УЛАМКИ РОЗДУМІВ УКРАЇНСЬКОГО ПАНКА
ЖОРЖ ДИКИЙ
Передмова
Привіт, Жорж, я думаю що тобі давно пора почати щось... (велика пауза у кілька місяців через поламку комп'ютера)
п'ятниця, 26 березня 2004 р.
З цього дня я починаю щоденно одну гордину-годину присвячувати творенню книги свого особистого життя.
Спочатку кілька думок стосовно всього задуму: в основу книги буде покладено мої архівні накопичення в в першу чергу статті починаючи від мого звільнення з армії у 1982 р., коли мені вже виповнилось 20 років. Але перед тим думаю варто буде представитись і подати стисло свою автобіографію. Потім почну давати в хронологічному порядку свої статті, які набиратиму згідно оригіналу і українською, і російською мовами, проте до книги перекладатиму все на українську за допомогою програми-перекладача, а оригінальний текст скидатиму у Додаткову частину, де також буду накопичувати оригінали матеріалів, які я критикую чи на які посилаюсь.
ПЕРЕДМОВА
Починаючи роботу над книгою, яку я не можу назвати спогадами, мемуарами чи щось тому подібне, а ще менше можу причислити її до якоїсь духовної сповіді, - тому одразу вважаю за потрібне вказати на мою скептичну байдужість стосовно неї. Ні, я зовсім не збираюсь тужитись над розкриттям глибин своєї душі та інтелекту, бо якщо і що в мене є за душею буде видно й без моїх вказівок-пояснень. Я хочу претендувати тільки на одне – на щирість свого викладу та коментарів всього написаного в різні часи мого матеріального буття, життя, тертя тощо. Моє скептично-іронічне ставлення до власного твору полягає в усвідомленні часової тлінності всього у цьому світі взагалі та стосовно книжок зокрема. Все моє життя від самого народження проходить серед стосів книжок, з яких я не перечитав навіть сотої частини з того, що маю лише в своїй бібліотеці, а з маминою – і тисячної. Причому значна частина цих книжок мені до вподоби, а скільки я знаю книг, які не варто читати... Звичайно, що на кожний товар знайдеться свій покупець або не знайдеться. Можливо тут важливо не стільки процес споживання, як виробництва?..
Шкода дуже книжок нечитаних і непотрібних, якими, для прикладу, вважаю багатотомні видання різних вождів у СРСР ( Союзі Радянських Соціалістичних Республік), але потім мені спало на думку, що книга навіть непотрібна набагато краща за непотрібну кулю, бомбу, міну тощо просто своєю матеріальною безпечністю, бо духовний зміст книжок часом буває жахливіший за будь-яку зброю. Власне тому я постійно відкладав написання своєї книги, щоб добре виважити її причинно-наслідкові можливості. Найголовніше правило медиків: не зашкодь! Тобто не завдай шкоди хворому при лікуванні більше від самої хвороби,- що, як на мене, стосується не тільки лікарів, але й фахівців багатьох інших професій, включно з письменниками. Сподіваюсь, що моя книга принаймні нікому не зашкодить. Чи стане вона комусь корисною? Хотілось би.
Головною ідеєю книги є відтворення епохи і часу, коли мені довелося жити, через свої різні матеріали, частина з яких була опублікована у спотвореному редакторами вигляді, а інші не були оприлюднені з різних причин. Після того як мною зовсім недавно була осягнута істина, що справжній митець не творить епоху, а відтворює її, тому чим він талановитіший – тим точніше відображення. Коли ж митець починає свідомо спотворювати реалії з будь-яких причин, то це вже політика. Як неодноразово говорилось: політик займається категоріями сьогодення, а митець – категоріями Вічності. Оскільки в мене немає жодного бажання творити епоху і всі мої політичні устремління, ілюзії, алюзії і тому подібне відійшли у минуле, то я з спокійним серцем хочу зафіксувати своє бачення життя і не більше того. Це є моє особисте означення Світу. А для чого-кого призначено мою роботу? Щоб хтось міг порівняти мій Світ з своїм світобаченням, якщо захоче. Я нікого не збираюсь повчати тим більше як тепер модно висловлюватись – “грузити”. Моє завдання показати як, чому і про що я думав колись і думаю про це тепер.
