Микола Ільницький. Історія створення й епізоди діяльності Львівської обласної організації НСПУ
08.12.2019205
Share Facebook Twitter
Цієї осені Львівська організація Спілки письменників України відзначає своє 80-річчя. Втім, встановити точну дату її заснування неможливо, бо в опублікованих спогадах і навіть хронікальних матеріалах є розбіжності й неточності. Та навіть точний перебіг цієї акції був би відносним, зважаючи на давні традиції літературного Львова, якому волею історії судилося відіграти важливу роль у розвитку української літератури і культури.
Як у давньоруські часи після падіння Києва під ударами монгольських орд Галич перебрав на себе традицію літописання й інтелектуального життя загалом, так і в часи наступні Львів ставав осередком культурних процесів у загальноукраїнському масштабі. Таким він був у часи Середньовіччя, коли тут засновувалися братські школи, таким залишався у ХІХ столітті. Коли Валуєвським циркуляром 1863 року та Емським таємним указом 1876 року було заборонене друкування українських книг на території Російської імперії, трибуною українських письменників став Львів головно завдяки титанічній праці Івана Франка та активній діяльності Наукового товариства імені Шевченка під керівництвом Михайла Грушевського, яке було неофіційною українською академією наук.
Початок ХХ століття ознаменував собою появу літературного угруповання «Молода Муза», що стало ланкою таких літературних організацій Європи, як «Молода Франція», «Молода Німеччина», «Молода Польща»… і задекларувало поширення модернізму в українській літературі (Петро Карманський, Василь Пачовський, Степан Чарнецький, Богдан Лепкий, Михайло Яцків…).
У період міжвоєнного двадцятиліття, попри складність українсько-польських стосунків, коли Галичина завдяки потуранням Антанти опинилася під владою Польщі, метеликом на обрії літературного життя Галичини промайнула створена у 1922 році літературна група «Митуса» з однойменним літературно-мистецьким місячником, до якої входили вчорашні січові стрільці: Василь Бобинський, Роман Купчинський, Олесь Бабій, Юрій Шкрумеляк, які створили фрагменти своєрідної стрілецької епопеї; стрілецькі пісні не змовкали навіть у часи більшовицького режиму і досі зберігають свою популярність. У «Митусі» опублікавана стаття Бобинського «Від символізму – на нові шляхи», в якій простежено становлення символізму в українській поезії.
Я не маю тут можливості характеризувати літературні групи й організації 1920-1930–х років, які мали свої друковані органи або ж самі гуртувалися навколо них: націоналістична навколо журналу «Літературно-науковий вістник» (з 1933 р. – «Вістник») на чолі з Дмитром Донцовим зі своєю знаменитою «квадригою» поетів (Євген Маланюк, Юрій Клен, Леонід Мосендз, Олена Теліга, Олег Ольжич), які створили феномен «вістниківства»; католицького, заснованого на засадах християнської етики з журналом «Дзвони» під опікою Митрополита Андрея Шептицького. Напрям його визначали Микола Гнатишак, Костянин Чехович і в ньому друкувалися твори Наталени Королевої, Юрія Липи, Богдана-Ігоря Антонича; «ліберальна» група «Назустріч», виразником ідей якої були Михайло Рудницький і Святослав Гординський, та певний час угруповання письменників комуністичної орієнтації «Горно» з друкованими органами «Вікна» (1927–1932) (Степан Тудор, Олександр Гаврилюк, Ярослав Галан) і «Критика» (1933) (Антін Крушельницький). У 1933 р. це угруповання перестало існувати у зв’язку з репресіями польської влади.
Та чи не найближчим за своїм характером попередником сьогоднішньої Спілки було Товариство письменників і журналістів імені Івана Франка (ТОПІЖ), якого сьогодні чомусь не знаходиш у літературознавчих словниках-довідниках і навіть енциклопедіях, хоч воно проіснувало з 1925 до 1939 року. Це була організаційна структура на тлі інших літературних угруповань, які керувалися різними ідеологічними принципами. ТОПІЖ у різний час очолювали Андрій Чайковський, Василь Стефаник, Василь Щурат, Богдан Лепкий, Роман Купчинський. Товариство об’єднувало письменників різних ідеологічних орієнтацій, проводило літературні дискусії, присуджувало щорічні премії за кращі твори.
