хочу сюда!
 

Александра

45 лет, лев, познакомится с парнем в возрасте 40-50 лет

Заметки с меткой «оун»

Ізраіль цікавить наш герой — Ярослав Старух

Ярослав Старух (17.11.1910 — 20.09.1947) – очільник ОУН на Закерзонні (сучасна Польща)

Автор 12 прикмет націоналіста. Людина, що заповіла своє серце Україні. Убитий поляками під час етнічних чисток на наших питомих землях. Закерзоння — назва крайньо західних українських етнічних територій, розташованих на захід від сучасного українського кордону, що за підсумками Другої світової війни увійшли до складу Польщі. Автор нарису історії України.

https://www.youtube.com/watch?v=bNvpcZdmNa4

h1 { margin-bottom: 0.21cm } h1.western { font-family: "Liberation Serif", serif } h1.cjk { font-family: "Noto Sans CJK SC"; font-size: 24pt } h1.ctl { font-family: "Lohit Devanagari"; font-size: 24pt } p { margin-bottom: 0.25cm; line-height: 115% } a:link { so-language: zxx }

Історичні знахідки і відкриття

Історикам передали архів ОУН і УПА зі Львівщини. ФОТО
28.12.2017
Версія для друку

До Архіву Центру досліджень визвольного руху передали архів із документами підпілля ОУН і УПА.

Про це написав на своїй сторінці у "Фейсбуці" президент Благодійного фонду "Літопис УПА" Микола Посівнич.


"Нарешті закінчилася майже місячна епопея із пошуком і поверненням архіву ОУН-УПА знайденого біля Радехова. Дякую за підтримку у його повернені усім небайдужим друзям та інформаторам, які дали інформації про цю знахідку. Особлива подяка: голові ОДА Олегу Синютці, голові УСБУ полк. Олександру Ткачуку, начальнику обласної міліції ген. Валерію Середі та начальнику управління державної пенітенціарної служби України у Львівській області Михайлові Дзюдзю", - повідомив історик.

 
 
 

За його словами, архів досить добре зберігся. Документи датуються 1944-1946 роками. Серед них: звіти, печатки, бофони (підпільні облігації), касові книги, листи втрат. За своїм змістом документи хоплюють території сучасних Сокальського і Радехівського районів Львівської області.

 

Архів передали на реставрацію, зберігання й опрацювання Центру досліджень визвольного руху.

Нагадаємо, у Львові на будівлі в’язниці "Бригідки" 23 грудня відкрили меморіальну таблицю на честь бойовиків ОУН Василя Біласа і Дмитра Данилишина. 

Правда і брехня про Степана Бандеру

Правда  про Степана Бандеру





Брехня про Степана Бандеру (теж варто знати і порівняти)


Украинский националист о культе Бандеры.

Украинский националист из Полтавы: Культ Бандеры убивает наше движение.

28.12.2015 11:23

Мы вынуждены вечно оправдываться – за сотрудничество с немцами, за участие в Холокосте, за нацистскую эстетику всех этих флагов и факельных шествий...

bandera


Согнанные учителя, которые во избежание неожиданностей разбавлены военным, тоскливо слушают лекторов в вышиванках. Учителям донбасского города Красноармейска решили рассказать о Бандере. Инициатором стал некий «Комитет государственной идеологии» при местном горсовете.


Небольшое видео не расскажет нам ничего неожиданного: учителям пытаются «открыть глаза» на личность оклеветанного советского пропагандой величайшего героя Украины, национального лидера и гордость, «Проводника украинской нации» и так далее. Дальше этот мессидж учителя обязаны понести в свои школы, ведь Бандера – это и есть «государственная идеология», ради которой был создан этот комитет.


Личность Бандеры и его культ – тема настолько заезженная, что в нее сложно привнести нечто неожиданное. Тем не менее, попытаемся, и поможет нам в этом необычный человек – мой старый знакомый из Полтавы, украинский националист и… убежденный антибандеровец! Да, такое бывает, хотя и крайне редко. Публикуем нашу с ним беседу.


- Андрей, как ты относишься к современному украинскому культу Бандеры?


- Крайне отрицательно. Этот культ – огромная ошибка, которая принесла Украине и украинскому национализму массу вреда, имиджевых потерь и стратегических поражений.


- О чем ты говоришь?! Разве Бандера – не национальный герой?


- Герой… наверное. Но не такой, вокруг которого нужно формировать современную патриотическую идеологию. Мы – в 21 веке. Как можно не понимать, что делать «лицом нации» террориста – как минимум, несовременно?! Почему нельзя строить патриотизм вокруг историка и интеллектуала Грушевского, вокруг поэта и мыслителя Винниченко, вокруг каких-то более респектабельных личностей, в конце концов? Мы просто загоняем сами себя в имиджевую ловушку – героизируем архаичного, несимпатичного (внешне), нехаризматичного, и, в конечном счете, очень сомнительного персонажа. А потом удивляемся: почему его культ вызывает такое отторжение и вместе с ним отторгают все украинское.


- Но ведь он же, в понимании бандеровцев, сражался за Украину, внес вклад в ее независимость?


- И что? В украинскую независимость много кто внес вклад – зачем выбирать самую малопривлекательную фигуру? Меня, если честно, Бандера просто бесит. Сто раз мне приходилось оправдываться перед людьми, которые узнав, что я националист, сразу называли меня бандеровцем – что я не фанат этого карлика-неудачника, интригана и братоубийцу своих же единомышленников, из которого лепят нашего «Джорджа Вашингтона». Почему польских националистов не называют «пилсудчиками»? Да потому, что они не так глупы, чтобы всю национальную идею сводить к одной личности, с неизбежными недостатками и темными сторонами. А мы – да, глупы. Носимся с этим Бандерой как с писаной торбой, которая больше напоминает чемодан без ручки.


- Можно ли любить Украину и не любить Бандеру?


- Отличный вопрос. Я думаю – да. Мои оппоненты-бандеровцы уверены, что нет. Для них Украина – только и исключительно бандеровская. Фан-клуб поклонников Бандеры. Церковь святого Степана. Вне Бандеры Украины нет. Я уже устал с этим бороться, но смириться тоже не могу. Хуже всего то, что это стало единственным мейнстримом – вне бандеровщины никакого патриотизма нет, его физически зачищают.


- И есть ли шанс, что таки всё зачистят?


- Думаю, нет. Просто потому, что Бандера – безнадежно регионален. Центральная Рада, несмотря на все свои ошибки, была общеукраинским явлением. Бандера – только галицийским. Поэтому его культ чем дальше от Галиции, тем более вымученный и принудительный. Ну не могу я поверить, что для моей родной Полтавщины, с ее казацкой историей, древними народными традициями и культурой, Бандера важнее всего. Вместо поиска собственных героев для каждого региона, везде клонируют одну и ту же бандеровщину. Короче, был Ленин – стал Бандера, те же стандарты, то же единообразие. Сегодня сносят памятники Ленину – через десять лет будут сносить памятники Бандере.


- Если бы не было культа Бандеры – что бы изменилось?


