Як на мій погляд цікава стаття Петра Мірчука про взаємовідносини українців і євреїв(жидів).Написана давно але актуальна і донині по- моєму.

Насамперед, вважаю конечним уточнити термін "націоналісти" і "нацисти", що їх умисно мішають і утотожнюють вороги націоналізму, особливо ж більшовицькі агітатори. Уточнення конечне, особливо в питанні міжнаціональних взаємин.

В цьому аспекті - націоналісти вважають, що кожна нація має однакове, Богом дане право бути вільною у своїй власній державі на території заселеній даною нацією; ніяка нація не має права панувати над другою, брати другу в "опіку" чи загарбувати територію другої нації в цілому чи частину; всі нації повинні співпрацювати на добровільній базі, респектуючи завжди повну суверенність кожної іншої нації.

"Нацисти" ділять нації на дві, дуже нерівні групи: одну становить їхня власна нація як Богом, чи "Провидінням" вибрана нація "іберменшів", чи "дітей Божих", а друга - всі інші народи, створені "унтерменшами", щоб бути слугами нації "іберменшів". Згідно з цим, "нацисти" захоплюють території інших націй і перетворюють їх у свої колонії. Нацистами були німці-гітлерівці (від них пішла назва). Такими самими нацистами є "червоні" і "білі" москалі, що захоплюють чужі території як "старший брат", щоб перетворювати їх у московські колонії. Такими нацистами є й ті жиди, які вважають жидівський нарід єдиними "дітьми Божими", а всіх інших "гоями", сотвореними, щоб їм служити і то без слова спротиву. Пригадку, що жидівська нація є рівна з усіми іншими і має такі самі права й обов'язки, як усі інші, жидівські нацисти вважають образою жидів і гістерично пятнують це як "антисемітизм" і "накликування до жидівських погромів".

Німецькі нацисти вибрали собі були за спеціяльний обєкт своєї гістеричної кампанії знеславлювання жидів, жидівські нацисти - українців.

Усі жиди, так в Ізраїлю, як і поза Ізраїлем, діляться на націоналістів і нацистів. Це відноситься й до жидівських соціялістів і жидівських комуністів. Кожний жидівський соціяліст бореться за свою партійну програму - в самостійнім Ізраїлю. Для кожного жидівського соціяліста є абсурдом думати про якусь єдину, неділиму соціялістичну Палестину вкупі з арабами Палестини, Йорданії, й частини Сирії. В відношенню до інших народів жидівські соціялісти або націоналісти, або нацисти. Це саме й з жидівськими комуністами: Вони розуміють комунізм як соціяльну систему, яка повинна існувати в самостійній ізраїльській державі, а в відношенню до інших народів для них комунізм є засобом ідейно-морального обеззброювання нежидів. Думку, що жиди повинні дійсно перетопитися в один комуністичний "совєтський" народ під керівництвом "старшого, русского брата", кожний ізраїльський комуніст вважає божевіллям політичного "мішігене".

В Ізраїлю й поза Ізраїлем я мав нагоду зустрічатися й дискутувати з жидами всіх політичних відтіней. Я ствердив, що вплив жидівського нацизму надзвичайно сильний тому, що він коріниться в релігії. Але, здоровий жидівський націоналізм кріпшає, число жидівських патріотів, що відкидають жидівський нацизм як смертельно небезпечний для самого жидівського народу більшає. Вони усвідомлюють собі, що Ізраїль як держава чи як нація не може ніяк ставати проти цілого світу, бо зникне з лиця землі так, як зникли німецькі нацисти. Щоб існувати, Ізраїль мусить мати добросусідські взаємини з іншими народами, а це можливе тільки на базі здорового націоналізму, тобто визнання рівности Ізраїля й жидівської нації в правах і обов'язках з кожною іншою нацією.

В Україні, а головно в совєтських тюрмах і концлагерах жидівські націоналісти співпрацюють з українськими націоналістами. Жидівські нацисти співпрацюють з московськими окупантами проти українців.

Становище жидівських нацистів в питанні українсько-жидівських взаємин дуже ясно, чітко й відкрито зясоване в "листі до української інтелігенції" ізраїльського громадянина, що виїхав з України, Олександра Воловика, тому подаємо текст того листа повністю. (Факт, що автор цього листа, людина з вищою освітою, що родилася й жила в Україні, володіє перфектно російською мовою, але не володіє українською, має особливу вимову).

Відкритий лист Українській Інтелігенції на Заході

Декілька причин примусило мене написати цей лист. Наперед всього, статті і виступи д-ра Мірчука, а також деякі другі публікації в українській пресі за межами України, в яких так чи інакше зачіплюється тема еврейсько-українських відносин. Друга причина носить більш особистий характер - рів під Вінницею, заповнений останками близьких мені по крові й імені людей.

Я не беру на себе сміливість вислідувати стан відношень між двома нашими народами в ході історичних подій. Лиш тільки позволю собі висказати ряд думок, які зовсім не вичерпують теми еврейсько-українських відносин.

Мені кажеться, що основною причиною, з'ясовуючою НЕМОЖЛИВІСТЬ установлення нових і добрих відносин між двома нашими народами, являється боязнь або небажання, чи нерозуміння українцями необхідності признати історичну правду - вина народа українського перед народом еврейським. Вся історія відношень двох народів - це історія геноциду, погромів, переслідування, ненависти одного - великого українського народу - до другого маленького еврейського народу. Я особливо виділяю кількісне відношення, бо мені представляється принципіяльно важливим різність двух типів націоналізму: націоналізму народу кількісно більшого по відношенню до народу меншого, і націоналізму народу малого повідношенню до народу великого. Щоб бути зрозумілим українцями, позволю собі це становище з'ясувати на прикладі відношень двох других народів: російського, великого і українського, меншого. В цих відносинах націоналізм український з'ясован і справедливий, націоналізм російський - несправедливий і агресивний. Теж саме буде справедливе, якщо ми скажемо про націоналізм український по відношенню до евреїв - він несправедлив і агресивний.

Ця аргументація тим більш вірна, мені кажеться, якщо українці зрозуміють ще один довід: Більшість еврейського народу сьогодні не дуже знайома з народом українським і для більшості евреїв сьогодні проблеми відносин двох народів невідомі і незрозумілі. Це вірно як по відношенню до евреїв Ізраілю, так і до евреїв США - а це дві самі великі громади сучасного світу.

