Пані та панове сенатори!

Пані та панове депутати!

Обранці Парижа!

Французький народе!

Вдячний за честь звернутися до вас сьогодні.

Я впевнений, що ви добре знаєте, що відбувається в Україні. Ви знаєте, чому це відбувається. І знаєте, хто в цьому винен. Знають навіть ті, хто ховає голову в пісок. І руками все ще намагається намацати гроші з Росії.

Тож сьогодні я звертаюся до вас. До чесних, сміливих, раціональних і волелюбних. Звертаюсь із запитаннями: як зупинити цю війну, як повернути мир у нашу державу? Бо більша частина пазлів, із яких складається відповідь, – саме у ваших руках.

9 березня російські авіабомби були скинуті на дитячу лікарню й пологовий будинок у нашому місті Маріуполі. Це було мирне місто на півдні України. Абсолютно мирне – поки до нього не підійшли російські війська й не взяли його в жорстоку облогу, як у Середньовіччі. Поки вони не почали морити людей голодом, спрагою, вбивати вогнем.

У тому пологовому будинку, на який росіяни скинули бомби – просто на нього, були люди. Були жінки, які готувалися народжувати. Більшість із них вдалося врятувати. Деякі були серйозно травмовані. Одній жінці довелося ампутувати стопу, яка була повністю роздроблена. А в іншої жінки... У неї був роздроблений таз. Її дитина загинула ще до народження. Жінку намагалися врятувати, боролися за її життя! Але вона благала лікарів про смерть. Благала полишити її, не надавати їй допомогу. Бо не знала, навіщо їй жити. Вони боролися. Вона померла. В Україні. У Європі. У 2022 році. Коли сотні мільйонів людей навіть і в думці не мали, що так може бути, що може бути так зруйнований мир.

Я прошу вас зараз вшанувати хвилиною мовчання память тисяч українців та українок, усіх тих, хто був убитий внаслідок вторгнення Росії на територію нашої мирної України.

Після тижнів російського вторгнення Маріуполь та інші українські міста, по яких вдарили окупанти, нагадують руїни Вердена. Як на тих страшних фотографіях часів Першої світової війни, які, я впевнений, кожен і кожна із вас бачили. Російські військові не розрізняють, по яких обєктах бити. Вони знищують усе: житлові квартали, лікарні, школи, університети. Усі. Спалюють склади з їжею та медикаментами. Спалюють усе.

Вони не зважають на такі поняття, як «воєнний злочин» та «обовязковість конвенцій». Вони принесли на українську землю терор, державний терор. Кожен і кожна із вас це усвідомлюють. Доступна вся інформація. Всі факти – вони є.

Про жінок, яких російські військові ґвалтують у тимчасово окупованих районах. Про біженців, яких вони розстрілюють просто на дорогах. Про журналістів, яких вони вбивають, точно знаючи, що це журналісти. Про старих, які пережили Голокост, а тепер змушені рятуватись у бомбосховищах від російських ударів по мирних містах.

Європа 80 років не бачила того, що відбувається зараз в Україні через дії Росії. Коли люди настільки у відчаї, що благають про смерть, як ця жінка.

У 2019 році, коли я прийшов на пост Президента, вже існував формат для переговорів з Росією. Це був Нормандський формат. Формат переговорів, які повинні були закінчити війну на Донбасі, війну на сході України, яка триває вже, на жаль, вісім років.

У Нормандському форматі брали участь чотири держави – Україна, Росія, Німеччина та Франція. Чотири, але через них був представлений увесь світ, усі позиції, всього світу. Хтось підтримував. Хтось намагався затягувати процес. Хтось хотів усе зірвати. Але здавалося важливим, що світ був присутній завжди за тим «нормандським столом», столом миру.

І коли переговори давали результат, коли нам вдавалося звільняти людей з полону, коли ми змогли погодити деякі рішення в грудні 2019 року, це було як ковток свіжого повітря. Як проблиск надії. Надії на те, що розмови з Росією можуть допомогти. Що керівництво Росії можна переконати словами. Щоб Москва обрала мир.

Але настало 24 лютого. День, який перекреслив усі ті зусилля. Усіх нас. Перекреслив старе значення слова «діалог». Перекреслив європейський досвід відносин із Росією. Перекреслив десятиліття історії Європи.

Все це було розбомблено російськими військами. Розбито російською артилерією. Спалено після ударів російських ракет.

Правда не знайшлась у кабінетах. Тому зараз доводиться її шукати й виборювати на полі бою.