- Украинский национализм вместо устаревшего имиджа с откровенно провокационными элементами эстетики и идеологии, получил бы привлекательный демократический европейский имидж. Бандеру – просто боятся. Да и как не боятся последователей человека, который занимался политическими убийствами как своих противников, так и своих конкурентов. Мы вынуждены вечно оправдываться – за сотрудничество с немцами, за участие в Холокосте, за нацистскую эстетику всех этих флагов и факельных шествий… Но зачем? Ведь можно все это тихо аккуратно снять с повестки дня, оставить в учебниках и в сельских музеях на Львовщине. А вместо этого делать объединительную для всех жителей страны платформу с современными социальными лозунгами, с позитивом, с акцентом на будущее, а не на прошлое.


- Был бы такой национализм более популярным?


- Конечно! Дух Бандеры с его внутриОУНовскими чистками витает над всей «правой» движухой. Дух угрюмой, подпольной, криминальной (уж простите) психологии поиска предателей, казней врагов, всей этой кровавой «романтики» с идиотскими лозунгами типа «москалей на ножи». Нельзя сейчас, в современном мире, такое кричать, даже если это правда! Это верх кретинизма! Это дикарство просто. Будь у нас вместо Бандеры, который вечно «в бой нас ведет», другие ориентиры, мы бы были гораздо более популярны и более открыты. А так к нам идет только очень специфическая категория людей – ограниченных, агрессивных, узколобых, нетерпимых.


- Итак, на чем закончим?


- Бандеру – в музей. От него больше вреда, чем пользы.



Григорий Игнатов


Мої життєписні дані

Частина автобіографії, написана в квітні 1959 року й призначена для американського генерального консуляту в Мюнхені, де Ст. Бандера безуспішно намагався одержати американську візу для поїздки до США. Про ці заходи є згадки в листах Ст. Бандери до Ігната Білинського (27 червня 1959), проф. Л. Добрянського та Ін.

Ця автобіографія була перший раз публікована в тижневику “Гомін України”, Торонто, чч. 42/648 - 45 651 з 14-го жовтня по 4-го листопада 1961 р.; передрукована, з доповненням д-ра Гр. Васьковича, в збірці матеріялів за редакцією Данила Чайковського “Московські вбивці Бандери перед судом”, Українське В-во в Мюнхені, 1965, стор. 439-445.

Я народився 1 січня 1909 року в селі Угринів Старий, повіт Калуш у Галичині, яка в той час належала до австро-угорської монархії, разом з двома іншими західноукраїнськими країнами: Буковиною і Закарпаттям.

Мій батько, Андрій Бандера, греко-католицький священик був у той час парохом в Угринові Старому (до парафії належало ще сусіднє село Бережниця Шляхетська). Батько походив із Стрия. Він був сином міщан-рільників Михайла Бандери і Розалії, дівоче прізвище якої було — Білецька. Моя мати, Мирослава Бандера, походила зі старої священичої родини. Вона була донькою греко-католицького священика з Угринова Старого — Володимира Ґлодзінського і Катерини з дому Кушлик. Я був другою дитиною моїх батьків. Старшою від мене була сестра Марта. Молодші: Олександер, сестра Володимира, брат Василь, сестра Оксана, брат Богдан і наймолодша сестра Мирослава, що померла немовлям.

Дитячі роки я прожив в Угринові Старому, в домі моїх батьків і дідів, виростаючи в атмосфері українського патріотизму та живих національно-культурних, політичних і суспільних зацікавлень. Вдома була велика бібліотека, часто з'їжджалися активні учасники українського національного життя Галичини, кревні і їхні знайомі, наприклад, мої вуйки: Павло Ґлодзінський — один з основників “Маслосоюзу” і “Сільського Господаря” (українські господарські установи), Ярослав Весоловський — посол до Віденського парляменту, скульптор М. Гаврилко й інші. Під час першої світової війни я пережив дитиною-юнаком чотирикратне пересування воєнних фронтів через рідне село в 1914-15 і 1917 рр., а в 1917 р. важкі двотижневі бої. Через Угринів переходив австрійсько-російський фронт, і наш дім був частинне знищений гарматними стрільнами. Тоді ж, літом 1917 р., ми спостерігали прояви революції в армії царської Росії, прояви національно-революційних зрушень і велику ріжницю між українськими та московськими військовими частинами.

У жовтні-листопаді 1918 р., як несповна десятирічний хлопець, я пережив хвилюючі події відродження і будови української держави. Мій батько належав до організаторів державного перевороту в Калуському повіті (з лікарем д-ром Курівцем) і я був свідком формування ним з селян довколишніх сіл військових відділів, озброєних захованою в 1917 р. зброєю. Від листопада 1918 р. наше родинне життя стояло під знаком подій у будуванні українського державного життя та війни в обороні самостійности. Батько був послом до парляменту Західньо-Української Народньої Республіки — Української Національної Ради в Станиславові і брав активну участь у формуванні державного життя в Калущині. Особливий вплив на кристалізацію моєї національно-політичної свідомости мали величні святкування і загальне одушевлення злуки ЗУНР з Українською Народньою Республікою в одну державу, в січні 1919 р.

У травні 1919 р. Польща вжила у війні проти української держави армію ген. Галлера, яка була зформована й озброєна державами Антанти з призначенням до боротьби з большевицькою Москвою. Під її перевагою фронт почав пересуватися на схід. Разом з відступом Української Галицької Армії подалася на схід ціла наша родина, переїхавши до Ягольниці біля Чорткова, де ми зупинилися. Тут замешкали у дядька (брата матері) о. Антоновича, який був там парохом. У Ягольниці ми пережили тривожні й радісні моменти великої битви т. зв. Чортківської офензиви, що відкинула польські війська на захід. Але через брак військового постачання припинилася офензива української армії. Знову мусів початися відступ, цим разом за річку Збруч. Усі чоловіки з моєї родини, в тому числі й батько, як військовий капелян у рядах УГА, перейшли за Збруч в половині липня 1919р. Жінки й діти залишилися в Ягольниці, де пережили прихід польської окупації. У вересні того ж року моя мати, разом із дітьми, повернулася до родинного села — Угринова Старого.

Мій батько перебув усю історію УГА на “Великій Україні” (тобто на Наддніпрянщині) в роках 1919-1920, боротьбу з большевиками й біломосковськими військами, тиф. До Галичини він повернувся літом 1920 р. Спершу укривався перед польськими офіційними органами з уваги на переслідування українських політичних діячів. Восени того ж року батько повернувся на попереднє становище пароха в Угринові Старому.

Весною 1922 р. померла моя мати на туберкульозу горла. Батько був на парафії в Угринові Старому до 1933 р. Того року перенесли його на парафію до Волі Задеревецької, повіт Долина, а опісля до села Тростянець, теж у Долинщині (вже після мого арештування).

У вересні, або жовтні 1919 року я поїхав до Стрия і тут, після складення вступного іспиту, вступив до української гімназії. До народньої школи я не ходив взагалі, бо в моєму селі, як і в багатьох інших селах Галичини, школа була нечинна від 1914 р. з уваги на покликання учителя до війська та інші події воєнного часу. Навчання в обсягу народньої школи я дістав у домі батьків, разом з сестрами й братами, користаючи з несистематичної допомоги домашніх учительок.

