Співтовариство Знання є сила

Вид:: короткий; повний

Знання є сила

П'ятниця сьогодні

02.01.26, 15:24
украина

Кожен раз повторюється зі мною конфуз, коли після традиційної загальнонаціональної хвилини пам'яті о 9.00, я злюся-плююся і лаюся: - Трясця, сьогодні ж п'ятниця! Це тому, що в нікчемному телемарафоні саме в п'ятницю хтось анулював виконання Гімну України після урочистої хвилини поминання всіх полеглих у війні. Для мене дика загадка, хто і як керує отим коли давати наш славень і яким, тобто з матюком чи без. Якщо по-суті теми, то я включаю телевізор свій переважно в моменти, коли я вдома і надходить година виконання "Ще не вмерла Україна", що в будні є 6.00 - 9.00 - 12.00 - 15.00 - 18.00 - 24.00. За логікою обрахунку мало бути ще 21.00, але не чув ні разу, тому прошу хто чув - підказати що є і коли. Я ж вирішив поспілкуватися зі ШІ і отримав наступне:

"Мене цікавить години виконання державного гімну України на протязі доби і тижня в національному телемарафоні України.

В межах національного телемарафону «Єдині новини» виконання Державного Гімну України має чітко визначений графік, який став традиційним від початку повномасштабного вторгнення.

Графік виконання Гімну

Щоденно о 09:00: Гімн звучить одразу після Загальнонаціональної хвилини мовчання. Це головний час вшанування пам'яті загиблих та символ єдності країни, який транслюють усі телеканали, що входять до марафону.

Під час зміни слотів: Гімн також може виконуватися під час передачі ефіру від однієї медіагрупи до іншої (на стику 6-годинних блоків), хоча це залежить від внутрішньої сітки мовлення конкретного каналу, що в цей момент «чергує» в ефірі.

Опівночі (00:00): За традицією українського телерадіомовлення, Гімн часто звучить на початку нової доби, хоча в умовах цілодобового інформаційного марафону цей момент може бути інтегрований у випуск новин.

Особливості вихідних та святкових днів

Протягом тижня графік залишається незмінним, проте у вихідні або державні свята (наприклад, День Незалежності чи День Конституції) виконання Гімну може бути частішим:

На початку урочистих заходів або офіційних звернень Президента.

У виконанні військових оркестрів або відомих артистів у межах спеціальних музичних вставок.

Важливо: Якщо ви плануєте свій день за ефіром, орієнтуйтеся саме на 09:00, оскільки це єдиний фіксований час, закріплений на державному рівні для всіх мовників.

Бажаєте, щоб я знайшов інформацію про те, як змінювалася тривалість або формат трансляції марафону останнім часом?

Так.

Станом на початок 2026 року, виконання Державного Гімну України в межах національного телемарафону «Єдині новини» тісно інтегроване в структуру мовлення, яка зазнала певних змін за останній рік.Ось детальна інформація про графік та формат:1. Ключовий час: 09:00 (Щоденно)Це найбільш сталий та важливий момент у сітці мовлення.Контекст: Рівно о 09:00 розпочинається Загальнонаціональна хвилина мовчання за загиблими внаслідок збройної агресії РФ.Виконання Гімну: Одразу після хвилини мовчання (орієнтовно о 09:01–09:02) звучить Державний Гімн. У телемарафоні це зазвичай супроводжується відеорядом із державними символами, кадрами з військовими або краєвидами України.Законодавче підґрунтя: У грудні 2025 року Верховна Рада підтримала законопроєкт №14144, який закріплює цей ритуал на законодавчому рівні, роблячи його обов'язковим для всіх медіа.2. Стики ефірних блоків (Зміна слотів)Телемарафон працює за системою 6-годинних блоків (слотів), які розподілені між медіагрупами (1+1, Інтер, Starlight Media, «Ми — Україна»).Коли: Гімн часто виконується на початку або наприкінці передачі ефіру між каналами. Типовий час зміни слотів: 00:00, 06:00, 12:00, 18:00.Особливість: Найбільш імовірно почути повну версію Гімну саме під час північної зміни (00:00), що символізує початок нової доби.3. Зміни у форматі та складі марафону (2025–2026)Ситуація з марафоном «Єдині новини» на початку 2026 року має кілька важливих нововведень:Вихід каналів: З 1 січня 2026 року телеканал «Рада» офіційно припинив участь у виробництві контенту для марафону (черед скорочення штату та фінансові причини), повернувшись до прямої трансляції засідань парламенту. Раніше (у 2024 році) марафон залишив канал «Суспільне», який тепер мовить окремо.Фінансування: Незважаючи на дискусії в бюджетному комітеті, на 2026 рік держава заклала близько 1,5 мільярда гривень на підтримку телемарафону, що дозволяє йому продовжувати цілодобове мовлення.Програма «Ранок. Марафон»: У вихідні дні (субота та неділя) з 07:00 до 10:00 виходить розширений ранковий блок, де акцент на патріотичних символах (включаючи Гімн о 09:00) є ще більш виразним.Резюме для орієнтування в ефірі:ЧасПодіяОпис00:00Початок добиЧасто виконується повна версія Гімну.09:00Меморіальний блокОбов'язкове виконання після хвилини мовчання.Державні святаСпеціальні включенняГімн може звучати багаторазово (під час звернень Президента або урочистостей).

Виконання Державного Гімну в межах марафону «Єдині новини» є частиною інформаційної політики України, яка на 2026 рік поєднує сталі традиції та нові законодавчі норми.Фіксований графік виконанняНайбільш значущим є ранкове виконання, яке має чітку прив'язку до часу:Щоденно о 09:00 — Загальнонаціональна хвилина мовчання.Порядок: Спочатку оголошується хвилина мовчання для вшанування пам'яті загиблих унаслідок збройної агресії РФ.Гімн: Одразу після завершення тиші (приблизно о 09:01) звучить Державний Гімн.Важливо: Станом на кінець 2025 року Верховна Рада підтримала законопроєкт №14144, який офіційно дозволяє використовувати національну систему оповіщення для оголошення цієї хвилини, що робить її синхронною для телебачення, радіо та вуличних гучномовців.Опівночі (00:00) — Початок нової доби.У телемарафоні виконання Гімну опівночі є традиційним символом стійкості. Найчастіше використовується повна версія або спеціально змонтований кліп із кадрами захисників та державних символів.Виконання під час зміни «слотів»Телемарафон працює за принципом чергування медіагруп. Хоча виконання Гімну на стику блоків не є суворо обов'язковим кожні 6 годин, воно часто інтегрується в ефір:06:00 — Як початок ранкового інформаційного блоку.18:00 — Під час переходу до вечірнього прайм-тайму.Особливості у 2026 році Новорічна ніч: Гімн звучить одразу після привітання Президента (близько 23:55 – 00:05). У 2026 році марафон транслював версію у виконанні Михайла Хоми (Dzidzio).Державні свята: У такі дні, як День Незалежності (24 серпня) або День Соборності (22 січня), Гімн може звучати частіше — на початку та наприкінці спецвипусків або урочистих включень.Склад мовників: З 2026 року фінансування марафону збережено на рівні 1,5 млрд грн, проте склад учасників змінився (зокрема, через вихід каналу «Рада» до окремого мовлення). Це впливає на візуальну подачу Гімну, оскільки кожен канал-виробник (1+1, ICTV, Інтер) має власну графічну обробку гімну для свого слота.Порівняння виконання за тижнем День тижня Час (фіксований)Формат — Пт 09:00Обов'язкове виконання після хвилини мовчання.Субота09:00 Частина розширеного ранкового блоку.Неділя 09:00, 20:00 О 09:00 — стандарт; о 20:00 — може звучати в межах підсумкових новин тижня."

П'ятниця не виняток! Але хтось є важливішим за закони України. Найгірше в тому, що всім то десь. Українцям байдуже і матюк перед їх славнем, і сам славень, якого немає в п'ятницю.

***

Мені часто роблять зауваження, що я переймаюся постійно всілякою дурнею, на що я відповідаю: - Якщо не виносити сміття з хати, то вона вся буде в смітті. Що доброго жити у смітті?

А хто повинен пильнувати чистоту власної країни, як не кожен з нас? Кожен громадянин скрізь, де побачить сміття і бруд, прибере і твоя країна стане чистою. Твоя! Рідна країна! Але гидуємо: не царська то справа... Ми всі в Україні президенти, тому вказівки роздаємо, а прибиральниці не ми. То Бандера прийде - порядок наведе!

Розумію, що хтось вважає отой матюк за наш гонор, але в чому він полягає - не зрозуміти, бо коли то сказано в обличчя ворогу - це зрозуміло і навіть гімн України було б доречно тоді включити. Але матюк в обличчя цілій нашій країні - що то за гонор? Колись я долучився до акції зняти матюк о 9.00 і то є гарно, але чомусь всі інші випадки залишились. Принагідно зазначу, що приспів виконується двічі.

Якщо нашим громадянам то дурня - нічого не поробиш. Я користуюсь кнопкою вимкнення звуку і включаю його на появі льотчика. Дурня, проте перед гімном України ніхто не матюкається.

