Мішанка 13:16 29.10.2016



Побачив по телевізії про конфлікт між атошником і поліцаєм в Івано-Франківську через неправильну парковку і штраф за неї. Атошник показував синці на руках, які отримав під час його насильницької евакуації з відділку поліції силами його керівника. І я не зрозумів одного: чому атошник не показав по телебаченню головні докази насилля, над якими довго сміялась судекспертиза, а саме два відбитки підошов поліцеського черевика на двох сідницях атошника, отримані спершу для «виходу» з кабінету начальника, а далі – на виліт з самого відділку поліції.
Скажу відверто, що я беззастережно на боці поліції з двох причин: 1-ша причина: що то за рахіт з АТО, який за себе не може постояти, а 2-га та, що нарешті хтось в Івано-Франківську висловив привселюдно своє ставлення до атошників з добробату «Прикарпатртя», які спричинили своєю ганебною втечею з фронту трагедію Іловайська 2014 р. І давайте не будемо покривати смертями героїв з Франківщини підлісь дезертирів з того самого краю. Так, герої не вмирають! Але героями і не називають отаке убожество, що замість визнати свою провину ще починає "качати права" як класичний москаль-«визволитель».
Маю переконання, що всі по-справжньому учасники війни в АТО є взірцями доблесті і честі, тому якщо хтось з них вчинив правопорушення, то з нього має бути особливо суворе стягнення, яке він сам ретельно спокутує, сам!, тому що він є взірець майбутньої України –  тому що ВІН Є ВЗІРЕЦЬ!

Богдан Гордасевич
13:50 29.10.2016
Для роздумів:


Начальник патрульної поліції Івано-Франківська побив ветерана АТО, пораненого під Іловайськом
середа, 07 вересня, 2016 15:34
Учасник АТО, боєць батальйону спецпризначення "Івано-Франківськ", інвалід, який пройшов полон, Іван Чайковський обвинуватив начальника патрульної поліції Дмитра Міхальця у побитті. У ці хвилини ветеран дає свідчення в прокуратурі Івано-Франківська.


Про це повідомив на своїй сторінці у Фейсбук голова Спілки добровольців АТО Прикарпаття Василь Андріїв.

    "Знайомтеся, Чайковський Іван – пройшов Іловайськ.. у батальйоні спецпризначення "Івано-Франківськ" був важко поранений.. потрапив у полон.. Після каторги полону його вдалося визволити.. Зараз він удома.. має другу групу інвалідності.. Вчора його зупинила поліція за неправильне паркування.. він пішов оскаржувати протокол до голови поліції Дмитро Міхалець.. після словесної перепалки Міхалець зірвався із стільця, схопив інваліда за руки і кинув до підлоги під крісла..

    Зараз боєць знаходиться в прокуратурі.. дає свідчення по застосуванню фізичної сили з боку керівників поліції Івано-Франківська.. після їде на медичне освідчення.. забій голови, садна на руках, головокрутіння і погане самопочуття...

    Каже, як воював за Україну, ніколи не думав, що тут, у рідному місті, буде таке ставлення до учасників АТО.. Що просто в кабінеті його може побити той, хто мав би захищати.." – написав Василь Андріїв.

КУРСу вдалося поспілкуватися з Іваном Чайковським. Ветеран розповів, що днями привіз документи з МСЕКу до пенсійного фонду і припаркувався з порушеннням. Йому потрібно було тільки занести документи, що забрало приблизно 3 хвилини. Однак патрульні зафіксували порушення ПДР, що сам Чайковський визнає. Також його свідчили на алкоголь в крові – тест показав нульовий результат.

Вчора Чайковський помітив грубу помилку в протоколі: патрульні неправильно вказали знак. Це дало підстави звернутися до поліції про скасування протоколу. Чайковський прийшов на прийом до начальника управління патрульної поліції Івано-Франківська Дмитра Міхальця. Однак начальник відмовився визнавати помилку підлеглих. Між ними спалахнула суперечка. "Я сказав йому, що він не поважає ветеранів, а він просто кинув мною об підлогу і виштовхав з кабінету. Залишилися синці. Навіть не вибачився... " – розповів Іван Чайковський.

У прес-службі патрульної поліції факт сутички не заперечують, однак коментар від Дмитра Міхальця обіцяють згодом.
http://kurs.if.ua/news/nachalnyk_patrulnoi_politsii_ivanofrankivska_pobyv_veterana_ato_poranenogo_pid_ilovayskom_43835.html

Українська мова і «русский мир». Рецепти дерусифікації
18 жовтня 2016, 23:51

  (Рубрика «Точка зору»)

Стаття доктора філологічних наук, професора Лариси Масенко «Мовна політика України. Антиукраїнський закон досі чинний» порушує багато гострих питань щодо функціонування державної української мови в Україні.

Авторитетний мовознавець Лариса Масенко робить закономірні висновки:

«Відсутністю державної підтримки української мови скористались представники п’ятої колони… В умовах функціональної нерівноправності двох мов, успадкованої від періоду колоніальної залежності України від Росії, це загрожує витісненням української мови з усіх сфер суспільного життя на більшій частині території країни…

Антиукраїнський Закон Ківалова-Колесніченка досі лишається чинним. І це означає, що й нинішнє керівництво, навіть в умовах розв’язаної Росією війни проти України, не усвідомлює, чи не хоче усвідомити того незаперечного факту, що деукраїнізація мовно-культурного простору прокладає шлях «русскому миру» всередину країни».

На жаль, це в Україні здатні зрозуміти далеко не всі. Доводиться чути, що мова сьогодні – це нібито не основне, а от закінчиться війна з Росією та почне підніматися економіка (а з нею і рівень життя), мовне питання вирішиться ледве не автоматично.

Хоча це є фундаментальною помилкою, на яку українці нині не мають просто права.

Використати мовний досвід Ізраїлю

Так сталося, що дякуючи професії, довелося відвідати чимало країн. Але в жодній із них колишні радянські громадяни не могли жити і працювати, не вивчивши мову країни свого перебування. Адже це просто неможливо.

Декілька років тому мені пощастило побувати в Ізраїлі на курсах для журналістів, які були організовані міністерством закордонних справ цієї країни.

В Ізраїлі вразило звичайно багато чого, але, можливо, найбільше те, що колись майже мертва мова іврит за відносно короткий проміжок історичного часу була повернута у функціональний оббіг єврейського народу.

І якщо на початку проголошення державності Ізраїлю іврит не був рідною мовою для більшості дорослих репатріантів, і її їм доводилося вчити з нуля, то вже своїх дітей ізраїльтяни спочатку вчили івриту, а вже потім іншим мовам.

Хоча важливість вивчення івриту явно усвідомили не всі. Так, у містечку Кфар-Саба під Тель-Авівом довелося поспілкуватися з репатріанткою з російського Біробіджану.

У Біробіджані вона працювала головним бухгалтером якогось великого підприємства, а у Кфар-Сабі спромоглася влаштуватися лише прибиральницею. Чим дуже була незадоволена і вважала це ледве не дискримінацією.

Втім, проблема виявилася дуже простою. Ця репатріантка не змогла (чи не захотіла) вивчити державну мову Ізраїлю – іврит. Бо вважала, що в країні, де значний відсоток російськомовних, це просто непотрібно.

А виявилося, що це зовсім не так. І вона почала задумуватися про повернення назад до Росії, оскільки незнання мови країни свого перебування стало непереборним бар’єром для влаштування в Ізраїлі на пристойну роботу.

В Україні сьогодні усе відбувається з похибкою до навпаки.

Ті, хто не бажають вивчати державну українську мову, з усіх сил намагаються законсервувати ситуацію з російською таким чином, аби з часом проблема вживання української мови відпала взагалі.

Через те, що переважна більшість її носіїв або перейшли на російську мову, або ж були витіснені на маргінеси суспільного життя.

Стан справ ускладнюється ще й тим, що для тих, хто видає себе за українські еліти, споконвічна мова країни їхнього проживання переважно не складає суттєвої цінності.

Рецепти дерусифікації

Аналізуючи шляхи припинення русифікації України, необхідно враховувати також і такий фактор, як мотивації принципово російськомовних ігнорувати українську мову.

Мова може йти не лише про небажання виходити з зони звичного «мовного комфорту» від перебування серед російськомовного оточення, а й про спробу законсервувати подібну аномальну ситуацію, якщо не назавжди, то принаймні на максимально розтягнутий час.

Роблячи перші кроки на шляху до дерусифікації, потрібно передбачити адміністративну відповідальність за ігнорування української мови, або публічне вживання російської мови під час своєї діяльності чиновниками, які перебувають на державній службі.

І ця відповідальність має застосовуватись незалежно від посади та службового рангу того, чи іншого держслужбовця. Що мусить бути чітко і однозначно прописано в українських законах.

Адже і зараз можна подати судовий позов щодо ігнорування державним чиновником української мови.

Але що можна написати у такому позові? Що чиновник порушує статтю 10 Конституції України. Суддя з цим погодиться. А що далі? За якою статтею його притягти до відповідальності?

