Сьогодні великий день. Рівно три роки тому набув чинності Закон про мову, співавтором якого я був. Я горджусь, що наша фракція у парламенті єдина, яка 100% голосів дала за цей архіважливий Закон.

Символічно, що Закон про мову набув чинності у річницю проголошення Декларації про державний суверенітет України. Сотні років російська імперія намагалась знищити нас і нашу мову. І зараз, коли окупанти захоплюють наші території, найперше, що вони роблять - люто знищують все, що пов‘язано з нашою мовою - вказівники, книги, навчання.

Тому що, як писала геніальна Ліна Костенко: «Нації вмирають не від інфаркту, спочатку їм відбирає мову».

Тому що мова має значення!

Але ніхто і ніколи не відбере у нас нашу мову і не переможе нашу націю.

Слава Україні! Смерть ворогам!

Олег Ляшко,
лідер Радикальної партії

Галасуємо за правду

Чому на всіх виборах треба голосувати за Всеукраїнське об’єднання “Свобода”

Чому на минулих виборах українці Світу не голосували за Всеукраїнське об’єднання “Свобода”?

Тому, що, кажучи по правді, українці — мужня, смілива і лінива нація, що дуже любить казки на відміну від одного з лідерів цієї політичної сили.

Здається, 1994 року я їхав потягом зі Львова на Запоріжжя. Що татові міг привезти звичайний студент? Вирішив пригостити татка самим крутим на той час львівським пивом і купив його пляшок 6. І так мені раптом пива випити закортіло, що Світ став немилим. Тим більше, що в купе зі мною були не жінки, а три ляхи, такого, як і я віку, що невпинно теревенили між собою. Клята українська доброта без меж замішана на інтернаціоналізмі підбитому цитатами зі збірника творів Леніна, ще не видихалися з мене, бо лишень здав іспити з “Наукового комунізму”. Картина маслом — пити хочу, але сам не можу!!!

Про себе, перепросивши татка, що ризикував залишитися без пива, я відкриваю дипломата і ставлю на стіл чотири пляшки. Звертаюся до ляхів на “общєпонятном”, бо на іншому я не розмовляв: “Знакомтесь! Самоє лучшеє львовскоє піво “Золотий колос”. Угощайтесь!” На моє щире здивування, від моїх “культурних слів”, ляхи підскочили, неначе їх шандарахнуло 220 вольт змінної напруги. У старшого з них, аж піна з рота полетіла: “Да развє Ето піво?! Вот у нас у Польщі піво, так то піво!!!”

Мій інтернаціоналізм, якось зніяковіло, обійняв доброту за талію і хутенько зник. Я знизав плечима, нехотя, прибрав три пляшки зі столика до дипломату: “Да пожалуйста, пєйтє свойо!” Більше мені випити ту пляшку поляки не заважали. Я їм щиро вдячний! Вони мене навчили, що національною ідеєю є любити своє, хай би яке воно не було. Як що робиш, то зважай! Те “що” є українським продуктом і тому має бути найкращим!!!

Це не раз демонстрували свободівці наполягаючи на українській мові на засіданнях ВРУ і українських сорочках, хоча би по святах. Чому свободівці акцентують на необхідності заборонити окупантам вести бізнес в Україні? Тому, що це є злочином! Ведучі бізнес в Україні, прихильники окупантів і громадяни держави, що окупувала частину території України не просто завдають іміджевих втрат українській державі на міжнародній арені, в час, коли америки і європи накладають на нашого ворога санкції, а ми толеруємо того ж таки ворога, друзі якого знищують наших людей! Вороги створюють ворожий контент на нашій Землі у наших, проданих ним засобах інформації, підважують основи держави у банківській сфері, роблять неякісні товари з українським штрихкодом.

Це знищує довіру до якости товару нашого виробника як в середині країни, так і далеко за її межами.

Володимир Петрович Герасимчук

Чому Олег Тягнибок з перших днів свого депутатства, можливо й до нього, став притчею во язицях зі своїми наполяганнями на проведення копнякової терапії. Без неї Україна нікуди не піде, хіба взад. От лише не втямлю, нашо він її назвав чужим, беззубим, словом “люстрація”? Комуністам та іншиму зброду світу окупантів і колаборантів, що скромно ховаються від очей українського народу на керівних посадах, за вивісками професіоналів та “хазяйствєнікав” потрібні не люстри, а свіжий копняк. Вже тридцятий рік ці клоуни псують імідж української продукції, паскудили бренд української якості, знищували українські заводи і фабрики, українську армію!

Настольною книжкою кожного українця має стати “Енеїда” Івана Котляревського, як один із збірників української національної кухні і найкращим переспівом “Енеїди” Віргілія. Свободівці, українські націоналісти, українці, громадяни України мають шанс на загальнонаціональне об’єднання в яке свято вірив наш творець і Тарас Григорович Шевченко створюючи головну книжку свого життя “Руський буквар”. Наши “політики” сходять на лайно борсаючись в ньому за булаву. А мають вилазити зі шкури і усім перти в одному єдино правильному напрямку, в напрямку на українську національну ідею. Чому? Бо лише вона є українським єдиним і неповторним шляхом в МАЙбутнє. Усі інші шляхи є або свідома облуда, або фрагмент шляху вирваний із загального концепту.

Леонід Опанасович Герасимюк

Українці — найбагатша нація у Світі на правду! І стократно був, є і буде ПРАВИЙ наш Кобзар: “В КОЖНОГО СВОЯ ПРАВДА”. Антиподом правди є не брехня, бо ми не кацапики. В нас, українців, правда бореться з кривдою. Кожен з нас ту саму подію бачить по своєму і розповідає по своєму і ради тому катма.

У цьому Світі ніхто, ні Бог, ні Герой, ні Земля не можуть бути важливішим для українців, для громадян України, як турбота про здоров’я, щасливе дитинство, якісне навчання і майбутнє доросле життя наших дітей, ДІТЕЙ УКРАЇНИ. Лише це може стати цементом, а в купі з правдою і потужним фундаментом гідної майбутнього держави України. Держави про яку мріяли герої УПА і Української самооборони Леонід Опанасович Герасимюк і Володимир Петрович Герасимчук і мільйони їхніх побратимів. Лише таке об’єднання всіх прогресивних сил України має сенс і лише така Україна має право йти в майбутнє достойне попередників.

Першими цеглинками у побудові щасливого і корисного життя дітей є українська мелодія, українська пісня, українська мова, українська національна їжа, український одяг, український танок і в подальшому все над’якісне українське, включаючи навчання, ЗМІ, телебачення, фільми, товари, техніка, власний Світ у Вебі і житті. Чому діти мають співати українських пісень? Аби їхні діти були здорові, талановиті і жили довго і щасливо!

