Час коли зникають тіні...

Якось я "зачепив" Тодосія Осьмачку. Не те, щоб прочитав, лише почав читати, і почав поринати у світ, де вже нічим не керував. Це мене спиняло. Але враження залишились. Щоразу в Карпатах я повертався до цих вражень, гнав їх від себе, але відчував їх постійну присутність.

Це щось подібне до того, як ти сидиш на березі страшенної повеневої ріки: ти її сприймаєш і це сприйняття – сприйняття жаху і величі. Вона тебе сприймає теж, але лише поза межами своїх берегів.

Але раз по разу, я повертався до цих відчуттів. Збирав клапті настроїв, образів, та щось спиняло мене.

І одного разу, коли прийшло якесь невідоме натхнення, зовсім у інших образах (мабуть тому це і вдалось), я написав те, що хотів.

Якби ви знали наскільки легшим після цього стало життя! Позбутися страхіть – це найбільша перемога!

Ніч опустилася на гори зненацька, ніби вимкнули якийсь вимикач і раптово стемніло. Я лежав горілиць, розкинувши руки, і дивився на небо і зорі. Так тривало доволі довго, я майже задрімав, як раптом різко прокинувся – з'явилось відчуття що дерева навкруги кудись почали зникати, а сама полонина піді мною почала напинатися, як повітряна кулька.

Мене підносило вгору і назустріч почали приступати все нові і нові зірки. Вони розгорялись, їх ставало незліченно багато, але, попри це, мене огортав все більший і більший морок.

Я не підіймався, а занурювався у якусь вирву, і все тіло, мозок почало охоплювати незвідане і ще не назване людьми відчуття. Так, мабуть, починається безумство.

В одну мить мене заполонило усвідомлення всесвітньої самотності, воно паралізувало мене і розчавило. На якійсь межі, коли я відчув плин часу і зрозумів, що він несамовито прискорюється і ніякий не рівномірний, мені стало сил увімкнути ліхтар.

Чоло, руки, все тіло були сухими і холодними, і коли я сперся руками об траву, нічна роса мені видалась теплою. О, це цікава полонина. Іноді я згадую те відчуття, воно виринає випадково, навмисне я боюсь з ним бавитись, і тоді якась невблаганна вирва знову починає навколо мене свій коловорот.

Це відчуття, як кишеня, яка є, але в яку ніколи не опускаєш руку, бо предмети, які звідти з'являються, ще не мають своїх назв і про них неможливо сказати навіщо вони та якої форми.

Ніколи не зрозуміло важкі вони чи невагомі, теплі чи холодні, тому що вони існують поза полем цих понять. Відтак, я тру собі кінчик носа і все минається. Як я віднайшов цей засіб – не знаю. Він, до речі, не допомагає при жодному іншому тривожному відчутті. А може це зовсім не тривога?

Якось, далеко від тих місць, в горах я зустрів старого гуцула. Щоб справити на нього враження, та навернути до себе його прихильність, я спробував розповісти йому, який я аматор гірських мандрів.

У бесіді з ним у мене прохопився спогад про полонину. Я зрозумів, що гуцул знав про неї, але він лише пильно глянув на мене, та нічого не сказав. І вже надвечір, коли ми разом провели майже весь день, він розповів мені таке.

Виявляється, що в купальські дні, якщо опівдні поставити на полонині топірець сторчма, то тінь від нього зникає. Старі люде кажуть, що у цій порі та полонина з'їдає тіні людей, худоби та звірини, що саме натраплять в ті краї, та за тим вона і живе цілий рік до наступного Купала.