Тому на напрямку дерусифікації України потрібно було б зробити низку кроків.

Перший: якнайшвидше скасувати, як антиукраїнський, антиконституційний і антидержавний Закон Ківалова-Колесніченка.

Другий: ухвалити новий закон, який би враховував реальні потреби відродження і утвердження української мови як державної. Підключивши до його підготовки провідних мовознавців України.

Третій: в законі «Про функціонування державної української мови в Україні» передбачити адміністративну відповідальність і звільнення з посади, котру вони займають, тих держслужбовців, які продовжуватимуть ігнорувати вживання української мови під час виконання ними службових обов’язків.

Четвертий: законодавчо зобов’язати персонал вишів, шкіл і дитячих садочків викладати і спілкуватися у стінах цих установ виключно українською мовою.

П’ятий: встановити суворий державний контроль над тим, щоб контент передач, які транслюють телебачення і радіо в Україні, був не менше, аніж на 70-80 відсотків україномовним.

Волонтери української мови

Українське громадянське суспільство мусить взяти мовне питання під свій контроль. І діяти так, як це вже було з обороною України.

Потрібно ініціювати волонтерський рух, тепер вже для відновлення природного середовища функціонування української мови.

Для цього потрібно започатковувати нові масові громадянські ініціативи, організувати безкоштовні мовні курси, створювати мовні клуби за інтересами, проводити флешмоби.

Проте українська мова буде популярною лише тоді, коли громадяни України почнуть масово читати українською.

Потрібно зробити так, щоб українська книга сама йшла до свого читача. І поширення українських книжок може стати можливим через створення мережі «Народних бібліотек української книги».

Щоб волонтери української мови поширювали загальнодоступні книжки з цих бібліотек за місцем проживання людей.

Потрібно розгорнути мережі мобільних бібліотек, які б доносили українську книжку до свого масового читача в містах, містечках і селах. Формуючи таким чином цільову масову аудиторію української книги.

Головне – призвичаїти громадян (і особливо молодь) до думки, що зовсім не все одно, якою мовою ви послуговуєтеся під час спілкування.

І що українська мова – це не «бандерівщина» і не сільський провінціалізм, як це намагалася переконати українців колоніальна російська влада в часи СРСР, а самоповага, причетність до свого українського народу і шлях у майбутнє.

Віктор Каспрук – незалежний політолог

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

    Віктор Каспрук – політолог, журналіст-міжнародник, публіцист. Закінчив Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського. Працював завідувачем відділу політики в газеті В’ячеслава Чорновола «Час-Time». Автор понад 2300 статей. Спеціалізується на висвітленні проблем України, Росії, Білорусі, Близького Сходу, арабського світу, Латинської Америки та Південно-Східної Азії.

   http://www.radiosvoboda.org/a/28060826.html

Україна і Польща. Роздуми після перегляду фільму «Волинь»
11 жовтня 2016, 20:10



Кшиштоф Становський

(Рубрика «Точка зору»)

Кшиштоф Становський – президент Міжнародної фундації «Солідарність», член Комітету громадянської солідарності з Україною, колишній заступник міністра освіти Польщі (2007-2010) і екс-заступник керівника польського МЗС (2010-2012)

Варшава – Я не кінокритик і не кіноман. Мені не подобаються фільми, що викликають страх кров’ю і жорстокістю. Можливо тому, що я надто багато нещастя зустрів у житті: у слідчих камерах, у таборах для біженців, у селах, де не було чоловіків. Так багато зустрів поранених із Майдану. Так багато знайомих загинуло в Криму, не повернулось із фронту…

На прохання регіональної влади розмовляв учора у містечку Голенюв із першими глядачами фільму Смаржовського «Волинь». У місцевій спільноті є багато українців, переселених під час операції «Вісла», близько 2 тисяч мігрантів із України. Перед входом у зал – виставка, присвячена 25-й річниці Незалежності України.

Кінець фільму. Люди мовчать. Частина виходить. Як розпочати розмову?

Вічний відпочинок даруй їм, Господи… Вибачаємо і просимо вибачення.

На Волині по-звірськи замордовано 40-60 тисяч поляків. Голокост поглинув мало чи не всіх євреїв. На тих теренах під час війни загинули також десятки тисяч українців. Фільм нагадує важливу правду про націоналізм. Кожному. Польський, німецький, український, російський… Націоналізм вбиває душу. У світлі смолоскипів і вигуків веде сусідів на смерть.

Думаючи про трагедію на Волині, слід пам’ятати, що там вбивали і були вбиті громадяни Речі Посполитої. Якщо ми звикли простіше говорити про них – поляки, то необхідно послідовно казати, що поляки вбивали поляків.

Фільм Смаржовського є розповіддю однієї сторони. Він показує події на Волині польськими очима. Навіть моментами виникає враження, що це, буцімто, кіно про повстання Спартака, режисером якого є громадянин Риму. Все було надзвичайно чудово, жили ми у злагоді, а вони, з невідомої причини, збунтувалися і почали мордувати сусідів. Не було так гарно. Фільм опосередковано нагадує про соціальну нерівність. Про поляків, які займали всі посади. Знищення церков у 30-х роках польським військом. Помилково (відповідно до того, що знаю) показано поляків, які вільно володіють українською мовою (аж включно до молитви українською мовою ), численні змішані шлюби. Фільм цілковито ігнорує той факт, що єдиними союзниками Польщі у польсько-радянській війні 1919-1921 років були вояки Петлюри з Української Народної Республіки. Не згадано про генерала Марка Безручка, командира Дивізії Січових стрільців, який очолював оборону Замостя від Червоної Армії. Всі вони були зраджені Польщею мирним договором у Ризі у 1921 році, коли ми визнали Українську радянську республіку, а воїнів, які обороняли Варшаву перед радянською окупацією, замкнули в таборах для інтернованих. Значна частина цих військовослужбовців померла, знищена хворобами. Зраджені і забуті. Замість цього, Смаржовський без жодних джерельних підтверджень показує акцію освячення сокир і ножів у греко-католицькій церкві (відсутній у той час на Волині).

Окрім однієї з останніх сцен – помсти поляків українцям, у фільмі гинуть переважно тільки поляки, євреї, радянська вчителька. Смерть оминає українців. Фільм підтримує стереотип, що поляки бувають добрі, нейтральні і підлі. Але українці – лише злі, дуже злі і ті найстрашніші, які кричать «Слава Україні! Героям Слава!». Про таких українців, про таку Україну розповідає сьогодні російська пропаганда.

Масові вбивства поляків на Волині є злочином страшного часу націоналізму. Зізнавались у цьому багато разів, просячи нас, поляків, про вибачення ієрархи Української греко-католицької церкви, президент України. У моєму рідному Любліні вибачення просила Надія Савченко, українська героїня, яку не змогли зламати російські слідчі.

Під час агресії Росії проти України

Немає доброго часу для таких фільмів. Не слід забувати тодішньої трагедії. Фільм про Волинь повинен був з’явитися. Але буває час особливо поганий. Фільм Смаржовського виходить на екрани тоді, коли Україна захищається від російської агресії. Це війна за Незалежність. Також і нашу. Окупованим є Крим. Упродовж останніх двох років на фронті загинули близько 20 тисяч українських військовослужбовців, лікарів, журналістів. Саме такою є кількість населення Голенюва. Півтора мільйони людей (разом Познань, Щецін, Ґданськ і Ґдиня) змушені були залишити свої бомбардовані і окуповані будинки на Донбасі і в Криму. Переселенці є у кожному українському містечку. До українських домівок повертаються домовини, покалічені герої. Показ цього фільму сьогодні можна порівняти до підтримки ідеї про безчинства польської шляхти, зради Тарговиці під час Варшавського повстання. Тішиться лише Москва. Ох, якби знову ж так посварились.



Реклама фільму Войцеха Смажовського «Волинь» у Варшаві

Фільм є на екранах. Кінозали заповнюються молоддю. Водночас поруч нас живуть українці. Вчителі англійської, програмісти, прибиральниці, робітники. Дехто вибереться подивитись «Волинь». Більшість із них бачить рекламу на плакатах чи телебаченні. У мовчанні слухає поляків, які коментують фільм в автобусі, на роботі, вдома. Більшість не чула раніше про волинський злочин. Їхні батьки жили у Радянському Союзі, який, з одного боку, підживлював ненависть до польських панів, а з іншого, випробував Україну штучним голодом, в якому загинуло багато мільйонів жителів. Виходячи багато разів на вулиці міст, під час Революції на граніті, Помаранчевої революції, врешті Революції гідності, українці вірили, що їхня омріяна країна теж піде європейським шляхом. Можливо, не тепер, але колись доєднається до європейських спільнот. Усупереч традиції, переказаної дідами і бабусями, повірили, що найкращими сусідами, які пізнаються у біді, є поляки.