Автобіографія без ускладнень
В мене десь вже є кілька начерків своєї автобіографії, які я потім перегляну і можливо використаю в подальшому, а поки що просто переповім свій життєпис в довільній формі.
Народився я в сім’ї... Ні, не народився я в сім’ї, а народився я у самітньої жінки, яка хотіла і стала матір’ю. Тобто я народився, як позашлюбна дитина, про яких в Україні кажуть: байстря. Усвідомив цей свій стан я не дуже давно, бо всі минулі 30 з гаком років свого життя мене це ніяк не турбувало. Відсутність батька від самого дня появи мене на світ Божий зробила подібний стан речей для мене нормальним і я ніколи не переймався тим, що в мене батька нема.
Отже народила мене моя матуся Галина Гордасевич 19 червня 1961 року. За її словами, я був гарненький карапуз вагою у 3,5 кілограми, значно більший з усіх новонароджених дітей в роддомі, тому вона мене одразу вирізняла серед інших, коли приносили годувати. Ще в мене був на скроні жмут білявого волосся подібний до оселедця, тому лікарі жартували: -Одразу видно козака вродила.
Все, що можу сказати про свого батька, це що він по національності росіянин і його звали Петро Амелін. Кілька раз він приїжджав до нас і я його бачив, проте зовсім не запам’ятав і не маю жодних вражень чогось позитивного до нього. Мама описала про батька в своїй повісті “Двадцять років і один день”, але я досі її не прочитав. До батька я був і є байдужим, що спричинено напевно його байдужою поведінкою до мене, тому що не пригадую якого-небудь подарунку чи уваги з його боку до мене. З слів мами він був що кажуть “не від світу сього”, тобто дивакуватий і непрактичний в житті. Він декілька раз одружувався і постійно його кидали жінки, бо не витримували з ним жити. За фахом він був електрик, тобто пролетарій-робітник, що зовсім не відповідало його зовнішньості якогось інелігента (судячи з світлини) і капризного характеру, через що він частенько сварився з начальством, а тому міняв місця роботи в постійному режимі. Ці риси батька проявляються досить помітно в мені, особливо життєва невизначеність, невміння чи скорше: нехотіння дертись “ за місце під сонцем”.
Зараз логічно мені шкода, що в мене не було батька, як шкодую за тим, що в мому житті не було людини, яку б я міг назвати своїм Учителем. Всіх їх мені замінило соціальне середовище, яке раніше мало термін “вулиця”, а зараз навіть не знаю, як описати його. Від малечку мене виховувало життя, яке було однозначно байдуже до мене, часом жорстоке, проте доволі правдиве. Вулиця навчила мене бачити життя таким, яким воно є насправді, за що я їй певним чином вдячний. Інша справа, що я не радію від усвідомлення існування такої брутальної правди життя. Для прикладу наведу такий сюжет: журналістка прийшла у дитбудинок і була здивована тим, що в палаті з немовлятами дуже тихо і жодна дитина не кричить, аж потім вона зрозуміла причину цього: діти не кричать тому, що ніхто на їх крик не реагує,- о певній годині немовля годують і перегортають в чисте, потім звернуть увагу знову у призначений час, тому кричати немає жодного сенсу і нерозумні немовлята швидко розуміють жорстокі правила буття в дитячому сиротинці.
