хочу сюда!
 

Александра

44 года, лев, познакомится с парнем в возрасте 40-50 лет

Заметки с меткой «богдан гордасевич»

Освіта, як світло в кінці тунелю ч.1


Освіта, як світло в кінці тунелю ч.1

1. Функціональність освіти, а не її абстрактність. Важливо навчити кожну людину схемам, методикам і розумінню вцілому системі опанування потрібними йому саме зараз знаннями. Коли учень усвідомлено розуміє для чого йому ці саме знання - вони стають довготривалими і функціональними.

Тема функціональності освіти винесена першою і є основною для всього процесу, оскільки освіта в соціумі є безпосередньо пов’язана зі загальним економічно-політичним станом в суспільстві. Не може з’явитися прогресивна система освіти у регресивному стані соціуму, бо це суперечить одне одному і жертвою завжди стає освіта, що доводить чимало прикладів з різних історичних часів. Яка різниця, з якою освітою приходить молода в людина в доросле життя, якщо вона апріорі в ньому непотрібна інакше як за низько кваліфікованого робітника? Я вже наводив приклад вантажників в супермаркеті з вищою освітою в усіх, зокрема і педагогічною. Безліч людей в Україні працює продавцями чи ще на подібних роботах з освітою і навіть досвідом роботи інженерів та інших фахових спеціальностей в промисловості, але де та промисловість? Немає, бо занепадає остаточно, але все нових і нових інженерів вчать і випускають українські вузи – для чого, спитатись? Не буду у той Сізіфів освітянський подвиг заглиблюватися, бо і так зрозуміло: якщо не потрібне, то навіщо це робити? Хоча відповідь є і для непотрібного, як потрібного.
Коли у 90-ті в Україні почався тотальний спад виробництва і одразу постало питання реформування профтехосвіти, то один директор профтехучилища озвучив на телебаченні основну ідею: якщо ми закриємось, то куди подінуться всі ті діти, що у нас зараз вчаться? Вони підуть блукати без діла на вулицю і опиняться серед злочинного середовища. Мудро? Мудро. Але давайте так і зазначимо чітко, що профтехосвіта не дає потрібного фаху, а тільки забирає дітей з вулиць. Інакше кажучи освіта у нас виконує функції своєрідних накопичувачів та відстійників для дітей і підлітків. Це і школи, ясна річ. Як і вузи так само є «відстійники» для молоді, бо куди її ще подіти, коли нікуди? Економіки немає, отже і роботи немає. За часи мого учнівства якщо з класу 2-3 чоловіки після школи попадали до вузу – то була подія значима!  А за останні 30-ть років тільки дуже і дуже ледачий випускник не опиняється у вузі, бо їх розвелося неміряно багато, де і платні є пропозиції офіційні, а що вже неофіційних – скільки завгодно, аби гроші хороші. Чудові «відстійники» для молоді, як і для купи псевдо-наукової викладацької когорти, а коло них і технічних працівників маса живиться. Гарно? Гарно. А існування МО, ОблВНО, РайВНО і МіськВНО ще більше поживи і наживи людям дає! Потужний процес зі пшиком на виході. Але ж люди зайняті! Краще там в дурній освіті нехай усі ошиваються чим у тюрмі та по зонах будуть «чалитись». Безперечно.
Таким чином маємо висновком, що безглуздо покладатися на якісне реформування освіти, якщо соціум у стані регресу і занепаду. Медицина тому за приклад, де реформи стали суто для проформи, а не як глибинні трансформації. З іншого боку, просто здатися і не опиратися також не годиться. «Не борсайтесь марно, куме, а спускайтеся на дно!» - то не то! Водночас, важко визначити, що треба для покращення всього і вже, і на довго також. На владу важко покладатися, тому що як я вже зазначав не раз: хто при владі – тому вже добре, а для чого щось змінювати, коли їм є добре? Змін хочуть ті, кому недобре, а вони в своїй масі – не при владі, хоч би і раді нею стати. З низами інша проблема, яка полягає у приблизно такому форматі, як я дуже сперечався з одною старшою пані про стосунки дітей в школі і вона так мені доказувала як воно є направду – вона знає! Аж за трохи я дізнаюся, що в неї самої ніколи дітей взагалі не було, тобто це вона чула від тих, хто дітей має. Це в темі Бєлінського Віссаріона, який колись заявив: -Шевченка не читав, але все написано ним – погане! Інакше кажучи: не знаєш – не говори зайвого. Краще помовчи і послухай – розумнішим станеш. Сподіваюся.
За тим я особисто визначаю першу і найголовнішу соціальну проблему в сучасній Україні та в освіті, відповідно, домінуючу психологію у значної кількості населення під назвою патроналізму. Інакше кажучи: хтось все має зробити добре для мене і для всіх. Без пояснень собі щодо простого питання: А чому хтось має то зробити? На то відповідають: -Ну я ж усі податки здав. На виборах когось поважного обрав – нехай робить мені добре. Він і робить – собі добре. Як вже не раз було сказано: хто платить гроші – той і замовляє музику. Тому і саме тому ті самі вчителі в якості репетиторів просто супер гарно вчать дітей, а з класом аби-аби, головне, щоб начальство було задоволене ними, бо звідти грошики надходять, а не від школярів та їх батьків. Хіба що оброк «на штори» малозначний чи ще якісь «дари волхвів» тощо. Але то не зарплата! Вкотре наголошую, що взаємозв’язку поміж знаннями учнів і зарплатою учителя немає в абсолюті! У репетиторі – є, а у вчителів шкіл і викладач вузів – немає! Принаймні не чув жодного прецеденту, щоб батьки судилися зі школою чи вузом за неякісні знання, наданні їх дитині – не було такого в Україні. І не буде, бо хто ви такі, батьки? Замовники? Ні. Перевіряючи? Ні. Та ви – ніхто! О! Скандалісти ви і тільки.
Який є висновок з всього сказаного вище? Він простий і чіткий: хочете дати дитині якісну освіту – платіть за неї особисто! Не через податки та мудрагелів при владі, а – особисто! То є альфа і омега процесу освіти і не тільки: обираєте, оплачуєте, вимагаєте! Зауважте, що це не скасовує державного надання освіти, але долучає споживачів освіти до активного контролю за нею, або маєте те, що маєте. Особливо ту муку допомагати з домашніми завданнями… Вчити замість вчителя, бо то рідна дитина і її шкода. А подумати як дорослі чому розуму не маєте? Це ж виглядає, як: заплатив таксисту і йому на зло пішов пішки. Ну то і йдіть…
Батьки і їх дитина мають визначати зміст і якість власної освіти, щоб вона була реально функціональна! Була потрібна для суспільства і людини як справді корисні знання та праця, а не диплом як папірець і цяця.
  
Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
29 березня 2021 р.

Перепрошую за повтори і з того - докори, але все за наукою педагогічною, де повтори не потвори, а потреба, щоб знати і не забувати - ось!

Освіта, як світло в кінці тунелю (в багато частинах)



Освіта, як світло в кінці тунелю ч.1

Своє попереднє думання про українську освіту з 5-ти частин під загальною назвою "Освіта світить та не гріє" я збираюся продовжити роздумами про можливі перспективи і потрібні переміни в процесі надання освіти в Україні, хоча наперед зазначу, що це просто якби ілюзії на алюзії і навпаки. Коли пропонуєш щось серйозне, то і ставитись до того потрібно серйозно. І писати відповідно науковоподібно, а в мене такого бажання немає. Я хочу просто актуалізувати тему і не більше того. Про реальне ареальне становище в існуючій освіті я прописав і тепер буду обговорювати наступні питання інтегрування:

1. Функціональність освіти, а не її абстрактність. Важливо навчити кожну людину схемам, методикам і розумінню вцілому системі опанування потрібними йому саме зараз знаннями. Коли учень усвідомлено розуміє для чого йому ці саме знання - вони стають довготривалими і функціональними.

2. Вчитись впродовж усього активного життя. Опанування дистанційною формою навчання, як основною, що однозначно вирівняє всіх учасників освітнього процесу без отого принизливого поділу на "столичні", "міські" та "сільські" підвиди освіти тощо.

3. Багатоваріантність освіти, де активно у взаємозв’язку діють вчителі, учні та їх батьки на формування процесу навчання. Має існувати базове незмінне мінімально обумовлене знання з обов'язкових предметів в освіті, а далі хто як схоче - то і вивчає поглиблено.

4. Рейтингова система нарахування балів для учнів, а не суб’єктивні оцінки від учителів. Активація змагальної системи. Перехід від ігрової форми навчання в молодшому віці до науково-дослідницької в підлітковому і далі.

5. Кредитна форма освітньої послуги з багаторівневою системою погашення. Аналогічно спорт та мистецтво.

6. Соціальна обумовленість освіти та перспектив її носіїв, коли економіка і держава вцілому є для людей, а не навпаки, як це є зараз.

7. Освіта, як засіб самореалізації кожної людини поокремо, а не міфічна "всебічнорозвинута людина" як результат освітнього процесу. Розвивати потрібно наявні здібності в учнів, а не напихати їх "обов'язковим освітнім непотребом". Світильник, який маємо потрібним заповнити і запалити, щоб гарно горів і світив без кіптяви та завчасного загасання. 

8. Культура суспільного співжиття, як позитивна соціалізація людини в процесі навчання та одержання освіти. Тобто жити для себе і для суспільства одночасно, як взаємопов'язані процеси.

Перелік освітніх тем не є вичерпним, а є суто як план для роздумів. Я навмисно уникав емоційних та суб'єктивних визначень, хоча однозначно вважаю, що вчитися має бути цікаво і приємно, навіть якщо то часом стає і неприємно. Перепони долаються зусиллями кожного поокремо, бо досягнення і перемоги є суто особистими. Щастя за природою може бути тільки твоє, що не заважає для щастя ставати  спільним відчуттям. Отож. 
Просто я вважаю, що саме життя в людей має бути цікавим для них, бо інакше виникає градація деградації. Відповідно з цього постає пошук псевдо-цікавості в житті, як безкінечне бажання все нових і нових розваг та задоволень, ігрова та наркотична залежність в різних її підвидах. А все чому? А все тому, що  "Якби ви вчилися, як треба / То й мудрість була би своя" - сказав понад 200 років тому Тарас Шевченко. Мо' таки настав час помудрішати?..

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
25 березня 2021 р. (7529)

Освіта світить та не гріє ч.4-5

4. Есе «Знати і розуміти»

Оскільки я не пишу науковий трактат чи якесь критичне дослідження з радянської і пост-радянської освіти в України, а просто розмірковую над темою, щоб якось обдумати і висвітлити різні аспекти відомі й не дуже, зрозумілі одразу і не дуже тощо. Одне з головних у цьому моєму дослідженні є моя позиція, як частинки процесу освіти і суто як суб’єкту, і як колишнього об’єкту, і як навіть фундатора, бо ж податки сплачую державі. Просто я хочу сам собі пояснити: а навіщо все це? Який в тому сенс? Що дає освіта, яка у нас в Україні є, нам? У мене буквально перед цим виник в мережі цікавий діалог, який я і наводжу як своєрідний епіграф подальшого тексту есею: Б – це я, а N – не я.

Б -Вітаю. То найголовніше – особисте!
N -Дякую. Не завжди особисте найголовніше, але тут, можливо, так і є. 
Б -Я протилежної думки: якщо щось не особисте важливіше за особисте, значить воно і є головним особистим. Це не крутійство словами, а я вважаю, що все в Світі людина оцінює з позиції особистого.
N -Це питання термінології. Я мав на увазі під особистим щось локальне, що стосується переважно лише мене та трохи – вузьке оточення. Ви ж маєте на увазі суб’єктивне сприйняття особистістю різних проявів реальності.
Б -Погоджуюсь, тим паче, що мова – це умовність. Гарно пояснили своє «особисте» і детально моє трансцендентальне.

