хочу сюди!
 

Наталія

44 роки, близнюки, познайомиться з хлопцем у віці 44-52 років

Замітки з міткою «публіцистика»

Школа ненависті. Урок 10. Двоємисліє



Щож, перестали блєдіни падати на печерські пагорби, у лєнті прокинулося Євробачення. Мабуть, саме воно на часі. Ну ок, не про це мова. Хоча, може саме про це.

Колись Умберто Еко, виступаючи перед студентами престижного університету (я досі плутаю американский та англійський Кембріджі, тому даруйте), розказав історію із свого шкільного дитинства.

Вчитель задав 10-річним діткам завдання: пояснити, чому всі вони повинні померти за Мусоліні та велич Італії. І кмітливий хлопчик з філософічним нахилом мислення дуже швидко обґрунтував чому це повинні зробити всі.

Потім він зізнався в іншому інтерв'ю, що мав і зворотню версію, таку ж переконливу. Але, розуміючи контекст, вирішив її не оприлюднювати. Тому що розумів, що за неї він назавжди зламає своє життя і життя своїх родичів.

Орвелівське "двоємисліє" особливо притаманне двом великим групам людей: тім, хто жив у тоталітарному суспільстві, тобто, всім совкам, якими б вони внутрішньо вільними себе не відчували, та людям з гнучкими професіями, заснованими на уяві. Акторам, письменникам. Мрійникам і фантазерам.

Я, наприклад, легко можу себе уявити у будь-якому не вільному суспільстві. Я знаю, що треба робити, як треба поводитися з оточуючими, як треба уникати побиття, а якщо воно вже відбувається, як намагатися його пережити і лікувати наслідки тим, що є поруч. І як, склавши у кармані дулю, працювати, при можливості, саботуючи результат. Тому що я жив у таких режимах і таких місцях. І мене били. І цим закріпили всі ці навички виживання у неволі. Там іноді можна було жити досить комфортно, але це, звісно, пекельне лайно.

Акторам ще простіше. Вони мають хист до повного перевтілення. Навіть поганий акторішка теж може прийняти на себе один-два образи і жити в них природно для себе.

Ми бачимо це, коли зміна ситуації вмикає "двоємисліє". І ось ми вже не здаємо країну за три дні заради своїх серіалів на супер-велику аудіторію і мір-дружбу-жвачку, а граємо втомленого героя. А насправді "проєбалі" все, і це навіть не входило у зловісні плани, просто так вийшло. Бо це була інша роль. Вийшов за куліси і забув.

На щастя, є люди, що не можуть жити інакше. Навіть сурогатна воля нинішньої України потрібна їм як кисень. І саме їм ми вдячні за наше вільне життя, наскільки воно тут можливе.

Але у таких людей немає "другого дна". І виживуть знову саме "двоємисли". І вічний бардак, загравання з пролетаріатом, "втарой язик" та "всє нам далжни" продовжиться.

На жаль.

Але ж, нащо такі сумні думки чудового сонячного майже літнього ранку? Євробачення ж. Давайте разом: Стеефаніяяя!