То що ж тепер? Що в нас залишилося? Наші цінності. Єдність. І рішучість захищати нашу свободу. Спільну свободу! Одну для Парижа і Києва. Для Берліна й Варшави. Для Мадрида і Рима. Для Брюсселя і Братислави.

Ковтки свіжого повітря вже точно не допоможуть. Є сенс у тому, щоб діяти разом. Щоб тиснути разом. Щоб спонукати Росію шукати мир.

Пані та панове!

Французький народе!

24 лютого український народ обєднався. У нас сьогодні немає вже «правих» і «лівих». Ми не дивимося, хто влада і хто опозиція. Звичайна політика закінчилась у день вторгнення Росії й відновиться тільки тоді, коли буде мир.

І це правильно – щоб боротися за життя. Щоб захистити нашу державу.

Ми вдячні вам, ми вдячні, що Франція допомагає. Ми вдячні за зусилля Президента Макрона, який проявив справжнє лідерство. Ми постійно спілкуємося з ним, це правда, координуємо деякі наші кроки.

Українці бачать, що Франція так само цінує свободу, як це було завжди. І ви захищаєте її. Ви памятаєте, що це таке. Свобода, рівність, братерство. Кожне з цих слів для вас сповнене силою! Я відчуваю це. Українці відчувають це.

Тому ми очікуємо від вас, очікуємо від Франції, від вашого лідерства, що ви зможете зробити так, щоб Росія шукала мир. Щоб закінчила цю війну проти свободи. Проти рівності. Проти братерства. Проти всього, що зробило Європу єдиною. І сповненою вільним різноманітним життям.

Ми очікуємо від Франції, від вашого лідерства, що буде відновлена територіальна цілісність України. І разом нам це до снаги.

Якщо серед присутніх є ті, хто сумнівається, то ваш народ уже впевнений. Як і інші народи Європи.

І що під час головування Франції у Європейському Союзі буде ухвалене давно дозріле історичне рішення – про повноправне членство України у Європі, в ЄС. Історичне рішення в історичний час. Як це завжди було в історії французького народу.

Пані та панове!

Французький народе!

Завтра буде вже місяць, як українці воюють за власне життя, за власну свободу. Як наша героїчно армія протистоїть всім силам Росії, що переважають.

Ми потребуємо більшої допомоги! Ми потребуємо більшої підтримки! Щоб свобода не програла, вона має бути добре озброєною. Танки, протитанкова зброя, авіація, протиповітряна оборона. Ми потребуємо всього цього! Ви можете нам допомогти, я знаю. Можете!

Щоб свобода не програла, світ повинен підтримувати її санкціями проти агресора. Кожного тижня – новий санкційний пакет. Кожного!

Французькі компанії повинні піти з російського ринку. «Рено», «Ашан», «Леруа Мерлен» та інші. Вони повинні перестати бути спонсорами для військової машини Росії, спонсорами вбивств дітей і жінок, спонсорами зґвалтувань, грабунків, мародерства з боку російської армії.

Всі компанії повинні запамятати раз і назавжди, що цінності вартують більше, ніж прибуток. Ще й прибуток на крові. І ми з вами повинні вже думати про майбутнє. Про те, як ми будемо жити після цієї війни.

Потрібні гарантії. Сильні гарантії. Гарантії того, що безпека буде непохитною, а війни справді не буде. І загалом війни будуть неможливими.

Ми створюємо таку систему гарантій. Нову систему безпеки. У якій Франція, я вірю, матиме провідну роль. Щоб нікому й ніколи більше не довелося благати про смерть! Щоб люди проживали своє життя, повне життя. І щоб з людьми прощалися не під бомбами, не у війні, а коли настане час.

Тільки в мирі. Тільки в гідності. Тому що прожити треба так, щоб тебе поважали. Щоб тебе памятали. І щоб із тобою прощалися так, як увесь світ бачив, як Франція прощалася з великим Бельмондо.

Дякую, Франціє!

Слава Україні!

Шановні панове спікери!

Шановний пане Прем’єр-міністре Драґі!

Шановні пані та панове сенатори та депутати!

Дорогий італійський народе!

Сьогодні вранці я говорив з Його Святістю Папою Франциском, і він сказав дуже важливі слова: «Розумію, що ви хочете миру. Розумію, що ви маєте себе захищати. І військові захищають, і цивільні люди мужньо боронять Батьківщину. Кожен захищає Батьківщину». І я на це відповів: «Наш народ став цим військом».