Пам’ятаємо про жертв вбивств на Волині. Вибачаємо і просимо вибачення. Знаємо, що наші предки не були святі. Здійснювали різні негідності, про які хтось в ім’я правди створить фільм. Зробімо все можливе, щоб пам’ять про минулі злочини не посіяла ненависть сьогодні. Ненависть, яка вбиває душі, а іноді й сусідів. А починається все від показаних Смаржовським написів на будинках, і нав’язування сьогодні в Польщі мови ненависті, руйнування надгробків, нападів на людей, які моляться на могилах своїх предків.

Наближається 100-річчя Варшавської битви. Битви, в якій поляки та українці солідарно встали на захист Речі Посполитої, України, Європи. Зробімо все, щоб пам’ятати водночас і добрі моменти спільної польсько-української історії. Подбаймо про цвинтарі. Помолимось спільно на могилах спільних героїв. Розповімо про них нашим онукам. У Польщі та в Україні.

Кшиштоф Становський – президент Міжнародної фундації «Солідарність», член Комітету громадянської солідарності з Україною, колишній заступник міністра освіти Польщі (2007-2010) і екс-заступник керівника польського МЗС (2010-2012)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди
http://www.radiosvoboda.org/a/28046278.html

БГ: Вдяний автору за його правдиву позицію, щиру і чесну. Найперше запитання виникає по цій темі: яка мета? Рішень Сейму про геноцид? Цей фільм? Моя думка однозначна: почнеться зворотня реакція з боку українців і їх негативи в бік поляків з полонізацією, пацифікаціями, концтабором Береза-картузька, операція "Буря" АКа тощо. Навіщо це? Безглуздо, якщо не більше: divide et impera. Авторо правильно привертає увагу на потрібне перенесення акцентів де українці і поляки бились разом проти агресора, зокрема варто згадати і про тисячі українців у Війску Польському під час трагічного вересня 1939 р., коли колаборантами-союзниками в Гітлера була сталінська СРСР, що власне і до подій на Волині в 1943-му доклала чимало зусиль провокаціями червоної партизанки - про це потрібно розповідати. Я так вважаю.

«Я – патріот України»: понад 300 школярів взяли участь в змаганнях у День захисника Вітчизни
Жовтень 14, 2016



14 жовтня 2016 року в День захисника України на базі підрозділу Держприкордонслужби в Бортничах відбулися військово-патріотичні змагання під гаслом «Я – патріот України». До заходу залучалися учні шкіл Києва, Київської та Житомирської областей. Про це повідомляється на сайті Держприкордонслужби.

На початку заходу прикордонники ознайомили дітей з діяльністю Державної прикордонної служби та системою охорони кордону, показували школярам сучасні зразки озброєння. Далі школярі змагалися у військово-спортивних іграх. Вони виборювали першість у вправах зі зброєю, спортивних змаганнях на влучність, естафеті та перетягуванні канату.

Також на польовій кухні для дітей зварили смачну запашну кашу. Крім того для всіх гостей зі святковим концертом виступили артисти Академічного ансамблю пісні і танцю Державної прикордонної служби України.

Організаторами заходу були: Держприкордонслужба, Міністерство молоді та спорту, Київський молодіжний центр Київської міської державної адміністрації та дитяча громадська організація «Центр патріотичного виховання дітей і молоді «Юний прикордонник».

http://global-ukraine-news.org/2016/10/14/ya-patriot-ukrayiny-ponad-300-shkolyariv-vzyaly-uchast-v-zmagannyah-u-den-zahysnyka-vitchyzny/

«Stop Putin’s War 2.0»: як це було (відео- та фоторепортаж)
ЖОВТЕНЬ 18, 2016 DIGEST
Цими вихідними українці у понад 70-ти містах світу, у більш ніж 27-ми країнах світу вийшли на акцію «Stop Putin’s War 2.0», намагаючись привернути увагу міжнародної спільноти до російської агресії та закликаючи вжити рішучих дій для її припинення.

«Хоча зараз події в Криму та на Сході Україні вже майже не висвітлюються світовими медіа, розпочата Путіним гібридна війна ніколи не припинялась і продовжує забирати людські життя», – зазначали організатори акції.

Головними вимогами українців були:

Вивести з території України всі російські окупаційні війська, а також повернути назад в Росію всю зброю і військову техніку;
Посилити (збільшити) наглядову місію ОБСЄ до 24 годин на добу сім днів на тиждень, допустити місію ОБСЄ до частини російсько-українського кордону, яку Україна тимчасово не контролює, оскільки російсько-сепаратистські війська припиняють атаки тільки тоді, коли спостерігачі ОБСЄ присутні на фронті;
Звільнити громадян України, які незаконно утримуються під арештом – як на території Росії, так і в Криму – за політично вмотивованими і сфабрикованими звинуваченнями.
Редакція Global Ukraine News зібрала фото та відеоматеріали, які покажуть Вам, як саме українці в різних країнах світу проводили акцію.  GU

http://global-ukraine-news.org/2016/10/18/stop-putin-s-war-2-0-yak-tse-bulo-video-ta-fotoreportazh/

Українська команда отримала перше місце на Фестивалі світла в Берліні
ЖОВТЕНЬ 18, 2016 DIGEST



Українська команда перемогла на Фестивалі світла в Берліні з інсталяцією «Чарівні інновації» у вигляді бджолиного вулика. На одному з основних символів Берліна — телевежі, 10 команд змагалися за перше місце в конкурсі кращих світлових шоу. Переможець визначався за голосуванням глядачів, передає Укрінформ.

«Десь у Всесвіті народжується перший атом, який перетворюється в медові стільники. Бджола літає над торф’яником, плющем і квітами, що символізує симбіоз працьовитих комах і рослин – як приклад всіх живих істот. Свій шлях бджола завершує в селі на квітучому пагорбі», — описують інсталяцію організатори фестивалю.

http://global-ukraine-news.org/2016/10/18/ukrayinska-komanda-otrymala-pershe-mistse-na-festyvali-svitla-v-berlini/

Моя мішанка  за жовтень 2016 р.

Передмова: Наскільки я знаю, то в селах "мішанкою" називають різносортове зерно або взагалі суміш різного зерна, яким засівають грунти під пашу для худоби чи просто, аби земля не пустувала. Мені подібний образ-месидж досить сподобався для своїх невеличких нотаток з думками, які не є сильно значимі, але і не пусте зовсім. Не думи, а думки, додумки і видумки з приводу якоїсь теми. Не простенькі коменти, і не поважні максими за Ларошфуко, а скорше веселі сонячні зайчики - грайливі відбитки справжнього сонечка.
Для прикладу, читаю про черговий "наїзд" на голову НБУ Гонтареву і думаю, що поки її захищає стабільний курс гривні щодо долара і євро - всі оті наїзди-переїзди марні. Не така вже й незнати яка глибока думка, але в тему вдала, як я вважаю. То чого б не зафіксувати її? Можна і треба. Таким буде і весь зміст мого циклу щомісячних і щорічних збірок під загальною назвою "Мішанка".
Або таке: коментую свій матеріал про сепаратиста Моторолу: "Післямова: Мене поправляють, що знищення Мотороли відбулося не 15-го, а 16-го жовтня. Перепрошую, але хіба це головне? Я ж написав про інше. Як і зумисно не згадую як звали Моторолу насправді - то зайве. Щодо інсценізаці, то мені сподобався один комент такого змісту, що то навіть було б добре і якщо б в Мотороли було хоч і 10-ть життів, то це означає тільки мати задоволення вбити його всі 10 раз. Погоджуюсь, хоча особисто я не бачу причин для інсценізації його смерті, тому що нахріна той Моторола здався ФСБ чи ще комусь. Він тільки серед сепарів хтось, а як спецназівець він порожнє місце." - і комп виділяє в тексті слово "інсценізація", а коли я його пробую перевірити, то викидає в замінники тільки два слова "асенізація" та "ініціація", що не підходить по-суті, але надто підходить за змістом: скінчилась ініціація Мотороли в сепари і настала його асенізація.