Українська гімназія в Стрию була організована й втримувана спершу заходами українського громадянства, а згодом дістала право публічної, державної гімназії. Около 1925 р. польська державна влада відібрала їй окремішність, перетворивши її на українські відділи при місцевій польській державній Гімназії. Українська гімназія в Стрию була клясичного типу. У ній я пройшов усі вісім кляс у роках 1919-1927, виявляючи добрі успіхи в науці. В 1927 р. я склав там матуральний іспит.

Матеріяльну спромогу вчитися в гімназії я мав завдяки тому, що мешкання й утримання забезпечили батьки мого батька, які мали своє господарство в тому ж місті. Там ще жили мої сестри і брати під час шкільної науки. Літні й святкові ферії ми проводили в родинному домі, в Угринові Старому, який був віддалений від Стрия около 80 кілометрів. Як у батька під час ферій, так і в діда під час шкільного року я працював у господарстві у вільному від науки часі. Крім того, почавши від четвертої гімназійної кляси, я давав лекції іншим учням і тим способом заробляв на власні видатки.

Виховання і навчання в українській ґімназії в Стрию відбувалося за пляном і під контролею польських шкільних властей. Проте ж деякі вчителі зуміли вкласти в обов'язуючу систему український патріотичний зміст. Але основне національно-патріотичне виховання молодь набула в шкільних молодечих організаціях.

Такими явними — леґальними організаціями в Стрию були: Пласт — організація українського скавтінґу, і “Сокіл” — спортово-руханкове товариство. Крім того, існували таємні гуртки підпільної організації середньошкільників, яка стояла в ідейному зв'язку з Українською Військовою Організацією — УВО — і мала своїм завданням виховувати дібрані кадри в національно-революційному дусі, впливати в тому напрямі на загал молоді та залучувати старші річники до допоміжних дій революційного підпілля (наприклад, збірки на втримання українського таємного університету, поширювання підпільних і заборонених польським урядом українських закордонних видань, протидія спробам виломів з фронту національної солідарности — бойкоту польських товариств, конскрипції, перших виборів тощо).

До Пласту я належав від 3-ої гімназійної кляси (від 1922 р.); у Стрию був у 5-му пластовому курені їм. кн. Ярослава Осьмомисла, а після матури — в 2-му курені старших пластунів “Загін Червона Калина”, аж до заборони Пласту польською державною владою в 1930 р. (Мої попередні старання вступити до Пласту в 1-ій, згл. 2-ій клясі були безуспішні через ревматизм суглобів, на який я хворів від раннього дитинства, не раз не міг ходити, і в 1922 р. був ок. два місяці в лічниці на водну пухлину в коліні). До підпільної Організації середньошкільників я належав від 4-ої кляси і був членом провідного звена (ланки) Стрийської ґімназії.

Після закінчення ґімназії й іспиту зрілости в половині 1927 р., я старався виїхати до Подєбрад у ЧСР на студії в Українській Господарській Академії, але цей плян відпав, бо я не міг одержати пашпорту на виїзд закордон. Того ж року я залишився в батьківському домі, займаючись господарством і культурно-освітньою працею в рідному селі (працював у читальні “Просвіти”, провадив театрально-аматорський гурток і хор, заснував руханкове товариство “Луг” і належав до основників кооперативи). При цьому я провадив організаційно-вишкільну роботу по лінії підпільної УВО в довколішніх селах.

У вересні 1928 року я переїхав до Львова і тут записався на аґрономічний відділ Високої Політехнічної Школи. Студії на цьому відділі тривали вісім семестрів; два перші роки у Львові, а в двох останніх роках більшість викладів, семінарійних і лябо-раторійних праць відбувалися в Дублянах коло Львова, де містилися аґрономічні заведення Львівської Політехніки. Абсольвенти складали, крім поточних іспитів під час студій, дипломний іспит й отримували диплом інженера-аґронома. Згідно з пляном студій, я пройшов 8 семестрів у роках 1928-29 — 1931-32, доповнивши два останні семестри в 1932-33 році. Мої студії закінчилися абсолюторією приписаних 8 семестрів, а дипломного іспиту я вже не вспів зробити через політичну діяльність і ув'язнення. Від осени 1928 р. до половини 1930 р. я мешкав у Львові, потім два роки в Дублянах і знову у Львові 1932-34. Під час ферій перебував на селі у батька.

У своїх студентських роках я брав активну участь в організованому українському національному житті. Був членом українського товариства студентів політехніки “Основа” та членом управи Кружка студентів-рільників. Деякий час працював у бюрі товариства Сільський Господар, що займався піднесенням аґрикультури на Західніх Українських Землях. В ділянці культурно-освітньої праці з рамени товариства “Просвіта” я відбував у неділі і свята поїздки в довколишні села Львівщини з доповідями та на допомогу в організуванні інших імпрез. У ділянці молодечих і спортово-руханкових організацій я був активним передусім у Пласті, як член 2-го куреня старших пластунів “Загін Червона Калина”, в Українському Студентському Спортовому Клюбі (УССК), а деякий час теж у товариствах “Сокіл-Батько” і “Луг” у Львові. До моїх спортових зайнять належали біги, плавання, лещетарство, кошиківка і передусім мандрівництво. У вільний час я залюбки грав у шахи, крім того співав у хорі та грав на гітарі і мандоліні. Не курив і не пив алькоголю.

Найбільше часу й енергії я вкладав у своєму студентському періоді в революційну, національно-визвольну діяльність. Вона полонювала мене щораз більше, відсуваючи на другий плян навіть завершення студій. Виростаючи від дитинства в атмосфері українського патріотизму й змагань за державну самостійність України, я вже в гімназійному періоді шукав і знаходив контакт з українським підпільним, національно-визвольним рухом, що його в той час організувала й очолювала на Західньо-Українських Землях революційна Українська Військова Організація (УВО). З її ідеями і діяльністю я познайомився частково через родинні зв'язки, а ще більш під час праці в підпільній Організації середньошкільників. У вищих гімназійних клясах я почав виконувати деякі допоміжні завдання в діяльности УВО: поширювання її кличів, підпільних видань та служба зв'язку. Членом УВО я став формально в 1928 р., діставши призначення до розвідувального, а потім до пропаґандивного відділу. Одночасно я належав до студентської групи української націоналістичної молоді, яка була тісно зв'язана з УВО. Коли на початку 1929 р. постала ОУН — Організація Українських Націоналістів — я зразу став її членом. Того ж року я був учасником 1-ої конференції ОУН Стрийської округи.

Мої завдання в ОУН були загально-організаційні на Калуський повіт і членська праця в студентських клітинах. Одночасно я виконував різні функції у відділі пропаганди. В 1930 р. я провадив відділ кольпортажу підпільних видань на Західньо-Українських Землях, опісля до цього долучився технічно-видавничий відділ, а з початком 1931 р. ще й відділ достави підпільних видань з-за кордону. В тому самому році (1931) я обняв керівництво цілою референтурою пропаганди в Крайовій Екзекутиві ОУН, яку в той час очолював Іван Ґабрусевич (загинув у нім. концтаборі “Заксен-гавзен” в Ораніебурґу коло Берліну в 1944 р.). В 1932-33 рр. я виконував теж функцію заступника крайового провідника, а в половині 1933 р. був призначений на становище крайового провідника ОУН і крайового коменданта УВО на ЗУЗ. (Ці обидві функції були злучені від половини 1932 р., коли-то на Конференції в Празі в місяці липні завершено процес злиття УВО і ОУН так, що УВО перестала бути самостійною організацією і перетворилася у військову та бойову референтуру, згл. відділ ОУН). Зв'язок з закордонними властями УВО й ОУН я втримував від 1931 р. з рації виконуваних мною організаційних функцій, виїжджаючи кількакратно за кордон різними конспіративними дорогами.