Став цим військом, коли побачив, яку біду несе ворог. Яке спустошення він залишає по собі. І скільки крові хоче пролити.

Коли трохи понад тиждень тому я виступав зі зверненням до мітингу у Флоренції та ще в десятках європейських міст, я просив усіх італійців, усіх європейців запамятати число 79. Стільки дітей було вбито в Україні на той момент. Тепер – це 117. Ще 38 дітей за ці дні. Така ціна зволікання. Зволікання із тиском на Росію, щоб вона припинила цю жорстоку війну. 117 дітей, тисячі дорослих. Тисячі поранених. Десятки тисяч зруйнованих родин. Сотні тисяч зруйнованих доль. Мільйони, вже мільйони покинутих домівок. І все це почалося з однієї людини.

В окупованих районах ховають убиті родини прямо у дворах багатоповерхівок. У парках. У братських могилах. Це відбувається у наш з вами час. У 2022 році. І ми знаємо, що кожен наступний день війни забере ще життя наших дітей. 117 – це не фінальне число. Російське вторгнення ще зруйнує родини й долі. Бо повномасштабна війна, на жаль, триває. Російські ракети, авіація та артилерія не припиняють вбивати. Українські міста руйнуються. Деякі майже повністю знищені.

Як Маріуполь. Ви чули. Наше місто на березі Азовського моря. Там, де жило близько півмільйона людей. Приблизно, як у вашому місті Генуя. Я там був. А тепер там, у Маріуполі, нічого немає. Руїни.

Уявіть повністю спалену Геную. Після трьох тижнів повної блокади. Бомбардувань, обстрілів, які не припинялися на жодну мить. Розбиту Геную, з якої рятуються люди, ваші прекрасні люди. Пішки, машинами, автобусами... Тільки б дійти туди, де безпечно.

Я звертаюся до вас із Києва – нашої столиці. З міста, яке має для нашого регіону таке ж значення, як Рим – для всього світу. З Києва почався відлік великої культури великого народу. А зараз ми – на межі виживання. Київ за свою історію пройшов через жорстокі війни. І заслуговує після всіх втрат і всіх трагедій на життя в мирі. У вічному мирі.

Як заслуговує на це Рим і будь-яке інше місто нашого світу. Але, на жаль, щодня у Києві – повітряна тривога. Щодня падають бомби, бють ракети.

Під Києвом, у сусідніх містах і районах, перебуває декілька угруповань російських військ. Які вбивають і катують, вони ґвалтують і викрадають дітей, руйнують і грабують. Окупанти на вантажівках вивозять наше надбання, наше майно – до себе додому. Так робили востаннє в Європі хіба що нацисти. Коли окупували інші країни.

Російські війська примудрилися замінувати навіть море на підходах до наших портів. І тепер це загрожує сусіднім берегам і сусіднім країнам, бо міни можуть дрейфувати морем до них.

Пані та панове!

Італійський народе!

Час зробити все можливе, щоб забезпечити мир!

Це війна, яку Росія готувала давно. Яку одна людина готувала давно. Одна! Десятки років. Заробляючи шалені кошти на експорті нафти й газу та спрямовуючи їх на підготовку до війни. І не тільки проти України. Їхня мета – це Європа. Вирішальний вплив на ваше життя, контроль над вашою політикою, руйнація ваших цінностей. Не тільки наших. Демократії, прав людини, рівності, свободи... Таких самих цінностей, як і в нас.

Україна для російських військ – це брама Європи. Вони хочуть увірватися. Але варварство не повинне пройти. Українці одними з перших прийшли на допомогу вам, коли під ударами пандемії ковіду ви потребували цього. Ми направили своїх лікарів. Італійці одними з перших прийшли на допомогу нам, коли наші люди постраждали від жахливої повені.

Ви підтримали нас – щиро, швидко. Не просивши нічого натомість. Ви допомагаєте нам і зараз – ми дуже цінуємо це. Але все ж...

Вторгнення не зупиняється вже 27 днів. Майже місяць. Отже, потрібно ще більше санкцій, ще більше тиску, щоб Росія шукала не військові резерви чи найманців десь у Лівії чи Сирії. Щоб Росія шукала мир. Щоб та сама одна людина шукала мир.

Наслідки цієї війни вже відчуваються у багатьох частинах світу. Не тільки у Європі. І найстрашнішим буде голод, який наближається для різних країн.

