Кризовий центр “Хоспіс для літніх людей”.

Це одночасно й воєнна, й соціальна ініціатива. Раніше волонтери вивозили літніх людей з зони війни. Ці люди не мають дому, родичів — хоспіс є центром їхнього життя. А сам хоспіс утримується виключно коштами волонтерів.
Центр заснували в 1998 році в Луганській області, а з початку війни стареньким і їх опікунам довелося виїхати. Складний переїзд зайняв майже півроку, але, врешті-решт, усі переселилися в просторий будинок у Київській області.
Зараз волонтери допомагають тим 26 літнім людям, які опинилися в кризовій ситуації – без житла та рідних. Окрім грошової допомоги, в центрі завжди чекають гостей — стареньким є, про що розказати.
https://www.facebook.com/hospisdopomoga/

Музика   приємно  огортає  м'якою   ватою   серце , радикально  відволікаючи   біль . Пульсує   під  ритм  Серця ...
Екран   своїм  сяйвом  вабить  Життєвіше   аніж  реальний  світ , даючи  Змогу  Забутися  від Холоду  Самоти.
Удари  крапель  дощу  по  шклу , п'яні  хрюкання  свиней  що  йдуть  із   хліва  (Бару)  , спрацьована  сигналізація   такого ж  самотнього  чийогось    авта , блимання  фар  - Осінній   вечір .


Скоро   інший  біологічний  "віртуал"  - сон   поглине  свідомість ,  Але  Шкода  покидати Цей   Світ   мереж


(далі  буде)

30.06.1941 – у Львові був проголошений Акт про відновлення Української держави



30.06.2016

У травні-червні 1941 р. українські самостійницькі кола очікували на початок неминучої війни між Німеччиною та СРСР. Цей момент вони сподівалися використати для проголошення Української держави. Радикальна ОУН (б) робила ставку на тактику доконаних фактів, розраховуючи переконати Берлін визнати право українців на самостійність. Оскільки Німеччина не озвучила офіційно своєї позиції щодо українського питання, то українські націоналісти лише здогадуватися про плани нацистів щодо облаштування завойованих радянських територій. Зрозуміти ставлення німців до ідеї самостійності України міг тільки Акт проголошення самостійності, підготовка до чого розпочалася після проведення в березні-квітні 1941 р. Великого збору ОУН (б).

Насамперед розпочалася підготовка до створення з найвідоміших представників української еміграції позапартійного загальнонаціонального координаційного органу – Українського національного комітету (УНК), який мав легалізувати цей крок. До УНК, що базувався у Кракові, вступило багато відомих політичних діячів: М. Левицький, П. Шкурат, В. Андрієвський, В. Петров,  І. Омельянович-Павленко, С. Шухевич, В. Янів та інші. За різними даними, загалом від 113 до 167 осіб. У день вторгнення німецьких військ на територію СРСР, 22 червня 1941 р., УНК провів установчі збори, на яких ухвалив маніфест проголошення самостійності України та надав Я. Стецьку повноваження проголошувати незалежність у Львові.

30 червня 1941 р. до Львова, який уже залишили частини Червоної армії та внутрішніх військ НКВС, увійшла похідна група ОУН (б) Я. Стецька і скликала «Законодавчі збори західноукраїнських земель». Зібрання відбулося в залі товариства «Просвіта». Там був узгоджений основний текст «Акту» відновлення незалежності, який бл. 20-ї год. озвучив голова засідання Я. Стецько. У документі проголошувалося, що «волею Українського народу, Організація українських націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України». І далі: «Новопостаюча Українська держава буде тісно співпрацювати з націонал-соціалістичною Великою Німеччиною, що під проводом свого вождя Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі і світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації». Також у декларації підкреслювалася  переконаність у тому, що «Українська національна революційна армія, яка твориться на українській землі, боротиметься із союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Державу і новий справедливий лад у цілому світі». На думку дослідників, пункт про співпрацю з Німеччиною з’явився в остаточному варіанті Акту через військову присутність німців у Львові, якої оунівці початково не передбачали, розраховуючи самотужки заволодіти Львовом і проголосити незалежність ще до приходу вермахту. У довоєнному варіанті Акту відновлення незалежності немає  жодної згадки про Німеччину та Гітлера. Вона з'явилася в документі лише як дипломатичний реверанс, який аж ніяк не свідчить про колабораціонізм ОУН.