Дмитро Донцов ОГНЮ ІСКРА ВЕЛИКОГО

Дмитро Донцов
ОГНЮ ІСКРА ВЕЛИКОГО



Чи довго ще буде каратися й мучитися Україна? Питання це раз у раз лунає з газетних статтей, з тужливих голосінь чулих поетів, у прозі... 
Матеріалісти шукатимуть відповіді на це питання у заявах кремлівських "колективних" царів, в "нарадах" червоної Думи боярської або т.зв. "міжнародній констеляції". Я думаю, що тільки виходячи з прийняття примату духовного чинника, можна кинути світло на це питання - чи довго ще буде каратися Україна? 
Перше каралися ті, хто в СССР підносив проти займанця гостру шаблю, або гостре слово. Потім прийшла кара на тих, які займанцеві прислуговувались, що викликало серед них та їх приятелів остовпіння:" За що? За що ж їх?!" 
Та на тім не скінчилося. Прийшла черга і на мільйони тих на Україні, що "сиділи нишком", на масу "невтральних" і "льояльних". Це зовсім збило з пантилику всіх, яким і досі не в гадці, за що катують навіть тих, що "мовчать, бо благоденствують". 
На подібне питання дав дотепну відповідь король Пилип Македонський - еллінським демократам ще перед нашою ерою. Коли він підбивав одну грецьку місто-державу за другою, а він всюди мав в них, як тепер Москва, свою 5-ту колону (тодішніх Мануільських, Затонських, Коцюбинських, Любченків, Димітрових, Паукерів і Нагів). І коли прийшла черга їм теж іти "під стінку", коли вони благали й питали Пилипових посіпак: за що? чи ж така є подяка їм за службу македонцям? - ті відповіли: - коли ви нині зрадили власний край, то завтра можете зрадити і Пилипа, тому й він вам не вірить... Дуже просто й дуже ясно! 
Так думають і московські Пилипи. Тому, чи тепер, чи в четвер, а приходить черга каратися навіть прислужникам Москви, тій другій категорії, що йде під ніж катів. Бо що йде під той ніж перша категорія, та, що встає, щоб "кайдани рвати", - це не вимагає ближчого пояснення. Це зрозуміло кожному. 
Але за що має каратися третя категорія, весь народ, ті мільйони невинних жертв, що з окупантом погодилися і на нього "чесно працюють"? - ось чого не годні воропати чутливі поети і прозаїки. Пилип, король Македонський, і на це питання дав відповідь. Коли деякі з тих невинних еллінів питалися, за що він переслідує їх: - Пилип знає, казали його слуги грекам, скільки кривд, скільки зла завдав він еллінам, тому й думає, що всі вони з цілого серця його неневидять, шукаючи, як йому за ті кривди відплатити (цитую з пам'яти)... Тому й нищив король, про всякий випадок, і масу отих невинних... З тих самих причин проводить своє народовбивство й Москва на Україні. 
Як бачимо, наївно думає дехто, що от, мовляв, як би ріжні "шибайголови" і глупі "романтики" не бунтувалися проти Москви, то не було б і репресій супроти широких верств народу, ні супроти прислужників і лакеїв займанця, які ж "рятують, що можуть"... Наївні ці думки! Бо Пилипи, македонські і московські, мають свою логіку: просту, ясну і безпощадну! 
Найцікавіша є справа з третьою категорією катованих. Чому їх, ту масу, витереблюються навіть тоді, коли сповидно не лишилося в ній навіть одного "козака із мільйона свинопасів"? Коли все нібито обернено в покірливу юрбу? 
Чи справді все? В 1871 році Франція Люї-Наполеона була розгромлена німцями. Цісаря взято в полон, звитяжна пруська армія сунула лавиною на Париж. В цей час, збентежений прем'єр тимчасового уряду Франції, Тієр, питався Бісмарка: Вже ж імперіялістичного уряду Наполеона ІІІ-го немає, з ким же ж це воює Прусія? - З Людовіком XIV-им - була відповідь. 
Прусія воювала здавалось їй, з невмирущим духом старої історії; войовничої, героїчної Франції Людовика XIV, Вобана, Тюрена, - з духом, який, думав Бісмарк, завжди готовий спалахнути знов і який спалахнув ще раз у 1917 році в особі Ж.Клемансо. 
Як Гогенцолернська Прусія, хоч Франція тоді лежала розбита біля її ніг, все ще воювала з Людовіком XIV-им, так і Росія, навіть у початках нашого століття все ще нищила в нас"мазепинство", героїчний дух старої України, дух Мазепи і Полуботка. Відомо, що в Полуботкові Петро I боявся знайти "другого Мазепу", тому й спротивився виборові його на гетьмана. 
Відомо теж, що за Миколи II увесь тодішній національний рух на Україні був "п'ятнований" ім'ям "мазепинства". Хоч репрезентували його тоді такі постаті, як М.Грушевський, Винниченко, або українські "радикали",- такі ж чужі духові мазепинської України, як і Тієр з товаришами були в 1871 році - чужі духові старої, героїчної Франції. Не думали, певно, росіяни - білі і червоні - що з Грушевського і Винниченка вийде Мазепа, знали їм ціну, як політикам. Але боялися, що мазепинці (духом) можуть знайтися серед тих мільйонів на Україні. 