Богдан Гордасевич

Якби не одна особиста подія, то я б просто оминув і не став згадувати про загибель у Донецьку одного з найпідліших ворогів України на Донбасі, який, будучи етнічним росіянином, засобами війни запроваджував "русский мир" в Україні, зокрема на її сході. Так, мова йде про знищення бойовика Мотороли, але тепер реально, а не як всі фейкові повідомлення перед тим в Інтернеті. Просто так сталося, що ця подія відбулась саме пізно ввечері 15 жовтня, а саме в цей день я маю особисту традицію відзначати пошанування пам'яті Степана Бандери, який загинув у цей же день 57-м років тому від руки агента КДБ Сташинського. На противагу Моторолі у Степана Бандери не було охоронця і був він без зброї, як і немає жодних свідчень, щоб особисто сам Степан Бандера будь-кого вбивав чи замордував.
Для мене просто несподівано виникла своєрідна колізія зі протиставлення Людини Чину і підлого загарбника-ката. В жодній статті чи іншій публікації авторства Степана Бандери або спогадів про нього я не знайшов жодної його агресивної думки і навіть натяку на загарбання територій інших країн - жодної! Ця благородна людина всі свої помисли і саме життя присвятила виключно визволенню своєї страждальної Батьківщині - України. Присвятила героїчній боротьбі за її звільнення від польського і московського поневолення задля встановлення Самостійної Соборної Української Держави. Як і задля звільнення всього українського народу від ярма неволі та пригнічення. Степан Бандера був найперше людиною світлої ідеї Визволення, хоча в тому процесі боротьби він змушений був приймати жорстокі рішення як керівник Організації Українських Націоналістів. І ось маємо начебто таке ж насильницьке вбивство людини, якби цього ката Моторолу можна було називати "людиною", але насправді це нікчемна істота, яка, прийшовши в чужу господу-країну, почала там вчиняти розбій оружною і осоружною рукою окупанта, страшного ката і злочинця. Ніхто навіть серед російських військових не висловлював захоплення від особистості Мотороли, бо ніякий це не воїн, а мерзотник, що вихвалявся такими "героїчними вчинками", як особисто ним вбитими аж 15-ть полонених українських воїнів. Тільки над беззбройними полоненими виявляв Моторола свою силу і значимість, а в боях був значно обережнішим, тому і залишався цілим тривалий час. Власне як жорстокий і кривавий кат Моторола набув значного поголосу, отже виділявся посеред інших сепаратиських "передовиків"-злочинців, але не більше. Водночас значимою військовою фігурою Моторола ніколи не був, тому жодним чином тут не мало місце діяльність фахівців українського спецназу. Не та особа, щоб вони нею займались. Як в таких випадках кажуть специ: "Ми, звичайно, за чистоту, але прибирати лайно з пляжу не для нас". Зате місцеві сили опору окупантам, яких умовно називають "партизанами Донбасу" - могли і, я певен, провели показову і дуже доречну спецоперацію щодо знищення ката Мотороли, за що їм щира вдячність від всіх нас і моя особисто. Поясню детальніше чому так.
Відверто кажучи, мене досить злостило і пригнічувало те замовчування щодо відзначення дати загибелі Провідника Степана Бандери цьогоріч і в цілому по Україні, і у нас у Львові - зокрема. З одного боку я дуже не хочу бачити фальшивих, отих добровільно-примусових і  показових пошанувань суто на публіку чи так для годиться, як за "Совка"-СРСР, але з іншого боку коли зовсім нічого і ти сам один з єдиною лампадкою стоїш коло пам'ятника Степану Бандері у Львові - стає дещо прикро і сумно. Не мав я настрою зовсім, коли повернувся ввечері 15-го жовтня додому, аж тут така несподівана новина: підірвали в ліфті Моторолу! Кращого пошанування Степана Бандери я не уявляю, аніж такого, що його влаштували донеччани з сил опору. Бо я твердо знаю, що для Провідника було завжди краще нехай одна-єдина справа з конкретним результатом, аніж багато-багато величних патріотичних слів і жодного результату. Я більше ніж певен, що з свого постаменту Степан Бандера нам всім каже наступне: - Мене вихваляти не треба! Краще зробіть те, чого б я мріяв досягти! Тоді я буду щасливий!
Що ще одним катом України стало менше - це найкращий дар в пам'ять пошанування дня загибелі незламного Провідника ОУН Степана Бандери.
Слава Україні!  Героям слава!

Богдан Гордасевич

Післямова: Мене поправляють, що знищення Мотороли відбулося не 15-го, а 16-го жовтня. Перепрошую, але хіба це головне? Я ж написав про інше. Як і зумисно не згадую як звали Моторолу насправді - то зайве.
Щодо інсценізаці, то мені сподобався один комент такого змісту, що то навіть було б добре і якщо б в Мотороли було хоч і 10-ть життів, то це означає тільки мати задоволення вбити його всі 10 раз. Погоджуюсь, хоча особисто я не бачу причин для інсценізації його смерті, тому що нахріна той Моторола здався ФСБ чи ще комусь. Він тільки серед сепарів хтось, а як спецназівець він порожнє місце.

2016-10-15
Юрій Малашевич

57 років тому, 15-го жовтня 1959 року в Мюнхені від руки вбивці, аґента КҐБ Богдана Сташинського трагічно згинув провідник Організації Українських Націоналістів (ОУН) Степан Андрійович Бандера.

За цей терористичний акт, його вбивцю Б.Н. Сташинского, теж уродженця Львівщини, нагородили орденом Бойовий Червоного Прапора.

Інтерес до постаті Бандери не вщухає й понині. Приміром, відвідуваність сторінки про Бандеру у російській Вікіпедії виросла до мільйона осіб. Сьогодні ж згадаємо про обставини смертельного замаху на цю людину.

Степан Бандера є одним з найбільш неоднозначних персонажів в історії України. Одні вважають його героєм, інші-зрадником. Хто ж насправді був лідер українських націоналістів? Як його називали в дитинстві? Що зробили з родиною Бандери?

На жаль, наша держава стикається з досить протирічними думками з приводу певних політичних діячів. Напевно, багато хто може привести приклад того, що одна людина каже про якусь історичну та політичну особу одні речі, а інша людина - інші. Історія невпинно переписується. Та чи за цим переписуванням не встратиться справжня сутність подій та людей? Мабуть, найнеоднозначнішим персонажем в історії України можна вважати Степана Бандеру. Така неоднозначність великою мірою пов'язнана з великою радянською пропагандою та залякуванням. Але чому Бандеру так боялась радянська влада? Які сторінки з життя лідера українських націоналістів досі не відомі людям?

 
Старі та нові міфи про Степана Бандеру

Медична експертиза виявила, що причиною смерті була отрута. Німецький Верховний Суд у Карлсруе підтвердив, що головним обвинуваченим у вбивстві Бандери є радянський уряд у Москві.

З тих пір, як на переломі 1935-1936 років Степан Бандера опинився на лаві підсудних у Варшаві, його ім'я перебуває в епіцентрі словесних баталій. Вже понад сімдесят років українці, поляки, росіяни, євреї, представники інших національностей дискутують про його місце і роль в історії. Безперечно, столітній ювілей Бандери надасть дискусіям нового дихання.

Ювілейні дати повертають до життя старі і призабуті радянські пропагандистські кліше (терорист, зрадник, колаборант), які подаються як «нове бачення» істориків. Схоже було в 2007 році зі століттям Романа Шухевича. У випадку з Бандерою, судячи з дотеперішніх публікацій, до цих штампів додаються ще й нові стереотипи - деструктивний політик та розкольник, авторитарний вождь, який не приймав демократичних цінностей, людина, не причетна  безпосередньо до масового визвольного руху середини ХХ століття. Попри відмінності між носіями стереотипів, є два суттєві об'єднуючі моменти. Перший принциповий момент: такі стереотипи  підводять до висновку, що Бандера в жодному випадку не може бути національним героєм. Другий момент методологічний, але не менш важливий: роблячи ті чи інші висновки про Бандеру, історики та публіцисти, які представляють обидві згадані тенденції, не вважають за необхідне покликатися на документальні джерела. В результаті до радянських аксіом, що не потребували доведення, на кшталт «Бандера - нацистський прислужник», додалися новітні: «Бандера не визнавав демократичних принципів, закладених ІІІ Збором ОУН» чи навіть «виступав проти створення УПА». Для остаточного спростування стереотипів потрібні серйозні, оперті на широку джерельну базу дослідження. Проте реальність зобов'язує ризикнути зробити це в межах невеликої публіцистичної статті.

Терорист

Цей штамп щодо Степана Бандери, напевно, найстаріший, адже терористом його називала ще польська влада. Відповідаючи на цей закид на суді у Варшаві, він чітко показав своє ставлення до терористичних методів боротьби в тактиці ОУН: «Прокурор сказав, що на лаві підсудних засідає гурт українських терористів та їхній штаб. Хочу сказати, що ми, члени ОУН, не є  терористами. ОУН огортає своєю акцією всі ділянки національного життя. Заявляю, що ні програмово, ні, якщо йде мова про кількість членів у поодиноких ділянках організаційної праці, бойова акція не є єдиною, не є першою, але рівнорядною з іншими ділянками. Тому, що в цій залі розглядали атентати, що їх виконувала Організація, міг би хтось думати, що Організація не числиться з життям людини взагалі і навіть з життям своїх членів. Коротко скажу: люди, які  весь час у своїй праці є свідомі, що кожної хвилини самі можуть втратити життя, такі люди, як ніхто інший, вміють цінити життя. Вони знають його вартість. ОУН цінить вартість життя своїх членів, дуже цінить, але - наша ідея в нашому понятті є така велична, що коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, а мільйони жертв треба посвятити, щоб її таки реалізувати. Вам найкраще  відомо, що я знав, що накладу головою, і відомо вам, що мені давали змогу своє життя рятувати. Живучи рік із переконанням, що втрачу життя, я знав, що переживає людина, яка має перед собою перспективу в найближчому часі втрати життя. Але впродовж цілого того часу я не переживав того, що переживав тоді, коли висилав двох членів на певну смерть: Лемика і того, хто вбив Пєрацького».

