Біль наче крихітний психопат
Знову тортури. Кидок назад
в табір депресії і ганьби.
В камері суму - жахіть стовпи.

Там моя муза на ланцюгах.
Скована, схована всюди страх.
Тоскно. Від болю заїжджає дах.

Хоч порятунок в моїх руках,
але начхати на спокій свій.

Жертва нездатна до справжніх дій.
Я загубила себе давно
в нетрях, де злоби дурне вино
ллється, збиває з усіх доріг.

Заздрощів демони - на поріг
Жіжи мерзенної повний рот.
Ось я - страшнючий бридкий урод.

Ненависть до себе немов змія.
Отруйна потвора. Стрибаю я
вниз з хмарочоса своїх невдач
Я маю крила? Чи я палач?

Лячно з собою один на один.
Метеорити поганих новин.
Знову здоров'я звалило в Мадрид.
Знову без мене. І я інвалід

Як же до купи зібрати себе?
Як поламати хворобі хребет?

Стріли фантазій та мрій тетива.
Рими рятують, лікують слова.
Я все здолаю і переживу.
Come on, негаразди. Я вас розірву!

У людини має бути свобода не лише жити, але і достойно померти. 

Що вам сказати любі мої
я загубилась. Це ночі чи дні?
Доля регоче, гаснуть вогні.
Шлях мій життєвий, немов уві сні.

Скільки підстав подарує сюжет?
Мрії мої якесь blanc-manger
бог ваш не дуже їх береже.
Поразка вже близько? Чи вона вже?

Біль розриває. Я безпорадна.
Скільки на світі залишилось нам?
Хоч в цій реальності лячно та складно,
страху я радість свою не віддам.

Скільки вже можна страждати в неволі
власних жахів й мерзенних хвороб?
Доля влаштовує жнива у полі
тут люди - колосся, а смерть - хлібороб.

А весна це дійсно пора кохання?...

З року в рік, віками, століттями, з першим таненням снігу, першими акордами весняних трелей птахів, в душі, на серці і не тільки, починається справжнє бродіння, бурління почуттів...
І, можливо, поки ще і не зрозуміло - чому так чуттєво і ніжно на душі, так приємно знеможнено у тілі... Але, цей вітерець, що шелестить, і пробігає по усій твоїй суті, він же відчувається тільки навесні...
А, пам'ятаєте, що ще він особливо гострим був тоді, в той, зовсім юний, невинно-чистий період. Період наближення до дорослості, коли від випадкового "очі в очі" або легкого торкання рукавів, ти заливався яскравим рум'янцем і очі спалахували пекучим, майже "непристойним" блиском жаги...
Звичайно, багатьом з нас вже набив оскому "розподіл" почуттів і життєвих етапів по віхах, порах року, правда?..
Можливо!!!
Але мені здається, що в моїй чуттєвості з роками тільки додалося відтінків...
І моя жіноча гордість тихесенько так, на вушко, підказує мені - розпрямися, не дивися на кількість пройдених років і прожитих зим, а поглянь на небо - подивися на хмари, що летять! Лєрка, це ж все для тебе!...
Вдихни, наповни себе запахом набряклих бруньок на гілках...
Розітри їх руками, втягни в себе цей неповторний аромат...
І усе це - весна в твоїй душі, і це і є життя, і це і є любов!..
Живіть в радості, з любов'ю, будьте вдячні і зустрічайте Весну і кожну пору року, і... Життя!!!.. Это она, щурясь слегка, спросонок, Смотрит вокруг, хмуря забавно бровь… Рядом мурчит рыжий смешной котёнок… Это она дарит сердцам любовь… Это она воздух пронзит лучами. Вновь озарит мир, что устал от слёз… И побежит, звонко смеясь, ручьями. И на цветы сменит зимы мороз… Птиц позовёт и вдохновит прохожих Верить в себя, верить в других, и жить. Ей же в ответ мир улыбнётся тоже… Мне б у неё радости одолжить. Это она дарит фату каштанам, А по ночам кошкам мешает спать… Звёзды её лечат на сердце раны. Любит она ландыши распускать… Это она крокусы рассыпает, А по ночам с ней говорит луна… Воздух её свежестью опьяняет… Это весна… Это моя весна… Ирина Самарина *heart**heart**heart*

В своєму особистому полоні
ламає руки жінка божевільна.
Вона не усвідомлює що сильна
і що в тюрмі немає охорони.

Сама себе загнала в кут неволі,
стражданнями сама себе скувала.
Для щастя їй потрібно дуже мало -
дізнатися як вижити на волі.

Клеймом палає внутрішня тривога.
Пече нестерпно, аж забракло слів.
Дівчисько-муза - чи існує змога
приборкати дракона почуттів?

А може навпаки цього не треба
і краще його випустити в світ?
Нехай розважить натовп просто неба
і воля осяває цей політ.