Продовжую схожими роздумами над словами і тезами «знати» і «розуміти», оскільки то важлива частина освітнього процесу та його змісту. Для більшості це йде як слова синонімічного ряду, хоча то є суттєва помилка, бо можна «знати і не розуміти», але не можна «не знати і розуміти», тобто це не синоніми, а послідовність: спершу – знати, далі – розуміти. Водночас, як вже зазначалося, можна «знати і не розуміти». То що потрібно, щоб і знати, і розуміти? А ось це, якраз, і головне в усьому! – потрібно думати!
В тому і є головна заковика освіти радянської і пост-радянської, що нас вчили багато-багато знати і при тому взагалі не думати. Чому? Тому що в радянському суспільстві це було заборонено законодавством! Навіть існувала ст. 6 Конституції СРСР (і УРСР відповідно!) про домінанту єдинодумання. В СРСР йшла тотальна боротьба з дисидентами, що в перекладі з латинської означає: dissidens – «відступник», або ще як «інакодумці». Оті всі відступники-інакодумці були ворогами для радянської комуністичної влади і їх знищували буквально всіма засобами! Думати в «країні рад» можна було тільки однаково! Я нічого не видумую – то правда! До слова, в СРСР виходила газета з такою назвою «Правда» і вважалося, що все написане в ній є правдою в країні рад на цей час. Якщо зі зміною часу змінювався зміст текстів іноді діаметрально, то це і ставало «правдою часу», а все у минулому, що цьому суперечило, автоматично ставало неправдою. Таким був час! Існувала одна панівна ідея – комунізм! Освіта мала виховувати тих, що будуть впроваджувати ідеї комунізму у життя! Іншого не дано. Для чого ще думати, коли треба діяти?! Існувало навіть прислів’я, яке наводжу мовою оригіналу, бо перекласти то годі й пробувати українською: «Нам с тобою думать неча, если думают вожди»
Добре пам’ятаю, як на підготовчих одномісячних курсах перед поступленням у Донецький державний університет влітку 1984 року я на лекції зауважив викладачці щодо п’єси Іван Котляревського «Наталка Полтавка», що може Петро сам розумів, що Наталка варта кращого життя, аніж він може запропонувати і тому не поспішав свататись? Викладачка була розумна, тому всміхнулася і сказала, що у сказаному мною є певна рація, але якщо хочете поступити у вуз, то говорити все потрібно так, як вона каже про соціальну конфронтацію тощо. І це була вбивча домінуюча рація! Цього і вимагала комуністична корпорація! Правда у нас одна й іншої не дано!
Нагадую, що навіть в часи найбільшої демократії в СРСР за так званої «Перебудови» її головний зачинатель Генеральний секретар Комуністичної партії Радянського Союзу Михайло Горбачов завжди вживав класичний вираз при підсумках голосувань: «Подавляющее большинство!» Не – «значительное», а саме – «подавляющее», бо так воно і було: «більшість» буквально всією можливою і неможливою силою давила на «меншість» і примушувала її до згоди і однодумання! Або ж буквально чавила і розчавлювала незгідних. Найстрашніше, що такий психотип «більшовизму» став глобальним у нашому суспільстві і домінує дотепер в якості особистого «Я», яке давить-знищує всі інші прояви індивідуального навколо себе. Розумію, що складно виходить, але на практиці це кожен добре знає, коли зустрічається з людиною, що себе ставить над усіма. А ми ж і самі такі самі! З того і постають конфлікти! За винятку в ставленні до влади і начальства, бо тоді спрацьовує інший глобальний принцип «більшовизму»: ти начальник – я дурень, я начальник – ти дурень. Без варіантів!
В чому підступна суть психотипу «більшовизму» в людині? У відсутності не просто «критичного мислення», а у відсутності самого мислення як такого! Якщо все знаєш – що тут думати? Людина формації «ля Совок» або «made in USSR» не вміє мислити – це без потреби для неї, бо вона все знає! Все! Істина апріорі належить їй! І ви таку людину легко впізнаєте в інших, а може і в собі також, бо вона має три характерні риси: 1.) повна відсутність самокритики; 2.) ігнорування опонентів, бо навіщо когось вислуховувати, коли сам відпочатку знаєш істину; 3.) домінування «оціночних суджень» щодо всього над логічними, тобто особисті емоції типу «подобається – не подобається» є головним підгрунтям у висновках та рішеннях. То є масовий типаж сучасної людини в Україні від 20 років і далі. Як на манекен можна надягнути різний одяг, але по-суті він все одно є манекеном, так і наші люди в більшості є однотипні після багатолітнього однотипного навчання та виховання в тотально однаковій системі освіти! Так! Ми всі є однодумці! Як це чарівно і трагічно! Ми всі все знаємо, але усе то без розуміння, а навіщо ми це все знаємо. Як гарно підмітив один чоловік: -Що за дурня? Розумних людей знаю багато, а якогось спільного розуму в країні немає! – І не буде, допоки ми гуртуємо однополярні заряди! Фізики то зрозуміють найкраще: відбувається непереможний процес взаємовідштовхування! 
Мене також зацікавив цей феномен, що і призвів до написання цього есе про «знати і розуміти». Виявляється, що людина може дуже багато знати, бути дуже видатним фахівцем у певній галузі чи кількох, але при тому не бути інтелектуалом, що означає саме вміння мислити! Думати ще поза своїм фахом і специфічними знаннями, оперуючи надбаннями розуму інших людей – це є досить непроста справа як зліва – так і з права. Жартую, бо що маю робити? Я то зрозумів, а інші? Як каже не народна мудрість: «І один у полі воїн, якщо в полі ти один»
Принаймні самому собі я багато що роз’яснив по темі «знати і розуміти», а від цього мені стало зрозуміло те, що довгий час в нашій освіти було абсолютно не зрозуміло і певен, що не зрозуміло і всім іншим: навіщо нам стільки задавали вчити у школі і вузі, якщо з того значна більшість знань йде потім у небуття? Є гарне прислів’я: «Важить не скільки з’їв, а що шлунок перетравив» – розуму то ще більше стосується. Я добре пригадую, що коли на початках кожного семестру в Донецькому Університеті, а потім – у Тернопільському педінституті, – записував по кожному з предметів перелік літератури для читання та опрацювання, то не раз і не два зводив очі до персони викладача з подивом і запитанням ніколи не озвученим: -Невже це сповна серйозно? Тому що задавалось стільки, що однозначно неможливо було опрацювати належним чином за один семестр і це все тільки з одного предмету! А їх було від 10-ти з аналогічними вимогами безмежності! І ти мусів всіма силами в себе то «знання» напихати, бо потрібно було заліки та екзамени здавати. Перетравити-осмислити цей неймовірний вал знань фізично і психічно було неможливо по-факту, хоч би який геній хто зі студентів не був. Про звичну нашу школу я промовчу, бо моїм онукам її ще треба пройти, а це куди гірше за вуз. Ми студентами хоч розумілися, як де схитрувати, що вчити – що обійти, а діти вчать серйозно як потрібне все зі шкільної програми! А це ж просто забийся! Це ж буквально «фейсом об тейбл»!  Тому і вузи не страшні, як в школі вижив до випускного. Та і подальше  саме життя легше сприймається, бо одна навіть дуже складна робота значно легша за надцять надскладних предметів у старших класах, де назад дороги немає – попереду ЗНО!
Однозначно, що наші звичайні випускники шкіл і вузів знають набагато більше за своїх одноліток з інших країн світу і недорозвинутих, і  надрозвинутих, але точно не знають головного: навіщо їм ці всі знання?! І це зовсім не жарти, бо першою фразою у зверненні до новоприбулого інженера після закінчення вузу на виробництві було і є: -Забудь усе, чому тебе вчили у вузі, і починай вчитися наново! Тому, що потрібно насправді знати і вміти на виробництві. 
Я часто згадую, як один мій знайомий після закінчення технікуму став майстром і бідкався, що більша частина його роботи є заповнення різної технічної та облікової  документації, а того їх взагалі не вчили у технікумі – взагалі не вчили головного! І знову вкотре це не парадокс, а норма обумовлена тим, що на 99% вчителі у школі та викладачі у вузах були і є ретрансляторами суто теоретичних знань без жодних навичок їх практичного застосування. Звична схема стати вчителем, це: школа – вуз – школа. Закінчив школу і поступив одразу у вуз, а тоді вчителем у школі все життя. Де тут практичний досвід від свого фаху? Фаху фізика, біолога, хіміка, математика, філолога, історика, географа і так далі – де? Його немає. Кажу про стандартну категорію вчителів! Викладачі вузу також переважно зі таких «не замараних брудом досвіду», бо в ланцюжку їх фаховості йде тільки додаток «аспірантура» у тому ж такі вузі, ще кандидатська й докторська, але суто виробництво як реальність далеко-далеко від них. По-факту практики з них ніякі! Нульові Зрозуміло, що і студенти як фахівці, відповідно, від таких викладачів виходили далекі-далекі від обраної, начебто свідомо, освітньої професії, і саме тому випускники вузів переважно ставали зовсім не тими, на кого вчилися. Хто схоче, прошу провести особистий експеримент і зі своїх знайомих зробити статистичне зведення, хто на кого вчився по фаху, ким реально працює і чи є в тому послідовний зв’язок. Певен, що мізерно мало такого знайде. Не парадокс, але казус! Що є – то є! Не буду стверджувати, що «Імперія Зла – СРСР» розвалилася від цього освітнього абсурду, але щось в тому деструктивне спрацювало. Хвилює, щоб і Україну той освітній пост-радянський вир безумства не затягнув, бо ось 30-ть років скоро державі, а ми де? Отож. Чому так? Отож і воно, що освіта українська як би «світить-світить та щось майже не гріє», бо ж знання дає, а думати не вчить зовсім. І нам конче треба навчитися вчити дітей та й себе особисто одночасно і знати, і розуміти! Тобто: нам всім потрібно навчитися думати! І не інакше!

5. Твір на довільну тему «І що?»