Мені довелося з малечку пройти подібну школу виживання в цілодобових групах у яслах та дитячому садку, але в мене було те життєдайне сонечко, яке після своєї відсутності появлялось нарешті і зігрівало мене своєю любов’ю і ласкою – моя мама. Все, чим я є зараз як людина – я завдячую їй. І коли ми десь за рік до її смерті сиділи якось удвох і розмовляли, то мама стала розповідати про свої найбільші життєві трагедії-потрясіння, нарахувавши їх щось 7 чи 8, - це, як усвідомлення малою дитиною відсутність любові до неї у батьків, ув’язнення, смерть першої дитини, мого старшого брата Сергія, також позашлюбного тощо. Я ж вислухав маму, подумав і сказав у відповідь: -Знаєш, ма, а в мене в житті жодного!-жодного! потрясіння не було. Я не можу визнати своє життя успішним, проте можу назвати його сповна щасливим. І в тому майже повністю твоя заслуга.
Так воно і є – я людина щаслива. Ще б: я нікого не вбивав і мене ніхто не мордував, я нікого не карав і мене не надто зачіпали, я болісно не мучився, не голодував, не принижувався і начебто нікому зумисно чогось злого не чинив – хіба це не щастя?! Відсутність трагічно-негативних моментів в житті – велике благо, а воно ж у мене доста було ще й добрих – як тут не чутися щасливим?..
***
Народився я 19 червня 1961 року на Донбасі, в роддомі м. Макіївки, а потім жив з мамою в самозахопленій квартирі в одному величезному бараці в шахтарському селищі Ханжонково. Жити мамі було ніде, тому що мій батько повернув ордер на одержану ним квартиру, бо вона йому не була потрібна, а віддати її мамі... Скажемо вічливо: не додумався. Мама про нього зле не говорила і я не буду, хоча коли я дізнався у свої 30 років про цей момент з нашого життя, то остаточно викреслив батька з своєї душі як непотріб. Він був мені потрібен в дитинстві, як кожному хлопцеві, а тепер – мені байдуже де він і що з ним. Якогось так званого “потягу крові” я ніколи не відчував, ніколи в мене не виникало бажання мати батька чи вбачати свою ущербність через його відсутність. Це відчувають діти, які хоч трохи мали батька, а потім його втратили, або діти, якими батько опікується не проживаючи разом в їх сім’ї, тобто діти відчувають турботу про себе і любов від іншої людини. В мене нічого подібного не було. Жодного подарунку мені від батька чи якоїсь матеріальної допомоги мамі не було, хоча іноді мама з ним зустрічалась і говорила. Пригадую тільки епізод, що десь у дошкільному віці я прибіг з вулиці додому і мама підвела мене до свого гостя і сказала:”Сину – це твій тато” Той чоловік не проявив до мене жодних рухів і немав навіть якогось простенького гостинця як шоколадка чи цукерки, тож я байдуже поглянув, сказав у відповідь:”Добре. А можна мені ще побігти побавитись на вулицю?” і одержавши дозвіл - з радістю побіг гуляти.
Узагальнено я можу означити своє ставлення до батька подібним до того, як ми ставимось до поняття “нуль”: ми знаємо, що воно є, але емоцій з того ніяких. Це і не “плюс”, і не “мінус”, не багато і не мало – це ніщо. Просто зараз на власному неупорядкованому житті я починаю логічно розуміти потрібність батька в сім'ї для повноцінного розвитку дитини, але щоб я колись душевно переживав чи страждав з цього приводу – ніколи. На тому про мого батька досить.
Отож моя мама захопила квартиру самочинно і хоч радянська влада була байдужа до проблем самотньої молодої матері, проте законно виселити її силоміць не могла, тому квартира закріпилась за мамою. Десь через рік мамі вдалось дуже вдало поміняти свою квартиру в Ханжонково на двокімнатну квартиру в Донецьку. Ця квартира знаходилась практично в підвалі одного з найоригінальніших будинків в Донецьку за своєю помпезною архітектурою і побіленими стінами. Він дуже відрізнявся від новіших пятиповерхівок-коробок без жодних прикрас. Не знаю, яким чином збудовано наш будинок-унікум, але він був панського штибу і мені жити в ньому було гонорово, нехай і в напівпідвалі.
