Моя мати з сестрами і моєю бабулею жили у 1943 році в містечку Молочанську Запорізької області. Старша сестра, Надія, 1925 року народження працювала на окопах, які споруджувала радянська влада на Пришибських висотах, ще в 1941 році. Потім, на ті самі окопи її погнали німці. У 1943 вона якось звідти втекла до матері. Містечко було знищено з вогнеметів. Кам’яні споруди мінувалися і підривалися. Сім’я переховувалася у кущах біля цвинтаря в районі лікарні. Спорудили там окоп і в ньому ховалися. Там же у кущах переховували і корову. Коли почалися бойові дії, то за словами моєї бабулі, вдень було темно, як поночі від пилу і диму, а вночі було світло, як удень, від вибухів, та освітлювальних ракет, яких німці не шкодували. Вночи, повз них, по шляху, що пролягав між болотом з очеретом і кущами коло цвинтаря гнали на гору тисячі майже не озброєних і у військове не одягнених вояк. На ранок з тих вояк поверталися по кілька солдатів.

Одної ночі, за словами бабулі, їхню схованку надибали радянські розвідники і були тим збентежені. Вони порадили негайно тікати за залізницю, бо за їх словами цю територію постійно обстрілюють і німецька і радянська артилерії. Довелося похапки збирати сякі-такі речі і рушати. Якісь рушники, одіяла, матраци кинули на корову, тай подалися геть. Метрів за 300, на вулиці Шевченка зробили привал, заховавшись за залишки стіни кам’яного корівника. Перевіривши, поки діти переводили дух амуніцію, нині покійна (як і її діти) Анна Миколаївна виявила, що в окопі забули крупу. Довелося послати за мукою доньку Надію. Надія на диво скоро повернулася. За її словами від їхнього схованка не залишилося й сліду. Чи то снаряд туди влучив, чи бомба, невідомо.

Це налякало Анну Миколаївну  і вона зрозуміла, що й справді треба скоріше тікати за залізницю, на Схід. До полотна залізниці дійшли вже на світанку. Виявили за нею окопи. То була перша лінія оборони радянських військ. Командир їх облаяв і наказав забиратися негайно в степ. Пішли далі на Схід. Зовсім вже розвиднилось і пересування їх помітили німці з Пришибської висоти. Справа, спереду, зліва пролунало кілька вибухів. Сім’я бігла вперед на Схід з усіх сил. Нарешті добігли на колгоспний тік. Тут, моя мати, п. Марія Іванівна, побачила ситих солдат та командирів і почула відбірну російську лайку. Мою бабцю, Анну Михайлівну з дітьми і коровою там наказали розстріляти, бо вони видали німцям розташування радянських окопів. На щастя, нагодився начальник шпиталю, який шукав для поранених хоч якусь жратву.   Він вмовив командира сім’ю не розстрілювати, а разом з коровою віддати на потреби шпиталю. Пояснив, що пораненим буде якась крапля молока, санітаркам допомога, корові пастухи. Так моя тітонька Ольга і її братик Іванко стали чабанами. Правда ненадовго. Царство їм, моїм рідним, усім – небесне!

У 1984 році, випадково, я дізнався, що до самого розвалу Сересерії, вівся ретельний облік тих громадян держави, чиї родичі були під окупацією. Виявилось, що я винен, що моїх рідних комуняки тікаючи кинули на поталу фашистам, а потім, їх же, й мене заодно, звинуватили у тому. Ніколи ж загарбник, окупант не визнає вину за собою. Окуповані завжди винні самі!!!

З того часу, комуністи, рашисти й фашисти для мене карти одної масті. Українці мають зрозуміти, що українська мова, українська культура, українська держава, мужня українська влада не потрібні нікому в Світі, ні Обамі, ні Клінтону, ні цій німецькій фрейлін, ні міфічній Європі.  Українцям самим і лише їм однім, необхідна як повітря мужня українська влада, українська потужна держава, українська мова, як основа української культури, і українська культура, як відшліфована тисячоліттями технологія виживання, життя і панування на нашій Богом даній Землі!

