Про співтовариство

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.
Вид:
короткий
повний

Ми любимо тебе, Україно!

Ця земля просякнута кров'ю - Україна

Жоден народ так тяжко не боровся за свою незалежність, як українці. Ця земля просякнута кров'ю
Жоден народ так тяжко не боровся за свою незалежність, як українці. Ця земля просякнута кров'ю

Однією з ключових фігур, яка мала значний вплив на формування проукраїнськоі громадської думки в Європі минулого століття був британський журналіст-міжнародник Ланселот Лоутон.

На початку 1930-х років його увагу привернула напружена політична ситуація, що намітилася на Сході Європи. Для багатьох полiтикiв та аналiтикiв стало очевидним, що в Європi наближається новий великий перероз­подiл сфер впливу та нова вiйна.На тлi цих драматичних подiй Ланселот Лоутон намага­ється в черговий раз привернути увагу громадськостi та офi­цiйних осіб Великої Британiї до українського питання. 1 лютого 1939 р. вiн виступає з великою доповiддю на засiданнi членiв Близько- i Середньосхiдного товариства, яке вiдбулося в Лондонi. На думку Лоутона, глибинною причиною міждержавних протиріч було «українське питання» і для світової політики було вкрай необхідно включити Україну в систему Західної Європи. "Незалежна і автономна Україна, - писав він, - необхідна для європейського економічного прогресу і міжнародного миру". Оцінки і висновки Лоутона надзвичайно цікаві з огляду на те, що сформульовані вони були діячем, який за своїм походженням жодним чином не був пов'язаний з Україною і українською нацією - настільки чітко вони представлені з проукраїнських позицій.

Пропонуємо вашій увазі деякі тези з цієї доповіді, які виглядають сьогодні так само актуально і злободенно, як і 80 років тому:

  • Україна - зовсім невідома для Заходу країна. Більшість людей мало що знають про неї або не знають нічого. Це не їх вина. Для такого незнання є поважні причини. Поневолювачі України добре подбали про те, щоб вона залишалася невідомою, вони навіть заперечували її існування. Дуже важко уявити собі щось більш гидке, ніж замовчування народу, який за давнім правом належить до родини європейських націй.
  • Через унікальне географічне положення, будь-яка серйозна спроба з боку України скинути поневолювачів і об'єднати свої чотири розмежовані частини в одну незалежну українську державу неодмінно викличе справжню паніку.
  • Більшість росіян завжди проявляли дуже примітивний підхід у відносинах з Україною. «Немає і ніколи не було ніякої української нації», - стверджують вони в засліпленні. Таке запевнення було офіційно проголошено міністром внутрішніх справ в 1863 році і з тих пір часто повторюється. Україна, мовляв, це просто південна частина Росії. Багато поляків також заперечували існування української нації, кажучи, що Україна - це тільки частина Польщі. За цими амбітними спорами і претензіями криється причина трагедії України.

Можна стверджувати, що Українська держава існувало протягом трьох окремих періодів.

Перший з них - з дев'ятого до дванадцятого століття. Бiльш нiж триста рокiв на територiї, знанiй сьогоднi як Україна, iснувала потужна й культурна держава, одна з найбільш передових в Європі. 

Це й була Україна, вiдома тодi пiд назвою Русь, i її столицею був Київ. Хоч її зв'язки з пiвнiччю були незначнi, росiяни тепер стверджують, що вона тотожна з Росiєю - тобто з країною, яка виникла на кiлька столiть пiзнiше. А далi вони привласнили собi її територiю, її народ, героїв, святих, культуру i все майно.

Другим періодом Української незалежності була Козацька доба. Коли Україна, спустошена татарськими ордами і нападами з півночі, лежала безпомічна, Литва і Польща зайняли її територію. І в XVI столітті, коли ці дві держави уклали союз, Україна майже вся опинилася під польським пануванням. Тоді здавалося, що Україна як держава повинна остаточно зникнути. Щоб вижити, вищі верстви української нації були змушені ополячитися, а українське селянство було закріпачено польською шляхтою і євреями.

І тут сталася гідна подиву річ. Козаки, які існували ще в давній Україні, об'єдналися і заснували свою славну державу на Дніпрі. Систему правління в тій державі можна, мабуть, назвати демократичним деспотизмом. Щорічно козаки голосуванням вибирали собі правителя, якого називали гетьманом, який мав владу над життям і смертю своїх виборців, але завжди наприкiнцi гетьманування вiн складав звiт про свою дiяльнiсть при владi, i якщо виявлялося, що надто зловживав нею, то мiг i на палю потрапити або позбутися голови. Козацька держава була фактично продовженням - у своє­рiднiй формi - незалежностi українського народу.

Третій період почався в 1648 році, коли прославлений козацький гетьман Хмельницький, чиє справжнє прізвище було Хміль, не маючи достатніх сил, щоб воювати одночасно з поляками, московитами і татарами, уклав союз з Москвою на рівних правах, але Москва віроломно ввела потужні сили в Україну, яку врешті решт і анексувала. Пізніше, сама знесиливши від воєн, Москва досягла з Польщею згоди і поділила з нею Україну. Але ще ціле сторіччя українські козаки протестували і здійснювали відчайдушні бунти, а Москва великими групами висилала їх в інші частини імперії на каторжні роботи і в поселення (ця ж система знищення практикується дотепер Совєтами).

  • Як тільки Москва закріпила свою владу над Україною, вона змінила свою назву з "Московія" на "Росія". Одразу все виглядало так, що український народ повинен бути стертий з лиця землі. Щоб зберегти себе фізично, його вищі класи були змушені робити те, що від них вимагалося, тобто прийняти іншу мову, культуру. На той період центр культури був в Києві, який був  ближче до Заходу, ніж Москва, тому фактично Московія була ученицею України.
  • З моменту анексії України, Московія навмисне намагалася відсунути Україну на задній план, гальмувала її розвиток. Було заборонено вживання української мови в школах і в наукових та історичних працях. Робилося все можливе, щоб не тільки ліквідувати українську мову, а й знищити національну свідомість, яка саме в мові знаходить своє втілення.
  • Україна використовувалась як колонiя. Вона була багата на зерно й си­ровину, i Росiя, занедбуючи власнi ресурси, апетитно накинулася на пiвденнi.
  • Влада зосередилася в Москвi; майже всi призначенi урядники, особливо суддi, були росiяни, а укра­їнськi патрiоти засилалися до Сибiру. Але в народі, в селянстві, український націоналізм продовжував жити. Починаючи з романтичного руху XIX століття, він поступово вилився в літературні форми і в кінцевому підсумку став рухом політичним. Спочатку цей націоналізм можна було задовольнити навіть чимось меншим, ніж автономією, але коли українську ідентичність стали душити на корінні, він поступово перейшов в сепаратизм.

«Якщо української нації не існувало, в чому намагаються переконати нас росіяни, то чому гніт і придушення проводилися з такою послідовністю і жорстокістю? Навіть Російська енциклопедія не могла не визнати, що "національне самовираження, хоча і важко визначити момент його зародження, ніколи не завмирало в Україні", - запитував Лоуренс.

Підводячи підсумки, британський журналіст робить висновки:

"Українська нація - це реальність, яка має під собою принаймні тисячу років автентичної історії. Жоден народ не боровся так важко, як українці, щоб утвердити свою незалежність; українська земля наскрізь просякнута кров'ю".

Цій доповіді майже сто років. Нажаль її тези і досі у багатьох викликають полеміку та незгоду з очевидними речами. Що змінилося сьогодні в долі України, а що залишилося колишнім, ми залишаємо на розсуд нашого читача.

 

Бюджетний відпочинок у Трускавці

Бюджетний відпочинок у Трускавці
Бюджетний відпочинок у Трускавці

Як ми вже повідомляли в попередньому блозі, курорт Трускавець увійшов у перелік найкращих курортів для оздоровчого відпочинку в Східній Європі за лояльними цінами. Рейтинг склали аналітики британського видання  The Gardian, тож зрозуміло що для англійців трускавецькі ціни навіть більш, ніж лояльні.

Але як відпочити в Трускавці вітчизняному туристу так, щоб це не сильно вдарило по  гаманцю?  Для цього  потрібно правильно підійти до вибору двох основних пунктів відпочинку на курорті – це період року та клас готелю.

  1. Період відвідування. Звісно, хотілося б приїхати в Трускавець в теплу пору року. Але потрібно врахувати, що це період, а також час Новорічних свят, тут і є «високим» сезоном, тож пік цін припадає саме на цей час. Вартість проживання в готелі чи санаторії зростає. Оскільки в цей період велика кількість туристів, пацієнтів, то, щоб потрапити до лікаря доведеться стояти в черзі або записуватися заздалегідь. Тому для тих, хто хоче заощадити, потрібно приїжджати в Трускавець кінець осені, зима, початок весни. Тобто, зараз – саме такий період!