***
В дворі, підвалах та чердаку будинку на Макшосе ХХ( скорочення від первинної назви вулиці: Макіївське шосе) та великому сквері поряд пройшли мої дитячі роки від 1962 по 1971. Там я пішов у школу №95, де вчився в першому і другому класах, а у третій мама мусіла віддати мене до інтернату, що знаходився у селищі Мар'янівці кілометрів 50 від Донецька. Мені невідомі причини колізій в моєму житті, які відбувались, але сприймав я їх спокійно і зараз мені важко пригадати з свого дитинства епізоди емоційних надривів – їх не було. Згадую хіба моє дитяче міркування над численими транспарантами стосовно ХХІV з'їзду КПРС, а саме я тішився своєю знахідкою, що можна використати ці транспаранти багаторазово: варто замалювати палочку перед V , щоб узгодити їх з новим з'їздом, а ще пізніше можна домальовувати палочки-одинички з другого боку одну, другу, третю. Слава богу, та третя паличка стала останньою, і я може не став би наводити цей епізод, якби він не відворював у доволі точній формі той час, що зараз називають “застійним”. Дитиною я не тямив, що палички в транспарантах і стендах змінювати можна, проте самі засоби наочної агітації за такий тривалий час розваляться, якщо їх не оновлювати цілком. Виявилось потім, що не тямили цього і тодішні державні мужі, які міняли тільки палички для цілого радянського суспільства, через що струхлявів і врешті-решт розвалився увесь Радянський Союз.
В інтернаті я пробув рік, за який мама закінчила своє заочне навчання у Літературному інституті в Москві, а також одержала нову квартиру, бо вийшла урядова постанова поліпшити житлові умови всім, хто живе у підвальних приміщеннях. Наша нова двокімнатна квартира знаходилась далеко від центру на самій окраєні міста в мікрорайоні з дуже гарною назвою Заперевальна. І вулиця, на якій ми жили, теж назву мала чудову - Нижнекурганська. Як поетично звучали ці назви: за перевалом , нижче кургану. Мені постійно було приємно це усвідомлювати.
Квартира наша була розхташована на третьому поверсі п'ятиповерхового панельного будинку і мала дві грандіозні особливості: першим був величезний балкон у всю довжину торця будинку, де знаходилась наша квартира, що складало метрів 10, а другим грандіозо був сусідній з нами величезний і довжелезний дев'ятиповерховий будинок, який зависав над нашим і уподоблювався до античного амфітеатру, а для мене він був цілодобовим театром для споглядання. За його грандіозну в ті часи довжину будинок називали “китайська стіна”. В подальшому такі будинки стали звичним явищем у нашому мікрорайоні, але цей був першим з них.
На Заперевальній я ходив у 4 клас до 136 середньої школи, а наступного року відкрили нову 147 школу, де я вчився з 5 по 8 клас. Про шкільні роки нічого особливого пригадати не можу, окрім кількох моментів. У 136 школі я спочатку навчався у 4-в класі, але через перевантаження всіх 4-х класів понад 40 чоловік чисельністю було вирішено зробити додатковий 4-ж клас, куди класні керівники спрямували з своїх класів всіх, хто їм створював проблеми і порушував порядок під час уроків, отож компанія у 4-ж зібралась дуже розбишацька. Попав до неї і я. Клас наш розташовувався поряд з учительською та кабінетом зауча, яка частенько навідувались до нас для наведення порядку. Не пригадую, щоб я колись був лідером або організатором, але чомусь у мене виник сильний конфлікт з молодою вчителькою російської мови та літератури, точніше вона мене якось просто органічно не переносила, а тому як тільки починався її урок, то я без будь-якої вказівки сам збирав свої речі, виходив за двері і стояв коло вікна під дверями класу весь урок. Якщо під час уроку завуч чи ще хтось запитували мене, чого я не на уроці, то я спокійно пояснював:”Так у нас урок російської мови... або літератури”. “Ясно”- відповідали мені і залишали в спокої. Зараз віддаль часу і події сучасності роблять цей епізод з мого життя доволі пікантною деталлю, але водночас я просто мушу зауважити, що за весь час свого життя на Донбасі я ніколи не почувався зневаженим національно, тобто мене ніхто ніколи не ображав і не обзивав хохлом чи бандерою, не пригадую я і проблем стосовно з своїм доволі дивним для тих країв ім'ям Богдан. Просто вдома ми говорили з мамою тільки українською, а деінде я послугувався виключно російською мовою, отже в усіх колективах я автоматично сам займав позицію певної дистанційної самоізоляції, при тому будучи сповна комунікабельним і товариським в спілкуванні.
