Голова Тернопільської обласної ради, представник ВО «Свобода» Олексій Кайда негативно ставиться до візиту Московського патріарха Кирила на Тернопільщину. Свою позицію голова пояснює висловлюваннями Кирила під час перебування в Україні, його зневажливим ставлення до українців загалом. У коментарі ЗІКу сьогодні, 4 серпня, Кайда зазначив, що не виключає акцій протесту на Тернопільщині, присвячених візиту Патріарха, утім запевнив, що «Свобода» умиває руки від будь-яких провокацій.

«Адже, будучи в Україні, Московський патріарх жодним чином не звернувся до народу, сказавши «Україна» чи «українці». Він увесь час замінював все це своєю риторикою «ця країна», «ці люди». Відповідно й таким є моє ставлення до нього», – зазначив Олексій Кайда.

Він вважає, що цей візит патріарха не несе жодного позитиву для процесу об’єднання українських церков.

Голова Тернопільської облради також не братиме участі в складі офіційної делегації, яка зустрічатиме Кирила в області. «В Україні є українські церкви – УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ. Я відвідую заходи цих трьох церков. На Тернопільщині був створений оргкомітет головою облдержадміністрації, але я не входив в цей оргкомітет, хоча мене й включили туди без моєї згоди. Я не вважаю за потрібне брати участь в прийомі Кирила», – пояснив Кайда.

Щодо провокацій, то Олексій Кайда зазначив, що все може бути і ніхто від них не застрахований. Можливо, прогнозує голова Тернопільської облради, провокації готуються і зі сторони спецслужб Росії. «Свобода» буде проводити мирні акції протесту, як це вона робила в Києві чи на Волині. Ми попереджаємо, якщо будуть якісь провокації, ми до цього жодного відношення не маємо», – зазначив Олексій Кайда.

Прес-служба
Всеукраїнського об’єднання «Свобода»
8-067-441-46-01

Діоксин, яким отруїли Віктора Ющенка, був найотрутнішим варіантом речовини і дуже чистим.

За даними дослідження, які опублікував британський медичний журнал Lancet, отруйна речовина була такою чистою, що походила з лабораторії.

Про це повідомляє "Німецька хвиля" з посиланням на інформагенцію "Associated Press".

Зокрема, йдеться про найотрутніший варіант діоксину, що містився також у речовині agent orange, яку американські війська застосовували для знищення лісів під час війни у В’єтнамі.

Підтвердження цієї інформації з інших джерел немає.

Дослідження не дає відповіді, де саме було вироблено діоксин і хто стоїть за отруєнням Віктора Ющенка.

Як відомо, кандидата в президенти Ющенка було отруєно менш, ніж за два місяці до виборів 2004 року.

У його крові та клітинах лікарі знайшли діоксин, який понівечив обличчя політика.

Розслідування справи про отруєння веде генеральна прокуратура.

Генпрокурор України нещодавно не виключив, що справу про отруєння можуть не завершити до початку нової виборчої кампанії, в якій Ющенко також збирається брати участь.

"Майдан".

Стаття з УНІАН, друкується зі скороченнями, для роздумів.

Кирил розвінчує культ споживацтва в найрізноманітніших його проявах, поглядаючи на годинник за 30000 євро... Чи не краще нам жити за різними годинниками?..

Ось вона, колосальна вага деталі! У політиці, у справах церковних та справах світських. А разом – у житті земному загалом.

Скільки зусиль було вкладено в підготовку візиту Патріарха Кирила до України! Готувалися церковники, працювала потужна російська пропагандистська машина, суєтилися політики по обидва боки кордону, посильний внесок робили олігархи різного масштабу.

І ось достатньо було Його Святійшеству задерти рукав, аби глянути на годинник... За коротку мить фотокамера встигла зафіксувати сам годинник. І колосальні зусилля виявилися значною мірою перекресленими. Завдяки Інтернету за лічені хвилини мільйони людей відкрили для себе, що Його Святійшество носить годинник фірми Breguet вартістю приблизно в 30 тисяч євро.

Філіппіки “безудержному потреблению”

Звісно, на перший погляд, нічого грішного в цьому немає. Зрештою, Патріарх Кирил не є найбіднішою людиною в Росії, і ніде, ніякими церковними канонами не заборонено священнослужителеві користуватися супердорогим годинником. Питання, зрозуміло, в іншому.