 

  1. Клас готелю і запропоновані послуги. Найдешевше обійдеться проживання в санаторії ще радянського зразка. Але про комфорт та високий сервіс забудьте. Якщо ж ви все-таки бажаєте комфорту, тоді обирайте невеликі готелі та вілли. До Ваших послуг затишні номери, басейн, власна кухня, лікувальні процедури – все це в одному місці за цілком доступні гроші. Як знайти такі місця у Трускавці? Наші менеджери допоможуть Вам обрати проживання і лікування  так, щоб це було затишно і за прийнятними для Вас цінами! 

Недорогий відпочинок у Трускавці можливий, а з допомогою порад та підказок від туристичної компанії «Gloria»   відвідини курорту будуть сповнені прекрасних і незабутніх вражень!

Санаторій Ріксос Прикарпаття у Трускавці

Ріксос Прикарпаття

Лікувально-курортний комплекс  «Rixos-Prykarpattya» розташований в самому серці Прикарпаття, у всесвітньо відомому бальнеологічному курорті Трускавець.

«Rixos-Prykarpattya» – це поєднання висококласного сервісу, вишуканого інтер’єру та комфортного відпочинку з професійним медичним супроводом.

Це унікальне місце з гірськими пейзажами, кришталево чистим повітрям та цілющими джерелами мінеральних вод.Воно було створене самою природою для заспокоєння та відновлення сил.

Відмінна інфраструктура
На доглянутій зеленій території Ріксос Трускавець площею 12 гектарів розташовано сучасна будівля з 359 комфортабельними номерами, оформленими в м’яких пастельних тонах. Внутрішнє оздоблення номерів відрізняється високою якістю і вишуканим стилем. До послуг гостей: власний бювет, медичний центр з новітнім обладнанням, шикарний SPA- центр, басейн, тренажерний зал, тенісні корти, сауни, салон краси. Також відпочиваючі можуть скористатися зручною автостоянкою, розташованої на території комплексу.

Медичний центр
Гордість санаторного комплексу Ріксос Прикарпаття – сучасний медичний центр. Потужна діагностична та лікувальна база дозволяє домагатися хороших результатів у лікуванні безлічі захворювань шлунково-кишкового тракту, хронічних патологій хребта, гінекології, дихальної системи. Тут успішно поєднують методи традиційної бальнеотерапії з новітніми досягненнями медицини. Пацієнти можуть замовити перлинні ванни підводну витяжку, душ Шарко та інші процедури. В готелі Ріксос ціна на всі процедури вельми прийнятна.

Смачне харчування і розваги
Відпочиваючих приємно здивує великий асортимент страв, різноманітність випічки і велика кількість фруктів. Санаторій Ріксос подбав про своїх маленьких гостях. Дитячий міні-клуб, майданчик і кафе дозволять дітям зануритися в атмосферу свята. Дорослі зможуть урізноманітнити відпочинок в боулінг клубі, за більярдним столом, на танцмайданчик.

Персонал санаторію гарантує приплив життєвої енергії, душевний спокій і гармонію. Рекомендуємо відвідати санаторій Ріксос Трускавець ціни на відпочинок в якому цілком відповідають високій якості обслуговування.

«Тариф зі сніданком» охоплює:

– проживання в номері згідно з вибраною категорією;
– сніданок в ресторані «MAXIMUS» («шведський стіл»);
– первинну консультацію лікаря-терапевта в медичному центрі;
– відвідування SPA-центру «SPA TERRA»;
– користування басейном на відкритому повітрі;
– користування бюветом мінеральних вод;
– послуги розважального центру;
– користування автостоянкою на території комплексу.

Послуги SPA-центру «SPA TERRA», включені у вартість:

– басейн;
– сауни;
– римська парна;
– хамам;
– тренажерний зал;
– аквааеробіка;
– ранкова зарядка.

Послуги розважального центру, включені у вартість:

– настільний теніс;
– дитячий клуб;
– дитячий майданчик.

В комплексі «Rixos-Prykarpattya» заборонено:

– куріння в номерах, барах, холах;
– проживання з домашніми тваринами.

Проживання на додатковому місці можливе в номерах «Двомісний кутовий» та в номерах вищих категорій.
Харчування та проживання дітей віком до 6 років в одному номері з батьками — безкоштовне.

Діти до 6 років в номері з батьками без надання додаткових місць – безкоштовно

ЧАС заїзду 14:00.
Розрахунковий час 12:00.

Санаторій Женева Трускавець

Женева
Санаторій Женева Трускавець

Royal Hotels & SPA Resort Женева – це розкішний санаторно-готельний комплекс, насправді- один з кращих в Трускавці. Тут створені всі необхідні умови для повноцінного лікування і відпочинку. Водолікарня, фізіотерапевтична клініка та лікувально-діагностичне відділення мають сучасне медичне обладнання. У санаторії працюють виключно професійні медики. Санаторій «Женева» розташовується в центрі Трускавця, тому відстань до бювету мінеральних вод становить лише кілька сотень метрів.

Готель Женева Трускавець: інфраструктура, послуги, лікування

Для клієнтів цього розкішного санаторію пропонується величезна кількість послуг і розваг: басейни, лазні, сауни, бювет з мінеральними водами, СПА-центр, салон краси, медпункт, аптека, концертний зал, лікувальний корпус, конференц-зали, масажний салон, ресторани, бари , більярд, боулінг, тренажерний зал, сцена, платна автостоянка, дитячий майданчик і дитяча кімната, настільний теніс. В оздоровчому центрі клієнтам надається можливість пройти ряд гінекологічних, масажних, бальнеологічних, проктологічних і фізіотерапевтичних процедур.

Женева Трускавець – ціни і номери

Санаторій Женева в Трускавці має 4 корпуси для проживання – Женева, Royal Grand, Променад і Цезар. У кожному з корпусів є номери різних категорій: одномісні, двомісні, поліпшені двомісні, напівлюкс, 2-кімнатний люкс, 2-кімнатний-тематичний люкс, VIP-однокімнатний, Президентські апартаменти, Королівські апартаменти. Ціни на проживання в номерах істотно відрізняються і знаходяться в діапазоні 800-9000 грн на добу з людини. Діти до двох років можуть жити з батьками безкоштовно.

Харчування в санаторії Женева в Трускавці

У корпусах санаторно-готельного комплексу функціонує кілька ресторанів і барів. У барі «Ірландський Паб» гостям пропонується великий вибір пива і закусок до нього, в ресторані «Український» відвідувачі можуть відчути атмосферу домашнього затишку і традиційна гостинність, а в ресторані «Тіфтіс» – покуштувати чудовий смак грузинської кухні. Для романтичних вечерь відмінно підійде затишний ресторан «Каравела», в якому можна насолодитися стравами італійської, японської, індійської та інтернаціональних кухонь, а ось в королівському ресторані «Роял» відвідувачів санаторію чекає шикарний шведський стіл.

Додаткові послуги в санаторії Женева:

• SPA-центр (11 басейнів, 18 саун та лазень);
• масажні кабінети, кабінет косметології, салон краси;
• бювет мінеральних вод;
• конференц зал, боулінг, більярд, сквош, тренажерний зал, настільний теніс;
• ресторан української кухні, ресторан грузинської кухні “Тифліс” , фіто-бар, ірландський паб;
• дитяча кімната та дитячий майданчик,
• автомобільна стоянка,

Розрахунковий час санаторію “Женева”: час заїзду 14:00, час виїзду 12:00

У вартість входить:

Пакет ALL SPA – проживання, 3-разове харчування (шведський стіл), відвідування SPA-центру, лікування за призначенням лікаря

