хочу сюда!
 

Карина

41 год, дева, познакомится с парнем в возрасте 35-60 лет

Заметки с меткой «старість»

Залізне весілля


Баба Зіна поставила каструлю на плиту. Поки дід впіймає півня, заріже, кров спустить дивись вже й вода закипить.

Всі думки про майбутній холодець вибив потужній вибух. Від вибуху захитались стіни, дошки на підлозі пішли хвилями, а баба Зіну рухнула на лавку.

-              От іроди! Ніяк не вгамуються, хай їм грець – вилаялась та промовила – Це ж зовсім близько бахнуло! Півник, мабуть, вже на димарі, як його тепер зловиш?

Вийшла на ганок. Заклякла. Двору більше не було. Від забору залишились лиш верії, та де ніде, чорніли зламані дошки. На місці сараю зяяла воронка від вибуху. Погріб провалився сам в себе, з ями тирчали арматурини зі шматтями бетону. Сонячні проміні не проникали через густий дим.

Дід Митрофан лежав на спині біля ганка. Зламана кісточка правої ноги були викривлена під прямим кутом. Груди справа здибились горбом, очі закотились, білки рясніли розірваними капілярами.

-      Митя, Митечко… да що ж це… Як жеж так? – баба Зіна підбігла до свого діда – Живий? Га? Живий, я тебе запитала? Живий, живий… Господи, твоя воля! Лікар. Потрібен лікар.

Подивилась навкруги. Починався перший листопадовий сніг. Він падав великими білими хлопавками змішуючись з курячим пір’ям.

-      Де, його взяти, лікаря того? Хіба в райцентрі. Далеко… - примовляла старенька та тягнула з-за хати здорові дощаті санки – пусте. Я тебе до солдатиків відтягну, а вони швиденько літаком до лікарні довезуть.

Поставила одну лижу на нижню сходинку, почала затягувати діда на санчата.

-      Чого, чого стогнеш? Чи мені легко? Я терплю, терпи і ти. От так. Так.

Затягнула, вклала. Прислухалась. Навкруги грохали вибухи, тріскотали постріли. Вирішила йти через город – там, наче, тихіше.

-      От я зараз тебе покатаю, старий! Ти тільки солому та дрова тут возив, а я от – смикнула, проте санчата навіть не ворухнулись. Сніг падав та відразу танув, перетворюючи все навкруги в брудну мішанку.

 Баба Зіна накинула вірьовку від санчат собі на плечі, перехопила руками. Запрігшись, стала тягнути всією вагою свого тіла. Санчата зіскочили зі сходинки, дід застогнав, баба Зіна рушила.

-      Змерз там старий? Мабуть, що ні. Ти завжди гарячий був! Катались з пагорба, мороз тріщить, а ми з тобою в сніг впали, ти під куфайку вже лізеш. Дурень старий. Це зараз старий. Тоді ніт, тоді просто дурень був. Руки без рукавиць, а обпікають.

Перетягнула через город, через польовий шлях. Виїхали на незасіяне поле. Санчата стали вгрузати в чорнозем, залишаючи глибокі канави. Ноги застрягали в грунті. Чоботи спадали. Дуже швидко баба Зіна знесилено впала біля санчат.

-      Все старий. Більше не зможу ні кроку. Що ти очі закотив? Кажу сили не залишилось ні краплі.

Дід Митрофан почав здригуватись від нестатку кисню. Дихав все тяжче, аж поки задушливий напад не вигнув тіло підковою.

-      От же ж. Ви тільки погляньте на нього! Розходився. Відпочила вже. Спробую, потягну скільки-нескільки.

Баба Зіна вже звично впряглась та почала рахувати кроки:

-      Р-р-раз, два… пітнадцять… ще два кроки і все… тридцять…

Коли дійшла до шістдесяти п’яти щось пригадала.

-      Ранком семеска, від внученьки, від Оленки, прийшла. Як там їй в Європі тій живеться? Тяжко, знамо. Вітаю пише, з залізним весіллям. Це нас з тобою старий, ага. Золота була, діамантова, а тепер залізна. От як! От я й вирішила холодця на свято приготувати. Будь він неладен.

Права нога провалилася в якусь дірку. Чи то нору, чи може ямку від снаряду. Коли витягнула ногу, чобіт залишився в землі. Діставати не стала. Зрозуміла, якщо присяде вже не підніметься. Йшла далі в одному чоботі.

-      П’ятсот шістнадцять… Що кажеш? А, нічого, хропиш. Ну-ну. Тут завжди перший був. Коли Нюрку рожала, навкруги бруд, сляковть, така як і зараз. Ти мене на підводі в райцентр повіз, коні грузнуть. Шкода скотини, але нічого не вдієш. Їхати треба. Поступила я тоді до пологового вже вночі. А ти заснув на підводі під вікнами. Хропів так, що всі три поверхи глаз цілу ніч не зімкнули.

