Коли ти йому зрадиш? ;)
- 06.11.14, 12:08
- ДЕВИШНИК
Трухин был казнен одновременно с Власовым, о чем было сообщено в центральных советских газетах 2 августа 1946 года в разделе "Сообщение ТАСС". В 1959 году я встретил знакомого офицера, с которым виделся еще до войны. Мы разговорились. Разговор коснулся власовцев. Я сказал:
- У меня там довольно близкие люди были.
- Кто? - поинтересовался он.
- Трухин Федор Иванович - мой руководитель группы в академии Генерального Штаба.
- Трухин!? - даже с места вскочил мой собеседник, - Ну, так я твоего воспитателя в последнюю дорогу провожал.
- Как это?
- А вот так. Ты же помнишь, очевидно, что когда захватили Власова, в печати было сообщение об этом и указывалось, что руководители РОА предстанут перед открытым судом. К открытому суду и готовились, но поведение власовцев все испортило. Они отказались признать себя виновными в измене Родине. Все они - главные руководители движения - заявили, что боролись против сталинского террористического режима. Хотели освободить свой народ от этого режима. И потому они не изменники, а российские патриоты. Их подвергли пыткам, но ничего не добились. Тогда придумали "подсадить" к каждому их приятелей по прежней жизни. Каждый из нас, подсаженных, не скрывал для чего он подсажен. Я был подсажен не к Трухину. У него был другой, в прошлом очень близкий его друг. Я "работал" с моим бывшим приятелем. Нам всем "подсаженным" была предоставлена относительная свобода. Камера Трухина была недалеко от той, где "работал" я, поэтому я частенько заходил туда и довольно много говорил с Федором Ивановичем. Перед нами была поставлена только одна задача - уговорить Власова и его соратников признать свою вину в измене Родине и ничего не говорить против Сталина. За такое поведение было обещано сохранить жизнь.
Кое-кто колебался, но в большинстве, в том числе Власов и Трухин, твердо стояли на неизменной позиции: "Изменником не был и признаваться в измене не буду. Сталина ненавижу. Считаю его тираном и скажу об этом на суде". Не помогли наши обещания жизненных благ. Не помогли и наши устрашающие рассказы. Мы говорили, что если они не согласятся, то судить их не будут, а запытают до смерти. Власов на эти угрозы сказал: "Я знаю. И мне страшно. Но еще страшнее оклеветать себя. А муки наши даром не пропадут. Придет время и народ добрым словом нас помянет". Трухин повторил то же самое.
И открытого суда не получилось, - завершил свой рассказ мой собеседник. Я слышал, что их долго пытали и полумертвых повесили. Как повесили, то я даже тебе об этом не скажу...
И я невольно подумал: "Прости, Федор Иванович".
Но это был уже 1959 год. Я уже многое успел передумать о власовском движении. Начал я думать о нем как только узнал. Сначала не поверил. Подумал: немецкая провокация. Лично с Власовым я знаком не был, но знал его хорошо. Запомнился 1940 год. Буквально дня не было, чтоб "Красная Звезда" не писала о 99-й дивизии, которой командoвал Власов. У него была образцово поставлена стрелковая подготовка. К нему ездили за опытом мастера стрелкового дела. Я разговаривал с этими людьми и они рассказывали чудеса.
Вторично я услышал о Власове в ноябре 1941 года, когда его 20-ая армия отвоевывала занятый немцами подмосковный Солнечногорск. Снова о нем говорили как о выдающемся военачальнике. Такие же отзывы приходили о нем и из-под Ленинграда, когда во главе 2-ой ударной армии он начал наступление в лесисто-болотистой местности, нанося удар во фланг и тыл немецкой группировке, осадившей Ленинград.
Не вязалась эта фигура у меня с образом изменника родины. Провокация! говорил я себе. Но... сведения подтвердились. Власов с помощью немцев создает из военнопленных Российскую Освободительную Армию (РОА). Встал мучительный вопрос: Почему?! Ведь не какой-то выскочка - кадровый офицер, коммунист, чисто русский человек, выходец из трудовой крестьянской семьи. И сердце болело. Потом я узнал, что Трухин - начальник штаба РОА. Новой боли это не прибавило. Трухина я ценил не очень высоко. Его участие во власовском движении я считал закономерным: приспособленец. Но тут новый удар. Заместителем у Трухина полковник Нерянин Андрей Георгиевич.