Пакет ACC SPA – проживання, сніданок (шведський стіл), відвідування SPA-центру

Турбота від «порохобота» про турборежим

Турбота від «порохобота» про турборежим



Турбота від «порохобота» про турборежим

Давно пориваюся написати щось про Петра Порошенка і зупиняюся на тому, що хвалити якось не хочеться, хоча і є за що, але то начебто стаю підлабузником, як і важить більше те, за що б похвалити хотілося, але такого ще немає. Сподіваюся: поки що – немає. Ну а критикувати Петра Порошенка взагалі є як анекдот, бо тут вже хто тільки не пройшовся зі своїми і чужими екскрементами на постійно і моментами…
Взагалі, парадоксів вистачає, як, наприклад, я вже числюся скоро шість років у «порохоботах» і за увесь цей час ні уваги – ні поваги з боку боса, що якось буває образливо. Але якщо б мені дали кусник чогось смачного за моє щире «порохоботсво», воно б уже було не щирим, а в тому і є весь смак і присмак процесу боротьби за правду. Особливо коли з усіх-усюд лунало: - Проплачені боти Пороха! А я ось – ні! Задавіться самі отим, чим нам проплачено! Наскільки мені відомо: ніхто не задавився.
Аналогічно з початком передвиборної компанії в Президенти України мені не сподобалося одразу та помпезність зібрання, як і все інше витратне в промоціях виборів, але погодьтесь, що якби потужний олігарх України Петро Порошенко почав корчити зі себе подібно як у інших інтернет-економ-варіант щодо виборів, то набрав би десь як його кум Ющенко у 2010-му. Врешті, вибори для Пороха були програні ще у 2018-му, хоча все одно шанси були, якби Пол Манафорт в штабі був, але його вже посадили, а зі своїх «манафортиків» талановиті тільки гроші боса транжирити і в тому результат особистий мати, а не виборів. Манафорт гроші чималі брав, але і результат давав той що треба, на противагу Сергію Тігіпку, якому саме наслідували у виборчому штабі Порошенка. Я про то писав, як один мій знайомий пішов на вибори спостерігачем від Порошенка, якого люто ненавидів і кляв постійно, але мав можливість і пішов:  «Там добрі гроші обіцяли і то гарантовано, бо Тимошенко коли в президенти другий тур програла, то нікому не заплатила» Уявляєте: член команди Порошенка, що його ненавидить. В таких випадках як кажуть: no comment! (Немає слів)
Зрозуміло, що мені, «природному «порохоботу» було прикро то споглядати, як і програвати. Інше питання: чи є то аж такий програш? Пан знаний політолог Олег Соскін заявляє, що Порошенко обов’язково захоче «реваншу»! Уявляєте? Порошенко захоче «реваншу» у Зеленського! Ото маразм! Порошенко! Олігарх, видатний політик і міжнародний авторитетний діяч захоче реваншу у шохи Коломойського! У 6-го Президента України  Зеленського, який ще на початку виборів заявляв, що йде на один термін «навести порядок» і піти не домагаючись переобрання. Не дуже віриться, але тут про інше: це не спортивні двобої, мудаку Соскін! В політиці кожен учасник завжди просто хоче виграти! Виграти! Завжди! А зовсім не реванш якийсь довбаний мати. Коли у нас «провідні політологи» такі убогі, то чого зневажати недолугість електорату з аборигенів «зеленого континенту» в Україні? Яке дибало – таке і здибало. Амінь.
Тепер наступне: якщо хтось вважає мене «фаном Петра Порошенка» – то  це повна дурість. Я про то багато раз писав: любити можна маму, родину, країну, навіть артиста чи спортсмена, але не політика! Це як полюбити сантехніка чи електрика за те, що є вода і світло. Саме тому на всі закиди в обожнюванні Порошенка я відповідав просто: покажіть і докажіть наявність в Україні когось кращого за Порошенка і я буду обов’язково його підтримувати як електорат. А доти я належу до тих, хто голосує за Петра Порошенка і його партію «Європейська Солідарність», членом якої нещодавно став. І став не для того, щоб бути масовкою, а щось конкретне робити в цій структурі. Звичайно за умови, що то буде потрібним і тут настає «друга частина Марлезонського балету».
Моя позиція, що «кожен пан має свій план», а тому не варто лізти туди з порадами, де і без тебе знають, що мають робити. Буде потреба – запитають, а якщо не питають – висновок однозначний: сиди тихо – пильнуй своє лихо. При всій моїй увазі до того, що виходить з політичного простору «Європейська солідарність», я бачу тільки поточну реакцію на сучасні події, технічну опозиційну конфронтацію до влади і на тому все. Ще Порошенко з ДБР вовтузиться, як не їздить десь на поважні зустрічі по Світу. Все як все. Провід партії зосереджено у ВРУ та її роботі, а іншої партійної роботи я не відстежую, хіба що окремі зустрічі з поважними гостями у Львові, куди запрошують в якості масовки, що мене мало цікавить. Мене цікавить проста партійна робота, якої у нас цураються, як чорт – ладана, а в нас – КПРС. Декомунізація! Тотальна! Жодних партійних зборів, нарад, конференцій, обговорень тощо. Ніц! Чекаємо на вибори і на гроші до них. Принаймні у мене таке враження на цей час. І я наголошую: якщо Петра Порошенка такий політичний сценарій влаштовує – нехай так і буде. Феномен «Слуги народу» просто відбиває всіляку охоту морочитися роками з партійною всеукраїнською структурою, коли можна одномоментно просто так раз – і в дамки! Чи у нашому випадку: з блазнів – у королі. А що? Обидва при коронах працюють, отже не звикати…
І нам не звикати вкотре в потилиці чухати і про втрачене повідати. Як людина, що вийшла з в’язниці СРСР відбувши там 30-ть років, я набачився і там багато, і тут вже чимало за схожий термін часу в уже начебто вільній і начебто незалежній Україні, отож є що згадати і порівняти. Коли мені якесь мурло починає оповідати як «гарно було те і те за комуни», то я зупиняю словами: - Я там народився і виріс, тому знаю що то є і ніколи не визнаю, що в тюрмі може бути добре, навіть якщо воно в чомусь і добре. Звичайно, всі в'язні майже рівні, бо всі невільні. Добре? Добре, бо рівність є, але чи всім смакує така рівність? Не дуже, але то вже інша тема. І такого повно. Я вже переконався, що почни розпитувати, а хто ж ти був за СРСР, якщо там був, і майже постійно то як не «вохра» то з тих, що «зсучились». Важно розтлумачити значення подібних сленгових термінів «соцзони» на теперішній час, тому що всі у СРСР були в’язнями одного спільного концтабору, подібно до сучасної КНДР, але хтось перебував вище за обставинами, а хтось завжди внизу. Останні найменше шкодують за життям у СРСР. Дякувати Богу, довбаний СРСР розвалився і самознищився, як дуже сподіваюся, що це станеться з Російською Федерацією, бо інакше Україні і нам в ній «вік волі не бачити!»
Мій екскурс у минуле пов'язаний з тим, що Петро Порошенко дуже мені нагадує першого і останнього Президента СРСР в одній особі Михайла Горбачова, що був самодержцем всія Велікая і Малая Русі, володарем імперії від Камчатки і Курил до Берліна і майже всієї Східної Європи в якості Генерального секретаря КПРС. Я був від початку прихильником Горбачова і дотепер його поважаю за політику роззброєння та правдиве визволення від окупації країни Східної Європи, бо вивів звідти радянські війська, як і з Афганістану. Також саме завдяки Горбачову і розвалився СРСР, хоча він особисто того зовсім не бажав. Просто наскільки успішним Михайло Горбачов був у зовнішній міжнародній політиці – настільки неуспішним він був у політиці внутрішній. Майже аналогічно Петро Порошенко надуспішний в Світі політик: зупинив завдяки міжнародним санкціям та протестам агресію РФ проти України, отримав військову допомогу від багатьох країн, зокрема і США, підписав Асоціацію з ЄС, а потім ще досяг «безвіз» з ЄС, врешті – Томос для України його заслуга, щоб там не казали. А в середині що? Мало що, тому і маємо «Слуг народу» і блазня на чолі держави. І ось тут я хоч-не-хоч мушу віддати належне Володимиру Зеленському, що якраз багато і багато років займався власне внутрішньою політикою в Україні, бо єдиний, хто веселив і розважав український народ попри всі його нестатки і проблеми соціальні та особисті. Тому перемога Зеленського цілком є заслуженою. Абсолютно! Знімаю кептарика з поваги до програм 95-го кварталу, «Ліги сміху», серіалам та аналогічним розважальним заходам. Про Голобородька нічого сказати не можу, бо фільм жодного разу не дивився і вже не буду, бо маю в живу реальне, а не фігуральне. Якщо «піпел хаває» то Show Must Go On!
На тому і завершую, бо для Петра Порошенка є вибір: або він займеться всерйоз внутрішньою політикою в Україні в розумному турборежимі, або і далі буде тільки  міжнародним генієм. Притому зауважу, що є всі шанси у Петра Порошенка знову стати Президентом України навіть нічого не змінюючи для себе, а просто вичікуючи, коли Зе-кодло обвалить країну в руїну і він як у 2014-му постане безальтернативно як рятівник і Провідник! Але чи потрібно то буде йому? Як і нам?..

Богдан Гордасевич
4 лютого 2020 р.
Львів-Рясне


Львівська організація Спілки письменників України

Микола Ільницький. Історія створення й епізоди діяльності Львівської обласної організації НСПУ
08.12.2019205
 Share Facebook Twitter

Цієї осені Львівська організація Спілки письменників України відзначає своє 80-річчя. Втім, встановити точну дату її заснування неможливо, бо в опублікованих спогадах і навіть хронікальних матеріалах є розбіжності й неточності. Та навіть точний перебіг цієї акції був би відносним, зважаючи на давні традиції літературного Львова, якому волею історії судилося відіграти важливу роль у розвитку української літератури і культури.

