Русская культура старше европейской

Елена Любимова, 27 июля 2010

Русы были массово грамотными ещё в те времена, когда монархи «просвещённых» европейских стран неуверенно подписывались крестиком! Об этом неоспоримо свидетельствует тысяча берестяных грамот, найденных в окрестностях Новгорода... 



Эти грамоты, предварительно датируемые 12-13-м веками, являют собой многочисленные документы различного назначения, в том числе и бытового. На них записывались подсчёты урожая, продуктов, налоги, писались долговые расписки, жалобы и всевозможные другие документы. Это говорит о том, что в то время даже простые люди на Руси знали грамоту и, как минимум, арифметику. Кроме того, береста оказалась весьма долговечным и надёжным носителем информации, не в пример нашим сегодняшним пластмассовым игрушкам…

В Новгороде нашли тысячную берестяную грамоту

В Великом Новгороде найдены 1000-я и 1001-я по счету берестяные грамоты, сообщает РИА Новости. Находки сделаны в слое XII-XIII веков на прирезке к Троицкому раскопу к югу от Детинца (новгородского кремля), на участке, исследования которого были начаты в 2010 году. Грамота номер 1000 оказалась целой, номер 1001 – обрывком разорванной бересты. Одним из авторов 1000-й грамоты, предположительно, являлся некто Жирочка, уже известный учёным по другим грамотам.

Всего с начала полевого сезона 2010 года в Новгороде найдено уже 28 берестяных грамот. При этом за 2009 год археологи не нашли ни одной (единственная береста была обнаружена в Старой Руссе). Прирезок к Троицкому раскопу был выделен в 2008 году по настоянию академика Андрея Зализняка, одного из главных специалистов по берестяным грамотам. По мнению учёного, в этом месте в древности сходились несколько городских усадеб. Зализняк уже расшифровал большинство грамот, найденных в 2010 году. Выяснилось, что почти во всех фигурирует некто Яким. Предположительно, он был автором многих из грамот. Первая берестяная грамота в Новгороде была найдена 26 июля 1951 года экспедицией, которой руководил Артемий Владимирович Арциховский.

http://lenta.ru/news/2010/07/21/gramota

В Новгороде нашли 977-ю берестяную грамоту

Археологи обнаружили в Великом Новгороде фрагмент очередной берестяной грамоты, сообщает РИА Новости со ссылкой на Новгородский центр по организации и обеспечению археологических исследований. 24-сантиметровый кусок бересты с ещё не прочитанным текстом, предварительно датируемый рубежом XII-XIII веков, был найден на Троицком раскопе к югу от детинца (новгородского кремля). По мнению ученых, на раскапываемом участке сходились несколько городских усадеб. 17-18 июня на этом же участке были найдены ещё три берестяные грамоты, две из которых, написанные, предположительно, одним человеком, представляют собой долговые записи. Третья содержит всего несколько букв. Четырём берестам, найденным в полевом сезоне 2010 года, присвоены номера с 974 по 977. Археологи предполагают, что на Троицком раскопе найдётся ещё несколько грамот.

http://lenta.ru/news/2010/06/21/beresta

Полный архив берестяных грамот опубликован в Сети

Полное собрание древнерусских грамот на бересте XI-XV веков стало доступно пользователям интернета по адресу gramoty.ru. Основу архива составляют документы, обнаруженные при раскопках в Великом Новгороде. На сайте представлены фотографии берестяных грамот, их прорисовки, древнерусские тексты, переводы на современный русский язык и дополнительная информация о находках. Презентация проекта состоялась в Новгороде в июле прошлого года. Проект будет завершён в течение 2007 года. Ожидается появления сопроводительных текстов на английском языке и выпуск диска с базой данных… Работу над ресурсом вела исследовательская группа, сформированная в рамках Новгородской археологической экспедиции. Руководят работой академики РАН Андрей Зализняк и Валентин Янин.

http://lenta.ru/news/2007/02/14/gramoty

Археологам удалось расшифровать текст берестяной грамоты

Археологам удалось расшифровать текст древнерусской берестяной грамоты найденной на раскопках в Великом Новгороде, сообщили в четверг РИА Новости в Новгородской обладминистрации.

Грамота, предварительно датированная 12 веком, является фрагментом донной части короба (лукошка). Реставрацией древней бересты занимался руководитель Новгородского центра музыкальных древностей Владимир Поветкин. После реставрации специалистам удалось прочесть на коробе следующий текст: «Воибудино луконце. Иже е уклодет да проклят будут. А Шевко писал».

По мнению специалистов, «Воибуда» – это имя новгородца, которому принадлежал короб. Имя «Воибуда» составлено из двух слов – «воин» и «будешь», а «луконце» означает «лукошко», пояснил собеседник агентства. «Уклодет» было истолковано экспертами, как «уложит». «Шевко», считают специалисты, – это имя новгородца, который по просьбе Воибуды сделал надпись на дне короба.

Таким образом, в переложении на современный язык текст средневековой грамоты, продавленной на бересте при помощи так называемого «писала», можно истолковать, как «Лукошко принадлежит Воибуде, а если кто-нибудь им воспользуется, положит в него что-то, то будет проклят, а написал это Шевко».

«Подобные предупреждающие надписи на ранее обнаруженных в Великом Новгороде берестяных грамотах встречались крайне редко», – отметил собеседник агентства.

Первая в археологическом сезоне-2006 береста стала 957 по счёту грамотой, найденной на раскопках в Великом Новгороде с 1951 года. Находившиеся в Великом Новгороде на практике студентки-археологи из МГУ Эльвира Ибрагимова и Дарья Сальникова обнаружили её вечером 4 июля на четырнадцатом Троицком раскопе, расположенном на Софийской стороне Великого Новгорода неподалёку от Кремля.

http://lenta.ru/news/2006/07/28/gramota

---
Источник: http://www.ru-an.info/news_content.php?id=244
---

До уваги журналістів, громадських діячів, блогерів!

15 липня 2008 року у Полтаві трьома приватними особами було силою захоплене приміщення обласної бібліотеки для дітей ім. Панаса Мирного.

Результати трирічної боротьби за спірне приміщення за мовчазної реакції з боку виконавчої влади і правоохоронних органів майже знищені. Приміщення бібліотеки не тільки захоплене, а вже й наполовину зруйноване.

Також відсутня реакція на події у Полтаві з боку Президента України Віктора Ющенка та Прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко та інших столичних політиків. Тільки ми – журналісти, громадські діячі, блогери – почали громадянський спротив варварству, яке відбувається цими днями у Полтаві.