В липні 1932 р. я з кількома іншими делегатами від КЕ ОУН на ЗУЗ брав участь у Конференції ОУН у Празі (т. зв. Віденська Конференція, яка була найважливішим збором ОУН після основуючого конгресу). У 1933 р. відбулися теж ширші конференції в Берліні і в Данціґу, на яких я теж був. Крім того, на вужчих конференціях-зустрічах я мав кілька разів змогу говорити про революційно-визвольну діяльність Організації з Провідником УВО-ОУН сл. п. полк. Євгеном Коновальцем та з його найближчими співпрацівниками.

Революційно-визвольна діяльність на ЗУЗ за час мого керівництва продовжувалася в основному за дотогочасними напрямними, а сильніше акцентування одних ділянок і послаблення інших було достосоване до ситуації і до розвитку визвольного руху. Окремо відмітити можна б наступні моменти:

а) Широка розбудова членських кадрів й організаційної мережі по цілому терені ЗУЗ під Польщею. Особливу увагу присвячено охопленню Північно-Західніх Земель і тих теренів, які були пенетровані комуністичною роботою. Теж розгорнено акцію серед українців, які жили на польських землях, особливо по більших містах. Поскільки перед тим кадровоорганізаційна праця йшла головно по лінії колишніх військовиків і студентської молоді, тепер її поведено серед усіх суспільних шарів, з окремою увагою на Село й робітництво;

б) Зорганізовано систематичну кадрово-вишкільну працю на всіх організаційних щаблях. Ставлено три головні роди вишколу: ідеологічно-політичний, військово-бойовий і вишкіл підпільної практики (конспірація, розвідка, зв'язок і т. д.);

в) Крім політичної, пропаґандивної і бойової діяльности самої Організації, розгорнено нову форму праці — масові акції, в яких приймали активну участь широкі кола суспільства, діючи за ініціятивою, вказівками та під ідейним керівництвом організаційних кадрів. У такому пляні проведено: протимонопольну акцію (бойкот продуктів державного тютюневого й алькогольного монополю) з розрахунком на морально-політичний ефект; шкільну акцію проти польської денаціоналізаційної політики на тому відтинку та в обороні українського шкільництва й національного виховання;

г) Побіч революційної діяльности проти Польщі, як окупанта й гнобителя Західньо-Українських Земель, поставлено другий фронт протибольшевицької боротьби як рівнорядний і так самоактивний теж на ЗУЗ (а не тільки ОСУЗ). Цей фронт був спрямований проти дипломатичних представників СССР на ЗУЗ (атестат М. Лемика на секретаря і політичного керівника совєтського консульства у Львові Майлова і політичний процес), проти большевицької аґентури, компартії та совєтофільства. Метою тих акцій було заманіфестувати єдність визвольного фронту, солідарність Західньої України з протибольшевицькою боротьбою Осередніх і Східніх Земель України та викорінити на Західній Україні комуністичну й аґентурно-совєтофільську працю серед українського населення.

ґ) В бойових діях занехано експропорціяційні акції, які переводжено давніше проти польських державних установ, зате сильніше заакцентовано бойові акції проти національно-політичного утиску й поліційного терору польської влади супроти українців.

Цей період моєї діяльности закінчився моїм ув'язненням у червні 1934 р. Передше я був кількакратно арештований польською поліцією у зв'язку з різними акціями УВО й ОУН, напр., при кінці 1928 р. в Калуші й у Станиславові за організування в Калуші листопадових свят-маніфестації в 10-річчя 1-го Листопада і створення ЗУНР у 1918 р. На початку 1932 р. я був притриманий при нелегальному переході польсько-чеського кордону й того року просидів 3 місяці в слідчій тюрмі у зв'язку з атентатом на польського комісара Чеховськрго і т. п. Після арештування в червні 1934 р. я перебув слідство у в'язницях Львова, Кракова й Варшави до кінця 1935 р. При кінці того року і на початку 1936 р. відбувся процес перед окружним судом у Варшаві, в якому я, разом з 11 іншими обвинуваченими, був суджений за приналежність до ОУН та за зорганізування атентату на міністра Броніслава Пєрацького внутрішніх справ Польщі (який відповідально керував польською ек-стермінаційною політикою супроти українців). У Варшавському процесі мене засудили на кару смерти, яку замінено на досмертну тюрму на підставі амнестійного закону, схваленого польським сеймом під час нашого процесу. В літі 1936 р. відбувся другий великий процес ОУН у Львові. Мене судили як крайового провідника ОУН за цілу діяльність ОУН-УВО того періоду. На лаві підсудних було більше членів очолюваної мною Крайової Екзекутиви. Вирок у Львівському процесі мені злучили з Варшавським — на досмертне ув'язнення. Після того я сидів у в'язницях “Свенти Кшиж” коло Кельц, у Вронках коло Познаня і в Берестю над Бугом до половини вересня 1939 р. П'ять і чверть року я просидів у найтяжчих в'язницях Польщі, з того більшу частину в суворій ізоляції. За той час провів я 3 голодівки по 9, 13 і 16 днів, одну з них спільно з іншими українськими політичними в'язнями, а дві — індивідуально, у Львові й Бересті. Про підготову Організації до моєї втечі, що була предметом судового процесу, я довідався щойно на волі.

Німецько-польська війна у вересні 1939 року застала мене у Берестю над Бугом. З першого дня війни місто було бомблене німецьким летунством. 13 вересня, коли положення польських військ на тому відтинку стало критичне через окрилюючі операції противника, в'язнична адміністрація і сторожа поспішно евакуювалися і я, разом з іншими в'язнями, в тому числі й українськими націоналістами, дістався на волю. (Мене визволили в'язні націоналісти, які якось довідалися, що я там сиджу в суворій ізоляції).

З гуртом кільканадцятьох звільнених з в'язниці українських націоналістів я подався з Берестя на південний захід у напрямі на Львів. Ми пробиралися бічними дорогами, здалека від головних шляхів, стараючись оминати зустрічі, як і з польськими, так і з німецькими військами. Ми користали з допомоги українського населення. На Волині і в Галичині, вже від Ковельщини, ми пов'язалися з діючою організаційною мережею ОУН, яка почала творити партизанські відділи, дбаючи про охорону українського населення та заготовляючи зброю й інші бойові припаси для майбутньої боротьби. В Сокалі я зустрівся з провідними членами ОУН того терену. Одні з них були на волі, інші повернулися з в'язниці.

З ними я обговорив ситуацію і напрямні дальшої праці. Це був час, коли розвал Польщі вже був очевидний і стало відомим, що большевики мають зайняти більшу частину ЗУЗ на підставі договору з гітлерівською Німеччиною. Отже ціла діяльність ОУН на ЗУЗ мусіла бути швидко переставлена на один протибольшевицький фронт та достосована до нових умов! З Сокальщини я вирушив до Львова в товаристві пізнішого члена Бюра Проводу ОУН Дмитра Маївського-Тараса. До Львова ми прибули кілька днів після вмаршу туди большевицького війська й окупаційної влади.