Як у давньоруські часи після падіння Києва під ударами монгольських орд Галич перебрав на себе традицію літописання й інтелектуального життя загалом, так і в часи наступні Львів ставав осередком культурних процесів у загальноукраїнському масштабі. Таким він був у часи Середньовіччя, коли тут засновувалися братські школи, таким залишався у ХІХ столітті. Коли Валуєвським циркуляром 1863 року та Емським таємним указом 1876 року було заборонене друкування українських книг на території Російської імперії, трибуною українських письменників став Львів головно завдяки титанічній праці Івана Франка та активній діяльності Наукового товариства імені Шевченка під керівництвом Михайла Грушевського, яке було неофіційною українською академією наук.

Початок ХХ століття ознаменував собою появу літературного угруповання «Молода Муза», що стало ланкою таких літературних організацій Європи, як «Молода Франція», «Молода Німеччина», «Молода Польща»… і задекларувало поширення модернізму в українській літературі (Петро Карманський, Василь Пачовський, Степан Чарнецький, Богдан Лепкий, Михайло Яцків…).

У період міжвоєнного двадцятиліття, попри складність українсько-польських стосунків, коли Галичина завдяки потуранням Антанти опинилася під владою Польщі, метеликом на обрії літературного життя Галичини промайнула створена у 1922 році літературна група «Митуса» з однойменним літературно-мистецьким місячником, до якої входили вчорашні січові стрільці: Василь Бобинський, Роман Купчинський, Олесь Бабій, Юрій Шкрумеляк, які створили фрагменти своєрідної стрілецької епопеї; стрілецькі пісні не змовкали навіть у часи більшовицького режиму і досі зберігають свою популярність. У «Митусі» опублікавана стаття Бобинського «Від символізму – на нові шляхи», в якій простежено становлення символізму в українській поезії.

Я не маю тут можливості характеризувати літературні групи й організації 1920-1930–х років, які мали свої друковані органи або ж самі гуртувалися навколо них: націоналістична навколо журналу «Літературно-науковий вістник» (з 1933 р. – «Вістник») на чолі з Дмитром Донцовим зі своєю знаменитою «квадригою» поетів (Євген Маланюк, Юрій Клен, Леонід Мосендз, Олена Теліга, Олег Ольжич), які створили феномен «вістниківства»; католицького, заснованого на засадах християнської етики з журналом «Дзвони» під опікою Митрополита Андрея Шептицького. Напрям його визначали Микола Гнатишак, Костянин Чехович і в ньому друкувалися твори Наталени Королевої, Юрія Липи, Богдана-Ігоря Антонича; «ліберальна» група «Назустріч», виразником ідей якої були Михайло Рудницький і Святослав Гординський, та певний час угруповання письменників комуністичної орієнтації «Горно» з друкованими органами «Вікна» (1927–1932) (Степан Тудор, Олександр Гаврилюк, Ярослав Галан) і «Критика» (1933) (Антін Крушельницький). У 1933 р. це угруповання перестало існувати у зв’язку з репресіями польської влади.

Та чи не найближчим за своїм характером попередником сьогоднішньої Спілки було Товариство письменників і журналістів імені Івана Франка (ТОПІЖ), якого сьогодні чомусь не знаходиш у літературознавчих словниках-довідниках і навіть енциклопедіях, хоч воно проіснувало з 1925 до 1939 року. Це була організаційна структура на тлі інших літературних угруповань, які керувалися різними ідеологічними принципами. ТОПІЖ у різний час очолювали Андрій Чайковський, Василь Стефаник, Василь Щурат, Богдан Лепкий, Роман Купчинський. Товариство об’єднувало письменників різних ідеологічних орієнтацій, проводило літературні дискусії, присуджувало щорічні премії за кращі твори.

Тепер я б хотів би порушити хронологічний виклад подій і нагадати про літературне життя Львова в роки німецької окупації 1941–1944 років, яке з огляду на обставини має своє місце в українському літературному процесі. Отже, незабаром після окупації, уже в липні 1941 р., у Львові був створений Літературно-мистецький клюб, який об’єднував п’ять творчих спілок: письменників, журналістів, музик, образотворчих та театральних мистців. Головою клюбу став його ініціатор, письменник і мистецтвознавець Микола Голубець, а після його смерті в 1942 році – письменник і журналіст Григорій Лужницький, а головою Спілки українських письменників – колишній молодомузівець Василь Пачовський, а після його смерті (теж у 1942 році) – той самий Григорій Лужницький. Німецька окупаційна влада не була безсторонньою до того, чим займалися спілки, для проведення будь-якої культурної акції потрібний був дозвіл гестапо. Але Львів, який належав до Генеральної губернії, опинився у дещо сприятливіших умовах, ніж інші українські землі, які ввійшла до так званого Райхскомісаріату України. У Львові виходив журнал «Наші дні», функціонувало «Українське видавництво». Але найважливішим було те, що у Львові могли спілкуватися письменники трьох українських середовищ: радянського (Іван Багряний, Аркадій Любченко, Тодось Осьмачка, Юрій Шевельов, Григорій Костюк), львівського (Богдан Кравців, Святослав Гординський, Богдан Нижанківський, Григорій Лужницький), емігранти з Наддніпрянщини (Євген Маланюк, Юрій Косач, Юрій Липа). Проводилися вечори пам’яті жертв більшовицького терору, літературні дискусії у формі «судових розправ». Цей порівняно короткий період був сповнений комічних і драматичних ситуацій, його атмосфера дещо вгадується у романі Тараса Мигаля «Шинок оселедець на ланцюзі». Тодішні спілкування стали у пригоді при виникненні після війни в еміграції Об’єднання українських письменників МУР (Мистецький Український Рух).

Коли ж говоримо про безпосереднього попередника сьогоднішньої Львівської організації Спілки письменників України, то маємо відступитися трішки назад, повернутися у 1939 рік до початку Другої світової війни. Відтоді Спілка пройшла складний і драматичний шлях, основні моменти якого я й хотів виділити в цій доповіді.

Почну з того, що незабаром після вступу більшовицьких військ у Галичину до Львова літаком прибула група письменників із завданням створити Організаційний комітет, на основі якого з часом мала бути організована Львівська організація Спілки письменників України. Як повідомляла газета «Вільна Україна», 3 жовтня відбулося спільне засідання українських, польських та єврейських письменників, а 12 жовтня в залі музею Наукового товариства імені Шевченка відбулося перше знайомство земляків, що хоч і мали спільну мову, але «довго були відділені один від одного». Попри розбіжності в датах, фактом є те, що був створений Оргкомітет, його головою став Петро Панч, а заступником – львівський поет Ярослав Цурковський.

Насамперед, треба було взяти на облік усіх претендентів, які в даній ситуації опинилися у Львові і мали намір стати членами Спілки, А їх виявилося дуже багато: коло півтисячі: польських – найбільше, українських – найменше, що випливало з демографічної ситуації, а також з дискримінаційних заходів польського уряду щодо українського шкільництва, вищої освіти, науки і культури. Згодом остаточно було зареєстровано 162 українських, польських та єврейських письменників.

Перед новою владою постало два завдання, які випливали, з одного боку, з принципів комуністичної ідеології, а з другого – з політичного моменту. Перше полягало в гаслах так званої класової солідарності і національної рівності, що декларувала однакові права всіх письменників, а друге обґрунтовувалося вступом радянських військ на територію Західної України і Західної Білорусії з метою захистити українське і білоруське населення від соціального і національного гноблення.

На численних зібраннях, у яких часто брав участь Олександр Корнійчук, виникала й «незручні» запитання. Про один з таких випадків трохи згодом, уже в еміграції, розповів поет і журналіст Роман Купчинський.

«Під час однієї такої зустрічі, – писав він, – впало питання:

– Товаришу, – а де тепер поет Загул?

Корнійчук ліниво підвів очі і глянув кутиком ока на того, хто питав:

– Загул помер.

– А Савченко?

– Котрий?

– Яків.

Корнійчук повернув уже й голову до розмовця:

– Ну, Савченко теж не живе.

– А поет Бобинський?

– Бобинський… Не чував такого.

– Як же? Він дістав навіть державну нагороду за поему «Смерть Франка».

– Не чував… А чому питаєте? – спитав тим разом Корнійчук і відкрив зовсім очі.

В тих очах засвітив такий вогник, що інтерпелянт розгубився. Більше питань, звісно, не виникало.

До слова, Оргкомітет спершу містився на вулиці Академічній (тепер – проспект Тараса Шевченка), де раніше було казино польських літераторів і митців. Але чи то приміщення було затісне для такої кількості письменників, чи з інших причин, Оргкомітет перебрався у палац графів Бєльських, 42 (тепер там міститься Будинок учителя), а графиня, за свідченням Остапа Тарнавського, спершу була переселена в будиночок при брамі, потім виселена у Казахстан.