Закликаємо всіх небайдужих громадян стати єдиним фронтом у боротьбі з рейдерством, яке вже охопило дитячі заклади культури. Приєднуйтеся до нас!

Окремо звертаємося до журналістів центральних телевізійних каналів та столичних інтернет-видань. Ми вдячні за інформаційну підтримку УНІАН, 5 каналу, «Главред» та іншим за розміщення новин про подію, які були розміщені на ваших ресурсах. Ми закликаємо керівництво телеканалів УТ-1, 1+1, Інтер, НТН, ICTV, СТБ, Новий направити до Полтави своїх журналістів. Тільки за вашої допомоги ми зможемо повернути приміщення дитячій бібліотеці, яка знаходилася там 35 років.

Контакти:
бібліотеки - 8 050 3044783 – Чобітько Леонід Григорович (директор);
сайту «Майдан» - [email protected] та [email protected]

Власників інтернет-ресурсів та блогерів просимо розмістити цю інформацію на своїх сторінках разом з фото. Дякуємо завчасно!

Сегодня я расскажу малоизвестные факты об американцах, о которых я узнал за четыре года жизни во Флориде. 

Замечу, что не следует сравнивать нас и американцев. Америка - это другая планета, и нужно все рассматривать именно с этой точки зрения.

Я не буду говорить о распространенных фактах (что американцы любят класть ноги на стол, что они едят много фаст-фуда, что за девушку не принято платить и т.д.), их и так все знают. Расскажу о тех, которые мало кому известны.

Американцы привстают на цыпочки в лифте

Когда я узнал об этом факте, то не мог поверить. Многие американцы немного привстают на цыпочки в тот момент, когда находятся в лифте и он останавливается на первом этаже. Когда я спросил знакомого, зачем это делается, он объяснил, что это нужно для того, чтобы избежать компрессии в позвоночнике. 

Когда лифт с верхних этажей приходит на нижний и останавливается, то создается давление на позвонки. Чтобы этого избежать, многие американцы приподнимаются на цыпочки.

Будете в Америке ехать в лифте - обязательно понаблюдайте, возможно, вы заметите, что кто-то приподнимается на цыпочки в тот момент, когда лифт придет на первый этаж.

Правило 18 лет

Во многих американских семьях есть такая традиция - отпускать детей по достижении ими 18 лет буквально на все четыре стороны. Мол, сынок, тебе уже стукнуло 18, ты уже взрослый, пора тебе жить своей жизнью.

Причем он не просто селится отдельно. Молодой человек и родители становятся практически чужими людьми. Созваниваются пару раз в год по праздникам, и все. Никакой помощи и поддержки от родителей уже не оказывается.

Мне довелось участвовать в одном таком переезде, я помогал знакомому пареньку перевозить его вещи после его 18-го дня рождения.

Он поселился с такими же ребятами, как он, которых родители выпустили в самостоятельную жизнь. Вместе они снимали небольшую квартиру. Машина была только у одного. В плане еды они делали просто. Один из них работал на пицце и приносил домой пару пицц. Другой работал в кафе по фаст-фуду и лепил бутерброды, которые и приносил домой. Тот, кому приедалась пицца, ел бутерброды, и наоборот.

Одному из них бабушка подарила свою старую мебель, остальные спали на надувных матрасах.

Я потом бывал у них в гостях. Основные занятия у ребят в свободное время были следующие: они играли в игровую приставку, слушали музыку и пили пиво.

Причем из дома выгоняют не только ребят, но и девушек. Неподалеку жила похожая женская компания.

Денег у них нет, никто в колледжах не учится. Думаю, эта традиция во многом является причиной того, что в Америке огромное количество домов престарелых. Дети в "в благодарность" сдают туда родителей.

Ми каса - су каса

В переводе с испанского эта фраза означает "Мой дом - твой дом". Этот пункт я назвал не потому, что хотел блеснуть своими скудными познаниями в испанском, а потому, что эта фраза отлично отражает суть вещей.

Если вы пригласили американца к себе домой, то он будет считать, что ему довольно многое позволено.

Например, американец, находясь у вас в гостях, может спокойно пройти к вам на кухню, открыть холодильник, и, никого не спрашивая, налить себе вашего любимого сока, которого осталось на один стакан, пройти с ним на диван и положить ноги на ваш журнальный столик (последний момент, думаю, знают все).

Отношение к еде

Еда для американцев имеет намного меньшее значение, чем для нас. В Америке многие придерживаются мнения, что всё, что не съедено за столом, должно быть выброшено. Например, в семье после обеда могут спокойно выбросить половину вкусной курицы, индейки или дорогой рыбы.

В летнем лагере, в котором я работал два лета на кухне, в первое время я был в шоке. Там было точно такое же правило - всю несъеденную еду полагалось выбрасывать. Мне было жалко, когда после обеда приносили десятки противней с отличным мясом, рыбой и другими вкусностями. Их просто даже не брали с противней. Поначалу я пытался с этим бороться, откладывал себе пару-тройку тарелок, но вскоре понял, что я не в силах противостоять этой традиции и не мог все это съесть. Жалко, что столько еды выбрасывается, когда в мире многим ее не хватает.

Виртуальные семьи

Америка - страна одиночек. Я был очень удивлен, что многие американцы на полном серьезе заводят виртуальные семьи. Причем есть не только виртуальные мужья и жены. Пенсионеры хотят быть виртуальными бабушками и заводят виртуальных внуков.

Один мой знакомый с ресторана так подсел на это дело, что даже бросил компьютерные игры, в которые раньше играл. Вместо этого у него был целый виртуальный семейный клан с бабушками, дедушками, женой, детьми, тетями, дядями и всевозможными племянниками.

Он говорил, что они общаются каждый вечер. Обычно бабушки и дедушки - это одинокие пенсионеры из домов престарелых, которым не хватает общения. Они ищут виртуальных внуков.

Внуки же, в свою очередь, нуждаются в заботе дедушек и бабушек. Одним словом, когда людям не хватает общения и человеческих отношений в реальной жизни, они уходят в интернет. Печально, конечно, но что поделать.

Американцы любят мясо с кровью

В американских ресторанах можно заказать мясо с любой степенью прожарки - от глубоко зажаренного до слегка розового с кровью.