Світ, голос, пісня, музика, танці, то все — електромагнитні коливання! Кожен клаптик Землі має власну природу електромагнітних коливань. Десятки чи сотні тисяч років ці коливання і голос народу, що завжди жив на цій богом данній землі створили узгоджену чарівну мову. Є сотні прикладів, коли українська пісня, українська мелодія, українське слово лікувало українців. Головне - українська пісня має нести українську мелодію і корисний зміст. Перевірити то, простіше не буває. Поставте собі на день 3-4 українські пісні і слухайте їх певний вільний час, щось роблячи. Коли Вас якась з них бісить, це і є вірною ознакою Вам не потрібної пісні. В ідеалі, українських пісень мають навчитися співати майбутні українські мами, аби їхні дітки були талановиті, здорові і вловили мелодію мови до свого народження. Тоді життя дитинки стане насолодою, їй легше вивчити слова, освоювати мову, бо мелодію мови вона вже засвоїла.

Трисуття

Українські кухарі мають створити якісні книжки українських національних страв для дітей. Тобто, страв перевірених тисячолітнім досвідом їх вживання. Українські школи і садочки всі мають запровадити у своїх столових виключно українські страви, щоби здоров’я наших дітей, хоча би в школі, чи в садочку не знищувалося ворогами України.

Українські викладачи мають 33 рази прочитати останню книжку Тараса Шевченка “Буквар” і лише по тому допускатися до навчання дітей. Змісту там немає, але користь буде, то 100%, бо Тарас — фантастична особистість :)

ВІЧЕ – збори вільних людей у Давній Русі, на яких обговорювались і вирішувались важливі громадські справи. Розвинулося з народних зібрань у східних слов’ян, описаних візантійськими істориками VI століття. Цей архаїчний інститут народовладдя набуває нових форм і змісту в часи завершення будівництвава Давньоруської держави наприкінці X – поч. XI ст. Віче уперше згадується під цією назвою в літописі біля 997 р. (Білгород). Зі встановленням сильної князівської влади віче утвердилось як колективний орган місцевого самоуправління, а з перебігом часу стало брати участь і в державних справах. У 1024 в Києві віче відмовило братові Ярослава Мудрого Мстиславу Володимировичу, який хотів сісти на престол; в 1068 р. скинуло київського князя Ізяслава Ярославича і посадило полоцького князя Всеслава Брячиславича. Джерела дають підстави вважати, що віче було органом надзвичайним, вирішувало найважливіші питання міського і державного життя: війни і миру, закликання і вигнання князів.

(За матеріалами https://uk.wikipedia.org/wiki/Вікіпедія:Проект:Енциклопедія_історії_України/Статті/Віче)

Заступник міського голови міста Тернопіль Леонід Бицюра пізно вночі повернувся із відрядження, а вже о сьомій ранку ми зустрілися в осередку тернопільської «Просвіти», щоб знімати «Сповідь».

Кава. Дві цигарки підряд. Чоловіча і щира бесіда. Розмова з людиною, котра присвятила себе служінню Нації.

Багатогранна людина – політик, письменник, юрист, еколог, продюсер. Все це грані цільної, яскравої особистості – сильної, зібраної, цілеспрямованої, наче натягнута тятива.

Старі наративи та налаштування суспільного життя сприймаються дірявим лахміттям на фоні його усвідомлення і сприйняття майбутнього своєї країни. Він наче стріла готовий зірватися в експедицію за своєю мрією. А його мрія проста і зрозуміла – нова Україна.

Він постійно серед людей. Навколо нього діти, волонтери, добровольці, священики, митці, науковці. Дивлячись їм в очі, розмовляючи з ними, він розуміє і відчуває, що потрібно змінювати формат соціального розвитку держави.

Він знає свою націю. Любить її. І найважливіша грань цієї любові – він душею відчуває людей, котрі живуть з ним на одній землі.

Сьогодні ми не до кінця усвідомлюємо процеси, що відбуваються серед нас. Стратегії майбутнього – це те, що у передових країнах ретельно планують, а потім вибудовують, не шкодуючи ані коштів, ані зусиль. Це ті ідеї, навколо яких об’єднується суспільство. А ми продовжуємо робити ту ж саму історичну помилку, створюючи ідеї без стратегій, мету без методів і, як наслідок, замість того, щоб об’єднатися заради майбутнього, знов і знов маємо «на два українці – три гетьмани».

Велика політика перетворюється на фальшиві ігрища інтегрованих манкуртів. Лише тому, що ми самі це дозволяємо. Скільки крові, пролитої найкращими нації знадобилося для того, щоб відродити в собі УКРАЇНСТВО? На превеликий жаль, недостатньо. Ми намагаємося будувати майбутнє на повітряних замках шоколадних обіцянок, потім на дотепних жартах і екранній харизмі вигаданого, неіснуючого персонажа.

А що таке Україна? Де вона?! Саме з цим запитанням я їжджу Україною, намагаючись відшукати її посеред нас. Відшукати в очах, в серцях, в душах. І знаходжу. Знов і знов знаходжу. Ми, українці, Є. Ми тут. Ми разом із нацією.

Саме тому «Сповідь» з Леонідом Бицюрою стала такою знаковою для мене. Етнічний українець, котрий усвідомлює як завіти предків, так і відповідальність перед майбутніми поколіннями.

Наша сила в єдності. Та нам нав’язують, в нас культивують роз’єднання та розбрат. Схід та Захід, православні та католики – все це штучні, уявні, неіснуючі перепони. Так само як і численні політичні партії та платформи, у стінах яких стирчать червоні вуха кремлівських ідеологів. Свідомість пересічного українця перевернута догори дригом ворожими фейками, пропагандою та маніпуляцією. Саме тому ми висимо в повітрі, безнадійно хапаючись то за шоколадних, то за зелених.

На сцені політичного театру маріонетки розсипаються жартами, цукерками, лайкою та порожніми словами, екзальтовано трясуть вилами та уявними гранатами. А за кулісами цього театру абсурду досвідчені кукловоди руками цих же маріонеток нарізають золоті батони нашого майбутнього собі в кишеню, спускаючи передвиборчі обіцянки в золоті унітази.

Ми, українці, ніколи не були монархістами. Цар та ручні бояри – це не наша, не українська ідеологія. Це паразитична структура, котра має бути винищена.

ВІЧЕ. Віче, як об’єднання сильних, самостійних, досвідчених, усвідомлених лідерів. Для яких існує лише Бог і Україна. Інакше в нас не вийде. Вже 28 років не виходить.