До 200-річчя від дня народження російського письменника, українця за походженням, Миколи Гоголя, як на мене, занадто прикута увага українського суспільства.

Інформаційній навалі піддався і я, і вирішив перечитати "найбільш українські твори" цього письменника: "Тарас Бульба" та "Ночь перед Рождеством". Останнього разу я їх читав 25 років тому в школі і весь цей час я перебував під тим стереотипом української героїки та фолькльорики, що надавала цим творам в ті часи російсько-радянська пропаганда, і, як не дивно, що продовжує робити і сьогоднішня, так звана українська. Але яке здивування мене спіткало, коли я зазирнув до сторінок яскраво написаних Миколою Гоголем. Звісно, як майстер пера він неперевершений, його мова колоритна та барвиста, описи природи взагалі невимовні, але я побачив одне "але".

Сперечання щодо цінності творчості М.Гоголя для українського народу в своїх змаганнях зосереджуються на мові його творів — російській. Як захисний аргумент щодо неї висувається те, що в той час він не міг би так плідно писати українською, тож він оспівував свій рідний край — Україну, через російську. Проте вже з третього абзацу "Тараса Бульби" для мене цей аргумент втратив актуальність, більше того — почали закрадатися недобрі підозри щодо самого змісту творчості М.Гоголя, коли він дає пояснення щодо свитки, що це верхній одяг у "южных россиян"?! Далі — більше.

Я не буду тут докладно зупинятися на тому образі запорожця та Запорозької Січі — цих славних та героїчних іпостасей українського минулого, який своїм геніальним пером створив Микола Гоголь, лише нагадаю тим, хто так завзято висвітлює цей твір як українську героїку, два моменти. Запорозький козак ним талановито вимальований як пияк-розбійник, клятвопорушник та хижак-бузувір, що без зайвого докору сумління навіть може глумитися над тілами загиблих у бою супротивників. Сама ж Січ, за цим „видатним українцем", вміла лише "гулять та палить из ружей" та уявляла собою "беспрерывное пиршество". Нічого сказати, дуже гарний приклад нащадкам для наслідування. Прямо-таки надзвичайні герої та лицарі. Незрозуміле тільки, кого на таких зразках мужності можна виховувати?! А втім, треба віддати належне художньому генію Миколи Гоголя, бо саме цей хибно-принизливий стереотип української козаччини надзвичайно глибоко закарбувався в свідомості не лише росіян, а й, на превеликий жаль, — і українців.

Зупинюся ж я на іншому. Річ у тім, що для Миколи Гоголя Україна як така просто не існує. Є лише якась Украйна землі Русской. Навіть Київська Русь в його розумінні "южная, первобытная Россия". Українське козацтво це не що інше, як "разгульная замашка русской природы" та "необыкновенное явление русской силы", "словом русский характер". Українська шляхта — це "русское дворянство". Гинули ж у бою козаки не інакше як під вигуки: "Пусть ликует вечные веки Русская земля". А вся квітесе-нція цього твору міститься в останніх рядках: "Уже и теперь чуют дальние и ближние народы: подымаеться из русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!.." Надзвичайна українська героїка! Як кажуть, коментарі зайві. Проте, щоб остаточно зрозуміти суть любові Миколи Гоголя до України, треба порівняти перше видання "Тараса Бульби" 1835 р. та друге 1842 р. Перше видання також бачить замість України "русскую землю" проте це носить не надто наполегливий характер, а ось друге видання, після зауважень Віссаріона Бєлінського, було перероблено в дусі "верноподданства царю и Отечеству" і, як уже бачили, надзвичайно завзято і барвисте. Що могло спонукати автора зробити такі правки до твору, що вже побачив світ? Що завгодно, але ніяк не любов до України. Хоча ні, він її все-таки любив, але в дусі слів І. Франка: "як хліб і кусень сала", а не як великий народ, гідний права власної держави.

Тож про яку "українську школу" в російській літературі говорить про цього "видатного українця" Енциклопедія українознавства?!