Нерянин мой сокурсник по академии Генерального Штаба. А Нерянина я знал по-особому. Очень серьезный, умный офицер, хорошо схватывает новое, не боится высказать свое мнение и покритиковать начальство. Его выступления на партсобраниях носили острый и деловой характер. Часто бывало так, что либо он поднимал острый, злободневный вопрос, а я выступал в поддержку, либо наоборот. Наши друзья называли нас парой бунтарей.
В тактике он был авторитет для всех его сотоварищей; политически он был одним из наиболее подготовленных. На семинарах высказывал независимые суждения. Был довольно основательно начитан в философских вопросах. И вот этот человек, которого я брал себе за образец, оказался тоже во власовском движении. Я так знал этого человека, что никто не мог бы убедить меня, что он пошел на этот шаг из нечестных мотивов. Он, может, и ошибается, думал я, но у него не может не быть убеждения - честного и, с его точки зрения, благородного. Но что же это за убеждение?
В общем, Нерянин меня заставил думать. Когда верхушку РОА казнили, мысли мои стали еще тревожнее. Если они изменники, то почему их судили закрытым судом? Ведь такие преступления выгодно судить на народе. Здесь что-то не так, говорило мое сознание. Однако фактов у меня не было. Все строилось на логических суждениях. Только оказавшись в эмиграции, я добрался до истории власовского движения и смог понять всю его трагичность и безысходность.
Но это все было потом.Як часто ми помиляємося в людях, безумовно і повністю їм довіряючи? Та життя вчить нас тому, що наївність та щирість — це різні речі. І як же навчитися розбиратися в людях? Відповість ця коротенька притча:
Наталія Мосейчук вы одна из немногих работников 1+1, к кому в свете последних треш-событий еще теплится уважение и надежда на вменяемость (многие в курсе, что там работают очень разные люди), поэтому ваш недавний эмоциональный монолог про блиндажи, кунги и лопаты ( https://youtu.be/uu39ZLsJD1o ) к Yanina Sokolova хочется расценивать как наложение искренних эмоций на незнание матчасти. И если это так, то просто кое-что объяснить.
Так вот, во-первых, “американские кунги”, которые вы упомянули (кстати, вы про какие именно?) они, как и любые другие кунги, сделаны не для того, чтобы “просто закопать в землю”. Американские, британские, казахские, мозамбикские, любые кунги - не для «закопать».
Как минимум с точки зрения функционала, это чуть эффективнее, чем приделать танку паруса - теоретически вроде как должно помочь, но есть нюансы. Кунги делаются для других целей - от командно-штабных машин до полевых душевых - и защитить (даже закопанные) ни от чего сами по себе не могут.
Как максимум - если уж на то пошло, и очень хочется, и на коррозию плевать, и черкасский шаман одарил бессмертием, то попробуйте закопать кунг без экскаватора на передней линии. А потом с экскаватором. Боюсь, на той стороне не оценят вашего инженерного порыва, со всеми прилетающими последствиями. Не понравится это и «хлопцям, змушеним копати лопатами», потому что прилетать будет как раз им. Именно поэтому «хлопці змушені копати лопатами». Даже американские хлопці с триллионными оборонными бюджетами «змушені копати лопатами», в том числе ежедневно индивидуальную ячейку для сна, если постоянно перемещаются. Просто потому, что жизнь одна и есть ряд обстоятельств и инструкций к ним, позволяющим эту жизнь не закончить раньше, чем этого хочет кто-то другой.
Во-вторых, возможно вы удивитесь, но обустройство
позиций и укрытий это ответственность командира РОПа/ВОПа
(ротно/взводно-опорный пункт) и, соответственно, его подчиненных на этом
ВОПе. Кстати, возможно, вы удивитесь ещё раз, но с некоторых пор он же
отдает приказ на открытие/неоткрытие огня командуемым ВОПом. Это к слову
о “мальчикам не разрешают стрелять”, но это другая тема. Так вот, если
на ВОПе срач, бардак и “вонюча гречка”, то любой военный вам скажет, что
виноват в этом никак не верховный главнокомандующий, не НГШ, не министр
обороны и даже не командир бригады, а его (ВОПа) личный состав и
командир. А.k.a. «сонечкі-голі-босі».
