Зачаровано оглядаєшся,
Із весною десь зустрічаєшся
І незримою стежкою йдеш.
Ти з мандрівкою подружилася,
Щирим подивом загорілася
І затаєним покликом звеш...
Ти шукаючи не спиняєшся,
Знов із мріями наче граєшся
І натхнення даєш.
Світ роздивитись стараєшся,
Немов сонечко посміхаєшся
І, чогось наче ждеш...
За кількістю викурених в рік сигарет на 1 людину Україна – теж серед, так би мовити, лідерів: Росія, Білорусь, Греція …
Де курять найбільше у світі
3. За кількістю туалетів – ми в Європі
Відповідно до визначення ВООЗ і ЮНЕСЕФ, відсутність доступу до санітарних благ – це коли у населення немає доступу до каналізації, або можливості знищити тверді відходи, немає доступу до добре обладнаних туалетів, або вигрібних ям. В Україні таких першочергових зручностей немає у менш як 5% населення. Чого не скажеш про деяких наших сусідів. Навіть дивно, як же так.
Доступ до санітарії
4. Хоч більшість наших співгромадян – українці, Україна досить багатонаціональна
Карта етнічної різноманітності
5.Ми – емоційно закрита нація
Де люди більш-менш емоційні
6. Тільки половина українців вважає, що їх люблятьНа карті відображена частка людей, які вказали, що відчувають, що їх “дуже люблять”. Але подивімося ще раз на питання: “Частка людей, які відповіли, що відчували себе дуже коханими вчора”. Ми віримо, що українці – це люди, які відчувають себе дуже коханими сьогодні!
В яких країнах люди відчувають себе коханими
7. Україна – досить релігійна країнаЧастка людей, які називають себе переконаними атеїстами
Частка атеїстів
Цього тижня всі спостерігали за ескалацією бойових дій на сході України. Поновилися обстріли, знов загинули мирні жителі, бойовики вкотре порушують мінські домовленості...
Про все це можна прочитати на перших шпальтах світових ЗМІ. Та варто звернути увагу на те, як саме ці події висвітлюють.
Американське видання The National Interest зауважує, що Захід займається самозаспокоєнням з приводу війни на Донбасі, хоча окрім "паперового" перимир'я підстав для цього немає.
Якщо Захід знову не зверне свою увагу на Україну і не візьме на себе активну роль у врегулюванні цього конфлікту, то, ймовірно, відбудеться відновлення війни. Прогнози щодо того, коли і де це трапиться, менш значимі в порівнянні і розумінням того, чому це неминуче,
— пишуть вони.
На думку журналістів, поновлення боїв протягом останніх двох діб — це не так небезпечно, як посилення інформаційної війни. І однією з головних проблем американці називають те, що ресурси Росії і України залишаються неспіввідносними.
У свою чергу британське видання The Independent у статті з назвою "Україна боїться "великої війни", акцентують увагу на ступені підготовки двох сторін конфлікту, зазначаючи, що російська армія мобілізувала свої ресурси і, можливо, готується до нападу.
Ще більш значною зміною, ніж чергове нарощування чисельності російських військовослужбовців на місцях, стала колонізація командних структур "ДНР" і "ЛНР" шляхом впровадження туди офіцерів російської армії і спецслужб. Ополчення, яке перш отримувало від Росії тільки підтримку і зброю, тепер отримує ще й командирів,
— пишуть вони.
Натомість не обходять увагою українську сторону, цитуючи командира 93 механізованої бригади, який запевняє, що зараз Україна добре захищена і може відбити будь-яку атаку. Але не виключає можливості початку третьої світової війни.
Німецьке видання більш оптимістичне в оцінках перспектив цього конфлікту.Deutsche Welle переконують, що реальних підстав для повномасштабних бойових дій немає.
Наші експерти не бачать підстав для того, щоб говорити про підготовку широкомасштабного наступу. З військової точки зору, ці невеликі напади і артилерійські обстріли є провокаціями, точніше, перевіркою, наскільки швидко українські війська можуть на них реагувати на різних ділянках фронту,
— вважають там.