Запитання риторичне: -І що?– як і відповідь на нього: -Та нічого! Якось буде...
Справді: ще такого не було, щоби якось воно не було. Народна мудрість робить нас оптимістами, але не з тих, що на противагу песимістам, які стверджують: -Та гірше вже не буде!- радісно скандують: -Буде! Буде! Буде!
Будемо поміркованими оптимістами на кшталт героїв з твору Григорія Чернишевського «Що робити?», де головною ідеєю була теза «раціонального егоїзму», коли людина розуміє, що її особиста доля залежить від загального соціального добробуту. Чого вартує твій особистий достаток і благополуччя, якщо навколо тебе йде війна чи ще якась буча соціально-кримінальна? Скількох українських скоробагатьків-нуворишів завчасно прийняла до себе українська земля? Та не злічити як багато тих знавіснілих егоїстів убито! І що? Та нічого: вже нажерлися, сподіваємось...
Все пригадую, як свого часу тодішній Президент України Леонід Кучма сказав: -Жити буде важко, але не довго... А воно довго вийшло, Льоня, ой довго! Це як у незабутнього Жванецького: «Світло в кінці тунелю бачимо, але тунель, сволота, ніяк не закінчується!» А зараз взагалі не зрозуміло стає у який бік тунелю ми йдемо? Бо таке враження, що скоро оте світло в кінці тунелю загасне зовсім.
Вступ вийшов дещо занадто лірично-романтичний, але яка дійсність – така і освіта. Не навпаки! Головна помилка багатьох реформаторів соціального устрою полягала в тому, що вони вважали за головне – Просвітництво! Освіта понад усе! Вивчимо і виховаємо молоде нове покоління належним чином – і життя саме докорінно зміниться! Та не так сталося, як гадалося. Мені все пригадується документальний фільм про так званих «неформалів» з молодіжних угрупувань у 80-ті 20 ст. в СРСР і там молода дівчина щиро каже: -Мене школа виховала, що життя гарне і справедливе, а потім я вияснила, що навколо одна брехня, підлість, ницість, обман, злодійство – як серед того всього далі жити мені – як?!– і то чиста правда, в чому і я свідок. Саме тому всі шкільні хулігани, яких називали в школі «важкими підлітками», ставали значно успішніші в житті за шкільних відмінників, бо зрозуміли справжнє життя набагато швидше. Ці хулігани-антагоністи ставали індивідуально сильнішими в протистоянні з освітньою тиранією, що потім надавало їм переваги у соціалізації в реальному житті. І на мою думку, саме звідси походить ота зневага вищого державного керівництва до освіти в цілому і до шкільного педагогічного простору, зокрема. Ще б було інакше, якщо для учнів в школі хулігани були в героях, а вчителі – у зневазі. Звідси йде ота загальна фальшива повага і тотальна реальна зневага до вчителів у суспільстві! Зверніть увагу на тональність всіх промов можновладців на тему школи і відчуєте чітке ставлення, як до чогось немічного і обтяжливого, якому все щось треба і все те є як дурне витрачання грошей. З того і політичний піар роблять: дивіться, який я добрий, школі даю, марнотрацтвом займаюся, милостиню злиденним роздаю... 
І це нормально? Для української дійсності – так!
Що з тим робити? Думайте! Можливо, що і нічого не треба робити, а лишити так, як воно є, бо «скажи дурню Богу кланятись – він об землю й лоба  розіб’є», чому українська медицина за приклад. Героїчна Уляна Супрун, звичайно, молодчина, але ж і пані Ольга Богомолець не пальцем зроблена! От і маємо для української медицини замість реформи в стилі всеочищаючого катарсису таку собі звичайнісіньку клізму. Зовсім не те, чого б хотілося, але хоч якесь полегшення... Перепрошую, що знову зачепив тему медицини, але то два інклюзива-близнюка маємо і за обох переживаємо. Он і медик Марина Порошенко в освіту перейшла і школами заопікувалась, щоб один інклюзив з іншим інклюзивом поєднати. «Ой, дай то боже нашому теляткові вовка з’їсти!» То жодним чином не стосується нашого божественного Володимира Зеленського у його змаганнях з бувшим  вінценосцем Петром Порошенком, а просто приказка тому і поширена, що на різні випадки життя годиться.
Але повернемося до нашої інклюзії – до освіти. До ще одної соціальної аномалії, яка в ній домінує, а саме: виховання тотального інфантилізму. Так! Рахуйте: до 6 років дитина на утриманні батьків, в школі з 6 до 18 років так само, далі йде у вуз на 4-5 років і це відбувається для 90% випускників школи і також виключно коштами батьків, а на виході ми маємо особистість у віці 23-25 років, що, як то кажуть, «у житті і за холодну воду не бралась», тобто ніде ніколи не працювала на реальний свій заробіток. Перед нами людина абсолютно інфантильна і навіть асоціальна, тому що реальна її соціалізація у суспільство тільки розпочинається! До цього додайте, що будучі утриманцем, ця людина, як особистість, реально нічого не вирішувала у своєму житті, бо не мала для того можливості без дозволу батьків. Яким чином ця людина відтепер може робити усвідомлений вибір? Це як вчитися плавати в порожньому басейні, бо воду запустять, як вже буде вміти «плавати»...  І ми після того дивуємось популярності  якогось Шарія чи ще схожого ідіота серед молоді, як їх обранця від баранця...
Наголошую, що я маю на увазі правдивий досвід у молоді заробітку на власне утримання-самозабезпечення, а не різні епізодичні підзаробітки на якусь примху особисту. Повноцінне розуміння життя і розуміння відповідального вибору, як і пряму залежність від свого рішення, – це у значної більшості нашої молоді відсутнє абсолютно! Вони є інфантильні споживачі і хохмачі – все! Соціальна адаптація у віці за 20 років є аномальною! Але так є! І довго ще буде! Он на початку грудня депутати ВРУ успішно провалили «Закон про покращення якості підручників», де передбачалось надання права контролю учням і їх батькам. Не потрібно нічого такого, коли є для того «великомудрі»  народні депутати – це вони все і вся контролюють, а люди – бидло, їм то навіщо! Діти, то взагалі ніц не варте…
Досить «плачів Ярославни» – час висновків і конструктивних пропозицій, але все одно першим завжди стояло і буде стояти залежність освіти від запитів суспільства, бо ось виходить розумна і високоосвічена людина у світ, а вона там така нікому не потрібна. Нікому абсолютно не потрібна! Я зустрів одного свого знайомого по вузу в супермаркеті побутової техніки, де він працював вантажником і здивувався, що не працює за фахом,  а він відповів щиро: -Та у нас тут всі вантажники з вищою освітою і половина – з педагогічною, бо маємо за тиждень тут більше, аніж мені обіцяли в школі за місяць «у найліпшому випадку». Власне, і сам з таких, а скількох людей знав буквально геніїв, але вони деградували в ніщо, тому що були непотрібні зовсім цьому суспільству. І що найгірше – вони також не були навчені вмінню пристосовуватися до реалій життя і стати затребуваними. Ось де головна теза всього освітнього процесу: не просто знати, але і вміти застосовувати свої знання в житті! А для цього потрібно вміти думати! Але для України це занадто проблемна річ, що довели 73%, як найкраще соціологічне дослідження. Як і народні депутати всіх скликань і сесій не надто в тому «продвинуті», бо інакше ми б не опинилися у такому лайні з коміком на чолі. Висновок зрозумілий: ми вже в же! Що далі – ось де загадка і таємниця. Хоча дехто певен, що підсумок навпаки визначено, а питання в часі, бо чим він буде довший – тим «трясця» буде більшим. Головне тут, щоб всім нам «гаплик» не настав.
Таким чином головним завданням всього комплексу освіти в Україні має постати пряма соціалізація особи змалечку до життєвих потреб своєї країни і всього Світу загалом, а не думи та стилі педагогічних напрямків, не об’єми знання чи навіть вміння теоретичного думання. Простіше кажучи: потрібно виховувати таких людей, хто буде потрібний Життю, бо тоді і тільки тоді їм самим стане потрібне їх життя! Сучасна освіта в Україні від цього далека дуже і дуже! Простий приклад того, як має бути, але не є: хто першим повинен зустрічати першокласника і його батьків у школі? Хто?! Психолог! Фахівець, який має провести тести і разом з батьками обговорити знання, навички і здібності дитини, отже і що буде найкращим для неї у навчанні тощо. І так постійно! На протязі всього освітнього процесу для учня має діяти такий засіб психоадаптації у навчанні, аби воно було позитивним як за змістом – так і емоційно. Але! Наголошую! Вирішувати все мають виключно батьки! Не адміністрація чи будь-які фахівці, а саме – батьки! Коли це можливо? Тільки у одному випадку: коли за їх рішенням прийдуть чи не прийдуть ресурси (гроші) – все! Іншого не дано! Звичайно, що батьки можуть помилятися, але вони і оплачують свою помилку, а не суспільство, тобто ми з вами, як платники податків для найбезглуздішої «безкоштовної освіти». Дурно, що задурно! Причому для всіх! Чув від одного директора великої школи бідкання: «Ех, якби мені давали з РайВНО всі гроші, які виділено державою на кожного учня – у мене була б надсучасна за обладнанням школа, але все відбирають на школи з малою кількістю учнів, бо вони не виживуть інакше…» Це неправильно! Не справедливо! То тривала розмова, тому обмежимось визначенням: «де учень – там і його гроші», а вже звідки вони – окреме питання. Існує багато різних схем в хорошому розумінні цього поняття.
Прекрасний український педагог любомудр-філософ Григорій Сковорода дуже влучно визначив принцип освіти, яким він сам користувався: «Пізнай самого себе» Головне для людини зрозуміти саму себе! Хто ти і що ти в цьому Світі? А з того знання можна і треба вибудовувати свою долю. Не тикатися, як сліпе щеня, шукаючи поживної «цицьки» аби вижити, а йти по життю свідомо і твердо. Як правдивий Homo sapiens! Але – де то правда?..
І що? Та нічого – якось буде!

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
18:08 10.12.2020 р. (7528)

Освіта світит та не гріє (1-3)

Освіта світить та не гріє
(відредаговано 20.03.2021)

Роздуми-рефлексії на тему освіти, яка така і не така, як потрібно, але яка освіта потрібна насправді? Для початку розберемось, що вже мали і маємо.
1. Дорого, бо задурно

Минулої неділі (04.10.2020) відзначався День вчителя, а ще наш пан президент додав своїм указом на цей день відзначення Територіальної оборони в Україні – цікаве поєднання, що не кажіть. 
Зрозуміло, що йшлося про відзначення окремих видатних вчителів, зокрема, якогось шкільного вчителя історії було визнано як «вчителя року 2020». Мене особливо в тому відзначенні веселило і раніше, і цього разу, що враховано багато різних критеріїв для визнання першості щодо інших вчителів, але посеред всіх них немає того головного – успіхів учнів цього конкретного вчителя. І йдеться навіть не конкурси чи якісь олімпіади, а саме про подальше приватне життя людини. Скільки з учнів стало фаховими дослідниками історії або дотичних до того професій, що досягли значних успіхів. У спортивних тренерів з тим чітко: скільки виховав майстрів та рекордсменів, скільки одержали перемог в змаганнях і все інше реальне і матеріальне. А вчителі в школі жодним чином не мають так би мовити «довічного зчеплення» зі своїми учнями, а вчив, чогось навчив і прощавай назавжди. Так само і у вузах! Спілкування тривале вчителів і учнів після завершення навчання – це дуже рідкісні, навіть унікальні випадки, а не системний характер, на чому я і наголошую: то є винятки і то суто особистого плану. Чому так? Бо так! Самі задумайтесь! З ким з вчителів чи викладачів ви підтримуєте стосунки впродовж життя? Отож і воно... А чому? Тому що звичайному шкільному вчителю і навіть викладачу у вузі відпочатку байдуже, яким буде ваше життя в подальшому і чи стануть в ньому в пригоді ті знання, яких він намагається вас навчити – байдуже!
Щоб мене краще зрозуміли, то порівняйте з тим самим вчителем, але вже в ролі репетитора: зовсім інша парадигма! Навчання за гроші хороші чітко зобов’язує вчителя переживати за результат, бо в разі негативного – вертай все назад, як і реноме оформиться «гад». Нічого подібного не загрожує простому вчителю чи викладачу. Я зумисно об’єдную школу і вузи, бо різниці поміж ними як такої немає: за надані знання відповідальність відсутня повністю! Не вірите – перевірте. Не збираюся доводити то детально, бо навіщо. Мені не доводилося чути про покарання освітнього державного закладу за неякісно надану освіту своїм учням. Ні за часи СРСР, ні за сучасної України, яка майже повністю зберегла радянський устрій освіти, де винятки типу ЗНО тільки підтверджують правило. А що це за правило? А це ота «безкоштовна освіта», що як і «безкоштовна медицина» насправді коштує над дорого, а якість їх – нікчемна!
Мене раніше дико шокувало, коли начебто серйозні дяді і тьоті з піною в роті кричали про прекрасне радянське минуле, де освіта і медицина були безкоштовні. Так в нашій сучасній Україні ми від стану Совка далеко не зайшли: освіта і медицина за Конституцією так само безкоштовні. Але ще Михайло Жванецький гарно обіграв цю дармову медицину в СРСР: ви можете і не платити зовсім в лікарні, якщо вас не цікавить результат. Аналогічно і зараз є. І як це не дивно, але усіх такий убогий стан освіти і медицина влаштовує, бо значних протестів щодо подвійного-потрійного оподаткування за то в Україні не спостерігається.
Мені чимало раз доводилося сперечатися стосовно тем безкоштовності освіти і медицини в СРСР чи тепер: перепрошую, але ж не марсіани дають гроші на утримання лікарень і медиків, чи шкіл, вузів та вчителів? Ах, то все оплачується з держбюджету! Так значить марсіани до держбюджету гроші дають? Ні, то з громадян збирають податки і формують держбюджет, а вже з нього оплачують освіту та медицину. То значить вона не безплатна зовсім, якщо з нас постійно збирають на то гроші! На протязі всього часу працездатності у 25-35 років ми оплачуємо те, чим за часту і не користаємося. Чому так? А щоб існував міф «задурно». При тому, що всі свідомі одного головного: доброго задурно не буває! Далі йде теза: хто платить гроші – той замовляє музику. Вчителю чи медику гроші платить держава у вигляді адміністрації окремого закладу – перед нею вони і «витанцьовують», але аж ніяк не перед учнями чи хворими. Тоді і починають виникати процеси з шелесту грошових купюр, які привертають увагу і повагу до безпосередніх користувачів послугами освіти і медицини, але ж то двічі-тричі сплачувати за одне. Чи це нормально? Ні. Виходить-бо, що замість «безоплатна» освіта і медицина у нас є наддорога і часто-густо просто недоступна. А причини цього є суто в системі «найкращої радянської освіті», клініка якої непідвладна і найсучаснішій медицині, про яку більше і не згадуємо. Зупинимось на тому, що визнаємо сучасну освіту в Україні повним дублікатом колишньої системи освіти в СРСР і що на то нема ради.
На завершення роздумів вкажу на одну важливу різницю: СРСР була закритою спільнотою і тому надання безоплатної освіти державою компенсувалося подальшою роботою цієї людини в державному секторі економіки, де більш освічені давали більший прибуток на виробництві чи деінде. Варто нагадати, що коли зі СРСР у 70-ті було дозволено виїхати етнічним євреям, то їх перед тим змушували заплатити до держбюджету по кілька тисяч рублів за освіту в залежності від фаху, що було значною сумою, бо на той час в СРСР за офіційним курсом 1 долар США дорівнював 0,73 руб. А тепер щодо нас: сучасна Україна є відкритою країною, тобто держава за наші з вами гроші дає середню і вищу освіту людям, які потім спокійно їдуть працювати за кордон і жодних прибутків до держбюджету України не надають. Ось тут якраз і є освіта задурно без жодної подальшої компенсації державі! Вам не здається, що то є межа безглуздості? Судячи з усього – не здається. Все добре і всіх все влаштовує, тому ми і бідні, бо дурні, а винувата в тому наша найдешева в світі освіта.