Час закулісних ігор минає. Нас змінив Майдан. Найкращі з нас мають забути про себе, дивлячись в очі українцям, перед портретами Небесної Сотні, та перед фото загиблих на цій війні мають взяти на себе відповідальність. Той, хто не впорається – піде з гідністю. Сам. А ті, хто здужають, навіки будуть вписані в нашу історію золотими літерами.

Інших шляхів немає. Вони були перекриті тоді, коли розгодовані до українських політичних лідерів комсомольці та піонери стали переналаштовувати націю з тисячолітньою історією на обслуговуючий персонал для самопроголошеної еліти.

Ми вже не маємо змоги пробачати політиканство. Є або НАЦІОНАЛІСТ з генетичним правом стояти на варті інтересів Нації, захищаючи їх до останньої краплини крові, сил та сталевої віри, або маріонетка, яка в руках досвідчених ляльководів паразитує на нашій знекровленій Нації.

Зумієш їх нарешті відрізнити, жовто-синій? Зумієш врешті-решт усвідомити, що ніхто не прийде і не потягне нас за чуба до кращого майбутнього? В України є лише ми, українці.

Ось такими рядками вилилося відлуння «Сповіді» зі справжнім націоналістом Леонідом Бицюрою. Діалог на двох рівнях – словами і душами. Зумій його почути, жовто-синій. Тобі це вкрай необхідно.

Леонід Бицюра. «СПОВІДЬ» – авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/kqOWCLEsClc

 Богдан Гавриляк сповідується матері-Україні і людям, кається Господу у тому, що він не жив до самої крайньої точки своєї віри – Олег Володарський

Ця молитва дісталася Богдану Гавриляку у спадок. В його родині старовинні ікони та молитви зберігаються поряд із фотографіями поколінь предків. Береже. Шанує. Пам’ятає. Цікава людина. Неспокійна. Бунтівна.

Він гарний батько, чудовий сім’янин і люблячий дідусь. Ми дружимо. Обмінюємося думками, спостерігаємо одне за одним.

Одного дня я зателефонував йому і запропонував записати програму. Була помітна пауза. Мовчання. І, нарешті, згода.

Дуже цікава риса програми «Сповідь» – вона урівноважує в людині різницю між дискомфортом переживань та бажанням щось змінювати в своєму житті. Тоді, коли людина не просто живе і розмірковує, чи навіть захоплюється своєю індивідуальністю, а коли нарешті усвідомлює, що десь зовсім поруч живе його рідна Нація, котрій він готовий сказати правду.

Він сповідується матері-Україні і людям, він кається Господу у тому, що він не жив до самої крайньої точки своєї віри. Він мовчав і сердився. І носив в собі біль поколінь.

Обурюватися через те, що відбувається на кухні за чашкою чаю, жалітися на сьогодення – це найпростіше. Складніше – ставши на ноги, твердо і усвідомлено звернутися до Ікон і на чистому подиху звернутися до Українського суспільства і сказати про найдорожче, найчесніше.

Найбільша релігія – це добро. Найбільша довіра – це відкритість думок і прагнень. І коли нашу Батьківщину намагаються розшматувати як ззовні, так і з середини, ми не маємо права мовчати. Байдужість – це злочин. Це найстрашніший гріх!

Богдан Гавриляк воював з системою не на жарт. Суди, моральний тиск, безсонні ночі. І, коли ми почали діалог, він раптом видихнув…

Мені здається, що він ясно відчув, що десь на підсвідомому рівні ми воюємо самі з собою. Лише тому, що держава не працює. Не працює для нас. Для суспільства. Багато бруду. І бруд відверто кремлівський. Особливо важко це відчувати у Львові, адже це місто-Бунтар, котре не приймає нічого радянського. Та, на превеликий жаль, є нащадки диявола. Червоного диявола. С жорстоким обличчям, спотвореним знаком безбожжя. Цій людині неймовірно болить те, що відбувається в країні. Тепла людина. Життєрадісна. І, що найважливіше, віруюча.

Він знає історію багатьох поколінь своєї родини. Цього українця ніхто і ніщо не змусить жити всупереч його культурі та автентичності. Проте найбільше враження на мене справили родинні цінності, що передаються в сім’ї Богдана з покоління в покоління, і які так ніжно плекає він сам.

Спокійний, тихий і душевний діалог, котрий я запам’ятаю надовго. Після зйомок передачі пан Богдан зробив нам неймовірний подарунок. Старовинний дворик в самому серці Львова, старенька, проте напрочуд охайна квартира. І, власне сам подарунок, зустріч з неймовірною пані Стефанією (та про це трохи згодом).

Як тільки ти з любов’ю, Молитвою і Господом звертаєшся до своєї землі, вона відкриває тобі небачений раніше вимір надсильної духовності. Варто лише попрохати Бога… Треба лише сильно та щиро молитися…

Серед нас живе ніким не знищена і незламна ВІРНІСТЬ, ВІДДАНІСТЬ і ЛЮБОВ. Рівень цієї любові надзвичайно високий. І народжується він під час недільної молитви. Цим величний Львів. Він молиться за Україну!

Наша основна мета – запалити свічки під іконами навіть у найвіддаленішому селі та в найменшому містечку. На передовій. В дорозі. в лікарнях та школах. Нам вкрай необхідний загальний егрегор національних прагнень. І не важливо якої релігії та якої конфесії. Ми, українці, велична нація і приймаємо з любов’ю усіх. Тільки першими словами цієї Молитви повинні стати Бог і Україна.

Дідусь Богдан Гавриляк виховує справжнього патріота. По-українськи. З повагою до заповітів предків та любов’ю до Батьківщини. Нехай буде Мир та Щастя в нашій з тобою країні, Богдане!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Богдан Гавриляк

https://youtu.be/ii-N0z8nUjI

Ми повинні пройти крізь самотність та перепони, крізь усамітнення і тишу, щоб віднайти місце, де ми зможемо танцювати свій незграбний танець і співати свою сумну пісню. Цей танець і ця пісня – старовинні ритуали, за допомогою яких свідомість приходить до усвідомлення власної людяності.

Пабло Неруда

Три вищих освіти. А потім…танцюючий правосєк! Котрий, обираючи між власними амбіціями та перспективами та майбутнім країни, на час війни обрав останнє. І тим більше я пишаюся тим, що Палові немає ще 30 років. Він практично ровесник України. Ровесник тієї Незалежності, котру моє покоління так і не змогло для нього відбудувати.

Діалог з такими хлопцями – наче ковток свіжого повітря. Йому, на щастя, не знайомі пережитки радянського минулого, в той час як моє покоління змушене нищити «совок» не тільки в державі, а й в собі. Це і є справжня МУЖНІСТЬ – говорити про свою країну вкрай відверто, і попри всі намагання змінити нам оточуючий простір, вміти бачити, чути і поважати сьогодення, минуле і майбутнє своєї України. І не знати, не розуміти і не приймати залежну Україну.

