Коли мова заходить про «справжніх комунуністів», одразу згадують Владіміра Ільіча Ульянова (Лєніна), а також його найближчих соратників, т.з. «старих більшовиків»: от вони, мовляв, були взірцем скромності й чеснот – справді вболівали за народ і щоб собі в кишеню – ні-ні...
Хто з людей старшого покоління не пам’ятає оповідань та фільмів про вождя світового пролетаріату, який у важкі голодні роки Громадянської пив морквяний чай, харчувався сухарями, а гостинці, що їх приносили ходоки, віддавав до дитячих будинків? Хто з тих, кому «за сорок» не вихований на прикладі Лєніна з колодою на плечі – керівник партії та держави брав участь у суботнику разом з простими робітниками та матросами. Кого не навчали того, що Лєнін був взірцем особистої скромності й аскетизму?
Почнемо з початку. Зазирнемо в ті роки, коли Росією ще правив «нелюдський режим» Миколи ІІ, проти якого за щастя народне боровся наш герой та його поплічники.
Ось В.І. Лєнін в еміграції. Звичайно, вигнання було вимушеним, бо царська влада (як, наприклад, і нинішня українська чи російська) дуже не любила опозиціонерів і саджала їх до тюрем. Правда, за Миколи судили за статтями, під які підпадали діяння революціонерів, на відміну від нашої дійсності, але то – таке.
Повторимо – щодо необхідності перебування вождя поза межами імперії заперечень не маємо. Куди ж майнули Лєнін та його «товаріщі», аби керувати боротьбою пролетаріату за світле майбутнє? До албанської Тірани? Угорського Саксарда? Може, скромність більшовистських лідерів привела їх до турецького Ізміру або Каїру – там життя дешевше, а кошти необхідно економити аби використати на боротьбу за народне щастя.
Нагадаємо, що за офіційною комуністичною пропагандою грабунок банків та окремих багатих громадян не були основним джерелом доходів РСДРП(б). Основою основ, як нас переконували (і переконують) комуністи були пожертви робітників, селян та прогресивної інтелігенції, які від власних родин відривали трудову копійчину, аби Владімір Ілліч мав змогу боротися за їхні інтереси.
Як же Лєнін економив ті потом та кров’ю зароблені копійчини? Женева, Берн, Лондон – ось пристанище еталона скромності. Два десятки міст, серед яких Париж, Брюссель, Відень, Цюріх – міста, проживання в яких могли дозволити собі лише заможні особи.
Відпочивав на зібрані у пролетарів гроші товариш Лєнін теж не на золотих пляжах Болгарії і навіть не в Анталії, а на одному з найрозкішніших тогочасних курортів – італійському острові Капрі. Там, до речі, вождь зустрівся і потоваришував з «пролетарським письменником» Максимом Горьким, який саме лікувався. Але Горький – один з найвизначніших письменників ХХ сторіччя – його гонорари дозволяли таку розкіш, а на які кошти розслаблявся на найкращих у світі пляжах «професійний революціонер»?
Нещодавно вийшла книга британського історика Хелен Рапопорт, в якій вона, на основі численних мемуарних джерел колишніх соратників Ульянова (які з цензурних міркувань ніколи не публікувались в СРСР) змальовує розкішний спосіб життя вождя: і його бенкетування з коханкою Інесою Армад в найдорожчих ресторанах Парижу, і про відвідування елітних борделів (найулюбленіший розташовувався поруч з Національною бібліотекою – чи не звідси тема численних анекдотів?), і про сам характер «еталону людяності» (тут і далі – мовою джерел):
«Ленин был одержим навязчивыми идеями. В быту он был очень требователен, любил пунктуальность, аккуратность, был очень чистоплотен. Это отличало его от многих русских, живших в эмиграции. Он был очень авторитарен, очень негибок, не терпел несогласия со своим мнением; несогласный тотчас же становился для него еретиком и изгоем. Со многими своими друзьями, не согласными с ним, он прервал общение. Дружба для него была делом вторичным. Из-за ссор по политичесим мотивам он утратил в эмиграции многих друзей, в том числе Мартова, Плеханова, Засулич...» (http://www.svobodanews.ru/content/article/1815844.html). Або ось курот Баден-Баден. Всі про нього щось знають або чули. Але чи бував там хтось з простих смертних? А ось «вічно живий» підліковував розхитане титанічною працею здоров’я на баденських водах. Цікаво, що Баден-Баден не міг похвалитися гарною бібліотекою, де б міг проводити час майбутній вождь Світової революції, а от казино…
Про життя-буття товариша Лєніна в Парижі він сам написав своїй сестрі Анні 19 грудня 1908 року:
«Нашли очень хорошую квартиру, шикарную и дорогую 840 франков + налог около 60 frs да + консьержке тоже около того в год. По-московски это дёшево (4 комнаты, кухня + чуланы, вода, газ), по-здешнему дорого. За то будет поместительно и, надеемся, хорошо. Вчера купили мебель для Маняши. Наша мебель привезена из Женевы". (http://www.pseudology.org/Valentinov_Lenin/UnnownLenin/03.htm). Це в той час, коли рядові члени партії, яких доля закинула за кордон, перебували в справжньому жебрацькому стані й просто голодували. Відомий випадок, коли
Але пусте – хто такий той Пригара? Таких можна навербувати ще, а Лєнін – «достояніє партії», тому має жити так, щоб заздрили буржуї.