Одразу ж після проголошення незалежності, присутні на Національних зборах задекларували створення суверенного уряду новонародженої держави – Українського державного правління, сформувати й очолите яке доручили Я. Стецьку. До його складу увійшли М. Панчишин – віце-прем’єр і міністр охорони здоров’я, Л. Ребет – другий віце-прем’єр, В. Петрів – міністр оборони, В. Лисий – міністр внутрішніх справ, М. Лебедь – міністр державної безпеки, В. Стахів – міністр закордонних справ, І. Федорович – міністр юстиції, Ю. Павликовський – міністр національної економіки, І. Ольховський – міністр фінансів, А. Пясецький – міністр лісів, В. Радзикевич – міністр народної освіти та релігійних справ, О. Гай-Головко – міністр інформації, І. Климів – міністр координації, Н. Мороз – міністр зв’язку. Українське державне правління мислилося як коаліційний уряд незалежної Української держави. До його складу увійшли представники низки політичних партій і рухів (зокрема ФНЄ, УНДО, соціалісти та безпартійні), але більшість належала націоналістам. Політично уряд Я. Стецька намагався залучити до співпраці також екзильний уряд УНР та табір гетьмана П. Скоропадського. Передбачалося, що Українське державне правління передасть у майбутньому владу створеному в Києві легітимному урядові. Роль передпарламенту мала виконувати Українська національна рада на чолі з К. Левицьким. У багатьох населених пунктах були створені і розгорнули діяльність місцеві українські органи влади. Український уряд вживав заходи для створення міліції, армії, до яких масово записувалося населення.

1 липня 1941 р. Акт відновлення державності привітав глава Греко-католицької церкви митрополит Кир Андрей (Шептицький), а 10 липня – луцький єпископ Православної церкви Преосвященний владика Полікарп.

Проаналізувавши ситуацію, у Берліні прийняли рішення розпочати арешти українських націоналістів. 3 липня 1941 р. представники німецької влади чітко заявили, що Гітлер виступає рішучим противником проголошення Української держави. 5 липня 1941 р. у Кракові затримали С. Бандеру, якого після кількох допитів відправили в Берлін, де спочатку утримували під домашнім арештом, а згодом перевели до концтабору Заксенхаузен. Упродовж 5-7 липня 1941 р. у Кракові гестапо заарештувало низку діячів Українського національного комітету. 9 липня 1941 р. у Львові гестапівці взяли під варту голову Українського державного правління Я. Стецька і згодом переправили до Кракова та Берліна. Українське державне будівництво тривало протягом тижня й було придушене німцями. З 11 липня 1941 р. німецькі окупанти заборонили українським організаціям будь-яку політичну діяльність, а також проведення політичних маніфестацій на підтримку Акту 30 червня. 17 липня 1941 р. з Берліна надійшла директива затримувати членів похідних груп ОУН, які, йдучи за лінією фронту, продовжували проголошувати Акт незалежності й створювати українську адміністрацію. На допитах у Берліні Бандера та Стецько відмовилися виступити із офіційною заявою про скасування Акту 30 червня. Це спричинило хвилю нових репресій проти членів ОУН. 9 серпня 1941 р. гестапо заарештувало ще одного провідного діяча ОУН (б) – С. Ленкавського, який невдовзі опинився у концтаборі Аушвіц. 31 серпня 1941 р. була заарештована похідна група В. Кука, яка мала проголосити незалежність у Києві. 5 вересня 1941 р. нацисти заарештували 80 % вищого керівного складу ОУН. 15 вересня німецька поліція безпеки здійснила нові масові арешти серед українського націоналістичного активу на всій підконтрольній німцям території України та в еміграції. За ґратами опинилося майже 2 тис. оунівців

http://territoryterror.org.ua/uk/resources/calendar/details/?newsid=606

Є такий вираз: "человеку нужен человек". Так було, є і буде. Навіть в ситуації зі мною. Навіть, якщо любові нема. Фішка в банках і замках. В плані замків легше пояснити - я люблю носити сукні, але на більшості з них замки з-заді. Ось і вся політика - потрібен хтось, хто б їх допомагав розсувати і засувати. А я, я жінка самотня - без чоловіка, без пристойного бойфренда, і, соромно сказати, навіть без коханця. З банками така сама халепа. Знаєш такі банки, в котрих продають закрутки і томатні соуси. Їх не відкриєш відкривачкою, їх можна відкрутити лише за допомогою фізичної сили. І, як вияснилось, я не така сильна фізично, як я думала. Самотня жінка і банка, 1:0 в користь банки. Сумно, друзі, сумно. В мене навіть починають виникати теорії про те, що це такий собі задум виробників таких банок. а виробниками банок являються чоловіки. І вот вони таким чином змушують собі шукати чоловіків, а інакше що? Правильно, ні тобі томатного соусу, ні корнішончиків з горя, на ніч глядя. Вот така х*ня, малята. Так що, кожній жінці по чоловіку, який би відкривав банки і допомагав із замками. Ну а забити цвях чи прочистити раковину я й сама можу)