Але це ще не все. У "Тарасі Бульбі" Гоголь просто висловлює російсько-імперське бачення історії — не більше. Він лише виступає як пересічний російський державний службовець, що сумлінно відпрацьовує свій хліб. А ось в іншому своєму творі він так завзято боронить офіційну позицію Москви, що вже в запалі переходить на особисте у вигляді образ, нехтування та відвертої ганьби. І цим твором є — "Ночь перед Рождеством". Ця розповідь із самого свого початку занурює нас у чарівний український світ, читач, немов в теплі морські хвилі, поринає в солодкі та м'які описи українського сільського життя та краєвидів. І, дійсно, коли б цей твір був написаний українською — то він би по праву претендував на звання класичного твору з українознавства та був би чи не найкращим твором щодо виховання любові до рідного краю. Але не так сталося, як гадалося. Несподівано на завершенні цієї чарівної картини я потрапив під холодний душ. І яким стала оцінка Миколою Гоголем української мови. За ним це ні що інше, як "самое грубое, обыкновенно называемое мужицким, наречие", у той час як російська за ним ні що інше, як "грамотный язык"???!!!

То скажіть тепер, будь ласка, чи вартий цей уродженець України взагалі називатися українцем і чи існують якісь виправдання його дій?

Микола Гоголь ганьбив українську мову та українську минувшину і весь свій талан і енергію поклав на розвиток культури окупанта України, він сам не бачив українського народу і талановито переконував інших, що це "южные россияне", а Україна — це лише украйна великої Росії. І це в той час, коли його земляк-полтавець Іван Котляревський завзято працював над розвитком рідної української мови і своєю діяльністю довів, що вона аж ніяк не гірше ніякої мови в світі, і, тим, паче, "грамотного языка", створивши такі надзвичайні твори, як "Енеїда", "Наталка-Полтавка", "Москаль-чарівник". Між іншим про існування цихтворів безперечно знав і Микола Гоголь, бо вони побачили світ ще до того, як той почав навчання в Ніжинській гімназії вищих наук.

Микола Гоголь — це ні хто інший як звичайний манкурт та яничар. Який за "шмат гнилої ковбаси" відцурався рідної землі і більше того, став на шлях її цькування. Бо люди, які справді любили свою землю, то чинили як Марія Заньковецька, що на наполегливі пропозиції росіян залишити українську сцену і перейти до сцен Москви та Петербурга (за що ті обіцяли їй значне покращення її добробуту) відповіла: "Наша Украйна слишком бедна, чтобы ее можно было покинуть" !!!

Тож весь цей галас в Україні щодо річниці народження Миколи Гоголя є нічим іншим як абсурдом. А ще дивнішим є участь у цих заходах перших осіб держави, які, заявляючи європейськість і українську духовність, виголошують урочисті промови на честь того, хто славив східно колоніальний стан рідного краю, і квіти покладають до пам'ятника того, хто відверто зневажав та топтав українську культуру. Тим же, хто нарадив національному банку викарбувати ювілейну монету з нагоди його народження, я б порадив ініціювати і викарбувати подібну монету з нагоди 195-річниці від дня народження міністра внутрішніх справ царського уряду Російської імперії Петра Валуєва (це буде 22 вересня цього року), який, начитавшись творів Миколи Гоголя, заявляв, що "никакого отдельного малороссийского языка не было, нет и быть не может", та й вклад в розвиток української культури, своїм відомим циркуляром щодо заборони видавати українською шкільні підручники, науково-популярні та релігійні книжки, зробив не менший, ніж він.

Олександр ЛЯШЕВ, "Молодь України"
Запозичена тут.

Сьогодні розпочинається кінний перехід Батурин–Полтава, присвячений 300-річчю з дня знищення російськими військами гетьманської столиці Батурина (Чернігівщина). Захід проводиться з метою „вшанування пам’яті українських патріотів, полеглих під час визвольної війни гетьмана Івана Мазепи”. У кінному переході візьмуть участь 30 учасників, задіють 10 коней. Як розповів Новинам Полтавщини полтавець, правозахисник Анатолій Банний (співорганізатор дійства), родзинкою заходу стане царська карета. Вона буде запряжена пароконкою, якою керуватиме справжній кучер.