Україна завжди була одним із найбільших експортерів продовольства. Але як ми можемо сіяти під ударами російської артилерії? Як ми можемо сіяти, коли ворог свідомо мінує поля, знищує бази з пальним? Ми не знаємо, який урожай у нас буде і чи зможемо ми експортувати, коли заблоковані й захоплені наші порти. Кукурудза, рослинна олія, пшениця й багато-багато інших товарів. Життєво необхідних товарів, зокрема – для ваших сусідів. Через море.

Ціни вже зростають. Тож скільки десятків мільйонів людей потребуватимуть допомоги? Навпроти ваших берегів...

Пані та панове!

Італійський народе!

Ви добре знаєте українців. Наш народ, який ніколи не хотів воювати. Котрий такий же європейський, як і ви. Ви знаєте тих, хто приніс в Україну війну. Чітко знаєте. Тих, хто наказує воювати. І тих, хто це пропагує. Майже всі вони використовують Італію як місце для відпочинку. Тож не будьте курортом для вбивць. Заблокуйте їм усю нерухомість, рахунки та яхти – від «Шахерезади» і до найменших. Заблокуйте активи усіх, хто має в Росії вплив. Хай вони його застосують для миру. Щоб колись мати змогу повернутися до вас. Підтримайте більші санкції проти Росії. Повне ембарго на торгівлю, починаючи з нафти. Підтримайте заборону для російських кораблів заходити у ваші порти. Щоб вони відчули ціну за свою агресію й за мінування моря.

Не має бути жодних винятків із санкційного режиму для жодного російського банку. Не допустіть продовольчої кризи в сусідніх із вами регіонах. Допоможіть нам. Зупиніть убивства. Збережіть українські родини.

Цю війну треба закінчувати якнайшвидше. Повертати мир. Прибирати з України ворожі війська. Проводити розмінування. І відбудову. Відбудову України після цієї війни. Разом з вами, разом з Італією. Разом з усією Європою. Разом – у Євросоюзі.

Раніше, до війни, я часто бував у вашій прекрасній країні. Ціную вашу гостинність, щирість та інколи гучність. Бачив, що для вас означають родина й діти – у вас прекрасні родини, у вас прекрасні діти. Що для вас означає життя. Я хочу подякувати вам за допомогу українцям, які у вашій країні врятувалися від цієї війни.

Сьогодні в Італії перебувають понад 70 тисяч наших людей, які, на жаль, були змушені ховатися від війни. Понад 25 тисяч дітей. І багато хто з них отримав тепло у ваших італійських родинах. Зокрема в родинах присутніх у цій залі. В Італії вже народився перший українець, мама якого знайшла прихисток на вашій землі. Десятки українських діточок з важкими контузіями та пораненнями лікуються у вас.

Ми за це вдячні вам, дуже вдячні! І чекаємо, коли вони зможуть знову повернутися додому. В Україну – вже мирну. І в цьому ви точно можете нам допомогти.

З першого дня цієї війни ви розділили наш біль і допомагаєте щиро, від серця. Українці памятатимуть це завжди. Ваше тепло, вашу небайдужість і вашу силу, яка повинна зупинити одну людину. Всього одну людину, щоб вижили мільйони.

Слава Україні!

Grazie Italia!

Шановний пане Спікере, члени Кнесету!

Шановний пане Прем'єр-міністре Беннет, дуже дякую за підтримку.

Шановні члени уряду Держави Ізраїль, всі присутні, гості, народе Ізраїлю!

Українська та єврейська громади завжди були і, я впевнений, будуть дуже переплетеними, дуже близькими. Завжди житимуть поряд і відчуватимуть разом і радість, і біль.

Тому я хочу вам зараз нагадати слова однієї великої киянки, яку ви дуже добре знаєте. Слова Голди Меїр. Вони дуже відомі, їх чули всі. Мабуть, кожен єврей. Багато-багато українців також. І точно – не менше росіян. «Ми хочемо жити. Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими. Це залишає не дуже багато простору для компромісу».

Мені не треба вас переконувати, наскільки переплелися наші історії. Історії українців та євреїв. У минулому й зараз, у цей страшний час. Ми – в різних державах і в абсолютно різних умовах. Але загроза одна і у нас, і у вас – тотальне знищення народу, держави, культури. І навіть імені України, Ізраїлю.