2. Місія бути вчителем

Погодьтесь, що про багато яку роботу можна сказати, що то є – місія! Військові, медики, рятувальники і ще чимало хто підпадає під таку характеристику. Значення слова «місія» є як «видатне і особливе призначення», «надмірна відповідальність, повага та увага», «дуже важливий для всіх процес» і тому подібне у тонах перфектності. Стосовно вчителів їх робота стає місією просто автоматично за фактом їх об’єкта опрацювання – дітей. Просто більш святого у Світі не існує! Бог на Небі, а діти на Землі святая святих! Амінь.
Таким чином хочеш чи не хочеш, а якщо вчитель – це місія, що, і це найголовніше, має бути обов’язково виконуватись до свого завершення, тобто: випускного. «Перший дзвоник» має бути завершено «Останнім дзвоником» і не інакше! З цим все ясно: щодо проблем «місія неможлива до виконання» – то для кіно, а в реальному житті нашої школи «в одну трубу втікає, а з другої через 12 років усе витікає» і іншого не дано. Якщо хтось не помітив, то вказую на іронію в слові «втікає», бо то справді важлива річ, оскільки увага дітей втікає миттєво, а  вчителя все життя за нею ганяються. Тому що без уваги немає поваги! І навпаки: без поваги немає уваги! І це основа-основ для вчителя: мати повагу і увагу у своїх учнів, бо без того він нічого не навчить, просто не передасть їм знання. А ось теза, що вчитель обов’язково повинен любити дітей, як на мене, є дуже і дуже сумнівна. То є лукавство, оскільки у кожного вчителя є значна маса дітей, всі вони різні і багато з них доволі прикрі в поведінці, а ти тут маєш усіх любити і люляти. Не є так насправді і ніколи не буде! Моя думка, що вчитель має мати одну головну якість, на яку найбільше зважають всі діти-учні, про що піде мова в кінці цього допису. Можете, заради інтересу, самі визначити вже найголовнішу рису для вчителя і потім порівняти з моїм висновком.
Зараз про інше, що дуже гарно було подано в одній карикатурі на тему 1-го вересня: тато з мамою за обидві руки тягнуть до школи в перший клас дитину, а вона впирається, плаче і репетує: – Я ж нічого такого не зробив! За що 12 років?! Погодьтеся, що аж 12 років у одній школі – це занадто. Цілком розумно 4 роки в початковій школі, далі ще 4 роки у старшій школі, а тоді кожен ще на 4 роки десь в іншому місці шукає спеціалізації, тому що більшого школа дати не спроможна – тут потрібен інший рівень всього: викладачів, методики, знань тощо. Не даремно шкільна освіта офіційно дотепер називається «середня», а неофіційно – «посередня». Цілком вистачає на це посереднє і 8-ми років. Воно справді далеко не смішно, коли в одні двері школи заходить мале 6-річне дитя і 18-річний такий самий учень! То є серйозна проблема. Мені один директор школи пожалівся, кажучи, що ніхто навіть не розуміє, якою, умовно кажучи, бомбою є насправді школа, причому навіть гадки не маєш, коли вона вибухне. І це справді так є, бо в школі безліч різних тектонічних процесів від суто інфраструктури та її нормальної роботи, технічного персоналу і окремо надважливого – педагогічного, а щодо учнів та їх батьків взагалі суцільне «мінне поле», бо один учень сам біг, впав і щось ушкодив, а той іншого штовхнув і сталася біда, або ще і ще якась пригода неприємна вийшла... Тільки встигай залагоджувати проблеми і при тому винуватими завжди є адміністрація школи і вчителі – а хто ще може бути? У батьків одна пісня: ми вам своїх дітей довірили – ви і відповідайте. На то мало хто вважає, допоки все добре для них, а коли стається недобре – тоді все і вся йде в  хід. Саме через це школа є дуже консервативна у своїй діяльності, тому що коли за основу стоїть стабільність порядку – не до експериментів з невідомими наслідками. Наголошую на цьому: школа є консервативна за своїм устроєм і то нормально! Стабільність основа-основ суто буття школи, побуту і навчання в ній.
Тепер особистий спогад про навчання в школі, який можна і не читати, але який я маю додати як приклад важливий принципово. У 1971 р. ми з мамою переселились до тоді чарівного мікрорайону Заперевальна м. Донецька, де одразу виникла проблема школи, бо нові будинки заселили, а нову СШ №147 не добудували. І весь удар новоприбулих дітей узяла на себе старенька славна СШ №136, де навчання відбувалось у 4-ри зміни через надмір дітей: 7.30 – початкові, а далі не пригадую. Коли в наших шести 4-х класах кількість дітей сягнула понад 40 чоловік – було вирішено створити ще один 4-й «Ж» клас. Зрозуміло, що вчителі зі своїх класів віддавали не найкращих учнів, а навпаки, тому мій 4-й «Ж» мав особливу славу і для вчителів викладати там було дійсно малоприємний процес, що цілком співпадав зі загальновживаним поняттям з початком на ж… Зрозуміло і те, що всі новоприбулі вчителя ставали нашими, бо де заслужені на то підуть. Власне тому наш клас знаходився десь окремо, в кімнаті бувшої «піонерської», а навпроти знаходилася «Учительська» і кабінет завуча, що часто заходила до нашого класу наводити порядки, особливо коли звучання з класу досягало в децибелах рівня реактивного двигуна. І ось відпочатку навчання в 4-му «Ж» стався конфлікт поміж мною і вчителькою російської мови та літератури, яка буквально мала щось на кшталт психічної алергії стосовно суто мене. Повторюсь, що наш клас був в більшій частині з малолітніх так званих «важких дітей», де я був далеко не посеред лідерів, але саме я став персона «non grata», що дивує і дотепер: чому саме я? Тут це не головне, а головне інше: коли в клас заходила ця вчителька на свій урок, то я без зайвих слів виходив у коридор і весь урок стояв за дверима, а коли хтось з вчителів заходив чи виходив з «Учительської», то майже автоматично запитував: -Гордасевич, а ти чого не на уроці?– Я урочисто відповідав: -А в нас російська мова/література… Вчителя зрозуміло кивали головою і йшли по-своїх справах.
Цей приклад наводжу, як показник, що всі в школі все знали і розуміли, тобто це не був якийсь маленький таємний «договорняк» – це було порушення головного принципу тогочасної школи, який діє і дотепер, а саме: навчання за класною системою. Зазначу, що цю систему придумав і детально опрацював відомий чеський педагог Ян Каменський (1592-1670) починаючи від одної спільної дати початку навчання для всіх учнів, поділом їх за віком на окремі групи-класи, уроки за предметами, поділ на чверті і все інше. За більше як 400 років в самій класній системі навчання змінилося небагато. Основне тут, що вчитель вчить не окремих учнів, а одночасно увесь клас, як один єдиний організм чи щось таке. Ще і ще наголошую, що за класною системою вчитель навчає увесь клас одночасно! Він зобов’язаний за конкретну кількість часу передати всьому класу обумовлену кількість знань, яку має засвоїти кожен з учнів класу. То є аксіома! Специфіка передачі знань у кожного вчителя може бути своя, але він не має права когось з учнів вчити, а когось  – не вчити, бо вони нездалі. Мусиш вчити і навчити всіх!
Безперечно, що вчителю потрібно мати підхід до учнів поокремо, особливо не дуже чемних та успішних, від чого страждають діти з доброю поведінкою та успішним навчанням, яким вчитель не надає належної уваги, бо ж її забирають різні ледарі-недоумки, а через то якщо погані учні стають дещо кращими, то кращі стають однозначно гіршими, бо обділені увагою вчителя. Це одна з найбільших вад класної системи навчання, яка розрахована на умовно порядного добросовісного учня. В школах цю проблему вирішували через добір більш розумних і вихованих учнів до класу «А», дещо гірших – до класу «Б» і так далі. Вчителів також більш досвідчених давали до класів «А» і «Б» , а інших – до інших. Не зовсім порядно, але що поробиш, як інакше всіх загробиш. Один якийсь Гордасевич залишить без знань усіх інших дітей класу – це хіба краще?
Признаюся чесно, що я жодної згадки не маю про саме ту вчительку, про що то був за конфлікт тощо, а запам’ятав просто епізод, що так було. І що то було не правильно з точки зору педагогіки, але правильно з точки зору логіки: один не має бути проблемою для багатьох. Що в наших школах по класах часто трапляється, коли один шибеник злісно «зриває» урок за уроком і на то важко дати раду вчителеві, бо все робиться підступно і складно довести провину когось конкретно. То окрема тема для багатотомного дослідження. Суть класної освіти зрозуміла і що вона домінує в українській школі дотепер – це визнаний факт. З того походить проста дефініція, що коли мене запитують про улюбленого шкільного вчителя, я відповідаю однозначно, що «мого улюбленого вчителя не було і не могло бути, тому що він був завжди наш! І ніколи – мій!» Тому і саме тому головним для кожного вчителя всі діти будь-якого класу вважали одну-єдину якість: справедливість. Якщо вчитель до всіх учнів (до всіх! – і хороших! і поганих!) ставився однаково справедливо, то його поважили і пам’ятали, оскільки не багато таких вчителів бувало в наших школах. Переважно в кожному класі у більшості учителів були свої «любимчики» і  навпаки були такі, що зараз обзивають терміном «булінг». Водночас я можу абсолютно чітко стверджувати, що поганих вчителів в школах не буває. Винятки дуже рідкісні! Це стосується і щодо хороших, і щодо поганих вчителів, а причина проста: сама система середньої освіти вилучає з свого середовища конфліктуючі з нею одиниці. Такий парадокс, що поганий вчитель стає безкінечним творцем конфліктів з учнями та їх батьками, отже і автоматично стає недоречним для адміністрації і педколективу школи. А занадто успішний хороший вчитель вадить іміджу та авторитету іншим не таким добрим вчителям і це також причина конфлікту в педколективі з відповідними наслідками.
На завершення хочу навести ще один приклад зі свого особистого життя: підходить до мене якось моя донька вже старшокласниця і запитує, чому вчителі в школі якісь не дуже, щоб ними можна було захоплюватися? Чому так? Я був дещо заскочений з того, але врешті знайшов достойну, як я вважаю, відповідь: – Дорога моя, розумієш, що в своєму житті ти мало зустрінеш людей, особливо серед начальства, якими можна буде захоплюватися. Скоріше, повір моєму досвіду, вони будуть навпаки прикрими для тебе, отож наша школа принаймні в цьому моменті вчить тебе до реалій нашого життя: вчителі привчають тебе до подібних ситуацій в подальшому житті, де так само ти будеш змушена знаходити порозуміння з не надто приємними для тебе людьми.
Вчителя є частиною суспільства і це потрібно визнати як даність, а не творити міфи про «вселюблячого і безмежно розумного вчителя», а тоді з подивом його такого шукати і не знаходити. Маємо своє!
Дякую за увагу і слава вчителям за їх місію!