Я очень сомневаюсь, что в
неубранной монтажной и/или запое режиссера монтажа у кого-то повернется
язык обвинить лично вашего генерального директора Александра Ткаченко
или владельца Игоря Коломойского, даже в такой несопоставимой с армией
по масштабам организации, как “1+1 Media". Ну разве что если они не на
пару это все устроили. Если я заблуждаюсь, поправьте.
И на любое
“страшное” фото вам покажут десять “удивительных”. Вот, например, одно
из них, первое, какое вспомнилось и быстро нашлось. С кондиционером, ТВ и
холодильником, да. Фото не из интернетов, палатка настоящая, я ее
видел, трогал, я в ней спал, ел и фотографировал лично. Пiдроздiл,
которому она принадлежит - не тыловой, очень мягко говоря, и старше
капитана в ней никто не появлялся, на случай мыслей, что это апартаменты
комсостава. Относить или не относить внутреннее убранство к заслугам
чиновников/верховного командования- это уже выбирайте сами.
Подсказка о бытующем на эту тему мнении есть выше.
И да, Вам, думаю, стоило осведомиться, что думала упомянутая вами погибшая Червона Яна о тех, кто во всем обвиняет верховное командование, раз уж вы апеллировали в данном случае к ней. А то, простите, это уже получается швыряние в оппонентов костями тех, кто не может вам это запретить a.k.a. ТВ-некрофилия. Делая так, вы уподобляетесь тем партийно-костюмным существам, которых именно в это и ткнули мордой (и по делу ткнули). Не уподобляйтесь. Я уже молчу о том, какой «рівень української журналістики» вы демонстрируете подобными «казусами».
Спасибо за внимание и понимание.
Бережіть себе. І Україну (с).
І здоровий глузд.
І щоб місцевим пропагандошкам два рази не пригоряло
Уже рассказывают, что отдать 2 млрд Коломойскому - это честно, потому что в Привате лежало 2 миллиарда?
Следите за руками:
1. В Привате лежало $2 миллиарда денег ВКЛАДЧИКОВ.
2.
На Привате висело долгов $5,5 миллиардов. Это тоже были деньги
вкладчиков плюс рефинансирование НБУ, которые Беня вывел из Привата на
подконтрольные счета (в том числе более $40 миллионов на фирмы
Зеленского).
3. Чтобы Приват не рухнул и не утянул за собой всю
банковскую систему Украины, его пришлось национализировать из
докапитализировать из бюджета (т.е. из наших налогов) на 5,5 миллиардов.
4.
Украина подала в Лондонский суд на Коломойского на компенсацию ущерба,
идет процесс. Активы Коломойского заморожены Лондонский судом.
У
Коломойского нет возможностей выскочить из этого всего, придется
платить. Там все расследовано, вот, например, крупнейшая схема.
Вернее,
есть только одна возможность: привести к власти свою марионетку, чтоб
Украина сама отказалась от исков. А это уже отрывает все остальные
возможности: вернуть в Укрнафту, вернуть монополию МАУ и так далее, так
далее, так далее.
Я не шутила, когда прикидывала, что миллиардов
60 Коломойский выдоит. Потому что, в отличие от других олигархов, сам
Коломойский не зависит от жизнеспособности Украины.
Так званий “план примирення України та Росії” із 12 кроків, озвучений 14 лютого 2020 року на Мюнхенській безпековій конференції, частково повторює тези Кремля. Про це йдеться в опублікованій на сайті аналітичного центру Atlantic Council заяві, яку підписали 24 американські експерти, серед яких колишні посли США в Україні Джон Гербст, Стівен Пайфер, Роман Попадюк, Вільям Тейлор і Марі Йованович.
Експерти підкреслюють, що план “приховує походження проблеми та унеможливлює пошук потрібного рішення”.