Я хочу, щоб ви відчули все це. Я хочу, щоб ви задумалися про цю дату. Про 24 лютого. Про початок цього вторгнення. Вторгнення Росії в Україну. 24 лютого. Цей день двічі увійшов в історію. І обидва рази – як трагедія. Трагедія для українців, для євреїв, для Європи, для світу.

24 лютого 1920 року була заснована Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини – НСДАП. Партія, яка забрала мільйони життів, знищила цілі країни, намагалася вбити народи.

Через 102 роки, так само 24 лютого, був відданий злочинний наказ про початок повномасштабного вторгнення російських військ в Україну. Вторгнення, яке забрало вже тисячі життів, мільйони людей залишило без дому, зробило їх вигнанцями. На своїй землі та в сусідніх країнах. У Польщі, Словаччині, Румунії, Німеччині, Чехії, у державах Балтії та ще в десятках різних країн світу.

Наші люди зараз розкидані світом. Вони шукають безпеку. Шукають, як лишитись у мирі. Як колись шукали й ви.

Це вторгнення Росії в Україну – не просто військова операція, як це подають у Москві. Це масштабна й підла війна, спрямована на знищення нашого народу. Знищення наших дітей, наших сімей, нашої держави, наших міст, наших громад, нашої культури. І всього, що робить українців українцями. Всього того, що російські війська зараз руйнують. Свідомо. На очах усього світу.

Саме тому я маю право на цю паралель і на це порівняння. Нашої історії і вашої історії. Нашої війни за своє виживання й Другої світової війни.

Послухайте, що каже Кремль. Просто послухайте! Там звучать навіть терміни – такі, як звучали тоді. І це трагедія. Коли нацистська партія йшла Європою і хотіли знищити все, знищити всіх. Хотіла підкорити народи. І не залишити від нас, від вас нічого. І навіть імені й сліду. Вони називали це «остаточним вирішенням єврейського питання». Ви памятаєте це. І впевнений – ніколи не забудете!

Але почуйте, що звучить зараз у Москві. Почуйте, як там знову кажуть ці слова: «остаточне рішення». Але вже щодо, так би мовити, до нас, до «українського питання».

Це прозвучало відкрито. Це трагедія. Ще раз говорю: це прозвучало на нараді в Москві. Це доступно на офіційних сайтах. Це цитувалося у державній пресі Росії. Москва так і говорить: без війни проти нас вони не змогли б забезпечити «остаточне рішення» нібито для своєї безпеки. Так само як це говорили 80 років тому.

Народе Ізраїлю!

Ти бачив, як російські ракети вдарили по Києву, по Бабиному Яру. Ти знаєш, що це за земля. Там поховані понад сто тисяч жертв Голокосту. Там давні київські кладовища. Там єврейське кладовище. Туди вдарили російські ракети.

Народе Ізраїлю!

У перший же день цієї війни російські снаряди вдарили по нашому місту Умань. По місту, яке відвідують десятки тисяч ізраїльтян щороку. Для паломництва на могилу цадика Нахмана. Що залишиться від усіх таких місць в Україні після цієї страшної війни?

Я впевнений, що кожне слово мого звернення у ваших серцях відгукується болем. Бо ви відчуваєте, про що я говорю. Але чи можете ви пояснити, чому ми й досі звертаємося до всього світу, до багатьох країн по допомогу? До вас звертаємося по допомогу... Навіть по елементарні візи...

Що це? Байдужість? Розрахунок? Чи посередництво – без обрання сторони? Я залишу вам вибір відповіді на це запитання. І зауважу лише одне: байдужість вбиває. Розрахунки – вони часто помилкові. А посередництво може бути між державами. Але не між добром і злом.

Кожен в Ізраїлі знає, що ваша протиракетна оборона – вона найкраща. Вона потужна. Кожен знає, що ваша зброя – сильна. Кожен знає, що ви молодці. Ви вмієте відстоювати свої державні інтереси, інтереси свого народу. І ви точно можете допомогти нам захистити наше життя, життя українців, життя українських євреїв.

Можна довго запитувати, чому ми не можемо отримати від вас зброю. Або чому Ізраїль не запровадив потужні санкції проти Росії, чому не тисне на російський бізнес. Але відповідь все одно обирати вам, шановні брати й сестри. І вам із цією відповіддю потім жити, народе Ізраїлю.

Українці зробили свій вибір. 80 років тому. Рятували євреїв. І тому серед нас є Праведники народів світу.

Народе Ізраїлю! Тепер і у вас є такий вибір.

Дякую вам!

Дякую за все