3. Вибір без вибору

Зараз менше чути про видатну якість радянської освіти, як і її безкоштовність, про що йшлося, зокрема, в ч.1 цього допису, але все одно часом прориває когось зі старожилів: -Ах, що не кажіть, а раніше освіта у нас в СРСР була найкращою в світі! Так неначе ця людина тривалий час викладала як вчитель у навчальних закладах за кордоном і може порівнювати. Наголошую на викладанні, а не прибиранні чи підмітанні, що є реаліями часу для багатьох наших людей з науковими званнями у країнах Європи і Світу. Ці всі якраз мовчать, бо правду знають з наочного порівняння освіти для людей і не зовсім. 
Пригадую, як в 1985-му проходив як член оперативного загону з перевіркою гуртожитком для іноземних студентів у Донецькому Університеті, де на дверях писалося, що в цій кімнаті проживають студенти з Куби, у цій – з Панами, у іншій – з якихось островів чи ще звідкілясь з Африки, а я з того іронізував, що де ж кімнати зі студентами з Франції, Італії, Великобританії, США? Їм що – освіта якісна непотрібна? Справді немає випадків, щоб обираючи поміж Гарвардом і Кембриджем студент вибрав Київський Політехнічний, Донецький чи Львівський Університети, або ще щось аж по «МГУ» включно – не було такого! І тим все сказано.
В дописах на тему освіти, як і взагалі про наше суспільне життя, досить часто виникає бажання сказати, що то є «парадокс», тобто «незвичне бачення звичного явища» чи ще чогось такого всім відомого, але справа у тому, що це начебто незвичне є таким просто через його всезагальну поширеність і тотальну звичність для всіх та кожного з нас! Ніякого парадоксу немає! То є зміст! Основа! Реальність нашого буття і побуту! Тому і саме тому воно стає непомітним! Ми не бачимо того, що бачимо постійно!
Обминаємо етап освіти для наших дітей у дошкільних закладах, бо то не є обов’язкова, наразі, складова, а починаємо з безпосередньо обов’язкового навчання у «загальноосвітній середній школі» (термін від 1888 р. зі системи освіти в часи царату в Росії) і одразу опиняємось в стані «вибору без вибору», тобто фактично вибір школи, вчителя, змісту навчання від вас жодним чином не залежить. Ні батьки, ні тим паче – учень, обирати щось з того не мають жодної можливості! Тільки не починайте промови про різні сакральні освітянські потенції, бо я пишу про сувору реальність для більшості, а вона саме така: школа за місцем проживання, вчитель за рішенням її адміністрації, зміст навчання за програмою з Міносвіти, методика від ОблВНО чи РайВНО – все! Іншого не дано! Звичайно, що батьки можуть підстаратися з якоюсь елітною школою, але не зі вчителями чи змістом навчання – це вже всім зась! А чому так? Хтось про то задумався хоч раз? Навряд чи, оскільки людина задумується, коли вибір є як реальність! Задумуються, як той витязь перед каменем-вказівником на роздоріжжі, а коли дорога одна в далину плине – чого думати-гадати, коли немає що обирати? Як у радянської людини за СРСР шлях був один – до комунізму! Так і варіант освіти був тоді один і тільки один. В сучасні Україні з освітою все аналогічно: батьки і учні позбавлені вибору щодо процесу навчання від початку і до самого його закінчення в стилі ЗНО (Зовнішнє незалежне оцінювання). У вузах – аналогічно! Сам заклад і спеціальність ще буває обирають самостійно, але не навчання як процес: тут студент таке саме опосередковане створіння, якого напихають знаннями без його волі щось чи когось в навчанні обирати, щось відкидати, а щось додавати і тому подібне. Причина тому досить проста і це знову «безкоштовна освіта», бо коли вам і вашим дітям держава надає освіту задарма, то беріть таку, яку дають і не вибадуйте! Все одно вибору немає і не буде –  крапка!
Ще раз наголошую, що я мову веду про загальноприйняті стандарти української пост-радянської освіти, а не про різні теоретичні можливості, унікальні явища та особливості, як, наприклад, Мала академія наук України – це ексклюзив, який мало впливає на загал. Стандарт є стандарт і його плутати не варт!
Щоб не було занадто все в теоріях, наводжу приклад з життя, коли моя жінка повела доньку-першокласницю в школу, а в нашому Рясне їх було дві і майже поряд: одна стара ще сільська, а друга – нова і велика, збудована після приєднання села Рясне до Львова як новий мікрорайон зі вже численними новобудовами. Першою реакцією адміністрації школи була відмова, бо маєте «свою школу» за пропискою стару сільську з їдальнею і туалетом на дворі, що дуже турбувало мою жінку з погляду на слабке здоров’я доньки. Також сусіди поряд мали своїх першокласників і їх до нової школи було зараховано, що давало підстави казати: свічку не тримав, але за хабар – це точно. У жінки ні грошей, ні бажання їх давати не було, тому вона просто вчинила «наїзд» з погрозою звернутися до РайВНО і ОблВНО зі заявами, що одних дітей беруть навіть зі сіл поряд і ці учні мають доїжджати, а тут два кроки пройти дитині до школи і їй відмовляють. Тим більше, що жінка працює на заводі, який є головним забудовником мікрорайону і основним спонсором цієї школи, що і стало, начебто, вирішальним для прийняття рішення про зачислення в перший клас нашої доньки. Насправді ж нащо той клопіт з перевіряючими, коли маєш «рильце в пушку» і не бажаєш занадто ділитися  з кимсь «дарами волхвів», отож вигідніше якусь дитину задурно зачислити. Ой не дурно живеться всім тим, хто опікує над отим, що має бути задурно…
Кращу школу дитині вдалося обрати, але вчителів і навчання – то вже зась, як було вище сказано і доказано, а проблеми з тим виникали, особливо у другої доньки, коли пішли старші класи і мусила чимало перетерпіти, тому що ота теоретична можливість перейти кудись ще насправді нічого доброго не передбачала: новенька в чужому класі з невідомими вчителями в старшій школі, коли кожен  клас був як суцільний моноліт від 1-го до останнього випускного навіть якщо і частина його відсіювалася після 8-9 класів. Тут вибір з поганого у ще гірше, тому мусиш муку освітню терпіти яка вже є, а не бажати й шукати навчанню радіти.  
На цьому першому проблемному моменті батьків та учнів у їх освітньому «виборі без вибору» завершуємо, щоб перейти до другого не менш я б сказав, що навіть трагікомічного моменту в сучасній освіті «вибору без вибору» – до суто вчителів! Рекомендую перечитати ч.2 цього допису щоб зрозуміти ситуацію, коли вчитель не обирає ні учнів – ні змісту їх навчання, а часто – навіть методика процесу відбувається за вказівкою «звище». Я не даремно натякнув на трагізм вчителя, що дуже  нагадує Прометея, прикутого ланцюгами програм і методик до скелі педагогіки, а круки-перевіряючи довблять вчителям печінки, щоб вони не надто розпалювали вогонь жаги до знань у своїх учнях…
Це і смішно, і грішно бути вчителем, який не може обрати для себе учнів, яким цікаво вчитися саме його предмету, а йому, вчителю, цікаво з цими учнями, цікаво викладатися на повну, розсипати перли своєї душі, тому що є перед ким! Перед спраглими до знань учнями, а не байдужими «відбувайлами» уроків, що також нерви псують різними дошкульними речами. З іншого боку як вчитель може зацікавити дітей, коли існує обов’язкова програма з кожного предмету і вчитель зобов’язаний  її дотримуватися без самодіяльності. Мені один знайомий, що закінчив українську філологію, казав так: – Я можу навчити дітей полюбити українську мову і літературу, але тоді я не зможу навчити їх здати ЗНО!– і це не парадокс! Це є даність моменту. Сучасний вчитель є суто виконавець, а вся його педагогічна майстерність полягає в умінні тримати порядок в класі під час уроку – це головне. Знання з предмету – це другорядне: хто схоче – той вивчить, а ні – то ні.
У вищих навчальних закладах України тема «вибору без вибору» домінує максимально і там навіть термін є свій, як «лекційні потоки». Зали як амфітеатри зі масою студентів в межах 100 чоловік, які змушені слухати лекції викладача, якого не обирали, а той має читати лекцію без розуміння хто є перед ним. Парадокс? Ні, це не парадокс – це дурість освітньої радянської системи «вибір без вибору», що лишилася нам у спадок в Україні і діє дотепер.
Що і як треба міняти в сучасному освітньому процесі на теренах нашої благодатної України – питання непросте, але головне у тому не суто освіта, а все наше суспільство, бо не можна вчити одному, коли життя вимагає зовсім іншого, про що і піде далі розмова. 

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
18:08 10.12.2020 р. (7528)
0 

    Моя молитва на щодень

    Моя молитва на щодень 
    "Батьку мій"

    Для справжнього анархіста в Світі існує тільки один авторитет - Бог. Тільки Бог є не на рівних на противагу усім іншим у анархіста. І щоденна Молитва до Бога є складовою життя анархіста, що і засвідчую своїм авторським варіантом, бо не можна промовляти в молитві до Бога те, що тобі не подобається. Що саме - не уточнюю. Здогадайтесь самі. Для мене то є лукавство говорити слова недоречні і суперечні для самого себе. Тому ось це є мій щирий текст щоденної молитви "Батьку наш", а скільки я в однині, то і молитва є "Батьку мій"


    Моя молитва на щодень 
    "Батьку мій"

    (хресне знамення тричі зі словами)
    В ім'я Бога Батька, і Сина, і Святого Духа навічно.
    В ім'я Бога Батька, і Сина, і Святого Духа навічно.
    В ім'я Бога Батька, і Сина, і Святого Духа навічно.

    Боже, Батьку мій, що є скрізь,
    хай святиться Ім'я Ваше,
    хай прийде Царство Ваше,
    хай буде Воля Ваша і на небі, і на землі.
    Хліба щоденного вділіть мені
    і пробачте за всі провини мої перед Вами,
    а я прощаю щиро всіх покривдників своїх.
    І не впровадьте мене у випробування
    та вбережіть від поганого,
    бо Вашим є Царство, і Сила, і Воля повік.

    (хресне знамення тричі зі словами)
    В ім'я Бога Батька, і Сина, і Святого Духа навічно.
    В ім'я Бога Батька, і Сина, і Святого Духа навічно.
    В ім'я Бога Батька, і Сина, і Святого Духа навічно.
    (поклон)
    На все Воля Ваша, Господи! І неволя також, за що і дякую.
    Хай завжди буде Божа Благодать наді мною, всіма друзями та  благодійниками моїми.

    Амінь.

    Пресвятая Діва Марія, Богородице, благословенні Ви поміж жінками і благословен плід лона Вашого,
    бо Ви породили Ісуса Христа, Сина Бога Живого, Спасителя нашого.
    Дякую, Пресвятая Діва Марія, що Ви стали Матір'ю для всіх нас, хто в Христа вірує,
    а для мене, зокрема, Ви найдорожча Мати. 
    Дякую, Матінко! Дякую, Матінко! Дякую, Матінко!

    Хай Ваш святий покров, Пресвятая Діва Марія, оберігає мене і всіх нас від зла, хвороб і нещасть.

    Амінь.

    Господи, Ісусе Христе, Син Бога Живого, 
    простіть мене, грішного.
    Господи, Ісусе Христе, Син Бога Живого, 
    простіть мене, грішного.
    Господи, Ісусе Христе, Син Бога Живого, 
    простіть мене, грішного.

    Господи, Ісусе Христе, Син Бога Живого, 
    спасіть мене, грішного.
    Господи, Ісусе Христе, Син Бога Живого, 
    спасіть мене, грішного.
    Господи, Ісусе Христе, Син Бога Живого, 
    спасіть мене, грішного.

    Господи, Ісусе Христе, Син Бога Живого, дякую, що Ви з нами, серед нас і зі мною,
    а через Вас з нами, серед нас і зі мною, Пресвята Трійця:
    Бог Батько - Творець
    Бог Син - Любов
    і Бог Святий Дух - Життя
    (тричі поклон)
    Дякую Богу Батьку і Святій Трійці.
    Дякую Богу Сину і Святій Трійці
    Дякую Богу Святому Духу і Святій Трійці

    (хресне знамення тричі зі словами)
    В ім'я Бога Батька, і Сина, і Святого Духа навічно.
    В ім'я Бога Батька, і Сина, і Святого Духа навічно.
    В ім'я Бога Батька, і Сина, і Святого Духа навічно.

    Амінь.

    16:01 19.01.2021

    Я ваш вирок: час блазня і облизня - 2 оповідь



    2 оповідь
    Я ваш вирок: час блазня і облизня

    От і все: пішов останній з «команди Порошенка»: голова Національного Банку України Яків Смолій подав у відставку, хоча мав повноваження бути ще чимало часу на цій посаді, але урвався хлопові терпець. І добре є. Нехай вже Зе-кодло панує сповна в усьому по Україні. У мене тепер настрій весь у цьому коменті до всього з нашого життя: «Я в захваті від Зе-кодла, бо то є найкраща моя помста всім тим, хто за них проголосував»
    Зрозуміло, що я тому не радію, що буде чим далі – тим більше зе-зле, але більшість громадян України вибрали цей варіант соціального розвитку як я вже писав про «покращення через погіршення» – нехай буде так. Власне, про то і розмова, що я не маю жодного зе-зла на пана Зе-Зеленського чи ще когось зі зе-кодла, бо їх саме таких обрали така сама неміч. Простіше кажучи: чмо обрало чмо. У мене була одна цікава розмова з дуже кардинальним у висловах і висновках чоловіком, що казав, як влада погана – її треба показово розстріляти, щоб іншим було страшно, хто до влади прийде, і тоді точно ніхто не буде красти чи інакше зловживати владою. Я ж з іронією на то відповів, що суті проблеми це не вирішує, бо залишається незмінною першопричина такого зла – виборці! Так званий: електорат. Як люди обирають до влади різних паскуд, то скільки їх потім не розстрілюй, а оберуть нових таких самих, як і попередні, бо ж виборці ті самі будуть. Тому єдиний вихід змінити ситуацію – розстріляти всіх виборців. Цим своєрідним сократівським силогізмом я примусив того чоловіка замовкнути і задуматись. Зрозуміло, що то дурниця, але щось раціонального в тому є.
    Аналогічно звучить як дурниця висновок, що два хлопа з одного клану артистів, тільки один комік, а другий – трагік, тобто Зеленський і Портнов, об'єдналися з одною метою очистити від скверни наклепів славне імя 5-го Президента України Петра Порошенка. Ви тільки подивіться яку вони обоє в тандемі зробили промоцію для Пороха з тими його судами і його слідами неіснуючих злочинів. Було б все тихо і кожен би казав: то «договорняк» не чіпати Порошенка, але щось там було… А так Петро Порошенко набирає популярності просто шалено, майже як Зеленський у другому турі. До речі, не без допомоги того самого Порошенка, що на диво невдало проводив виборчу компанію, в усьому підігруючи і програючи Зе-супернику включно зі стадіоном тощо. Як бачимо, Зеленський хоч і блазень, але сука з благородними домішками сіонізму, тому тепер віддячує Порошенку в реабілітації і конформації на новий термін президента. Повторюсь, що це звучить як повна нісенітниця, але чомусь виглядає на те. А що вже Портнов ю(мо)рист ще той адвокатик продажний можуть сповна оповісти Юля Тимошенко та Вітя Янукович, яким він влаштував «кидалово» крутіше не придумати, а зараз Зеленського з Пуйлом водночас обігрує в чисту, працюючи на Пороха тихцем. Щось тут пороблено, ой! – пороблено!
    А як ви хотіли? Актори – вони такі! Вони – генії! Треба зіграти роль хорошого президента Голобородька в кіно – зіграють! Треба зіграти роль поганого президента Зеленського на посаді Президента України – і це без проблем. Талант він і на Банковій – талант! Його не проп’єш і не винюхаєш. Ви тільки спробуйте уявити ситуацію, що ось зараз на місці Зеленського перебуває Порошенко! Та це було б для Пороха гірше за пекло! І так було не мед, як хто пригадує, а з цим коронавірусом ще й додалося б «маски на крові», медиків без маєтків, і ще чого завгодно скільки завгодно. А зараз він реально весь в шоколаді, хоч бери і облизуй Зеленському, аби підсолодити собі життя наркотичне. Так-так: шоколад хоч і не кока чи героїн, а має наркотичні властивості також. Всім же електоральним прихильникам Зе-кодла я кажу наступне: -Для вас настав час отримати від свого блазня великого облизня! Смокчіть скільки влізе, бо чогось доброго вам точно не вилізе, навіть якщо очі від старанності повилазять. І бережіть свої гроші хороші відтепер подалі від НБУ. Угу?
    Богдан Гордасевич
    2 липня 2020 р. (7528)
    Львів-Рясне