І не помилилися! Доказ - спонтанний вибух української стихії в рр. 1917-21, з зовсім перед тим не знаними іменами, Ю. та В.Тютюнники, Безручко, Болбочан, Омельянович-Павленко, отамани протибільшовицьких повстань і т.п. Ніхто інший як Винниченнко, в 1920 році писав, що "довелося помічати увесь час на протязі цілої української революції, що іменно вони, ті, які, не вміли навіть говорити як слід по-українськи, вони були найбільш крайніми, запальними, непримеримими націоналістами" - мазепинцями. Чому це було так? Мабуть тому, що хоч і не були вони заторкнуті просвітньою пропагандою народолюбства демо-соціялістичних партій на Україні, але, якраз завдяки тому, не були вони заторкнуті анемічним, антимілітарним, антидержавницьким і пацифістичним москвофільством тих партій. За те ті "непримиримі", через Шевченка, може Руданського, через історичні перекази, пісні, думи, традиції козаччини, через місцеві легенди - хоч явно півзрусифіковані (українькі "ірляндці"). були насичені ще духом нашої історичної давнини. 
Там була Шевченкова "огню іскра великого", що на пожарищі у попелі "тліла", несподівано вибухаючи новим пожаром. Як, де було тієї іскри шукати? Тому й вирішили московські Пилипи, розметати весь попіл, затопити водою - ану ж згаситься тоді й ту чи другу іскру, які десь невидно ще на пожарищі тліли. Звідси - масове винищування українців голодом, концентрати, табори смерти, терор, масові виселення, ціла політика народовбивства Москви на Україні. 
Ідея ця запозичена московськими більшовиками в юдейського царя Ірода: "Ірод дуже розлютився і післав вимордувати всіх немовлят від двох літ і нижче"... Бо "так написано було через пророків", що там має повстати вождь, який визволить нарід з-під влади Ірода ... Може й Іроди на Кремлі теж знають, що саме з України має вийти той, що заб'є московсьького дракона? В кожнім разі політика масового винищування на Україні - не лише ворогів Москви, а й тих "невтральних", дуже добре дасться пояснити тривогою московського Ірода (“Ірод цар стривожився і ввесь Єрусалим за ним") що на тім пожарищі, в яке він обернув Україну, тут і там тліють невидимі "іскри вогню великого", який спaлить варварську імперію. Треба, отже, бити на осліп, вгору, вділ, вправо і вліво, без розбору - активних і покірливих, бунтарів і невтральних - всіх! а ну ж рука ката розтрощить тоді і тих, що були призначені вивести Україну із тьми і неволі? Та ж спротив України, що - в 1941р, коли сотні тисяч вояків українських відмовлялися боронити московську орду, - це як і 1917 рік, був наглий спалах недоглянутих катами іскор! 
Що ж запалює їх, в наших душах, в душах того чи іншого українця? 
Це буває ріжно... Зшиток у якогось сільського дяка заборонених Шевченкових поезій... Музей нашої старовини... Виступ Заньківецької... - в старі часи. Або повна суґестія і невідпертого чару картина Рєпіна - "Гетьман", опертий рукою на гармату, (під яким в "Історії" Тиктора стоїть чомусь підпис "Запорозький отаман")... Або галоп відділу гайдамаків житомирським шосе до Києва, в добу боїв 1919-1920 рр., який вогнем чогось нестримного і величного (щось як "Козацька слава" Мухина), воскреслого видива старої, героїчної України на все життя запалив душу малого дівчура, Лєни Теліги, яка оглядала ту сцену з будинку Київської політехніки... Іноді злітала та іскра навіть з творів ворогів, які з'являлися тут тією силою, що "das Boes willb das Gute scbafft" (Гете)... Знаю бо, що не одного "малороса" зробила українцем "Полтава" Пушкіна, як не одного "русинця" чи галицького москвофіла навернув на українство роман Сєнкевича "Огнєм і мечем": нехай у них зі знаком мінуса, як "дика стихія", з'являлась у тих творах давня Україна, але - всупереч їх намірам, повна непереможної сили, одчайдушного пориву і таємничого чару... 
В одній із новіших совєтських історій російської літератури, одтверто висловлюється - назагал в СССР дуже шанованому А.Пушкіну, - висловлюється догану, як він міг протиставляти Петрові - "Великому" - "ізмєнніка" Мазепу, як рівнорядного володаря і рівновартого противника... 
Дух мазепинства, дух, який досі блукає по Україні, - ось звідси злітають ті "іскри вогню великого" на вражливі душі, яких шукає вбити московський Ірод. Але запалити той вогонь можна тільки в душах, які в стані запалюватись, в сухих, вогнистих, горіючих душах аскетів і героїв, не в мокрих від сліз душах "лакеїв", "рабів" і "фарисеїв" за виразом Шевченка. 
Коли тих останніх число змаліє, а тих перших, не "невтральних", не Іродових прислужників, число збільшиться, тоді лише безсильною стане політика Ірода на Україні. І царство його скінчиться. Благословенством України (або її прокляттям - думають Швейки) - є спадщина колишньої величі старого Києва. Або вона відновиться у давнім блиску, або стерта буде Україна з мапи Європи. 
Вирішать про це, як завжди в історії, не такі чи інші видимі констеляції матеріального світу, а наявність і сила тієї іскри, невидимої під попелом зовнішнього, яка, спалахнувши огнем великим у серцях мільйонів, спалить дощенту, хоч не знати, як сповидно міцне царство насильства і зла. 

