хочу сюди!
 

Элла

44 роки, стрілець, познайомиться з хлопцем у віці 40-54 років

Замітки з міткою «тіні»

Вона зображує тіні...

  


Художниця з Англії Джесс Аллен (Jess Allen) зображує тіні, які безпомилково зчитуються як чоловічі або жіночі. Усередині абрисів — сіра маса невиразності. Тінь — це щось завжди окреме, таке, що очікує на інтеграцію, таке, що переслідує, порожнє й відкрите для надання значень.

Аллен помічає загальне місце: у сонячний день наші будинки наповнюються двійниками. Ідея будинку не допускає присутності чужорідного. Інтерєр позбавляє неясності тіней, що лякає, тому картини полонять нас своєю аурою інтимності й спокою.

Але ці обєктивовані тіні як елементи предметного середовища все ж таки підштовхують до зіставлення інтерєру (з лат. interior — «внутрішній») із внутрішнім психічним світом людини. Юнг визначав тінь як персоніфікацію всього того, що людина відмовляється приймати в собі. Зустріч зі своєю тінню — зустріч із самим собою.

Ми звикли не помічати власних тіней ...
[ Читати далі ]

Фото, зроблені з допомогою тіней...

 Фото, зроблені з допомогою тіней...

Хороший фотограф – це людина з особливим баченням світу. Такі люди вміють не лише вчасно натискати кнопку, а ще й помічати деталі, знаходити особливості і робити істинно чудові світлини.

Пропонуємо переглянути 15 незвичних фото, які стали такими завдяки вдало використаним тіням.

chncdhahr0chm6ly9tyxjrzxrpdw0ucnuvd3aty29udgvudc91cgxvywrzlziwmtyvmdkvmgqyntuwndzjnzfkywyyndvhzdlhyja4zgq4yja2mtmuanbn-prx-5e098fb8

[ Читати далі ]

Світло і Тіні...

Как бы выглядела земля, если бы с нее исчезли тени?

(Булгаков)

віршування в окупації

37. в тумані...

і падає хмара туманом
на вулиці майже пусті,
у місто у згубне й захланне,
що кисне в осінній сльоті.

сновидами тут перехожі
зсутулені і мовчазні
і кожен на привида схожий,
бездумнобайдужий у дні.

їх душі в кишені запхАні,
затулені очі у світ,
слухняноляльковорахманно
за тінями тіні услід

крокують в сльоту неквапливо
в помешкання, до домовин -
замки відчиняють щасливі
у злидні холодних хатів

і косяться з-поміж портьєри
на вулиці в проріз вікОн... -
а там з потойбіччя кур"єри,
немов гробари з похорон

із галками круки і гави -
від нечисті мов поштарі -
в гіллі й на дахах мов на лаві
в тумані сидять упирі...

Час коли зникають тіні...

 

Ох,  ноче,  ноче  без  луни  і  крику
без  місяця  і  без  зірниць,
я  знов  твою  пустелю  дику 
полохаю  із-під  ялиць.

Шумлять  гілляки  таємничі  бору, 
аж  сніг  спадає  на  пеньки, 
і  в  мене  з  ними  разом  руки  вгору, 
здається,  клякнуть  вже  віки.

І  знов,  і  знов  душа  моя  безсила
питається  прокляттям  літ:
навіщо  ти  мене  взяла  й  пустила
самотнього  на  білий  світ,

обнятого  турботою  й  журбою,
затьмивши  очі  стримом  сліз,
немов  без  птахів  голосних  зимою
забитий  кригою  та  снігом  ліс?


Й  тому  я,  ноче,  знов  благаю:
зроби  мене  ялицею  в  бору
і  чи  на  горах  вкоріни,  чи  скраю,
я  в  кучугурах  радісно  замру.