    Я ваш вирок: чмо обрало чмо - 3 оповідь



    3 оповідь
    Я ваш вирок: чмо обрало чмо
    ("чмо" - человек морально опущенный)
    Хочу завершити тему Зекодла за участі Зепадла і не повертатися більше до особи 6-го Президента України Володимира Зеленського та його оточення. Для мене це втрачає сенс, тому що нічого не змінить. Взагалі я доволі давно прийшов до висновку, що безглуздо зосереджуватися на пошуку винуватих у минулому, якщо то не додає користі сучасному і майбутньому. Писав і говорив про то, що давайте від 1 грудня 1991 року «обнулимо» минуле кожного і почнемо все з чистої сторінки - tabula rasa! Ніхто з нас не був безгрішним за часи Совка: СРСР-УРСР, а тому починати виясняти, шукати і карати поганих у минулому не мало сенсу. Потрібно було просто відновити реальну історичну правду і поставити на тому крапку. Але маємо те, що маємо. Можливо, то і на краще.
    Для мене, наприклад, було дивом-дивним, коли я побачив на власні очі, що українські націоналісти поділені поміж себе на жорстко ворогуючи клани, де так звані «бандерівці» та «мельниківці» ненавиділи і поборювали одне-одного куди активніше від «комуняк» і кедебістів з усією їх агентурою разом узяті. Так звані «ветерани ВВВ» (Великої вітчизняної війни 1941-1945 років) ненавиділи повстанців з УПА куди більше від своїх реальних ворогів: німців, італійців, румун та угорців разом узятих, що насправді воювали і окупували тоді Україну. І ще багато чого з подібного безладу і бздур творилося в Україні, тому і є: чому бідні – бо дурні, а чому дурні – бо бідні. З того всього і постала сучасна дилема «бути чи не бути»? Бо домінує чмо в Україні, отже чмо обирає чмо. Причому хочу зауважити, що під терміном «чмо» я не розумію суто маси народу, але куди більше так звану «правлячу українську еліту», бо ж то саме вона реально керує країною, а не народ. І якщо ми в Україні опинилися зараз в Зедупі – це провина багатих, а не бідних. Бідося виживає і бажає тільки одного: дива збагачення! На цій темі народ і «розводять» політичні шахраї, як ось зі Зеленським сталося, що все в нас Зевсралося. З цим все зрозуміло. Я не розумію отой прошарок з нуворишів, або новітніх буржуа: панове, ви що серйозно хочете з багатих стати бідними?
    Я завжди був схильний вважати багатих людей більш розумними за інших, бо саме тому вони і багаті. За тим всім саме багатим людям йдеться про стабільність державного устрою задля збереження своїх статків. Їм потрібен міцний державний устрій і не потрібна диктатура, тому що постійно бачимо, як відбирають чуже і роблять його своїм користуючись державним механізмом на чолі з так званою «твердою рукою». Тобто саме багатим найбільше потрібна стабільна правова демократична держава, а не той позаправовий бардак і безлад, який ми маємо наразі в Україні. І це за 30-ть років Незалежності! Так це ви чмо! Елітарне чмо! Багачі довбані! Через вашу недолугість і некомпетентність, панове буржуа, ми загрузаємо у зеленуватому баговинні соціальних та економічних негараздів без шансів звідти вибратися. Причому більшості народу втрачати нічого, бо ми з «епохи бідності Порошенка» потужно переходимо до «епохи жебрацтва Зеленського» – тут слова дотримано з передвиборчої агітації Зекодла. Суто в першій частині, проте дотримано. Але скільки багатих за цей час збідніло! Ось де спрацювала погроза: - Я ваш вирок! Ось тут основа-основ від події, що «чмо обрало чмо»
    На завершення трошки ліричного особистого: був би розумним – став би багатим, але ні. Хоча на прожиття вистачає, але хіба то життя? Виживання. Сумно і прикро, особливо коли стільки років бився за щось краще для всіх і себе, зокрема, а отримав у підсумку ось таку Зехрінь. Тому зазначу одне головне для мене: я завжди хотів бути, є і буду частинкою українського народу – з народом! В середині, а не десь над чи збоку, бо давно обрав за девіз рядки з поезії своєї мами – письменниці Галини Гордасевич, яка в «Острозьких сонетах» написала наступне: «І хоч брела крізь горе бродом – була я зі своїм народом» І я також. Амінь.
    Богдан Гордасевич
    Львів-Рясне
    5 серпня 2020 р. (7528)

    Я ваш вирок- відео

    Цікава озвучення тексту з картинками для неписьменних або швидкочитайків




    1 оповідь -Я ваш вирок!- або: як вбити дракона
    У творчості дуже мудрого єврейського письменника Євгенія Шварца є дуже гарна драма під назвою «Дракон», але оскільки це надзвичайно тонка філософія, щоб її переповісти стисло, тому я обмежусь іншою коротшою притчею на аналогічну тему «вбити дракона» так би мовити «з народних джерел»:
    В одному королівстві серед дуже важкодоступних проваль і круч в своєму грізному замку проживав страшний дракон, який тероризував багато сіл і міст навколо, вимагаючи від них данину і рабів. Чимало лицарів виходили на битву з тим драконом, але ніхто ніколи не повертався. Ніхто ніколи не повертався. А дракон панував над краєм уже багато віків і вже мало хто зі сміливців йшов з ним на прю, аж ось віднайшовся непереможний в боях лицар, який вирішив піти і вбити дракона. Добрався лицар до замку, став битися з драконом і у важкій боротьбі переміг його. Та помираючи, дракон сказав йому дивну річ:
    - Ось я помираю – ти здолав мене! Значить тепер твоя черга бути драконом.
    - Як так?- здивувався лицар - Я стану драконом? З чого б це?
    - А як ти думаєш, звідки я тут з’явився?- запитав лицаря дракон і сам же відповів: - Колись і я був таким самим благородним лицарем, яким є ти зараз, і так само переміг дракона. Але поглянь, які величезні багатства зібрано тут! Невже оце все майно ти покинеш напризволяще, а також всю ту величезну владу, яку має дракон? Я не зміг і ніхто не зміг, ось чому ніхто з лицарів не повертався звідси, бо він або гинув у битві з драконом, або його перемагав і сам поступово ставав драконом, тому що без жорстокої деспотичної влади неможливо тримати у страсі й покорі підвладних людей, аби вберегти своє багатство та збільшувати його.
    Давно дивуюся з того, як докорінно змінюються люди, коли опиняються при владі, а потім – без неї. Зараз Юлію Тимошенко, як то кажуть, хоч до рани прикладай, така вона добра до людей, а ось коли була прем’єр-міністром України - так людям вчесала з цінами на газ, що очі повилазили: було 50 доларів за 1тис. кубів, а зробила - 500! А який добрий став екс-міністр по ЖКГа Кучеренко, а що розумний! Все знає, як має бути добре для людей, тільки чогось коли міністром був – з того нічого не зробив, а тупо «забив». Колишні міністри соцполітики Наталія Королевська та Андрій Рева зараз просто свою душу рвуть за народ і його благодать, відколи їх послали мать-перемать. При владі ж коли були, то трясли з народу душу, як з плодами грушу. Зайвої копійки не давали, щоб інші при владі то вкрали.
    Взагалі, давайте серйозно обдумаємо тему чи взагалі можливі якісь глобальні реформи в Україні як щось реальне? Всі ми добре знаємо, що на всіх рівнях стати депутатом задоволення не з дешевих, тобто депутат – це людина забезпечена і у якої все добре. Наголошую на тому, що у депутата вже все добре! Тому і депутат. А як в людини все добре вже, то чи буде вона щось міняти кардинально в державі? Звичайно, що ні. Хоча багатьом людям, які обирали депутата, живеться погано і вони обирають когось саме для того, щоб змінити своє життя на краще. Кандидат у депутати, зрозуміло, обіцяє усе змінити і добре людям зробити, але насправді він у тому не зацікавлений зовсім, бо він вже живе супер! А депутатство тільки додає йому ще достатку, але не його виборцям! Тому всі реформи у нас для проформи, бо ніхто нічого не міняє і не хоче міняти. Одні розпочали, а вже наступні все відмінили, щоб своє розпочати, бо їх наступники також мають щось назад вертати і «попєрєдников» ганчувати. Безкінечний рух без якогось результату. Саме тому Україна не рухається вперед, як не рухається назад, у тупо топчеться на одному місці та загрузає в тому баговинні безглуздя і безпорадності. Чи є з того вихід? Звичайно, що є! Вихід є завжди! Проблема його знайти! Для того потрібно думати, а цього якраз в Україні ніхто і не хоче робити, бо всім дива подавай! В одну мить все і одразу! А такого не буває.
    В своєму «Драконі» Євгеній Шварц описує ситуацію, коли герой Ланцелот одужав від важких поранень, які зазнав під час битви і перемоги над Драконом, і таємно повертається до врятованого ним міста й жахається тому, що в місті нічого не змінилося! Дракона вже немає, але люди продовжують жити і боятися, як було за живого Дракона. Вони звикли так жити! Вони не знають інакшого життя! І виникає просте запитання: -А чи потрібно було вбивати того Дракона?
    Хоча я сам минулі 5-ть років причисляв себе до команди «порохоботів», але ніколи не був так би мовити фаном Петра Порошенка, а казав різним «порохофобам», що покажіть мені та докажіть, яка людина краща за нього і я буду підтримувати ту людину. Я дуже високо ціную Олександра Турчинова і Арсенія Яценюка, які не виставляли свої кандидатури в Президенти України 2019-го, щоб дати можливість перемогти Петру Порошенку і це дуже благородно, мудро і правильно. Вони чудово розуміли, що Україні потрібна стабільність влади, щоб повністю подолати кризу від 2014-го, продовжити економічне зростання і покращити життя пересічних людей. Саме на внутрішній соціальній політиці збирався зосередитись Петро Порошенко під час своєї другої каденції на посаді Президента України і це ще буде – я в тому певен. Він ще відносно молодий політик і в нього ще є попереду час, чого не скажу про себе і своє покоління з «дітей Совка». Слова Володимира Зеленського: -Я ваш вирок!- стосуються не так Петра Порошенка, як всіх нас. Це наш вирок! Кінець епохи бідності і початок епохи жебрацтва. Інших варіантів просто не передбачено. Звідки? Де і яким чином з’являться кошти для покращення життя людей в Україні? Економіка в ступорі. Війна безкінечна. Корупція тотальна. Влада летальна. Соціум зедебільний. Звідки стане жити краще? Тільки гірше.
    Щоб не завершувати допис на цій «веселій ноті» пограюся у конспірологію: а може все так і було задумано? Порошенко сам захотів перемоги Володимира Зеленського і його Зекодла, щоб на контрасті народ задрочений агітацією проти Пороха зрозумів різницю між фаховою і нефаховою командою при владі. Нехай скуштують злиднів по-повній програмі, а тоді зрозуміють свою дурість і будуть згадувати «епоху бідності» за Порошенка як рай стабільності і добробуту. Я в це вірю. Нехай люди перехворіють зедебілізмом, як зараз коронавірусом, що так само вчасно об’явився: недоречний додаток до нашого доречного вироку – Володимира Зеленського. Ха-ха-ха. Настав час блазня і облизня.
    Богдан Гордасевич
    26 червня 2020 р. (7538)
    Львів-Рясне
    18:17 26.06.2020


    Освіта світить та на гріє ч.5 Твір на довільну тему «І що?»