В Оргкомітеті панувала сувора дисципліна. Як писав у своїх спогадах польський письменник Ян Бжоза, кожна національна група мала свої секції прози, поезії, драматургії, свої дні і години роботи, причому присутність була обов’язкова і відсутність на секції мала бути виправдана лікарською довідкою або іншою важливою задокументованою посвідкою.

Прийом до Спілки письменників відбувався 15–16 та 18 вересня 1940 р. на виїзному засіданні Президії Спілки радянських письменників у Львові. Головою Оргкомітету був тоді Олекса Десняк, уже радянський вихованець, а керував процедурою прийому знову ж таки Олександр Корнійчук. Про суворі умови прийому свідчить уже те, що з понад сотні претендентів до Спілки було прийнято 58 українських, польських та єврейських письменників. І знову обов’язкове відвідування секцій, поїздки на заводи, безконечне слухання лекцій… За тим усім не було можливості сісти за стіл, зосередитися над рукописом, але обов’язковим було брати соціалістичне зобов’язання написати до дат чи то поему, чи повість, чи й роман.

Попри декларування про зв’язки між письменниками Києва і Львова, таких насправді було мало. Виїздити можна було тільки в складі творчої бригади або делегації, так само й київським письменникам нелегко було потрапити до Львова. Роман Купчинський розповів про виступ Володимира Сосюри на одній із зустрічей у Львові: «Він почав з того, що насварив на галичан: «Гей ви! Чому не приїжджаєте в наш прекрасний Київ? Я, наприклад, спати не міг, так хотів дістатись до вас. Приїжджайте, товариші, не дрімайте!

– Коли ж не пускають! – сказав хтось відважніший.

– А ви думаєте, що мене так зразу пустили? Ноги сходив, доки виходив дозвіл!

Другої днини Сосюра не прийшов на домовлену гутірку, бо мусив відлетіти до Києва».

При таких обставинах літературне життя не могло позначитися помітними творчими здобутками. За спогадами Петра Панча, одним із основних завдань організаторів літературного життя на західноукраїнських землях було знайомити тутешніх літераторів з «естетикою нової батьківщини, а далі й виховувати з них радянських письменників». Але для письменників, вихованих на інших естетичних засадах, таке виховання ніяк не давалося. Часто вони просто дописували до старих творів нові більшовицькі гасла. Тому не дивно, що на сторінках і газети «Вільна Україна», і журналу «Література і мистецтво», який був створений у Львові і редактором якої був Олекса Десняк, часто друкувалися твори письменників зі сходу України, які не встигли чи не змогли вникнути в реалії галицького життя. Сучасна тема була представлена хіба що короткими оповіданнями і нарисами. Львівські письменники воліли писати про минуле. розкривати ті сторінки життя, які вони добре знали. Саме така тематика переважала у збірках Ірини Вільде, Степана Тудора, Петра Козланюка, Богдана Нижанківського, Михайла Яцкова, які вийшли тоді в радянських видавництвах.

Цілковитим фіаско закінчилася ідея створення колективних поем. Перша з них мала назву «Про рідного великого Сталіна». Вона була створена за рекордно короткий час, так би мовити, стахановським методом. У грудні 1939 року до Львова з цією метою прибула група поетів з Києва, було складено план і розподілено, хто яку частину має написати, дещо було включено з попередніх творів. Її повезли до Києва (навіть літаком), навіть і в перекладі польською мовою. Але поки поема там друкувалася, один з її авторів, Роман Купчинський, виявився у Кракові як німецький репатріант. Видавати її уже не було сенсу.

Друга поема, під назвою «Щасливий рік», мала бути колективним твором українських, польських та єврейських поетів. Але термін затягався, бо щасливого року не було. Натомість були тривога і страх.

У літературному житті Львова за час «перших совітів» не з’явилося нових імен ні поетів, ні прозаїків, ні критиків…

Коли порівняти літературну ситуацію у Львові (і західноукраїнських землях загалом) після повторного вступу сюди радянських військ у липні 1944 року з тією, якою вона була в 1939-му, то картина постане цілком протилежною. Якщо тоді у Львові опинилося коло п’яти сотень українських, польських та єврейських літераторів, з яких у 1940 році було прийнято до Спілки 58, то тепер тут виявилися одиниці. Частина польських була заарештована і депортована радянською владою ще до нападу гітлерівської Німеччини, а частина перебралася до Варшави та інших польських міст. З єврейських літераторів одні загинули від рук окупантів, інші по війні відразу перебралися на Захід. З українських ті, що в роки німецької окупації належали до Спілки українських письменників у рамках Літературно-мистецького клюбу, переважно перебралися на Захід, де згодом створили літературні групи та організації.

Тимчасом справа відновлення у Львові Спілки письменників почалася ще перед відходом звідти німців. Питання це обговорювалося 29 червня 1944 року на розширеному Пленумі Спілки радянських письменників України. Ярослав Галан повідомив тоді, що актив Львівської організації Спілки невеликий. У перший день війни німецька бомба вбила Олександра Гаврилюка і Степана Тудора, у Львові залишалися Михайло Рудницький, Ірина Вільде, Денис Лукіянович, Андрій Волощак та кілька прийнятих у 1940 році кандидатами у члени.

Отже, відновлювати Спілку невдовзі доводилося маленькою групою. Але така ситуація тривала недовго. Незабаром до Львова були прислані Володимир Бєляєв, Михайло Пархоменко, Василь Глотов, Златослава Каменкович, Микола Далекий та ін. Таке поповнення не було стихійним. Воно відбивало політику більшовицької партії, що намагалася ідеологічно утверджувати свої позиції серед населення західноукраїнських земель, яке мало гіркий досвід приходу сюди «перших совітів». На квітень 1947 року письменницька організація Львова нараховувала вже 15 членів і 4 кандидати, основу її становили місцеві літератори, а до правління входили Петро Козланюк, Ірина Вільде, Ярослав Галан, Антон Шмигельський.

Але поступово атмосфера у письменницькому середовищі стає напруженою. Усе більший відсоток членів починають складати люди, які приїхали до Львова. Вони стали протиставляти себе місцевим письменникам і добиватися права в керівництві Спілки. Красномовним свідченням такої ситуації є записка від 15 грудня 1947 року в ЦК КП(б)У недавно прийнятого кандидатом у члени Михайло Пархоменка, у якій були дані негативні характеристики львівських письменників із «мєстних»: Петро Козланюк, голова Спілки, хоч і талановитий прозаїк, але поганий організатор і безпринципна людина, і на цій посаді може працювати тільки за умови, якщо у правлінні будуть принципові й вимогливі комуністи, які будуть йому допомагати і контролювати його роботу. Ірина Вільде, на думку Пархоменка, під тиском обставин «переорієнтувалася» на радянську владу, але нутро її залишилося націоналістичним, Ярослав Галан – талановитий публіцист, але заражений духом індивідуалізму, засуджує політику партії по відношенню до селянства. І автор записки ставить питання: «Як сталося, що правління було обрано в такому складі?» (подаємо за збіркою документів і матеріалів «Культурне життя в Україні. Західні землі. Київ, 1995. Т. 1. С.497-499). Сигнал був узятий до уваги, і львівський обком партії прийняв ухвалу про проведення нових звітно-виборних зборів, на якому правління було обрано в такому складі: Петро Козланюк, Михайло Пархоменко, Ярослав Галан, Тиміш Одудько.

Взагалі кампанія цькування талановитих письменників почалася з сумнозвісної постанови ЦК ВКП(в) про «Про журнали «Звезда» і «Ленинград» 1946 року. Це вдарило рикошетом і по журналу «Радянський Львів», який був спадкоємцем «Літератури і мистецтва». Микола Бажан, перший, до слова, його редактор, поки на цю посаду не був призначений Петро Козланюк, на нараді львівської інтелігенції у вересні 1946 р. говорив: «Журнал «Радянський Львів» не виконав поставлених перед ним завдань… […] Журнал мусить рішуче перебудувати свою роботу, зміцнити, згуртувати біля себе радянську інтелігенцію західних областей України, активно взятися за розгром і боротьбу проти всіх і всіляких впливів буржуазно-націоналістичної ідеології». А в резолюції загальних зборів письменників було записано, що «націоналістичні погляди і теорії (малися на увазі передусім концепції Михайла Грушевського) позначилися і на роботах деяких львівських письменників та істориків, надрукованих у журналі «Радянський Львів» У журналі надруковані твори, які свідчать про національну обмеженість, захоплення голим етнографізмом, замилування старовиною». Неважко вгадати, що стояло за цими формулюваннями. Письменників і вчених примушували прилюдно каятися, але вони часто не визнавали своїх помилок, а формування своїх поглядів пояснювали специфічними умовами Галичини.

У листопаді 1947 року зі Спілки письменників були виключені за націоналізм (поновлені аж у 1951 році) Петро Карманський і Михайло Рудницький. У наборі звинувачень бракувало не тільки конкретних фактів, але й елементарної логіки. Бо чи міг, приміром, Михайло Рудницький бути «лакеєм і трубадуром німецького фашизму», якщо він мусив від них ховатися, бо його мати була єврейка?