Тінь кремлівської вежі затьмарює наше майбутнє, наче брудна хмара, залишаючи після себе тисячі могил патріотів. Бути готовим померти за свою країну, але вижити. Не смій, жовто-синій, чуєш мене, не смій забувати про те, яка відповідальність на тих, хто в тилу, перед тими, хто щораз ризикує собою на передовій!

Я ані на мить не сумніваюся, що, повернувшись з фронту, ці люди обов’язково відіграють свою роль в нашому суспільстві, більше того, саме вони стануть авангардом тих подій, котрі чекають на нас найближчим часом. А якщо ці люди ще й танцюють на війні…

Якщо з нами Бог і Україна, то хто проти нас? Мужність? Ідеали? Ці слова вже спаплюжили в своїх гучних промовах ті, хто знає про війну лише з доповідей підлеглих. Та й занадто вони гучні для тих, хто вже не перший рік живе під акомпанемент шуму пострілів.

Все водночас складніше та простіше – Павло не зміг би інакше. Не навчений радянській покірності, він раніше за інших почав відчувати небезпеку, яка загрожувала тій юній Незалежності, яку отримала наша країна. А Майдан, війна – він там тому, що не зміг би дивитися в очі ані батькам, ані майбутнім нащадкам, вчини він інакше. Ці хлопці не будуть чекати на окупацію, вони не дозволять принижувати жовто-сині кольори нашого прапора, вони будуть безжально воювати з усіма, хто насмілиться зазіхнути на їх СВЯТИНІ – землі Української держави та свободу нашої НАЦІЇ.

Ми, наче маленькі діти, ходимо навколо столу, на якому сидить черговий «вихователь» майбуття. І цей шоколадний «педагог» так нагадує персонаж фільму «Джентльмени удачі», тільки з наклейками карамелі і зефірок навколо обрюзглої шиї, на якій вільно катаються негідники і вороги нашого суспільства.

Це саме він, Удав, із Владиславом Грищенко (Бучею) йшов на підбитому БТР повз сепарів, а потім, важко поранений, ще довго відстрілювався. Ламалася техніка, не людина. Це саме він, Павло Долинський, говорив в ефірі телеканалу карамельного вождя про те, що хлопців, які воюють за нашу державу, не визнає влада шоколадних. Вони ладні померти за нас, але їм надважливо розуміти, що все це НЕ ДАРЕМНО. В ім’я України!

А у відповідь бездушне мовчання і апатичність тих, хто поспішає по своїх справах вулицями мирних міст і сіл. Вони на фронті своїми руками, своїми життями творять історію Незалежності А тут, в тилу, лише від нас залежить, чи зможемо ми опинитися в авангарді цієї нової історії, підставивши плече цим хлопцям, чи наші апатія та байдужість заведуть нас на звалище історії, де ми скавчатимемо, доживаючи кожний свого віку. Жити чи виживати, жовто-синій?

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Павло Долинський

https://www.youtube.com/watch?v=XIbzAPExETQ

28 програм, 28 доль, 28 таких неймовірних УКРАЇНЦІВ

Сказати, що я люблю Західну Україну значить сильно применшити. Я її обожнюю! Захоплююся! Всім серцем, всією душею, кожною крапелькою своєї людської свідомості. Це щось таке жадане і надзвичайно смачне, від чого з’являється внутрішній танець душі. Вулички Львова, тиша міста Рівне, м’яка ніжність Закарпаття. Суміш запахів, надії та історичної культури предків. Повітря спадщини поколінь. Життя орнаментів і дерев’яних церков.

650 км до урочища «Борсучня», родової землі Василя Саманюка. Гуцульський побут. Спокій та мудрість. І впевнений погляд такого здавалось би маленького на тлі величних гір, але такого сильного, міцного душею і духом чоловіка. Сходження в гори. У піднебесся. 1 500 метрів. Коні. Дощ. Ліс. Бесіда. Тепла дерев’яна гірська хатина і дзвіночки на збруї домашніх тварин. Кровна ніжність. З чашкою парного молока, з бринзою, з медом і грибною юшкою.

Звідти видно всю Україну. Там вижив непокірний дух УПА. Там рятували себе гуцульські діти і жінки. Там тривало життя і ніколи не закінчувалася УКРАЇНА. Він – Саманюк на початку сходження в цю Українську Шамбалу так і сказав: «Ми йдемо до Бога, в піднебесся».

Я з дитинства вірю в чудеса. Вірю в Господа. І зараз збираю після «Сповіді» зі священиками свічки. І під час програми їх запалюю. Це дуже важливо для мене, це наче продовження діалогу з Богом. Хресна хода. Коли ти хочеш відмолити все те, що залишилося назавжди в минулому, і попросити у Господа тиші, щастя і третього хлопчика (сина).

Родина, рідне місто, пам’ять предків – все це не гучні слова, а маленькі частинки душі, зрадити які означає зрадити самого себе. Багато хто поїхав. Ми втратили зв’язок з багатьма родичами. Але я так чітко і контрастно пам’ятаю моє запитання бабусі: «Чому ми не поїхали?» і її відповідь: «Розумієш, малий, ми дуже-дуже любимо цю країну. Ми не зможемо без неї жити».

У дитинстві я неймовірно любив суботу, коли повертаючись додому після тренування, чув запахи з скороварки, шкварчання сковорідок, що лунали з відчинених вікон по всьому двору. Таке ж відчуття затишку викликає західноукраїнська гостинність. Дуже не хотілося їхати від Саманюків. Троє синів. Глибоке відчуття дружби і сильної країни. У людях, в душах, у вчинках.

Рухаючись уздовж кордону до Ужгороду, ми відвідали священика греко-католицької церкви Юрія Поповича. Так дивно було спостерігати дерев’яні ікони та вироби, зроблені ним самим. Глибокий. Не дуже говіркий. Зважений. Але як відчувається там автентичність Нації. Він не скаже тобі жодного зайвого слова, зате першим піде захищати Неньку. Світ, якого ми не знаємо. Ми чуємо, намагаємося зрозуміти, але, не знаючи історії, не зможемо відчути себе справжніми. Мені ставало страшно за свою неусвідомленість. Неусвідомленість своєї країни.