Звісно, ідеться про віру. Віру в Бога. А також віру, точніше – довіру до того, хто покликаний зміцнювати цю віру в людях, нести слово Боже до них. Вона або є, або її нема.

Коли Його Святійшество виходить до тисяч людей, які стоять під пекучим липневим сонцем на вулицях у столиці, а ще мільйони чекають перед телевізорами, і з болем у голосі починає говорити про загрозу “безудержного потребления”, а потім ці ж люди бачать на його руці годинник за три десятки тисяч євро, довіру до духовної особи це аж ніяк не зміцнює.

Треба визнати, якби навіть Патріарх Кирил, ніколи й словом не обмовився про загрозу цього самого “безудержного потребления”, то й у цьому разі недешевий годинник легендарної швейцарської фірми, м’яко кажучи, погано в’яжеться з образом пастиря людських душ, для якого Духовне має бути апріорі вищим за всі блага цього світу, іншими словами – за Матеріальне.

Однак Його Святійшество, крім усього, багато й охоче розвінчує сучасний культ споживацтва в найрізноманітніших його проявах.

Його проникливий погляд звертається до всіх, хто дивиться прямий ефір за участю Патріарха на найрейтинговішому українському телеканалі – “Інтер”, а голос возноситься проти “потребления”: “Процессу потребления нет предела. Можно купить один самолёт, другой, третий. Но что это значит по отношению к обществу? Земля не способна выдержать такой проект. А значит, поддерживать его – грех. Бог просто не дал нам таких ресурсов. Потому очень важно научиться христианской аскезе – победе над своими страстями, инстинктами».

«Если все общество встанет на путь безудержного потребления, то Земля наша этого не выдержит. Уже доказано, что если средний уровень потребления всего мира будет таким, как сейчас в Соединенных Штатах, то оставшихся ресурсов хватит на 4045 лет», – попереджає він телеглядачів.

Печаль Патріарха викликає, зокрема, й те, що “ безудержный потребительский инстинкт, овладевающий сегодня все большим числом людей, на самом деле лишает их обычной радости от приобретения каких-то вещей. Возникает аномальная ситуация, когда человек, поддаваясь рекламе, моде, начинает гнаться за последними моделями мобильных телефонов и автомобилей”.

Предстоятель РПЦ дуже тонко відчуває страждання людей від цього: «У человека возникают совершенно другие уровни удовлетворения. Например, он получает удовлетворение от того, какое место в списке журнала Forbes он занимает, и переживает как личную трагедию, если по этому списку он опускается вниз».

Навіть у нинішній економічній кризі Патріарх бачить певний позитив. На його думку, криза може стати «встряской», в которой сегодня нуждается западноевропейская цивилизация, весь благополучный западный мир”. «Кризис может в этом смысле научить людей сдержанности, научить рачительно относиться к своим финансовым возможностям. Но самое главное – он учит христианской аскезе, умению управлять своими инстинктами и страстями».

А ось на зустрічі зі студентами українських духовних навчальних закладів він спрямовує своє гнівне слово проти сучасних супермаркетів та торговельно-розважальних центрів: “Супермаркет, где можно отдохнуть, поесть, покататься на коньках, – вот храмы XXI века. Храмы-развлекаловки, которых в Москве больше остальных общественных заведений. Поэтому напрасно некоторые думают, что люди пойдут в настоящие храмы в массовом порядке”. “Деньги стали символом благополучия и гарантией свободы, власти. Но это иллюзия, возникшая на волне расцвета общества потребления”, – продовжив він.

А ось на кіностудії Довженка, зустрічаючись з інтелігенцією, він знову повертається до наболілої теми. Як зауважило одне з Інтернет-видань, “тогда Святейший был еще беспощаднее к идеологии безудержного потребления”. “Как-то я спросил одного очень богатого человека: «А вы испытываете удовольствие от новой вещи?» Он улыбнулся: «Только в тот момент, когда подписываю чек». Безудержное потребление снимает радость обладания новой вещью. У человека, заболевшего этой страстью, теперь другие способы удовлетворения, например, место в списке журнала «Форбс». Я понимаю, что у каждого свои игрушки, но некоторые из них опасны. Бог не дал нам ресурсов, чтобы всем жить так. А колоссальные диспропорции в потреблении – грех”.