Сьогодні правильні взаємовідносини двох народів важливі українцям, по меншій мірі як і евреям. Зрозуміти необхідність дружби і співпраці евреї можуть сьогодні тільки на підставі чіткого вияснення відношення українців до свого минулого.

Аналогія, як всяка аналогія, не повний доказ, але істину все таки прояснює. Позволю собі тут привести аналогію з народом німецьким:

Сьогодні молодий німець, народившийся після 1945 року і таким чином, якбито, не несе відповідальності за минуле, може прочитати звіт про це минуле в своїх шкільних підручниках, може побачити фотографію свого канцлера на колінах перед пам'ятником вбитим евреям. Він може прочитати заяву свого уряду про вину німецького народу перед народом еврейським. Може безпосередньо побувати на історичних місцях злочинного минулого, вроді: Бухенвальда, Равенсбрюка і др. Він кінцево, може прочитати всякі фашистівські видумки, додумки про те, що нічого не було, що евреї самі винні в своєму зничтожуванні, що самого зничтожування не було... Але ясне одне: Цвіт Німеччини, її розум, її совість, накінець її керівництво на стороні історичної правди.

До жалю, зовсім друге положення в кругах української інтелігенції на Заході. Ви - цвіт і розум, Ви - совість і керівництво народу, мені кажеться, не стоїте на чіткій і вірній позиції. Я вже не раз говорю про д-ра Мірчука, деклярації якого підозріло напоминають заяви махрових фашистів. І в других публікаціях бачу безперервні потуги зрівняти "рахунок". Доказати недоказуєме - "вину" народа еврейського перед народом українським. Припоминається все: корчмарі-евреї, чекісти-евреї, комуністи-евреї. Так наче не було: корчмарів-українців, чекістів-українців, комуністів-українців. Нібито не може подібною "аргументацією" з'ясувати сьогодні народ російський угнітання народу українського. Ще би! А хто в політб'юро, хто всі ці: Щербицькі, Черненкі, Кириленки... І другі "товариші", які не виговорюють російської літери "Г"? Хто складає кістяк партійного апарату, або офіцерського корпусу і особливо: єфрейторсько-сержантсько-прапорський склад радянської армії? А КГБ - що. Цвігун був татарином? А Семичасний? Да, що, там пани казати?!

Тільки ця аргументація не витримує ніякої критики: ні в випадку евреїв, ні в випадку українців. Бо основним там було не національне, а ідеологічне.

І ні разу за всю історію евреї не притісняли українців, тому що вони УКРАЇНЦІ. До жалю, зворотнього доказати неможливо.

Я - ізраільтянин, педагог, поет. Живу в Ієрусалимі. Являюся членом Товариства еврейсько-українських звязків. Товариство поки некількісне. І, боюсь, що таким залишиться, якщо сторона українська буде робити вигляд, що "нічого не було".

Але положення, я вірю, може змінитися, якщо український народ зрозуміє накінець, що кров не змивається кров'ю, а СЛЬОЗОЮ СПІВСТРАЖДАННЯ І ПОКАЯННЯ.

І тоді на ВІЛЬНІЙ УКРАЇНІ ми вмісті розшукаємо на Вінницькій землі той рів і напишемо над могилами наші УКРАЇНСЬКО-ЕВРЕЙСЬКІ ІМЕНА, і тим сами вернемо Історії ІСТОРІЮ.

Із повагою і надією Олександр Воловик.

Іерусалим, Ізраіль.

Переклав з російської мови - Я.Менакір.

З поданого листа Олександра Воловика виходить зовсім ясно, що він вважає жидів такими, як німецькі наці вважали німців: Сотвореними для панування над іншими, усюди у світі з такими правами, як "свята корова" в Індії. Він так дослівно й пише: "Ні разу за всю історію євреї не притісняли українців". А якщо хтось з українців відважився сказати, що дійсність, на жаль, надто далека від такого твердження п.Олександра Воловика, то такий українець "махровий антисеміт" і повинен негайно впасти на коліна перед жидами й прохати прощення за страшний злочин проти "святої корови". Воловик вперто ігнорує факт, що йдеться весь час не про поведінку українців супроти жидів в Ізраїлю, але про поведінку жидів як гостей на чужій, українській землі супроти українців, споконвічних власників тієї землі. Кожний об'єктивний жидівський дослідник цього питання признає, що та поведінка була весь час жалюгідна, на службі польських і московських окупантів України: дошкульний економічний визиск закріпощених українських селян, коршми, лихва, глум над релігією торгуванням українськими церквами, здирання усякого роду данини для польського пана з додатками для себе, злобний насміх з українських кріпаків, підслуховування в коршмі, що говорять про польських панів і про жидів українські кріпаки на підпитку і доношення на "бунтарів", яких польські посіпаки тортурували й на паль саджали. А в найновіші часи - неймовірно велика кількість "українських" жидів на провідних і керівних постах у компартії, в ЧеКа, ГПУ, НКВД, КГБ, червоній міліції на службі большевицької Москви, яка руками згаданих формацій безоглядного терору вимордувала більше українців, аніж гітлерівська Німеччина жидів. Невже воловик, людина з вищою освітою, що родилася й виросла в Україні, ніколи про все те не чув, не читав, не бачив? Чи навпаки, все те знає дуже добре, але вважає як жид, що так мало бути, бо жиди з благословення їхнього Єгови можуть робити з українцями що хотять і українці мають слухняно все сприймати, а як спалахнуть бунтом, то мають негайно впасти перед жидами на коліна й прохати прощення на взір жартівливої пісні "Прости мені, моя мила, що ти мене била"?

Нахабна вимога Воловика, щоб українці впали перед жидами на коліна й просили прощення безгранично обурлива й провокативна. Отака, власне, настанова жидівських нацистів перетворює найщирішого приятеля жидів в антисеміта і пхає до немилої жидам реакції.

Порівнювання відношення московських наїзників до українців із відношенням українців до жидів чудацьке. Москва окупувала Україну й поневолює український нарід; це ніякий "націоналізм більшого народу", а варварський імперіялізм, що заслуговує на засуд усім культурним світом. Українці поневолені, ведуть священну визвольну боротьбу. Яке ж тут може бути порівняння цього із питанням жидів в Україні? Чи Україна це жидівська земля, а українці захопили ту жидівську країну й поневолюють жидів на їхній землі? Здоровий жидівський націоналізм змагав завжди до відновлення жидівської держави в Палестині. Чи ж українські націоналісти, або хто небудь із українців колинебудь противився тому? Навпаки, всі жидівські об'єктивні історики признають, що всі жидівські політичні і релігійні рухи й ідеології найсвобідніше розвивалися в Україні. Чи, може, Воловик думає, що Україна це жидівська земля і жидівський "націоналізм малого народу" змагав усе до прогнання українців з України, а український "націоналізм великого народу" до того не допускав?