Тепер я б хотів би порушити хронологічний виклад подій і нагадати про літературне життя Львова в роки німецької окупації 1941–1944 років, яке з огляду на обставини має своє місце в українському літературному процесі. Отже, незабаром після окупації, уже в липні 1941 р., у Львові був створений Літературно-мистецький клюб, який об’єднував п’ять творчих спілок: письменників, журналістів, музик, образотворчих та театральних мистців. Головою клюбу став його ініціатор, письменник і мистецтвознавець Микола Голубець, а після його смерті в 1942 році – письменник і журналіст Григорій Лужницький, а головою Спілки українських письменників – колишній молодомузівець Василь Пачовський, а після його смерті (теж у 1942 році) – той самий Григорій Лужницький. Німецька окупаційна влада не була безсторонньою до того, чим займалися спілки, для проведення будь-якої культурної акції потрібний був дозвіл гестапо. Але Львів, який належав до Генеральної губернії, опинився у дещо сприятливіших умовах, ніж інші українські землі, які ввійшла до так званого Райхскомісаріату України. У Львові виходив журнал «Наші дні», функціонувало «Українське видавництво». Але найважливішим було те, що у Львові могли спілкуватися письменники трьох українських середовищ: радянського (Іван Багряний, Аркадій Любченко, Тодось Осьмачка, Юрій Шевельов, Григорій Костюк), львівського (Богдан Кравців, Святослав Гординський, Богдан Нижанківський, Григорій Лужницький), емігранти з Наддніпрянщини (Євген Маланюк, Юрій Косач, Юрій Липа). Проводилися вечори пам’яті жертв більшовицького терору, літературні дискусії у формі «судових розправ». Цей порівняно короткий період був сповнений комічних і драматичних ситуацій, його атмосфера дещо вгадується у романі Тараса Мигаля «Шинок оселедець на ланцюзі». Тодішні спілкування стали у пригоді при виникненні після війни в еміграції Об’єднання українських письменників МУР (Мистецький Український Рух).
Коли ж говоримо про безпосереднього попередника сьогоднішньої Львівської організації Спілки письменників України, то маємо відступитися трішки назад, повернутися у 1939 рік до початку Другої світової війни. Відтоді Спілка пройшла складний і драматичний шлях, основні моменти якого я й хотів виділити в цій доповіді.
Почну з того, що незабаром після вступу більшовицьких військ у Галичину до Львова літаком прибула група письменників із завданням створити Організаційний комітет, на основі якого з часом мала бути організована Львівська організація Спілки письменників України. Як повідомляла газета «Вільна Україна», 3 жовтня відбулося спільне засідання українських, польських та єврейських письменників, а 12 жовтня в залі музею Наукового товариства імені Шевченка відбулося перше знайомство земляків, що хоч і мали спільну мову, але «довго були відділені один від одного». Попри розбіжності в датах, фактом є те, що був створений Оргкомітет, його головою став Петро Панч, а заступником – львівський поет Ярослав Цурковський.
Насамперед, треба було взяти на облік усіх претендентів, які в даній ситуації опинилися у Львові і мали намір стати членами Спілки, А їх виявилося дуже багато: коло півтисячі: польських – найбільше, українських – найменше, що випливало з демографічної ситуації, а також з дискримінаційних заходів польського уряду щодо українського шкільництва, вищої освіти, науки і культури. Згодом остаточно було зареєстровано 162 українських, польських та єврейських письменників.
Перед новою владою постало два завдання, які випливали, з одного боку, з принципів комуністичної ідеології, а з другого – з політичного моменту. Перше полягало в гаслах так званої класової солідарності і національної рівності, що декларувала однакові права всіх письменників, а друге обґрунтовувалося вступом радянських військ на територію Західної України і Західної Білорусії з метою захистити українське і білоруське населення від соціального і національного гноблення.