Вы не поверите, но любителей есть мясо с кровью очень много. Поначалу для меня было в диковинку, когда маленькая девочка или старушка заказывает мясо и дополняет: "Жарить почти не нужно. Главное - чтобы крови побольше было. Пусть шеф еще сверху на мясо польет". Но потом привык.

Как для биолога, для меня это было непривычно, словно люди не знают о различных заболеваниях, которые могут передаться через непрожаренное мясо.

Есть и другие экстремальные варианты - прожарка в стиле Чикаго, это когда толстый кусок мяса с одной стороны жарят до обугливания, а с другой стороны оно розовое с кровью. Но любителей стиля Чикаго очень мало.

Общество любителей сверлить зубы

Наверняка вы знаете, что в Америке много разных любителей необычных вещей. Я был в шоке, когда один официант сказал мне, что он состоит в обществе любителей сверлить зубы.

Он рассказал, что по выходным они собираются и сверлят зубы. Причем не важно, есть кариес или нет. Они высверливают пломбы и ставят их снова. Им просто безумно нравится это ощущение.

Ладно, приведу еще один случай. В летнем лагере, где я работал два летних сезона, был один мужчина. Добавлю, что лагерь был для умственно отсталых людей. Так вот, этот мужчина любил проглатывать зубные щетки. Если вожатый не успевал его остановить, то он мог проглотить несколько щеток. Зачем? Все просто - ему очень нравилось ощущение заботы и внимания, когда врачи доставали щетки из его желудка.

Видимо, что любители сверлить зубы, что пожиратель зубных щеток - это люди, которым просто не хватает человеческого внимания и заботы.

Даже в дорогих ресторанах могут происходить "любопытные" вещи

Даже в Америке и даже в дорогих ресторанах с их великолепным сервисом, никогда не нужно злить официантов и действовать им на нервы. Приведу пример. Я работал в дорогом ресторане официантом. Одна посетительница своими необоснованными придирками довела одну официантку до того, что та тихонько выжала тряпку для протирки кухонного стола в коктейль и спокойно отнесла его клиентке.

Без комментариев

Приведу еще один случай. Я подрабатывал помощником официанта в другом ресторане. Был конец вечера. За одним столом старичок со старушкой закончили ужин. Я, как доблестный помощник официанта, спросил у них о том, можно ли убрать тарелки.

Одно из правил официантов гласит, что если на тарелке осталась еда, то нужно спросить разрешения, прежде чем убирать ее со стола. Старичок со старушкой согласились. На тарелке оставалась половина стейка размером с ладонь. Я унес тарелку на кухню и выбросил стейк в мусорный бак.

Подхожу снова к столу, чтобы смахнуть крошки, и тут старушка просит принести обратно ее стейк. Я лечу к менеджеру. Вместе с ним летим к поварам, а они уже все выключили и протирают рабочее место в предвкушении пойти домой. На наш призыв приготовить стейк они не откликнулись. Думаю, что же будет делать менеджер?

Идем к мусорному баку, стейка уже не видно - на него вывалили другие остатки пищи. Менеджер с невозмутимым видом раскопал вилкой стейк, очистил его от остатков пищи, положил в пластиковую коробочку и сказал мне: "Учись, пока я жив!"

Я отнес коробочку старушке, она обрадовалась. Я спросил ее: "Наверное, собачке хотите отнести?" А она мне и отвечает: "Да нет, не собачке. У меня служанка есть, работает у меня уже много лет. Я всегда ее балую и приношу вкусности из ресторана". Вот такая история.ист

Взагалі-то, я - російськомовний. Народився у Луганську, де й прожив перші 23 роки свого життя. До 8-го класу школи я не вивчав української. Ну, мав таке право - не вивчати її як дитина офіцера... Такий був час, така була радянська школа, або, як правильно написати? – може, “совєтська”?. А потім чогось перехотів уходити з уроків, коли решта класу займається... Не тому, що дуже порядний був, а просто... І прапор перший жовто-синій (його тоді жовто-блакитним називали) з’явився у родині. Й напів-заборонені значки з прапорцями, тризубами... Перша сопілка. Уявляю собі сміх тих, хто буде читати цю замітку... Особливо... Хоча, не треба про це...

Сопілка - український народний інструмент, щось на зразок блок-флейти. Вона була у батька, й він наполіг, щоб я навчився грати на ній. Зараз я цим дуже задоволений - дуже своєрідний тембр, нескладна аплікатура - й є можливість додати щось оригінальне - вона дуже цікаво звучить у поєднанні і з гітарою, і з фортепіано...

Але я трохи відволікся. Потім життя мене закинуло до Кіровограда, ну, точніше, не само закинуло, я переїхав. У Кіровограді, повинен сказати – дві мови – російська та суржик. Майже не чути по місту людей, які б розмовляли виключно українською. Ну і я залишився російськомовним – якось не дуже легко перейти на мову спілкування, коли з дитинства говориш російською, і оточує тебе також не українська мова. Але, були причини, й захотілося вести історії хвороби (основний документ, який мені, як лікарю, доводиться вести) українською мовою. Причини ті тут неважливі, головне, що це не була вказівка “згори”, а це було моє бажання. І що цікаво, що на попередньому місці роботи саме це моє бажання викликало масу проблем та зауважень з боку колег. Тобто, коли я писав документацію не державною мовою – це не було проблемою, а коли захотілося вести українською... Виявляється, що це право в Україні ще треба відстояти!

Ось тут я зрозумів, наскільки утискається російська мова в Україні. Уявляю собі, що було б, якби я саме таке рішення прийняв у себе на так званій малій Батьківщині!

Не скажу, що таке рішення було легким само по собі – моєю настільною книгою (окрім суто фахової літератури) став й російсько-український словник + російсько-український словник медичних термінів. Проте згодом заглядати в нього мені було необхідно дедалі рідше.

Але тоді я не витримав випробування людьми. Мати необхідність працювати над собою (щоб грамотно вести документацію) та сперечатися з колегами й співробітниками одночасно – для мене це виявилось занадто. Втім, коли я перейшов на іншу роботу (це не було пов’язано з мовним питанням, на те були зовсім інші причини) –  я із задоволенням помітив, що тут все одно моїм колегам, якою мовою я пишу, головне – ЩО я пишу. Тому зараз пишу я свої документи виключно українською. Не без того, що деколи доводиться відкривати знов таки словничок, але... Зараз відчуваєш якесь особливе задоволення, коли розумієш, що це виходить, і виходить нормально.

Навряд мене зрозуміють ті, для кого українська – рідна. А тим більш не чекаю розуміння від тих, хто плюється при першому ж згадуванні про будь-що українське.