Терористами польська влада називала не лише Степана Бандеру, але і його соратників, котрі боролися в рядах Української військової організації чи ОУН. Як свого часу росіяни називали Юзефа Пілсудського та діячів Польської військової організації, які боролися проти російської влади. Як, зрештою, у всі часи називає революціонерів будь-яка окупаційна влада. Насильство, освячене державною владою, називають політикою, навіть якщо її результатом будуть тисячі чи мільйони загиблих. Силова спроба протистояти цьому насильству поза державними інституціями автоматично шельмується як терор. Тому практично кожен національно-визвольний рух проходить етап, коли його представляють як терористичний, а його антиокупаційну боротьбу як терористичні акти. Щойно після того, коли цей рух набирає обертів, переростає з формату збройної боротьби окремої організації в загальнонаціональну боротьбу, знаходить собі союзників у світі і, врешті, перемагає, лише тоді він позбавляється цього принизливого тавра. Польський, ірландський, єврейський національно-визвольні рухи демонструють саме такі сценарії розвитку. Колишні терористи Пілсудський, Коллінз, Бегін після перемоги ставали національними героями та керівниками відновлених держав. Діячі українського визвольного руху, які протиставилися державному терору Польщі, СРСР та Німеччини, не дожили до своєї перемоги. Проте створення незалежної  української держави - свідчення перемоги їхнього руху, а тому настав час позбавити їх тавра «терористів».

Колаборант

Основним елементом радянської пропаганди, спрямованої проти ОУН та УПА, було постійне звинувачення у колаборації з нацистами. І, не зважаючи на опубліковані тисячі документів, десятки досліджень про антинацистську боротьбу  українських націоналістів, цей міф продовжує існувати. В межах пропаганди Степан Бандера розглядався, часом розглядається й досі, як мало не головний приспішник Гітлера в Україні. Тим часом Бандера скептично оцінював можливість використання німецької допомоги у відродженні України. Цей момент став одним із ключових в його дискусії зі старшими членами ОУН, яка закінчилася розколом організації. Андрій Мельник та інші ветерани визвольних змагань 1917-1920-х років, опираючись на досвід 1918 року, були переконані, що лише українсько-німецька співпраця може привести до незалежності. Степан Бандера головним вважав принцип опори на власні сили, а зовнішню допомогу розглядав лише як імовірний допоміжний засіб. Не маючи довіри до німців, він шукав інших союзників: в 1940 році через свого брата Олександра Степан Бандера, зокрема, вів переговори з міністром закордонних справ Італії Чіано щодо можливої італійської підтримки українського визвольного руху. Поряд з тим, розроблялася концепція створення фронту поневолених народів. Актуальність таких кроків посилювала міжнародна ситуація після 23 серпня 1939 року, коли Німеччина стала союзником головного ворога ОУН - СРСР. Пакт Молотова-Ріббентропа ще раз довів, що в справі відновлення української держави не слід цілковито покладатися на німців. Тому 30 червня 1941 року ОУН під керівництвом Бандери проголосила Акт відновлення незалежності України без жодного узгодження із «союзниками». Не зважаючи на наявні в ньому дипломатичні дифірамби на адресу Гітлера, німці чітко зрозуміли, що їх ставлять перед доконаним фактом. Аби спинити «українську самодіяльність», поліція негайно затримує Степан Бандеру і ставить перед ним вимогу відкликання Акту. Це була пропозиція, від якої не можна відмовлятися, але Бандера зробив це. Всім, хто досі вірить у Бандеру-«німецького підлабузника» раджу почитати унікальний німецький документ - протокол розмови керівника ОУН із заступником державного секретаря Ернстом Кундтом від 3 липня 1941 року. 32-літній юнак, вчорашній політв'язень, керівник підпільної організації поневоленого народу проти високопоставленого чиновника Третього рейху, перед яким тремтіли керівники держав. У відповідь на звинувачення в неузгодженості дій націоналістів з німецьким керівництвом Бандера бере на себе цілковиту відповідальність за Акт, більш того, додає: «Я хочу ще раз вияснити, що всі мої накази не залежали від будь-якого розпорядження чи згоди німецьких властей. Видаючи свої накази, я не покладався на жодні німецькі власті, ані на їхнє погодження, але тільки на мандат, який я отримав від українського народу». Вдруге після 1936 року Бандера своєю принциповою позицією поставив себе перед перспективою смерті. Далі були перебування під арештом, що мало «допомогти» змінити непродумане рішення, концтабір «Заксенгаузен» як покарання за те, що це рішення не було змінене.

В 1944 році, коли стала зрозумілою німецька поразка на східному фронті, нацисти спробували відновити свої загравання з українцями, для чого, власне, й був залишений живим Бандера. Його вивезли із «Заксенгаузена» і поселили як арештанта в будинку під Берліном. Він щойно вийшов з табору, не мав інформації про події на фронтах, про справи в Україні. Цим пробували скористатися німці, запропонувавши очолити пронімецький український комітет, «освятити» своє присутністю черговий колабораціоністський проект. Бандера не піддався спокусі примарної влади - відмовився. Його принциповість черговий раз стала на заваді використання його самого та всього визвольного руху для реалізації чужих інтересів.

Авторитарний лідер

Саме ця принциповість і непоступливість часом представляються як авторитаризм, нездорові амбіції чи навіть «вождистські замашки». Для довершення образу Бандери як авторитарного лідера «однозначно стверджують» про несприйняття ним демократичних цінностей як в масштабах організації, так, тим паче, держави. Скільки правди в цих тезах? Очевидно, що Бандера був амбітною людиною, вірив у визначальну роль вольових особистостей в історії, з дитинства готував себе до великої місії. Він формувався в епоху, коли авторитарні тенденції домінували повсюдно, державами керували вожді, фюрери та дуче. Проте саме Бандера очолив опозицію, яка піднялася проти «вождизму» в ОУН. Саме він і його товариші «крайовики» протиставилися спробі становлення автократичної влади в організації на чолі з Андрієм Мельником. Створений ними Революційний провід, попри значні повноваження Голови, був командою сильних керівників. Бандера як лідер вивів на керівні ролі Романа Шухевича, Василя Кука, Романа Кравчука, Дмитра Грицая, Ярослава Старуха та інших, які очолили різні ланки визвольного руху вже після його ув'язнення, які забезпечили тривалу ефективну боротьбу підпілля. Як свідчать документи, в Проводі Бандери рішення приймалися більшістю, тобто кожен голос мав значення. Саме такий стиль роботи він вважав очевидним і необхідним. В одному зі своїх листів в Україну Бандера писав: «В кожному Проводі, який я провадив, зокрема в Проводі ЗЧ (Закордонних частин) ОУН існував і дальше існує такий порядок: всі рішення приймаються більшістю голосів. Голоси всіх членів Проводу рівні. Справи вирішуються після всебічної дискусії. Кожен член проводу має право піддавати під розгляд і вирішення Проводу кожню справу... Це елементарні засади функціонування Проводу, і ніколи не було в нас думки застосовувати іншу методу».

Як кожен керівник, Бандера прагнув до домінування власної політичної сили, проте ніколи не робив з цього головної цілі. Сформульований ним принцип «нашою перемогою є перемога наших ідей» реалізовувався на практиці - утворений в червні 1941 уряд (Українське державне правління) складався з керівників різних політичних сил.

Поширене сьогодні в історіографії та публіцистиці твердження про те, що Бандера не сприйняв рішень ІІІ Надзвичайного великого збору ОУН, бо, перебуваючи в ув'язнені «пропустив процес визрівання в ОУН демократичних тенденцій», є неправдивим в кількох моментах. По-перше, Бандера ніде і ніколи не відмовлявся від рішень цього збору,  вважаючи їх зобов'язуючими як для себе, так і для всіх членів ОУН. По-друге - процес визрівання демократичних тенденцій в програмі ОУН почався не в 1943, а в 1940 році саме під керівництвом Степана Бандери. Гасло «Свобода народам! Свобода людині!», яке представляється як квінтесенція цього процесу, вперше прозвучало не  в рішеннях 1943 року, а в маніфесті ОУН з грудня 1940 р. «Бандера авторитарний вождь, який не визнає демократичних норм» - це звинувачення було сформульоване його опонентами в другій половині 1940-х років на еміграції і використовувалося в типовій для еміграції політичній боротьбі. При цьому одним із «головних речників демократизації» представлявся Микола Лебідь, людина, усунена з поста провідника ОУН в 1943 році за авторитарний стиль керування. На жаль, багато істориків некритично прийняли цей закид, не намагаючись верифікувати його з допомогою доступних джерел.