На численних зібраннях, у яких часто брав участь Олександр Корнійчук, виникала й «незручні» запитання. Про один з таких випадків трохи згодом, уже в еміграції, розповів поет і журналіст Роман Купчинський.
«Під час однієї такої зустрічі, – писав він, – впало питання:
– Товаришу, – а де тепер поет Загул?
Корнійчук ліниво підвів очі і глянув кутиком ока на того, хто питав:
– Загул помер.
– А Савченко?
– Котрий?
– Яків.
Корнійчук повернув уже й голову до розмовця:
– Ну, Савченко теж не живе.
– А поет Бобинський?
– Бобинський… Не чував такого.
– Як же? Він дістав навіть державну нагороду за поему «Смерть Франка».
– Не чував… А чому питаєте? – спитав тим разом Корнійчук і відкрив зовсім очі.
В тих очах засвітив такий вогник, що інтерпелянт розгубився. Більше питань, звісно, не виникало.
До слова, Оргкомітет спершу містився на вулиці Академічній (тепер – проспект Тараса Шевченка), де раніше було казино польських літераторів і митців. Але чи то приміщення було затісне для такої кількості письменників, чи з інших причин, Оргкомітет перебрався у палац графів Бєльських, 42 (тепер там міститься Будинок учителя), а графиня, за свідченням Остапа Тарнавського, спершу була переселена в будиночок при брамі, потім виселена у Казахстан.
В Оргкомітеті панувала сувора дисципліна. Як писав у своїх спогадах польський письменник Ян Бжоза, кожна національна група мала свої секції прози, поезії, драматургії, свої дні і години роботи, причому присутність була обов’язкова і відсутність на секції мала бути виправдана лікарською довідкою або іншою важливою задокументованою посвідкою.
Прийом до Спілки письменників відбувався 15–16 та 18 вересня 1940 р. на виїзному засіданні Президії Спілки радянських письменників у Львові. Головою Оргкомітету був тоді Олекса Десняк, уже радянський вихованець, а керував процедурою прийому знову ж таки Олександр Корнійчук. Про суворі умови прийому свідчить уже те, що з понад сотні претендентів до Спілки було прийнято 58 українських, польських та єврейських письменників. І знову обов’язкове відвідування секцій, поїздки на заводи, безконечне слухання лекцій… За тим усім не було можливості сісти за стіл, зосередитися над рукописом, але обов’язковим було брати соціалістичне зобов’язання написати до дат чи то поему, чи повість, чи й роман.
Попри декларування про зв’язки між письменниками Києва і Львова, таких насправді було мало. Виїздити можна було тільки в складі творчої бригади або делегації, так само й київським письменникам нелегко було потрапити до Львова. Роман Купчинський розповів про виступ Володимира Сосюри на одній із зустрічей у Львові: «Він почав з того, що насварив на галичан: «Гей ви! Чому не приїжджаєте в наш прекрасний Київ? Я, наприклад, спати не міг, так хотів дістатись до вас. Приїжджайте, товариші, не дрімайте!
– Коли ж не пускають! – сказав хтось відважніший.
– А ви думаєте, що мене так зразу пустили? Ноги сходив, доки виходив дозвіл!
Другої днини Сосюра не прийшов на домовлену гутірку, бо мусив відлетіти до Києва».
При таких обставинах літературне життя не могло позначитися помітними творчими здобутками. За спогадами Петра Панча, одним із основних завдань організаторів літературного життя на західноукраїнських землях було знайомити тутешніх літераторів з «естетикою нової батьківщини, а далі й виховувати з них радянських письменників». Але для письменників, вихованих на інших естетичних засадах, таке виховання ніяк не давалося. Часто вони просто дописували до старих творів нові більшовицькі гасла. Тому не дивно, що на сторінках і газети «Вільна Україна», і журналу «Література і мистецтво», який був створений у Львові і редактором якої був Олекса Десняк, часто друкувалися твори письменників зі сходу України, які не встигли чи не змогли вникнути в реалії галицького життя. Сучасна тема була представлена хіба що короткими оповіданнями і нарисами. Львівські письменники воліли писати про минуле. розкривати ті сторінки життя, які вони добре знали. Саме така тематика переважала у збірках Ірини Вільде, Степана Тудора, Петра Козланюка, Богдана Нижанківського, Михайла Яцкова, які вийшли тоді в радянських видавництвах.