 Що ж стосується коментів... Завчасно перепрошую, але не обіцяю відповідати на всі. Видаляти теж не планую – хай красуються навіть ті, для кого рідна не російська й не українська, а ненормативно-шансонно-олігофренічний діалект. Але моє мовчання далеко не завжди буде означати погодження...

Ось така моя перша україномовна замітка ...

Людмила Пилип
Рига – «Наталка Полтавка» Івана Котляревського, «Лісова пісня» Лесі Українки, «За двома зайцями» Михайла Старицького – ось такий репертуар Ризького українського народного театру, створеного в столиці Латвії лише понад рік тому. Творчість акторів-аматорів уже встигла знайти своїх прихильників серед вимогливого латвійського глядача, а професіонали прогнозують їм велике майбутнє. Актори ж наголошують, що душею театру є його режисер – Заслужена вчителька України Марія Семенова.
25 лютого, у день народження Лесі Українки Ризький український народний театр представив у столиці Латвії виставу «Лісова пісня».
 Чарівна поезія Лесі Українки у виконанні акторів не потребувала перекладу, хоча серед глядачів були не лише українці, але й латиші та представники інших національностей.
 
 Творчість славетної української поетеси відома латвійцям. Це засвідчила виставка творів Лесі Українки та матеріалів про неї з фондів Латвійської академічної бібліотеки. З виставкою могли ознайомитися всі, хто прийшов на прем’єру вистави «Лісова пісня».
 
«Були свого часу вистави за творами Лесі України в латиських театрах. Навіть був балет «Лісова пісня». Вони були дуже популярні у Латвії», – зазначила Радіо Свобода керівник Латвійської академічної бібліотеки Вента Коцере.
Молоді подобається гра у театрі
 
Нині в Латвії творчість Лесі Українки та інших українських класиків пропагує Ризький український народний театр. Зараз трупа нараховує 25 акторів, серед яких учні Ризької української середньої школи та місцеві українці. З гастролями театр об’їздив майже всі регіони Латвії.
 
Молода акторка Ольга Мороз виконала роль Мавки у виставі «Лісова пісня» так переконливо, що глядачі часом не приховували сліз.
 
«Перед спектаклем я налаштувалася і, як мені здається, вжилась у цю роль. І зараз, звичайно, у мене стільки емоцій. По-перше, тому що це мій перший виступ. По-друге, тому що все вдалося. Я щаслива», – поділилася Ольга Мороз своєю радістю після прем’єри.
 
Микиту Осипова, який виконав роль Лукаша, можна назвати «старожилом» Ризького українського народного театру, адже він грає в кожній виставі одну з головних ролей.
 
«Мені подобається. Лежить моя душа до цього. Це щось таке неординарне, і тому воно зацікавлює мене», – каже Микита Осипов. Професіонали оцінили роботу акторів і режисера
 
Присутня на прем’єрі «Лісової пісні» народна артистка Латвії Ніна Незнамова похвалила гру акторів-аматорів і надала їм декілька сценічних порад. Вона також відзначила творчі знахідки режисера Марії Семенової.
 
Заслужена вчителька України Марія Семенова каже, що спектакль вдався лише завдяки щирому бажанню й наполегливій роботі.
 
«Працювали багато, по 5-6 годин. Для того, щоб досягти справжності, щоб донести до глядача ліризм поезії Лесі Українки. Над музикою довелося довго думати. Музика у спектаклі пов’язана з Україною, з нашим композитором Мирославом Скориком», – зазначила Радіо Свобода Марія
Семенова. Театр сподівається виступити в Україні
 
Поки що театр живе завдяки самофінансуванню. Марія Семенова власноруч шила костюми для спектаклю. Актор театру, відомий у Латвії художник Георгій Крутий малював декорації. А спонсором виступила керівник Об’єднання українських товариств Латвії Людмила Бєлинцева, також акторка цього театру.
 
11 березня Ризький Український народний театр братиме участь у Фестивалі латвійських театрів. Він також отримав запрошення стати учасником фестивалю «Російська класика-2012».
 
Режисер та актори Ризького українського народного театру сподіваються продемонструвати свою творчість в Україні, взявши участь у театральному фестивалі української класики.

Андрій ОКАРА

ПОЛТАВА-2009 ЯК ЗАГРОЗА ТА ЯК ГУМАНІТАРНИЙ РЕСУРС

300-річчя Полтавської битви повинно відкрити новий етап в російсько-українських відносинах

Зустріч Віктора Ющенка та Володимира Путіна 12 лютого у Москві принесла справжню сенсацію: президенти України та Росії таки домовились спільно відзначати 300-річчя Полтавської битви, до того ж у трьохсторонньому форматі – з залученням Швеції, представників якої російський президент навіть визвався запросити сам.

Це справжній прорив, бо на попередній російсько-українській зустрічі на найвищому рівні йшлося лише про спільне святкування 200-річчя Гоголя, а щодо битви – мовляв, ніяк неможливо через різні інтерпретації цієї події в російській та українській історіографіях.

За адекватного підходу тема 300-річчя Полтавської битви для України може стати важливим гуманітарним ресурсом впливу і розвитку іміджу країни (так званою "Soft Power" – технологією "м'якої влади"). За незбалансованого і недбалого підходу ця тема може стати реальною гуманітарно-політичною загрозою: наприклад, ухилення од діалогу з Росією з приводу 300-річчя і від спільного відзначення (саме "відзначення", а не "святкування"!) означатиме моральний програш влади і позиціонуватиме її представників як слабаків, що не вміють відповідати на виклики і "тримати удар". Оскільки 2009 рік – це не тільки ювілей, а ще й рік президентської передвиборчої кампанії, очевидно, що різна інтерпретація битви і її наслідків, а також постатей Петра I та Івана Мазепи може стати матеріалом для чергової інформаційної війни, яку зацікавлені сили неодмінно використають для подальшого ментального та ціннісного розколу країни.

Тож вибір формату відзначення 300-річчя Полтавської битви для України є питанням справді стратегічного характеру.

Полтавська битва: погляд з України, Росії та Швеції

Отже, Полтавська битва, що відбулася 27 липня (за старим стилем) 1709 року на північних підступах до Полтави, стала, наскільки можна судити з трьохсотлітньої дистанції, справжньою "точкою біфуркації" – таким ключовим моментом, після якого історія Європи пішла іншими шляхами.

