Французький учений Даніель Бовуа про лжепатріотизм, національних героїв, деформовані міфи і стан історичної науки в Україні

Свою майже 30-річну роботу в архівах Франції, Польщі, Литви, України й Росії історик Даніель Бовуа називає збиранням каміння на Місяці. Його жорсткі й неупереджені розвідки українсько-польсько-російських відносин не тільки сформували новаторське бачення української історії, а й обернулися для самого дослідника чималим конфліктом із носіями різних національних поглядів, передусім проросійського. Та професор не дуже цим переймається, і далі вивчаючи й аналізуючи соціальні, економічні та культурні процеси нашого минулого.

– Усі нації мають свій шлях, свої пріоритети. Кожна з них створювалася по-різному. Не можна сказати, що є якийсь універсальний рецепт. Мені здається, що головне тут – ментальність. Якщо досить велика кількість людей має волю й бажання створити націю, то вона народиться. Ця загальна воля, це пробудження  національної самосвідомості не можуть бути нав’язані, привнесені звідкись іззовні. Думаю, що в Україні національна самосвідомість уже є, до того ж досить давно, і не раз в історії вона яскраво про себе заявляла. Навіть у Радянській Україні національна ідея жила в народі як в офіційних, так і в неофіційних інституціях.Воно проявилось, наприклад, у тому, що невелика група інтелектуалів десь наприкінці XVIII-го на початку XIX-го написала Історію Русів. Це анонімна праця, ми знаємо тільки, що було декілька авторів, але концепція української нації, дуже щільна, дуже переконлива концепція, звичайно, у них вже була. В подальшому національна самосвідомість українців надзвичайно сильно проявилася в учасників Кирило-Мефодіївського братства. У Миколи Костомарова, у Пантелеймона Куліша і, звичайно, у Тараса Шевченка. Тобто можна говорити про те, що з середини XIX-го століття усвідомлення України як нації вже впевнено існувало. В 1905 році, під час першої революції, ця національна самосвідомість заявила про себе забастовками і виступами українських селян і робочих. І, звичайно ж, під час жовтневої революції 1917 року і Вітчизняної війни у різних повстанських рухах, очолюваних Симоном Петлюрою, Євгеном Коновальцем…  Мені здається, що  якраз Петлюра – хороший символ української незалежності, яка тоді не змогла утвердитися, але яка все-таки виражала дуже широкий аспект  сподівань народу. Тоді не було достатньої організованості, справжньої можливості створити державу. Те, що могли тоді створити прихильники української незалежності було надто незначним у відношенні до організованості і можливостей Російської імперії. Історично в Росії  концентрувалась велика міць, велика сила і мало хто там погоджується з так званим сепаратизмом... І  весь цей потенціал мав велике значення і у росіян білих, і у червоних. Адже червоні все одно успадкували все те, що було створено при царизмі. Мабуть, незалежність України тоді  - це було ще занадто рано. Експеримент «українізації» продовжувався недовго і, ймовірно, паризький вбивця Петлюри в 1926 році був рукою Москви. Радянське посольство надто очевидно вимагало, щоб французьке правосуддя  визнало Шварцбарда  невинним. Це цікава тема для нових досліджень. І боротьба УПА, і українські дисиденти, - це все, звичайно ж, виявлення національної самосвідомості. І ваша Помаранчева революція, як один з найважливіших і яскравих моментів, але далеко не єдиний в новітній історії. Що буде далі – залежить тільки від самих українців.

В Україні є низка місць ритуальних історичних ридань, до яких люди не їздять зі звичайною туристичною метою. А шкода. Такі місця треба відвідувати хоча б для того, щоб скласти про них власне уявлення і знайти в позір­но смутних меморіалах якісь життєствердні враження. Саме для цього варто побувати в околицях Берестечка, де у черв­­ні 1651 року військо Богдана Хмельницького зазнало фатальної поразки від армії Речі Посполитої.Дивовижне поєднання історичного ландшафту, сецесійного символізму архітектури та сучасних археологічних знахідок найвищої цінності викликає почуття певної позачасовості як подій, що тут відбувалися, так і власного існування в цьому предивно сконструйованому просторі. Насправді тут відчуваєш не тугу з приводу історичних негараздів своєї країни, а якусь розчинену в повітрі надзвичайну силу, таку, що чоловіки мимоволі тягнуться рукою до пояса, де їхні предки носили шаблю. Берестечко – місце сили. Битва під Берестечком насправді відбувалася не в околицях міста, а на величезній площі між кількома селами нинішнього Радивилівського району Рівненської області, серед боліт, дрібних річок, перелісків таозер. Більша частина цієї місцевості належить Національному історико-меморіаль­ному заповіднику «Поле Берестецької битви», який народ за звичкою називає Козацькими могилами. Блукаючи вогкими левадами, можна оглянути місця таборів запорожців і поляків, переправу, яку Іван Богун наказав вимостити возами й сідлами, щоб вивести військо з оточення, озеро Козакова Яма (тут, за переказами, відстрілювався з човна останній козак), острів Гайок, де полягли 300 козаків, що прикривали відхід основних сил... А також цвинтар із важкими хрестами, на якому люди з навколишніх сіл поховали полеглих – тих, чиї тіла вдалося знайти, для решти могилою стали ліси й болота.