А першопричина конфлікту в наступному: Конфлікт розпочався, коли російські війська в російській формі, які діяли без розпізнавальних знаків, захопили український півострів Крим і Москва “анексувала” його. Потім Москва почала гібридну війну на Донбасі й використала свій масивний дезінформаційний апарат, щоб подати це як громадянський конфлікт в Україні.
“Без кремлівського керівництва, фінансування, зброї (включно з важким озброєнням), боєприпасів та, у деяких випадках, регулярних підрозділів російської армії не було б “конфлікту всередині й навколо України”, – ідеться в заяві американських єкспертів.
У центрі Миротворець уважно ознайомилися з планом кремлівської “мюнхенської змови” та занесли його розробників до Чистилища сайту “Миротворець”. Щоб всі знали, хто під час російської агресії проти України “грав” на боці російських загарбників.
Нагадаємо, 14 лютого 2020 року Центр “Миротворець”, з урахуванням першопричин конфлікту, запропонував свій Мирний план з трьох кроків, який майже гарантовано призведе до закінчення війни та відновлення суверенітету та територіальної цілостності України, а саме:
1. Російські загарбники мають вивести всі свої війська з окупованих територій України (з Криму і Донбасу).
2. Росія має припинити постачати озброєння і боєприпаси бойовикам на окупованих нею територіях.
3. Росія, як країна агресор і загарбник має у повному обсязі відшкодувати всі збитки, нанесені Україні та її громадянам внаслідок своєї агресії.
Наводимо встановлених т.з. “розробників” Мюнхенського плану капітуляції для України:
Нижче наводимо кремлівський так званий “план примирення України та Росії” із 12 кроків, озвучений 14 лютого 2020 року у Мюнхені.
*
Чарує й лякає жіноча природа
Могутня та сила Жіночая врода.
Вона надихає, вона окриляє,
А також безжалісно й легко вбиває.
Поети жіночу красу оспівали.
Вродливих жінок за красу повбивали.
Але і жінки у боргу не зостались,
З за них скільки люду з життям вже розстались.
З дворянами тілом своїм торгувала,
З за влади Павла-чоловіка вбивала.
Німкеня-блудниця царицею стала,
Розгульна пора у палацах настала.
Невільниця Настя в гаремі султана
Для нього дружиною кращою стала.
Любов’ю своє його підкорила,
Османській імперії долю творила.
На світі нема ще огиднишой тварі
Такой,як шпигунка була Мата Харі.
Порядних і мужніх людей погубила,
Вона їх своєю природою вбила.
Романи писав і славетний Дюма
Про те,як кохання всіх зводить з ума.
Про подвиги ратні, про війни й страждання.
За цим всим стояло жіноче кохання.
І де б не з’явились великії чвари,
Усюди присутні жіночії чари.
З жіночої плоті життя виринає.
Та всіх жінка губить...
Чому?
Я не знаю.
25 травня 2007 р.
Михайло ДІД.
Алчевськ.
Дмитро Калинчук.
У перші дні січня 1919 року губернський комісар Харківщини Сергій Тимошенко приїхав до Києва і зажадав зустрічі з чільниками української Директорії. Він щойно пережив обстріли, бачив ешелони з пораненими та чув звіти наших командирів, із яких було очевидно, що Червона армія розпочала наступ на українські терени. Це війна, і треба було терміново гуртувати сили для оборони рідного краю. Та зустріч із головою Директорії Володимиром Винниченком Тимошенка приголомшила. Відмахнувшись від почутого, той заявив, що ніякої війни насправді немає, а з українським військам притистоять окремі більшовицькі банди. 3 січня 1919-го червоні взяли Харків. То був початок кінця незалежної Української держави.
КИДОК СТОРІЧЧЯ Історію другого пришестя більшовиків в Україну треба починати з літа 1918 року, коли в Таращанському та Звенигородському повітах спалахнуло повстання на чолі з Миколою Шинкарем проти влади гетьмана Скоропадського, інспіроване двома українськими партіями, які раніше входили до складу Центральної Ради: соціал-демократами та есерами. І перші і другі ніяк не могли змиритися з втратою влади. Вони оголосили гетьмана Скоропадського узурпатором і відверто закликали селян до бунту проти нього. Умови сприяли: в Україні стояли німецькі війська («окупаційні», згідно з термінами соціалістів), що збирали в селян хліб, який український уряд зобов’язався поставити Німеччині. Те, що саме Центральна Рада запросила німців і пообіцяла їм хліб, м’ясо та цукор, соціалісти забули відразу, тільки-но влада вислизнула з їхніх рук.