Після битви під Полтавою Швеція почала "зосереджуватися" – зняла з себе тягар наддержави, перестала бути загальноєвропейським політичним "балансиром" і фактично почала будувати той самий "шведський соціалізм", яким шведи зараз пишаються.

Росія навпаки: існує причинно-наслідковий зв'язок між битвою під Полтавою та перетворенням Московського царства на Російську імперію, влаштовану на новій, секулярній, концепції влади та централізованій моделі державного устрою.

Одна із складностей у знаходженні російсько-українського взаєморозуміння щодо 300-річчя Полтавської битви полягає у відмінностях історичних міфів. Справа не лише в тому, зрадив Мазепа чи не зрадив. Справа навіть не в тому, було на нього накладено анафему з дотриманням канонічного права чи ні? Справа в тому, що в Росії усі знають про "викторию под Полтавой", але далеко не всім навіть гуманітарно освіченим людям відомо про трагедію Батурина, про тактику "випаленої землі", яку Петро повелів Мазепі застосовувати до українських регіонів, де могло пройти шведське військо, про руйнування Запорізької Січі, про політику обмеження прав Гетьманщини і т.д. Тому російська свідомість не сприймає того факту, що у тих подіях діяло, як мінімум, три суб'єкти: російський, шведський та український, а не лише два перші, як вчили у радянській школі. Тож на сьогодні створення "спільного" для Росії та України курсу історії, про необхідність чого постійно заявляють російські політики, – з області малореального.

Над іміджем Івана Мазепи, Петра I та інтерпретацією Полтавської битви ось вже 300 років працюють дві команди "чорних" піарників – істориків, публіцистів, письменників, кінорежисерів. Одна команда доводить, що Мазепа – "зрадник", "клятвопреступник", "другий Іуда", тоді як Петро – "мудрий цар", "переможець", "реформатор", "модернізатор", "європеїзатор" (з цією "PR-командою" попрацював і Олександр Пушкін). Інша команда доводить протилежне: Мазепа – "державний будівничий", "євроінтегратор", "покровитель наук і мистецтв", Петро ж – "азіатський тоталітарист", "скажений тиран" та "збоченець" (один з останніх "шедеврів" цієї "агітгрупи" – фільм Юрія Іллєнка "Молитва за гетьмана Мазепу"). Зрозуміло, що обидві інтерпретаційні схеми існують за логікою пропаганди та інформаційних воєн – аргументи обох сторін добре відомі протягом трьох століть. Тому намагання відстоювати одну з цих версій з точки зору продуктивності російсько-українського діалогу неперспективне.

Гарним прикладом підходу, що розбиває усталені стереотипи, є книга пітерського історика Тетяни Яковлевої "Мазепа", видана минулого року в серії "Жизнь замечательных людей" (!) московським видавництвом "Молодая гвардия". Автор – росіянка, позбавлена якихось особистісних сентиментів щодо України, намагається за допомогою позитивістської методології дослідити справжні мотивації вчинків гетьмана і докладно розповісти російському пересічному читачеві те, що російська історіографія воліє обходити увагою: і про Батурин, і про тактику "випаленої землі", і про образ тієї квітучої України, яку майже збудував Мазепа, і про те, що саме український гетьман може вважатися одним з провідних ідеологів створення Російської імперії.

У 2004 році (до речі, напередодні Оранжевої революції) Тетяна Яковлева віднайшла у фондах Санкт-Петербургського інституту історії РАН, опрацювала і частково видала той самий знаменитий Батуринський архів гетьмана Мазепи (близько 1000 документів), який історики марно шукали протягом століть. (Українське МЗС вже порушило питання про копіювання цього архіву для України або навіть про його можливу передачу.)

Полтавська битва: погляд з Полтави

Якщо для Києва, Москви та Стокгольму Полтавська битва і її ювілей – це абстрактно-концептуальна ідеологічна проблема, то для Полтави – питання цілком конкретне, емпіричне, навіть господарче.

Саме битві Полтава зобов'язана тим, що під час адміністративних реформ Олександра I у 1802 році з полкового містечка вона перетворилася на центр великої губернії. Прадавні Лубни – вотчина князів Вишневецьких, Ромни, відомі своїм ярмарком, чи навіть придніпровський Кременчук з точки зору практичної доцільності мали більше шансів стати губернським центром, але "тендер" виграла саме Полтава.

Існує два полтавських бренда, які мають загальносвітову відомість чи, принаймні, можуть на неї претендувати: Гоголь та Полтавська битва 1709 року. Але щоб Полтава могла повноцінно заробляти на їхній експлуатації, щоб могла стати великим туристичним центром, ще треба докласти чимало зусиль. Поки що музейна, туристична та навіть готельна інфраструктури міста знаходяться у проблемному стані.

На сьогодні сформульовано дві концепції перспективної реконструкції поля Полтавської битви.

Автором першої є полтавський архітектор Валерій Трегубов: поле передбачається максимально наповнити об'єктами показу – відреставрувати існуючі споруди (склеп на могилі російських воїнів, Сампсоніївську церкву, сам Музей Полтавської битви) та побудувати нові – в першу чергу Музей історії українського козацтва (вже існує проект, виділена державна субвенція, ось-ось мають розпочатися будівельні роботи), в другу чергу – Музей історії Росії, Музей історії Швеції, Музей Івана Павловського (організатора першого музею у 1909 році) з конференц-залом, залом для прийомів та ін.

Автори другої концепції – києво-полтавський архітектор Віктор Шевченко та полтавський художник Олександр Нечипоренко – виходять з недоцільності забудови поля битви, яке розглядається як найважливіший меморіальний об'єкт. Їхній план передбачає протягом 20-30 років знесення максимально можливої кількості будов XIX-XX століть, у тому числі нинішнього Музею Полтавської битви та численних об'єктів Інституту свинарства УААН, розташованих в центральній частині поля. Музеї ж передбачено перенести до центру Полтави – або в приміщення колишнього Петровського кадетського корпусу (унікальна архітектурна пам'ятка першої половини XIX століття зараз знаходиться в занедбаному стані – навколо нього йде складна судова справа), або в наймодерновіших, наново збудованих в стилі "хай-тек" музейних поліфункціональних приміщеннях.