У Львові я був два тижні. Жив конспіративно, але з уваги на початкове неналаднання большевицької поліційної машини, користувався значною свободою рухів і ввійшов у контакт не тільки з провідним активом ОУН, а й з деякими провідними діячами українського церковного й національно-церковного життя. Спільно з членами Крайової Екзекутиви й іншими провідними членами, які були в той час у Львові, ми устійнили пляни дальшої діяльности ОУН на українських землях і її протибольшевицької боротьби. На першому місці поставлено: розбудову мережі й дії ОУН на всіх теренах України, що опинилися під большевиками; плян широкої революційної боротьби при поширенню війни на території України і незалежно від розвитку війни; протиакцію на випадок масового знищування большевиками національного активу на ЗУЗ.

Я зразу мав плян залишитися в Україні й працювати в безпосередній революційно-визвольній дії ОУН. Але інші члени Організації настоювали на тому, щоб я вийшов за кордон большевицької окупації і там вів організаційну працю. Остаточно перерішив цю справу прихід кур'єра від Проводу з-за кордону з такою самою вимогою. У другій половині жовтня 1939 р. я покинув Львів і разом з братом Василем, який повернувся до Львова з польського концтабору в Березі Картузькій, та з 4-ма іншими членами перейшов совєтсько-німецьку демаркаційну лінію окружними дорогами; частково пішком, частково поїздом прибув до Кракова. Краків став у той час осередком українського політичного, культурно-освітнього й суспільногромадського життя на західніх окраїнах українських земель поза большевицькою, а під німецькою військовою окупацією та серед скупчень української еміґрації в Польщі. В Кракові я увійшов у працю тамошнього осередку ОУН, в якому зібралося багато провідного членства з ЗУЗ, польських в'язниць; було теж декілька провідних членів, які вже давніше жили в Німеччині, Чехо-Словаччині й Австрії. У листопаді 1939 р. я поїхав на 2 тижні до місцевости Піщани (Пєщани) у Словаччині на лікування ревматизму, разом з двома-трьома десятками звільнених з польських тюрем українських політичних в'язнів. Серед них було багато визначних провідників націоналістичного руху на ЗУЗ. До Піщан приїхало ще декілька провідних членів ОУН, які були в останньому часі активні в організаційній праці на ЗУЗ, на Закарпатті і на еміґрації. Це уможливило відбути в Піщанах низку нарад провідного активу ОУН, на яких проаналізовано ситуацію, дотогочасний розвиток визвольної боротьби, внутрішньо-організаційні справи в краю і за кордоном. На цих нарадах викристалізувалася низка справ, важливих для дальшої боротьби ОУН, що вимагали розв'язання.

Зі Словаччини я поїхав до Відня, де теж була важлива закордонна станиця ОУН, в якій концентрувалися зв'язки ОУН із ЗУЗ в останні роки польської окупації, а також з Закарпатською Україною. При кінці 1939 р., або в перші дні 1940 р. до Відня приїхав теж провідник ОУН на Українських Землях Тимчій-Лопатинський. Тут устійнено, що ми обидва поїдемо до Італії на зустріч з тодішнім головою Проводу Українських Націоналістів полк. А. Мельник. Моя поїздка до нього була проектована ще в Кракові. У висліді організаційних нарад у Львові, Кракові, Піщанах і Відні мені припало бути речником провідного активу ОУН на УЗ, активу звільненого з тюрем, та того закордонного активу, що вийшов з крайової боротьби останніх років і стояв у живому зв'язку з краєм. Я мав з'ясувати голові Проводу Організації ряд справ, проектів і вимог внутрішньо-організаційного і політичного характеру для наладнання здорових відносин між ПУН-ом і крайовим революційним активом. Після смерти основоположника і провідника ОУН полк. Є. Коновальця створилися ненормальні відносини напруження і розходжень між Крайовим Проводом й активом Організації та ПУН-ом. Причиною того було з одного боку недовір'я до деяких осіб, найближчих співпрацівників полк. А. Мельника, зокрема до Ярослава Барановського. Це недовір'я зростало на підставі різних фактів його праці й організаційного життя. З другого боку, зростало настороження крайового активу до політики закордонного проводу. Зокрема після т. зв. Віденського договору в справі Закарпатської України це перетворилося в опозиційну поставу до орієнтації на гітлерівську Німеччину. Договір Ріббентропа- Молотова й політичне узгіднення між Берліном і Москвою на початку війни надало цьому розходженню політичної гостроти. Прибуття крайового провідника ОУН зактуалізувало поїздку до полк. А. Мельника. З Тимчієм-Лопатинським ми мали однозгідне становище в усіх засадничих питаннях революційно-визвольного руху, яке зрештою було так само одностайне серед загалу крайового активу ми сподівалися спільно переконати полк. А. Мельника і ліквідувати наростаючі розходження.

До Італії я поїхав перший, в першій половині січня 1940 р. Був у Римі, де станицею ОУН керував проф. Є. Онацький. Там зустрінувся я, між іншим, з своїм братом Олександром, який жив у Римі від 1933-34, студіював там і зробив докторат з політично-економічних наук, одружився і працював у нашій місцевій станиці. З полк. А.Мельником я відбув зустріч і розмову в одному з міст північної Італії, найперше з крайовим провідником Тимчієм-Лопатинським.

Ці розмови закінчилися негативним вислідом. Поскільки раніше розходження стосувалися головно до співпрацівників А. Мельника, то у висліді його становища вони мусіли звернутися так само проти нього. Полковник Мельник не погодився відсунути Я. Барановського з ключевого становища в ПУН-і, що давало йому вирішний вплив і детальний вгляд у найважливіші справи Організації, зокрема в справи крайові та зв'язків між краєм і закордоном. Так само він відкинув нашу вимогу, щоб плянування революційно-визвольної протибольшевицької боротьби не зв'язувати з Німеччиною, не узалежнювати її від німецьких воєнних плянів. Тимчій-Лопатинський і я обстоювали становище крайового активу, що боротьба ОУН в Україні мусить бути достосована передусім до внутрішньої ситуації в СССР, а передусім в Україні, та що не маємо таких союзників, щоб узгіднювати наші пляни з їхніми. Якщо б большевики розпочали масове винищування чи виселювання національного активу на окупованих західніх землях, щоб знищити головну базу організованого руху, тоді ОУН повинна розгорнути широку революційно-партизанську боротьбу, не дивлячись на міжнародню ситуацію

(На цьому вривається власноручно написаний Степаном Бандерою його життєпис. Дані про дальші роки його життя і праці для української визвольної революції подаємо з статті д-ра Григорія Васьковича “Життя і діяльність Степана Бандери” („Українська Кореспонденція”, ч. 8 з 1. 10. 1964, Українське В-во в Мюнхені, стор. 3-7)).