Повстання було придушене частинами німецької армії та гетьманської державної варти. Лідери соціалістів зрозуміли, що самотужки Скоропадського їм не здолати. Потрібні були союзники ззовні. Тож бунтівники почали шукати контактів із московськими більшовиками.
У серпні 1918 року відбулися переговори між представником уряду червоної Росії Дмитром Мануїльським та лідерами українських есерів і соціал-демократів. «Вони згоджувались піддержувати нас не активно, а усиленням своєї розвідочної діяльності на фронтах, щоб тим притягти увагу німецько-гетьманських військ. Вони зобов’язувались визнати той лад, який буде встановлено новою українською владою й абсолютно не втручатись у внутрішні справи Української Самостійної Народної Республіки. Зі свого боку ми обіцяли легалізацію комуністичної партії на Україні. Д. Мануїльський, з яким я переважно вів ці переговори, пропонував мені грошей на піддержку справи…» – писав пізніше Володимир Винниченко.
Можна тільки дивуватися цинізму та нелюдській жазі влади соціалістів. На угоду з червоною Москвою проти українського керівництва вони пішли після Крут, боїв за Київ і київської бійні, вчиненої горлорізами червоного командарма Міхаіла Муравйова.
Червона Росія конала від голоду та розрухи. Генеральний консул Української держави в Москві повідомляв: «Тисячні товпи людей облягали консульство, звертаючись з проханням про реєстрацію до українського громадянства, переїзд на Україну». У Москві не сумнівалися в антибільшовицьких настроях гетьмана Скоропадського, колишнього царського генерала. Було зрозуміло, що в разі виходу з України німців він обов’язково надаватиме допомогу білому руху у війні проти червоної Москви. При цьому сподіватися на більшовицьке повстання в Україні було марно: «Нема чого і розраховувати, без перекидання значних сил Червоної армії не те що на успіх революційного руху в Україні, а навіть на його виникнення», – звітував член Революційної Ради Українського фронту Епштейн. Потрібні були ті, кого Лєнін називав «корисними ідіотами», політична сила всередині України, яка взялася б влаштувати антигетьманський опір і таким чином занурила б країну в хаос безпосередньо перед приходом більшовиків. Червона Москва мала собою пишатися – «корисні ідіоти» прибігли до неї самі.
ЛОКШИНА НА ВУХА І БАГНЕТИ 9 листопада в Німеччині внаслідок революції зрікся престолу кайзер Вільгельм ІІ. Її війська мусили покинути Україну. 13 листопада в Києві таємно було обрано Директорію, яка мала очолити заколот проти гетьмана Скоропадського. А перед тим, 11 листопада, Раднарком червоної Росії постановив у десятиденний термін розпочати наступ «на підтримку робочих та селян України, що повстали проти гетьмана».
Підтримувати «робітників та селян» червона Москва заходилася раніше, ніж вони збунтувалися. І в тому немає нічого дивного. У справі дестабілізації обстановки більшовики не покладалися на самих лише українських соціалістів. Невдовзі після втечі з України червоні створили в Таганрозі Повстанський народний секретаріат, якому було поставлено завдання максимально розширити на території нашої країни кількість комуністичних організацій. На діяльність цього органу ЦК РКП(б) одразу ж виділив 34 млн крб. Для координації роботи більшовицького підпілля в Україну було послано досвідчених агітаторів. Гроші й фахові агітатори робили свою справу. Уже в червні загальний страйк залізничників охопив 200 тис. осіб. 6 червня було підірвано пороховий склад на Звіринці, у передмісті Києва. 31 липня злетів у повітря склад набоїв в Одесі. У липні – серпні відбулося 11 страйків робітників-металістів. У вересні спалахнув всезагальний бунт залізничників. Кількість підпільних більшовицьких організацій в Україні восени 1918-го сягала 200.