Переконливо? Переконливо, кажуть собі люди, ті самі мільйони людей в Україні, які слухали Пастиря в телеефірі, ті люди, які “інтелігенція на кіностудії Довженка”, які “студенти духовних закладів” та багато інших. Але тут же їхній погляд падає на годинник за 30 тисяч євро. І вони запитують себе: даруйте, а хіба це не та сама “игрушка” (пам’ятаєте, “последние модели мобильных телефонов, автомобилей” і так далі?), про які Патріарх же казав “некоторые из них опасны”? А оскільки такої “игрушки” у мене немає, чи не формує мій духовний Пастир ті самі “колоссальные диспропорции”, які сам же називає “грехом”?

«Личный пример – это то, без чего священник не может нести служение»

Так і виникає безліч запитань, які руйнують довіру до Пастиря. Він же бо сам неодноразово казав про те, наскільки важливо священнослужителю особистим життям навчати людей віри, зміцнювати Віру.

«Личный пример – это то, без чего священник не может нести служение», – подчеркнул патриарх. Как отметил он, в наше время, когда люди перестали верить словам, жизнь священника – постоянная проповедь делом».

Ну і яка ж тут “проповедь делом” виходить із життя Патіраха Кирила, запитує себе вірянин? І це вже не кажучи про ті каверзні питання не так філософського плану, які доводиться відганяти від себе: “А коли я опускаю свої десять (двадцять чи сто) гривень у скриньку “на будівництво храму” чи купую свічку, щоб поставити її з молитвою за здравіє Патріарха, куди йдуть ці кошти? Таки на храм чи…”

Можливо, ви запитаєте автора: а при чому тут створення української помісної церкви?

Для багатьох людей, переконаний, таки “при чому”. Нехай для різних людей – по-своєму.

Везіння та щастя духовних поводирів у всьому світі полягає в тому, що багато людей ідуть за ними (буде це церковне життя чи партійне будівництво) – бо просто вірять їм. Вірять не аргументам, не цифрам чи фактам, а, так би мовити, “взагалі”. Тому, що вони здаються їм красивими, духовними, енергійними (політтехнологи, яким доводиться мати справу з вождями та масами, як відомо, називають це харизмою).

Але в цьому ж і біда духовних поводирів. Коли якась деталь, якась дрібничка, щось нібито другорядне й неістотне похитне цю віру, людей можуть перестати переконувати і цифри, і факти, і вчинки. І тоді той, кому досі вірили на слово, хоч кинеться зі скелі в прірву, та людям стоятиме перед очима той самий годинник, і скажуть: не вірю… Іншими словами, коли Його Святійшество каже, що помісна церква в Україні таки є і не треба сушити собі цим голову, то можливо, над цим варто все-таки подумати, запитують ці люди себе...

Патріарх Кирил, до нас, як у свою вотчину їхав. Звик, що в Росії під час візиту до провінції ніхто б ніколи не наважився сфотографувати того годинника, не кажучи вже про те, щоб усім ці фото показати. Тож і до нас із тією самою впевненістю їхав. Мовляв, хто посміє. Ось якби намірився їхати до Європи чи Штатів, заховав би того годинника подалі. На час поїздки, звісно. То, виходить, ми таки для нього таки вотчина?


Глава РПЦ Патріарх Кирил

Олександр Калініченко, УНІАН

Звичайно, наше селище має набагато довшу історію, аніж відрізок від першої письмової згадки про нього. Про це свідчать археологічні знахідки, пам’ятки, фольклорні джерела. Але прийнято рахувати вік поселень, як і людей, від дня запису про їх існування. Тому й готуємося цього року відзначити 600-літній ювілей центру Ужанської долини. Хотілося б, щоб ми знали своє минуле, бодай те, яке зафіксоване у історичних джерелах, спогадах, легендах та переказах. Сьогодні нагадаю читачам районного часопису часи сторінки середньовіччя…