***

В Новорічну мить о 24.00 31 грудня 2025 р. виконали традиційний формат Гімну України з матюком, а не виконання Михайла Хоми, яке насправді чудове!

Коментарі: 7

Богдан Бо

А що? Не можна?

09.12.25, 17:19
сорос, україна

А ХТО ТАМ ПРОТИ СОРОСА, КОТРИЙ ДЖОРДЖ?!

Давно ця книжечка лежала серед тих, які варто прочитати: Джордж Сорос “Советская система: к открІьтому обществу” - від 1991 року, коли і була випущена і це не Україна. Зрозуміло, що на тій клятій мові, а на український переклад видно грошей не вистачило. Шкода, хоча чогось особливого в книжці немає окрім певних моментів. Найперше, що мене здивувало, коли людина з величезними коштами та можливостями спілкування з найвищими особами багатьох країн, не стала успішною в своїх соціальних починах. В рідній Угорщині Джордж Сорос фактично “persona non grata”, як і в довбаній рефії, куди вклав величезні гроші, він як “исчадие ада”. І в Україні хоч є ще його фонд “Відродження”, але симпатії значної немає. Навпаки, є оте як лайка “соросята”, хоча оті всі Міндічі та Цукермани є породженням комуно-кедебіської номенклатури, але вони якби кращі для нас, бо не “соросята” - то рідна своя нами виплекана наволоч нас обкрадає і це краще за порядних “соросят”, бо начебто саме вони розкрадають Україну, хоча доказів немає, але народ в те вірить.

Скоро Україна буде відзначати свято Святого Миколая, також великого мецената, якого всі ми любимо і пам’ятаємо з прадавніх часів християнства. І ось Джордж Сорос, четверта людина світу за своєю благодійністю, бо витратив понад 33 мільярди доларів своїх коштів на всіляку доброчинність, але має зовсім протилежну негативну опінію в Світі — чому? Що не так? Моя думка, що різниця в тому як і кому допомагати. За життя святий Миколай сам дізнавався, кому потрібна допомога і переважно то були дівчата на виданні без посагу, а отже і без шансів вийти заміж, мати свого чоловіка і свою сім’ю. Переважна більшість таких дівчат без посагу ставали повіями, що дуже засмучувало Святого Миколая, тому він назбиравши пристойну суму, тихцем підкидав мішечок з грошима до обійстя бідної дівчини на видання і тим рятував її долю, тобто змінював ціле життя з поганого на гарне майбуття. Навпаки, до Джорджа Сороса треба було йти прохати, неначе жебраки, хоча зовні це виглядало благородно як подача запитів на гранди заради справи. Спробуйте пригадати, коли ви особисто стикалися зі справою когось, що профінансована фондом “Відродження”? Особисто я не пригадую жодного такого випадку. І знаю чому: бо то не то, що мене турбувало. Поясню це жартом.

В одному поселенні провели два дослідження на одну тему: яка довжина пісюнів у чоловіків тут і перше дослідження встановило, що в середньому 20 см., а друге встановило, що всього 12 см. Різниця виникла через різну методологію: перше дослідження було через опитування, а друге — через вимірювання. Смішно ж для мене особисто інше: хто взагалі замовив і оплатив ці дурнуваті дослідження? Здогадалися? Хтось скаже, що я видумую, тоді най дасть відповідь на всім відомий двіж “Реанімаційний пакет реформ”, що навіть до Верховної Ради України теперішнього скликання дав депутатів. Перепрошую, а кого збираються “реанімувати”? Та як кого? І дурню зрозуміло! Українську економіку! Тобто прогресивні реформатори намагаються реанімувати стару комуністичну сталінсько-тоталітарну економіку в її кращих часах? А це можливо? Тоталітаризм має бути відновлено! І ще більш важливо: а це потрібно? Пригадую, як директора великого заводу запитали, чи йому вигідно мати всього 30-40% відсотків від прибутку, на що той відповів: -Звичайно, що вигідно, бо мені надають сировину і мені головне з неї виготовити замовлений продукт, а його збут мене не обходить. Чи таке можливо зараз? Власне серусеру і розвалився тому, що виробляли непотріб, але всі працювали і своє заробляли. Чи дивує, чому наші пенсіонери в таких злиднях, хоча це все ваших рук справи, нешановні! Ви може і чесно працювали, проте непотріб виробляли переважно, тому онуки голі й босі вас зневажають досі. Як сказав один економіст: - За Брежнєва ми жили за рахунок майбутнього і нам зараз тому погано, що раніше було добре незаслужено. Будемо таке реанімувати? Не варто, як на мене. Однак процес своє бере і гроші дере на оцей непотріб “реанімаційний”

Коментарі: 0

Богдан Бо

Микола Бердяєв "Анархізм" ч. 4

12.11.25, 18:03
анархізм, україна

Микола Бердяєв

"Анархізм" 1907 р.

Є дуже характерним і, можливо, провіденційним те, що

анархізм є творінням переважно російського національного

духу. Ми заражаємо Європу анархічними вченнями,

вражаємо її міщанський дух своїм бунтарством та

радикалізмом. Михайло Бакунін такий самий росіянин до

мозку кісток, як і Лев Толстой, такий самий крайній

радикал, як і Толстой, подібно Толстому відчувається у

ньому земна сила, хоч анархічні вчення їх цілком

протилежні. Є ще одна подібність у Бакуніна з Толстим:

він зближує свій анархізм з релігійною проблемою,

наближається до самого коріння анархізму (1. Анархізм

для Бакуніна є насамперед атеїзмом, знищення держави є

Насамперед смертю Бога в людських серцях, ідеал

безвладдя є насамперед визволенням від влади Божої, на

якій спочиває і всяка державна влада. Атеїзм Бакуніна не є

простим позитивізмом, це позитивізм войовничий,

боротьба проти Бога як винуватця існування у світі зла

влади. Правда, Бакунін бореться не з Богом, а з ідеєю Бога,

тому що його свідомості чужий містичний реалізм, але в

стихійній природі його багато містики і часто, сам того не

помічаючи, він переходить до боротьби з самим Богом як

ворожою йому реальністю, а не лише з помилковою ідеєю

Бога. На думку Бакуніна, будь-яка державна влада

грунтується на владі Божій, на благословенні Божому, і

падає зі знищенням Бога, оскільки не залишається для неї

жодної ідеальної опори; всяка державна влада, на його

думку, не протилежна до теократії, а покоїться на теократії.

Ніхто ще до анархіста Бакуніна не ототожнював абсолютно

будь-яку владу з Богом, і в цьому він антипод анархіста-

Толстого, який абсолютно протиставив будь-яку владу

Богу. Наше історичне православ'я, яке дало релігійну

санкцію самодержавству, тим самим давало велику поживу

для ідей Бакуніна. Майже вся російська інтелігенція,

слідом за Бакуніним, бачить у Богові ворога свого, ворога

свободи, оскільки ідеологічну могутність ненависної

державної влади приписує його релігійній санкції. Так

думають благочестиві російські радикали, ті які полюбили

добро, але й демонічні анархісти теж вбачають сутність

боротьби з владою у подоланні Бога, бачать остаточну

свободу лише у звільненні від Бога як від абсолютного

джерела влади. Бакунінське ототожнення влади державної

з владою релігійною, виведення будь-якої держави з

природи Божества, що її санкціонує, є ідеєю дуже

глибокою, дуже значною, хоча й хибною, цілком

суперечить істині. Бакунін все ще загіпнотизований Богом-

силою, Богом-владою і не знає Бога-любові, Бога-свободи,

не розуміє стосунку Сина Божого, досконалого виразника

волі Отця свого, до кожної держави та до будь-якої влади.

Втім, войовничий атеїзм Бакуніна - не просте

непорозуміння, не тільки темрява у його свідомості: в

анархічній стихії Бакуніна піднімається бунт не тільки

проти держави, не проти влади і насильства, але, можливо,

і проти будь-якого об'єднання людей, проти світової

гармонії, проти Сенсу світу. Анархія як світовий розбрат і

розпад, звичайно, неприємна Богу. Бакунін жадав хаосу,

жадав всесвітньої пожежі, в якій згорить весь сучасний

світ з його злом і неправдою, але і з тисячолітніми

цінностями. Він чекав з вірою та надією, що на згарищі

старого світу виникне щось нове і прекрасне, але нічого не

міг сказати про сили для створення нового світу, нічого не

знав про сенс цього нового. Його анархічний бунт химерно

сплітався зі слов'янофільським месіанізмом, з якоюсь

хаотичною містикою. До стосунків між анархізмом та

атеїзмом ми ще повернемося і тоді побачимо, що

позитивними своїми перспективами анархізм є

протилежним богам. Бакунін так само важливий для нас, як

і Толстой. Анархісти дії продовжують на практиці справу

бакунінського хаосу, бакунінської ненависті не лише до

влади держави, а й до Бога. Але не було в Бакуніна духу

Великого Інквізитора, біса системи, була праведна спрага

знищити будь-яку брехню політики, праведний бунт проти

буржуазного світу. Бакунін ближчий нам, ніж Маркс.