Крім того, червоні постійно тримали напоготові частини українських повстанських дивізій – загони більшовиків, що втекли з української армії в березні 1918 року. Командували ними майбутні «революційні герої» Василь Боженко, Микола Щорс, Тимофій Черняк тощо. Розташувавшись на кордоні в 10-кілометровій нейтральній зоні проти Чернігівщини, Сумщини та Харківщини, ці угруповання здійснювали нальоти на українські терени та чинили терор по селах. «Дивізія знаходиться в самому розшарпаному, неорганізованому та безпорадному стані. Настрої у всіх бандитські, порядок і організація відсутні», – звітував комдив Локотош під час реорганізації цих загонів у впоряджену бойову частину. Після наказу Раднаркому повстанські дивізії стали терміново поповнювати людьми, зброєю та фаховими командирами. Більшовикам було дуже зручно використовувати ці військові частини. Якби задуми червоної Росії закінчилися катастрофою, завжди можна було виправдатися, що мав місце не наступ Червоної армії, а повстання українських більшовиків на українських землях і Москва тут, мовляв, ні до чого.
Сил Червоної армії бракувало задля наступу на українські терени. Проте об’єднання старань більшовицьких ревкомів з осередками українських соціалістичних партій дали дивовижні результати: в Україні мов гриби після дощу поставали численні повстанські загони: Махна, Зеленого, Коцура, Божка, Григор’єва, Ангела, Чередняка та багатьох інших. Більшовики були навіть у загонах отаманів-самостійників: у Зеленого й Ангела вони очолювали ревкоми. Антонов-Овсієнко з гордістю писав: «Наші ревкоми відсилали під знамена Директорії повстанців для отримання зброї і для спільних дій аж до повалення гетьмана… петлюрівські загони у чималій долі мають елементи схильні до підтримки радянської влади».
Діяльність повстанців невдовзі зробила становище українських військ просто скаженим. «Окрім російських більшовиків, куди не повернись – у мене скрізь фронт… Таким є Махно… як тільки вдається кінчити з ним – у Прилуках піднімає голову Ковтун… Багато допомоги у цій справі надав Шинкар і Ко…» – звітував Києву командувач Лівобережною групою армії УНР отаман Петро Болбочан.
Чисельність повстанських загонів на осінь 1918 року сягнула 300 тис. осіб. Крім соціалістично-більшовицької пропаганди червоні вдало грали і на приземленіших мотивах. Старшина штабу Запорізького корпусу армії УНР Іван Барило пригадував: «Шинкарівці блукали по місту і грабували… Возилося добро з магазинів на санях, на возах… Спротиву майже не клали, зброю склали, але були такі навіть наївняки, що вимагали по 40 карбованців «добових» за роботу як їм було обіцяно, коли вони «повалять гетьманський панський буржуазний уряд і проженуть німців».
Видається дивним, але проти наступу на Україну категорично висловлювалося командування Червоної армії. Військові вважали безглуздям починати війну з нею у той час, коли РСЧА ледве стримувала тиск білих козаків генерала Краснова під Воронежем. Певно, саме тому операцію проти Української держави очолив Володимир Антонов-Овсієнко – не фаховий військовий (підпоручик-дезертир), а досвідчений політик і революціонер. Дії армії мали стати допоміжними до діяльності більшовицьких ревкомів та повстанських загонів в Україні. Скоординувати роботу політичних організацій, повстанців і військових частин могла саме така фігура. «Зараз можна голими та нахабними руками взяти те, що потім доведеться брати лобом», – поспішав Антонов-Овсієнко.
ПОШИТІ В ДУРНІ Більшовики наступали. Українські командири благали Директорію сконцентрувати зусилля проти червоної навали, однак вона лишалася глухою і німою. Володимир Винниченко всерйоз вважав, що все це і є «усилення розвідочної діяльності на фронтах, щоб тим притягти увагу німецько-гетьманських військ», обіцяне йому більшовиками. Директорія сумлінно дотримувала свого слова – в умовах більшовицького наступу на Україну легалізувала Комуністичну партію.