„Карета пофарбована в чорно-білі кольори, оздоблена. Всередині вона оббита шкірою. Хотіли запрягти четвірку, але буде двоє коней, бо четвірки немає й в Україні”, - сказав Анатолій Банний. Проте, хто ж сидітиме в самій кареті організатори ще не визначилися. Жартують – „дух Асадчева”. Справа в тому, що ініціатори кінного переходу прохали голову ОДА Валерія Асадчева профінансувати цю акцію. Проте їм порадили звернутися у відділ туризму ОДА, де необхідно було витратити чимало часу на докладні пояснення суті заходу та кошторису. До того ж виділити там могли, за словами Анатолія Банного,  всього тисячу гривень (при потребі у 13,7 тис. грн).  Тож спонсорами організації та проведення акції  стало підприємство „Полагросервіс” та депутат обласної ради Валерій Капленко. До речі, територією Полтавщини кінний перехід буде здійснюватися з 19 вересня - через Гадяч, Зіньків, Диканьку, - повідомляють "Новини Полтавщини".

Відповідаючи на численні запитання журналістів та мешканців Полтавщини стосовно подальшої долі обласної бібліотеки для дітей ім. Панаса Мирного, голова Полтавської облдержадміністрації Валерій АСАДЧЕВ висловив упевненість, що заклад матиме власне приміщення, і обласна державна адміністрація докладає до цього максимум зусиль. Зокрема, вже підшукана належна будівля по вулиці Шевченка. Її має прийняти на баланс обласна рада; обласна державна адміністрація, в свою чергу, вже звернулася з відповідним поданням до представницького органу.

„Це буде якісне, пристосоване приміщення, де діти матимуть усі умови для занять із книгами, а колектив зможе нормально працювати. Є певні юридичні процедури, і зараз вони перебувають в стадії вирішення. Обласна державна адміністрація зробила все, від неї залежне, щоб прискорити цей процес. На жаль, досі ми не мали відповідного сприяння з боку інших інституцій влади. Але попри це, проблему буде знято”, - наголосив керівник області.

Так само, за словами Валерія АСАДЧЕВА, ОДА не мала підтримки в питанні збереження за обласною бібліотекою старого приміщення за адресою Гагаріна, 5.

„Я більше двох  років утримував це приміщення від зазіхань, рішень судів та рішень обласної ради. Щойно я пішов на два тижні у відпустку, бібліотеку виселили з будинку. Більше того, Верховний Суд України ухвалив рішення не на користь дітей. Що можна вдіяти в такій ситуації? Шукати інше пристосоване приміщення. Саме так зробила обласна державна адміністрація”, - зазначив Валерій АСАДЧЕВ.

Джерело: Офіційний сайт Полтавської облдержадміністрації.

Вручена премия за худшую секс-сцену в литературе

Сьогодні завершено зведення паркану навколо приміщення Полтавської обласної бібліотеки для дітей ім. Панаса Мирного.

Працівники міліції продовжують охороняти цей паркан, не приховуючи цього (це знову видно на фото).

Нагадаємо, що зведення паркану розпочалося наступного дня після візиту до Полтави прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко та міністра внутрішніх справ України Юрія Луценка, які зробили заяви щодо збереження дитячого закладу культури.



Майдан.

В одному з курганів археологи розкопали поховання жінки пізньо-сарматської доби. Орієнтовно III-IV століть нашої ери.

Поряд - бронзове люстерко, кинджал та залізні ножиці, що за формою не відрізняються від сучасних. Хоча майстри їх виготовили приблизно 1700 років тому. Також археологи знайшли срібну брошку. Фахівці кажуть - аналогів такої жіночої прикраси цієї доби ще ніхто не бачив.

Оксана Коваленко, керівник археологічної експедиції: "Жінка однозначно була дуже впливовою в своєму роді. Оскільки були покладені їй такі коштовні речі. Окрім того в черепі було знайдене залізне шильце. Можливо це й було причиною смерті".

