян і коломийці в теперішній Галичині немає. Тому і відповідь буде однозначною: у першу чергу відповідальними за єврейський, польський, австрійський культурний спадок в Галичині є ми. Так, є малі національні спільноти і товариства. Але це їм не під силу. А з іншого боку – цей спадок потрібен саме теперішнім галичанам. Тому в Галичині останніми десятиріччями ми й спостерігаємо своєрідний процес усвідомлювання галицьким загалом своєї відповідальності не лише за українську Галичину, але й за єврейську та польську.

Звісно, що так можуть вести себе тільки люди, які вже не бояться за «своє» - тобто люди вільні. І у цьому сенсі сучасна Галичина має величезний ресурс. Причому ресурс не лише ретроспективний – ре-конструйована Галичина рефлектує в новій галицькій культурі – знову варто згадати і Тараса Прохаська, і Юрка Андруховича, і Юрка Винничука, і Остапа Сливинського, але й гроно блискучих перекладачів, як от Андрій Павлишин чи Юрко Прохасько – перелік може бути величезний. Всі вони творять новітню культуру Галичини в контексті її ре-конструкції. Тай ми у Незалежному культурологічному журналі «Ї» ось вже чверть століття цьому прислуговуємося. По суті після шульцівської «віхоли» вони від-будовують старий галицький дім.

Цей світ покинув Юрій Охріменко

Мало хто його знав з широкої публіки. Однак він зробив чимало для міста Львова – тихо і неначе й непомітно. Так і відійшов. Щонайбільше пам’ятають як у Львові неначе нізвідки появлялося його видання – бо це і не газета, і не журнал - «Мікроскоп пана Юрка», де львів’ян вчили бути львів’янами.

Тому трохи біографічних даних.

Юрій Охріменко народився 29 травня 1957 року.

З дитинства дуже допитливий і розумний, у Львові поєднав у собі гени мами Емілії Михайлівни з Волині і батька Миколи Овсійовича з Черкащини. Маючи різнобічні таланти, мав широкий вибір з якого обрав професію лікаря–офтальмолога, як і його дядько, відомий офтальмолог з Дрогобича Василь Овсійович, який заснував благодійний фонд охорони здоров’я «ОКО».

Юрко Охріменко з дитинства закоханий у Львів, заснував і став видавцем газети, краєзнавчого тижневика «Мікроскоп пана Юрка» на сторінках якого широке коло письменників, критиків, журналістів, архітекторів, краєзнавців знайомили з таємничими сторінками і проблемами історії, культури, пам’яті Львова. Таким чином Юрко відкрив нам цілі незнані пласти львівських історичних реалій. Для себе лишив лиш слово редактора на першій сторінці де з гумором, дуже влучно і гостро аналізував політичну ситуацію, подавав свіжий погляд на відомі речі, наводив аналогії зі світовою історією, вдало добираючи ілюстрації. Попри те постійно друкував свої наукові розвідки на різноманітні теми – з історії, краєзнавства, дендрології, медицини, гігієни, геодезії, архітектури, мистецтва, політики і філософії.

Збірку найцікавіших його 16 історичних оповідей про Львів видав у культурологічному часописі «Ї» його багатолітній редактор і видавець Тарас Возняк зі своїми передмовою і післясловом.

Багато статей його надрукував Юрій Панишко у збірнику наукових статей «Здоровий спосіб життя».

Юрій Охріменко був ініціатором і реалізатором цілого ряду починань, як встановлення меморіальної таблиці вченому-геодезисту Касперу Вайгелю на вул. Саксаганського, Відновлення хреста тверезості на Сихові, визначення й ознакування траси 24 Львівського Меридіану, заснування дендропарку Львівський Меридіан і посадки в ньому їстівних каштанів, сосен та винограду, створення ОСББ «24 Меридіан». Імовірно, що при достатній наполегливості з допомогою Інституту геодезії Львівської політехніки на чолі здоктором технічних наук, директор Інституту геодезії професором Корнилієм Третяком вдасться створити і поставити пам’ятний знак на Привокзальній на перетині 24 меридіану і Центрального європейського водорозділу.

Юрій Охріменко спільно з головою львівського товариства чехів - Ческої Беседи - Євгеном Топінкою ініціював і поставив пам’ятник Швейку у селі Скелівці (колишньому Фельштині) скульптора Андрія Дацка, де як кажуть знавці, ступала нога цього невтомного оптиміста та любителя пива.

Також з ініціативи Юрка і Ческої Беседи скульптор Андрій Дацко створив пам’ятну стелу Швейку для станції Жовтанці, куди найдалі в Україні зайшов наш бравий вояк. Тепер вирішується питання про її встановлення.

Задумуючи це ознакування шляху Йозефа Швейка на нашій землі, теж чех і теж, як і Юрко, людина з іронічним складом розуму - Євген Топінка - казав: «На мій погляд, образ Швейка – це зображення людини в абсурдних умовах». В таких, власне, умовах доводиться нині жити нам усім.