Розкольник

З політичного еміграційного протистояння проростає і наступний стереотип - розкольника. Бандера, твердять деякі публіцисти та історики, відіграв радше деструктивну, аніж позитивну роль в українському визвольному русі, адже з його ім'ям пов'язані два розколи. «Руїна», «розкол», «братовбивство» - ці поняття представляються мало не як архетипічні для української нації, як її родове прокляття. Натомість такі негативні явища є аж надто типовими для бездержавних націй, які стають об'єктом зовнішніх маніпуляцій політиків та спецслужб, аби вбачати в них щось винятково українське.

Очевидно, не обійшлося без таких маніпуляцій і  в розколах ОУН, відповідальність за які списують на Степана Бандеру. І якщо в питанні розколу 1940 року поки не знайдено документів, які однозначно підтверджували б його зовнішню інспірацію, то в так званому другому розколі 1954 року вона дуже чітко прослідковується. Звичайно, ця подія мала й певні об'єктивні чинники (особисті та організаційні непорозуміння), проте  безпосередньою причиною стали сфальшовані МҐБ документи та тривала оперативна гра, яка велася з українською еміграцією від імені воюючої України.

Важливо також оцінити вчинки самого Степана Бандери в цих критичних ситуаціях, аби дати відповідь чи заслуговує він на звинувачення у розкольництві.  І в 1940 р., і в 1954 р. бачимо його дії, спрямовані на недопущення розколу: в першому випадку неодноразові звернення та поїздка до Андрія Мельника, в другому навіть добровільний відхід з посади керівника організації задля збереження її цілісності.

Як і у випадку з іншими міфами про Бандеру, звинувачення у розкольництві опирається на незнання конкретних фактів чи невміння розглянути їх із ширшої перспективи. До прикладу, датою розколу по лінії бандерівці-мельниківці називають 10 лютого 1940 року - день створення Революційного проводу на чолі з Бандерою. Тим часом, ще кілька місяців після цього продовжувалися спроби залагодити конфлікт, представники обох течій працювали в одному приміщенні на вул. Зеленій у Кракові. І щойно силове захоплення приміщення бойовиками на чолі із Зиновієм Книшем (згодом одним із найбільш плодючих авторів мельниківського спрямування) і позбавлення бандерівців доступу до нього спалило мости для можливого порозуміння.

Потім були роки взаємної ворожнечі та звинувачень, найважчим з яких було звинувачення бандерівців у вбивстві провідних членів ОУН(м) Сеника і Сціборського. Ця справа досі залишається нез'ясованою, проте, якщо подивитися  в ширшому контексті, то важко не помітити аналогій із пізнішими подіями 1957 та 1959 років. Тоді вбивства Ребета і Бандери теж представлялися як «братовбивчі розбірки» в середовищі українських націоналістів. Щойно сенсаційне зізнання кілера від КҐБ Сташинського показало справжніх  замовників та виконавця атентатів.

І на завершення про розколи. Говорячи про розкол в українському русі, в нас прийнято говорити лише про його деструктивну роль. Тим часом, принаймні, конфлікт 1940 року став додатковим імпульсом для розвитку руху. Адже до його керівництва прийшли молоді енергійні люди, з новим баченням, готові до еволюції своїх світоглядних засад, геополітичних уявлень та методології боротьби. Саме ці люди, яких згодом стали називати «бандерівцями», вивели український визвольний рух на якісно новий рівень розвитку, перетворивши його в загальнонаціональний. І  тут знову напрошуються аналогії з іншими національними рухами - єврейський національний рух набув нового дихання завдяки «розкольнику» Володимиру Жаботинському, який вийшов із Всесвітньої сіоністської організації, заснувавши нову течію «сіоністів-ревізіоністів».

«Лише символ»

Стереотипом, який чи не найактивніше утверджується в суспільстві сьогодні, є теза, що Бандера не може вважатися національним героєм, адже «безпосередньо не брав участь у визвольній боротьбі»: спочатку як в'язень польських  тюрем, згодом - німецького концтабору, а потім як політичний емігрант, який не мав змоги впливати на ситуацію в Україні. «Бандера лише символ боротьби» - ця фраза стала ключовою у сучасному відображенні Бандери. Проте аналіз історичних фактів чітко показує безпосередню, а часто і визначальну роль Бандери в українському визвольному русі. Саме він провів інкорпорацію Української військової організації в ОУН, чим завершив формування структури Організації, яке тривало з 1929 року. Саме він вивів на новий рівень діяльність ОУН в першій половині 1930-их років, саме під його керівництвом ОУН провела низку гучних бойових та пропагандистських акцій, які зробили цю організацію популярною не лише в Україні, а й за її межами. Його активна діяльність в 1939-1941 роках заклала міцні основи для наступного етапу розвитку визвольного руху. В цей час проведено велику кількість військових та організаційних вишколів, які підготували кадри для подальшого розгортання повстанської армії. Тоді ж закладено важливі ідейні засади, які забезпечили розвиток ОУН з підпільної організації у загальнонаціональний визвольний рух. Велику роботу проведено Бандерою в післявоєнний період на еміграції. Під  його керівництвом мережу ОУН розгорнуто практично у всіх країнах, де мешкали українці, - в Західній Європі, Північній та Південній Америці, Австралії. Створені ОУН громадські організації (Спілка української молоді, Організація оборони чотирьох свобод України, Ліга визволення України) ефективно захищали права українців у світі. Через бандерівські видання («Шлях перемоги», «Визвольний шлях», «Гомін України»  та  багато інших, що виходили практично по всій українській діаспорі) проводилася активна інформаційна кампанія, що доносила світові правду про Україну та українців.

Лідерство Бандери визнавали керівники визвольного руху в Україні - на подання Романа Шухевича його було обрано членом Бюро Проводу ОУН в 1945 р., програмний текст провідного ідеолога визвольного руху Петра Федуна називався «Хто такі бандерівці і за що вони борються», тисячі повстанських листівок звершувалися гаслом «Хай живе Степан Бандера», відомий повстанський художник-гравер Ніл Хасевич зробив його портрет, підписавши «Другові Провіднику». В Україні в умовах боротьби ніхто не ставив під сумнів авторитет Бандери  як керівника визвольної боротьби. Визнавали його й ті, хто боровся проти визвольного руху. Термін «бандерівці» набув фактично офіційного звучання і використовувався в документах Компартії та НКВД-МҐБ. Радянська влада до кінця життя Бандери вважала його небезпечним ворогом і  навіть пішла на його ліквідацію в 1959 році. Тобто вже тоді, коли визвольний рух в Україні було придушено, і сама радянська влада намагалася  представляти себе по-новому, відмежовуючись від злочинів Йосипа Сталіна. Степан Бандера був реальним і небезпечним для ворогів діячем українського визвольного руху. А разом з тим - він став його символом.

Стати символом за життя і пронести цей тягар не спіткнувшись - це справжній виклик долі, достойно відповісти на який не зуміли тисячі тих, кого свого часу вважали героями. Маємо унікальні рядки, написані самим Бандерою, де він описує свої переживання: «Мушу Вам  щиро сказати, що мені дуже важко. Гнітить мене невимовно те, що з моїм ім'ям зв'язується найбільші цінності нашої боротьби, куплені працею, великими жертвами і кровію Найкращих Друзів. Чуюся негідним служити за символічне зосередження тих вартостей українського визвольного руху. Під тим моральним тягарем людина слаба, все бачить, як мало сама внесла до спільних надбань, яка безмежна різниця між власним вкладом, власною спроможністю і власною вартістю та тим, що має репрезентувати й очолювати. Репрезентація - це не моє діло, не маю для цього жодних диспозицій і чуюсь зле в такій ролі. Змістом мойого життя досі була боротьба, так і мусить бути дальше. Не можу боротьби репрезентувати, коли не беру в ній участі. На репрезентанта «за склом» не надаюся».

Проте доля розпорядилася по-інакшому - Степан Бандера так і не зміг повернутися безпосередньо на поле бою, змушений був до кінця життя нести цей хрест - бути символом. Прізвище Бандера, що перекладається «прапор», таки стало його життєвою місією.

В Україні сьогодні друкують багато статей та книжок про Степана Бандеру. Автори  переповідають основні факти із його життя:  діяльність в підпільній організації,  боротьба, тюрми, концтабори, відвертий виклик окупантам, принесене в жертву особисте життя, репресована родина, врешті, смерть від рук вбивці. Здавалося б, усе вже зрозуміло і немає жодного народу, який би відмовився від такого героя. Проте ще часто в українських авторів стосовно Бандери бракує відваги зробити висновок із цих фактів. Але переконаний, що настане момент, коли автори, читачі та всі інші українці знайдуть у собі достатньо сили назвати героя героєм. І Бандера знову стане символом, символом того, що українцям уже не треба оглядатися на когось, формулюючи свої погляди на минуле чи бачення майбутнього.

http://blogs.zhitomir.info/index.php?task=show_blog_detail&id=2385

420 років тому 9 жовтня 1596 р. було укладено Берестейську Унію

 2016-10-09 11:45:10 __Юрій Малашевич
   
420 років тому 9 жовтня 1596 р. було укладено Берестейську Унію. Народження Української Греко-Католицької Церкви. Як це було?!