Майдан.

5 канал:


Не вщухають пристрасті довкола Полтавської обласної дитячої бібліотеки. Судова тяганина за приміщення бібліотеки триває уже 5 років. 20 днів тому його захопили місцеві підприємці. Зараз працівники бібліотеки виборюють у суді право залишитися тут. Тим часом у ніч проти вівторка стався новий інцидент. Невідомі потрощили двері бібліотеки - тож сто тисяч книжок залишилися без нагляду.

Наталія Граїцька працює у Полтавській обласній дитячій бібліотеці вже 23 роки поспіль. Кожного робочого дня вона видавала малечі книжки. А сьогодні готується їх переносити.

Разом з колегами вона прямує до приміщення рідного закладу. Але жінок до нього не впускає охоронець. Каже, говоріть з новими власниками. За питання про вимагання ними грошей за збереження книжок та вимогу компенсувати ще 3 з половиною мільйони гривень неотриманих прибутків ми ледь не розрахувалися камерою.

Ці молодики двадцять днів тому на світанку заволоділи приміщенням дитячої обласної бібліотеки. Зафарбували вікна, зірвали шпалери і лінолеум на підлозі. Його площа понад 500 квадратних метрів. У грошах – це майже мільйон доларів. Проти них директор бібліотеки просто безсилий.

У тій же Полтаві є ще одна значно більша дитяча бібліотека – на Лялі Убийвовк. Леонід Чобітько впевнений, якщо держава не захистить його заклад, то будуть страждати і інші бібліотеки.

Олег Дейнека, 5 канал: "В ніч з понеділка на вівторок напередодні засідання суду у справі Полтавської обласної дитячої бібліотеки та коли мали б почати виносити книги з її приміщення, його двері були понівечені невідомими. Це – вже третій інцидент з того часу, коли приміщенням Полтавської обласної дитячої бібліотеки заволоділи нові власники. До цього сталася пожежа й захоплення".

Олег Дейнека, Андрій Поставець, 5 канал

Завантажити відеосюжет (6,71Мб)

Цей же відеосюжет можна побачити прямо зараз на моїй сторінці у розділі "Відео".

Картины и графика, созданные в России, Австрии, Венгрии, Испании и ряде других стран.

Допомагає:

1. Російському бюджету в економії на фаховій підготовці російських розвідників.

2. Російським шпигунам маскуватися під українців.

3. Путіну пояснити Світу, чого він вдерся в Україну. Світ розуміє і співчуває захисникам собі подібних. Зазвичай, негритянські держави співчувають неграм. Англомовні співчувають англомовним. Тому пояснення анексії українських територій захистом російськомовних — цілком логічним є, що дозволяє Путіну зберегти обличчя.

4. 

5. Підірвати авторитет української нації в Світі. Бо що то за нація, що боїться розмовляти власною мовою, а послуговується мовою ката і загарбника?

6. Підірвати авторитет української держави і розмити саму мету її створення. Багатьом людям в Світі не зрозуміло, навіщо Україна намагається відділитися від Російської Федерації, коли мова в обох державах російська?

7. Згорнути в інших державах вивчення української мови. Готуючи дипломатів для України, скажімо, Польща, чи Японія, витрачають на то кошти, зокрема і на вивчення української мови. Ті дипломати приїздять до України і не розуміють мову наших політиків, оскільки ті розмовляють російською. Робляться висновки. Тому програми з вивчення української мови, скажімо, в Польщі стали різко згортатися. Водночас вивчення російської стало ширитися. Тому ляхи стали жертвами московської пропаганди. А винні в тому українські російськомовні політики.

8. Почуватися окупанту, в Україні, комфортно, як вдома.

9. Вихованню сепаратистів з власних дітей. Бо путінська пропаганда в рази ефективніше діє на тих, в кого батьківською мовою є російська.

10. Окупантам знищувати українців. Найбільше втрат несуть якраз російськомовні регіони.

11. ...