Неподалік живе старійшина нашої Нації – Мирон Іван Васильович. 25 років концтаборів. І навіть сьогодні, на 27-му році незалежності України, в свої 89 років, він досі не реабілітований (?!). На краю села, в старенькій хатині, скромно, якщо не сказати убого, на пенсію трохи більше тисячі гривень живе Герой, який віддав своє життя за Незалежність України. Ув’язнення, Норильське повстання, катування…

Людина, яка відмовилася від помилування, не підписавши визнання своєї провини. І яке неймовірне здивування було у нас, коли наче найбільшу дорогоцінність від дістав Священний Псалтир. Бог і Україна. Одвічні цінності. З 9 років воював за Карпатську Україну! Слава Герою!

Проїхавши за день 350 км ми поспішали до Аніточки Білей. Дитина потрапила в біду. З вини комунальних служб їй на ніжку впало підпиляне дерево. А ця маленька Українка знайшла в собі мужність всіх пробачити, не дивлячись на 1,5-річну біду і біль. Цій маленькій людині з величезним серцем дуже потрібна наша допомога. Чужих дітей не буває!

Закарпатський єпископат УПЦ КП. Священик Віктор Аврамчук. Вчитель фізики. Робота з дітьми. Храм на території школи і школярі, що в найтяжчі хвилини тихцем заходять до цієї церкви. Вкрай добрий і приємний співрозмовник. Повага, що залишає усмішку на обличчі.

Отче Сергій Ємець. Капелан, який на наметі, що заміняв церкву на фронті, написав графік трьох богослужінь. І, коли хтось із солдатів здивувався, він відповів: «Я буду робити це навіть цілодобово, тільки для того, щоб душа зверталася до Бога».

Михайло Годинець. Спортсмен. Чемпіон. Воїн. Молодий батько. Тренер, який вчить наших дітей бути сильними. Мужній і відважний боєць, який перш за все вчить хлопчаків бути чоловіком і людиною.

Волонтер і душа Власта Негря. Мати, котрій болить війна, котра переживає за і воїнів, за всіх тих, хто потрапив в біду. Це вона попросила нас зняти і викласти негайно програму з Анітою.

Капелан Василь Мандзюк. Ми дружимо багато років. Він один з тих, хто підтримував нас у справі Лісника. Дерев’яний ансамбль церков на території Храму. Міжгір’я. Звивиста дорога в серці Карпат. Приголомшливі сири власного приготування. Непримиренний воїн духу. Непокірний Українець, котрий неймовірно тонко і віддано любить Бога.

Офіс батальйону ОУН в центрі Самбора. Василь Спаньчак і Володимир Дублянко. Володимир не говіркий і стриманий. Василь усміхнений і богобоязливий. Бог і Україна! Віра і величезна любов до своєї землі.

Отче Іване Владика. Селище Добряни, передмістя Львова. Проповідник. Я не смів перебивати цього священика. Він говорив вченням Господа. Спільний Храм УПЦ КП і УГКЦ. Поруч з величезним Храмом кладовище. Син зв’язкової УПА, в руках якої так і не вибухнула граната. Величезна родина, найдобріша Матінка, привітні і дуже європейські діти.

У Львові нас прихистив Роман Бешко. Псевдо Дід Роман. Добровольчий батальйон ОУН. Його будинок завжди відкритий для гостей, і вже точно жоден гість не піде від нього голодним. Мудрі очі, тепла усмішка і неймовірна доброта цієї людини запам’ятаються нам надовго.

Ангелом-Хранителем цього міста для нас стала Ірина Новосад. Ірочка дуже давно живе в Голландії, але як же вона живе Україною.

Андрій Гуменюк. Псевдо Кельт. Батальйон ОУН. Людина мистецтва, вимушена взяти в руки зброю. Юморний, але лютий. А ще дуже чесний і справжній.

Іван Головатий. Батя. Батальйон ОУН. Шпиталь. Після зйомок програми з сусідами по палаті трапилася цілком доросла і національна дискусія. Ситуація в країні болить всім.

Богдан Колос. Педагог (понад 30-ть років викладацької роботи), професор кафедри менеджменту Львівського національного університету; провідний спеціаліст и експерт державного управління; вчений – близько 40 років займається дослідженнями формування людини та управління державою, бізнесмен. Науково доводить, що кадрова політика держави та управління повинні бути вищим пілотажем громадянського суспільства.

Андрій Блонський. Психолог. Соціальна служба допомоги ветеранам АТО. Дуже привітний і щирий львів’янин, який допомагає воїнам та їхнім родинам.

Богдан Гавриляк. Українець, що знає своє коріння, котрий дбайливо зберігає фотографії кількох поколінь предків. Християнин. Людина зі стійкою громадянською позицією і жорстким ставленням до бюрократії і корупції.

Бзолі-Дацко Стефанія Володимирівна. 96 років. Політв’язень, яка зовсім юної була арештована і вивезена в концтабори в Сибір. 7 років ув’язнення і ще 6 років чекала чоловіка в колонії-поселенні в Сибіру. Сталь. Віра. Велика переконаність в майбутньому України. Низько вклоняюся!

Роман Мануляк. Священик. Молодий Отче. Настоятель красивої і доглянутої церкви в селі Чишки. Багато часу приділяє людям, позбавленим зору. Цей молодий Українець несе честь і правду своєї неньки Церкви. Української церкви.

Іван Дурнєв. Етнічний росіянин. В українській вишиванці. Вінчаний в Українській церкві. Незрячий. Ми з Іваном грали в ШАХИ і говорили щирою українською.

Олександр Король. Львівська політехніка. Кафедра фізкультури. Кіокушинкай карате. Сенсей. Величезний зал, в суботній ранок порожній і тихий. Татамі. І залита сонцем тренерська. Таких хлопців називають БАТЯ. Він дуже любить свою країну і виховує в хлопцях таку ж повагу і любов до Батьківщини. В його родині не з чуток знають про те, як комуністичний фашизм переламував долі. І, коли він зрозумів, що відбувалося у Львові за радянської влади – жахнувся, уявивши себе на місці тих людей, яких витончено і по-варварськи винищували. Учитель з великої літери!

За час перебування у Львові також встигли насолодитися гостинністю батьківського дому Ірини Новосад. Її син Костянтин зараз повернувшись з передової, разом з матір’ю активно допомагає нашим воїнам. А ще це неймовірно теплий будинок, наповнений повагою до старших і радісним агуканням новонародженого малюка. Львів вражає щоразу по-новому, але ніколи не залишає байдужим!

Юрій Пушкарський. Позивний «Стратег». Останні роки життя Олег Мужчиля «Лісника» воював з ним пліч-о-пліч. Зеленка. «Та сторона». Важка і вкрай небезпечна робота розвідника. Він важко переживає втрату командира. Але справу Лісника ще не завершено. Не кримінальну. Справа його життя і віри – УКРАЇНА!