Треба при цьому зауважити, що переслідування зазнавали не тільки письменники, яких можна було запідозрювати у неприхильному ставленні до радянської влади на підставі їх попередньої діяльності. Як уже згадувалося, під підозрою опинилися й літератори, які у міжвоєнний період належали до комуністичного «Горна», зокрема Ярослав Галан. Чи випадковим було те, що Комітет у справах мистецтв СРСР не дозволив поставити жодну з його п’єс? А якщо пов’язати цей факт з деякими іншими, зокрема з тим, що у нього незадовго перед трагічною загибеллю відібрали пістолет, загадковою постає і сама загибель, після якої відкрився широкий простір його п’єсам у всіх театрах Союзу (щоправда, за редакцією Володимира Бєляєва), виданню його книг, а заодно – прокотилася хвиля арештів. Подібно до того, як це сталося раніше після вбивства Кірова у Ленінграді. Заарештовані й засуджені були письменники Юрій Шкрумеляк і Ольга Дучимінська, композитор Василь Барвінський, бібліограф Ярослав Дашкевич…

Як зауважував у своїх спогадах Анатолій Дімаров у книзі «Прожити і розповісти», Львівська письменницька організація у цей час складалася в основному «зі східняків». Однак поступово цей «територіальний» поділ почав стиратися, розмежування відбувалося за іншими критеріями. До Львова приїхало немало національно орієнтованих людей, деякі з них, як, приміром, літературознавець Григорій Нудьга, теж стали жертвами нещадної ідеологічної машини. Деякі прагнули уповільнити її оберти, до них належав, зокрема, ректор Львівського державного університету Імені Івана Франка Євген Лазаренко, який оборонив Михайла Рудницького, Іларіона Свенціцького, вимагав, щоб викладачі читали лекції, а студенти писали дипломні роботи українською мовою.

У 1950-ті роки важливим чинником активізації культурного і літературного життя в Україні стала «хрущовська відлига», початок якої поклала доповідь на ХХ з’їзді КПРС Першого її секретаря Микити Хрущова вночі з 24 на 25 лютого 1956 року. Резонанс цієї доповіді виявився непередбачуваним: він завдав удару по комуністичному рухові у світі, а в межах СРСР породив обмежену лібералізацію суспільного життя. В Україні відбулася часткова реабілітація репресованих письменників і митців, повернення на волю тих, кому пощастило вижити у концтаборах. До Львова повернулися композитор Василь Барвінський, поет Юрій Шкрумеляк, тут оселився після 20-річного перебування у таборах Володимир Гжицький.

Львівські письменники і видавці намагаються опублікувати твори українських письменників, які були вилучені з літературного процесу. Але якщо з представниками лівої орієнтації, такими як Василь Бобинський, Іван Крушельницький чи Дмитро Загул було порівняно легше, то з публікацією письменників, на чиїх творах виховувалися покоління у національному дусі, – значно важче. Так, у 1958 році у Львівському книжково-журнальному видавництві була видана збірка повістей Андрія Чайковського «За сестрою» про період козаччини, передмову до якої написав Юрій Мельничук – головний редактор журналу «Жовтень» (так у 1951 р. був перейменований «Радянський Львів»), ця людина, здавалося б, мала довір’я у влади. Однак завідувач відділу науки і культури ЦК КПУ Юрій Кондуфор у доповідній записці «Про деякі недоліки в роботі інтелігенції Львівської партійної організації» критикував не стільки повісті, як передмову до книжки: «Мельничук знає, що Чайковський належав до націонал-демократичної партії, … що вороже ставився до Великої Жовтневої соціалістичної революції, відразу став прихильником Центральної Ради і ЗУНР. Це ніяк не в’яжеться з думкою критика на початку статті про те, що Чайковський ще замолоду знайшов правильну позицію «щодо своєї нації». А може, якраз і в’язалося, і він звіряв свою позицію з позицією автора повістей. Як робив це і багаторічний голова Спілки Петро Козланюк, перебуваючи у відрядженні в Ленінграді і роздумуючи над тим, що там бачив і чув та довіряючи свої думки щоденникові: «За нашими сучасними російськими істориками виходить, що всілякі насильні підкорення царською Росією країн і народів (Україна, Кавказ, Казахстан і т.д.) – одне благо і прогресивний акт для цих країн і народів. Як мерзко читати це все…»

Якщо так у глибині душі думали представники старшого покоління, зв’язані службовими обов’язками, то цілком зрозумілий порив до правди і справедливості молодих людей, які йшли на ризик. Маю на увазі виключення з Львівського університету студентів-дипломників Михайла Гончара, Льва Воловця і Юрія Ломницького у 1958 році.

Настали шістдесяті роки, які закарбували себе в літературі й суспільному житті таким явищем, як шістдесятництво. Стимульоване «хрущовською відлигою», що настала після сталінських репресій, воно починалося як культурницький рух за збереження народних традицій, рідної мови, переросло в дисидентський політичний рух, в кінцевому рахунку спрямований на здобуття державної незалежності.

На 1960 – 1980-ті роки випали великі випробування для Львівської спілчанської організації. Після смерті у березні 1965 року її багаторічного голови Петра Козланюка спілку очолювали Ірина Вільде, Ростислав Братунь та Роман Лубківський. На час керівництва Ірини Вільде, яка намагалася гуртувати письменників навколо Спілки за принципом родини, взаємної підтримки, різким дисонансом увірвалися арешти молодих літераторів Михайла і Богдана Горинів, Михайла Косіва, Михайла Осадчого, які хоч і не були ще членами Спілки, але вже відігравали у письменницькому середовищі значну роль. Через сім років така ж доля спіткала Ірину й Ігоря Калинців.

Ростислав Братунь, який очолив Спілку в 1966 році, намагався встановлювати контакти із зарубіжними літераторами, продовжуючи лінію, яку проводив перед тим на посаді головного редактора журналу «Жовтень». Він намагався реформувати журнал, європеїзувати його за змістом і формою, омолодити колектив. Але невдовзі був звільнений за публікацію роману Володимира Гжицького «День і ніч» про сталінські табори. Коротка пора «хрущовської відлиги» закінчилася, почалася пора брежнєвського застою, і це відбивалося на літературі. Отже не дивно, що й тут, на новій посаді, його чекала подібна доля. У травні 1979 року при загадкових обставинах трагічно загинув молодий талановитий композитор Володимир Івасюк. З обкому партії у Спілку прийшла вказівка, щоб письменники не брали участі у похованні композитора. Але Ростислав Братунь разом з іншими письменниками не тільки пішов на похорон, а й виступив на ньому, сказавши, що вбивають не Івасюка, а вбивають українську пісню. Цей вислів відразу став крилатим. А письменник, цілком зрозуміло, позбувся посади. Пізніше Ростислав Братунь став активним громадсько-політичним діячем. Як депутат Верховної ради СРСР у кінці 1980-х виступав за український державний прапор.

Роман Лубківський, ставши головою Спілки письменників України, багато зусиль доклав для популяризації діячів галицького відродження, особливо Маркіяна Шашкевича. Саме завдяки його зусиллям було створено меморіальний музей-садибу письменника у Підлиссі, а своєю поемою «Камертон Шашкевича» він художньо потрактував цей інструмент, який зберігається у музеї Шашкевича як символ настроювання нової епохи.

І все ж, незважаючи на несприятливі суспільні обставини чи радше всупереч їм, цей період позначений справжніми художніми здобутками, які становлять неповторну сторінку української літератури. Письменники зуміли у різний спосіб сказати правдиве слово про свій час, часто вдаючись до прийомів умовності, історичних алюзій, художньої символіки. Якщо Ірині Вільде в романі «Сестри Річинські» вдалося обвести довкола пальця цензуру, уникнувши т.зв. класового підходу в зображенні середовища міжвоєнної Галичини, то Роман Іваничук у «Мальвах» покликав на допомогу добу козаччини і розкрив живучість такого явища як яничарство. Роман Федорів в «Отчому світильнику» вивів на кін і зіткнув між собою правдивого і фальшивого літописця, а Ніна Бічуя показала «буєсть Митусину» як одвічну рису справжнього мистецтва.

Своїх способів постановки проблем сучасності на матеріалі минулого шукали й поети. Бо хіба слова Дмитра Павличка у сонеті «Коли помер кривавий Торквемада…», що «умер тиран, але стоїть тюрма», стосувалися не середньовічного інквізитора, а тирана Сталіна? А згадаймо вірші про Сальєрів Миколи Петренка, про Овідія – Володимира Лучука, про Дантесів – Богдана Стельмаха. За ликами цих персонажів минулого визирали риси сучасних людей. Такі твори з’являлися, хоча чиновники від літератури спохоплювалися і розшифровували підтексти, а відтак книжки авторів викидали з планів або вилучали з бібліотек. Якщо ж така покара не діяла – справа завершувалася «верлібровим вироком», тобто арештом і засланням, як в Ігоря Калинця. У Львові сформувалася школа перекладу, представлена такими іменами, як Йосип Кобів, Юрій Мушак, Володимир Лучук, Роман Лубківський, Андрій Содомора та ін.