Лєнін і до рядової партійної маси ставився так само, як ставилися буржуї до пролетарського плебсу:
При цьому вождь не цурався й простого обману і цинічної байдужості до рядових членів партії. Задля ілюстрації розберемо один промовистий лист «добряка»:
«Свой взгляд на эти вещи он ясно выразил ещё в первые годы эмиграции в письме (от 27 сентября 1902 года) к А.М. Калмыковой, дававшей деньги на издание "Искры". Он внушал ей не сообщать "участникам дела" точную сумму её субсидий, так как это лишь могло побудить слишком многих предъявлять претензии на поддержку. "Обилие побегов (за границу. - Н.В.) ставит в "распоряжение" "Искры" кучу людей при условии содержания всех их, но если за это широко, легко и необдуманно взяться, то мы окажемся через l/2 года - год "без ничего". Нужно говорить, - писал он Калмыковой, - что деньги на "Искру" "желаете давать лишь при крайней нужде", рекомендуя изыскивать самим регулярные источники текущих расходов" (http://www.pseudology.org/Valentinov_Lenin/UnnownLenin/03.htm). Говорячи простою народною мовою, Лєнін просив в одного із своїх спонсорів приховувати від решти партійних товаришів суми внесків в «касу», бо боявся, аби «товариші» не почали просити дати грошей на хліб.
Багато їх таких їде сюди – на дармові харчі – міркував геній – так і самим не вистачить. Нехай самі шукають собі засоби до існування. Зауважимо, що, будучи людиною справедливою, Ілліч вимагав, аби партійці, заробивши собі якісь гроші, частину віддавали в партійний фонд, тобто, йому самому.
Захисників комуністичної верхівки, перш ніж звинувачувати в тому, що ми насмикали із «Світового павутиння» сумнівних свідчень, просимо поцікавитися особистістю автора приведених вище рядків – Ніколая Владіславовіча Валєнтінова-Вольского.
Поспівчувавши голодним товаришам, Владімір Ілліч прямував на відпочинок до чергового курорту або пансіонату. В 1909 році його родина відпочивала в пансіонаті села Бомбой, провінції Брі (Франція), каталися на велосипедах, відвідували Шампо, гуляли на природі; в 1916 році Лєнін з рідними надали честь приймати себе на відпочинок пансіонату «Чудівізе», що розташовувався високо в Швейцарських Альпах. Особливістю цього закладу була молочна дієта.
В 1914 році був польський курорт Закопане, теж далеко не останній в європейській ієрархії.
Лєнін в Закопане. Краса! Повтря! Екологічно чисті
харчі. А як би на Пригару чи когось ще витратив грошики,
де б довелося здоров`ячко підправляти?
До речі, щодо буржуїв. Найпершою і найголовнішою метою своєю марксисти, як відомо, вважали знищення експлуатації людини людиною. Цікаво тому в цьому плані звернути увагу на французьку прислугу Ульянових в Парижі. Маючи дві хвилини часу та Інтернет під рукою легко також знайти інформацію про використання полум’яними борцями за загальне щастя дитячої праці – перебуваючи на засланні в Шушенському, Лєнін найняв для «чорної роботи» чотирнадцятирічну дівчинку-прислугу.