Уперше про Великий Березний, як сільське поселення Ужгородської домінії, згадує угорський історик Д. Чонкі. Ця домінія у той час належала відомому роду Другетів, нащадки яких кілька століть були господарями нашого краю. Домініями у тогочасній Угорщині називали великі територіальні господарства, що належали одному феодалові-магнату або державі.На Закарпатті їх було чимало, але Ужанська домінія, сформована уздовж річки Уж, утворилася наприкінці ХІІІ ст., а остаточно - у 1332 році.  Другети почали володіти нашим краєм при королі Карлові Роберту. Представник династії Філіп, що був першим господаремУжанської домінії, мав зв”язки з італійськими банкірами, які використав для розвитку нового володіння, побудувавши замки, церкви, палаци для знаті. Цікаві відомості про Ужанську домінію містять урбарії від 1631, 1684, 1690, 1690, 1865 рр. Йдеться про річний інвентарний документ, який з латинської означає «прибуток, урожай». Тут містилися основні відомості про оброблювану поміщицьку землю та повинностей кріпосних селян стосовно свого феодала.   За урбарієм 1691 року Великий Березний разом із селами Малий Березний, Стричави, Вишка, Люта, Ксотрина, Нова Стужиця, Стара Стужиця, Ужок та Чорноголова входив на правах окружного центру до складу ІУ дистрикту Ужгородської домінії графа М. Берчені, спадкоємця Другетів. Отже, уже тоді наше селище було господарським центром приблизно тієї території, що і сьогодні. Урбарії зберігаються у Будапештському державному архіві, частково опубліковані угорським істориком Антоном Годинкою. Вони досліджувалися також нашими вченими-істориками Ф. Гібрієлем, О.Мицюком, І. Коломійцем, В.Неточаєвим. У їхніх працях знаходимо відомості про становище жителів краю. Крім панщини і натуральних повинностей, селяни платили на Михайлів день по одному флорину - від цілого наділу. Сплачували також «суху корчму» від усього села 3 рази на рік по 5 флоринів за те, що не користувалися панським вином, та «дяківські гроші» -  від 6 до 10 флоринів на рік.  Управляв життям округу заступник управляючого домінії.  Він наглядав за дотриманням порядку у селах, дбав, щоб населення справно виконувало повинності і сплачувало податки. Як правило. Таким намісником хтось з місцевих мешканців, один з найбагатших та хазяйновитих.  Найвище суспільне становище того часу мали шляхтичі-дворяни, яких у округах було мало, бо практично всі проживали у місті Ужгороді. У місті мешкав і нижчий прошарок, так звана таксова знать або таксамісти. Вони були вільними, користувалися привілеями, не виконували повинностей, але сплачували домінії певний податок - таксу. Це були переважно ужгородці, з наших земляків до них належали родина Добеїв, Гнат Герзанич та Іван Пастелій. Перехідне становище між вільними і невільними станами займали лібертини. Вони були також вільними, але не користувалися привілеями та виконували певні повинності, зокрема, поштової служби. Решта селян була феодально залежною і ділилася на  категорії: солтесів, кенезів та підданих кріпаків. Солтиси були довіреними особами поміщиків. Вони засновували нові села або залюднювали старі, отримували від хазяїв найкращі землі і на 16 років звільнялися від оброку та повинностей.  Статус руських ґенезів (священиків) визначався у домінії грамотою Іржі Другета від 31 березня 1655 року. Краще становище займали ті з них, які жили на власних фарах. Ті духівники, що користувалися панськими наділами, мусили, як і селяни, сплачувати оброк і виконувати повинності на користь феодала. Піддані кріпаки були найчисленнішим прошарком. Вони ще звалися осадниками, газдами, мали власні житла і користувалися земельними наділами, сплачували оброк і виконували повинності. Желярі не мали земельних наділів, тільки житло і працювали на панському маєтку або наймалися до багатих сусідів. Окремо виділялися ще і піджилярі, які не володіли ні землею, ні житлом. Загалом селяни повністю забезпечували панську кухню харчами, а також відбували панщину.  Основним багатством тогочасної Верховини була не так земля, як худоба. Наші предки розводили коней, волів, корів, овець, кіз, свиней.  Становище підданих кріпаків було важким. Тому вони не раз повставали проти своїх гнобителів. Так, у 1701 році розрізнені загони під проводом Івана Варги та Миколи Васильчика, що діяли на околицях Великого Березного, нападали на панські маєтки, розправлялися з ненависними володарями. Велике селянське повстання відбулося у 1703-1711 рр. Його викликало посилення феодального гніту, збільшення натуральних повинностей і грошових податків, посилення утисків як з боку Габсбурзької монархії, так і місцевої влади.  Розпочалося повстання у Мукачівській домінії, відтак перекинулося в Ужанську та інші. Повстанці громили панські маєтки, млини, жупні установи, вбивали цісарських чиновників і збирачів податків. В Ужанськійжупі ватажком посталих був Іван Беца з Великого Березного.  Повстання набирало масовості  і переросло у національно-визвольний рух, який очолив ненависник Габсбурзької династії Ференц Ракоці ІІ. Цей рух також зазнав поразки, а повстанців стали переслідувати. Багато і наших земляків змушені були заховатися у горах. Не поліпшилося становище бідних верств і після переходу володіння домінії до Миколи Берчені. Податки і повинності стали для людей непосильним тягарем. Для виправлення становища і піднесення господарського розвитку у 1767-1774 рр. пройшла урбаріальна реформа, відома як "Урбарій Марії-Терези".  Цей закон встановлював певні правові відносини між державою в особі монархії і феодалами, між державою і селянами, між феодалами і кріпаками. Кожен селянин Великого Березного повинен був відробити за повний земельний наділ 52 дні тяглової сили або 104 дні панщини. Проте, поміщики порушували закон, про що свідчать численнісудові позови мешканців нашого селища. Таким чином, реформа розчарувала селян,які помирали від холери, недоїдання, відсутності медичної допомоги. Час від часу виникали сутички між пригнобленими та їх поневолювачами.                                                 Віталій Грега, 