У звязку з дуже міцними впливами жидівського нацизму на всіх жидів з отакою настановою до українців мимоволі насувається питання: То чи є глузд пробувати ладнати приязні звязки українців з жидами? Чи не є це зайва, "Сизифова" праця?

Відповідь на це питання дає майже незмінна заввага Воловика в його листі: Велика більшість жидів і в Ізраїлю, і в діяспорі, не знає історії України. Значить - не знає правди про жидівсько-українські відносини на українській землі від найдавніших часів по сьогодні і - сприймає за правду протиукраїнську, злобну, сперту на фальшуванню й перекручуванню правди пропаганду жидівських нацистів. На нас, українцях, лежить обов'язок показати щирим жидівським патріотам правду про минуле українського народу з окремим розділом жидівсько-українських взаємин і цим розкрити гидоту й забріханість україножерів. Перед дійсними жидівськими націоналістами, а перш за все - перед всіми іншими чужинцями, перед якими жидівські нацисти оплюгавлюють українців і так наставляють їх проти українського народу і його змагань.

Важке це завдання?

Очевидно! Але тут я пригадую глибоке поучення одного старенького жида, приятеля українців. На мою заввагу, що боротьба українців за визволення важка, бо ми маємо багато ворогів, він відповів: "Я знаю історію й положення українців. Це правда, що вас не люблять москалі, поляки, мадяри, румуни, загал жидів. Але вас люблять литовці, білоруси, хтось з німців, французів, інших. А хто в світі любить жидів? Ніхто! А ми це знаємо і - вперто йдемо вперед, ліктями розпихаючи тих, що нас спиняють. А як хтось зловить нас за руки, ми всі разом кричимо на весь світ: "Ловіть антисемітів! Бийте антисемітів, бо вони ось громлять жидів!" І нам дорога звільняється. А що робите ви, українці? Як лиш побачите перешкоди перед собою - звертаєте і плачете: "Ой, яка гірка наша доля! Ніхто нам помогти не хоче!" Отак ви ні кроку вперед не підете".

У нашому змагу в обороні правди і чести українського народу ми мусимо бути мужні, тверді, незламні.

Біографічні відомості про майстра майже відсутні. Його етнічне походження, місце і час народження, а також обставини появи в Галичині та смерті наразі невідомі. В середині 1740-х років він з'явився при дворі магната Миколи Василя Потоцького, який став його головним замовником і патроном. 13 травня 1751 року одружився у Бучачі із вдовою Маріанною Єлизаветою Кейтовою з родини Маєвських. Від цього шлюбу мав двох синів — Бернарда (1752) і Антона (1759).

Але відомо що 1750-60-х років (переважно спільно з архітектором Бернардом Меретином) працював у Львові, Ходовичах (тепер Львівська область), Городенці (нині Івано-Франківська область),Монастириську та Бучачі (обидва — сучасна Тернопільська область). 

У найпопулярнішому музеї світу, паризькому Луврі, відкрилась виставка видатного митця середини XVIII ст. І Скульптури українського Мікеланджело вразили найвибагливіших поціновувачів світового  мистецтва. «У французької делегації стався шок, коли вона вперше побачила Пінзеля», - розповів на відкритті куратор виставки, зберігач відділу скульптури Лувру Гійом Шерф

“Досі Пінзеля ніхто не знав. У книжках про бароко його імені не було, - каже  Гійом Шерф. - Скульптура Святого Іоанна - моя улюблена. Гляньте, як Іоанн молитовно дивиться на Христа. Хотіли створити у Луврі те ж, що й Пінзель у церкві Годовиці. Цей ансамбль схожий на піраміду, в центрі якої Ісус, а з боків янголи, потім Авраам та Ісаак. Поставили цю скульптуру як піраміду, аби справити враження поривчастого руху вгору. І ось вона — уся наче театр. Експресія, чуттєвість і глобалізм — цей потужний стиль зближує Пінзеля з європейським бароко. А головне — він вмів бути близьким до людей. Богоматір Пінзеля, яка плаче за своєю дитиною, зрозуміє будь-яка жінка. Його Авраам — це саме зло, а Ісаак — втілення добра».

«У Луврі представлено 27 творів Іоанна Пінзеля з фондів українських музеїв. До експозиції увійшло також кілька робіт скульптора, які привезли з Польщі та Німеччини, - розповіла «ВЗ» в. о. завідувача  реставраційного відділу Львівської національної галереї мистецтв Роксолана Мокрій. – Французькі митці вражені представленими творами українського генія.  Відзначають об’єм та динаміку скульптур».

Генеральний директор Львівської національної галереї мистецтв Лариса Разінкова-Возницька, яка разом з колегами побувала на відкритті виставки «Скульптура бароко в Україні середини XVIII століття: Іоанн Георг Пінзель» у Луврі, наголосила, що презентація українського Мікеланджело у Луврі - втілення мрії її батька.  Покійний директор Львівської галереї мистецтв Борис Возницький врятував спадщину Пінзеля та відкрив її світові. Саме він створив у Львові Музей сакральної скульптури Пінзеля. У своїх численних наукових працях Возницький писав про Пінзеля так: «Це був один з найбільш талановитих європейських скульпторів ХVІІІ століття, але одночасно один з маловідомих».

Для експозиції творів Пінзеля у Луврі підібрали місце із виходом на знамениту піраміду - приміщення де-ла-Шапель, зал колишньої каплиці. “Коли побачили божественні скульптури Пінзеля, відразу вирішили, що у Франції вони повинні стояти у намолених стінах, - сказав куратор виставки Гійом Шерф. - Цей зал колись був капличкою королівського палацу. Тут складали присягу французькі королі. Це самісіньке серце Лувру”. Спеціально для Пінзеля у Луврі розсунули стіну і відкрили вікно, яке зазвичай завішане. “Не хотілось у цьому залі бачити штучне світло, - додав Шерф. - Святі Пінзеля повинні бачити небо. Дуже сподіваюсь, що ця виставка покладе початок новим цікавим проектам з Україною”. 