В школі стосовно навчання я ніколи особливо не напружувався, бо мама хоч і контролювала, але була доволі ліберальна і уроки вдома я практично не робив. Найбільші проблеми я мав з предметами з мови: і російської, і української, і англійської. Граматики не знав і толком не знаю й досі. Зате з математикою я був у дуже добрих стосунках , а в старших класах покращало з оцінками по російській літературі, бо непогано творив твори. В загальному плані я ходив до школи не стільки вчитись, скільки розважатись, причому в старших класах робив це сповна усвідомлено, особливо у 8 класі.
Тоді життєва крива привела мене аж до м. Запоріжжя, де я поступив навчатись у СПТУ№ 29 на столяра будівельного, а став столяром-меблевиком і водночас одержав диплом з відзнакою про середню освіту зовсім не напружуючись задля цього. Зараз навіть дивуюсь, як я легко одержав те, що колись не дали мамі: замісь золотої медалі вручили срібну, бо донька директора школи теж була випускниця, а медалей було один комплект на школу,- це стало одною з тих життєвих драм мами. Знову не можу пригадати чогось особливого про свій перший самостійний період життя в Запоріжжі, бо як і в інтернаті я продовжував триматись позиції усамітнення при одночасному повноцінному комунікативному житті в середовищі бурси. Перший рік був доволі жорстоким і важким, а потім мені вдалося з другого курсу поселитись окремо в кімнаті гуртожитку і другий та третій курс я прожив комфортно. Загалом цей період згадую з приємністю, особливо відпочинкові моменти з купанням в Дніпрі та блуканням по місту.
Достроково на місяць закінчивши навчання у СПТУ№29, я за наполяганням мами підготувався і поїхав поступати у вуз до Москви, а саме у МФТІ (Московський Фізико-Технічний Інститут), щоб стати фізиком і сповнити мрію мами, тому що особисто мені було байдуже. Мене цікавили науки взагалі, у тому числі фізика, проте якогось пріорітеного захоплення я не відчував до жодного фаху, тому я цілком спокійно побачив свою нікчемність в знаннях і можливостях для навчання в МФТІ, свідомо зрізався на першому екзамені і цілий місяць гуляв Москвою, бо мав наперед куплений квиток на поїзд.
Повернувшись додому до Донецька, я пішов працювати на меблеву фабрику столяром. Восени 1979 року мене хотіли забрати у армію, проте я заартачився, що не хочу зараз, а хочу весною. Мене направили на курси телеграфістів на півроку без відриву від виробництва. Як потім вияснилось цей мій каприз врятував мене від можливої участі в початку окупації Афганістану 1980 р., куди з Донбасу багато хлопців попало. А я спокійно пішов до армії весною 1980 р. і доля занесла мене на Західну Україну, на Львівщину у м.Червоноград, де на болотах у лісах були розташовані площадки з стратегічними ракетами ядерного начинення. Служба моя була така собі беззмістовна, тобто відбув, бо мусів, а що вояка з мене вийшов нікчемний, так кому я потрібен був у тій армії: все деградувало і я з ними.