Цілковитим фіаско закінчилася ідея створення колективних поем. Перша з них мала назву «Про рідного великого Сталіна». Вона була створена за рекордно короткий час, так би мовити, стахановським методом. У грудні 1939 року до Львова з цією метою прибула група поетів з Києва, було складено план і розподілено, хто яку частину має написати, дещо було включено з попередніх творів. Її повезли до Києва (навіть літаком), навіть і в перекладі польською мовою. Але поки поема там друкувалася, один з її авторів, Роман Купчинський, виявився у Кракові як німецький репатріант. Видавати її уже не було сенсу.
Друга поема, під назвою «Щасливий рік», мала бути колективним твором українських, польських та єврейських поетів. Але термін затягався, бо щасливого року не було. Натомість були тривога і страх.
У літературному житті Львова за час «перших совітів» не з’явилося нових імен ні поетів, ні прозаїків, ні критиків…
Коли порівняти літературну ситуацію у Львові (і західноукраїнських землях загалом) після повторного вступу сюди радянських військ у липні 1944 року з тією, якою вона була в 1939-му, то картина постане цілком протилежною. Якщо тоді у Львові опинилося коло п’яти сотень українських, польських та єврейських літераторів, з яких у 1940 році було прийнято до Спілки 58, то тепер тут виявилися одиниці. Частина польських була заарештована і депортована радянською владою ще до нападу гітлерівської Німеччини, а частина перебралася до Варшави та інших польських міст. З єврейських літераторів одні загинули від рук окупантів, інші по війні відразу перебралися на Захід. З українських ті, що в роки німецької окупації належали до Спілки українських письменників у рамках Літературно-мистецького клюбу, переважно перебралися на Захід, де згодом створили літературні групи та організації.
Тимчасом справа відновлення у Львові Спілки письменників почалася ще перед відходом звідти німців. Питання це обговорювалося 29 червня 1944 року на розширеному Пленумі Спілки радянських письменників України. Ярослав Галан повідомив тоді, що актив Львівської організації Спілки невеликий. У перший день війни німецька бомба вбила Олександра Гаврилюка і Степана Тудора, у Львові залишалися Михайло Рудницький, Ірина Вільде, Денис Лукіянович, Андрій Волощак та кілька прийнятих у 1940 році кандидатами у члени.
Отже, відновлювати Спілку невдовзі доводилося маленькою групою. Але така ситуація тривала недовго. Незабаром до Львова були прислані Володимир Бєляєв, Михайло Пархоменко, Василь Глотов, Златослава Каменкович, Микола Далекий та ін. Таке поповнення не було стихійним. Воно відбивало політику більшовицької партії, що намагалася ідеологічно утверджувати свої позиції серед населення західноукраїнських земель, яке мало гіркий досвід приходу сюди «перших совітів». На квітень 1947 року письменницька організація Львова нараховувала вже 15 членів і 4 кандидати, основу її становили місцеві літератори, а до правління входили Петро Козланюк, Ірина Вільде, Ярослав Галан, Антон Шмигельський.
Але поступово атмосфера у письменницькому середовищі стає напруженою. Усе більший відсоток членів починають складати люди, які приїхали до Львова. Вони стали протиставляти себе місцевим письменникам і добиватися права в керівництві Спілки. Красномовним свідченням такої ситуації є записка від 15 грудня 1947 року в ЦК КП(б)У недавно прийнятого кандидатом у члени Михайло Пархоменка, у якій були дані негативні характеристики львівських письменників із «мєстних»: Петро Козланюк, голова Спілки, хоч і талановитий прозаїк, але поганий організатор і безпринципна людина, і на цій посаді може працювати тільки за умови, якщо у правлінні будуть принципові й вимогливі комуністи, які будуть йому допомагати і контролювати його роботу. Ірина Вільде, на думку Пархоменка, під тиском обставин «переорієнтувалася» на радянську владу, але нутро її залишилося націоналістичним, Ярослав Галан – талановитий публіцист, але заражений духом індивідуалізму, засуджує політику партії по відношенню до селянства. І автор записки ставить питання: «Як сталося, що правління було обрано в такому складі?» (подаємо за збіркою документів і матеріалів «Культурне життя в Україні. Західні землі. Київ, 1995. Т. 1. С.497-499). Сигнал був узятий до уваги, і львівський обком партії прийняв ухвалу про проведення нових звітно-виборних зборів, на якому правління було обрано в такому складі: Петро Козланюк, Михайло Пархоменко, Ярослав Галан, Тиміш Одудько.