Тому, що полк. А. Мельник не хотів поступитися в політичній і персональній площинах, у лютому 1940 р. створено Революційний Провід ОУН, очолений Степаном Бандерою. Рік пізніше Революційний Провід скликав ІІ Великий Збір ОУН, на якому одноголосне вибрано головою Проводу Степана Бандеру. Під його проводом ОУН знову стає кипучою революційною організацією. Вона розбудовує організаційну мережу на Рідних Землях, творить похідні групи ОУН з того членства, що було за кордоном, і в порозумінні з прихильними українській справі німецькими військовими колами творить український леґіон та організує визвольну боротьбу, спільно з іншими поневоленими Москвою народами. Перед вибухом німецько-російської війни Бандера ініціює створення Українського Національного Комітету для консолідації українських політичних сил до боротьби за державність. Рішенням Проводу Організації ЗО. червня 1941 р. проголошено відновлення Української Держави у Львові, але тому, що Гітлер доручив своїй поліції негайно зліквідувати цю “змову українських самостійників”, німці заарештували Ст. Бандеру вже кілька днів після акту проголошення віднови Української Держави. Німецьким в'язнем був Степан Бандера до грудня 1944 р. Тоді звільнено його і кількох інших провідних членів ОУН з ув'язнення, пробуючи приєднати собі ОУН і УПА, як союзника проти Москви. Німецьку пропозицію Степан Бандера рішуче відкинув і на співпрацю не пішов.

На Крайовій ширшій нараді Проводу ОУН на УЗ у лютому 1945 р., що була трактована, як частина Великого Збору ОУН, обрано нове Бюро Проводу в такому складі: Бандера, Шухевич, Стецько. Цей вибір підтвердила Конференція ЗЧ ОУН 1947 р. і тоді Степан Бандера став знову Головою Проводу всієї ОУН. Як Провідник ОУН, Ст. Бандера у післявоєнний час вирішує далі продовжувати збройну боротьбу проти Москви. Він інтенсивно організує крайовий зв'язок і бойові групи ОУН, які втримують контакт з Краєм постійно аж до його смерти.

У 1948 р. в Закордонних Частинах ОУН витворюється опозиція, якій Степан Бандера протиставився в площині ідейній, організаційній і політичній. Того ж року за його апробатою представники ЗЧ ОУН входять до Національної Ради, щоб консолідувати політичну діяльність української еміґрації. Але два роки пізніше Провід ЗЧ ОУН вирішив вийти з УНРади, бо вона не давала моральної підтримки революційній боротьбі й узурпувала право репрезентувати український нарід від імени фіктивних партій. Щоб справніше поладнати конфлікт з опозицією ЗП УГВР, у квітні 1948 р. Бандера запропонував Лебедеві перебрати головство Проводу ЗЧ ОУН і зформувати його з участю членів опозиції, з чого Лебедь уже в липні зрезиґнував, віддаючи назад керівництво Бандері. Для утихомирення дальшої опозиційної критики Ст. Бандера в грудні 1950 р. уступив з посту Голови Проводу ЗЧ ОУН, підкресливши тим безпідставність закидів про його диктаторські амбіції і плянуючи перейти в Україну. Тим часом він виконував функції в Проводі 34 ОУН, як член цього Проводу, під головуванням спершу Ст. Ленкавського (Ст. Ленкавський очолив Провід ЗЧ ОУН 3 грудня 1950 р), а згодом, від квітня 1951 р. під головуванням Я. Стецька. Коли опозиція вперто поширювала вістки, що ОУН в Україні перейшла з націоналістичних позицій на соціялі-стичні і те саме мають зробити ЗЧ ОУН, Ст. Бандера радикальним потягненням вирішив примусити Крайову ОУН виразно визначити ідейно-політичні позиції, щоб унеможливити дальшу спекуляцію “краєвими позиціями” і підшивати під фірму ОУН неокомунізм. 22 серпня 1952 р. він уступив з посту Голови Проводу всієї ОУН. Це його уступлення не було, одначе, прийняте ніякою компетентною установою ОУН і Ст. Бандера остався далі Провідником ОУН до своєї смерти в 1959 р. Четверта Конференція ЗЧ ОУН в травні 1953 вибрала Ст. Бандеру знову на Голову ЗЧ ОУН Проводу. В лютому 1954 р. прийшло до розриву з новою опозицією, що наростала в Закордонних Частинах ОУН з 1953 р., після невдалих спроб договоритися на форумі “Колегії Уповноважених”, до якої “з волі Краю” входили Л. Ребет, З. Матла і Ст. Бандера. Рік пізніше, 1955 р., відбулася 5-та Конференція ЗЧ ОУН, яка наново вибрала Головою Проводу ЗЧ ОУН Ст. Бандеру і з того часу знову інтенсивно поведено роботу Організації. Тоді присвячено особливу увагу організуванню теренів, крайовим зв'язкам і зовнішній політиці.

15 жовтня 1959 р. Степан Бандера впав жертвою скритовбивства. Медична експертиза виявила, що причиною смерти була отрута. Два роки пізніше, 17 листопада 1961 р., німецькі судові органи проголосили, що вбивником Степана Бандери є Богдан Сташинський з наказу Шелєпіна і Хрущова. Після докладного слідства проти вбивника Сташинського відбувся процес від 8 до 15 жовтня 1962 р. Присуд проголошено 19 жовтня, в якому Сташинського засуджено на 8 років важкої в'язниці. Німецький Верховний Суд у Карльсруге ствердив, що головним обвинуваченим у вбивстві Бандери є совєтський уряд у Москві.

Майдан-3 ??



7%, 2 голоса

60%, 18 голосов

33%, 10 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Про пільги

Щодо питання про пільги

Сижу, розглядаю документ, отриманий нещодавно. За цим документом можна було б звернутися до певних органів, щоб отримати статус учасника бойових дій. Це дає неабиякі пільги, проте я вже маю певний досвід, знаю.


У 1986 році я вже був на ліквідації аварії на ЧАЕС. Отримав посвідчення ліквідатора. Маю пільги, причому дагато, я все ж там був з початку травня і до льодоставу в радіоекологічній розвідці. Тож пільги неабиякі, тільки.... Частина тих пільг взагалі щороку відключається ВР України, І їх взагалі нема. А ті, що є цілком описуються словани коміка з мініатюри:

«- Скажите, я имаю право...

- Имеете.

- А могу ли я....

-Не можете.»

Спробуйте сісти на маршрутку і сказати, що ви – пільговик! На маршруті це взагалі не має смислу, бо

- В мене уже є .

А на кінцевій це можливо, і то не завжди, якщо в салоні є  менше двох пасажирів. Інакше – вже є – і плати. Доходить до смішного, у Києві заходжу в маршрутку, там сидить мурин і дві школярки. Водій зразу заявляє, що в нього вже є пільговики, місця, мовляв, зайняті. Я не втримався і попросив вказати, хто саме. Присутні в салоні підняли регіт, а водій на цей раз здався, хоча обпік мене таким поглядом, що радіація в Чорнобилі в порівнянні з ним була як лагідний промінь ранкового сонечка. А деякі автопідприємства, наприклад Ірпінське, взагалі, вирішили «підприавити Закон і прийняли внутрішню постанову, що правом безоплатного проїзду користуються лише чіквідатори першої категорії. Цікава правка. Ліквідатори першої категорії – інваліди і вже за цією ознакою користуються цим правом. А якщо я не інвалід, то що?  Пан Сотніков краще знає, користуюсь я чи ні? Певно краще, бо правити Закони України мають нахабство. Я сам бічив те ганебне внутрішнє розпорядження.