      

Зустріч Патріарха Московського Кирила з інтелігенцією в Києві

 (промову і виступи слухав під час прямої радіотрансляції 29 липня 2009 р.)

Буде доволі цікаво прочитати відгуки на цю зустріч, а з свого боку відгукнусь такими своїми враженнями.

Патріарх Московський Кирил є людиною значною за інтелектуальними здібностями - це однозначно. Це людина нової формації та мислення, отож від нього можна очікувати створення потужної хвилі оновлення православ'я як в Росії, так і за її межами. 

Багато з сказаного Патріархом Кирилом є дуже актуальним, особливо тема захаращення релігійних постулатів світською дійсністю, спотворення меж розрізнення ДОБРА і ЗЛА під личиною «толерантності» і ще багато чого розумного, що дасть можливість оживити дискусію на цю тему в Україні.

Проте було досить цікаво спостерігати, як говорячи розумні речі, сам Патріарх Кирило їх трактував. Особливо стосовно церковного розколу: сказав, що не можна вести діалог, коли одна сторона ставить свої однозначні вимоги, зокрема, або автокефалія, або нічого, але при тому опускаючи позицію іншої сторони теж однозначно категоричну: тільки повна підлеглість Московському Патріархату. Інших варіантів Патріарх Кирило не оголосив - їх нема. Виходить, що всі визнають з його подачі неможливість діалогу через впертість українців-розкольників, але не їх опонентів, які просто дотримуються принципових істин: визнайте нас своїми владиками і ми ласкаво дозволимо стати вам нашою паствою.

Ніяких пропозицій по примиренню Патріарх Кирил не озвучив - їх нема. Проте озвучив дуже дивну конструкцію логічних доказів, чому в Україні неможливо встановити Патріархат в рамках єдиної держави, бо, по-перше, ніде такого нема: всі існуючі давні Патріархати Ірусалимський, Антіохійський та інші не мають державних меж, а, по-друге, хоча в ХІХ ст. з'явилось кілька національних Патріархатів: в Болгарії, Чехії, але ж їх не можна порівняти з Києвом - цим другим Ірусалимом!

І автоматично виникає ряд запитань: якщо у ХІХ столітті могли виникнути нові Патріархати, то чому вони не можуть виникнути у ХХІ столітті?

Так само стає незрозумілим: якщо Патріарх Кирило сам визнає древню релігійну вищість Києва, то чому і за якою логікою Київська Митрополія має бути складовою Московського Патріархату? Як відомо Папи Римські теж не завжди були у Римі, а переселялись в силу історичних причин в інші місцевості, зокрема у Авіньон. Але і там вони були Папами Римськими і з часом повернулись до Риму.