Бакунін - радикальний анархіст, оскільки ставить долю

безвладдя у залежність не лише від зовнішніх речей, а й від

внутрішнього перевороту релігійного порядку. Можна

шукати у Богові свободи від влади природної необхідності

та державного насильства, але в чому ж шукати свободи

від Бога, як того хотів Бакунін?

Західноєвропейський анархізм не такий радикальний, як

російський, не так глибоко захоплює, але і він дав Макса

Штірнера, який мислив про анархію граничну та

остаточну. Штірнер - найсильніший і найглибший філософ

анархізму на Заході, єдиний, можливо, цікавий для нас.

Анархічна філософія М. Штірнера є граничним

індивідуалізмом, людським суб'єктивізмом та соліпсизмом.

Штірнерівське «Віпліде», «Я» - остаточно самодостатнє,

відокремлене від світу, і хоче заглушити «воно», тугу

самотності тією фікцією, що все, весь світ - «його

власність». Анархізм М. Штірнера переважно

філософський, у ньому мало соціальних мотивів, і тому цей

самотній о мислитель мало цінується практичними

анархістами. Штірнер грубуватий і вульгарний, але

сміливий думкою, вміє доводити до крайньої межі свої ідеї.

Анархізм М. Штірнера є межею індивідуалізму, де він

перетворюється на світовий розпад, остаточне від'єднання

одиниць, з яких складається світ. Штірнерівський

«Єдиний» обожнює себе, прагне багатства, хоче весь світ

зробити своєю власністю. Але від самозбагачення цього

стає бідним і порожнім, все зменшене і знецінене для

нього. Анархічна свобода «Єдиного» порожня та

беззмістовна, це гола форма соліпсизму. Демонічний

індивідуалізм Штірнера обожнює не людство, подібно до

Фейєрбаха, а дане людське «я», що розглядає всяке інше

людське «я» лише як свою власність. Але як багато разів

ми овже говорили, подібний індивідуалізм руйнує

індивідуальність, винищує саму ідею особистості. Адже

штірнерівський соліпсизм і суб'єктивізм суто

позитивістичного і емпіричного характеру, він не

переходить у містичну площину, і тому «я», що

роздувається, не має для Штірнера справжньої реальності,

це не метафізична монада, а лише ряд психічних і фізичних

станів, викликаних вищою емпіричною природою.

Суб'єктивно-позитивістичний анархізм Штірнера - не

індивідуалізм, а еготизм. Вся штірнерівська анархічна

філософія заснована на ілюзіонізмі. Приємна ілюзія

божественності своїх еготичних станів, що минають, які не

мають жодної реальності, - ось до чого все зводиться. Цей

«Єдиний» - такий собі бог, - підпорядкований природній

необхідності, смертний, що навіть не має реальної єдності

(«я» - не реальна монада для Штірнера, а лише сукупність

суб'єктивних станів). Анархізм Штірнера є однією з меж

позитивізму, позитивістичного ілюзіонізму, подібно до

того, як іншою межею є марксистський мурашник.

Штірнер хоче звільнити людське «я» не тільки від держави,

а й від усіх цінностей, від усіх шляхетних почуттів, від

усякого благоговіння перед вищим залишається

«єдиний» зі свободою, що спочиває на небутті,

залишається дух його спустошеним і нічого не може з своєї

порожнечі створити. Те, що ШІтірнер відмовляється і від

останньої святині, винайденої Фейєрбахом і Контом,

святині - людства, у цьому він послідовний і по-своєму має

рацію: обожнювання лише людського фатальним чином

веде не до поєднання людей в одне тіло, а до роз'єднання та

атомізації. Якщо перекласти «єдиного» з мови морального

еготизму на реально-історичну та релігійно-метафізичну

мову, то він виявиться передчуттям земного бога, одного

володаря. Безбожний анархізм також веде до цього нового

деспота, як і безбожний соціалізм, але ще спокушаючи

порожньою, ілюзорною свободою. Штірнер за багатьма

мотивами вищий таких прекраснодушних анархістів, як,

наприклад, Кропоткін, які пророкують райське життя в

добре влаштованих будиночках з садками, в ньому яскраво

виявляється демонічний (у поганому сенсі) бік анархізму.

«Єдиний» Штірнера ніби вже зближується з

«надлюдиною» Ніцше, хоча Ніцше не можна виводити зі

Штірнера, він і складніший, і благородніший, і

релігійніший від останнього.

Анархізм М. Штірнера, та й будь-який граничний

анархізм, у подальшому своєму розвитку не може

залишатися в позитивній площині і повинен перейти в

анархізм містичний. Але містико-анархічні прагнення та

побудови ми зустрічаємо не у соціальних мислителів, а у

художників, які завжди глибоко сприймають живу душу

ідей, зустрічаємо у декадентів та символістів. Декадентство

не цікавиться політикою, але в глибокій своїй сутності має

анархічну тенденцію, воно є анархічною кризою духу,

анархічним бунтом проти визнаних цінностей, анархічним

подоланням моралі. Декадентський анархізм не може бути,

звісно, вираженим у термінах соціологічних, а виключно

психологічних, не позитивістичний, а, більше, містичний

за своєю тенденцією. Психологічна витонченість

непомітно переходить у містику, але містику завжди сліпу

та ірраціональну, позбавлену релігійного світла та

справжнього реалізму. Анархізм містичний жадає

остаточної, останньої, абсолютної свободи, він не мириться

на відносній та умовній соціальній свободі, і в цій спразі є

частина істини, яка перетворюється на брехню, коли її

сприймають за ціле. Анархічна містика - це середовище, в

якому може засвітитися нова релігійна свідомість, вища за

своєю повнотою релігійність, але й легко може бути ухил

до релігії зворотної, антирелігії, демонізму небуття. Довго

залишатися в нейтрально-анархічному стані не можна

безкарно - це гасить дух, спустошує душу. Те, що є

істинного в містичному анархізмі, - елементарне, є

надбанням підготовчого класу: нагадування про містичну

свободу, про свободу совісті як неминучу передумову

будь-якого релігійного життя, дуже корисне нагадування

для спокушених теорією авторитету, але непотрібне для

вільних. В анархізмі на містичній підкладці особливо

яскраво позначається двоїстість будь-якого анархізму:

анархічне визволення є шляхом і до остаточного добра і до

остаточного зла. Про містичний анархізм я вже говорив.

Але остаточне звільнення має відбутися, насильство і

влада, що втілювалися в державі, містять в собі зло

безперечне, 1 в цьому правда анархізму.

Видатним теоретиком анархізму треба ще вважати

Прудона, але анархізм його залишається на поверхні, що не

доходить до містичних глибин. Прудон - нейтральний

ідеаліст, він посилається на справедливість, властиву

людській природі і навіть природі світу, але порушену

державним насильством. У Прудона було неприємне

міщанство, духовна буржуазність, властива, втім, багатьом

соціалістам та анархістам. Але соціальні, політичні та

економічні ідеї Прудона я дуже ціную, його мирний,

культурний анархізм дуже повчальний для влаштування

того, що я назвав нейтральним соціальним середовищем.

Багато з його ідей застаріли і не відповідають сучасному

стану науки та соціальної дійсності, але є у нього керівні

принципи, що шнне втратили й досі значення та

несправедливо забуті (2). Така, перш за все, ідея створення

суспільства на вільно-договірних засадах поза

державністю, поза політичними пристрастями та

політичною владолюбністю; такий федералізм Прудона,

що правильно відзначив головну виразку нової

французької історії - державну централізацію, однаково

милу як серцю реакційному, військово-диктаторському,

так і серцю революційному, якобінському; такою є ідея

повного усунення держави без насильства. Багато є

справедливого на шляху, вказаному Прудоном, але ми не

поділяємо його раціоналістичного утопізму, його віри в

остаточне торжество справедливості та анархічного добра

раціонально-економічним шляхом.

Коментарі: 0

Богдан Бо

Микола Бердяєв "Анархізм" ч. 3

12.11.25, 17:54
анархізм, україна

Микола Бердяев

"Анархізм" 1907 р.

ІІІ

Найпослідовніший і найрадикальніший анархіст, звісно,

- Лев Толстой. Тільки він відкидає остаточно і безумовно

всяке насильство, будь-яку владу, будь-яку державність.

Революційний анархізм Бакуніна блідне від порівняння з

анархічним вченням Л. Толстого, навіть Бакунін менший

анархіст, менший радикал, ніж Толстой, хоч 1 більший

революціонер у поверхневому значенні цього слова (у

сенсі тактики). Адже відмовитися від насильства у

способах боротьби, у засобах, переслідуючи мету

знищення будь-якого насильства, це було б набагато

радикальніше, навіть революційніше в глибокому значенні

слова, ніж практика найсильніших способів та засобів

боротьби. Істинний радикалізм та істинний революціонізм

полягає в якомога більшому уподібненні та ототожненні

засобів та цілей. Шлях боротьби повинен бути схожим на

мету боротьби, спосіб боротьби повинен бути того ж духу,

що й мета - ось у чому радикалізм, ось корінне ставлення

до речей. Якщо мета - свобода, то й засіб має бути -

свобода, якщо мета - любов, то й засіб має бути - любов,

якщо мета - у Бозі, то й засіб має бути від Бога. Повна

невідповідність між цілями та засобами, внутрішній розрив

між кінцевою метою та шляхом до неї становить тяжку

хворобу людства, пов'язану з раціоналістичним

роздробленням та розсіченням людської природи.