«Пінзель, Україна – у Луврі! - сказав на відкритті експозиції міністр культури України Михайло Кулиняк. - Чого ще можна бажати? Згадуємо з величезною вдячністю Бориса Возницького. На жаль, він не може бути фізично з нами, але його дух витає серед скульптур тут».

Експозицією творів Іоанна Пінзеля у французькій мистецькій мецці світова громадськість може насолоджуватись до 25 лютого 2013-го.

Публікується з використанням матеріалів

http://www.wz.lviv.ua/life/121276

http://vikna.if.ua/news/category/culture/2012/11/23/10960/view

  Читаючи спогади полтавчанина Георгія Тимофійовича Губіна, відставного підполковника, льотчика з більш як 30-річним стажем розумієш — що праця льотчика, це не просто красиві слова.

Георгій Губін прийшов в авіацію 1941 року. Його професійним кредо були слова: «Абияк літати не можна, тільки за найвищим балом!». Наприкінці 50-х років, коли він як заступник командира 226-го авіаполку, що базувався в Полтаві, відповідав за всі види льотної та бойової підготовки, йому довелося освоювати дозаправку в повітрі реактивного Ту-16, що є надзвичайно складним елементом техніки пілотування, фізично важкою роботою, пов’язаною з неймовірними емоційними перевантаженнями.

Тільки через десятиліття, коли знято завіси таємності - з’явилася можливість розповісти молодим правдиву історію.

Майже десятиліття, із середини 50-х до середини 60-х років, між двома системами — капіталістичною та соціалістичною, а якщо точніше, то між СРСР і США, — тривала холодна війна. Американці, не шкодуючи сил і коштів, оточили Радянський Союз по периметру військовими авіабазами (їх було близько 300), із яких могли легко «дістати» важливі стратегічні об’єкти СРСР. А з американських баз в Іспанії, приміром, злітали літаки Б-52, що здійснювали бойові чергування з атомними бомбами на борту. Це було актом залякування. Тож ми мусили відповідати адекватно, тобто показати, що й ми можемо за потреби «дістати» американців.

Наприкінці 50-х років радянська стратегічна авіація складалася з Ту-95 і літака Місіщева, злітна вага якого становила близько 200 тонн. Дальня авіація на своєму озброєнні мала переважно Ту-16. А Ту-22, що почав надходити в авіаполки, використовувався як розвідувальний.

— Щоб для нашої авіації стали досяжними об’єкти ймовірного супротивника в Африці, на Середземномор’ї, у Туреччині, — розповідає Г.Губін, — потрібно було збільшити радіус дії літаків дальньої авіації Ту-16 за рахунок їх дозаправки пальним у повітрі. Так звані аеродроми «підскоку» завдання не виконували, хоча й були розташовані неподалік кордону. При зльоті Ту-16 мав у баках 44 тонни пального, але значна його частина спалювалася під час набору висоти. Інша річ — додати йому 20 тонн у повітрі, та ще й не раз.

КБ Туполєва запропонувало та здійснило криловий метод дозаправки — складний, важкий, небезпечний. Але свій, радянський. Аби не копіювати більш надійну конусну систему, застосовувану американцями, коли літаки під час дозаправки летять один над одним, а льотчику літака, що дозаправляється, добре видно конус танкера. Правда, набагато пізніше наші все-таки не посоромилися застосувати її на стратегічних Ту-95, адже вона простіша, дешевша та безпечніша.

А 1958 року в Прилуках на базі 184-го авіаполку було організовано спецгрупу з дозаправки Ту-16 під керівництвом полковника Кожухова. Для початкового навчання з московського НДІ прибули інструктори — Герої Радянського Союзу, полковники Іконніков і Новожилов, майстри своєї справи. Для навчання з різноманітних полків було залучено найдосвідченіших льотчиків — від заступників командирів авіаескадрилій і вище. Одним із перших цей вид підготовки почав опановувати Герой Радянського Союзу, командир 2-їавіадивізії важких бомбардувальників генерал-майор Олександр Олексійович Баленко, чиїм ім’ям названо вулицю в Полтаві. Цей генерал був дотепником і улюбленцем офіцерів загалом, а льотчиків особливо. Він ніколи не бував один, навколо нього завжди збирався натовп усміхнених товаришів по службі. Приміром, запитували: «Товаришу генерале, ну як дозаправка?»

— Та як, — відповідав О.Баленко. — Те саме, що тигра за хвіст тримати: один страх і ніякого задоволення.

— А вночі? — випитували в нього.

— Та те саме, тільки ні дідька не видно!

Складність крилової дозаправки полягала в тому, що з кінцевої частини правої площини літака-заправника (танкера) випускався 40-метровий шланг на тросі такої самої довжини, разом — 80 метрів. На кінці шланга тріпотів невеличкий стабілізуючий парашутик. Під власною вагою шланг опускався. В ідеалі літак, що заправляється, мав підвести своє ліве крило на два метри вище шланга. Тобто потрібна була віртуозна техніка пілотування. Сказати легко. Зробити складніше.

Висота заправки залежала від погоди — від 6 до 10 тисяч метрів. Швидкість, відповідно, від 600 до 800 кілометрів на годину. І ось на такій швидкості літаки повинні зблизитися на відстань 6—8 метрів між крилами. Дистанція, говорячи військовою технічною мовою, мінус 15 метрів, тобто ліве крило літака, що заправляється, проектувалося між правою площиною та правою частиною стабілізатора літака-танкера.

Перед зчіпкою швидкості обох літаків необхідно ідеально вирівняти. Інакше шланг або обривався, або, при випередженні «реципієнта» більш як на півметра на секунду, захльостував елерон разом із площиною «петлею Гібалєвича», і літак падав. Так само сумно закінчувалося й попадання крила в потік вихлопних газів від двигунів танкера потужністю 150 тисяч кінських сил. До того ж повітря на великій висоті дуже розріджене. І керувати літаком — зовсім не те, що автомобілем на асфальті: куди повернув «бублик», туди й поїхав. Якщо трішки повернути штурвал ліворуч і відразу ж праворуч, то літак все ж якийсь час зміщуватиметься ліворуч, а потім почне розгойдуватися. Тож у момент дозаправки пілотувати літак має право тільки командир корабля, і тільки він, інакше літак розгойдає, що неминуче призведе до зіткнення. І такі випадки були не поодинокими.

