Привет айюа, я все еще здесь, 

Рано чи пізно кожна людина запитує в себе «Як я з’явилася на світ і якою була до свого народження?». Можливо, людство досі шукало б відповіді, якби не один видатний вчений-фотограф. Леннарт Нільсон присвятив розкриттю цієї таємниці 10 років свого життя. Кажуть, що чудес не буває, але він довів світу протилежне!

Шлях до великого відкриття![ Читати далі ]

Щось робила на кухні, та краєм вуха почула одну телепередачу, яку дивився мій чоловік. Щось типу про передбачення, які описані в творах письменників.
Часом вони правдивіші за передбачення ясновидців.
Зразу згадала "молодість", раніше я бавилась картами "Таро" і взагалі мене цікавило усе паранормальне. Не те, щоб до фанатизму... та передбачення майбутнього цікавило особливо.
Я ще з 1999 року вела особисті щоденники до того часу, поки не з'явився цей сайт. І замітила тенденцію, що як я опишу якісь майбутні події (те, як я думаю все може бути) стосовно себе, найближчого оточення... все здійснювалось на відсодків 80. Можливо справа в психології, адже знаючи людину можна розрахувати, як вона вчинить у тій чи іншій ситуації, а може й ні? Може кожне сказане, а тим більше написане слово має якусь силу. Тим більше були орисані події, які не завжди залежали від мене чи знайомих. Пам'ятаю, писала навіть якісь абсурдні речі, чисто, щоб перевірити чи буде. І знаєте, було. Досить часто писала "листи в майбутнє". Приміром в кінці року старого описувала свої надії, сподівання, думки на Новий рік. І відкривала рівно за рік, тоді коли вже зовсім забула, що писала і про кого.
Часто, коли складна ситуація в країні і світі, починають по ТВ цитувати Вангу, Біблію, Шевченка. І що цікаво, слова які цитують, можна трактувати по різному. А трактують їх проектуїчи саме на ці події. І все підходить.
Так от про містику. А ви вірите у всякі там передбачення, ворожіння, віщі сни і всіляке таке? Чи думаєте все співпадіння? Може справа у подачі інформації? Адже одну і ту ж інфу можна спийняти порізному.

Багато писати не буду. Проведу невеличке опитування.

Колись чула вислів,  щось типу, якщо ти не прочитав сьогодні жодної книги, жодної сторінки – ти цей день жив даремно.

Скоро у моєї першої доньки день народження. Пам’ятаю, як тільки вона з’явилася на світ, перше, що я подумала : « Я жила не даремно». Чомусь на той момент, коли мені було 22, я вважала, що якби навіть я в той день померла, то я уже залишила слід в цьому світі – це нове життя може дати світу щось більше, ніж дала я…

Зараз, коли мені вже майже 32,  у мене є розуміння того, що просто народити дитину не достатньо,  та це розуміння прийшло вже досить давно. І після думки «Я жила не даремно», наступною такою суттєвою думкою була: «Тепер є для кого жити». Ні, не те, щоб я до того жити не хотіла, чи рідних у мене не було… просто коли з’являється дитина, вона така безпорадна… і ти починаєш розуміти, що мама у неї одна і її ніхто не замінить. Пам’ятаю, як вона плакала, а я не могла до неї встати, тому, що у мене крутилось у голові і я практично зразу втрачала свідомість. Та якщо раніше, коли у мене щось боліло, я могла просто полежати (і цим полегшити біль чи головокружіння), то тепер так не можна було і я не мала права на слабкість. Доводилось вставати через «не можу».

То коли ми можемо вважати, що день прожитий не дарма? Як на мене тоді, коли ми задоволені тим, що зробили протягом дня. Якщо метою було прочитати книгу – то ти вважатимеш цей день не даремним, як прочитаєш її. Думаю, якщо перед сном ти задоволений своїми діями і досягненнями (протягом дня), цей день пройшов не даремно.

 

Эссе "Наблюдение из окна"

Во время эпидемии коронавируса многих людей вынудили соблюдать домашний режим. Выходить можно на улицу только по важным и необходимым причинам, а так, кто разгуливает без причины, могут присвоить штраф в размере 17 тысяч гривен.За этим всем порядком следят полицейские, которые и выслеживают нарушителей. Я, конечно, будучи безработным не стал так рисковать и решил оставаться дома, чтобы свою семью не подвергнуть такому штрафу.

Чтобы как-то утолить печаль, что нельзя выходить на улицу, я часто выглядываю из окна, так хоть это помогает мне успокоить сердца печаль. Из окна я вижу много хороших людей, которые дружно ходят вместе с сумками и что-то покупают, либо гуляют с маленькими детьми на качеле, которая выходит с моего окна на двор, на свой страх и риск. Но я считаю, что эти люди своей жизнью заслужили не быть дома так долго, как я. Потому что, кто где-то работает, либо имеет какой-то свой долг, ему не будет запрещено бывать на улице, таким людям разрешается выходить, главное соблюдать дистанцию и расстояние и не скапливаться в большое количество людей.

Подумал я про себя, а кто мне виноват, что я свою жизнь сделал такой, что вот вынуждено сижу, как под домашним арестом. Ведь я сам жизнь свою так устроил, что нет у меня своей семьи, и нет для кого ходить за продуктами либо делать какие-то ответственные дела. Родители они и без меня справляется, не нуждаясь в моей помощи. Те люди, которых я вижу из окна, то за них никто не справится, им самим приходится, как-то что-то себе добывать в жизни, на свой страх и риск.