Але досить про «Лєніна в еміграції». Пора вже розглянути період від жовтня 1917 року до того часу, коли В.І. Ульянов (Лєнін) звільнив світ від своєї фізичної присутності.
Розваливши гігантську імперію і кинувши десятки мільйонів людей в хаос напівголодного, холодного злиденного існування, самі більшовики (ясно, тримаючи все це в глибокій таємниці) стали вести життя, яке навіть серед відомих своєю розгульністю уральських купців назвали б «перебором».
Ось знаменита Лариса Рейснер, та сама, з якої комуністична пропаганда вималювала жінку-комісара в п’єсі «Оптимістична трагедія». Красуня-більшовичка, як то зараз кажуть, «відривалася по повній»: вигнавши експлуататора-буржуя, оселилася в його особняку. Прислугу, щоправда залишила. Мало не щодня приймала ванни з шампанського. Ось як змальовує «Валькірію революції» Ірена Владимирські:
«Лариса облачается в роскошные наряды, ее гардероб огромен, на ее руке огромный алмаз - память работе в комиссии по учету и охране сокровищ Эрмитажа и других музеев. Вот парадокс: теперь она гораздо больше прежнего любит роскошь. Плавает на бывшей царской яхте, по - хозяйски располагаясь в покоях императрицы.
… Она вместе с Федором Раскольниковым, своим мужем – «ком морси», командующим морскими силами Республики, - живет в Адмиралтействе, где оборудовала себе удивительный будуар в восточном стиле (пригодились трофеи военного похода). Стены будуара плотно обтянуты экзотическими тканями, во всех углах поблескивают бронзовые медные Будды, восточные тарелки, изысканные статуэтки. В этом будуаре Лариса принимает гостей – в роскошном халате, прошитом золотыми нитями. Зимой голодного 1920 года, когда на улицах от голода умирают люди, она устраивает в Адмиралтействе приемы, куда приглашает своих старых знакомых. Давно отвыкшие от подобной роскоши и блеска, гости неловко топчутся на сверкающем паркете и боятся протянуть руки за изысканным угощением – душистым чаем и бутербродами с вкрой
… А на балу-маскараде в Доме искусств она появляется в уникальном платье работы художника Бакста, которое было подлинной театральной драгоценностью. Как ей удалось получить это раритетное платье – и по сей день загадка. В личном распоряжении Ларисы Михайловны был "огромный коричневый автомобиль Морского штаба" (http://www.jerusalem-korczak-home.com/kk/ya/10.htm). Цікаво, скільки коштував хоча б один той «огромний» алмаз, що його товаришка з гарячим серцем і чистими руками прихопила «на пам'ять» з Ермітажу?
Одна вона така була? Аж ніяк. В Інтернет-публікації О.А. Платонова «Разрушение русского народа в ХХ веке» приводяться свідчення Г.О. Соломона (Ісєцкій), який в 1919-1920 рр. був заступником народного комісара торгівлі та промисловості РСФСР, а зрештою став першим «неповерненцем» до СРСР:
«В самый голод 1919-1920 годов большевистские вожди выписывали себе из-за границы всяческие деликатесы и предметы роскоши. Например, главе Коминтерна Зиновьеву в специальных вагонах привозили трюфеля, ананасы, мандарины, бананы, фрукты в сахаре, сардины. Его жене Лилиной, женам и любовницам комиссаров из-за границы выписывали роскошное белье, духи, мыло, инструменты для маникюра, кружева» (по: http://rus-sky.com/history/library/plat4-1/xx_178.html). В тій-таки публікації згадується і про знамените весілля знаменитого більшовистського подружжя:
«Свадьбу большевистского комиссара П.Е. Дыбенко и наркома госпризрения А.М. Коллонтай партийные и советские деятели сыграли во дворце Кшесинской, используя посуду с золотыми царскими и великокняжескими вензелями» (там же).І посилання дається звідки інформація - История Русской Православной Церкви, 1917-1990.М., 1994, С. 35.
В книзі О.Васильєвої та П. Книшевского «Красные конкистадоры) ви можете прочитати, як голова Моссовєта Л.Б. Камєнєв (Розенфєльд) та його дружина Ольга Бронштейн (сестра Л.Д. Троцького (Бронштейна) «комплектували» власне житло меблями та аксесуарами палацового майна з музеїв Московського Кремля.