— Для нічної дозаправки, — згадує військовий льотчик, — уздовж правого крила літака-танкера встановлювали кілька додаткових лампочок, у яких у більшості випадків від вібрації відвалювалися волоски розжарення ще на зльоті. А по одній-двох лампочках неможливо визначити напрямок польоту. Командир заправлюваного літака постійно запитував: «Танкере, позначте себе люкасом». І штурман люкасом (потужною переносною лампою підсвічування) починав шукати шланг заправки, особливо метрові мітки на ньому. Було зовсім «весело», у цей час літаки входили в окремі хмари: змінювалося уявлення про обрій і простір. Найсумніше, що командир не бачив кінця лівої площини (через велику стрілоподібність) і, природно, не бачив шланга. Тут можна було покладатися лише на якесь шосте чуття й на команди головного помічника, що сидить у хвості — КВУ (командира вогневих установок). У цей час він — найшановніший член екіпажу. Його типовими командами були: «Ледь лівіше!», «Ледь правіше!», «Ледь вище!», «Ледь нижче!». І навіть: «Ледь назад!». Або ж: «Контакт! Вперед! Нагору!» — голосно та владно! У цей час вони з командиром одне ціле. Якщо станеться самороз’єднання чи ще якась невдача, на другу спробу може не вистачити сил, передусім моральних. Так бувало.

Ту-16 міг прийняти максимум 20 тисяч кілограмів пального, насоси качали по 2000 кілограмів на хвилину. Для тренування ми зазвичай перекачували по 3—5 тонн. Під час навчань — по 8—10—15 тонн. Недавно я підрахував за рідною льотною книжкою (кількість зчіпок, накладок, час польоту в строю заправки й кількість перекачаного пального — усе це раніше враховувалося й записувалося), що як пілот й інструктор я прийняв на борт 1 мільйон 638 тисяч кілограмів пального. Ото сучасним льотчикам таку б кількість! А скільки в ті роки в баки на землі заливали — чорт кочергою міряв. Треба було підтримувати літаки в бойовій готовності — це було головним.

— Крилову дозаправку в повітрі ми опанувати, — говорить Георгій Губін. — Правда, ціною великих втрат. Тільки в двох авіаполках — 184-му й 226-му, що базувалися в Прилуках і Полтаві, із 1958 до 1964 року (і це в мирний час!) розбилося 15 екіпажів — загинуло 90 молодих дужих хлопців, професіоналів із великої літери. Адже до 60-х років командирами екіпажів були тільки льотчики першого класу. А ще коли почали освоювати дозаправку, медики масово списували авіаторів, особливо молодих других пілотів через виразку шлунка. Ми здогадувалися, що це від стресів. Адже, вилітаючи в навчальний політ, усвідомлювали, що можемо не повернутися. До того ж, другому льотчику (заступнику командира корабля), навіть коли він бачив помилки командира, часом грубі, заборонялося під час дозаправки торкатися важелів управління літаком. Можна тільки уявити собі почуття й переживання в таких ситуаціях!

Восени 1963 року в полтавський полк для дослідження причин захворювання на виразку прибула комісія в складі чотирьох медиків, троє з котрих були кандидатами наук, один — лікарем-льотчиком. Дослідження проводили в трьох ескадрильях. Клопоту льотному складу додалося. Вдень і вночі треба було приходити мінімум на півтори години раніше. Військові медики вимірювали вагу кожного льотчика, тиск, температуру, частоту пульсу й дихання, а також пропонували на великому аркуші паперу з дрібно надрукованою абракадаброю підкреслити, приміром, усі літери «з», що йдуть слідом за літерою «п», й фіксували час виконання цього завдання. Усе це повторювалося й після польоту. У літаку лікарі прикріплювали льотчикам до скронь, грудей, зап’ястків датчики, під’єднані до осцилографів.

Закінчивши дослідження, що тривали три місяці, московські медики свою наукову працю обгрунтували, втаємничили й відправили в Міноборони. А в газеті «Красная звезда» надрукували велику статтю під назвою «Ціна емоційних навантажень». Починалася вона так: «Для того, щоб спортсмену скинути 1—2 кілограми ваги й перейти в меншу вагову категорію, він повинен довго сидіти в сауні чи, вдягнувши кожуха, бігати на сонці. А, приміром, льотчики під час одного польоту з дозаправкою в повітрі в середньому втрачають до 5% ваги — це 4 кілограми, якщо в тобі 80 кг...» Лікарі писали, що в таких польотах частота пульсу в середньому була 186 ударів на хвилину при нормі 76—80, а в окремих випадках і 220 ударів на хвилину. Частота дихання в середньому 64 замість 15—16 на землі. Легеневий апарат (кисневу маску) включали на чистий кисень, й однаково траплялися зриви в диханні. Підвищувалася температура, підскакував тиск. А якщо дозаправок дві, а не одна, то це відбивалося на здоров’ї ще дужче. Льотчики справді прилітали й віджимали нижню білизну: «з’їдені» стресами кілограми виходили з потом.

Що говорити про живе, якщо не витримувало неживе: лайкові рукавички командира корабля перетворювалися в жмути від перенапруги рук, що німіють.

У березні 1964 року, коли прийняли на озброєння міжконтинентальні ракети, крилову дозаправку відмінили й залишили тільки в морській авіації.

Але своє політичне завдання дозаправка в повітрі виконала: ця демонстрація радянської військової могутності дозволила уникнути 1962 року атомної війни, до якої в дні Карибської кризи світ був близький як ніколи. Однак американці не ризикнули піти на ядерний удар по СРСР, оскільки розуміли, що одержать відповідний по США — радянські бомбардувальники вже могли долетіти туди. Тоді Кеннеді з Хрущовим дійшли «консенсусу»: домовилися, що перший прибирає ядерні боєголовки з Туреччини, а другий — із Куби. Пілоти полку нервово пережили той час.

«Положення було дуже непросте. Ми ночували прямо на аеродромі, на чохлах під крилами своїх, заряджених на всю котушку, літаків - чекали зеленої ракети з КДП. Всі були на нервах, хоча один одному виду і не подавали, навіть жартували між собою: "Дивись-дивись, он виходить, .. зараз буде зелена!" Але ми ж усі прекрасно розуміли - якщо полетимо за своїми цілями, так це буде політ тільки туди, .. в одну сторону. А що може бути тоді тут - ось що найбільше в голові крутилося! Навіть подумати було страшно ... Добре що тоді ми нікуди не полетіли! », - згадував Анатолій Васильович Кашкін, в ті часи сержант, командир вогневих установок літака Ту-16 (основний екіпаж літака з бортовим №12.