Коли обходила бездонну воронку помітила, що здалеку мерехтить вогник.

-      Дванадцять тищ двісті сімдесят чотири… Он вже солдатики. Наші, а як інакше? Це коли вперше прийшли було не зрозуміло. А потім пояснили, що освободили они наш хутор от фашистской хунти. Ковалнки та Черненки ті виїхали. А ми зістались. Довелось, щоправда хлопцям військовим віддати хряка нашого. Ну вони молоді їм їсти треба. Нехай. Потім прийшли інші, і знову кажуть звільнили Трьохізбенку. Тоді Коткови з Гусейновими втекли. Залишись ми одні на весь хутір. Потім знов і знов звільняли. Хто крайній нас звільним – піди зрозумій. А коли всі хочуть нас так звільнити, які ж вони раді будуть коли ми самі до них явимось.

Єдиний чобіт зліз і тягнувся, зачепившись за халявою. Боса нога змерзла та в синцях майже не слухалась. Мозолі на руках в котре вже тріснули та гноїлись. Із пошматованих плечей бігла кров, збиралась в рукавах та капала.

Але баба Зіна нічого цього не помічала. Єдине, що її лякало це зупинитись. Здавалось, що буде йти поки рахує. І вона рахувала:

-      Дев’ятнадцять тищ дев’ятсот дев’яносто вісім …

-      Стій! Жодного руху! – почула старенька голос над головою

Звідки взялись ці дві фігури в військовій формі було не зрозуміло.

-      Що везеш?

-      Дід мій. Лікар нам потрібен.

Військовий підійшов до санчат. Склонився. Обшукав. Спробував намацати пульс на шиї. Глянув на свого напарника, потім на стареньку. Піджав губи та повів головою справа на ліво.

Баба Зіна зробила крок до свого діда. Рухнула так, наче в тілі не залишилось жодної цільної кістки:

-      Не відпущу одного! 

Старість середньої важкості


  До старості взагалі статеві і національні ознаки якось розсмоктуються ...
Я глибоко питущий і активно матюкающийся російський інтелігент з єврейським паспортом і полунімецькими коренями. Матюкаюся професійно і привабливо, п'ю професійно і етнічно точно, з жінками умоглядно збуджений, з колегами мляво змагально пихатий. Але заспокоєння немає ... Часу, відпущеного на життя, виявилося мало .. Смерті я не боюся ... Боюся виглядати старим. Боюся вмирання поступового, коли доведеться хапатися за щось і за когось ...
Я красивий старий, що боїться стати безпорадним ..
Загалом, діагноз - «старість середньої тяжкості».
У нашому віці (від 75-ти і вище) нічого не можна міняти і нічого не можна кидати. Я стільки раз кидав курити, але ні до чого хорошого це не призвело. Повертався назад до цього пороку, поки син, якого я дуже слухаюсь і боюся, не сказав: «Все, вистачить».
А потім мене навели на чудового академіка, попередивши, що він нікого не приймає, але мене звідкись знає і готовий поговорити.
Я зібрав повне зібрання творів аналізів сечі і поїхав кудись в кінець шосе Ентузіастів.
Особняк, тиша, ходять милі кривоногі дами в пластмасових халатах. Килими, величезний кабінет. По стінах подячні грамоти від Наполеона, від Петра I, від Навуходоносора ...
І сидить академік в золотих окулярах.
- Скільки вам років? - пита.
- Так ось, - кажу, - чотириста буде.
- Ми, значить, ровесники, я молодше вас на рік.
Коли він побачив мою папку аналізів, змахнув руками: «Благаю, приберіть».
Мені це вже сподобалося. Заглядати в досьє не став. «А що у вас?» Я кажу:
- По-перше, коліна болять вранці.
- А у мене, навпаки, ввечері. Що ще?
- Задишка. - Ну це нормально.
- Я став швидко втомлюватися.
- Правильно. Я теж. У нашому віці так і повинно бути.
І я заспокоївся. Раз вже академік медицини відчуває себе так само, як і я, то про що тоді говорити? На прощання я сказав, що кинув палити. Він подивився на мене через золоті окуляри:
- Дорогий мій, навіщо? У нашому віці нічого не можна міняти і нічого не можна кидати. Доживаємо як є ..
Я поцілував його в грамоти і пішов.
Геній!

Олександр Ширвіндт

Лист у майбутнє собі ...