Про автомашину, яка належала матері останнього імператора Росії, і яку забрав собі І.В. Сталін ми вже писали. А хто бажає, може знайти відомості про те, як дружина Міхаіла Калініна привласнила собі соболину шубу, яка належала імператриці. І немає числа таким свідченням.
Та повернемося безпосередньо до Лєніна.
Міфотворці добряче попрацювали над тим, аби зробити з Ілліча ідола, такого собі святого, або навіть Бога, який затьмарив би собою самого Ісуса. Насправді ж все було далеко не так.
За період існування Радянського Союзу музей «Кабінет та квартира В.І. Лєніна» відвідало більш ніж 2 млн. людей. Проходячи по експозиції чи замислювався хтось, наскільки умови життя вождя відрізнялися від тих, які малювалися Агітпропом? Та, напевне, закрадалися такі думки у людей, які жили по 4-5 душ в тісних двокімнатних «хрущовках», або взагалі – комуналках.
Поселився тут Ілліч невдовзі після переїзду більшовицького уряду з Пітера до Москві. Одразу вражений народ побачив «відкритість» та «народність» свого «народного» керівництва:
«К концу 1920 г. в 325 «квартирах и помещениях» в Кремле оказалось прописано (прописка в москве официально) 2100 человек: партийные лидеры, красные бюрократы и их революционная обслуга. В Кремле было два гаража, детский сад и потребительский кооператив «Коммунист» (http://mywebs.su/blog/interestingly/2735.html). Кажучи іншими словами, від самого початку борці за світле майбутнє пролетаріату стали закритою кастою, відділеною від пролетаріату високою кремлівською стіною з численною охороною, кулеметами, снайперами й сторожовими псами. Боялися власного народу? Як на нас, питання риторичне.
Розташовувалася квартира еталона скромності на 3 поверсі корпусу № 1 і мала цілих чотири кімнати – нечувана в ті часи розкіш, адже родина вождя складалася аж з трьох осіб, якщо враховувати й сестру вождя – Марію).
museums.artyx.ru
Їдальня в кремлівській квартирі Ілліча. Як кажуть, скромно, але із смаком.
Правда, ми не знаємо що "зайвого прибрали звідси комуністи, аби не засмучувати
відвідувачів-пролетарів.
Так само, як і у випадку із Сталіним (див. публікацію на цьому ж блозі) нам розповідають і про залізні ліжка, і про скромні, ледь не з базару меблі, але документи свідчать про інше – мало того, що борець за рівноправ’я оселився у відгороджену від народу колишню царську резиденцію – він ще й майном царським власне житло облаштував. Так само, як подружжя Камєнєвих:
«Необходимую мебель подбирали в других зданиях Кремля и по Москве. Вот распоряжение управляющего делами Совнаркома В.Д. Бонч-Бруевича от 3 сентября 1918 года: «Записать на счет движимого имущества, принятого от Заведующего Императорским Большим дворцом, для квартиры Владимира Ильича:
1. Веревочная дорожка с красной каймой длиной 17 аршин, шириной четверть аршина.
Чималенька квартирка, яка потребувала дванадцятиметрової доріжки, погодьтеся. Що то за килим з царських палат притягли скромнику – не відомо, але маємо думати, не про кустарну роботу з єврейського базару йшлося.
Кабінет Ілліча. Без коментарів.
Втім, радянські люди, відвідуючи музей, всього того майже не бачили. Перед ними була хай і велика за звичайними мірками, але «без претензій» квартира. Чому? Тому що агітатори з ЦК КПСС, аби приховати в яких царських умовах жив головний комуніст світу, пішли на пряму брухню. Підлог.
Кухня в квартирі Лєніна. Про печі та фарбу читайте нижче.
«Рассказывать о роскоши, в которой жили партийные вожди, в советские времена было не принято. Красивые кровати, на которых спали Ульяновы и Елизаровы, покрывались лишь грубыми одеялами. Уникальные печи с красивыми узорами были замазаны краской, а множество личных вещей лежало под замком в ящиках и сундуках. Лишь относительно недавно красивые мелочи, которые немало говорят о своих хозяевах, стали доступны обычной публике» (http://www.smena.ru/news/2007/01/22/9878/). 