Експерти видання пояснюють, що Москва також не може заморозити конфлікт на Донбасі. Адже "ДНР" і "ЛНР" самостійно не в змозі підтримувати своє існування, а в Росії економічна ситуація далека від задовільної. Тому Кремлю вигідно відвернути увагу народу на "велику війну проти фашистів", але вона в той же час приведе до продовження або посилення санкцій Заходу. А також підніме в Брюсселі питання про постачання Україні зброї та підготовці більшої кількості солдатів.
Таким чином можемо зробити висновки про те, яке саме світ сприймає військовий конфлікт на Донбасі. Ми маємо розуміти, що цивілізовані країни переймаються цією ситуацією не менше нашого. Але, на відміну від українців, світові експерти можуть більш тверезо оцінювати ситуацію, бо їм не заважають емоції.
В пику насувающемуся енергетичному кризису , росіяни винайшли новий тип літака , який немає аналогів у світі. Цей літак за задумом конструкторів допоможе заощадити паливо . Перші літаки цього типу мають з'явитися на злітній смузі вже наступного 2012 року.
"Наші літаки принципово відрізняються від всіх інших існуючих у світі і не мають аналогів ,- розповідає керивник ОКБ АГУС Сергій Мірошниченко ,- справа в тому , що наші літаки швидше стрибають ніж літають , періодично відштовхуючись від грунту "
За словами співрозмовника у нового літака шасі більш схожі на величезні курячі лапи за допомогою яких він і відштовхується від поверхні землі.
Відштовхнувшись від поверхні новий літак здатен пролетіти відстань понад 7 кілометрів з максимальною висотою в 1 кілометр
Кожні 5-7 кілометрів літак здійснює проміжне приземлення на допоміжних літовищах (які планується побудувати ). Доторкнувшись до грунту , літак знов відштовхується і звершує новий стрибок на нову відстань.
С.Мірошниченко вважає що нові літаки будуть використовуватися на для забезпечення зв'язку з підмосковними містами . Перший свій рейс літак здійснить у іноваційний центр Соколово у 2012 році , з цією метою між Москвою та Соколово планується побудувати три додаткових проміжних літовища
Так має виглядати остаточний варіант цього новітнього літака
|
|
Ох,
ноче, ноче без луни і крику без місяця і без зірниць, я
знов твою пустелю дику полохаю із-під ялиць.
Шумлять гілляки таємничі бору, аж
сніг спадає на пеньки, і в мене з ними разом руки вгору, здається, клякнуть вже віки.
І знов, і знов душа моя безсила питається прокляттям літ: навіщо ти мене взяла й пустила самотнього на білий світ,
обнятого турботою й журбою, затьмивши очі стримом сліз, немов без птахів голосних зимою забитий кригою та снігом ліс?
Й тому я, ноче, знов благаю: зроби мене ялицею в бору і
чи на горах вкоріни, чи скраю, я в кучугурах радісно замру.
|
Якось я "зачепив" Тодосія Осьмачку. Не те, щоб прочитав, лише почав читати, і почав поринати у світ, де вже нічим не керував. Це мене спиняло. Але враження залишились. Щоразу в Карпатах я повертався до цих вражень, гнав їх від себе, але відчував їх постійну присутність.
Це щось подібне до того, як ти сидиш на березі страшенної повеневої ріки: ти її сприймаєш і це сприйняття – сприйняття жаху і величі. Вона тебе сприймає теж, але лише поза межами своїх берегів.
Але раз по разу, я повертався до цих відчуттів. Збирав клапті настроїв, образів, та щось спиняло мене.
І одного разу, коли прийшло якесь невідоме натхнення, зовсім у інших образах (мабуть тому це і вдалось), я написав те, що хотів.
Якби ви знали наскільки легшим після цього стало життя! Позбутися страхіть – це найбільша перемога!