Значення широких мас та їх охоплення

ЗНАЧЕННЯ ШИРОКИХ МАС ТА ЇХ ОХОПЛЕННЯ

Ця, перша у своїй черговості, стаття Степана Бандери була друкована за підписом С. Сірий у циклостилевому виданні “Визвольна Політика”, ч. 1, рік І, Прага, січень 1946, на сторінках 15-17. Автор вказує на значення та важливість участи широких кіл громадянства у внутрішньо-політичній дії, скерованій на допомогу для революційно-визвольної боротьби, і дає ряд практичних вказівок для проведення цієї акції.

Наша внутрішньо-політична праця скерована на те, щоб дослівно охопити ввесь загал громадянства, щоб дійти до кожного українця, як причетного, так і непричетного до загального громадського життя, однаково — в рамцях того життя, чи поза ними, і незалежно від них.

Найважливіша справа — здобути безпосередній вплив, включити у нашу боротьбу найбільшу і найвартіснішу їх частину. Тому за об'єкт своєї політичної праці беремо всю народню масу.

Для нас вона важлива з таких міркувань: поперше, маса — це збірнота одиниць. Для того, щоб впливати на найбільшу кількість українців одночасно, охоплюємо своїм впливом всю масу. В ній живуть і з неї виростають найцінніші своєю ідейністю, бо-йовістю і здібностями одиниці тоді, як відповідна акція їх розбудить, дасть їм нагоду і відкриє дорогу, щоб вони виявили себе. Багато таких високоцінних людей живе, можна б сказати, у глухій гущі маси, але про їхні здібності і цінні для політичної праці прикмети не знають ані вони самі, ані ніхто інший. Треба піти в найгустішу масу, на саме дно, щоб до них дійти, і треба відповідної акції, щоб їх покликати.

Подруге — нам треба опанувати своїми ідеями, боротьбою і відповідними акціями теж саму масу, як збірну одиницю. Треба втягнути її у політичну дію. Бо вона дає політичному рухові та організації широке опертя. Масовість же надає революційній боротьбі та кожній політичній дії велику розгінну силу та помножує її кількість.

У нашій боротьбі маса — це важливий фактор, як збірнота одиниць, її приєднуємо і гуртуємо. І навпаки, з допомогою одиниць охоплюємо й опановуємо масу. Йдемо цими обома шляхами одночасно, а одна праця підсилює другу.