Після падіння Харкова Директорія таки надіслала до Москви телеграму із запитанням, що, мовляв, діється? На це нарком іноземних справ Гєорґій Чічерін не змигнувши оком заявив, що ніяких військ радянської Росії на теренах України немає, а воєнні дії відбуваються між арміями Директорії та українського радянського уряду. Причиною «повстання української бідноти» було названо недемократичну політику Директорії, як-от репресії командирів проти більшовицьких ревкомів, які (лише!) захоплюють владу за спиною діючих частин українського війська. Червоний нарком зухвало брехав, лише 18 грудня було ухвалено «Положення про Радянську армію України», у якому чітко зазначено: «Радянська Українська армія входить складовою частиною в загальноросійську… в оперативному відношенні вона цілком підпорядкована головнокомандуючому всіма збройними силами Російської республіки». Задуривши голову міністрам Директорії, Чічерін заявив, що радянський уряд чекатиме доказів зміни політики Директорії – повернення до демократії та припинення боротьби проти трудящих мас. Проте Москва милостиво згодилася прийняти в себе представників України для переговорів.
І Директорія пристала на вимоги Москви. Червона армія йшла вперед, у тилу українського війська більшовицькі ревкоми не криючись чинили диверсії і розкладали новобранців, а Київ забороняв їх розганяти, аби «надати докази» Москві. «Ваша допомога один міф… Авангарди цієї допомоги уже прийшли, але я не маю часу їх роззброїти, бо то є зброд а не військо», – писав Директорії збурений отаман Петро Болбочан.
Війну червоній Росії Директорія оголосила тільки 16 січня. Уже були втрачені Харків та Чернігів. Замордований Запорізький корпус армії УНР ледве стримував натиск більшовиків під Полтавою, Сіра дивізія задкувала до Києва, а Чорноморська дивізія героїчно гинула під Конотопом. Проте жодних рішучих заходів для оборони країни від ворога не було вжито. Директорія і далі гралася в демократію – заходилася проводити вибори до «Трудового конгресу» і тому не бажала йти на непопулярні кроки. Україна була приречена.
5 лютого більшовики зайняли Київ. Але переговори з Москвою тривали.
Нарешті 7 лютого Директорії було передано телеграму: «Український робітничий та селянський уряд прийняв братське посередництво Російського радянського уряду з приводу угоди з Директорією, за умови визнання наступних трьох принципів: перше – визнання з боку Директорії Радянської влади; друге – суворий нейтралітет України з активним захистом проти військ Антанти, Денікіна, Краснова і поляків; третє – спільна боротьба з контрреволюцією…» Фактично їй пропонували скласти зброю. Відвертим знущанням цю телеграму визнало навіть командування Червоного Українського фронту. Директорія на телеграму не відповіла і більше переговорів із Москвою не влаштовувала.
А вже за кілька місяців по черзі спалахнули повстання отаманів Зеленого, Ангела та Григор’єва. Червоний обман виліз на світ Божий у всій своїй потворній формі. Селяни, незадоволені за часів Скоропадського поверненням панів і реквізиціями хліба німцями, отримали режим продовольчої диктатури і продрозкладки. За гетьмана робітників-страйкарів штрафували і садили, за більшовиків – розстрілювали. Інтелігенція, обурена недостатньою українізацію, одержала катівні «чрєзвичайок». Соціалістичні партії здобули владу згідно з приказкою «у вагоні – Директорія, під вагоном – територія». Трагічною була доля військових – українських хлопців, які, голодні й виснажені, мусили помирати в незлічених багнетних атаках через нечувані досягнення політиків-соціалістів.
Україна шалено протистояла більшовизму. Близько 200 повстанських загонів чинили опір навіть після закінчення Визвольних змагань. Але момент було втрачено – перемога червоних стала справою часу.
Друге пришестя більшовиків в Україну унікальне тим, що, по суті, вся операція була одним величезним «кидком». Примітивно пошивши в дурні діячів Директорії, вони захопили у владу багатющу територію з 26-мільйонним населенням. Поза сумнівом, саме завоювання нашої держави має очолити рейтинг найвдаліших афер ХХ сторіччя. Кажуть, той, хто сідає грати в карти з шулером, зазнає поразки тієї миті, коли бере їх до рук. Керівники Директорії програли війну ще у вересні 1918 року, коли заходилися укладати угоди з російськими більшовиками.