Взагалі кампанія цькування талановитих письменників почалася з сумнозвісної постанови ЦК ВКП(в) про «Про журнали «Звезда» і «Ленинград» 1946 року. Це вдарило рикошетом і по журналу «Радянський Львів», який був спадкоємцем «Літератури і мистецтва». Микола Бажан, перший, до слова, його редактор, поки на цю посаду не був призначений Петро Козланюк, на нараді львівської інтелігенції у вересні 1946 р. говорив: «Журнал «Радянський Львів» не виконав поставлених перед ним завдань… […] Журнал мусить рішуче перебудувати свою роботу, зміцнити, згуртувати біля себе радянську інтелігенцію західних областей України, активно взятися за розгром і боротьбу проти всіх і всіляких впливів буржуазно-націоналістичної ідеології». А в резолюції загальних зборів письменників було записано, що «націоналістичні погляди і теорії (малися на увазі передусім концепції Михайла Грушевського) позначилися і на роботах деяких львівських письменників та істориків, надрукованих у журналі «Радянський Львів» У журналі надруковані твори, які свідчать про національну обмеженість, захоплення голим етнографізмом, замилування старовиною». Неважко вгадати, що стояло за цими формулюваннями. Письменників і вчених примушували прилюдно каятися, але вони часто не визнавали своїх помилок, а формування своїх поглядів пояснювали специфічними умовами Галичини.
У листопаді 1947 року зі Спілки письменників були виключені за націоналізм (поновлені аж у 1951 році) Петро Карманський і Михайло Рудницький. У наборі звинувачень бракувало не тільки конкретних фактів, але й елементарної логіки. Бо чи міг, приміром, Михайло Рудницький бути «лакеєм і трубадуром німецького фашизму», якщо він мусив від них ховатися, бо його мати була єврейка?
Треба при цьому зауважити, що переслідування зазнавали не тільки письменники, яких можна було запідозрювати у неприхильному ставленні до радянської влади на підставі їх попередньої діяльності. Як уже згадувалося, під підозрою опинилися й літератори, які у міжвоєнний період належали до комуністичного «Горна», зокрема Ярослав Галан. Чи випадковим було те, що Комітет у справах мистецтв СРСР не дозволив поставити жодну з його п’єс? А якщо пов’язати цей факт з деякими іншими, зокрема з тим, що у нього незадовго перед трагічною загибеллю відібрали пістолет, загадковою постає і сама загибель, після якої відкрився широкий простір його п’єсам у всіх театрах Союзу (щоправда, за редакцією Володимира Бєляєва), виданню його книг, а заодно – прокотилася хвиля арештів. Подібно до того, як це сталося раніше після вбивства Кірова у Ленінграді. Заарештовані й засуджені були письменники Юрій Шкрумеляк і Ольга Дучимінська, композитор Василь Барвінський, бібліограф Ярослав Дашкевич…
Як зауважував у своїх спогадах Анатолій Дімаров у книзі «Прожити і розповісти», Львівська письменницька організація у цей час складалася в основному «зі східняків». Однак поступово цей «територіальний» поділ почав стиратися, розмежування відбувалося за іншими критеріями. До Львова приїхало немало національно орієнтованих людей, деякі з них, як, приміром, літературознавець Григорій Нудьга, теж стали жертвами нещадної ідеологічної машини. Деякі прагнули уповільнити її оберти, до них належав, зокрема, ректор Львівського державного університету Імені Івана Франка Євген Лазаренко, який оборонив Михайла Рудницького, Іларіона Свенціцького, вимагав, щоб викладачі читали лекції, а студенти писали дипломні роботи українською мовою.