А з іншого боку – я мешканець передмістя Києва, спокійнісінько їжджу на електричці, та і на маршрутках випадаєх і на метро, трамваї, тролейбусі. А як цим правом користується мій побратим, який мешкає в забутому Богом селі? там ні метро, ні тролейбуса, ні хамовитої маршрутки не стріти. Отже реально він ен має цього права.

Ще аспект, маємо право на щорічну путівку для охдоровлення на курорт чи санаторій. Але у випадку, якщо треба щось лікувати. А мені не треба, я веду досить здоровий спосіб життя і не слабую. Отже, за весь час по аварії я жодного разу не міг скористатися цим правом.

так розглянути можна всі пільги і виявиться, що всі вони або не діють, або скористатися ними може вузьке, обмежене коло пільговиків. Чи не було б справедливіше їх взагалі скасувати, а натомість визнаити певну суму грошей, які держаава витрачає й так на субвенції перевізникам та іншим конторам, а просто передати їх у вигляді державної пенсії тим громадянам, які ними користуються, чи мають право на них, а вони самі понесуть їх тим, кому слід і належить. Таким чином буде дотримана рівність громадян по закону, справедлива оплата за комунальні послуги, прозд чи лікування. Тоді і отримають їх ті, хто справді допомагає людям, а не ті, хто будучи бізнесменом, завбачливо «прикупив» округ і сів у бюджетну комісію міста, щоб отримати субвенцію «по повній».

А пільговики не мотатимуть свої нерви в транспорті, благаючи прозду на пару зупинок чи ще там на що, бо зможуть оплатити їх із своєї кишені за державну цільову пенсію, отриману за особливі заслуги.

Отже чи варто гаяти час, добиватися пільг учасника бойових дій, якщо точно такі пільги я вже маю (по Закону) як учасник ліквідації аварії на ЧАЕС ім. В.І.Леніна, ален е можу ними скористатися? Чи не будуть ці пільги додатковою причиною для тіпання нервів?

А заодно про пенсію – свого часу Микола Янович Азаров з Тігіпком, не червоніючи, відібрали в мене і в багатьох таких, як я чорнобильські пенсії=. Азарова разом з Януковичем прогнали, до влади прийшли «наші». І що? А нічого, як забрали ті, так ці і не повернули. То чим для мене персонально Яценюк кращий за Азарова!?

Трохи відео з Пісок

Наші хлопці повернулися с Пісок і привезли з собою відео.

З поганого: Пєтя гандон (за словами бійців), перемир'я немає - війна кожного дня, враг готується до великого наступу...

З хорошого: хрєн ім а не Піски, добровольці будуть стояти до останнього


Наразі працюємо над новими напрямами по волонтерці і збираємо нові партії допомоги

Десять питань про УПА, котрі ставлять вату в тупик

Блоґер tyler78у своєму ЖЖ підібрав десять питань для ватних тролів, котрі ставлять їх в тупик. Використовуйте їх в ваших суперечках з дєдовоєватєлями. Щоб не дублювати інформацію, наводжу посилання на оригінал:



Олег Ольжич. Поет національного героїзму



У радянські часи його ім’я було під жорстоким "табу". Водночас без цієї людини неможливо уявити культурне та політичне життя української нації у 1920-1940-х рр., не кажучи вже про національно-визвольний рух періоду Другої світової війни.

Олег Кандиба-Ольжич народився 21 липня 1907 року в Житомирі. Його батьком був відомий український поет Олександр Олесь. У1909 році сім’я Кандиб переїхала до Києва. Згодом — до Пущі-Водиці, ближче до місця роботи батька.

Олег був свідком бурхливих і трагічних подій української революції 1917 року. У 1919 році його батько стає культурним аташе Української Народної Республіки в Будапешті, що згодом негативно відбилося на долі Олега та його матері, які після поразки УНР та з приходом радянської влади стали "ворогами народу".

У січні 1923 року Олег з мамою покидають Україну й прибувають до Берліна. Там довго не затримуються й переїжджають до Чехословаччини, оселяються за п’ятдесят кілометрів вiд Праги у Горніх Черношицях, згодом — Ржевницях.
 
До 1924 року О.Кандиба навчається в Українському громадському комітеті в Празі, а в зимовому і літньому семестрах 1924-1925 років стає слухачем філософського факультету Карлового університету. Водночас він відвідує лекції з передісторичної археології та історії мистецтва, пише наукові та дослідницькі роботи з археології та суспільствознавства.

Ґрунтовні праці молодого археолога привертають увагу фахівців Гарвардського університету. Олега Кандибу запрошують до США, а згодом до Італії, де він читає лекції. У Римі Олег, який на той час був уже відомим науковцем, зустрічається з головою Проводу українських націоналістів полковником Євгеном Коновальцем.


Євген Коновалець і наша доба

Як стверджують біографи Ольжича, ця зустріч мала вирішальне значення для його подальшої долі як діяча націоналістичного руху. Полковник Коновалець побачив у молодому вченому та видатному поетові обізнану з тодішньою дійсністю в Україні людину, яка дуже добре розуміла значення духовного фактора у визвольно-революційному процесі державного відродження українського народу.

У 1928 році в Празі з’являється друком перше оповідання молодого літератора під назвою "Рудько", підписане псевдонімом О. Лелека. Навчання на філософському факультеті Олег Кандиба завершив у 1929 році, водночас навчаючись на літературно-історичному відділі Українського педагогічного інституту імені М. Драгоманова. Того ж року в журналах "Літературно-науковий вісник", "Студентський вісник" публікуються перші вірші поета.

Як стверджував Улас Самчук, відомий український письменник, публікації О.Ольжича у "Віснику" забезпечили йому "одне з перших місць емігрантського Олімпу".
 
У 1929 році О. Кандиба вступає до Організації українських націоналістів й одразу ж стає її провідним діячем. На доручення полковника Є.Коновальця він організував "Культурну референтуру ОУН", яка налагодила випуск легальних і нелегальних видань українських націоналістів, об’єднала довкола себе чимало відомих діячів культури та мистецтва.

Ольжич був одним із будівничих та оборонців Карпатської України, яка постала у березні 1939 року внаслідок розвалу Чехословацької Республіки.

У 1940 році стався розкол ОУН, зокрема група молодих націоналістів на чолі зі Степаном Бандерою утворила "революційний провід ОУН". Ольжич різко засудив розкол і беззастережно став на бік ОУН під керівництвом полковника Андрія Мельника.


"Найкраща людина, яку можна мати за вождя". До 120-річчя Андрія Мельника

З вибухом Другої світової війни О.Ольжич на чолі перших похідних груп ОУН вирушає в Україну й очолює націоналістичне підпілля в Києві. З його ініціативи у столиці розпочинається розбудова українського політичного і культурного життя. Постає Українська національна Рада як майбутній парламент незалежної України. Починає виходити газета "Українське Слово", організовуються інші українські інституції.