Одного разу, подорожуючи по Горганах, ми стали табором на полонині.
О, це цікава полонина. Вона маленька. На південному схилі гори, серед лісу вона чертить ідеальну лінію кола. Відразу де закінчується трава до неба здіймаються височенні ялиці, і, коли ти виходиш на полонину, складається враження, що опиняєшся у дерев'яній криниці.
Ніч опустилася на гори зненацька, ніби вимкнули якийсь вимикач і раптово стемніло. Я лежав горілиць, розкинувши руки, і дивився на небо і зорі. Так тривало доволі довго, я майже задрімав, як раптом різко прокинувся – з'явилось відчуття що дерева навкруги кудись почали зникати, а сама полонина піді мною почала напинатися, як повітряна кулька.
Мене підносило вгору і назустріч почали приступати все нові і нові зірки. Вони розгорялись, їх ставало незліченно багато, але, попри це, мене огортав все більший і більший морок.
Я не підіймався, а занурювався у якусь вирву, і все тіло, мозок почало охоплювати незвідане і ще не назване людьми відчуття. Так, мабуть, починається безумство.
В одну мить мене заполонило усвідомлення всесвітньої самотності, воно паралізувало мене і розчавило. На якійсь межі, коли я відчув плин часу і зрозумів, що він несамовито прискорюється і ніякий не рівномірний, мені стало сил увімкнути ліхтар.
Чоло, руки, все тіло були сухими і холодними, і коли я сперся руками об траву, нічна роса мені видалась теплою. О, це цікава полонина. Іноді я згадую те відчуття, воно виринає випадково, навмисне я боюсь з ним бавитись, і тоді якась невблаганна вирва знову починає навколо мене свій коловорот.
Це відчуття, як кишеня, яка є, але в яку ніколи не опускаєш руку, бо предмети, які звідти з'являються, ще не мають своїх назв і про них неможливо сказати навіщо вони та якої форми.
Ніколи не зрозуміло важкі вони чи невагомі, теплі чи холодні, тому що вони існують поза полем цих понять. Відтак, я тру собі кінчик носа і все минається. Як я віднайшов цей засіб – не знаю. Він, до речі, не допомагає при жодному іншому тривожному відчутті. А може це зовсім не тривога?
Якось, далеко від тих місць, в горах я зустрів старого гуцула. Щоб справити на нього враження, та навернути до себе його прихильність, я спробував розповісти йому, який я аматор гірських мандрів.
У бесіді з ним у мене прохопився спогад про полонину. Я зрозумів, що гуцул знав про неї, але він лише пильно глянув на мене, та нічого не сказав. І вже надвечір, коли ми разом провели майже весь день, він розповів мені таке.
Виявляється, що в купальські дні, якщо опівдні поставити на полонині топірець сторчма, то тінь від нього зникає. Старі люде кажуть, що у цій порі та полонина з'їдає тіні людей, худоби та звірини, що саме натраплять в ті краї, та за тим вона і живе цілий рік до наступного Купала.
Вона опинилася серед поля.
Пізня осінь. Вечоріло. Мряка й морозно. З полів врожай вже зібрано. Родючий вологий чорнозем огортав ступні в стоптаних черевиках, і їй від цього ставало тепліше на душі, бо то земля, рідна, родюча ненька. Чи не єдина сутність цього світу, що була справді теплою до неї.
Сльози стікали на посмішку свободи. І вона втискала обличчя у подушку.
«Подушка?» - спитаєте ви – «Та до чого, в дідька тут подушка! Це їй сниться? Вона спить? Чи що?» - може виникнути здивування.
Але ні. Саме подушка. Єдине, що вона несла із собою. Я все життя намагалася зрозуміти – чому саме подушка? У дитинстві ми над цим сміялися – молоді кияни. А вона плакала.
Так, саме подушка. Вам не зрозуміти сільської землеробської душі українця. Змалку для кожної дитини батьки збирали крам на придане. Це був одяг, посуд, і… подушки, та, найвищої ознаки достоїнства, – перина.