    Освіта світить та на гріє ч.5

    Твір на довільну тему «І що?»

    Запитання риторичне: -І що?- як і відповідь на нього: -Та нічого! Якось буде...
    Справді: ще такого не було, щоби якось воно не було. Народна мудрість робить нас оптимістами, але не з тих, що на противагу песимістам, які стверджують: -Та гірше вже не буде!- радісно скандують: -Буде! Буде! Буде!
    Будемо поміркованими оптимістами на кшталт героїв з твору Григорія Чернишевського «Що робити?», де головною ідеєю була теза «раціонального егоїзму», коли людина розуміє, що її особиста доля залежить від загального соціального добробуту. Чого вартує твій особистий достаток і благополуччя, якщо навколо тебе йде війна чи ще якась буча соціально-кримінальна? Скількох українських скоробагатьків-нуворишів завчасно прийняла до себе українська земля? Та не злічити як багато тих знавіснілих егоїстів убито! І що? Та нічого: вже нажерлися, сподіваємось...
    Все пригадую, як свого часу тодішній Президент України Леонід Кучма сказав: -Жити буде важко, але не довго... А воно довго вийшло, Льоня, ой довго! Це як у Жванецького: «Світло в кінці тунелю бачимо, але тунель, падлюка, ніяк не закінчується!» А зараз взагалі не зрозуміло стає у який бік тунелю ми йдемо? Бо таке враження, що скоро оте світло в кінці тунелю загасне зовсім.
    Вступ вийшов дещо занадто лірично-романтичний, але яка дійсність – така і освіта. Не навпаки! Головна помилка багатьох реформаторів соціального устрою полягала в тому, що вони вважали за головне – Просвітництво! Освіта понад усе! Вивчимо і виховаємо молоде нове покоління належним чином – і життя саме докорінно зміниться! Та не так сталося, як гадалося. Мені все пригадується документальний фільм про так званих «неформалів» з молодіжних угрупувань у 80-ті 20 ст. в СРСР і там молода дівчина щиро каже: -Мене школа виховала, що життя гарне і справедливе, а потім я вияснила, що навколо одна брехня, підлість, ницість, обман, злодійство – як серед того всього далі жити мені – як?!- і то чиста правда, в чому і я свідок. Саме тому всі шкільні хулігани, яких називали в школі «важкими підлітками», ставали значно успішніші в житті за шкільних відмінників, бо зрозуміли справжнє життя набагато швидше. Ці хулігани-антагоністи ставали індивідуально сильнішими в протистоянні з освітньою тиранією, що потім надавало їм переваги у соціалізації в реальному житті. І на мою думку, саме звідси походить ота зневага вищого державного керівництва до освіти в цілому і до шкільного педагогічного простору, зокрема. Ще б було інакше, якщо для учнів в школі хулігани були в героях, а вчителі – у зневазі. Звідси йде ота загальна фальшива повага і тотальна реальна неповага до вчителів у суспільстві! Зверніть увагу на тональність всіх промов можновладців на тему школи і відчуєте чітке ставлення, як до чогось немічного і обтяжливого, якому все щось треба і все те є як дурне витрачання грошей. З того і політичний піар роблять: дивіться, який я добрий, школі даю, марнотрацтвом займаюся, милостиню злиденним роздаю... 
    І це нормально? Для української дійсності – так!
    Що з тим робити? Думайте! Можливо, що і нічого не треба робити, а лишити так, як воно є, бо «скажи дурню Богу кланятись – він об землю й лоба  розіб'є», чому українська медицина за приклад. Героїчна Уляна Супрун, звичайно, молодчина, але ж і пані Ольга Богомолець не пальцем зроблена! От і маємо для української медицини замість реформи в стилі всеочищаючого катарсису таку собі звичайну клізму. Зовсім не те, чого хотілося, але хоч якесь полегшення... Перепрошую, що знову зачепив тему медицини, але то два інклюзива-близнюка маємо і за обох переживаємо. Он і медик Марина Порошенко в освіту перейшла і школами заопікувалась, щоб один інклюзив з іншим інклюзивом поєднати. «Ой, дай то боже нашому теляткові вовка з'їсти!» То жодним чином не стосується нашого божественного Володимира Зеленського у його змаганнях з бувшим  вінценосцем Петром Порошенком, а просто приказка тому і поширена, що на різні випадки життя годиться.
    Але повернемося до нашої інклюзії – до освіти. До ще одної соціальної аномалії, яка в ній домінує, а саме: виховання тотального інфантилізму. Так! Рахуйте: до 6 років дитина на утриманні батьків, в школі з 6 до 18 років так само, далі йде у вуз на 4-5 років і це відбувається для 90% випускників школи і також виключно коштами батьків, а на виході ми маємо особистість у віці 23-25 років, що, як то кажуть, «у житті і за холодну воду не бралась», тобто ніде ніколи не працювала на реальний свій заробіток. Перед нами людина абсолютно інфантильна і навіть асоціальна, тому що реальна її соціалізація у суспільство тільки розпочинається! До цього додайте, що будучі утриманцем, ця людина, як особистість, реально нічого не вирішувала у своєму житті, бо не мала для того можливості без дозволу батьків. Яким чином ця людина відтепер може робити усвідомлений вибір? Це як плавати в порожньому басейні, бо воду запустять, як вже буде вміти «плавати»...  І ми після того дивуємось популярності якогось Шарія чи ще схожого ідіота серед молоді, як їх обранця від баранця...
    Наголошую, що я маю на увазі правдивий досвід у молоді заробітку на власне утримання-самозабезпечення, а не різні епізодичні підзаробітки на якусь примху особисту. Повноцінне розуміння життя і розуміння відповідального вибору, як і пряму залежність від свого рішення, – це у значної більшості нашої молоді відсутнє абсолютно! Вони є інфантильні споживачі і хохмачі – все! Соціальна адаптація у віці за 20 років є аномальною! Але так є! І довго ще буде! Он на початку грудня депутати ВРУ успішно провалили «Закон про покращення якості підручників», де передбачалось надання права контролю учням і їх батькам. Не потрібно нічого такого, коли є для того «великомудрі»  народні депутати – це вони все і вся контролюють, а люди – бидло, їм то навіщо! Діти, то взагалі ніц не варте…
    Досить «плачів Ярославни» – час висновків і конструктивних пропозицій, але все одно першим завжди стояло і буде стояти залежність освіти від запитів суспільства, бо ось виходить розумна і високоосвічена людина у світ, а вона там така нікому не потрібна. Нікому абсолютно не потрібна! Я зустрів одного свого знайомого по вузу в супермаркеті побутової техніки, де він працював вантажником і здивувався, що не працює за фахом,  а він відповів щиро: -Та у нас тут всі вантажники з вищою освітою і більше половини – з педагогічною, бо маємо за тиждень тут більше, аніж мені обіцяли в школі за місяць «у найліпшому випадку». Власне, і сам з таких, а скількох людей знав буквально геніїв, але вони деградували в ніщо, тому що були непотрібні зовсім цьому суспільству. І що найгірше – вони також не були навчені вмінню пристосовуватися до реалій життя і стати затребуваними. Ось де головна теза всього освітнього процесу: не просто знати, але і вміти застосовувати свої знання в житті! А для цього потрібно вміти думати! Але для України це занадто проблемна річ, що довели 73%, як найкраще соціологічне дослідження. Як і народні депутати всіх скликань і сесій не надто в тому «продвинуті», бо інакше ми б не опинилися у такому лайні з коміком на чолі. Висновок зрозумілий: ми вже в же! Що далі – ось де загадка і таємниця. Хоча дехто певен, що підсумок навпаки визначено, а питання в часі, бо чим він довший – тим «трясця» буде більшим. Головне, щоб всім нам «гаплик» не настав.
    Таким чином головним завданням всього комплексу освіти в Україні має постати пряма соціалізація особи змалечку до життєвих потреб своєї країни і всього Світу загалом, а не стилі педагогічних напрямків, не об’єми знання чи навіть вміння думання. Простіше кажучи: потрібно виховувати таких людей, хто буде потрібний Життю, бо тоді і тільки тоді їм самим стане потрібне життя! Сучасна освіта в Україні від цього далека дуже і дуже! Простий приклад того, як має бути, але не є: хто першим повинен зустрічати першокласника і його батьків у школі? Хто?! Психолог! Фахівець, який має провести тести і разом з батьками обговорити знання, навички і здібності дитини, отже і що буде найкращим для неї у навчанні тощо. І так постійно! На протязі всього освітнього процесу для учня має діяти такий засіб психоадаптації у навчанні, аби воно було позитивним як за змістом - так і емоційно. Але! Наголошую! Вирішувати все мають виключно батьки! Не адміністрація чи будь-які фахівці, а саме – батьки! Коли це можливо? Тільки у одному випадку: коли за їх рішенням прийдуть чи не прийдуть ресурси (гроші) – все! Іншого не дано! Звичайно, що батьки можуть помилятися, але вони і оплачують свою помилку, а не суспільство, тобто ми з вами, як платники податків для найбезглуздішої «безкоштовної освіти». Дурно, що задурно! Причому для всіх! Чув від одного директора великої школи бідкання: «Ех, якби мені давали з РайВНО всі гроші, які виділено державою на кожного учня – у мене була б надсучасна за обладнанням школа, але все відбирають на школи з малою кількістю учнів, бо вони не виживуть інакше…» Це неправильно! Не справедливо! То тривала розмова, тому обмежимось визначенням: «де учень – там і його гроші», а вже звідки вони – окреме питання. Існує багато різних схем в хорошому розумінні цього поняття.
    Прекрасний український педагог любомудр-філософ Григорій Сковорода дуже влучно визначив принцип освіти, яким він сам користувався: «Пізнай самого себе» Головне для людини зрозуміти саму себе! Хто ти і що ти в цьому Світі? А з того знання можна і треба вибудовувати свою долю. Не тикатися, як сліпе щеня, шукаючи поживної «цицьки» аби вижити, а йти по життю свідомо і твердо. Як правдивий Homo sapiens! Але – де то правда?..
    І що? Та нічого  якось буде!

    Богдан Гордасевич
    Львів-Рясне
    18:08 10.12.2020

    Відзначаємо 7-му річницю Революції Гідності



    Відзначаємо річницю Революції Гідності
    30.11.14, 17:37 Свобода і справедливість україна,правда,річниця,революція гідності

    Відзначення дат історичних подій, як і їх уточнення стає необхідним тоді, коли ця подія вже відбулась і набрала певного  історичного змісту. Для української Революції Гідності 30 листопада 2013 р. по 20 лютого 2014 р. цей процес тільки розпочинається, тому я не дивуюсь, що дату 1-шої річниці початку Революції Гідності якось неуважно наклали на дату 21-го листопада, коли почалися перші акції протестів проти рішення українського Уряду припинити процес євроінтеграції.

    Не збираюсь зайве сперечатись pro et contra (за і проти), а просто прошу вдуматись в саму назву: «Революція Гідності». Розумієте: ГІДНОСТІ. Який зв'язок протестів за євроінтеграцію має із гідністю як такою безпосередньо? Ніякого. Початкові вимоги студентства були чисто соціально-політичного характеру, як вибір перспективи державного розвитку. Мова йшла суто про матеріальні аспекти життя, а не моральні, що потрібно розрізняти. Тема ГІДНОСТІ  як основної моральної домінанти появилась виключно після жорстокої розправи над жменькою студентів на Євромайдані м. Києва звірособаками зі спецпідрозділу МВСУ «Беркут» в ніч на 30 листопада 2013 р. Жодних причин так по-звірячому бити й розганяти людей не було, окрім одної – по-холуйськи добросовісно виконати звірячий наказ «з самої гори», тобто від узурпатора влади в Україні Віктора Януковича.