9 жовтня 1596 року на соборі в Бересті (нині Брест, Білорусія) проголошено приєднання ряду єпархій православної Київської митрополії на чолі з митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі Михайлом Рогозою до Апостольської Столиці за умов підлеглості православних Папі Римському.

Потреба в Унії постала після розколу християнства у 1054 році на західну католицьку і східну православну церкви. Між візантійською і латинською Церквами першу Унію укладено на соборі в Ліоні (1274), другу — на Флорентійському соборі (1439), проте ні одна, ані друга не довели до повної єдності християн. Невдачею закінчилась і спроба Данила I Галицького утворити унію з Римом (1253): незважаючи на те, що Данило отримав королівську корону, допомога так і не надійшла і під тиском татар Данило розірвав стосунки з Римом. В 1439 році на Флорентійському соборі київський митрополит Ісидор підписав Унію від імені Київської митрополії, та через вороже ставлення Москви й польської ієрархії покинув київську митрополію.

Ідея унії - злуки Православної і Католицької Церкви ніколи не зникала. Уже в XI ст. було кілька спроб поєднати Церкви, що розділилися в 1054 році. В XII ст. Петро Клюнійський та Ансельм Кентерберійський шукали шляхів для їх поєднання

Але обопільна ворожнеча, фанатичні ексцеси збільшували відчуженість. Взаємну неприязнь розпалювала літературна полеміка поміж греками та католиками, яка «копала прірву між обома Церквами», - пише митрополит Іларіон.

Тяжкий стан Візантійської імперії, якій загрожували вороги з усіх боків, викликав спробу цісаря Михаїла VIII шукати допомоги у папи Григорія X, якому він обіцяв за це прийняти унію. В 1274 р. був скликаний у Ліоні собор, на якому ухвалено, що Грецька Церква, зберігаючи свої догмати та обряди, має лише визнати примат папи, але унію не прийняло ні духовенство Греції, ні народ.

Не торкаючись давніх часів історії України, нагадаємо деякі події останніх двох з половиною століть. У 1396 році говорили про можливість сполучення Православної та Католицької Церкви на нараді Яґайла з митрополитом Кипріяном Цамблаком; поділяючи бажання об'єднати Церкви, митрополит вважав за конечне скликати для цього собор, про що сповістив патріарха. На тому справа й закінчилася.

Року 1418 питання унії було порушене на Констанцькому Соборі, але знову в площині скликання собору з участю з обох сторін знавців канонічного права.

Найактуальніше постало питання унії на Флорентійському Соборі в 1439 році, коли митрополит Ісидор, грецький патріот, приєднався до унії, розуміючи її, як творення Єдиної Церкви. В Україні, крім невеликого числа магнатів, широкі маси залишилися при своїй вірі, хоч не виявляли ворожості до унії. Проте, латинське польське духовенство виявляло до неї ворожість.

З середини XVI ст. появляються палкі полемісти, які ведуть боротьбу проти Православної Церкви. Серед них визначалися Бенедикт Герберст, галичанин з Перемищини, та Петро Скарга (Павензський), єзуїт. У своїй книзі «Про єдність костьолу Божого» (1577) p.) Скарга гостро засуджував православну віру і доводив конечну потребу злуки з Римом, посилаючись при тому на перспективи розвитку освіти та культури і на матеріальні вигоди для української шляхти, які дала б їй унія, а ще більше для православного духовенства, яке вийшло б із приниженого стану. Він вважав, що справу злуки повинен вирішити Собор із православних та като­ликів. Цю блискуче написану книжку присвячено князеві Костянтинові Острозькому.

Справу унії підтримували - папський леґат Антоній Поссевінс. який їздив у цій справі до Москви, та другий леґат Нунцій Бальонетто, який мав у тій справі конференції з кн. К. Острозьким та його синами.

Костянтин Острозький (1527-1608), «некоронований король України», був одним із наймогутніших маґнатів, власником значної частини Волині і великих поселень в Галичині. Він був патроном понад 1000 церков у своїх маєтках, бачив занепад Православної Церкви і прагнув її об'єднання з Католицькою Церквою, але не в формі підкорення одної другій. Острозький мав однодумців і великий авторитет в колах української шляхти, міщан, вищого духовенства.

Наприкінці XVI ст. поновилися заходи в справі унії, при чому її ініціаторами, несподівано, були православні владики. Значною мірою спричинилася до цього політика двох патріархів - Йоакима і, особливо, Єремії - під час подорожування їх по Україні: вони стали на бік братств, дозволивши собі зневажливо поставитися до владик. Незадоволення владик викликали позбавлення сану митро­полита Онисифора за двоєженство (був двічі одружений), висвята на митрополита Михаїла Рогози, обраного лише світськими особами, і призначення єпископа Луцького, Кирила Терлецького, екзархом патріарха, нібито контролером над митрополитом, - сан, якого не було раніше. Наслідком всіх цих умов поволі в різних колах православних стала ширитися думка про унію, в надії, що вона оздоровить церковну атмосферу.

Наприкінці 1589-го або на початку 1590-го року єпископ Львівський Гедеон Балабан перший порушив питання про унію. До нього приєдналися - Кирило Терлецький, Леонтій Пельчицький, єпископ Пинський і Туровський, Діонісій Збируйський, єпископ Холмський та Белзький. Наслідком таємної конференції в Белзі у 1590 році був лист до короля, в якому єпископи заявляли про свою згоду визнати владу папи.

Справу тримали у великій таємниці, і навіть не всі єпископи знали про переговори з королем.

Число спільників серед єпископів зростало. Року 1591 на Перемиську кафедру по смерті єпископа король номінував шляхтича Михайла Копистенського, що мав жінку. Патріарх заборонив висвячувати його, але грамота спізнилася. Року 1593 на звільнену Володимирську кафедру висвячено сенатора та каштеляна Адама (Іпатія) Потія, який приєднався до прихильників унії.

Православні, знеохочені непорядками в Церкві, приймали чутки про унію в значній мірі індиферентне. Пішов за унією Тишкевич, один із стовпів Православної Церкви. Інакше поставився до тієї справи князь Костянтин Острозький. На -Собор, що відбувся 1593 року, він надіслав «артикула-умови, на яких Українська Церква може об'єднатися з Католицькою:

збереження обряду;

заборона католикам забирати православні церкви;

заборона переходити на латинський обряд;

зрівняння православного духовенства в правах з католицьким;

повідомлення в справі унії патріархів;

повідомлення про те Москви і Молдавії;

поліпшення внутрішніх справ Православної Церкви;

відкриття шкіл для право­славного духовенства. Ці «артикули» князя К. Острозького не проголошено на Соборі.

Князеві Костянтинові Острозькому довго не розкривали конспірації переговорів, а коли нарешті він про них довідався, то був дуже обурений, що таку велику, всенародну справу робилося потайки. Володимирський єпископ Іпатій Потій, що був його приятелем з давніх часів, з сльозами, на колінах благав князя приєднатися до унії, але князь залишився непохитним і попередив, що буде боротися проти унії, проведеної в такий спосіб. Вимогу князя Острозького скликати собор, щоб обговорити справу унії. Потій та Терлецький передали королеві, але він, не рахуючись з соборноправністю Православної Церкви, рішуче відмовив, мотивуючи тим, що лише владики без мирян можуть рішати справу злуки. Король боявся, що на соборі виявиться сильна опозиція, і наказав делегатам їхати негайно до Риму.

Не діставши згоди на скликання собору, кн. Острозький видав «Окружник» проти унії, особливо проти тактики владик. «Окружник» справив велике враження. В той же час кн. Острозький вирядив посланців на з'їзд протестантів, який зібрався в Торуні, запрошуючи їх взяти участь в протиунійному соборі.

Наприкінці 1595 року делегати владик - єпископи Іпатій Потій та Кирило Терлецький - прибули до Риму і на аудієнції у папи Климента VIII склали визнання віри й визнали його примат. Папа урочисто прийняв Українську Православну Церкву із збереженням її обрядів.

Вістки про те, що єпископи пристали на унію, викликали в Україні хвилювання. На сеймиках воєводств Волинського, Київського, Брацлавського, Руського шляхта доручила депутатам заявити протест проти самовільного вчинку владик, які не мали уповноважень та згоди на прийняття унії.

Внаслідок прохань православних, виїхав до Литви протосінкел Царгородського патріарха Никифор, видатна особа в патріархаті: він був ректором еллінських наук в Падуанському університеті і деякий час був намісником кількох патріархів. По дорозі до Литви протосінкел був заарештований, але втік із в'язниці, треба гадати, завдяки допомозі кн. К. Острозького.

На 6 жовтня 1596 року був призначений Собор у Бересті. Никифор запросив на нього Кирила Люкаріса, протосінкела Александрійського патріарха, кількох грецьких єпископів, митрополита Білгородського.