Насамперед ми повинні докладно пізнати кожне середовище, серед якого думаємо вести політичну роботу. Не вистачить знати загально характер і прикмети елементів, що в ньому гуртуються, чи загальну психологію маси. Треба вивчати кожне конкретне середовище, зокрема треба пізнати його особливі прикмети. Очевидно, все це приходиться робити вже під час самої діяльности, бо на довгі вступні спостереження і дослідження перед приступленням до праці ми, в нинішніх обставинах, не можемо собі позволити.

Пізнати середовище — значить пізнати пересічний його тип, його окремі вияви, відхилення від пересічного, різного роду особливості. Треба пізнати і збагнути людей, спосіб їхнього думання, сприймання і реагування на ті чи інші явища, знати, чим вони живуть, як і що переживають, як ставляться до різних явищ. Насамперед треба поцікавитися їхнім матеріяльним станом, умовами побуту, життя, праці, можливостями влаштувати і поліпшити їхнє життя, їхні умови, потреби і бажання.

Для того треба нашим членам входити в життя мас, в усі його вияви. Шукати різних зустрічей з людьми та цікавитися якнайбільшою кількістю їхніх справ.

Для того, щоб могти і вміти повести успішну працю для опанування широких мас, треба брати їх такими, якими вони є в дійсності, це значить, також з усіма їхніми хибами і недомаганнями. Підходячи до мас, не слід розраховувати тільки на високовартісні чи вже вироблені елементи і тільки такими займатися, а на інших махнути рукою. При всіх акціях, які розраховані на ширші маси, конечним є пристосовувати свою тактику і цілий підхід до рівня пересічного громадянина, до його зацікавлень, способу думання та його здібностей і готовости йти шляхом політичної боротьби та відповісти вимогам, що їх вона ставить.

Тож тактика політичної праці серед широких мас мусить бути нескладна і в кожному відношенні пристосована до політичного рівня даного середовища. Такі вимоги ставить само життя і без цього політична праця, наставлена на широкі маси, є безуспішна, особливо спочатку.

Якщо б ми переставили всю свою працю на масові рейки, тоді у висліді понизився б її рівень. Але цього не думаємо робити. Подібно, як досі, так і надалі нам треба продовжувати ті всі роди й форми нашої діяльности, які розраховані на кращі, передові елементи. Роботу, що має активізувати, притягати, гуртувати, вирощувати й заправляти найкращі передові одиниці з маси, мусимо далі посилювати і не може бути й мови про те, щоб її занедбувати або припинити.

Ідеться про поширення нашої діяльности, а не про переставлення її на інші рейки. Маємо зактивізувати й скріпити політичну роботу, призначену для широких мас, не послаблюючи праці, розрахованої на передові, провідні елементи. Ведемо свою внутрішньополітичну працю кількома шляхами одночасно. Чим вищі вимоги ставимо до середовища, тим вищий політичний рівень даної праці та одночасно тим вужчі її рамці і тим вужчі охоплювані ними кола. Навпаки, чим ширші кола охоплює політична акція, і чим нижчий пересічно рівень її учасників, тим простіший характер даної політичної роботи.

Коли масову політичну працю ми пристосовуємо до характеру і рівня широких мас, то робимо це тільки з тактичних міркувань Насамперед — зміст завжди остається незмінний, міняються лише зовнішні форми й практична постановка роботи. Але і в цьому відношенні не думаємо постійно пристосовуватися до рівня мас. Як тільки в певному середовищі здобудемо ґрунт під ногами, зразу ж починаємо формувати ці маси, підтягаючи їх на вищий рівень та, крок за кроком, починаємо вести їх до цілі. Маючи вплив на масу, починаємо нею кермувати і з стану маси, до якої спочатку нам треба було пристосовувати свою тактику, переводимо її до ролі свідомого, виробленого й активного чинника в нашій політичній боротьбі.