    Ми всі знаємо, що десь о 4-й ночі на Євромайдані залишалась жменька найбільших упертюхів з протестувальників, яку довбані беркутівці могли просто і легко без жодних проблем відтіснити на Хрещатик, щоби звільнити Майдан для працівників комунальних служб. То було елементарно. Тим більше сама акція вже згорталась, як і в загальному всі з прикрістю змирились з тим, що Віктор Янукович на Саміті у Вільнюсі нічого не підписав, але в подяку потримав добрячого копняка від євроспільноти. Подібне «дежавю» відбулось нещодавно з іншим політичним лідером на саміті G-20 в Астралії, через що він завчасно опинився в ліжечку в Кремлі для «пересипу від недосипу». Згадую про це, щоб освіжити враження.
    Нагадую також, що в акціях «За Європейський вибір» приймала участь в основному студентська молодь і то не дуже масово. Ще й з додатковим гаслом «Без політиків», щоб не дати себе використати тим для політичного піару. Всі інші соціальні верстви в Україні багато критикували та злостились від такого «кидалова», тому що майже 3-и роки Янук і Ко всіх нас годували виключно обіцянками про євроінтеграцію. Люди якось плюнули очікувати «покращання вже сьогодні» як і на «почую кожного», але мали надію на майбутнє у Європу, а не кремлівську ж…  І на тобі: таки туди! Назад у зад. Де вже раз були і нічого доброго не набули. Проте вчиняти революцію через те настроїв не було ні в кого, навіть у найрадикальніших політиків. Всі кривились, але змирились. Жодних натяків на бунт і революцію – жодних!
    І все вмить перевернулось до навпаки: - Ах ви, суки, дітей палицями гамселити отак за ніщо! Ну то зараз ми покажем і докажем, хто з нас гегемон...
    Вже за пару годин 30 листопада весь Хрещатик був заповнений людьми переважно старшого віку, які одною величезною лавою грізно сунули на колони беркутівців і відтіснили їх з Майдану. Відтоді почалась ота зловісна гойдалка, коли влада починала посилювати репресивні заходи, а народ відповідав своїм підсиленням. Особливо на мене вплинув момент, який побачив по телевізору, коли вночі при черговому штурмі Євромайдану сукоберкутівцями Віталій Кличко з мегафоном прямо перед ними співав гімн України «Ще не вмерла Україна» і вимагав від нападників стати струнко, як годиться за правилами для військових при виконання державного гімну. То було вражаюче видовище, тому що при всій своїй обмеженості силовиків на розум, вони не могли не послухатись чемпіона світу з боксу Віталія Кличка, який був для багатьох з них майже за бога…

    Перший важливий перелом в подіях стався в ніч на 11 грудня, коли було організовано наймасовіший штурм Євромайдану і здавалось, що це все, ще трошки і зметуть наніц. Саме в той момент закалатали в дзвони по всіх церквах Києва посеред глухої ночі, закликаючи до помочі проти нечистої сили. І диво сталося. Штурм тому і почали посеред ночі, бо там лишалось небагато людей, а більшість розходилась десь заночувати в теплі, але як пролунав набат, то всі кинулись добиратись на Хрещатик хто як міг. Варто зазначити, що в ту ніч київські таксисти, дізнавшись куди треба завезти людей, привозили і не брали плати. А тепер спробуйте уявити картину, як порожній вночі Хрещатик наповнюють все більше і більше гуртів людей, які біжать до місця Євромайдану! І їх кожної миті все більшає і більшає… Спецназівці герої, коли б'ють слабших і беззахисних, коли перед ними тікають, падають, зщулюються, але вони не можуть винести психічно, коли їх атакують люди голіруч, коли їх не бояться… Штурм було відбито, а під ранок всі частини спецназу було відведено від Майдану. Настала перша пауза миру, а що було далі я переповідати не стану, бо це не входить до теми мого матеріалу.

    Інше хочу нагадати: по 11 грудня люди йшли на колони екіпірованого спецназу абсолютно без жодного захисту і голіруч, як і нічого не кидали в працівників МВС, бо то вважалось провокацією. Останні події боїв на Майдані та Грушевського особливо в січні та лютому 2014-го, розтиражовані ЗМІ, роблять образ майданівця виключно екіпірованого в захист, з каскою, щитом та дрючком – все різного виробництва, тому досить забавне на вигляд. Але насправді основна частина масиву людей столичного Євромайдану не мали жодного захисного облаштунку і тим більше зброї. Нічого, окрім себе і власних рук. Дуже наголошую на тому, бо то великий чин йти на щити і палиці спецназу з голими руками і без жодного захисту, як це і було до 11-го грудня. Ще ніхто не мав жодних навичок до самооборони, але була виключно сильна жага відстояти гідність! Гідність як власну, так і всього народу.

    За тим і стверджую, що датою початку Революції Гідності є 30 листопада 2013 р.

    За тим і вітаю все наше демократичне суспільство в Україні з 1-ю річницею Революції Гідності.

    Слава Україні! Героям слава!
    Україна понад усе!
           

    Богдан Гордасевич
    30 листопада 2014 р.

    День Свободи! Так! І тільки так!

    В моєму житті якщо і була якась важлива подія, якою я пишаюсь, то це прекрасна Помаранчева революція.
    Хто і що б  не казали-нарікали, що то зле, а то не так - мені на всі ці балачки начхати. Як мало важить чи робити цей день святом чи ні - важливо те, що цей день був!
    Єдине, що хочу відповісти на одне гниле провокаційне питання: "А що  тобі дала та свобода?" - Мені свобода дала відчуття власної гідності, а це - прекрасне відчуття!
    І ще я надзвичайно гордий своєю країною Україною і нашим українським народом, що тоді в листопаді-грудні 2004 доказав свою силу і волю, як і в 2010 доказав свою мудрість, як це не парадоксально звучить, обравши президентом України Віктора Януковича. Чому так? Подумайте... Моя думка чітка: тому що ми не боїмося! Не боїмося бути демократичними і надавати владу опонентам, які нам не дуже симпатичні. Ми не боїмося!
    Я можу написати трактат, якою була психологія народу в Україні до Помаранчевої революції і після, але зміст його буде однозначним: 24 серпня 1991 року ми стали незалежними як держава, а 22 листопада 2004 року ми стали державним народом!
    "Ми не бидло і ми не козли -
    Ми України доньки і сини!"
    Наводжу цю знамениту фразу ось чому: по кількох місяцях після означених революційних подій у школі, де вчилась тоді в 4 класі моя донька, стався ось такий випадок: вчителька чимось була на клас злосна і обізвала всіх учнів "що вони не діти, а якась худоба..." і тут весь клас, що до того сидів понуро, без жодної домовленості раптом дружно продекламував вище наведену фразу. Для мене це є головним! Наші діти відчули, що батьки стали вільними людьми! І вони також є вільні!  І це є щастя!
    Вітаю усіх-усіх з свободою!

    Богдан Гордасевич
    Львів-Рясне

    Всі на Революцію! Досить чекати – час діяти!

    Присвячую 22-му січня – Дню Соборності України у 95-річчя дати, яке з грудня 2011 року згідно з Указом Президента України Віктора Януковича – святкується як День Соборності та Свободи України. А він ся забувся, то нагадаємо!

    Не чекати, а діяти! Чекати, як і терпіти, – можна до безкінечності. Звичайно, що всі нормальні люди хочуть миру, спокою, доброї роботи і гарного життя. Тому різні бунти-повстання та громадські безпорядки мало кому можуть подобатись, але погодьтесь, що подібне відбувається не від гарного життя, а якраз навпаки! Бунти, повстання і революції стаються тоді, коли жити давно вже погано і коли втрачено навіть надію, що своє життя можна буде поліпшити при такому суспільному стані справ. Втрата позитивної перспективи на власне життя, як і доброго майбутнього для своїх дітей ставить питання руба: далі так жити неможливо! Досить терпіти! Досить чекати! Настав час діяти! Всі на революцію!
    Багато громадян України, серед яких і я, визнали і підкорились новообраній владі на чолі з Віктором Януковичем у 2010 році, як з причини чесної перемоги у змаганні за посаду Президента України, так і з причин надії на економічну стабілізацію і зростання в Україні, бо Янукович мав авторитет вольового господарника і згуртовану команду в поміч. Люди стомились від волюнтаризму та безкінечних внутрішніх чвар в так званій «помаранчевій»  владі, що насправді виражалось у повному безвладді і безладді. В державі панував хаос і неконтрольована корупція, економіка розвалювалась, державний апарат розривали політичні угрупування тощо. Тому і тільки тому що люди хотіли хоч якогось порядку в державі, вони і визнали нову владу на чолі з Партією регіонів, яка до того перебувала в опозиції.
    На жаль своєю внутрішньою політикою та економічною діяльністю влада Януковича-Азарова нас нічим не порадувала, але всі внутрішні негаразди влади перекривала несподівано вдала зовнішня політика в напрямку приєднання до Європейського Союзу. І нехай не брешуть чужі й свої політиканчики, що народ в Україні сподівався на якесь миттєве збагачення і ощасливлення від вступу до асоціації з ЄС – навпаки всі розуміли потребу важкої праці і терпіння, щоб досягти належного європейського рівня економічного розвитку і достатку. Просто сподівання на приєднання до загальноцивілізаційних норм життя давало надію в перспективі на покращення свого життя реально в майбутньому, без фальшивого «покращення вже сьогодні», а насправді! Також це відкривало широко двері в світ нашим дітям, як співчленам великої європейської родини, а не як жебракам перед зачиненими наглухо кордонами. Євроінтеграція давала нам ту можливість і надію, що в майбутньому наше життя стане кращим!
    Різка зміна курсу владою на догоду ультимативним вимогам російського уряду і через його шалену економічну агресію проти України – з євроінтеграції на входження до Митного Союзу, зробило актуальними теми провальної економічної і політичної діяльності влади в середині держави. Зубожіння народу, зростання державних боргів, тотальна корупція, економічна стагнація і репресивна податкова система, судова і законодавча сваволя, як і згортання демократії в цілому призвели до ситуації, коли влада повинна піти вже сама, бо «верхи не можуть, а низи – не хочуть»! Ясно однозначно всім, що так далі жити неможливо! І тільки кардинальна зміна всієї провладної команди може врятувати ситуацію в країні від повного розвалу та катастрофи. Влада має піти, але не хоче, як і всяка влада. І правильно робить, що не хоче! А кому захочеться добровільно полишати такі ласі набутки та прибутки?! Нікому!
    За тим і висновок: владу не віддають – владу відбирають! І тоді обирають нову владу! Відбирають в одних і дають іншим! Тим, кому вважають за потрібне. Самі обирають, самі дають і самі відбирають в разі потреби! І робить це народ! Своєю волею і своєю силою! В тому і є головна місія народу: бути найвищою владою в державі! Народ вищий за всі закони і навіть за Конституцію в своїй автентичній волі, а право народу на повстання – це є священне право! Тому що будь-яка влада і будь-які закони існують для народу і виключно для народу! Не навпаки! Народ має право не підчинятись владі та її законам, якщо вважає їх несправедливими та злочинними. І народу начхати, що думає про це влада: якісь там чмушні президенти, міністри, прокурори, судді, міліціонери і їм подібні службісти. Народ є гегемон! Народ, як господар, керує своїми слугами, а не навпаки! Як слуги нездалі – пішли геть! Ну і що, як наймано їх на довше? Таку нездаль геть гнати треба вже!
    Коли наявна влада узурпує свої функції як незмінні і стає антинародною, і якщо подібна влада не йде добровільно  – таку владу знищують силою народу! Так і тільки так!
    Варто також зазначити, що армія, міліція, внутрішні війська, прокуратура, СБУ і всі інші силові структури в державі покликані захищати виключно народ і тільки народ! Захищати народ, а не владу! Кожен силовик персонально є сам частиною народу, як і присягу він складав на вірність народу, а не своєму начальству і владі. Кожен силовик, як частина народу, як громадянин держави і суспільна одиниця, спроможний сам визначити кого і що він захищає. Антинародна узурпація владних і законодавчих, судових та всіх інших державних повноважень невеликою групою людей є злочином! Державним злочином! Захист злочинців робить злочинцем кожного з тих, хто ще є правоохоронцем. Кожен стає злочинцем, хто виступає з репресіями проти власного народу, бо народ ніколи не буває злочинцем – ніколи! Народ – найвища цінність і найвища справедливість! І саме тому: банду – геть!
    Досить чекати – час діяти! Домовлятись з бандою безглуздо! Які можуть бути надії на дотримання домовленостей, коли це доконані та переконані брехуни? Жодних надій! Жодних сподівань! Жодної довіри! Банду – геть! Всі на Революцію!
    З нами – Бог, за нами – Україна!

    21.01.2014
    Богдан Гордасевич

    ПМ (Післямова)
    Був на Майдані в Києві в грудні 2013-го і поїхав додому виключно через застуду, але вже підлікувався і знову шукаю де себе долучити до активних дій. В тому і найвищій вишкіл Майдану: не чекати команди, а самому діяти! Бачиш потребу, можеш там щось зробити – сам берешся і робиш! Таку революцію не зупинити жодними репресіями!

    ЗАКЛИК

    Боротись хочу зі злобою
    й мажорів наглості,
    щоб жити в мирі з добротою
    без війн і гадості.

    Хотіти мало – щось роби!
    Саме не зробиться!
    Випрямлюй вікові горби –
    душа де злобиться.

    Не ний, не нудь і не кажи:
    – А що я можу?
    І не грози, а покажи,
    як дати в рожу.

    Та не сусіду чи менту –
    вони не варті...
    Набий ту гниду золоту
    в державній варті.

    І стань керманичем життя!
    І стань людиною!
    Щоби пишалася сім’я,
    а ти – країною!

    Час не повернеться назад –
    чого чекати?!
    Щоб було в світі все гаразд –
    час повставати!

    Жорж Дикий
    30.04.2012 р.
    Страницы:
    1
    2
    3
    4
    5
    6
    7
    8
    11
    предыдущая
    следующая