У 1950-ті роки важливим чинником активізації культурного і літературного життя в Україні стала «хрущовська відлига», початок якої поклала доповідь на ХХ з’їзді КПРС Першого її секретаря Микити Хрущова вночі з 24 на 25 лютого 1956 року. Резонанс цієї доповіді виявився непередбачуваним: він завдав удару по комуністичному рухові у світі, а в межах СРСР породив обмежену лібералізацію суспільного життя. В Україні відбулася часткова реабілітація репресованих письменників і митців, повернення на волю тих, кому пощастило вижити у концтаборах. До Львова повернулися композитор Василь Барвінський, поет Юрій Шкрумеляк, тут оселився після 20-річного перебування у таборах Володимир Гжицький.
Львівські письменники і видавці намагаються опублікувати твори українських письменників, які були вилучені з літературного процесу. Але якщо з представниками лівої орієнтації, такими як Василь Бобинський, Іван Крушельницький чи Дмитро Загул було порівняно легше, то з публікацією письменників, на чиїх творах виховувалися покоління у національному дусі, – значно важче. Так, у 1958 році у Львівському книжково-журнальному видавництві була видана збірка повістей Андрія Чайковського «За сестрою» про період козаччини, передмову до якої написав Юрій Мельничук – головний редактор журналу «Жовтень» (так у 1951 р. був перейменований «Радянський Львів»), ця людина, здавалося б, мала довір’я у влади. Однак завідувач відділу науки і культури ЦК КПУ Юрій Кондуфор у доповідній записці «Про деякі недоліки в роботі інтелігенції Львівської партійної організації» критикував не стільки повісті, як передмову до книжки: «Мельничук знає, що Чайковський належав до націонал-демократичної партії, … що вороже ставився до Великої Жовтневої соціалістичної революції, відразу став прихильником Центральної Ради і ЗУНР. Це ніяк не в’яжеться з думкою критика на початку статті про те, що Чайковський ще замолоду знайшов правильну позицію «щодо своєї нації». А може, якраз і в’язалося, і він звіряв свою позицію з позицією автора повістей. Як робив це і багаторічний голова Спілки Петро Козланюк, перебуваючи у відрядженні в Ленінграді і роздумуючи над тим, що там бачив і чув та довіряючи свої думки щоденникові: «За нашими сучасними російськими істориками виходить, що всілякі насильні підкорення царською Росією країн і народів (Україна, Кавказ, Казахстан і т.д.) – одне благо і прогресивний акт для цих країн і народів. Як мерзко читати це все…»
Якщо так у глибині душі думали представники старшого покоління, зв’язані службовими обов’язками, то цілком зрозумілий порив до правди і справедливості молодих людей, які йшли на ризик. Маю на увазі виключення з Львівського університету студентів-дипломників Михайла Гончара, Льва Воловця і Юрія Ломницького у 1958 році.
Настали шістдесяті роки, які закарбували себе в літературі й суспільному житті таким явищем, як шістдесятництво. Стимульоване «хрущовською відлигою», що настала після сталінських репресій, воно починалося як культурницький рух за збереження народних традицій, рідної мови, переросло в дисидентський політичний рух, в кінцевому рахунку спрямований на здобуття державної незалежності.
На 1960 – 1980-ті роки випали великі випробування для Львівської спілчанської організації. Після смерті у березні 1965 року її багаторічного голови Петра Козланюка спілку очолювали Ірина Вільде, Ростислав Братунь та Роман Лубківський. На час керівництва Ірини Вільде, яка намагалася гуртувати письменників навколо Спілки за принципом родини, взаємної підтримки, різким дисонансом увірвалися арешти молодих літераторів Михайла і Богдана Горинів, Михайла Косіва, Михайла Осадчого, які хоч і не були ще членами Спілки, але вже відігравали у письменницькому середовищі значну роль. Через сім років така ж доля спіткала Ірину й Ігоря Калинців.