У Рівному нас приймав у себе вдома Тарас Козлишин. Псевдо «Карай». Батальйон ОУН. Троє маленьких діток і красуня-дружина. Донечка, яка відмовляється йти спати, поки їй не дадуть помити посуд, старший син, який читає Жюль Верна і так по-дорослому впевнений в тому, що стане успішним адвокатом і буде захищати справедливість, і молодший син, неймовірно щира, товариська і відкрита світу і всьому новому дитина. І серце цього великого і затишного будинку – любляча дружина і турботлива мати Олеся. Передачу ми знімали в батьківському домі Тараса. Сім’я помітно переживала, а сам Тарас не показав і тіні хвилювання, тримаючись впевнено, розмірковуючи виважено і мудро. Справжній воїн, якому є кого захищати в тилу. Я буду сумувати за цією сім’єю.

Олександр Добровольський. Тренер. Учитель Романа Кривицького, який в свою чергу тренував моїх дітей. Федерациии кіокушинкай карате. Зустрівши нас, Олександр спочатку познайомив нас зі своїми вихованцями, і зі своїм сином. Приголомшливі хлопці, справжні чемпіони. Саші і як батьку, і як тренеру є чим пишатися.

Кривицький, Король, Добровольський, Годинець ... Хлопці, уклін Вам. Ви українці від Бога. Ви з хлопчаків виховуєте справжніх чоловіків.

Олександра Медвідь. Поетеса. Дуже тонка душа. Людина «без шкіри». Перш ніж зустрітися з нею, ознайомився з її творчістю. Вона відчуває світ віршами. Вірш-емоція. Вірш-нерв. І стільки болю в цій люблячій душі, стільки чуттєвості. У пам’яті залишилося спогад її одкровення з приводу Храму в місті Рівне. Вона не просто молиться, вона стоїть на колінах. Дуже талановита дитина. Таких дітей потрібно оберігати, берегти. Вони неймовірно потребують нашої любові.

Костянтин Степанюк. Разом зі своєю прекрасною дружиною Аліною, вони зустріли нас на порозі свого будинку і допустили у святая святих – майстерню художника. Рухи природи, що назавжди застигли на їх полотнах справили на нас грандіозне враження.

Костя і Андрій Ляшик разом виросли в селі Сергіївка біля Рівного. Костя викладає дітям. ПЛАСТ. Виставки. Творчі плани. У цієї людини, художника чимало досягнень, але, я впевнений, головні успіхи чекають на нього попереду.

Величезний Храм в центрі міста Рівне. Тарас Климович. Василь Лозинський. Петро Мартинюк. Рівненська єпархія УПЦ КП.

Капелан Тарас Климович. Отче Тарас помітно переживав. Йому здалося що ми говорили лише 15-20 хвилин. Запис тривав більше години. Це тільки здається, що сповідатися перед нацією і Богом легко. Ні! Це вкрай складно. Це в церкві під накидкою рясою ти говориш напівпошепки про щось сам собі. У Сповіді перед Богом і Нацією ти повинен бути таким, як ти є і зізнатися в любові до України і Господа. Це найвища громадянська позиція. Це вчинок. Отче Тарас його зробив.

Василь Лозинський. Надвисокий інтелект. Приїхав на запис телепрограми з сином. Такі люди не відступають, такі священики не зраджують. Це не мокшанські попи, які обшукують тебе очима. Це інтелект і духовність нації, яка захистить тебе навіть від самого себе. Лікар душ.

Петро Мартинюк. Проректор духовної семінарії. Це зовсім інший формат спілкування. Коли ти говориш один на один з Богом – це дійсно Молитва і покаяння. Коли ти говориш зі священиком про Бога, і він чує тебе, ти, як маленька дитина, каєшся про себе, лаєш себе за помилки, соромишся дурниці, гніву, гордині. Я пишаюся своєю кровної церквою Київського Патріархату. У нас велике майбутнє. Духовне і військове. Це сакральна сила нашої Нації.

Минуло три місяці, а я нічого і нікого не забув. 28 програм, 28 доль, 28 таких неймовірних УКРАЇНЦІВ. І знаєте що я вам скажу? Усвідомлення того, що такі люди є в нашій країні, багато що змінює. Заглянувши в таку кількість очей, зіткнувшись з такою кількістю доль неможливо залишитися незмінним. Вони воюють і живуть чесно, вони моляться і люблять дітей, вірять і допомагають стражденним. Пишаюся тим, що я українець.

А ще... буду ще уважніше стежити за собою і за тим, щоб бути гідним таких співвітчизників.

Тому що в нашій з Вами країні є НАЦІЯ. Нація, яка пробуджується від вікового сну, нація, міць якої ми поки до кінця не можемо усвідомити. Це наша суть. Наше минуле і наша спадщина, яку ми зобов’язані зберегти і примножити. Заради дітей. Заради онуків.

В ім’я і на славу ЗАГИБЛИХ ЗА УКРАЇНУ!

28 програм, 28 доль, 28 таких неймовірних УКРАЇНЦІВ

Сказати, що я люблю Західну Україну значить сильно применшити. Я її обожнюю! Захоплююся! Всім серцем, всією душею, кожною крапелькою своєї людської свідомості. Це щось таке жадане і надзвичайно смачне, від чого з’являється внутрішній танець душі. Вулички Львова, тиша міста Рівне, м’яка ніжність Закарпаття. Суміш запахів, надії та історичної культури предків. Повітря спадщини поколінь. Життя орнаментів і дерев’яних церков.

650 км до урочища «Борсучня», родової землі Василя Саманюка. Гуцульський побут. Спокій та мудрість. І впевнений погляд такого здавалось би маленького на тлі величних гір, але такого сильного, міцного душею і духом чоловіка. Сходження в гори. У піднебесся. 1 500 метрів. Коні. Дощ. Ліс. Бесіда. Тепла дерев’яна гірська хатина і дзвіночки на збруї домашніх тварин. Кровна ніжність. З чашкою парного молока, з бринзою, з медом і грибною юшкою.

Звідти видно всю Україну. Там вижив непокірний дух УПА. Там рятували себе гуцульські діти і жінки. Там тривало життя і ніколи не закінчувалася УКРАЇНА. Він – Саманюк на початку сходження в цю Українську Шамбалу так і сказав: «Ми йдемо до Бога, в піднебесся».

Я з дитинства вірю в чудеса. Вірю в Господа. І зараз збираю після «Сповіді» зі священиками свічки. І під час програми їх запалюю. Це дуже важливо для мене, це наче продовження діалогу з Богом. Хресна хода. Коли ти хочеш відмолити все те, що залишилося назавжди в минулому, і попросити у Господа тиші, щастя і третього хлопчика (сина).