Помешать мне в жизни быть, как те люди, могло только одно, это то, что я очень много думаю о себе. Себялюбие и привело к тому, что вот я и сижу дома, как под домашним арестом, и смотрю на то, как другие люди ходят по улице и жертвуют своей жизнью в любой момент. Но не стоит завидовать этим людям, стоит лишь просто довольствоваться тем, что имею такую возможность смотреть из окна, как много хороших людей рискуют своей жизнью ради своих близких им людей, и увидеть себя, по-настоящему хуже их, и в меру своего этого видения постепенно становиться лучше с каждым днём.

Чи проходить кохання? Чи залишаємось ми в серці на багато років і чому так...
З якої причини одружуємося, чому розлучаємось? Чи змінюємося з роками? Чи просто починаємо помічати недоліки лише з часом? Чому закохуємось саме в цю людину, а не іншу? Чому зраджуємо або ж бережемо вірність тому, хто не заслуговує на це? Чи можливо прожити довге життя разом, не сумніваючись у своєму виборі, не жалкуючи про цей вибір? Чи завжди вам є про що поговорити, про що помовчати.... і чи потрібно це?
Іноді, задумуючись над тим, що чекає моїх дітей в майбутньому, стає просто страшно. Чи правильний вибір зроблять і на скільки вони будуть щасливі в шлюбі. Озираюсь на своє життя... хочу, аби не гірше, щоб краще... щоб щасливіше... без цих гірких моментів. Хоча я свій шлюб вважаю щасливим, я кохаю свого чоловіка більше 15 років і жодного разу не пожалкувала, що вийшла за нього заміж. Хоча часто сумнівалась в його почуттях, адже одружились ми " по зальоту"... ні, це не була якась інтрижка, ми досить довго знали один одного до весілля, та й нам було вже не по 16 років. Але все одно... іноді задаю собі запитання: якби не вагітність, чи одружився б він на мені? Як би склалось життя? Але ж зараз все добре, я щаслива. Та й мабуть він би не був зі мною скільки років, якби не любив.
Іноді здається, що ми зовсім різні. Що з ним немає про що поговорити, що він зовсім не хоче мене чути, а іноді... розуміє мене без слів і відчуває навіть на відстані. Пам'ятаю, як побачила передачу про зифір. І такий він мені там апетитний був (хоча я не є фанатом зифіру і це не моє улюблене лакомство)... яке ж моє було здивування, коли чоловік прийшов ввечері з роботи і приніс пакунок із зифіром! Але ж я того дня йому нічого про зифір не говорила. І такий випадок був не один. Пам'ятаю як ще зустрічались... він тоді працюав у іншій країні і наші стосунки були на відстані. Ми переписувались, зідзвонювались. Часто оці переписки закінчувались фразою " я тебе люблю". Але так іноді ці слова втрачали зміст і спиймались мною просто як "до побачення", чи типу для зв'язку слів. І іноді не мали такого значення, як би мало б бути. Якось я подумала, що якби він просто написав мені цю фразу, просто так, рапново... минув день чи два і я отримую смс " Я ТЕБЕ ЛЮБЛЮ". Це було так неочікувано.... давно я вже не чула від нього цих слів.... та й не говорила йому також.... чому з роками ми рідше говоримо коханим ці слова? Чому після багатьох років подружнього життя нам здається, що їх не обов'язково говорити...та зараз не про це. Невже він справді так мене відчуває? Були ще випадки, та я конкретно уже і не пригадаю, ці мабуть найяскпавіші були для мене. Чи це лише співпадіння... чи просто мої думки матеріалізуються? Та це вже інша історія.

Натрапила на один коментар, де зазначали японську мудрість типу " тратьте на своїх дітей вдвічі менше коштів і приділяйте їм вдвічі більше уваги". На перший погляд доречна порада, адже в сучасному світі батьки часто "балують" своїх дітей різними дорогими іграшками, і цим самим ніби відкуповуються від них, в замін проводять увесь час на роботі заробляючи на ці ж подарунки, часто батьки змужені виїздити за кордон і діти не бачать їх по кілька місяців... чи виправдано це, адже їм так бракує уваги?
Та з іншого боку, є сім' ї в яких батьки тривалий час не працюють, проводять багато часу з дітьми, та чи щасливі вони? Чи щаслива дитина, коли бачить, що у більшості однолітків є якісь певні речі, а у них немає? Чи компенсує увага з боку батьків (якісь відверті розмови, сімейні ігри...) відсутність смаколиків навіть на свята?
Звичайно, я описала крайності... та думаю нам варто іноді задумуватись чи дійсно даємо ми своїм дітям те, що їм дійсно потрібно? Для людини цінне те, чого у неї обмаль. Чим довше вона не отримує бажане, тим більше цінує його, коли отримала.
Тому, якщо ви трудогілік, все ж варто хоч іноді викроїти трішки часу, щоб побути з дітьми, нехай це буде рідко, та для них це буде цінно, адже їм так цьог о не вистачає. Ящо вашої уваги вдосталь, а грошей на дитячу мрію не вистачає... можливо ватро трігки зекономити і нехай з часом та здійснити її. Просто іноді, те, що для нас здається лише незначною забаганкою, для когось може бути заповітною мрією.