Вульгарний революціонізм особливо тримається за цей

розрив між цілями та засобами, вважає всією своєю

гордістю практикування засобів, не схожих на цілі.

Вульгарна думка вважає революціонерами не тих, які

прагнуть радикальних цілей і приводять засоби у

відповідність до цілей, а лише тих, хто свободи

домагається насильством, з'єднання людей - розбратом т.

д., тобто вдається до особливого роду засобів боротьби, не

схожих на цілі. Політичний революціонізм завжди

вульгарний і поверховий, завжди вбачає свою гідність і

честь не в зміні сутності речей, а в застосуванні засобів

боротьби відомого виду. Політичному радикалізму ми

повинні протиставити етичний і релігійний радикалізм,

який полягає у постановці радикальних цілей та

уподібненні до цих цілей засобів та способів боротьби.

Радикальним ставленням до громадськості буде лише те

ставлення, яке прагне змінити сутність речей, корінь

суспільного буття, яке прагне перетворити саму людську

природу, створити нову людину, яка несе з собою новий

дух.

Більшість анархістів тримається за вульгарний

революціонізм, грунтує свій радикалізм на практиці

насильницьких засобів, надто протилежних цілям

анархізму. У цьому дається взнаки відсутність творчого,

внутрішнього джерела, що перемагає владу, що викорінює

державне насильство. Жодного внутрішнього ідеального

начала анархісти не протиставляють державній владі та

громадському насильству і залишаються з насильством і з

владою ж, хоч і по-новому названою. Л. Толстой не

переходить від вульгарного політичного революціонізму

до етичного і релігійного радикалізму і ставить проблему

знищення будь-якої влади, будь-якого насильства, будь-

якої державності на зовсім інший, глибший грунт. Він ніби

викриває релігійне коріння анархізму.

Толстовське заперечення всього сучасного суспільства

та культури, толстовський виклик всесвітній історії щодо

сміливості, послідовності та радикалізму не має собі

рівного. Ніхто ще не сказав такої правди про будь-яку

державність і про будь-яку політику, яку сказав Толстой,

він скинув покривало умовної брехні з усіх соціальних

форм. Важливе й цінне те, що в основі анархічного бунту

Толстого не лежать ні злість, ні заздрість, немає у цього

гіганта і слідів нігілістичного варварства чи хуліганства.

Це толстовське заперечення культури для культури плідне,

геніальне, шляхетне і таке не схоже на хуліганські витівки

Горького, інших соціалістів та анархістів. Толстой

очевидно пориває зв'язок із всесвітньою історією, вважає

злою оманою все, що було в минулому, але в ньому немає

нігілістичної злості проти великого і вічного в історичному

минулому, в ньому самому відчувається це велике і вічне,

відчувається тисячолітнє зростання, шляхетність

духовного походження, він корінням своїм торкається до

самої глибини землі. На величезній особистості Толстого і

геніальній творчості його спочив той самий дух вічності як

ії на великих людях і книжках минулого. І тому анархізм

Толстого набуває особливого сенсу, у ньому відчувається

правда вічності, давня правда Божа, а не галасливі та

поверхневі почуття останніх днів людства. В анархічній

критиці Толстой назавжди залишиться нашим учителем,

радикалізм його назавжди залишиться прикладом, |і

безмірне значення для нового релігійного руху ще буде

оцінене. Зокрема, той хто це пише, багато чим завдячує

Толетому, толстовському анархізму на релігійному трунті,

1 з ім'ям Толстого для нього пов'язане перше пробудження

його свідомості, перші свідомі кроки в запереченні зла

життя.

На противагу анархістам-позитивістам Толстой

зрозумів, що державній владі, заснованій на насильстві,

можна протиставити лише релігійне начало життя, любов,

а не насильство. Зрозумів він також, що звільнення людин

та завоювання радості залежить від неї самої, від

внутрішньої природи людей, від зміни людської

свідомості, а не від зовнішніх речей. Але в кожній спробі

Толстого перейти до позитивної проповіді, дати нову віру

відчувається безсилля та релігійна неміч. Релігійна

свідомість Толстого - слабка, вузька, багато в чому занадто

стара і заражена хворобою раціоналізму. Толстовська

любов є раціональним альтруїзмом, безсилим щоб

поєднати людей, а не містичним потягом і злиттям у

Христі. Толстой добре знає таємницю будь-якої

державності, стару таємницю злої суспільності та викриває

її з небувалою силою, але не знає нової таємниці праведної

суспільності, релігійної суспільності. Раціоналістична

утопія Толстого зовсім не відповідає його релігійній стихії,

його велетенським релігійним пошукам і від цієї утопії

надто пахне улаштуванням земної буденності. Подібно до

інших анархістів, Толстой вірить, що людська природа

може усвідомити розумність добра і тоді зникне держава і

настане рай на землі. Цю звичайну для анархістів-

раціоналістів віру в природну доброту, безгрішність і

доброту людської природи Толстой проводить

послідовніше за всіх. Релігія його не потребує містичного

спілкування з Божеством і таїнств, які освячують людську

природу і надають їй Божественну силу. Толстой

християнин у тому сенсі, у якому можна бути кантіанцем

чи марксистом; він бачить в Євангелії не вчення про

Христа, а вчення Христа, і релігійна свідомість його далека

від Христа, йому чужий Син Божий, Спаситель і

Спокутувач. Хоч і ворожа нам раціональна «віра»

Толстого, але християнський анархізм його здається нам

дуже нищівним для всіх тлумачень історичного

християнства з приводу ставлення Євангелія до держави.

Що там не кажи, а Христос засудив і всяке насильство, і

суд, і присягу, і війну, і основи держави - владу людську,

поставлену на Боже місце. Христос був божественним

глашатаєм правди анархізму. Проти цього ми ще не чули

гідних заперечень. Толстой викрив брехню в історичному

християнстві, але сам був загіпнотизований його

аскетичним ставленням до світу і тому анархізм його

отримав суто негативний, не творчий характер, виявився

ворожим до культури. І анархісти-позитивісти

проповідують аскетичне ставлення до культури, вважають

гріховною всю розкіш життя і весь складний зміст

особистості, але вищих прав на це не мають жодних, бо

визнають лише розумну вигоду. Аскетизм остаточно стає

безкровним і худорлявим. Л. Толстой важливий не лише як

викривач зла держави, фальшу культури, протиріч

православ'я, а й як викривач анархізму. Толстой показав,

що анархізм не можна поєднати з насильством і

культивуванням влади, що він неможливий не тільки на

грунті позитивізму та атеїзму, а й на грунті християнства,

суто моралістичної та раціональної віри. Л. Толстой

залишився з «неспротивом злу», оскільки, справедливо

відкинувши насильство, при відсутності сили для іншого

спротиву злу. Толстому, по суті, зовсім чужа точка зору

суспільної дії, суспільної боротьби зі злом, суспільного

спротиву, для нього існує лише індивідуальне

вдосконалення.

Коментарі: 0

Богдан Бо

Микокала Бердяєв "Анархізм" ч. 2

11.11.25, 08:09
анархізм, україна

Микокала Бердяєв

"Анархізм" 1907

ІІ

Люди неосвічені і люди, які лякаються всяких крайніх

вчень, нерідко змішують і ототожнюють анархізм і

соціалізм. Але між цими двома вченнями існує глибока

протилежність і ворожнеча, соціалісти не можуть терпіти

анархістів, і навпаки. Пафос соціалізму - рівність, пафос,

анархізму - свобода; соціалізм виходить від суспільства,

анархізм - від особистості. Соціалісти вважають, що рівні

люди будуть людьми вільними, що справедливе

суспільство створює вільну особистість; анархісти

вважають, що вільні люди будуть рівними людьми, що

вільна особистість створює справедливе суспільство. Мрія

соціалізму є всесвітнє поєднання, мрія анархізму -

всесвітнє визволення. Соціалізм по-своєму намагається

подолати розбрат і роз'єднання та влаштувати людське

життя; анархізм і новому устрою ворожий так само, як і

старому, і намагається знищити пов'язаність та

поневолення частин світу. Соціалізм, зрештою, завжди

державний, замінює лише стару владу новою владою;

анархізм насамперед антидержавний і відкидає будь-яку

владу, хоча б то була влада народу чи пролетаріату.