Ростислав Братунь, який очолив Спілку в 1966 році, намагався встановлювати контакти із зарубіжними літераторами, продовжуючи лінію, яку проводив перед тим на посаді головного редактора журналу «Жовтень». Він намагався реформувати журнал, європеїзувати його за змістом і формою, омолодити колектив. Але невдовзі був звільнений за публікацію роману Володимира Гжицького «День і ніч» про сталінські табори. Коротка пора «хрущовської відлиги» закінчилася, почалася пора брежнєвського застою, і це відбивалося на літературі. Отже не дивно, що й тут, на новій посаді, його чекала подібна доля. У травні 1979 року при загадкових обставинах трагічно загинув молодий талановитий композитор Володимир Івасюк. З обкому партії у Спілку прийшла вказівка, щоб письменники не брали участі у похованні композитора. Але Ростислав Братунь разом з іншими письменниками не тільки пішов на похорон, а й виступив на ньому, сказавши, що вбивають не Івасюка, а вбивають українську пісню. Цей вислів відразу став крилатим. А письменник, цілком зрозуміло, позбувся посади. Пізніше Ростислав Братунь став активним громадсько-політичним діячем. Як депутат Верховної ради СРСР у кінці 1980-х виступав за український державний прапор.
Роман Лубківський, ставши головою Спілки письменників України, багато зусиль доклав для популяризації діячів галицького відродження, особливо Маркіяна Шашкевича. Саме завдяки його зусиллям було створено меморіальний музей-садибу письменника у Підлиссі, а своєю поемою «Камертон Шашкевича» він художньо потрактував цей інструмент, який зберігається у музеї Шашкевича як символ настроювання нової епохи.
І все ж, незважаючи на несприятливі суспільні обставини чи радше всупереч їм, цей період позначений справжніми художніми здобутками, які становлять неповторну сторінку української літератури. Письменники зуміли у різний спосіб сказати правдиве слово про свій час, часто вдаючись до прийомів умовності, історичних алюзій, художньої символіки. Якщо Ірині Вільде в романі «Сестри Річинські» вдалося обвести довкола пальця цензуру, уникнувши т.зв. класового підходу в зображенні середовища міжвоєнної Галичини, то Роман Іваничук у «Мальвах» покликав на допомогу добу козаччини і розкрив живучість такого явища як яничарство. Роман Федорів в «Отчому світильнику» вивів на кін і зіткнув між собою правдивого і фальшивого літописця, а Ніна Бічуя показала «буєсть Митусину» як одвічну рису справжнього мистецтва.
Своїх способів постановки проблем сучасності на матеріалі минулого шукали й поети. Бо хіба слова Дмитра Павличка у сонеті «Коли помер кривавий Торквемада…», що «умер тиран, але стоїть тюрма», стосувалися не середньовічного інквізитора, а тирана Сталіна? А згадаймо вірші про Сальєрів Миколи Петренка, про Овідія – Володимира Лучука, про Дантесів – Богдана Стельмаха. За ликами цих персонажів минулого визирали риси сучасних людей. Такі твори з’являлися, хоча чиновники від літератури спохоплювалися і розшифровували підтексти, а відтак книжки авторів викидали з планів або вилучали з бібліотек. Якщо ж така покара не діяла – справа завершувалася «верлібровим вироком», тобто арештом і засланням, як в Ігоря Калинця. У Львові сформувалася школа перекладу, представлена такими іменами, як Йосип Кобів, Юрій Мушак, Володимир Лучук, Роман Лубківський, Андрій Содомора та ін.
Керівники львівської організації намагалися використати усі можливості для захисту письменників, допомогти їм у творчих і побутових справах. Невипадково члени Спілки стали активними учасниками Руху, громадськими і політичними діячами, послами.
Сьогодні Спілка письменників, як і літературні журнали, видавництва, зіткнулася з багатьма новими викликами часу, потребує підтримки і допомоги держави. Спілка повинна відродитися, а її завдання реагувати на вимоги часу.
Микола Ільницький