— Декілька років тому, — говорить Г.Губін, — у Полтаві працював учитель англійської мови, колишній льотчик з авіаносця «Німец» 6-го Тихоокеанського флоту. Моя донька, що закінчила інститут іноземних мов, нам перекладала. Американець розповідав, що в 60-ті роки вони дуже боялися військової сили росіян, тож і поважали.

Ну і відеоролик - там перші 6 хвилин присвячені дозаправці

Зараз кажуть про "ОУН-УПА", і це є більшовицька провокація. Була ОУН і була УПА. Хто об'єднує ОУН та УПА, той провокатор... Донбас не завжди був таким. Ми, підпільники, у 1942–1943 роках мали там більше впливу, ніж нині має київська влада... Червоно-чорний прапор - це фашизм.

Тим пригодам, які пережив цей чоловік, може позаздрити будь-який супергерой.

Почавши з організації армії Карпатської України, у 1942-1943 рр. оунівець Євген Стахів очолював українське націоналістичне підпілля на Донбасі. Він причетний до створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР) - багатопартійного передпарламенту й уряду воюючої України. Він причетний до перетворення ОУН із тоталітарної організації на демократичну.

На еміграції Стахів став одним із активістів "двійкарів" - демократичного крила в ОУН, яке найуспішніше здійснювало ідеологічну боротьбупроти СРСР. Його брат був міністром в уряді Ярослава Стецька, його син - лауреат Нобелівської премії.

Зараз важко повірити, щоб українські націоналістичні сили діяли на Донеччині та користувалися там неабиякою підтримкою, чи в те, що саме східняки вплинули на кардинальну зміну ідеології проводом ОУН. Справді, незнання власної історії сприяє породженню міфів, які відводять нас далеко від правди про самих себе.

Останній з керівної ланки ОУН, Євген Стахів все ще хвацько відповідає на запитання, любить пожартувати, дозволяє собі сльози тільки коли декламує вірші Шевченка, і сьогодні святкує свої 94-ті уродини у Нью-Йорку, де живе вже 69 років.

Євген Стахів. Фото: Руслан Канюка ("День")

Він голова президії Середовища УГВР за кордоном, кавалер 3-х орденів: "За заслуги перед Україною" (який отримав ще від Леоніда Кучми) і Ярослава Мудрого IV i V ступенів (які отримав з рук Віктора Ющенка).

Ще донедавна Стахів особисто керував власним двадцятирічним "б’юіком". Його старший син - директор з міжнародних проектів Інституту водних ресурсів Корпусу інженерів армії США, лауреат Нобелівської премії Євген-Зенон Стахів, не дуже полюбляє їздити з батьком, до речі, також інженером за фахом. Справа в досить екстремальній манері водіння.

"Історична Правда" бажає Євгену Стахову здоров'я. З нагоди його дня народження ми підготувавали добірку цитат оунівця.

--------------------

Моє основне правило - бути оптимістом. Тільки завдяки цьому - а також умінню пожартувати - я й живу так довго. Тому й доля любила мене, не цуралася.

Намагаюся донести до всіх правдиву історію українських націоналістів. Вірю, що треба писати правду про ці події - без огляду на те, подобається це комусь чи ні. Правда допоможе розібратися історикам в подіях, що відбувалися на українських землях, і хто був героєм, а хто лише хоче жити коштом інших.

Щодня проводжу дві години за читанням інтернету. Читаю статті New York Times, "Української Правди", "Дзеркала Тижня" - щоб знати, що діється в світі, що діється в Україні.

Я пишаюся Перемишлем – він згадується вже в "Повісті врем’яних літ", коли князь Володимир підкорив Червенські городи. Тож я народився в одному з найдавніших міст Русі.

Батько був офіцером Української Галицької Армії. Тож сам час і виховання визначили долю всіх членів нашої сім'ї. Нас було шестеро дітей, і всі ми входили до ОУН.

Через переслідування польською владою ми були змушеніемігрувати до Чехословаччини. Та в тих таборових умовах точилося досить жваве культурне, громадське життя, яке формувало мою свідомість, в першу чергу — національну. Але найбільший вплив мав на мене батько. Він багато розповідав мені про свій рід, про себе, я бачив його в стосунках з людьми, мимоволі перебирав собі його переконання. Батько розповідав мені про своє рідне село, свого батька — Миколу Федоровича Стахова (1850 р.н.). Дідо був жонатий з Параскевією Наливайко — з дому Наливайків, старого козацького роду.

Моєму вибору вступити до ОУН сприяло й те, що мій старший брат Володимир уже був активним учасником ОУН. Він став міністром закордонних справ Української Республіки. Він власне стояв поряд з іншими провідниками ОУН на тому балкончику, з якого у Львові у 1941 році було проголошено про відновлення Української держави.

В 7-му класі мене обрали головою міжкласової шкільної громади. У нас був звичай, що на голову обирали учня 7-го класу на рік. І це був, так би мовити, великий війт на цілу гімназію. Він мав справу з директором, виступав з промовою на святі Шевченка… Я багато цитував Шевченка. Взагалі багато його знаю напам'ять.

Я багато мандрував (ми називали це прогульки) по Карпатах.

19 листопада (1938 року) на студентській забаві в Народнім домі я мав дивну несподіванку. До мене підійшов незнайомий чоловік і запитав: "Вас звуть Євген Стахів?" "Так". "Я Роман Шухевич. Хочу вас попередити, що з Перемишля до Львова приїхала поліція. Арештовує деяких людей, питали про вас. Раджу не йти додому ночувати і взагалі втекти". Я подякував і скористався з його поради. Багато хто тікав на Карпатську Україну, я пішов до Івана Равлика, щоб допоміг.

В ті часи, коли я жив у Карпатській Україні, русинські тенденціїпоширювалися досить сильно. Я вважаю, що Авґустин Волошин[прем'єр-міністр і президент Карпатської України – ІП] вів правильну політику, краще все ж пряником, ніж батогом.

Ще немає правдивої історії Карпатської України, можливо, ніколи і не буде.

Мушу сказати, що таких добрих людей, як на Словаччині, я мало зустрічав.