В Радянській Армії я відбув рівно 25 місяців: забрали 11 травня 1980, а звільнили аж 11 червня 1982 року. Проте свій день народження я встиг зустріти з мамою в Донецьку. Ще в армії я написав одного величенького листа про незадоволення своєю службою до Головного політичного управління (скорочено ГПУ -!), а після став дещо пописувати і проявляти певну політичну заангажованість, хоч твердо можу сказати про відсутність у мене якогось романтичного невігластва. Від самого початку свого політиканства я чітко усвідомлював незначну дієвість моїх усіх писань, але тоді ж я прийняв рішення-програму “малої краплини”, яка полягала в тому, що не треба ставити собі надмірних завдань революційного характеру, а просто варто робити те, що ти можеш зробити. Наприклад, мої листи до генесеків Андропова чи Горбачова від самого початку писались з розрахунку, що вони попадуть в органи контролю КГБ, а там будуть проаналізовані, отож таким чином я вплину на свідомість цього середовища, яке в свою чергу має вплив на правлячу верхівку. З того часу моїм правилом стало: краще зроби щось мізерне, але хоч щось зроби, чим взагалі нічого.
З 1982 по 1984 роки я знову працював на Меблевій фабриці у Донецьку, а потім поступив навчатись на денну форму у Донецький Університет на філологічне відділення за спеціальністю “українська мова і література”. Вчився так собі, без особливого ентузіазму, тому що як викладачі були поганенькі, так і загальна атмосфера суспільної деградації та масового алкоголізму не надихала на якусь духовну наснагу. Хоча курс наш був активний і я в тому числі, через що вперше філфак став чемпіоном Клубу Ввеселих та Кмітливих у ДонГУ, але в цілому мені було скучно, тому я вирішив у свої 25 при першій-ліпшій нагоді одружитись, що незабаром сталося. Восени 13 вересня 1986 року я одружився на однокурсниці без найменшого почуття закоханості, а просто альтернатив не було. Невдовзі кинув навчання у ДонГУ і переїхав жити до дружини у село Золотий Колодязь, що мало вже 300 років і було україномовне. Загалом сільске життя мені присмакувало, але з народженням 17 червня сина Ростислава ми восени 1987 року переїхали жити до Донецька, де я поступив працювати столяром в ЖЕК, а незабаром ми з жінкою розлучились.
Тоді я подався в світи і з осені 1988 року поновився вчитись на українського філолога у Тернопільському педагогічному інституті, але тривало це недовго, бо після короткочасного мого підключення до революційних подій “Горбачовської перебудови” я надовго виключився від активної політичної участі через свою внутрішню відразу до розігруваного фарсу в Україні та дебілізму демократичних вождів. Я покинув навчання і вдруге одружився 1990 р. та перебрався жити до Львова, куди того ж року переселилась і моя мама, обмінявши квартиру в Донецьку. Наступні 4 роки я пропрацював столяром у СКБ “Автонавантажуач”, а потім подався у журналістику, де чогось значного не досяг і в свої теперішні 43 роки продовжую бути чисто богемним чоловіком без статку в голові і кишенях. У позитив собі можу зачислити сім'ю, народження доньки Соломії у 1994 році та участь у виданні значного об'єму книг мами, свого доробку в поезії під псевдонімом Жоржа Дикого і книжки “Мотлох” та ще перевидання двічі книги “Степан Бандера: людина і міф” і видання книги-мартиролога “Нескорена Берегиня”, яку в рукописі залишила мама. Вона померла 11 березня 2001 року і була поховано мною у рідному їй м. Кремянці. А я ось живу і хочу до відзначення свого 44-річчя в наступному році підготувати книгу “Уламки роздумів...” за своїми архівами. З Богом!
