Спогад
Надзвичайні
вечори ліхтарів та тіней, людей та тротуарів. Танець кохання світла і ночі. Я
поволі переступаю по холодному асфальті і поринаю у цей настрій затишних вулиць
вечірнього міста. Кудись іду.. Хоча, скоріше, не кудись, а звідкись, від
чогось. Тікаю від надокучливих годин чи, можливо, нав’язливого буття. Куди від
них заховатись? Здається, наче між незнайомими мені самому будинками мене ніхто
не знайде: ні час, ні буття, ні самота. Ось минаю ще один двір, ще одну стіну.
Уже і не знаю, де я. Але тут краще.
Я йду за ліхтарями. Але я не сам. Я
йду за руку зі своїм Спогадом, а позаду плететься маленька Журба. А під
ліхтарями лише одна тінь.
-
Ти
збожеволів, хлопче!
Звісно, що ні. Вони справді є. Ось вони, біля мене. Ми іноді
виходимо на прогулянку разом. Знаєш, вони соромляться моїх буднів, тому я
прихожу сюди, під світло ночі. Я говорю, дивлюсь на них, і не бачу, що під ліхтарем лише одна тінь.
Журба. Вона зовсім маленька і ходить лише зі Спогадом.
-
І
що ж це за спогад?
О, цей спогад. Він прекрасний. Наче широкий лан. Такий
неосяжний, такий вільний і такий невблаганний. І ось він, наче тут. Наче я можу
взяти ті колоси в руку, пригорнути до лиця… О, Господи, цей запах! Як я любив
ту пшеничну красу.
Мій спогад…Це безкраї небеса над широким ланом. Блакитне небо
між колосками пшениці. В мене наче виростають крила, коли я поринаю у синю
вись, коли я наодинці зі своїм Спогадом.
Ці зустрічі. Вони проходили літнім дощем. Тихий шум і мокрі
доріжки. Теплі краплі на гарячих обличчях. Тоді ніхто не бачив сліз щастя на
моїх очах. А теплий дощ падав на плечі, ніжно огортав груди, наче обійми. Цей
Спогад…
Тиха ніч. Затишна вуличка і старі будинки. Я, блакитне небо
над широким ланом і теплий дощ із запахом пшениці. Та під ліхтарем лише одна
тінь. А десь поруч – моя маленька Журба.