Родина, рідне місто, пам’ять предків – все це не гучні слова, а маленькі частинки душі, зрадити які означає зрадити самого себе. Багато хто поїхав. Ми втратили зв’язок з багатьма родичами. Але я так чітко і контрастно пам’ятаю моє запитання бабусі: «Чому ми не поїхали?» і її відповідь: «Розумієш, малий, ми дуже-дуже любимо цю країну. Ми не зможемо без неї жити».

У дитинстві я неймовірно любив суботу, коли повертаючись додому після тренування, чув запахи з скороварки, шкварчання сковорідок, що лунали з відчинених вікон по всьому двору. Таке ж відчуття затишку викликає західноукраїнська гостинність. Дуже не хотілося їхати від Саманюків. Троє синів. Глибоке відчуття дружби і сильної країни. У людях, в душах, у вчинках.

Рухаючись уздовж кордону до Ужгороду, ми відвідали священика греко-католицької церкви Юрія Поповича. Так дивно було спостерігати дерев’яні ікони та вироби, зроблені ним самим. Глибокий. Не дуже говіркий. Зважений. Але як відчувається там автентичність Нації. Він не скаже тобі жодного зайвого слова, зате першим піде захищати Неньку. Світ, якого ми не знаємо. Ми чуємо, намагаємося зрозуміти, але, не знаючи історії, не зможемо відчути себе справжніми. Мені ставало страшно за свою неусвідомленість. Неусвідомленість своєї країни.

Неподалік живе старійшина нашої Нації – Мирон Іван Васильович. 25 років концтаборів. І навіть сьогодні, на 27-му році незалежності України, в свої 89 років, він досі не реабілітований (?!). На краю села, в старенькій хатині, скромно, якщо не сказати убого, на пенсію трохи більше тисячі гривень живе Герой, який віддав своє життя за Незалежність України. Ув’язнення, Норильське повстання, катування…

Людина, яка відмовилася від помилування, не підписавши визнання своєї провини. І яке неймовірне здивування було у нас, коли наче найбільшу дорогоцінність від дістав Священний Псалтир. Бог і Україна. Одвічні цінності. З 9 років воював за Карпатську Україну! Слава Герою!

Проїхавши за день 350 км ми поспішали до Аніточки Білей. Дитина потрапила в біду. З вини комунальних служб їй на ніжку впало підпиляне дерево. А ця маленька Українка знайшла в собі мужність всіх пробачити, не дивлячись на 1,5-річну біду і біль. Цій маленькій людині з величезним серцем дуже потрібна наша допомога. Чужих дітей не буває!

Закарпатський єпископат УПЦ КП. Священик Віктор Аврамчук. Вчитель фізики. Робота з дітьми. Храм на території школи і школярі, що в найтяжчі хвилини тихцем заходять до цієї церкви. Вкрай добрий і приємний співрозмовник. Повага, що залишає усмішку на обличчі.

Отче Сергій Ємець. Капелан, який на наметі, що заміняв церкву на фронті, написав графік трьох богослужінь. І, коли хтось із солдатів здивувався, він відповів: «Я буду робити це навіть цілодобово, тільки для того, щоб душа зверталася до Бога».

Михайло Годинець. Спортсмен. Чемпіон. Воїн. Молодий батько. Тренер, який вчить наших дітей бути сильними. Мужній і відважний боєць, який перш за все вчить хлопчаків бути чоловіком і людиною.

Волонтер і душа Власта Негря. Мати, котрій болить війна, котра переживає за і воїнів, за всіх тих, хто потрапив в біду. Це вона попросила нас зняти і викласти негайно програму з Анітою.

Капелан Василь Мандзюк. Ми дружимо багато років. Він один з тих, хто підтримував нас у справі Лісника. Дерев’яний ансамбль церков на території Храму. Міжгір’я. Звивиста дорога в серці Карпат. Приголомшливі сири власного приготування. Непримиренний воїн духу. Непокірний Українець, котрий неймовірно тонко і віддано любить Бога.

Офіс батальйону ОУН в центрі Самбора. Василь Спаньчак і Володимир Дублянко. Володимир не говіркий і стриманий. Василь усміхнений і богобоязливий. Бог і Україна! Віра і величезна любов до своєї землі.

Отче Іване Владика. Селище Добряни, передмістя Львова. Проповідник. Я не смів перебивати цього священика. Він говорив вченням Господа. Спільний Храм УПЦ КП і УГКЦ. Поруч з величезним Храмом кладовище. Син зв’язкової УПА, в руках якої так і не вибухнула граната. Величезна родина, найдобріша Матінка, привітні і дуже європейські діти.

У Львові нас прихистив Роман Бешко. Псевдо Дід Роман. Добровольчий батальйон ОУН. Його будинок завжди відкритий для гостей, і вже точно жоден гість не піде від нього голодним. Мудрі очі, тепла усмішка і неймовірна доброта цієї людини запам’ятаються нам надовго.

Ангелом-Хранителем цього міста для нас стала Ірина Новосад. Ірочка дуже давно живе в Голландії, але як же вона живе Україною.

Андрій Гуменюк. Псевдо Кельт. Батальйон ОУН. Людина мистецтва, вимушена взяти в руки зброю. Юморний, але лютий. А ще дуже чесний і справжній.

Іван Головатий. Батя. Батальйон ОУН. Шпиталь. Після зйомок програми з сусідами по палаті трапилася цілком доросла і національна дискусія. Ситуація в країні болить всім.

Богдан Колос. Педагог (понад 30-ть років викладацької роботи), професор кафедри менеджменту Львівського національного університету; провідний спеціаліст и експерт державного управління; вчений – близько 40 років займається дослідженнями формування людини та управління державою, бізнесмен. Науково доводить, що кадрова політика держави та управління повинні бути вищим пілотажем громадянського суспільства.

Андрій Блонський. Психолог. Соціальна служба допомоги ветеранам АТО. Дуже привітний і щирий львів’янин, який допомагає воїнам та їхнім родинам.

Богдан Гавриляк. Українець, що знає своє коріння, котрий дбайливо зберігає фотографії кількох поколінь предків. Християнин. Людина зі стійкою громадянською позицією і жорстким ставленням до бюрократії і корупції.

Бзолі-Дацко Стефанія Володимирівна. 96 років. Політв’язень, яка зовсім юної була арештована і вивезена в концтабори в Сибір. 7 років ув’язнення і ще 6 років чекала чоловіка в колонії-поселенні в Сибіру. Сталь. Віра. Велика переконаність в майбутньому України. Низько вклоняюся!