"Якщо ти любиш квітку, яка існує єдина на світі 
і лише на одній з мільйонів і мільйонів зірок, 
цього досить: милуєшся на зорі і чуєшся щасливий. 
Кажеш собі: "Десь там і моя квітка..."
(Антуан де Сент-Екзюпері, "Маленький принц")

Якось я "зачепив" Тодосія Осьмачку. Не те, щоб прочитав, лише почав читати, і почав поринати у світ, де вже нічим не керував. Це мене спиняло. Але враження залишились. Щоразу в Карпатах я повертався до цих вражень, гнав їх від себе, але відчував їх постійну присутність.

Це щось подібне до того, як ти сидиш на березі страшенної повеневої ріки: ти її сприймаєш і це сприйняття сприйняття жаху і величі. Вона тебе сприймає теж, але лише поза межами своїх берегів.

Але раз по разу, я повертався до цих відчуттів. Збирав клапті настроїв, образів, та щось спиняло мене.

І одного разу, коли прийшло якесь невідоме натхнення, зовсім у інших образах (мабуть тому це і вдалось), я написав те, що хотів.

Якби ви знали наскільки легшим після цього стало життя! Позбутися страхіть це найбільша перемога!

Одного разу, подорожуючи по Горганах, ми стали табором на полонині. 

О, це цікава полонина. Вона маленька. На південному схилі гори, серед лісу вона чертить ідеальну лінію кола. Відразу де закінчується трава до неба здіймаються височенні ялиці, і, коли ти виходиш на полонину, складається враження, що опиняєшся у дерев'яній криниці.

Ніч опустилася на гори зненацька, ніби вимкнули якийсь вимикач і раптово стемніло. Я лежав горілиць, розкинувши руки, і дивився на небо і зорі. Так тривало доволі довго, я майже задрімав, як раптом різко прокинувся – з'явилось відчуття що дерева навкруги кудись почали зникати, а сама полонина піді мною почала напинатися, як повітряна кулька.

Мене підносило вгору і назустріч почали приступати все нові і нові зірки. Вони розгорялись, їх ставало незліченно багато, але, попри це, мене огортав все більший і більший морок.

Я не підіймався, а занурювався у якусь вирву, і все тіло, мозок почало охоплювати незвідане і ще не назване людьми відчуття. Так, мабуть, починається безумство.

В одну мить мене заполонило усвідомлення всесвітньої самотності, воно паралізувало мене і розчавило. На якійсь межі, коли я відчув плин часу і зрозумів, що він несамовито прискорюється і ніякий не рівномірний, мені стало сил увімкнути ліхтар.

Чоло, руки, все тіло були сухими і холодними, і коли я сперся руками об траву, нічна роса мені видалась теплою. О, це цікава полонина. Іноді я згадую те відчуття, воно виринає випадково, навмисне я боюсь з ним бавитись, і тоді якась невблаганна вирва знову починає навколо мене свій коловорот.

Це відчуття, як кишеня, яка є, але в яку ніколи не опускаєш руку, бо предмети, які звідти з'являються, ще не мають своїх назв і про них неможливо сказати навіщо вони та якої форми.

Ніколи не зрозуміло важкі вони чи невагомі, теплі чи холодні, тому що вони існують поза полем цих понять. Відтак, я тру собі кінчик носа і все минається. Як я віднайшов цей засіб не знаю. Він, до речі, не допомагає при жодному іншому тривожному відчутті. А може це зовсім не тривога?

Якось, далеко від тих місць, в горах я зустрів старого гуцула. Щоб справити на нього враження, та навернути до себе його прихильність, я спробував розповісти йому, який я аматор гірських мандрів.

У бесіді з ним у мене прохопився спогад про полонину. Я зрозумів, що гуцул знав про неї, але він лише пильно глянув на мене, та нічого не сказав. І вже надвечір, коли ми разом провели майже весь день, він розповів мені таке.

Виявляється, що в купальські дні, якщо опівдні поставити на полонині топірець сторчма, то тінь від нього зникає. Старі люде кажуть, що у цій порі та полонина з'їдає тіні людей, худоби та звірини, що саме натраплять в ті краї, та за тим вона і живе цілий рік до наступного Купала.