Соціалізм поклоняється більшості, анархізм бере під свій

захист меншість. За соціалістичним вченням - спочатку

зрівняти, потім звільнити, за вченням анархістичним -

спочатку звільнити, потім зрівняти. Але однаково

безглуздо думати, як і те, що абстрактне начало рівності

може призвести до свободи, так і те, що абстрактне начало

свободи може привести до рівності. Ні суспільство взяте

саме | по собі, неспроможне створити прекрасної

особистості, ні особистість взята сама по собі неспроможна

створити прекрасного суспільства. Щоправда, в ідеях

свободи та особистості набагато більше позитивного

змісту, ніж у ідеях рівності та суспільства. Рівність - ч

досить беззмістовна і, принаймні, негативна ідея; У

кращому разі вона означає, що свобода для всіх має бути

завойована, у гіршому - що для всіх має існувати рабство.

Адже важливо, про рівність кого і чого йдеться. Рівність

нулів є важливою арифметичною істиною, але навряд чи

можна визнати цю істину соціальною і моральною

правдою. Рівність має бути підпорядкована ідеям свободи

та індивідуальності, тобто припустима і бажана лише

рівність вільних індивідуальностей, які повинні існувати

перш, ніж будуть зрівняні у своїх правах. У цьому відносні

переваги | анархічної постановки проблеми перед

соціалістичною, але анархічна свобода сама по собі так

само мало може створити, як і соціалістична рівність.

Анархізм бере своєю вихідною точкою віковий розбрат

між особистістю і суспільством, справедливо вказуючи, що

ворожнеча ця не може бути замирена і в суспільстві

соціалістичному, оскільки лежить глибше протилежності

класів. Анархічний індивідуалізм намагається зазирнути в

метафізичне підгрунтя соціальної дійсності і побачити в

глибині розбрат не соціального порядку, а вбачає боротьбу

інших, понадсоціальних і надсоціальних сил. Існує

протилежність і ворожнеча не тільки між суспільством і

державою, не лише між одними громадськими силами та

іншими, а й між началом особистісним і началом

суспільним, між особистою свободою та громадською

владою. Анархізм впритул підходить до питання про

суспільство особистостей, про соборне поєднання

особистостей, і цим радикально відрізняється і від

соціалізму і від усіх інших вчень, які поклали в основу

суспільство безособове. Соціалізм не розуміє, що не тільки

будь-яка влада, хоча б і пролетарська, хоча б і всенародна,

але й будь-яке суспільне об'єднання нестерпне для

особистості, вороже їй і огидне, якщо об'єднання це не на

особистісному началі покоїться, не поставило особи на

чільне місце. Але суспільство соціалістичне так само

вороже до особистості, так само безособове, як і

суспільство буржуазно-капіталістичне або феодально-

кріпосницьке. Анархізм розуміє негативний бік питання і

тому йде далі соціалізму, дивиться глибше. У ньому немає

цього демона системи, що затемнює свідомість. Дуже

наївно було б думати подібно до деяких еклектиків нашого

часу, схильних все примиряти, що анархізм є лише

наступним ступенем соціалізму: спочатку пройдемо етап

соціалізму, а потім і анархізм настане. Ні, вже якщо ви до

решти пройдете шлях соціалізму, то до анархізму ніколи не

дійдете, пізно думати про анархічну свободу і особистісне

начало, надто далеко зайде перемога протилежних начал.

Розбрат між особистістю і суспільством носить трагічний

характер, і не може настати мир у соціально-позитивній

площині, в якій завжди пануватимуть абстрактні тенденції

соціалізму та анархізму. Примирення особистості та

суспільства в особистісному загалі, в соборності

особистостей можливе лише в перспективі релігійній.

Тільки теократія може поєднати досконалий соціалізм,

громадське поєднання людей, з досконалим анархізмом,

звільненням особистості від будь-якої влади, але в ній

починається переворот містичний, а не лише соціальний.

Те, що ми називаємо релігією соціалізму, і те, що

називаємо релігією анархізму, є протилежними: перша

впирається в остаточну пов'язаність і поневолення, друга -

в остаточний розпад і атомізованість частин світу. Але є

анархізм не абстрактний і самодостатній, підлеглий

вищому началу, та його правда може бути пов'язана з

правдою нейтрального соціалізму. Анархізм перебуває у

глибокій ідейній спорідненості не з соціалізмом, а з

лібералізмом, навіть тотожний із ним за своєю ідеальною

сутністю. Порівнюю з анархізмом не історичні

спотворення лібералізму, не буржуазну експлуатацію

принципів лібералізму, а дійсні принципи лібералізму. У

основі як анархізму, так і лібералізму лежить ідея

самовизначення особистості, прав особистості, обмеження

будь-якої громадської влади, їм однаково властива

пристрасть до свободи. Тактика насильства, далека від

лібералізму, не є необхідною ознакою анархізму і не

всяким анархізмом схвалюється. Спенсер однаково може

бути названий і лібералом і анархістом, він рішучий ворог

держави, прагне повного усунення держави і пророкує

бездержавне суспільство, яке регулюється вільною

моральністю, але як еволюціоніст допускає знищення

держави лише шляхом тривалого розвитку, а не раптового

перевороту. Політичні ідеї Спенсера зовсім не такі погані,

як його економічні ідеї. Він ненавидить соціалізм, але хотів

би знищити його не посиленням державної влади, а

ослабленням її.

Принцип Iaisser faire, laisser passer (принцип

невтручання держави у внутрішні та міжнародні

економічні стосунки, В.К.) дуже поганий у житті

економічному, у застосуванні до суспільства, зовсім не

такий поганий у політичному житті, у застосуванні до

держави. Справжній, ідейний лібералізм з завжди є

антидержавним, анархістичним (так у Бердяєва, В.К.) за

своєю основною тенденцією, і настільки поширений тип

державного лібералізму, що залюбки вдається до міцної

влади, є жалюгідним компромісом, ганебним прикриттям

ліберальними словами найбільш рабовласницьких бажань.

Ліберали панічно бояться соціалістів, мотивуючи свій

страх отим, що соціалізм знищує свободу, чинить

насильство, посилює деспотизм держави, і з цієї нагоди

готові вчинити над соціалістами будь-яке насильство,

скасувати всі свободи, закликати державу до військової

диктатури. Німецькі ліберали дійшли до такої ницості та

безсоромності, що захищали виняткові закони проти

соціалістів. Ліберали тремтять не за долю свободи, а за

долю свого привілейованого становища у суспільстві та

свою власність. Інакше ліберали б ліберально боролися

проти соціалістів, ідеями боролися б, і свободу

протиставляли б насильству, а не державні в'язниці,

шибениці та рушниці. Чистий і чесний лібералізм завжди є

антидержавним, ніколи не забруднить і не зганьбить себе

участю в державному насиллі і внутрішньо тотожний з

анархізмом.

Ідеальне, метафізичне обгрунтування лібералізму

можна шукати лише в теорії природного права;

позитивісти погано обгрунтовують лібералізм та

схиляються неминуче |до державних теорій прав

особистості. Юридичний позитивізм жодних безумовних

та невід'ємних прав не визнає і свободу особистості

підпорядковує утилітарним державним критеріям.

Декларація прав диктується Розумом, а не позитивними

бажаннями людей, свобода особистості має джерело

внутрішнє, метафізичне, а не зовнішнє, емпіричне.

Лібералізм, заснований |на природному праві, що

стверджує невід'ємні права і безумовне значення свободи,

не може не бути антидержавним і в крайньому своєму

розвитку та розкритті неминуче веде до анархізму, до

ідеалу безвладдя, хоч би як розумілися шляхи до

суспільної свободи і яка б тактика не застосовувалася.

Природне право є справжньою основою як лібералізму, так

і анархізму, лише його можна протиставити домаганням

держави, лише ним можна обмежити владу. Будь-яке

позитивне право, з яким ми залишаємося, відкинувши

природне право, має своїм джерелом державу і тому не

може бути їй протилежне. І всі анархісти, незважаючи на

свій наївний позитивізм, тримаються теорії природного

права, визнають природні права та природну свободу

індивіда, хоча на словах і відмовляються від таких

метафізичних ідей. З іншого боку, такі ідеалістичні

прихильники (природного права, як Кант і Фіхте,

приходили зрештою до анархізму, хоч і наймирнішого в

тактичному відношенні. Анархісти часто заперечують як

державу, так і право, забуваючи, що без визнання

безумовних прав індивіда анархізм втрачає будь-який

грунт. Заперечуючи державу, анархізм тим більше має

утвердити право. І анархізм, і лібералізм однаково мають

своєю основою метафізичний індивідуалізм, визнання

особливого, надемпіричного значення за індивідуумом,

визнання за ним прав не позитивного і не державного

походження, у безумовній оцінці його свободи. Індивідуум

на емпіричному та позитивному грунті надто невловимий,

не піддається навіть констатуванню та домагання Його не

можуть бути обгрунтовані. Індивідуум, особистість Є

метафізичною монадою, що вільно самовизначається і в

собі містить джерело своїх прав - ось принципова основа

як лібералізму, так і анархізму, хоч би як не

відхрещувалися ліберали та анархісти від метафізики.

Анархічна (та й ліберальна в ідеальному, чистому вигляді)

віра в добру, благу, справедливу природу людини є

метафізичним індивідуалізмом.