Ви чули, коли-небудь, що сіль колись була грошима? А ракушки морських істот? Ракушки, сіль, та безліч інших дрібниць колись давно були самими, що не є справжніми грошима, і слугували розмінною монетою при торгівлі та обміні.
Що ж до українців – здавна ми знали інші «гроші» та «багатство». Якщо дівка йшла до шлюбу без перини – обідранка. Подушки – те саме. Подушку можна було продати, обміняти, та гоноруватися ними, ніби то айфон десятий – десь так. Подушки виробляли гігантськими, надалі з поколіннями їх розбирали на менші, і вони могли слугувати кілька поколінь.
Тож, напрям на Київ молода, ще й двадцяти років не мала, дівчина тримала саме з подушкою в руках.
Світ лічив дні початку семидесятих років.
Вона ж лічила кроки до омріяного Києва. Одна, на самоті серед ночі, і тримаючи в руках з речей одну тільки подушку. З впевненістю, що початкове проживання їй забезпечене. Так би мовити, «стартовий капітал».
***
Саме ті перші кроки до безповоротних змін полем по бездоріжжю – переломна мить, що змінила все її життя назавжди.
Не раз вона поверталася саме сюди у майбутньому – до цього поля. Ми, малі, не розуміли в чому річ, чому ми не їдемо як всі нормальні люди автобусом, чому стільки долаємо пішки. Вона змушувала нас вірити, що інакше дістатися неможливо, але це було не так. І кожного разу в цьому полі, вона ставала загадковою, і поринала в спогади. А ми сміялися над тим, що тоді, двадцять років назад, вона несла саму тільки подушку з речей. Та нам трьом і було всього лиш! Мені – шість з половиною, меншим по три рочки обом. Дивлячись на сучасних дітей, я дивуюся – які були свідомі діти у ті часи, і скільки всього були здатні слухати і розуміти.
***
«Так, а чому ж вона пішла в те поле на ніч глядя з тією клятою подушкою?» - буде логічне питання.
Двадцять п’ять років з дня капітуляції Німеччини. Двадцять п’ять років миру в Україні. Двадцять п’ять років болю ветеранів по пережитому та через отримані каліцтва.
Як гадаєте, людина здатна вбивати, катувати, калічити, бачити каліцтва й смерті, сама бути покаліченою, і після всього залишатися нормальною?
Гадайте собі що хочете, але в цій історії факт – не здатна.
ЇЇ батько – шанована, знатна у краях чемна при посаді людина, що кожного дня долала у собі наслідки війни. Страшенний біль через каліцтво змушував шукати собі жертву для нервів. Це була необхідність. Жертва швидко знайшлася – нею стала найстарша донька, що було її зачато у роки відрядженнь до Німеччини. А старі люди такі! «Звідки я знаю, що ти робила, допоки мене поруч не було!!!». Бо люди у селі звикли все життя проводити пліч-о-пліч в однокімнатних хатинках. У пари сходилися ще з дитинства.
Молода кров, дєрзкий норов, рішучість, вихована батьківською недовірою спритність, можливо ще й перехідний вік, гормони і все таке, - змусили боротися з поневоленням, і ринути на свободу. До іншого життя, яке показували по телевізору.
Доречі, про телевізор. То був перший у селі, саме в їхній хаті, і єдиним на все село ноу-хау. Обрані батьком з усього села сходилися, вмощувалися на плетених килимах на підлозі у залі нової багатокімнатної хати, і дивувалися. То була величезна коробка з манюньким екранчиком по середині, що світився блакитним. Розмір екрану - як ЧВЕРТЬ сучасного аркуша А4. Зображення – чорно-біле (тобто, блакитно-синє, якщо точніше).
Цікаво, ЩО тоді людям показували? Які саме фільми формували враження про світ у людей? Що наштовхнуло молоду дівку з упевненістю рушати в світ? Що закарбувало у головах старих людей негативну думку про такий її крок?
(далі буде)