Роман Мануляк. Священик. Молодий Отче. Настоятель красивої і доглянутої церкви в селі Чишки. Багато часу приділяє людям, позбавленим зору. Цей молодий Українець несе честь і правду своєї неньки Церкви. Української церкви.

Іван Дурнєв. Етнічний росіянин. В українській вишиванці. Вінчаний в Українській церкві. Незрячий. Ми з Іваном грали в ШАХИ і говорили щирою українською.

Олександр Король. Львівська політехніка. Кафедра фізкультури. Кіокушинкай карате. Сенсей. Величезний зал, в суботній ранок порожній і тихий. Татамі. І залита сонцем тренерська. Таких хлопців називають БАТЯ. Він дуже любить свою країну і виховує в хлопцях таку ж повагу і любов до Батьківщини. В його родині не з чуток знають про те, як комуністичний фашизм переламував долі. І, коли він зрозумів, що відбувалося у Львові за радянської влади – жахнувся, уявивши себе на місці тих людей, яких витончено і по-варварськи винищували. Учитель з великої літери!

За час перебування у Львові також встигли насолодитися гостинністю батьківського дому Ірини Новосад. Її син Костянтин зараз повернувшись з передової, разом з матір’ю активно допомагає нашим воїнам. А ще це неймовірно теплий будинок, наповнений повагою до старших і радісним агуканням новонародженого малюка. Львів вражає щоразу по-новому, але ніколи не залишає байдужим!

Юрій Пушкарський. Позивний «Стратег». Останні роки життя Олег Мужчиля «Лісника» воював з ним пліч-о-пліч. Зеленка. «Та сторона». Важка і вкрай небезпечна робота розвідника. Він важко переживає втрату командира. Але справу Лісника ще не завершено. Не кримінальну. Справа його життя і віри – УКРАЇНА!

У Рівному нас приймав у себе вдома Тарас Козлишин. Псевдо «Карай». Батальйон ОУН. Троє маленьких діток і красуня-дружина. Донечка, яка відмовляється йти спати, поки їй не дадуть помити посуд, старший син, який читає Жюль Верна і так по-дорослому впевнений в тому, що стане успішним адвокатом і буде захищати справедливість, і молодший син, неймовірно щира, товариська і відкрита світу і всьому новому дитина. І серце цього великого і затишного будинку – любляча дружина і турботлива мати Олеся. Передачу ми знімали в батьківському домі Тараса. Сім’я помітно переживала, а сам Тарас не показав і тіні хвилювання, тримаючись впевнено, розмірковуючи виважено і мудро. Справжній воїн, якому є кого захищати в тилу. Я буду сумувати за цією сім’єю.

Олександр Добровольський. Тренер. Учитель Романа Кривицького, який в свою чергу тренував моїх дітей. Федерациии кіокушинкай карате. Зустрівши нас, Олександр спочатку познайомив нас зі своїми вихованцями, і зі своїм сином. Приголомшливі хлопці, справжні чемпіони. Саші і як батьку, і як тренеру є чим пишатися.

Кривицький, Король, Добровольський, Годинець ... Хлопці, уклін Вам. Ви українці від Бога. Ви з хлопчаків виховуєте справжніх чоловіків.

Олександра Медвідь. Поетеса. Дуже тонка душа. Людина «без шкіри». Перш ніж зустрітися з нею, ознайомився з її творчістю. Вона відчуває світ віршами. Вірш-емоція. Вірш-нерв. І стільки болю в цій люблячій душі, стільки чуттєвості. У пам’яті залишилося спогад її одкровення з приводу Храму в місті Рівне. Вона не просто молиться, вона стоїть на колінах. Дуже талановита дитина. Таких дітей потрібно оберігати, берегти. Вони неймовірно потребують нашої любові.

Костянтин Степанюк. Разом зі своєю прекрасною дружиною Аліною, вони зустріли нас на порозі свого будинку і допустили у святая святих – майстерню художника. Рухи природи, що назавжди застигли на їх полотнах справили на нас грандіозне враження.

Костя і Андрій Ляшик разом виросли в селі Сергіївка біля Рівного. Костя викладає дітям. ПЛАСТ. Виставки. Творчі плани. У цієї людини, художника чимало досягнень, але, я впевнений, головні успіхи чекають на нього попереду.

Величезний Храм в центрі міста Рівне. Тарас Климович. Василь Лозинський. Петро Мартинюк. Рівненська єпархія УПЦ КП.

Капелан Тарас Климович. Отче Тарас помітно переживав. Йому здалося що ми говорили лише 15-20 хвилин. Запис тривав більше години. Це тільки здається, що сповідатися перед нацією і Богом легко. Ні! Це вкрай складно. Це в церкві під накидкою рясою ти говориш напівпошепки про щось сам собі. У Сповіді перед Богом і Нацією ти повинен бути таким, як ти є і зізнатися в любові до України і Господа. Це найвища громадянська позиція. Це вчинок. Отче Тарас його зробив.

Василь Лозинський. Надвисокий інтелект. Приїхав на запис телепрограми з сином. Такі люди не відступають, такі священики не зраджують. Це не мокшанські попи, які обшукують тебе очима. Це інтелект і духовність нації, яка захистить тебе навіть від самого себе. Лікар душ.

Петро Мартинюк. Проректор духовної семінарії. Це зовсім інший формат спілкування. Коли ти говориш один на один з Богом – це дійсно Молитва і покаяння. Коли ти говориш зі священиком про Бога, і він чує тебе, ти, як маленька дитина, каєшся про себе, лаєш себе за помилки, соромишся дурниці, гніву, гордині. Я пишаюся своєю кровної церквою Київського Патріархату. У нас велике майбутнє. Духовне і військове. Це сакральна сила нашої Нації.

Минуло три місяці, а я нічого і нікого не забув. 28 програм, 28 доль, 28 таких неймовірних УКРАЇНЦІВ. І знаєте що я вам скажу? Усвідомлення того, що такі люди є в нашій країні, багато що змінює. Заглянувши в таку кількість очей, зіткнувшись з такою кількістю доль неможливо залишитися незмінним. Вони воюють і живуть чесно, вони моляться і люблять дітей, вірять і допомагають стражденним. Пишаюся тим, що я українець.

А ще... буду ще уважніше стежити за собою і за тим, щоб бути гідним таких співвітчизників.

Тому що в нашій з Вами країні є НАЦІЯ. Нація, яка пробуджується від вікового сну, нація, міць якої ми поки до кінця не можемо усвідомити. Це наша суть. Наше минуле і наша спадщина, яку ми зобов’язані зберегти і примножити. Заради дітей. Заради онуків.

В ім’я і на славу ЗАГИБЛИХ ЗА УКРАЇНУ!