При першому погляді на цю справу може здаватися, що за недостатньої кількости людей на цих теренах не зможемо цього робити серед передових елементів, тобто, що будемо примушені братись за одну або за другу працю. Та в дійсності так не мусить бути.

Робота широкого, масового характеру, вироблення відповідної методики праці, створення потрібної організаційної апаратури, вишукування правильних шляхів і надання потрібної розгінної сили — все це вимагає спочатку великого вкладу енергії та відстав-лення поважної кількости людей до праці. Але для продовжування і дальшого поглиблення праці не треба додавати нових сил, навіть не конечно залишати зайнятих на початку. Бо вже в скорому часі початковий вклад сил буде оплачуватися припливом нових розбуджених до активности, сил.

У висліді активної праці серед широких мас, до нашої диспозиції стане багато нових людей, їм можна буде великою мірою доручити менш складні політичні завдання і відтяжити людей з більшим політичним виробленням, дуже потрібних нам сьогодні для відповідальнішої політичної дії. Діяльність серед мас значною мірою вестимуть далі ті нові люди, які виявляться і прийдуть до нас.

У висліді активізації мас та здобуття серед них впливу, будемо мати тривкішу й сильнішу позицію у багатьох ділянках громадського життя. Тому, що зміст праці серед широких мас не є інший від змісту нашої політичної праці, яку ми досі вели серед вужчих кіл, доводиться тільки вибрати для неї відповідну форму. Головне завдання — це устійнення змісту, сама ж популяризація готового не важка і не вимагає багато праці.

У сучасний момент ми розпоряджаємо таким великим політичним капіталом, що масовою політичною роботою не зменшимо його, а навпаки, збільшимо. Пам'ятаймо далі, що наша боротьба проти гітлерівської Німеччини тепер має велике значення, а з часом буде його втрачати. Якщо цього тепер не використаємо, то з таким трудом здобутий політичний капітал великою мірою розтратимо.

Отже, якщо ми не охопимо мас, то вони частинне підуть не з нами, чи частинно навіть проти нас та великою мірою здеморалізуються. А ми потребуємо мас у нашій політичній боротьбі, в тому теж і мас еміграційних.

Степан Бандера

Патріотизм чи демократичний плюралізм?

Аналізуючи сучасний стан речей в українській політичній та суспільній дійсності, я інколи приходжу до висновків, від яких мені стає неприємно і соромно за самого себе...

Про що це я? Скоро зрозумієте.

Не треба бути генієм, щоб зрозуміти наступні речі:

1. В Україні наразі дійсно має місце свобода слова, совісті  і суспільно політичних ідеологій;

2. Суспільно-політичні ідеології патріотичного напрямку не підтримуються державою з огляду на те, що це було б порушенням норм чинної Конституції;

3. Ідеології, які без перебільшення можна кваліфікувати як ворожі до України і українства, дуже поширені в нашій країні і мають  неабияку підтримку з боку іноземних держав;

4. Обставини, що викладені в п.1-3, з великою ймовірністю можуть привести до втрати Україною незалежності через популярізацію ворожих ідеологій і приходу політичних сил, що їх озвучують, до АБСЛЮТНОЇ влади в країні легітимним шляхом - через утворення конституційної більшості в парламенті внаслідок здобуття 67% на виборах (а це не є неможливим), або шляхом махінацій з народними депутатами  (спробу чого ми нещодавно спостерігали).

 

Дивлячись на все це, я приходжу да жахливого висновку, що змінити ситуацію, що скалалася, можна лише обмеженням конституційних прав і свобод. Тобто заборонити партії, що відверто виборюють інтереси іноземних країн. Обмежити розповсюдження ідеологій, що є ворожими для України (але ж хто буде визначати, що є "ворожим", ??). На практиці такі дії можуть призвести до появи цензури, "ідеологічної поліції" і інших "цікавих" речей!  

Ситуація ж, яку маємо сьогодні, нагадує мені балаган, де перемакає той, хто голосніше кричить!

То що ж виходить -  маємо тупіковий варіант: або балаган, або фашизм??

Але ж які альтернативи???