З українськими владиками, з яких не прибуло лише двоє, з'явились католицькі єпископи: Львівський - Осніковський, Луцький - Мацейовський та Холмський - Гомолицький, четверо видніших єзуїтських проповідників: крім того воєводи: Троцький - Микола Радзівілл-Сирітка. канцлер Сапіга, Берестейський староста Халецький.

На боці православних були: два єпископи - Гедеон Львівський та Михаїл Перемиський, які розірвали з унією, протосінкели Царгородський та Александрійський, Сербський митрополит Лука, архимандрити, ігумени, понад 200 осіб білого духовенства; воєводи:

Київський - князь Костянтин Острозький, Волинський - князь Олександр Острозький, каштелян Новгородський - Полубенський, депутати шляхти воєводств: Київського - 3, Руського - 3, Перемиської землі - 2. воєводства Волинського - 10, Брацлавського -- 2, Пинського повіту - 1, трибуналу Литовського -2, багато без мандатів шляхти, міщан. Князь Острозький привіз з собою військо. що охороняло будинок Райського, де засідав Православний Собор. Прихильники унії зібралися в церкві св. Миколая.

Православні засідали за грецьким звичаєм: миряни та духовні окремо. Три прохання Православного Собору до владик - насамперед до митрополита Михаїла Рогози прибути на Собор - залишилися без відповіді. Справа була тяжка: об'єднати ці дві частини Собору було неможливо - насамперед через участь протосінкела Никифора та інших греків, яких король наказав арештувати і яких охороняв князь К. Острозький. Не погодилися приєднатися й православні до католицької частини Собору, не зважаючи на намовляння королівських послів. Так постало два Собори.

9-го жовтня 1596 року Никифор з хрестом і Євангелією в руках проголосив, як екзарх патріарха, декрет, яким позбавляв митропо­лита Михаїла Рогозу та п'ять єпископів - Володимирського, Луць­кого, Полоцького, Холмського та Пинського - їх сану за самовільне піддання папі. Цей декрет підписали духовні члени Собору і надіслали митрополитові Рогозі. Світська частина Собору звернулася до короля з проханням позбавити владик-уніатів церковних дібр, якими володіти могли тільки православні.

Уніатський Собор проголосив публічно унію, а на владик Гедеона Балабана та Михаїла Копистенського і все духовенство, що брало участь у Православному Соборі, кинув клятьбу.

На проголошення унії Православний Собор відповів протестом, бо, мовляв, вчинили її без відома православних кілька владик. Але міські суди, крім Володимирського, відмовилися вписувати протестацію. Акти переслано до патріархату, і патріарх Мелетій Пігас затвердив усі постанови Собору. Управління Церквою, до обрання нових єпископів, він доручив екзархам: Гедеонові Балабанові, протосінкелові Кирилові Люкарісові та князеві К. Острозькому.

Король затвердив ухвали Уніатського Собору, а ухвали Православного визнав неправильними.

Так Україна розділилася на дві частини. По одному боці став увесь православний загал і два владики, по другому - уніати: митрополит, п'ять владик і купка прихожан. Який же Собор право-сильний? Почалася полеміка.

Уряд вважав правосильним Уніатський Собор, не рахуючись з тим, що владики, над якими була влада патріарха, самовільно вирішили приєднатись до іншої Церкви і змінити канони. В практиці православних участь мирян у Соборі була цілком правильна. З погляду православних Уніатський Собор був неканонічний.

У Православному Соборі брали участь іновірні. Хоч вини Никифора не можна було довести, його замкнено до в'язниці, де він і помер.

Ідеї і практиці патронату протиставлено владу короля, в справі номінації. Православна Церква наче не існувала. Прохання не давати дібр уніатам уряд відкинув, бо, мовляв, уніати - грецького обряду.

Берестейська унія не внесла спокою і не поєднала Церкви. Навпаки, крім двох - православної і католицької - з'явилася третя, уніатська. На боці уніатської були: митрополит, п'ять єпископів, визнання польським урядом, а головне - могутня рука папи. На боці православних: два єпископи, багато чорного та білого духовенства і - народ, їх зверхник, Царгородський патріарх, не був у стані боронити їх. Спроби православних звернутися до короля за посередництвом сеймиків та сеймів нічого не дали. Уніатська Церква залишалася в очах уряду єдиною правною Українською Церквою.

Тяжкий стан Православної Церкви погіршував внутрішній двоподіл: владики, частина шляхти та міщан пішли за унією, але більшість духовенства, шляхти з кн. К. Острозьким, більшість міщан та братств, селяни, а головне та нова сила, що організувалася за Дніпровими порогами - козацтво - залишилися при вірі батьків.

Менші чисельно прихильники унії розгортали колосальну енергію, зміцнюючи свої позиції та приєднуючи нових прихильників.

Слабого митрополита Михаїла Рогозу замінив у 1600 році єпископ Володимирський, талановитий Іпатій Потій, що був до того Володимирським старостою, людина з великими зв'язками, добрий промовець і дипломат. Роки 1595-1613 - це «Потієва доба», характеризує його роль О.Б. Курилас. Твердою рукою взяв він керівництво митрополією і провадив справу до своєї смерті в 1613 році. «Не з Рогозою, а зо мною маєте діло», - писав Потій у 1600 році до слуцького кліру, який не слухав його.

На той час православне духовенство не мало рівного митрополитові Потієві, але мало князя Костянтина Острозького, який останні роки свого життя присвятив боротьбі з унією та обороні Православної Церкви. Шукаючи підтримки, князь К. Острозький зблизився з кальвіністами. В 1599 році у Вільні відбулася Генеральна Конференція, на якій він заступав православну шляхту, а князь М. Радзівілл - кальвіністичну. Але співпраця двох конфесій не наладналась, бо духовні кола вороже поставилися до кальвіністів і вимагали благословення патріарха. Благословення патріарх не дав, і Віденська Генеральна Конференція фактично на тому й скінчилася.

Найбільше значення п справі оборони Православної Церкви мала релігійна полеміка, участь в якій взяло чимало видатних, талановитих авторів. Ця полеміка велася з завзяттям, твори поширювалося переважно в рукописах, і вони викликали захоплення читачів." Тим часом православні втрачали свої храми, церковні маєтки, які переходили до уніатських владик.

Справу православних та уніатів розглядалося майже щороку на сеймі, в сенаті." Важливим було те, що нарешті король примушений був визнати, що український народ поділився на дві частини, і що уніати не можуть репрезентувати всього народу.

Року 1603-1605 польський уряд пішов на поступки: з митрополії уніатського митрополита вилучено Києво-Печерський монастир і дозволено обрати там православного архимандрита - Єлісея Плетенецького; визнано права братств і вилучено їх з-під юрисдикції митрополита-уніата.

Безоглядна політика Сігізмунда III викликала незадоволення протестантів та православних, до яких приєдналося чимало дисидентів католиків, і 1606 p. проти короля вибухло повстання («рокош») на чолі з Краківським воєводою Зебжидовським. Хоч це повстання було придушене польським військом, але в ньому чітко висловили свої вимоги православні, зокрема – деградувати

уніатських владик, роздавати церковні добра тільки православним припинити всі судові процеси проти духовенства.

Після смерті Кирила Терлецького король поспішив надати луцьку кафедру уніатові Остафієві Єловичу-Малинському.

На тлі цих подій поглиблювалася денаціоналізація української шляхти: нащадки знатних родів переходили на католицтво або унію. Року 1608 помер князь К. Острозький, і серед української шляхти вже не було нікого, хто міг би заступити його. бо й діти князя перейшли на католицтво.

У перший час після Берестейської унії уніати відчули глибоке розчарування: вони сподівалися на допомогу і співпрацю латинського духовенства Польщі, на що нібито вказувало його ставлення до Собору в Бересті, насправді ж зустріли відкриту ворожість. Вже в королівському універсалі 15 грудня 1596 року немає згадки про право уніатських єпископів засідати в Сенаті, не зважаючи на те, що в цьому питанні папа звертався до короля. Релігійна боротьба підкопувала силу народу; полемічна література роз'ятрювала пристрасті. Після Берестейської унії виявився трагізм Української Уніатської Церкви, - пише Вінтер: православні ненавиділи уніатів за зраду, а Римо-Католицька (Польська) Церква не вважала їх за повноцінних громадян, бо вирішальним для неї було питання національності. Поляки прагнули такого об'єднання Церков, щоб православні цілковито відмовилися від своїх догматів, історичної традиції, обрядів. Уніатська Церква стала тільки «терпимою» в Польщі, як терпимою була Православна. Польський історик, єпископ Ліковський, пише, що польське духовенство, замість притягати до себе уніатів, їх тільки принижувало. Але внаслідок цього Українська Католицька Церква не зв'язалася з польським урядом «стала головним заборолом української народности проти польонізації», - писав Д. Дорошенко.

http://blogs.zhitomir.info/index.php?task=show_blog_detail&id=2377

Джерела:
Історія України. Освіта UA  http://osvita.ua/vnz/reports/history/3820/

http://www.jnsm.com.ua/cgi-bin/m/tm.pl?Month=10&Day=09