Кожна з цих концепцій має свої плюси і мінуси, а також складнощі виконання і дефіцит грошей. Але, як визнав міський голова Полтави Андрій Матковський, об'єднує ці дві концепції те, що першочерговим кроком підготовки до 300-річчя повинно стати упорядкування самого поля битви (розчищення, рекультивація, звільнення його частини з-під колишнього військового містечка та бази паливних матеріалів) і реставрація кількох редутів в натуральних розмірах 50 на 50 м (єдиний відновлений у 1909 році редут виконаний в мініатюрі – 35 на 35 м).

Ще одна проблема пов'язана з найновішою українською політтехнологією – війною пам'ятників. Згідно з Указом президента України N955 від 9 жовтня 2007 року, передбачається встановлення у Полтаві пам'ятників Івану Мазепі та Карлу XII. Але в цей проект закладається, як здається, велика концептуальна помилка. Цілком логічно, аби пам'ятник Карлу стояв не в центрі Полтави, яку шведи протягом двохмісячної облоги не змогли взяти, а на самому полі – наприклад, біля одного з редутів, який взяти їм таки вдалося. А от що буде символізувати пам'ятник Івану Мазепі на полі битви, в якій він не брав участі і після якої трагічно завершилася його кар'єра, а згодом і життя, – це питання. В Росії багато хто обурений самим фактом появи пам'ятника гетьману-"зраднику", але, в принципі, готові змиритися з тим, що це внутриукраїнська проблема. Тож такий пам'ятник не повинен викликати ані іронії, ані сарказму: найкраще місце для нього – в історичному центрі Полтави.

Полтавська битва: погляд у майбутнє

Кульмінацією подій, пов'язаних із відзначенням 300-річчя Полтавської битви, можуть стати щорічні військово-історичні реконструкції на полі – так звана "жива історія". Детальна програма та проект такого дійства розроблений президентом громадської організації "Департамент воєнно-культурної антропології" Олексієм Руденко (у його професійному багажу, поміж іншого, недавня реконструкція бою під Крутами і три роки проведення міжнародного військово-історичного фестивалю "Terra Heroica" у Кам'янці-Подільському). Так, вже у цьому році у подібній реконструкції під Полтавою можуть взяти участь до 100, а у 2009 році – до 500 чоловік з України, Росії та різних країн Європи, чиї представники брали участь в битві на боці Карла XII.

Як відомо, людську увагу можна привернути лише розвитком дії, тож саме щорічні військово-історичні реконструкції під Полтавою, якщо вони отримають загальноєвропейський розголос і визнання, можуть стати одним з найголовніших факторів туристичної привабливості та брендінгу Полтавського регіону.

Отже, зараз складаються усі підстави для російсько-українського взаєморозуміння на проблемі 300-річчя Полтавської битви. Українській стороні є про що вести продуктивний діалог з Росією: про Батуринський архів, про анафему Мазепі, про участь російського бізнесу в реставрації пам'ятників та поля Полтавської битви, про розвиток історичного туризму, про участь у військово-історичних реконструкціях, про ознайомлення російського суспільства з українськими інтерпретаціями подій Північної війни (1700-1721) та ін.

Як правило, кожна "кругла" дата використовується владою для історичного підтвердження тих чи інших сучасних прав, для збільшення власної сили, легітимності та авторитету. Наприклад, 300-річчя Переяславського договору у 1954 році було використане для символічного "підтвердження" російсько-українського союзу та для зміцнення політичного режиму Микити Хрущова (на початку 1980-х років з цією ж метою режим Леоніда Брежнєва використав 1500-річчя Києва). З метою ствердження політичного статусу Москви у 1947 році з великою помпою відзначено 800-річчя міста, а от 850-річчя у 1997 році було більше схоже на PR-кампанію мера Юрія Лужкова в якості політика загальноросійського значення. Помпезне 300-річчя Санкт-Петербургу у 2003 році повинно було всьому світові розповісти, хто такі "пітерські" і яке вони мають моральне право керувати усією Росією. Під час ліберальних реформ Олександра II у Новгороді Великому 1862 року встановлено відомого пам'ятника до 1000-річчя Росії. До речі, 200-річчя Полтавської битви теж відзначено з помпою не заради любові до мистецтва: Микола II намагався використати ювілей для збільшення власної легітимності в очах суспільства під час складного політичного протистояння з Державною Думою.

Тож питання до 300-річчя битви під Полтавою, відповідь на яке ще треба знайти і сформулювати, є таким: що саме означає ця дата для сучасної України, для сучасних українців, для сучасних українсько-російських та українсько-шведських стосунків?

Без відповіді на нього Полтава стане ще одним "прогуляним" уроком історії.

"Зеркало недели", 23 февраля 2008 года

P.S.

Президент нагородив директора Центру з вивчення історії України Санкт-Петербурзького державного університету Тетяну Таірову-Яковлеву

Президент України Віктор Ющенко нагородив директора Центру з вивчення історії України Санкт-Петербурзького державного університету, доктора історичних наук, професора Тетяну Таірову-Яковлеву орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня.

Високої державної нагороди Тетяна Геннадіївна удостоєна за значний особистий внесок у дослідження історії України та українсько-російських взаємовідносин, плідну наукову діяльність.

Довідка. Тетяна Таірова-Яковлева викладає спеціальний курс – козацька Україна в творах культури. Вона також очолює Центр з вивчення історії України Санкт-Петербурзького державного університету.

Т.Таірова-Яковлева є автором монографій та статей: "Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття, причини і початок руїни"; "Руїна Гетьманщини: від Переяславської ради – до Андрусівської угоди (1959-1967рр.) "; "Іван Мазепа"; "Гетманщина и её инкорпорация в Российскую империю"; "Донос старшини на І.Самойловича: аналіз першоджерела"; "Іван Богун-Федорович"; "Мазепа-гетман: в поисках исторической объективности"; "Проблемы взаимоотношений Украины и России 1654-1667 гг."; "Проблемы неоднородности украинского казачества и внутренние противоречия их идеалов. Войско Запорожское и Запорожье".

За ініціативи та під керівництвом Т. Таірової-Яковлевої діє спільне видання Центру з вивчення історії України Санкт-Петербурзького державного університету і Санкт-Петербурзького інституту історії Російської Академії Наук документів з архіву І.Мазепи.

http://www.president.gov.ua/news/9066.html

Джерело: http://blogs.pravda.com.ua/authors/okara/47bfd1432f9d3/

"Білий список" Міністерства культури України тих діячів культури та активістів, яким за потреби надаватиметься всіляка підтримка в Україні, яку вони публічно підтримали щодо засудження агресії з боку Російської федерації та анексії нею Криму:

Ще тут рекомендую подивитись:
http://spavedfront.io.ua/s778628/geroe_i_najal_gnidi_sered_mitciv_rosiyskoe_federacie

У суботу 14 червня 2008 року на запрошення Фонду Віктора Пінчука перед багатотисячною аудиторією на Майдані Незалежності у Києві виступить Пол Маккартні. Ця подія має назву «Independence Concert», і була ініційована Фондом Віктора Пінчука. Спеціальний виступ Пола буде безкоштовним для публіки та буде транслюватись у прямому ефірі на «Новому каналі».