Керівники львівської організації намагалися використати усі можливості для захисту письменників, допомогти їм у творчих і побутових справах. Невипадково члени Спілки стали активними учасниками Руху, громадськими і політичними діячами, послами.

Сьогодні Спілка письменників, як і літературні журнали, видавництва, зіткнулася з багатьма новими викликами часу, потребує підтримки і допомоги держави. Спілка повинна відродитися, а її завдання реагувати на вимоги часу.

Микола Ільницький

Півмільярда з бюджету за рекламу партіям - круто

Партіям, які пройшли в Раду, з бюджету відшкодували майже пів мільярда витрат на виборчу кампанію

Парламентські партії отримали з бюджету повне відшкодування своїх витрат на виборчу кампанію. У січні ЦВК отримала з бюджету понад 467 млн грн та, згідно з вимогами закону, перерахувала їх партіям.

Про це ЦВК повідомила руху “ЧЕСНО” у відповідь на інформаційний запит.

“Кошти на відшкодування політичним партіям витрат, пов’язаних із фінансуванням їхньої передвиборної агітації на вказаних виборах, перераховано Центральною виборчою комісією в повному обсязі”, – йдеться у відповіді ЦВК на запит “ЧЕСНО”.

Як зазначається, таким чином ЦВК виконала норму закону “Про політичні партії в Україні”. Норма про відшкодування витрат була включена в закон наприкінці 2015 року разом із запровадженням державного фінансування та фінансової звітності для партій.

“Сукупна сума компенсації становить 467,3 мільйона. Згідно із законом, з бюджету компенсується 100% витрат кожної з партій, яка подолала 5-відсотковий бар’єр та пройшла до парламенту”, – повідомляє “ЧЕСНО”.

Партіям, які пройшли в Раду, з бюджету відшкодували майже пів мільярда

Зазначається, що найбільшу компенсацію отримала партія “Слуга народу” – 114,6 млн грн. Найменше отримала “Опозиційна платформа – За життя” – 60,3 млн грн. Саме стільки ці партії офіційно витратили під час парламентських виборів з виборчого рахунку.

Максимальна сума компенсації партіям обмежується лише фактичними офіційними витратами партії та встановленим у законі лімітом на витрати, а це майже 375,6 млн грн (90 тисяч мінімальних зарплат). Тож жодна партія офіційно не витратила навіть третини від встановлених законом лімітів.

Схожа норма про відшкодування витрат була чинною під час виборів до парламенту 2006 та 2007 років, нагадує “ЧЕСНО”. Тоді максимальна сума відшкодування становила 100 тисяч мінімальних зарплат (35 млн грн у 2007 році). Щоправда у бюджеті на 2008 рік коштів на компенсацію партіям не передбачили, тож партії їх, схоже, так і не отримали. Згодом норму про відшкодування взагалі прибрали із законодавства.

Популярні готелі, санаторії, вілли трускавця

ПОПУЛЯРНІ ГОТЕЛІ, САНАТОРІЇ, ВІЛЛИ ТРУСКАВЦЯ
Готель Золота Корона - Трускавець
Золота Корона
Готелі Трускавця 17.10.2018
Готель «Золота корона» - розташований поблизу центральної частини курорту Трускавець, навпроти санаторно – готельного комплексу Дніпро ...
відпочинок та лікування у Трускавці 1
Мінеральні води Трускавця
Блог про Трускавець 09.01.2020
Мінеральні води Трускавця    «Едвард», «Фердинанд», «Емманнуїл»    Серед широкого різноманіття трускавецьких мінеральних вод, які в основному ...
Трускавець Санаторій "Шале Грааль"
“Шале Грааль”
Санаторії 18.10.2018
Санаторій налічує 63 номери класу преміум. До кожного номера окремо доторкнулась рука дизайнера. У кожному номері ...
ВІЛЛИ
Вікторія
Вілла «Вікторія» - це справжній пам'ятник архітектури 19 століття, будівля була побудована в 1843р. Вілла знаходиться ...
Жасмин
Вілла "Жасмин" була заснована в 2007 році - це триповерхова будівля, яка налічує 24 місця. На віллі ...
вілла Роксолана Трускавець
Роксолана
Вілла "Роксолана" розташована в центральній частині курорту Трускавець, в 10 хвилинах від верхнього бювету мінеральних вод, поруч ...
АКЦІЇ ТА СКИДКИ
  • Отримай 1 день безкоштовно при проживанні від 10 днів в Готельно-оздоровчому комплексі "Лісова пісня"
  • Акція - діти до 10 років проживають безкоштовно в СГК "Карпаты"
КАЗКОВИЙ ВІДПОЧИНОК ТА ЛІКУВАННЯ

Запрошуємо Вас відвідати затишне курортне містечко і вибрати відпочинок в Трускавці на будь-який смак. На нашому сайті Ви зможете знайти детальну інформацію: санаторіїготелівілли і приватний сектор курорту Трускавець. Також до Ваших послуг досвідчена команда професіоналів, яка спеціалізується на індивідуальному підході до кожного клієнта з урахуванням його вподобань.

Вам не потрібно перейматися добиранням до санаторію чи готелю – наші менеджери зустрінуть Вас по прибутті в Трускавець та безкоштовно відвезуть до обраного Вами пункту призначення.

Ви можете завжди розраховувати на нашу підтримку протягом всього відпочинку в Трускавці, адже найкращим подарунком для нас будуть Ваші позитивні відгуки і бажання знову скористатися нашими послугами. Бажаємо Вам приємного відпочинку в Трускавці!

Лікування в Трускавці

До Ваших послуг понад 20 санаторіїв. Найбільш відвідувані санаторії Алмаз, Кристал, Рубін, Янтар, Дніпро-Бескид, Шахтар, Карпати, Ріксос-Прикарпаття і багато інших лікувально-профілактичних закладів для лікування та оздоровлення за допомогою природних факторів (клімат, мінеральні води, лікувальні грязі тощо) в поєднанні з дієтою, фізіотерапією, медикаментозним лікуванням та іншими оздоровлювальними заходами.
Команда лікарів в санаторіях завжди готова допомогти Вам вибрати правильне лікування в кожному з закладів.

Дзвоніть за номером +38 (093) 869 6868 та бронюйте ваш відпочинок вже сьогодні.

Курорт Трускавець – серед найкращих у Східній Європі

Курорт Трускавець за версією The Guardian
Курорт Трускавець – серед найкращих у Східній Європі
За версією The Guardian курорт Трускавець увійшов в перелік найкращих у Східній Європі

Курорт Трускавець за версією The GuardianТрускавець увійшов в перелік найкращих курортів для оздоровчого відпочинку за лояльними цінами в Східній Європі за версією видання The Guardian.

Про це йдеться на сайті британського медіа від 21 січня 2020 р. Зокрема британські оглядачі зазначають: “Переваги Трускавця вперше описав польський лікар у 1578 році (Войцех Очко).

Трускавець – один із небагатьох курортів, який спонукає відвідувачів пити тамтешні води. Навіть сучасні спа-комплекси на кшталт Chale Graal пропонують такі стародавні методи лікування, як спелеотерапія (перебування в соляній печері) та гірудотерапія (лікування п’явками).

Також тут пропонують сучасні методи лікування, як-от комп’ютерне витягування хребта”. Окрім Трускавця, до списку The Guardian увійшли курорти Цепліце (Польща), Карлова Студанка (Чехія), санаторій “Озерний” (Білорусь), Беїле Херкулане (Румунія), Бюкфюрдо (Угорщина), Баніште (Македонія), Дудінце (Словаччина), Істарске Топліце (Хорватія) та Атомска Баня (Сербія).

З огляду на компанію, в якій опинився український Трускавець, залишається щиро порадіти за наш курорт та привітати його фахівців із вмінням йти в ногу з часом, освоюючи щораз нові підходи в лікуванні та сфері послуг. При цьому, дуже важливо, що у Трускавці не знищують роками напрацьовану базу та методики, які довели свою ефективність у боротьбі з багатьма недугами, а навпаки – розвивають та примножують власний досвід і доповнюють його кращими надбаннями світової медицини.

Комплексний підхід у лікувальних санаторіях Трускавця є одним із найважливіших чинників, який забезпечує високі результати, а, заодно, і славу далеко за межами України. Природа курорту з її щедрими багатствами та висококваліфіковані медичні фахівці творять дива із людським організмом: під їх спільним наступом відступають навіть занедбані недуги, повертаються сили та енергія.