Коментарі: 5

Богдан Бо

Микола Бердяєв "Анархізм" ч.1

09.11.25, 18:33
анархізм, україна

Микола Бердяєв

Анархізм -1907

Поява і сплеск анархічних вчень і настроїв мають

велике значення, оскільки у них відчуваються нагальні

проблеми людського існування. У безрелігійному розвитку

світу лише анархізм намагається радикально відкинути

будь-яку державність, будь-яку владу і насильство і

всупереч собі служить він теократичній свідомості,

розчищає грунт для торжества ідеї боговладдя,

поставленого на місце будь-якого людиновладдя. Тільки

анархізм рішуче формулював заповітну мрію людського

серця - не насильницьке поєднання людей, а вільне, не

завдяки зовнішній необхідності, а завдяки внутрішньому

потягу людської природи. Хто не анархіст у серці своєму,

той любить насильство та владу як самостійне начало та

мету. Хто свободу любить більше насильства, любов

ставить вище за владу, віддає перевагу внутрішньо-

організованому суспільству перед будь-якою зовнішньо-

організованою державою, той повинен визнати себе

анархістом, хоча б у мрії. Адже анархізм як радикальне

заперечення влади, державного союзу та насильства над

особистістю в ньому не є неодмінно анархією і хаосом.

Анархічні вчення дуже різноманітні, часто протилежні,

тому саме поняття анархізму надто розмите. Як мало

спільного між анархістом дії, що кидає бомбу, і Львом

Толстим, не менш крайнім анархістом у своєму роді, як не

схожий революційний і комуністичний анархізм Бакуніна

на буржуазний анархізм Спенсера, як різняться анархізм

Макса Штірнера і анархізм Прудона, чи є хоч якась

подібність у настрої між анархізмом робітників з їхньою

важкою економічною боротьбою, анархізмом недоїдання,

та анархізмом декадентів, що кидає виклик всій системі

світобудови, анархізмом переїдання! І все ж можна знайти

якісь загальні, суто заперечні ознаки, завдяки яким глибоко

протилежні явища ми позначаємо одним ім'ям - анархізм.

Анархістів всіх відтінків передусім поєднує заперечне

ставлення до держави, радикальне відкидання суверенності

держави, визнання суверенності особистості, хоча й в ім'я

різних цілей. Всі анархісти ненавидять насильство і владу

над особистістю і всі хочуть організувати суспільство на

основі вільних прагнень особистості, хоча б одні, як

Толстой, вбачали це вільне прагнення в християнській

моралі, інші, як М. Штірнер, - в еготизмі, треті, як

Прудон, - у властивій людині справедливості тощо.

Анархізм, як настрій, дуже могутній і значний, але

анархізм як теорія, як філософське вчення, слабкий і майже

жалюгідний. Анархісти ніколи не сягають коренів

поставлених ними проблем, безпорадно лепечуть про

доброту людської природи ії від прекраснодушних і

розумових анархічних утопій так само пахне міщанством,

як і від усіх соціальних утопій.

Послідовний та обгрунтований анархізм неможливий на

грунті позитивізму чи матеріалізму, а здебільшого

анархісти і виявляються позитивістами та матеріалістами.

В анархізмі, як він досі складався, є одна суперечність, що

його роз'їдає: він хоче знищити всяке насильство, але в

розпорядженні своєму має для цієї мети насильство ж, він

хоче знищити будь-яку владу, але вдається для цього до

влади ж, він хоче організувати суспільство зсередини, з

природи особистості, а не ззовні, не з державно-суспільної

необхідності, але нічого внутрішнього не має, змушений

знову вдаватися до того ж зовнішнього. Анархісти-

- практики вдаються до найжахливіших насильств над

особистістю, бажаючи знищити всяке насильство,

гвалтують з ім'ям свободи на устах; анархісти-теоретики

нічого, крім матерії та зовнішньої необхідності, не можуть

назвати для обгрунтування безмежної свободи особистості

у вільній, бездержавній громадськості. Позитивна та

матеріалістична філософія не визнає будь-якої іншої

об'єктивної людської природи, крім тієї зовнішньої

природи, яка підпорядкована закону необхідності, відкидає

творчу свободу особистості і навіть саму ідею особистості

ставить під сумнів. Яка ж внутрішня сила може бути

протилежною зовнішньому насильству, де джерело

анархічної свободи, де гарантія, що анархічне суспільство

не пригнічуватиме особистість? Анархісти, як і соціалісти,

хочуть свободу вивести із необхідності, особистість - із

безособової природи. У динамітних бомбах, у збройних

повстаннях і бунтарських спалахах так само мало свободи і

так само багато насильства, як і в державних кулеметах,

в'язницях, стратах та ін. максималістська мораль є

Немезидою анархізму. Анархічна свобода є спрагою до

розімкнення ланцюгів як природної, так і соціальної

необхідності, й анархісти цілком залишаються у порядку

природної та соціальної необхідності і нічого іншого не

знають. Анархічне виділення особистісного начала тому й

безплідне, бо у анархістів особистість не надприродна,

вільна з монада, а випадковий продукт природи й

суспільства, отож вся їхня робота протікає в замкненому

колі і поступається соціалістам у послідовності.

Анархісти так само наївно вірять у доброту людської |

природи, як державники - у доброту державної природи.

Більшість анархістів думає, подібно до Руссо, що людина

вийшла досконалою з рук природи, але зіпсована

державним і громадським життям. Достатньо зняти з

людини державні ланцюги та суспільні узи - і настане

досконале, вільне життя, протиприродний стан, який був

досі, заміниться природним. У світі є якесь зле начало

влади, державності, суспільного насильства над

особистістю, але в чому корінь зла, чому влада людини над

людиною з'явилася у світ і панує, анархісти, мабуть, не

знають і тому не можуть знайти сили для викорінення

злого джерела.влади та поневолення. Їхній філософський

світогляд нічого не може сказати про людську природу і

навряд чи істини біології в силах виправдати і

обгрунтувати ідею доброти людини в її природному,

позагромадському стані. Адже з позитивно-біологічної та

позитивно-соціологічної точки зору людина є звіром, що

приборкується державою їі муштрується соціальним

середовищем, і особистість є такою, якою її створює

природне та соціальне середовище. Що ж може природна

людина протиставити насильницькій державі та

протиприродному суспільству з їх нерівностями та

поневоленнями? Первісний природний хаос, до-суспільні

звірині інстинкти, але на цій підставі дуже важко створити

вільну гармонію. Анархізм побачив джерело зла на самому

початку владарювання, якогось первинного поневолення

людини людиною, визнав будь-яку владу аморальною і

заглянув глибше за інші вчення в темну стихію суспільних

лих і несправедливостей. Початкове насильство людини

над людиною лежить набагато глибше за економічне

поневолення, тож економічне звільнення не рятує ще від

неправди будь-якої влади, не рятують від влади і усі

політичні | удосконалення | держави. Але анархісти-

позитивісти не можуть дійти до кінця, з фатальною

неминучістю зупиняються посередині: вони не в змозі

вказати на внутрішні сили, які перемагають будь-яку владу

і творять вільну гармонію, нічого не знають про

метафізичну та містичну природу особистості і закінчують

свій світовий бунт досить вульгарною проповіддю

економічних громад та проектів, взятих напрокат у

соціалістів. Анархічні громади -- справа дуже поважна, і ми

готові їй співчувати, але чи в них шукати протиотруту від

будь-якої влади, чи запоруку остаточного звільнення?

Анархісти твердо знають, що треба зруйнувати вщент

старий світ. Новий світ, кажуть найреволюційніші з них, на

руїнах старого виникне, на згарищі збудується. Слабкість і

безпорадність сучасного анархізму - у повній відсутності

творчих сил, у його неспроможності створити новий

вільний світ (кажуть: він сам собою виникне), а тому і зло

старого світу він не в змозі остаточно розтрощити, не має

достатньо сильної протиотрути. Слабкість і убогість

анархізму пов'язані з раціоналістичним позитивізмом і

втратою релігійного сенсу. Бакунін досягає іноді майже

містичної сили, щось передсвітове відчувається в цьому

колосі, але вирішується лише вульгарними і плоскими

ідеями, раціоналістична свідомість здавлює, його анархізм

недостатньо радикальний, тому що не бачить коріння

особистого та суспільного буття. Анархізм заперечує

першородний гріх, і це усвідомлення безгрішності закриває

шлях до спасіння.

Коментарі: 1

Богдан Бо

Альманах «Наш Львів»

09.10.25, 15:12
львів, україна

Альманах «Наш Львів»

Богдан Гордасевич

Історично-культурологічний альманах, в якому зібрано різноманітні матеріали переважно з друкованих періодичних видань про м. Львів та його мешканців впродовж всього історичного існування міста від часу його офіційного заснування 1256 р. Королем Данилом Галицьким до теперішнього часу.

Альманах приурочено до відзначення видатного ювілею: 750-річчя м. Львова у 2006 році.