Незабутній захід стане символічною подією для кількох поколінь українців. Він дозволить людям різних національностей та віросповідань, політичних уподобань та геополітичних орієнтацій об'єднатись довкола ідей миру, любові та єдності - саме тих ідей, до донесення яких Світові долучились Пол Маккартні та The Beatles. «Independence Concert» - це соціальна ініціатива, покликана зміцнити довіру та порозуміння в українському суспільстві.

«Independence Concert» звертається до ідеалів, що 30 років тому допомогли розтопити в серцях мільйонів людей лід «холодної війни» та зробити світ кращим.

Ідеологія та дух The Beatles допомогли розвинутись демократичним прагненням значної частини радянського суспільства, які, врешті решт, привели до мирного розпаду СРСР та незалежності колишніх радянських республік.

Сьогодні ідеї, що лежать в основі української незалежності, співпадають з власними ідеями Пола Маккартні.

«Independence Concert» пропагує ідеї щастя, свободи, любові та миру не лише в Україні, але й по всьому світу.

Для мешканців низки великих українських міст планується пряма трансляція цього історичного концерту на екранах, встановлених на головних міських площах.

Крім концерту Фонд Віктора Пінчука також представить 40 картин Пола в PinchukArtCentre - найбільшому у Східній Європі центрі сучасного мистецтва. Це буде перша виставка Пола у цій частині світу. Він особисто відкриє свою виставку. Його перша виставка відбулась у місті Зіген, в Німеччині, у 1999 році.

ЦИТАТИ

Звертаючись до української публіки Пол Маккартні сказав: Я дуже схвильований, тому що 14 червня був запрошений зіграти концерт у Києві на Майдані Незалежності. Я та мій гурт будемо там - я переконаний, що на нас чекає великий вечір. Я маю надію побачити там усіх вас. Так що приходьте - це буде незабутній день для всієї України. І нехай ритми рок-н-ролу об'єднають нас усіх".

Віктор Пінчук: «Тридцять років тому цього не можна було уявити. 20 років тому на це ніхто не наважувався сподіватись. 10 років тому про це можна було лише мріяти. 5 років тому ми могли лише заздрити сусідам, для яких це стало реальністю. І ось наступило сьогодні. Вперше на Майдані ми почуємо пісні, що змінили світ та створили нову культуру. Пісні, з якими ми росли та стали такими як ми є.

В цих піснях йдеться про дуже прості, але від того не менш важливі речі - що справжнє кохання не купується, а справжня дружба не продається. Що людей об'єднує набагато більше, ніж роз'єднує, і що насправді не така це вже непосильна задача - стати кращим самому та зробити кращим світ, особливо якщо взятись за це разом.

Останнім часом у нас не так багато приводів об'єднуватись. Не групуватись під якимись політичними прапорами, а справді зібратись всім разом. І тому я переконаний, що акція і концерт сера Пола Маккартні допоможуть нам звести воєдино Схід та Захід України, зблизити молодість та зрілість, об'єднати різні переконання та прагнення в одну загальнонаціональну ідею - будівництва вільної, толерантної та успішної країни».


ДОВІДКА

Пол Маккартні народився в Ліверпулі 18 червня 1942 року. Він виріс в цьому місті і здобув освіту в Liverpool Institute.

З моменту створення своєї першої пісні у 14-річному віці Пол Маккартні завжди прагнув бути несхожим на інших. У 60-х як творець і співавтор найвизначніших пісень він разом з The Beatles змінив світ. До вже легендарних відносяться альбоми Please Please Me, Revolver, Help!, Sgt. Pepper's Lonely Hearts Club Band та The White Album. Впродовж подальших чотирьох десятиліть, спочатку разом з групою Wings і такими альбомами, як Band On The Run і Wings at The Speed Of Sound, а потім і як сольний виконавець (останнім його альбомом став Memory Almost Full) він продовжував руйнувати бар'єри, що розділяють людей, справляючи великий вплив на розвиток музики в усьому світі.

Також Пол Маккартні відбувся як композитор академічної музики. Його останній альбом Ecce Cor Meum (Behold My Heart) був виданий у вересні 2006 року. 3 листопада при повному аншлагу в Royal Albert Hall відбулася його прем'єра. А 3 травня 2007 року Пол Маккартні в номінації Classical Brits отримав нагороду «Тhe Best Album Award», яка визначається голосуванням серед читачів видання Classic FM та слухачів радіостанціями Classic FM.

В рівній мірі відомий як своїми "живими» концертами, так і композиторським талантом Пол Маккартні впродовж останніх п'яти років вів активну концертну діяльність. Його виступи проходили при повних аншлагах і їх слухачами стали мільйони людей по всьому світу. У 2003 році більше 500 000 чоловік стали свідками його концерту у Колізею в Римі. Його перший, вже історичний концерт в Росії, пройшов в Москві на Червоній Площі і зібрав близько 90 000 чоловік. У наступному 2004 року Пол Маккартні став хедлайнером найвизначнішого музичного фестивалю світу Глестонбері (Glastonbury Festival). 120-тисячна аудиторія зібралася, щоб стати свідками легендарного моменту історії фестивалю. Музична «Біблія» Великобританії - видання NME (New Musical Express) написало: «Він міг би зіграти ще на ста фестивалях Глестонбері, але він би ніколи не перевершив цей концерт». Журнал The Observer написав: «Його відозви продовжують об'єднувати цілі покоління». Пізніше в цьому ж році Пол Маккартні отримав нагороду The Best Event на церемонії NME Awards за виступ на знаменитій сцені Pyramid Stage фестивалю Глестонбері.

Під час туру по США в 2005 році Пол Маккартні пережив ще один «світовий історичний момент», коли його виконання пісень English Tea і Good Day Sunshine на концерті в Анахеймі (Атланта) в реальному часі транслювалося на Міжнародну космічну станцію. Так почався ранок для міжнародного екіпажа станції - астронавта NASA Білла Маккартура і російського космонавта Валерія Токарева. Наступного дня ця подія потрапила на обкладинки всіх світових видань.