Час невпинно біжить,змінючи нас погляди. вирішила занотувати собі думки у майбутнє. Ні,ні я не думаю таким чином обдурити склероз,старече недоумство.
 Виходячи із власниих спостережень і досвіду пишу цей лист собі.Маю надію,через декілька десятків років,якщо я буду жива, і якщо цей божевільний світ не знищить себе -я  згадаю про свої записи.Це дозволить мені уникнути безглуздих ситуацій і вчинків.Поїхали....
Привіт старенька,якщо це читаєш ,знак того, що згадала і  склероз і маразм не дістався до тебе! То є добре))
Знаю ,що є болячки, чи може бути старість без них. 
НЕ НИЙ і НЕ СКАРЖСЯ! на здоровя, на владу,пенсію,сусідів-це перша ознака старості.
НІКОГО НЕ ПОВЧАЙ І НЕ НАВЧАЙ!не просять,то не потрібно.
НЕ ЧЕКАЙ ПОДЯКИ ВІД ДІТЕЙ ,НІХТО НІЧОГО ТОБІ НЕ ВИНЕН!
СТАРАЙСЯ ВИГЛЯДАТИ ЕЛЕГАНТНО , А НЕ МОЛОДІЖНО!
У БУДЬ ЯКІЙ СИТУАЦІІ БЕРЕЖИ ГІДНІСТЬ!
НЕ ПОВТОРЮЙ СПОГАДІВ,ВОНИ ЦІННІ І ВАЖЛИВІ ТІЛЬКИ ТОБІ!
НЕ ВИМАГАЙ УВАГИ!
НЕ ЗБИРАЙ РЕЧІ,З СОБОЮ НІЧОГО НЕ ВІЗЬМЕШ,А ПІСЛЯ ТЕБЕ ЦЕ НІКОМУ НЕ ПОТРІБНО.

Надіюсь старенька ,це вбереже тебе від дурних помилок і вчинків.

Для літніх самотніх людей шукаємо благодійників*

Кризовий центр “Хоспіс для літніх людей”.

Це одночасно й воєнна, й соціальна ініціатива. Раніше волонтери вивозили літніх людей з зони війни. Ці люди не мають дому, родичів — хоспіс є центром їхнього життя. А сам хоспіс утримується виключно коштами волонтерів.
Центр заснували в 1998 році в Луганській області, а з початку війни стареньким і їх опікунам довелося виїхати. Складний переїзд зайняв майже півроку, але, врешті-решт, усі переселилися в просторий будинок у Київській області.
Зараз волонтери допомагають тим 26 літнім людям, які опинилися в кризовій ситуації – без житла та рідних. Окрім грошової допомоги, в центрі завжди чекають гостей — стареньким є, про що розказати.
https://www.facebook.com/hospisdopomoga/

Подарувати тепло своїх рук стомленим стареньким ніжкам sila
та душевні усмішки smile зібрались 7 в'язальниць - жіночок пенсіонного віку druzhba 



Вироби з пряжі верблюжої вовни здатні підтримувати температурний баланс тіла і не викликають алергічних реакцій. Пряжа має лікувальні властивості, лікує ревматизм та хвороби судин, що є дуже важливим саме для літніх людей.
https://yaroslav.ua/…/pryazha-iz-verblyuzh-ei-shercti-7-2-…/
Для створення 30 пар шкарпеток з верблюжої вовни потрібно 20 мотків по 46,5грн та 200грн на їх оздоблення.
Разом 1130, 00 (Одна тисяча сто тридцять) грн.

Запрошуємо  приєднатися до проекту та стати донатом.

* Шкарпетки зв'язані та подаровані. Дякуємо всім.

Мудрість не завжди приходить з Віком...

Мудрість не завжди приходить з Віком...
буває, шо Вік приходить один...

Притча про Старого і про Старість...

В домі пристарілих помер старий чоловік...
Розбираючи його речі мед-сестри знайшли цей вірш:

Входя будить меня с утра,

кого ты видишь, медсестра?

Старик капризный, по привычке,

ещё «живущий» кое-как.

Полуслепой, полудурак.

«Живущий» впору взять в кавычки.

Не слышит – надрываться надо.

Изводит попусту харчи.

Бубнит всё время – нет с ним сладу.

- Ну, сколько можно, замолчи!

Тарелку на пол опрокинул. 

Где туфли? Где носок второй?

Слезай с кровати! Чтоб ты сгинул…
Сестра! Взгляни в мои глаза!

Сумей увидеть то, что за...

За этой немощью и болью,

За жизнью прожитой, большой.

 За пиджаком, «побитым» молью,

За кожей дряблой, «за душой».

За гранью нынешнего дня,

попробуй разглядеть МЕНЯ... (далі в коментах )


Кирилл Винда

 


Страницы:
1
2
3
предыдущая
следующая