З метою мобілізації народу на побудову Української держави О.Ольжич за дорученням проводу ОУН організовує багатолюдне відзначення та звеличення подвигу героїв, які у 1921 році були розстріляні більшовиками поблизу села Базар, що на Житомирщині. Незважаючи на протидію окупаційної німецької влади, до Базару зійшлася велика кількість українців з усієї України. Німці, здивовані розмахом маніфестації, зайняли спочатку вичікувальну позицію. Але вже невдовзі розпочалися арешти, зокрема, найбільш масові — на Житомирщині та Коростенщині. До початку грудня було заарештовано понад 200 активістів ОУН.

Активізація діяльності ОУН на східних теренах призводить, врешті-решт, до масових арештів у Києві. Зокрема заарештовано, а згодом страчено у Бабиному Яру Олену та Михайла Теліг, Івана Рогача, Петра Кошика, Ореста Чимеринського та інших чільних діячів ОУН.

На той час О.Ольжич як заступник голови ОУН фактично керує всією роботою націоналістичного підпілля в Україні, а тому змушений постійно переховуватися від окупантів. Він покидає Київ та оселяється на Прикарпатті, де на той час вже активно діють партизанські відділи ОУН та загони УПА.




"Незриме військо поневоленої нації". Якими мали бути його солдати?

Усвідомлюючи неминучість поразки у війні Німеччини та окупації Радянським Союзом території України, О.Ольжич ухвалює рішення про створення "Куреня смерті", загону добровольців, який мав залишитися за лінією фронту з метою проведення широкомасштабних диверсійних акцій в тилу ворога.

Очевидно, він добре розумів приреченість людей, які б відважилися на цей крок, однак вважав, що ідея нових Тернопілів чи Крутів неодмінно підніме на нову боротьбу майбутні покоління українців. Але О. Ольжичу так і не вдалося реалізувати свою ідею.

Фашисти чатують за ним, а в травні 1944 року на конспіративній квартирі у Львові гестапівці знаходять його й заарештовують. На сьогодні існують три версії, що пояснюють причини та обставини арешту провідника ОУН.

Зокрема, висловлюється припущення, що арешт О. Ольжича відбувся через "провал" однієї з його зв’язкових, яка раніше потрапила до гестапо й видала керівника українського націоналістичного підпілля.

Арешт провідника міг бути спричинений цілеспрямованою діяльністю німецьких спецслужб, які розшукували рукопис книжки "Революція рве кайдани", де О.Ольжич зібрав факти про злочини нацистської Німеччини проти українського народу.


Українська націоналістична преса УВО, ОУН, УПА, УГВР (1928-1951)

Також існує припущення, що арешт керівника ОУН зумовлений його намаганнями встановити контакти із західними союзниками, які на той час готувалися до відкриття другого фронту. У всякому разi можна стверджувати, що питання арешту О.Ольжича — одне із малодосліджених у його біографії й потребує додаткового вивчення.

Як особу, особливо небезпечну для Рейху, його терміново везуть на допит у Берлін, а згодом — у концтабір Заксенхаузен, де після неймовірно жорстоких катувань він загинув. Тіло героя було наказано спалити у крематорії.

Творча спадщина О.Ольжича, якщо не брати до уваги його наукових праць, невелика: три поетичні збірки, низка публіцистичних статей та кілька нарисів про культуру. Але, як стверджує Зенон Городиський, соратник О. Ольжича з національно-визвольної боротьби, вона "багата за змістом, бо в ній він глибоко з’ясував ідеологічні засади і напрями культурної політики".

За життя О. Ольжич видав лише дві книжки поезій: "Рінь" (Львів, 1935) та "Вежі" (Прага, 1940). Третя збірка "Підзамчя", упорядкована самим автором, побачила світ уже після його смерті.

Поетична творчість О. Ольжича має безпосередній зв’язок із його ідеологічними та політичними переконаннями. Саме у поетичних формах він намагався скристалізувати власні ідеологічні й навіть політичні концепти.

Ольжич вважав, що прогрес та відносне матеріальне благополуччя зіпсували людину, а бездуховність або ж фальшива соціалістично-інтернаціоналістська культура вбивала у ній творчі потенції. Саму ж людину він хотів бачити якісно оновленою.

Це добре підмітив Олег Штуль-Жданович, соратник О. Ольжича, який, зокрема, відзначав: "Маємо на увазі, що та людина була не зіпсута, та людина не вміла на конференціях говорити про мир, а в суті готувати війну, та людина не вміла говорити про боротьбу за правду, а торгувати тією правдою одночасно". І до образу людини морально чистої звернувся зір О. Ольжича.

У цьому контексті характерною є поема "Городок 32", яку можна вважати програмним твором поета. "Городоцький чин", "городоцька трагедія" — тема, з відомих причин маловідома в українській літературі. А тому доробок О.Ольжича і в цьому плані видається значущим.

Василь Білас і Дмитро Данилишин, бойовики УВО-ОУН у 1932 році здійснили невдалий напад на поштову установу в місті Городку, що на Львівщині. Тікаючи, молоді хлопці були схоплені польськими жандармами й заарештовані, а згодом страчені. Але геройська постава, мужність, лицарська поведінка молодих хлопців під час суду вразили українське суспільство.

Як інтерпретує цю тему О.Ольжич? Для поета подвиг молодих галицьких хлопців, — це привід для розмови більш широкої та важливої. Для автора це нагода порушити низку проблем, які й сьогодні залишаються актуальними. Найголовніша з них — формування в українця характеру безкомпромісного воїна, готового віддати життя за визволення своєї Батьківщини.


До питання про ідеологію Організації українських націоналістів

Ольжич у притаманній йому манері — стиль, мов переблиск гострого меча, наче крицевий передзвін — не залишає ворогам України жодних шансів. Рубікон перейдено, моральний бар’єр слабкодухості подолано, всяка жертва віднині потребує помсти. Все особистісне, що пов’язане з добробутом, віднині має відійти на задній план.

Лише "дух одвічної стихії", що об’єднає мільйони, поведе до вистражданої волі:


Потрібно всіх у роботі,

А серце б’є, як обух.

Прокляття моїй плоті,

Що слабша за мій дух.


Подвиг В.Біласа і Д.Данилишина став зразком мужності й жертовності покоління, до якого належав О.Ольжич. Це була одна з найтрагічніших подій, яка глибоко вплинула на почуття і свідомість не лише галичан, а й всього українського народу.

Як поет, О. Ольжич усіляко пропагував цінності, що підкреслювали героїчну суть українця та української нації. В одній із статей він писав: "Віднайшовши героїчний життєвий ідеал, нація не боїться уже ніяких фізичних ударів. З почуттям власного благословення на чолі, назавжди рішена на свойому шляху, в революції народжена, сучасна Україна спокійним ликом зустрічає негоди і бурі, знаючи, що вони розвіються, а вона буде".

Ольжич гартував характер української людини, бо хотів, щоб залізний характер мала українська нація.



P.S.Більше про життя, творчість і боротьбу О.Ольжича можна дізнатися у книзі - Б. Червак "Слово, що стало зброєю" (До 100-річчя від дня народження О.Ольжича) - Київ; Видавництво ім. Олени Теліги, 2007 р.

Богдан Червак
http://www.istpravda.com.ua/articles/2012/08/27/92187/

85%, 17 голосов

0%, 0 голосов

15%, 3 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.
Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
10
предыдущая
следующая