А ще в Трускавці не тільки цілющі мінеральні джерела, ропа, озокерити, тут також цілюще кришталево чисте гірське повітря, мальовничі краєвиди Карпат, які дарують спокій і вмиротворення втомленим від щоденної метушні.

Курорт Трускавець за версією The Guardian 1Якщо Вас часто долають недуги, Ви відчуваєте хронічну втому та виснаження, просто поставте життя на паузу і придбайте путівку на відпочинок та оздоровлення в Трускавці. Звідси Ви повернетеся цілком в іншому, піднесеному настрої, сповнені бажанням жити і творити. Ласкаво запрошуємо! А наші менеджери з радістю підберуть Вам найоптимальніші пропозиції відпочинку, лікування та проживання на курорті.

Нам Крути ніколи не забути!

102 роки бою під Крутами. Історична довідка та інфографіка
102 роки бою під Крутами. Історична довідка та інфографіка
29.01.2020 10:00
29 січня 2020 року в Україні відбувається вшанування пам’яті Героїв Крут

Бій під Крутами став символом героїзму молодого покоління в боротьбі за незалежність України. 

Історична довідка

Перша незалежність

У 1917 році постала Українська Центральна Рада та створена нею Українська Народна Республіка.

Прихід до влади у Росії більшовиків у жовтні 1917 році становив загрозу для України. Вони прагнули встановити контроль над Україною. У грудні більшовицький уряд Росії (Рада народних комісарів) направив ультиматум Українській Центральній Раді. В ньому йшлося про виконання таких умов: дозволити переміщення більшовицьких військ із фронту на Дон і відмовитися від утворення Українського фронту. Українці відхилили вимоги і звинуватили росіян у розпалюванні ворожнечі. Раднарком, своєю чергою, оголосив Центральну Раду “в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні”.

7 січня 1918 року більшовики оголосили загальний наступ на Україну. У середині січня 1918-го вони встановили контроль майже на всьому Лівобережжі та просувалися на Київ. За таких умов 22 січня 1918 року Українська Центральна Рада ІV Універсалом проголосила незалежність Української Народної Республіки.

Напередодні бою

Після захоплення Полтави, вздовж залізниці на захід наступала більшовицька так звана 1-а Революційна армія, а з Гомеля на Бахмач – 2-а. Саме там, де сходилися дві залізничні колії, вони планували об’єднатися.

Тривалий час найбоєздатнішою українською частиною на Чернігівщині був бойовий відділ 1-ї Української військової юнацької школи сотника Аверкія Гончаренка. Спільно з іншими військовими підрозділами та добровольцями 25–27 січня вони героїчно обороняли вузлову залізничну станцію Бахмач. Однак під загрозою оточення оборонці змушені були відступити до станції Крути, де почали укріплюватися.

28 січня у Бахмачі обидві радянські армії з’єдналися. Командував ними Михайло Муравйов. Більшовики почали рухатися в бік Києва. На підступах до столиці Муравйов закликав: “Наше бойове завдання – взяти Київ... Жаліти київських мешканців нема чого, вони терпіли гайдамаків – нехай знають нас і одержать відплату. Жодного жалю до них! Кров’ю заплатять вони нам. Якщо треба, то каменя на камені не залишимо”.

Проте вже наступного дня на станції Крути їхній наступ зупинили українські частини, до яких підійшло підкріплення – учні Київської юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького та Помічного студентського куреня Січових стрільців (18–20-річні юнаки з Університету святого Володимира, Українського народного університету, Київської гімназії Кирила та Мефодія). Здебільшого вони були неготовими до військових дій і мали погане озброєння. До курсантів юнацької школи, студентів і гімназистів приєдналися близько 80 добровольців із підрозділів Вільного козацтва з Ніжина.

29 січня 1918 року на залiзничнiй платформi в Крутах перебувало до 520 українських воякiв, юнакiв і студентiв, озброєних 16 кулеметами та однією гарматою. Росіяни вдесятеро переважали, мали бронепотяг та артилерію.

Військами УНР під Крутами командував Аверкій Гончаренко. Завдяки вигідній позиції і героїзму, українцям вдалося завдати росіянам значних втрат і стримати наступ до темряви. Потім, під тиском ворога, українські бійці організовано відступили до ешелонів і вирушили в бік Києва, руйнуючи за собою залізничні колії. Але одна студентська чота – 27 хлопців, заблукавши у темряві, повернулися до станції Крути, яка на той час уже була зайнята більшовиками. Вони потрапили в полон. Хлопців катували, а потім стратили. Згодом майже всіх героїв поховали на Аскольдовій могилі у Києві.

Українців під Крутами загинуло, за різними оцінками, 70–100 осіб. На сьогоднi вiдомi прiзвища 20 з них. Це студенти Народного унiверситету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник); студенти Київського унiверситету святого Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гiмназисти 2-ї Кирило-Мефодiївської гiмназiї Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич, Григiр Пiпський, Іван Сорокевич, Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич.

Втрати бiльшовицьких вiйськ сягали 300 воякiв.

Брестський мирний договір

Затримавши ворога на чотири дні, українські війська дали змогу укласти  мир між урядом Української Народної Республіки і державами Четверного союзу. Перемовини закінчилися 9 лютого 1918 року підписанням Брестського мирного договору. Він визначав:

  • визнання Четверним союзом самостійної Української Народної Республіки суб’єктом міжнародних відносин;

  • спільні кордони УНР та Австро-Угорщини на довоєнних межах (Холмщина та Підляшшя відходили Україні); Східна Галичина та Буковина виділені в окремий коронний край;

  • кордон із Польщею, що мав бути визначений комісією “на основі етнографічних відносин і бажань людности”;

  • відмову сторін від взаємних претензій на відшкодування збитків, спричинених війною;

  • обмін військовополоненими та встановлення дипломатичних відносин;       

  • постачання УНР іншій стороні до 31 липня 1918 року 60 мільйонів пудів хліба, 2750 тисяч пудів м’яса, іншої сільгосппродукції та промислової сировини;

  • додаткову умову – грошова позика в 1 мільярд карбованців і збройна допомога Українській Народній Республіці у боротьбі з більшовиками.

Тим часом 4 лютого 1918 року більшовицькі війська Михайла Муравйова підійшли до Києва. Під гуркіт гармат Центральна Рада приймала важливі закони – про ліквідацію права власності на землю та демобілізацію.

Через два дні почався масований артилерійський обстріл, ще через 3 дні муравйовці ввірвалися у місто. 11 лютого 1918 року більшовики проголоcили в Києві Українську Робітничо-Селянську Республіку та її Народний секретаріат.

У квітні 1918 року завдяки підтримці німецьких та австро-угорських військ (відповідно до Брестського договору) українці звільнили від більшовиків майже всю Україну. Отже, бій під Крутами став боєм за майбутнє України.

Завдяки звитязі та сміливості українських вояків ворожий наступ більшовиків на Київ було зупинено на кілька днів, коли тривали переговори між Українською Народною Республікою і країнами Четверного союзу. Важливо було, аби на той момент українська столиця перебувала під контролем Центральної Ради. 9 лютого 1918 року Брестський мирний договір було підписано. Він означав визнання самостійної Української Народної Республіки суб’єктом міжнародних відносин.

Важливі акценти:

– бій під Крутами став успішною оборонною операцією з переважаючими силами ворога, наступ якого зупинив на декілька днів. Це дало змогу представникам Української Народної Республіки підписати Брестський мирний договір із країнами Четверного союзу;

– Брестський мир означав визнання самостійної Української Народної Республіки суб’єктом міжнародних відносин;

–  незалежність Української Народної Республіки довелося захищати від російської військової агресії, ворогові протистояли молоді добровольці;

– згодом українські війська за підтримки німецьких та австро-угорських (відповідно до Брестського договору) звільнили від більшовиків практично всю Україну;

– події Української революції засвідчили: державність без армії неможлива;

– сміливість та жертовність учасників бою зробила їх прикладом для майбутніх поколінь захисників України. З ними порівнюють захисників Донецького аеропорту в теперішній російсько-українській війні. Тому Героїв Крут називають першими кіборгами.

Інфографіка

Корисні Інтернет-посилання:

Дослідники теми, які можуть бути речниками для медіа:

  • Верстюк Владислав, професор, Інститут історії України НАН України;

  • В’ятрович Володимир, Голова Українського інституту національної пам’яті;

  • Галушко Кирило, координатор громадського історичного проекту LikБез, Інститут історії України НАН України;

  • Гирич Ігор, шеф-редактор журналу “Пам’ятки України”, Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України;

  • Ковальчук Михайло, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України;

  • Майоров Максим, співробітник Українського інституту національної пам’яті;

  • Тинченко Ярослав, заступник директора з наукової роботи Національного військово-історичного музею України;

  • Файзулін Ярослав, співробітник Українського інституту національної пам’яті.

Український інститут національної пам'яті