Тобто якщо в силу історичних негараздів найвищі церковні повноваження перемістились з Києва до Москви, потім з Москви до Пітербургу і назад до Москви, то ніщо не заважає зараз (окрім політичних інтересів!) повернути Патріархат Православної Церкви знову до Києва і зробити його справді центром православ'я. Початковий крок зроблено: проведено Синод у Києві, що є першим випадком проведення Синоду за межами Росії.

Питання розколу чи якоїсь автокефалії відпало б автоматично. Але щиросердечний «ляп» Патріарха Кирила все розставив на свої місця, коли він відверто дивувався, чому українські розкольники запобігають ласки у Патріарха Вселенського (Константинопільського), а ось Московському Патріархові підчинитись не хочуть. Що називається: злазьте, бо приїхали. Сам тільки перед тим розписував всі історичні градації, щоб потім таке ляпнути. Зрозуміло, що 80% світового православ'я контролюється Московським Патріархатом, але влада не є, не була і ніколи не буде замінником святості.

Хто мав щастя в червні 2001 року бути свідком прибуття в Україну Папи Римського Івана-Павла ІІ, той не пригадає повідомлень про кількість територій та світової пастви підвладної цьому їєрарху, але кожен пригадає те неймовірне духовне піднесення, яке навіювала ця особа. Кожна людина, віруюча чи ні, незалежно від конфесійної приналежності, - відчувала нас собі дію того, що називається піднесено - благодаттю. 

Розум, воля, влада у Патріарха Московського Кирила є, а ось саме духовної благодаті - немає.

Особисто я був прикро вражений розповіддю Патріарха Кирила про «чорну касу» в період його перебування на посаді митрополита Смоленського: як можна церковному ієрарху з бравадою в голосі (а не безмежною печаллю за цей гріх!) оповідати, як він зумів таємно збирати і переподіляти гроші поміж приходами в обхід діючого закону. Чим ви пишаєтесь, отче? Що на вас ніхто не доніс? І вам не соромно це привселюдно казати? Знаєте добре, що доносили! І не один, бо всі ці доноси підшито до вашої особистої справи у КДБ і ви з ними ознайомлені. Я в цьому переконаний повністю, бо як онук православного священика з Волині Леоніда Гардасевича, якого засудили 1947 р. до 10 років каторжних робіт на Колимі за відмову співпрацювати з «органами» і доносити про почуте на сповіді, можу точно стверджувати - на той радянсько-кегебіський час іншого шляху не було: або - або....

І Патріарх Кирило опосередковано це визнав, коли переповідаючи розмову за кордоном з церковними ієрархами, він відповів на їх підбурювання до антидержавних дій проти радянської влади, що він надає перевагу не бунту з наперед визначеним результатом, а щоб церкви працювали і прихожани могли доторкнутись до священних таїнств. Правильно - і мій дід так казав. Просто гріх «чорної каси» - він і є гріх, хоч і з благими побудженями, тому не потрібно лукавити: всі знали, кому це треба було знати. А що вас не зачепили - то окрема розмова.

Вона в руслі нагородження Патріархом Кирилом академіка Толочка не знати за які перед Московською церквою заслуги. Якось одразу спало на думку нагородження Сергія Ківалова - невже ці люди думають, що подібні брязкальця прикриють від людей їх душевну підступність і гидь. А те, з яким «пиитетом» український академік Толочко цитував слова Карамзина про «пленительные воспоминания» - викликає таку огиду: він полонений від приємних вражень під час свого перебування у спільному полоні...

Можна згадати, як одна жінка на передачі «Чекай на мене» оповідала про своє життя і що в ньому найкращі часи належать періоду, коли їх під час війни вивезли до Німеччини на примусові роботи і вона працювала у господарстві німецького бауера, де закохалась і була щаслива, як ніколи потім. Інша жінка пригадувала, як їх вивезли з Західної України на Далекий Схід, і які вони там українці були щасливі, згуртовані, дружні, не те що на теперішній час в Україні. Дисиденти-«шестидесятники» в своїх розповідях часто згадують, як здорово було їм в тюрмі і на «зоні» у дружньому середовищі однодумців, об'єднаних однією долею і метою. Українцям подібні «пленительные воспоминания» можна навести безмір! Хоча у Толочка вони скоріше іншого порядку...