У Німеччині я став працівником Української пресової служби, адміністратором, розмножував німецькою і українською всі бюлетені, адресував і носив на летунську пошту - щоб скоріше йшло до Південної Америки і Канади. Дещо розносив особисто по різних бюро в Берліні. Так прожив до вибуху німецько-польської війни.

Вчився їздити на автомобілі, 1 вересня 1939 року якраз складав іспит з водіння. До речі, і досі тут, в Америці, послуговуюся тим свідоцтвом.

Восени 1940 року в Берлін мав прибути Молотов підписувати новий договір — на продовження попереднього. Мій брат передбачав - і попередив нас про те - що існує небезпека арешту. Так і сталося.

Одного листопадового ранку (о сьомій годині) несподівано подзвонили в двері Української пресової служби, де я мешкав. Відчинивши, я побачив двох незнайомих чоловіків в цивільному. "Чи ви Свген Стахів?" Я відразу пригадав собі розмову з Володимиром. "А що, вже приїхав Молотов?" — питаю. Вони збентежено перезирнулись: "Звідки ви знаєте, що ми до вас у справі Молотова?" Я промовчав.

Мене гукнули до телефону. Я взяв слухавку, не знаючи, з ким говоритиму. А то дзвонив комісар гестапо і повідомив, що справу з моїми іспитами погоджено, факультет металургії погодився мені їх відтермінувати, отож я можу спокійно сидіти в тюрмі ще пару днів.

Євген Стахів. Фото 1940-х років

Донбас - земля, яку відкрив душею. Після проголошення Української Республіки у червні 1941-го німці арештували основне керівництво ОУН. Тому було прийняте рішення провести пропагандистсько-просвітницьку акцію за незалежну Україну. Тоді, у 1942 році я отримав завдання від "Леміша" (Василя Кука - згодом Головного Командира УПА, який помер у Києві 2007 року) разом із похідними групами ОУН розвернути підпільну мережу в Донбасі.

Донбас не завжди був таким. Ми, підпільники, у 1942–1943 роках мали там більше впливу, ніж нині має київська влада. Не зважаючи на те, що два десятиліття жили під більшовиками, люди залишилися там демократами!

Я дуже вдячний мешканцям Донбасу. Два роки нас ховали та годували, ризикуючи життям. Ще раз повторюю, що це були не лише українці. Український підпільник на Донбасі потребував допомоги греків, євреїв, росіян, татар.

В той час на Донбасі було більше українських шкіл та газет, аніж за незалежної України.

Ми боролись за самостійну Україну, за демократичну Україну з соціальною справедливістю, рівністю, де би всі громадяни були рівні. Ми знали, що в Україні є національні меншини. Спочатку в нас було гасло "Україна для українців", але я воював на Донбасі і мої колеги казали, що це гасло є недобре, і ми це гасло відкинули і боролись за демократичну країну з рівними правами для всіх.

До війни ОУН була малою галицькою організацією, при тому пронімецькою, оскільки особливих варіантів не існувало. Ми поширили націоналістичні ідеї від Донбасу ген по Крим. Саме те, що члени ОУН побували в містах Східної України, примусило ІІІ-ій Збір ОУН відступитися від крайнього донцовського націоналізму. Для бандерівського націоналізму місця немає, він повинен змінитися.

Бандера хотів повертати назад до тоталітаризму, що було поганодля українського народу. Отже той, хто хоче зводити пам'ятник Бандері, той бажає повертатись до тоталітаризму. Бандері, який не знав, що тут робиться - пам'ятники, а тим, хто тут воював, що? Шухевичу мають бути пам'ятники, а не Бандері! То є кривда для тих, хто воював та гинув, бо вони гинули не за Бандеру, а за Україну.

Коли ми воювали проти німців, то багато хто з Донбасу казав - ми є "русские украинцы". Але мушу сказати, що проти німців там було легко воювати. Проти комуністів тяжче.

Ще пам'ятаю, як обурювався, коли мова заходила про стосункигаличан і східняків. Нам неодноразово говорили, що ми, галичани, повинні змінитися. Говорили, що ми гарні організатори, а от керувати країною нас не пустять, бо Україна - це не лише Галичина, це щось значно ширше, а ми занадто вузько мислимо… Але якщо зараз подивитися на те, хто при владі, то й справді, де там галичани?

Після війни я виїхав до Америки. Саме там у 1953-му вперше побачив фільм "Молода гвардія". Гірше того, моїм ім'ям назвали зрадника молодогвардійців - Євгенія Стаховича. Я був злий, як чорт. Я знав, що ім'я перекрутили. Більшовики як прийшли, то хапали всі німецькі документи. А в тих документах значився такий чоловік, як Євген Стахів. Адже німці шукали мене цілий рік. Ці документи й були надані Фадєєву, коли той писав свій роман.

Я категорично заперечую існування "Молодої Гвардії"! Те підпілля, яке описав у своєму романі Фадєєв, буквально змалювали з національно-визвольного руху. Фадєєв просто "перефарбував" його в червоний колір та додав провідну роль партії.

Червоно-чорний прапор - це є фашизм. Бо тільки більшовики, нацисти й італійські фашисти Муссоліні зробили партійні прапори державними. До речі, в УПА не було жодного червоно-чорного знаку! Тільки синьо-жовті та жовто-сині прапори, бо то були бандерівці та мельниківці. Армійці бандерівського напрямку виступали під синьо-жовтим прапором, а мельниківці - під жовто-синім.

Співпраця ОУН з німцями була вже давно. Задовго до Другої світової війни, ще до приходу до влади Гітлера. Німеччина на той час була республіканська - демократична. Українці разом із німцями робили саботажі проти Польщі.

Версальський договір поділив Україну навпіл, залишивши частину під Польщею. Німеччина воювала за ревізію цього договору. Ми всі, патріоти, також стояли за ревізію цього договору, щоб знову об'єднати Україну. Отже, ми стояли з німцями на однакових позиціях щодо ревізії цього договору. Ми сподівалися, що будемо об'єднаною країною в новій Європі, хоч і розуміли, що так звана "Нова Європа" - це буде гітлерівський СРСР! Ми готові були задля об'єднання України стати німецьким васалом.