21 березня 207 року Hear Music (новий лейбл, створений Starbucks Entertainment та Concord Music Group) анонсував, що їх першим релізом стане новий альбом Пола Маккартні під назвою Memory Almost Full. У перший тиждень червня 21-й студійний альбом Пола потрапив в світовий продаж і відразу ж зайняв 5-е місце в британських чартах. 7 червня Пол Маккартні зіграв невеликий «таємний» концерт перед аудиторією в тисячу чоловік в одному з легендарних рок-клубів світу - Electric Ballroom в Камдені (Великобританія). Квитки на перший «живий» концерт Маккартні з 2004 року були розпродані в перші ж хвилини після його анонсування, а саме шоу стало однією з найбільш обговорюваних подій міста. З моменту виходу альбом Memory Almost Full став «Платиновим» і отримав номінацію Греммі (Grammy).

20 лютого 2008 року на церемонії 2008 BRIT Awards Пол Маккартні отримав спеціальну нагороду за видатний внесок у розвиток музики - «Outstanding Contribution Award».

Пол Маккартні є «Почесним громадянином міста Ліверпуль» (A freeman of The City Of Liverpool) і «Старшим Покровителем Інституту Ліверпуля Виконавського Мистецтва» (The Liverpool Institute Of Performing Arts). У 1995 році від Принца Уельського він отримав посаду Члена Королівського Коледжу Музики (Fellow of The Royal College of Music). У 1996 році за свою сумлінну службу музиці Пол Маккартні отримав титул Сера від Її Величності Королеви Англії.

Фонд Віктора Пінчука - одна з найбільших приватних добродійних організацій України, створена в 2006 році бізнесменом і меценатом Віктором Пінчуком. Фонд розробляє і реалізує соціальні проекти, направлені на розвиток України і появу нової генерації українських лідерів. Пріоритетними сферами діяльності Фонду є охорона здоров'я, освіта, культура, права людини, глобальна інтеграція України і розвиток місцевих спільнот.

Серед найбільш масштабних проектів фонду - програма «Колиски надії», в рамках якої відкриваються центри допомоги новонародженим у всіх регіонах України, стипендіальна програма для студентів «Завтра.UA», створення центру сучасного мистецтва PinchukArtCentre, міжнародна мережа YES (Ялтинська Європейська Стратегія) з підтримки євроінтеграційних стремлінь України.

Фонд Віктора Пінчука є членом Європейського Центру фондів і Українського Форуму грантодавців, партнером Ялтинської європейської стратегії, співпрацює з Глобальною ініціативою Клінтона та іншими неурядовими організаціями.

Відеозвернення Пола Маккартни можна подивитися тут.

Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавриненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921—1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).

Це відродження було пов'язано з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський указ) створили тексти, гідні світового поціновування (П. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський), з довгожданим набуттям Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905—1917 рр.

Вийшовши в масі своїй з нижчих верств населення (службовці, різночинці, священики, робітники, селяни), нове покоління української еліти часто не мало можливості здобути систематичну освіту через війну, голод та необхідність заробляти насущний хліб. Але, працюючи «на грані», намагаючись використати всяку можливість ознайомитися із світовою культурою, розправити віками скуті крила творчості, вони просякалися найсучаснішими тенденціями і творили дійсно актуальне мистецтво.

Головними літературними об'єднаннями були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк», «Спілка письменників західної України», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»).

Саме ВАПЛІТЕ в особі Миколи Хвильового розпочало славетну літературну дискусію 1925—1928 рр. і перемогло в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на Європу, а не на Росію.

Головними складниками новітньої еліти її світогляду був бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. В більшості своїй це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу. За їх зовнішньою «радянськістю» ховалися глибокі пошуки й запити. Подивімося на деякі найцікавіші тексти.

Проза поділялася на дві течії: сюжетна і безсюжетна. У безсюжет них творах головним було не речення чи слово, але підтекст, дух, «запах слова», як казав Хвильовий. Стиль сильних почуттів та проникнення в сутність явищ називається неоромантизмом чи експресіонізмом. У цьому напрямку працювали Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Андрій Головко, Юліан Шпол, Олекса Влизько, Лесь Курбас, Микола Куліш та багато інших.

Головна ідея новели «Я (Романтика)» Хвильового — розчарування в революції, кричущі суперечності і роздвоєння людини того часу. Головний персонаж — людина без імені, а значить, без індивідуальності, без душі. Заради революції він вбиває свою матір і карає себе думкою: чи варта була революція такої жертви.

У романі Валер'яна Підмогильного «Місто» вперше в українській літературі проявилися елементи філософії екзистенціалізму. Головний герой в прагненні насолоди йде від задоволення фізичного до найвищих релігійних потреб. Проте навіть в такій складній тематиці письменник не перетворює роман на просту оповідь «людної» філософії, а творчо осмислює її у застосуванні до нашого, національного світовідчуття.

У поезії найцікавішими є шукання символістів Олександра Олеся і Павла Тичини. В своїй збірці «Сонячні кларнети» Тичина відбив всю широту освіченого і тонкого розуму, який споглядає багатство української природи, бажаючи докопатися до її першопричин. Коли Комуністична партія СРСР зрозуміла свою поразку, вона почала діяти забороненими методами: репресіями, замовчуванням, нищівною критикою, арештами, розстрілами. Перед письменниками стояв вибір: самогубство (Хвильовий), репресії і концтабори (Б. Антонечко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (І. Багряний, В. Домонтович), еміграція (В. Винниченко, Є. Маланюк), або писання програмових творів на уславлення партії (П. Тичина, М. Бажан). Більшість митців була репресована і розстріляна.

Коли 1947 року Іван Багряний видав за кордоном свою поетичну збірку «Золотий бумеранг», другою назвою її було «Рештки загубленого, репресованого та знищеного». Твори здавалися до спецсховів, заборонялися, замовчувалися, багато з них були назавжди втрачені. Хоча й функціонували у самвидаві (Іван Багряний), рукописних копіях, виходили за кордоном.

Трагічна доля покоління 20-30-х років демонструє всю силу українського духу, його творчий потенціал, необхідність свого шляху й незалежності від впливу інших культур.

Джерело: Вікіпедія.

Только что вернулся из поездки к Альдебарану и обратно. Сервис у них дрянь, моются песком, хавают фастфуд из кремния...но новости! новости у альдебаранцев в порядке.