І на завершення своїх вражень хочу навести момент, коли хтось з виступаючих від Київської богословської академії заявив, що всі вони щасливі від того, що Патріарх Кирил зробив їм таку честь і став доктором богослів'я. Ця фраза прозвучала настільки багатозначною, що я не берусь переповідати, але стати спершу Патріархом, а вже потім - доктором богослів'я...

Звичайно, що я знаю про освіченість та велику ерудицію Патріарха Московського Кирила, але так прозвучало.

огдан Гордасевич

31.07.2009 р., 12:00

У ніч на 29 липня невідомі зловмисники пошкодили меморіальний будинок Тараса Шевченка у Києві,  відомий як "Хатина на Пріорці", що знаходиться на вулиці Вишгородській, 5.

Про це УНІАН повідомили в прес-службі Національного музею Тараса Шевченка.

Правопорушники виламали хвіртку та, потрапивши на огороджену територію, зірвали ставні з вікон будівлі. Адміністрація музею підозрює, що злочинці мали намір проникнути в будівлю.

За останні роки в інформаційному просторі не раз з’являлася інформація про пошкодження будинку - зламані ставні, ґанок, тощо.  І тільки минулого року, після нескінчених паперових тяганин та своєрідних попереджень від осіб, які виступали проти передачі земельної ділянки в користування музею, національне надбання вдалося відгородити. Проте, як бачимо, навіть такі заходи не зупинили ані недобросовісних забудовників  Пріорки, ані зловмисників від зазіхання та пошкодження національної спадщини.

 Адміністрація музею вже звернулася до міліції, районної та міської рад і сподівається на підтримку влади у вирішенні цієї проблеми та запобіганні таких ганебних випадків у майбутньому.

Меморіальний будинок "Хатина на Пріорці", де Тарас Шевченко жив у 1859 році, належить Національному музею Шевченка.

Виявляється, що нинішній голова Верховної Ради України та майбутній кандидат у Президенти Володимир Литвин дуже "бідна" людина. Читайте про це статтю в "Українській правді".

В українських ЗМІ майже непоміченою залишилася подія, яка хоч і не має прямого відношення до України, зате безпосередньо стосується українців та журналістської солідарності.

Як повідомив часопис "Наше Слово", керівництво Польського телебачення (TVP) поінформувало своїх глядачів, що припиняє випуск телевізійної програми українською мовою "Теленовини". Згадана програма транслювалася на польському громадському телебаченні з 1995 року та була єдиною загальнопольською програмою, яка розповідала про життя українців у Польщі.

Нагадаємо, що сьогодні у Польщі проживає біля 400 тисяч наших земляків, які становлять одну з найбільших національних меншин. Чимало українців споконвіку проживало в історичних областях Бойківщини, Лемківщини, Підляшшя, Холмщини та Надсяння.

Основна маса українського населення живе розсіяно на західних і особливо північних територіях – в Ольштинському, Гданському, Кошалінському та інших воєводствах. Тут активно діють українські громадські організації. Виходить україномовна газета "Наше Слово", українознавчі факультети відкриті у вищих навчальних закладах.

Іншими словами, українську громаду Польщі позбавлено найбільш популярного засобу комунікації та можливості висвітлювати своє суспільно-культурне життя. Натомість самі поляки втратили можливість через ТБ пізнавати українську культуру, а головне – проблеми, яких у наших земляків у цій країні чимало.

Зважаючи на традиційно складі взаємини між українцями і поляками, причини яких мають глибоке історичне коріння, не важко передбачити, що припинення випуску україномовних "Теленовин" може роз’ятрити "старі рани", та спричинитися до загострення міждержавних українсько-польських взаємин.

До речі, керівництво польського каналу наводить дуже непереконливі аргументи на користь свого дискримінаційного рішення. По-суті, таких лише два: начебто низька популярність програми серед глядачів та висока собівартість випуску "Теленовин".