Мої колеги хваляться, що ми почали воювати проти німців. Ні. Це німці нас змусили з ними воювати. Я був такий самий германофіл, як і всі другі, але коли вже почали німці шукати за мною, то і я став з ними воювати. І зараз я кажу, що німці добре зробили, що нас тоді розігнали, бо ми би ніколи не мали самостійної України. Нас світ прокляв би, що ми є прислужники німецькі!

Але чекайте. Якщо Сталін уклав договір із Гітлером, то це що, було добре? А як ми уклали договір із Гітлером, то це вже є зле?

УПА не винна ні в чому, бо тоді УПА не було! Армія з'явилося в 1943 році на базі боротьби з гітлерівцями. То було повстання проти німців.

Зараз кажуть про "ОУН-УПА", і це є більшовицька провокація. Була ОУН і була УПА. Хто об'єднує ОУН та УПА, той провокатор.

Я не раз говорю за кордоном з тими дивізійниками, хто дійсно був у німецьких дивізіях, і вони кажуть, що воювали за Україну. Яку? Під німцями? А як я кажу, що ви воювали за Німеччину, то вони шаленіють.

ОУН віддала наказ не вступати до дивізії "Галичина".

Є два націоналізми: екстремістський із еміграції, штучно привезений назад у Київ, і новий народний націоналізм, репрезентований Майданом. На Майдані панував правдивий історичний український дух – козацький.

Ідея української самостійності була спопуляризована Помаранчевою революцією.

Тривалий час американська історіографія базувалася на російських заготовках, що Київ – то мама Росії. Донині частково так залишилося, й у цьому я теж бачу провину Києва. То не я чи Шевченко мусимо дбати, а українська наука. А хто очолює досі українську науку?

Паспорт Стахова 1946 року

Нове тисячоліття в цій частині світу залежатиме від дружньої співпраці народів Центральної Європи. У 1938 році я воював проти угорців за вільну Карпатську Україну й сидів у їхній в’язниці. А тепер інші часи.

То змінилося, вже немає війни, жодного ОУН-УПА. Тільки співпрацею з сусідами ми можемо щось зробити для України, сьогодні дружба й лояльність означають більше, ніж спротив.

Я очолював Товариство українсько-єврейської співпраці.Український антисемітизм був шкідливим і злочинним ідіотизмом.

Не так тії воріженьки, а як свої люди. Росіяни тут ні до чого. Вони тільки тішаться, що хохли тут один одного їдять. І так було в Україні після Хмельницького, і так було після Мазепи, і після 1918 року, так є зараз.

УПА я оцінював і оцінюю дуже високо. Це була моя армія, я вербував до неї добровольців. А ОУН? Це була моя партія, а Бандера й Лебедь були моїми провідниками. Але я мислив інакше, ніж вони, дискутував із націоналістами. Тільки от воєнні часи не сприяли дискусіям.

Зараз ми повинні бути всі разом. Ми можемо мати різні погляди, але якщо хочемо мати демократичну міцну Україну - треба об'єднуватися!

------------------------

Ця стаття скомпілювана з висловлювань Євгена Стахова, які були опубліковані в книгах, інтерв’ю, сказані під час особистої розмови.

Більше про білі плями в українській історії від безпосереднього її творця - у автобіографічній книзі Євгена Стахова "Крізь тюрми, підпілля і кордони. Повість мого життя", яку укладач цього тексту готує до перевидання.

Олеся Єдинак

МІХАЕЛЬ МОЗЕР

Міхаель МОЗЕР — професор Інституту славістичних досліджень Віденського університету, Українського вільного університету (Мюнхен) та Католицького університету ім. Петера Пазманя в Пілішчабі (Угорщина). На цьогорічному Форумі видавців у Львові в конкурсі на найкращу книжку одним із лауреатів визнали його працю «Тарас Шевченко і сучасна українська мова: спроба гідної оцінки». Для «Дня» Міхаель Мозер поділився основними тезами із найновішої авторської книжки, вихід якої заплановано наступної весни, «Мовна політика й дискурс про мову в Україні за президентства Віктора Януковича».

— Пане професоре, які питання можна осмислити, прочитавши вашу найактуальнішу книжку?

— Англомовна книжка має попередню назву «Language Policy and Discourse on Language in Ukraine under President Viktor Janukovyи» («Мовна політика й дискурс про мову в Україні за президентства Віктора Януковича»). Свого роду хроніка з оцінкою, що відбувалося навколо мовних законів вересня 2010-го і серпня 2011-го років. У ній пишу про ключові моменти щодо політичних і законодавчих дій, що значно впливають на мовну ситуацію в Україні, вказую на їхню суть і розглядаю на рівні пропаганди та публічних дискусій. Описую, між іншим, чому саме «Закон про засади державної мовної політики» насправді є скандальним не лише з огляду на те, як його «проштовхнули» через Верховну Раду. Також подаю доволі нейтральні, але показові досьє тих осіб, які з 2010 р. дбають про «мовну толерантність» в Україні. Представляю їх — очевидно, цілком свідомо створений — загальний імідж поза мовним питанням, і абсурдність ситуації стає зрозумілою. Абсурдність, зрештою, починається вже з того, що російська мова в Україні захищається Європейською хартією регіональних або міноритарних мов (як на мене, це «кращий переклад» з англійської чи французької), хоча російська мова аж ніяк не є регіональною або міноритарною мовою за визначенням, бо більшість українців має постійний зв’язок із російською мовою. Навіть серед тих, у кого першою мовою є українська, абсолютна більшість регулярно вживає російську. Хартія не створена для таких мов, як видно з її перших рядків. Тому я не розумію, чому російську свого часу могли визнати регіональною мовою в Україні, якою вона вважається, нагадаю, не з серпня 2012 р., а з січня 2006 р. Поза цим, не бачу, щоби російську утискали. Я був у Харкові, Донецьку, Одесі, але не помічав, щоб російська дуже страждала. Не було враження, що там нав’язують українську, тоді як насправді важко україномовним жителям цих міст. Усі гасла про нав’язування української мови — чисте політиканство. І Хартію, зрештою, в свій час ратифікували в Україні дуже сумнівним чином. Не лише через тодішні події у ВР, зрештою, але й на дуже елементарному рівні. Хартію ратифікували на підставі перекладу не автентичної англійської або французької версії, а неавтентичної російської версії. Незалежно від того, вдалий цей переклад чи ні — професійна праця, напевно, виглядає інакше. Взагалі моя книжка сповнена абсурдними елементами, бо саме так виглядає те, що подано в назві книжки.

Продовження тут