Авторська праця однієї людина, як пошана до міста, у якому живеш. Дуже виснажлива праця для одної людини: зібрати матеріали, відсканувати, розпізнати, вичитати, закласти в макет і художньо його оформити. Марив видати ще ч.2 і ч.3 альманаху "Наш Львів", але передумав - життя дорожче. В часі дізнався про існування в діаспорі суто літературного альманаху з аналогічною назвою "Наш Львів" виданого до 700-річчя Львова у 1956 році і зрадів, що на інтуїції став продовженням цього процесу і назви. Богдан Гордасевич

В електроній бібліотеці "Чтиво" увесь текст. Посилання в коментах.

Коментарі: 2

Богдан Бо

Про анархізм і навколо нього

04.10.25, 17:32
анархія, україна

Про анархізм і навколо нього

Гарний чоловік з Житомира Віктор Канчура надіслав мені гарні книжки, серед яких є в його перекладі українською праця світового філософа Миколи Бердяєва «Анархізм», про що і буду далі оповідати. Як відомо, найбільше ідею анархізму паплюжили носії ідеї комунізму, тому що це справді протилежні світоглядні напрямки: комуняки кажуть, що головне колектив, а особа є другорядне і підлегле рішенням колективу, тоді як анархісти навпаки стверджують домінанту особи і її особистий примат серед інших приматів. Притому ніхто не заперечує істини, що жити в суспільстві і бути вільним від нього неможливо, але головна теза анархізму: живи сам і дай жити іншим – тому не суперечить.

Тепер дещо особисте: переважно ті, хто пропагують якусь соціальну ідею доводять її позитивність для тих, хто нею переймається, але я до навпаки вважаю анархізм дуже складною і проблемною для його носія варяцією життя. Чому? Тому що тут все сам! Домінує твоє рішення і що найголовніше – твоя особиста відповідальність за все. Простий приклад з демократичного устрою, де депутати різних рівнів приймають колективні рішення, але жодним чином не несуть відповідальності за то – жодного! Єдине покарання, що їх більше не оберуть і все! Все! Розумієте? Всі депутати приймають присягу, але ще нікого не покарали за її порушення. Нікого, бо це не демократично. Тоді як анархіст за кожне своє рішення несе особисту відповідальність. Особисту відповідальність навіть за умови спільного голосування за щось. Перед ким? Та перед собою! У тому і різниця, що правдивий анархіст не буде ховатися за ситуативними виправданнями: як всі – так і я. Всі десь, а ти – ось. Для прикладу наведу випадок з відомим для багатьох Георгієм Кирпою, який сам собі був прокурор, суддя і кат. Нікого більше своєю провиною не обтяжував окрім себе. Класичний приклад анархізму. Врешті, кожне самогубство таким є, тому це ще одна підстава остерігатись і не заглиблюватись в анархію безкінечно.

Тепер надаю слово Миколі Бердяєву:

«Поява і сплеск анархічних вчень і настроїв мають

велике значення, оскільки у них відчуваються нагальні

проблеми людського існування. У безрелігійному розвитку

світу лише анархізм намагається радикально відкинути

будь-яку державність, будь-яку владу і насильство і

всупереч собі служить він теократичній свідомості,

розчищає грунт для торжества ідеї боговладдя,

поставленого на місце будь-якого людиновладдя. Тільки

анархізм рішуче формулював заповітну мрію людського

серця - не насильницьке поєднання людей, а вільне, не

завдяки зовнішній необхідності, а завдяки внутрішньому

потягу людської природи. Хто не анархіст у серці своєму,

той любить насильство та владу як самостійне начало та

мету. Хто свободу любить більше насильства, любов

ставить вище за владу, віддає перевагу внутрішньо-

організованому суспільству перед будь-якою зовнішньо-

організованою державою, той повинен визнати себе

анархістом, хоча б у мрії. Адже анархізм як радикальне

заперечення влади, державного союзу та насильства над

особистістю в ньому не є неодмінно анархією і хаосом.»

Найперше, я згоден, що анархізм не є однозначно хаосом, але я не згоден з повною відсутністю державності. Тут я стаю прихильником лібералізму, тобто допоки я нічого не порушую – мене ніхто не зачіпає. Якщо порушую – прошу пана до в’язниці та суду. Наявність державності необхідна, але вона має бути мінімальна щодо особи-громадянина. Навіть інакше: як анархіст я сам маю обирати ту кількість стосунків з державою, скільки я забажаю. Бо який це анархізм, коли я хочу держави, а того не можна? Потім цю тему обговоримо детальніше, тому що зараз головним є зауваження про неможливість повного ігнорування державного примусу, тому що самоврядність також його передбачає. Мої негації підтримує Микола Бердяєв:

«Анархічні вчення дуже різноманітні, часто протилежні,

тому саме поняття анархізму надто розмите. Як мало

спільного між анархістом дії, що кидає бомбу, і Львом

Толстим, не менш крайнім анархістом у своєму роді, як не

схожий революційний і комуністичний анархізм Бакуніна

на буржуазний анархізм Спенсера, як різняться анархізм

Макса Штірнера і анархізм Прудона, чи є хоч якась

подібність у настрої між анархізмом робітників з їхньою

важкою економічною боротьбою, анархізмом недоїдання,

та анархізмом декадентів, що кидає виклик всій системі

світобудови, анархізмом переїдання! І все ж можна знайти

якісь загальні, суто заперечні ознаки, завдяки яким глибоко

протилежні явища ми позначаємо одним ім'ям - анархізм.»

(далі буде, можливо)