Такі "аргументи" не витримують жодної критики. Фахівцями підраховано, що від березня цього року в середньому україномовну передачу одноразово дивилося 143 тисяч телеглядачів, що для такої специфічної програми є високим показником.

Програми "Теленовин" неодноразово відзначалися престижними нагородами. Так, у 2001 році "Теленовини" отримали нагороду голови Національної ради з питань телебачення і радіомовлення Республіки Польща Юліуша Брауна.

Нагородами та відзнаками відзначено українських журналістів Польщі на Міжнародному фестивалі фільмів для національних меншин "Мій рідний край", що відбувся в Ужгороді у 1999 році та на фестивалі "Разом", який проходив у Ялті в 2002 році.

Що ж стосується необхідності вкладати значні суми у цей телепроект, то хотілося б задати полякам далеко не риторичне запитання: чи варто економити на програмі, від якої значною мірою залежить міжнаціональний спокій і гармонія у стосунках між народами, які добре пам’ятають "волинську різню" та операцію "Вісла"?

Тим часом наші земляки у Польщі б’ють на сполох.

Найбільша громадська організація українців "Об’єднання українців у Польщі"(ОУП) оприлюднила звернення "До української громади у Польщі, членів та прихильників ОУП" у якому, зокрема, зазначається: "Черговий раз під претекстом реформ і браку грошей, керівництво громадського телебачення хоче позбутися з ефіру єдиної програми мовою національної меншини, яка йде на всю країну.

Це не перша спроба – в минулих роках завдяки активності української громади, глядачів та прихильників програми, котрі провели акцію збірки підписів під протестом, вдалось оберегти програму перед закриттям. Як виявляється, не на довго, останні рішення примушують знов просити про Вашу допомогу".

У Польщі розпочалася акція збору підписів під протестом, який планується передати керівництву телеканалу, депутатам Сейму, ЗМІ. При цьому слід зазначити, що збір підписів ведеться не лише серед українців, а й поляків, які розуміють справжню ціну свободи слова.

На закриття "Теленовин" уже відреагувала Комісія національних і етнічних меншин, державна інституція Польщі, назва якої говорить за себе.

Від імені Комісії відповідні листи-звернення надіслано Вітольдові Колодзейському – нинішньому голові Національної ради з питань телебачення і радіомовлення та Пйотрові Фарфалу – голові каналу TVP.

У листах висловлюється занепокоєння з приводу ліквідації передачі та зазначається, що цей факт "призведе до нівелювання надбань і праці багатьох середовищ, завдяки яким права національних і етнічних меншин у Польщі відповідають європейським стандартам".

Також у Сеймі – польському парламенті депутат Мирон Сич започаткував збирання підписів проти зняття з ефіру "Теленовин". Кажуть, що понад 50 його колег з різних політичних фракцій уже підписалися під протестом.

Сьогодні важко спрогнозувати завершення епопеї з українськими "Теленовинами". Та вже можна зробити кілька висновків.

По-перше, медійний скандал загострив реальні проблеми українців у Польщі. Одна з них - забезпечення їхнього права на свободу слова та власну культурну й національну ідентичність. Виявилося, що навіть у країні, яка належить до Європейського Союзу та НАТО, не все гаразд із фундаментальними правами людини.

По-друге, "битва за "Теленовини" стане справжнім випробуванням на політичну й громадську зрілість наших земляків, українських громадських організацій, інших інституцій.

Якщо вони зуміють відстояти свої права, це посилить їхній вплив у країні, яка стала їм Батьківщиною, але не завжди адекватно реагує на їхні культурні та інформаційні запити. І навпаки, втрата одного із потужних інформаційних ресурсів неминуче призведе до втрати авторитету, який так важко і так довго здобувся не одним поколінням українців.

Третє – найголовніше. До цих пір на ситуацію з програмою "Теленовини" не відреагувало Міністерство закордонних справ України. Що може означати мовчання вітчизняного МЗС? Будь-яке пояснення з цього приводу не може бути прийнятним, оскільки воно буде цинічним.

Українцям за кордоном вкотре доводиться покладатися виключно на власні сили.

Богдан Червак, для УП

Уявімо собі, що буде другий тур виборів Президента України. І в цей другий тур потрапляють два кандидати: Юлія Тимошенко і Віктор Янукович.

За кого будете голосувати ви?