Можливо з огляду на цей абсурд такі люди, як Юрко Охріменко, і покидають цей світ…

Та при житті Юрій Охріменко захоплювався цікавими ідеями і запалював ними інших. Він, як і все його покоління захоплювався політиками і розчаровувався в них. Він як ідеаліст і романтик вірив, що може змінити світ, зокрема Львів на краще. Виявилося, що це, ох, як не просто.  Юрко не виявив достатньо опірності до буденних побутових обставин, аби їх витримати. Тому й покинув цей світ. Ні для себе, ні для сім’ї статків не збирав, - повторював, що домовина кишень не має.

Цінував дружбу та інтелектуальне спілкування. Але, виявляється, що жив серцем і мав чутливу, вразливу натуру, що не витримала жорстких реалій. Великими ударами в його житті була втрата мами Мілі, втрата надій українців на В’ячеслава Чорновола ( він був у першій сотні «Руху»), втрата приятелів - Мирослави Майорчук (Маряни Чорної), Андрія Дороша, Романа Безпалківа, Євгена Топінки, Сашка Кривенка, Небесної сотні, ідеалів Майдану.

Він був постійним меценатом Галереї військового однострою на Ринку 42 – де з абсурдом українських реалій во імя збереження памяті українства бореться ще один ідеаліст і Дон Кіхот – Богуслав Любів. Разом з Богуславом Юрко не раз ініціював і допомагав організовувати у тематичні міліарні виставки. Знаходив і купував нові експонати. Пропонував цікаві й унікальні теми, як от «Мілітарні елементи в архітектурі Львова», чи виставка військових ґудзиків (таки було в ньому щось від Йозефа Швейка), або ужиткових предметів з військової амуніції, збирав експонати про Майдан і війну на сході України.

Він завжди активно реагував на політичні процеси в нас і у світі, був обраний до місцевих рад – ще перших, коли не знали слова «дерибан». Кілька разів передавав на схід волонтерам куплену ним захисну військову амуніцію та все необхідне.

Юрко неймовірно багато і швидко читав. Тому орієнтувався у всьому, особливо, що стосувалося військових, політичних справ, природи, мистецтва, історії, культури. Він досконало знав Біблію і написав наукову розвідку про рецепти біблійних страв.

Так само видав окремими брошурами «Кухня бравого вояка Швейка», «Рецепти з Енеїди» Котляревського, Оповіді з бабусиної скрині, оповідки про львівських пожежників і поліцаїв, та багато іншого. Популяризував у своїй газеті «Мікроскоп» нові мистецькі імена, бо завжди казав, що краще допомагати живим, ніж мертвим. Про це треба й нам усім пам’ятати.

Немає сумніву, що Львову, його будинкам і вулицям, паркам, птахам, і навіть людям бракуватиме Юрка Охріменка.

Давно треба було так домовитися і діяти чесно

17.09.19 16:13 Прозора приватизація і конкуренція: представники великого бізнесу підписали меморандум про принципи підприємництва
Представники 9 українських фінансово-промислових груп підписали меморандум взаємодії влади і бізнесу, який закріплює принципи ведення бізнесу.

У меморандумі перераховано 15 принципів ведення бізнесу, яких мають дотримуватися підписанти: незалежність Нацбанку, виконання умов угоди асоціації з ЄС, прозорість та простота податкової системи, судова та антикорупційна реформи, ринок землі, прозора приватизація, боротьба з рейдерством, публічний доступ до інформації про кінцевих власників підприємств та високовартісних активів, підтримка конкурентного середовища та позбавлення СБУ функції розслідування економічних злочинів, повідомляє Цензор.НЕТ із посиланням на Громадське.

"В Україні є унікальний економічний консенсус. Ми отримали шанс унікальний шанс зменшити корупцію, захистити право власності та спростити ведення бізнесу", - сказав економіст Андреас Аслунд, який підготував меморандум.

Читайте на "Цензор.НЕТ": Бізнес вимагає права вето абсурдних законопроєктів, - Каленков

Документ підписали Олег Бахматюк, власник компанії "Укрлендфармінг", Сергій Тігіпко, власник групи "ТАС", Андрій Ставніцер (група "ТІС"), Джок Мендоза-Вілсон директор з міжнародних зв'язків корпорації СКМ Ріната Ахметова, а також представники компаній "Бурізма" Миколи Злочевського, Smart Holding Вадима Новинского, "Епіцентр" Галини та Олександра Герег.

Серед підписантів немає співвласника телеканалу "1+1" Ігоря Коломойського та його бізнес-партнерів.

"Було два бізнесмени, яких ми не запрошували підписати ці принципи, але їхні прізвища я називати не буду", - сказав Аслунд.