Богдан Гордасевич

04.10.2025

Коментарі: 1

Богдан Бо

Наш Джеймс

07.06.25, 10:34
україна понад усе

3 травня – виповнюється двадцять років з часу відходу у вічність американського дослідника історії України, виконавчого директора американської конгресової комісії по вивченню Великого Голоду 1932-33 років в Україні, професора  Джеймса Мейса… Трагічні двадцяті роковини...
Я ще досі десь, на якомусь перелеті, бачу людину, яка чимось нагадує Джима, і здригається серце, безтямно кидаюся назустріч, бачу чужий здивований погляд і одразу ціпенію від думки: нема, не буде... Моя дорога знову тягнеться на Байкову гору, але й там, в шелестінні калин, я не відчуваю його присутності. Все це дуже несхоже на мого коханого: статичний погляд, непорушний граніт. Навіть спогади там якісь метушливі, недоладні, злютовані в один болючий нерв, навіть молитва не має тієї благодатної сили, яка заспокоює й підтримує. І тільки зайшовши в домашній кабінет, ввімкнувши комп’ютер, обклавшись його книжками, статтями, телефонами, я відчуваю незриму присутність свого чоловіка. Дуже довго після його відходу у вічність приходили грубезні рукописи на нашу адресу, на його ім’я, роками додзвонювалися до пана Мейса, здебільшого літні люди, я їх уважно вислуховувала, як правило, казала, що він уже далеко. «Невже поїхав у Америку?» — дивувалися на іншому кінці проводу. «В Америку...» — відповідала пошепки і клала трубку. Тиша ворушка, неспокійна, вона досі проривається безкінечними проханнями про інтерв’ю, вимогами написати "справжні і правдиві" спогади, а ще якимись безумними злісними балачками про те, що Мейс — це зовсім не те, що потрібне Україні, що він не мав рації й т.д. До цього звикаєш, бо письменник — це медіатор, а дружина за все несе відповідальність. За те, що зроблено і що не встиг. Не дописав, не договорив. Сотні розпочатих тем, сотні начерків, як мені з цим розібратися? Добре, що більшість його праць побачила світ, нестерпно думати, як багато  обірвано на півслові. Спогади... Ми жили, як за склом, було усе всім видно і очевидно. Ми працювали. Обіруч. Конференції, виступи, семінари, поїздки, нічні розмови. В них було мало особистого. Джеймс жив від теми до теми, від одної роботи до іншої. Мої випадання в поетичні чи прозові емпіреї його лякали. Він допоміг мені над завершенням роману «Андрій Первозванний», щиро вболівав за його долю, відшукав кошти на видання; він пишався, що його дружина українська письменниця, але його робота, його дослідження були понад усе. В цьому він був по-дитячому ревнивий, навіть егоїстичний. Цінував мій і свій час. Досить мені було поділитися якимось творчим задумом, як він надійно окуповував комп’ютер — і виходила стаття чи колонка на тему, над якою я довго сушила голову; він чутливо виловлював мої сумніви, мої роздуми. Його формулювання були короткими, різкими, і після них я надовго заспокоювалася, самому йому було важко жити в заданому ритмі, свої ідеї він випробовував на мені, це були безкінечні розмови про економічну ситуацію, історію, політику, літературу. Це були дотепні лекції, й я проходила швидкісний курс гарвардського університету, фактично Джеймс був моїм першим справжнім університетом; маючи унікальну пам’ять, він міг по роках проговорювати історію Франції, Великої Британії, Росії, Давньоримської імперії, та іще з такими деталями, яких я потім не могла вичитати в жодному науковому трактаті. А ще своєрідне відчуття часу і простору. Це тільки здавалося, що він живе в Україні тут і тепер. Насправді він періодично жив із хутсі й тутсі, знаючи достеменно історію ворожнечі цих двох племен, або в Мексиці, або брав участь у засіданнях римської курії, або йшов дорогами творців Старого і Нового Заповіту, був особисто знайомий з учасниками, знав проблеми, які виникали перед Фомою Аквінським чи святим Августином. Його вживлення в історію цивілізації було унікальним — від часів неандертальців, трипільської культури до сьогоднішніх часів. Мені іноді здавалося, що ця його унікальна властивість дещо відсторонювала його від людей, яких він знав і любив. Розмовляючи, наприклад, про Драча, він одразу чітко формулював його історичне значення в часі й просторі. Це не було якесь оціночне твердження, а чітка й точна констатація, що саме Драч зламав українську мовну стилістику, вивівши її на рейки європейського світосприйняття. Він написав коротку статтю про Івана Драча, але вона так ніколи й не була надрукована. Він і знайомих людей сприймав в контексті історії, яка триває.
Тема Голодомору виникала часто, частіше за інші. Вона ламала і мучила його. Як науковець, він знав причинно-наслідкові зв’язки цієї вселенської катастрофи. Особисто знав ініціаторів та виконавців. Але як людина він бачив очі сотень бабусь, старих чоловіків, хоча він мало розповідав про свою роботу в комісії Конгресу США. Йому було по-справжньому боляче. Він там був, він там жив не байдужим спостерігачем, він був дійовою особою цієї історії, тож він говорив за них і від їхнього імені. І нехай нікого не вводять в оману його наукові дефініції чи сухі логічні розробки. Ця тема випалила йому душу й призвела до трагічного кінця. З цим було важко жити.
Можна змінити майбутнє, але як змиритися з минулим, особливо з Джеймсовим світосприйманням життя. І з сьогоденням, яке усі свої патології отримало звідти. Жах Голодомору був для нього не вчора, він переживав його щодня, з усіма деталями, з кожною смертю. Хвильовий стрілявся на його очах, разом з Сосюрою він «ходив золотими вулицями Харкова і плакав». На його очах Андрій Головко заносив сокиру над агонізуючими від голоду дружиною і дитиною. Проходячи мимо Жовтневого палацу, він детально описував залізні шафи, в які затовкували скручених українських письменників, показував місце, де стояв кран, що гаками витягав трупи, під безперервний гуркіт машин. Джеймс знав іхні імена напам’ять: «Крушельницькі, Влизько, Буревій, Фальківський, Косинка, Лебединець, Терещенко, Сказинський, Скуба... Двадцять вісім. Встановлено, що їх було двадцять вісім. А скільки насправді?» Ми намагалися якось спуститися в підвали Жовтневого палацу, та нас не пустили в приміщення з європейським ремонтом, осяяне позолотою. Втім Джеймс не дуже й намагався. Він і так знав розташування кабінетів та підвалів, знав, що неможливо пробитися крізь заслін новітньої української бюрократії. Якось, проходячи повз знамениту колись «Кулінарку», що на Хрещатику, він побачив гурт молодих письменників — Євгена Пашковського, Олександра Ульяненка, Володимира Цибулька, Ігоря Римарука, Василя Герасимчука, всіх і не пригадаю. Він тихо сказав: «А вони були такими ж молодими, веселими, амбітними». Це про покоління «розстріляного відродження». Мені не треба було пояснювати про кого, власне, йдеться. Його часові перепади мене уже тоді не дивували. Він так жив, так сприймав світ.
Я завжди ловила себе на думці, що він мислить, як американські індіанці. Це було під час моєї поїздки в Оклахому. Саме тоді американська преса вибухнула черговою сенсацією: знайшли останки найстарішого американця, який пролежав у землі 40 тисяч років. Потирали руки археологи, демографи, історики, палеонтологи. Численні експедиції були готові рвонути до місця розкопок. Джеймс тільки підсміювався: нічого не вийде. І справді, невеличке індіанське плем’я не пропустило нікого з учених. Останки були перезахоронені з дотриманням старовинних церемоній. Ніхто не вимірював розміри черепа, не вивчав під мікроскопом кістки, ніхто не посмів порушити спокій людини, яка пішла з життя сивої давнини. Для індіанців не мало значення, скільки йому років, якого він зросту чи статі. Він був людиною, їхнім прародичем, йому віддали честь так, як віддають рідній, щойно померлій людині. Тепер це індіанське святилище з дуже обмеженим доступом відвідувачів. Та й мало хто знає, де воно знаходиться. Це своєрідне відчуття часу незбагненне для нас, але воно притаманне саме цій стародавній культурі. Джеймс ніколи не обговорював цю тему, це було своєрідне табу. Воно було його органікою, емоційною константою його психології.
Будучи західною людиною, приймаючи цінності демократії, він, тим не менш, носив у собі архаїчні, безнадійно втрачені людством навички творення інших вимірів, інших субстанцій. Тому я дуже серйозно ставлюся до розмов про втрачене людиною третє око. Щось дуже серйозне мало трапитися, якщо народ трипільців, тисячами років не знаючи війн, насильницьких смертей, потрапив у часову пастку бездержавності, гноблення, винищення. Джеймс часто повторював, що найголовнішим є зараз духовне будівництво народу, як протидія накопиченню темних сил і темних енергій. І тільки пам’ять може протидіяти тотальній лоботомії, розпаду людського духу. Тільки пам’ять, якою би болючою вона не була, може зупинити безумство воєн і ненависті. Пам’ять, за своєю природою, гуманізує і олюднює суспільні процеси. Гуманізує людину.
Голодомор 1932—1933 років Джеймс вважав катастрофою біблейного порядку, абсолютним порушенням людської природи, людського права. Зброєю масового знищення наряду з атомною чи водневою бомбами. Він не приховував своєї ненависті до двуликого Януса — Системи, яка, проголосивши, що «все для людини, все в ім’я людини», творила ГУЛАГ, Біломорканал, Катинь, Соловки, Биківню... Він не приховував своєї відрази до тих, які, інфіковані смертоносною ідеологією марксизму-ленінізму та сталінщини, продовжують заражати нею цілі суспільні верстви. І безмежно любив Україну — не такою, якою вона є, а якою неминуче буде.
Сонячною державою, в якiй житиме світлий і щасливий народ. Він у це безмежно вірив. Саме на це він і досі працює.
Наталя ДЗЮБЕНКО-МЕЙС

Коментарі: 1

Богдан Бо

Згоден

24.02.25, 10:03
мексика, україна

Президент Мексики Клаудія #Шейнбаум звертається до #Трампа:

"Так вони проголосували за побудову стіни.

Ну що ж, друзі американці, навіть якщо ви мало розумієте географію, оскільки для вас Америка ваша країна, а не континент, важливо, щоб ви знали до того, як покладуть першу цеглину, що за тією стіною стоїть 7 мільярдів людей.

Але оскільки ви не знаєте терміну "люди", ми будемо називати їх "споживачами". 7 мільярдів споживачів готові замінити свої айфони на пристрої Samsung або Huawei менш ніж за 42 години. Можна також замінити Levi's на Zara або Massimo Duti.

Менш ніж за півроку ми можемо з легкістю припинити купувати автомобілі Ford або Chevrolet і замінити їх на автомобілі Toyota, KIA, Mazda, Honda, Hyundai, Volvo, Subaru, Renault або BMW, які техні Ці 7 мільярдів людей також можуть припинити підписуватися на Пряме ТБ, а ми не хочемо, але ми можемо перестати дивитися голлівудські фільми і почати дивитися більше латиноамериканських або європейських постановок, які мають кращу якість, послання

Як би неймовірно це не звучало, але ми можемо пропустити Disney і відправитися до курорту Xcaret у Канкуні, Мексиці, Канаді або Європі: є інші чудові напрямки у Південній Америці, Східній

І навіть якщо не вірите, навіть в Мексиці є кращі бургери ніж Макдональдс і вони мають кращу харчову цінність.

Хтось бачив піраміди в США? Єгипет, Мексика, Перу, Гватемала, Судан та інші країни мають піраміди з неймовірними цивілізаціями.

Дізнайтеся, де можна знайти чудеса стародавнього та сучасного світу. Ніхто з них в США. Ганьба Трампу, він їх купив і продав!

Ми знаємо, що Adidas існують, а не тільки Nike, і ми можемо почати носити мексиканські кросівки Ми знаємо більше, ніж ви думаєте.

Наприклад, ми знаємо, що якщо ці 7 мільярдів споживачів не куплять вашу продукцію, буде безробіття і ваша економіка (в межах расистської стіни) розвалиться настільки, що ви будете благати нас зруйнувати цю потворну стіну

Ми не хотіли, але.... Хочеш стіну - отримуєш стіну.

З повагою. "

Коментарі: 1

Про співтовариство

Шукати в архіві

Важливі замітки

Топ учасників

Знання є сила

П'ятниця сьогодні

А що? Не можна?

Микола Бердяєв "Анархізм" ч. 4

Микола Бердяєв "Анархізм" ч. 3

Микокала Бердяєв "Анархізм" ч. 2

Микола Бердяєв "Анархізм" ч.1

Альманах «Наш Львів»

Про анархізм і навколо нього

Наш Джеймс

Згоден